Розділ 4

Христина

Коли я натиснула «надіслати», захотілося одразу вимкнути телефон і сховати його в шафу. Наче так я зможу сховатися від самої себе.

Так...Одне коротке слово, але всередині воно прозвучало як:
«Так, я пам’ятаю. Так, мені не байдуже. Так, я все ще реагую на тебе».

Екран згас. Я поклала телефон на стіл і зробила ковток вже холодного чаю.
Спробувала дихати рівно. Спробувала думати про щось інше, але все зводилося до того, що він зараз десь там, по той бік екрану, тримає в руках телефон так само, як і я кілька хвилин тому.

Мені здавалося, що відповідь не прийде.
Що це буде так само, як тоді: я відкриюсь, а у відповідь буде його холодна відповідь.

Телефон коротко завібрував. Серце рвучко вдарило в ребра, пальці знову стали чужими й незграбними. Я потягнулась до екрана, хоча всередині вже знала, що це він.

АРТЕМ: Добре.

Це все? Я навіть розсміялася в тиші, так коротко та нервово. Я тут ледве дихаю, а він — «добре». Екран ще не встиг згаснути, як вискочило друге повідомлення.

АРТЕМ: Ти нормально дійшла?

Отут щось у мене всередині потепліло.
Смішна дрібниця, просте запитання.
Але від нього стало легше, ніби хтось потягнув ковдру ще вище на плечі.

Так, все гаразд, — хотіла написати я.
Стерла. Зрештою просто відправила:
«Так. Все добре».

Я завжди так відповідаю. Навіть коли не добре. Кілька секунд тиші, а потім знову вібрація.

АРТЕМ: Добре.
Ще пауза і... Якщо щось буде не добре, то пиши мені, а не Марині.

Я відчула, як у горлі застряє повітря. Не Марині. Легко сказати. Вона — моя найкраща подруга. А він — той, кому я одного разу вже показала своє серце й отримала у відповідь: «Йди, вчи уроки».

Пальці самі набрали:
«Чому саме тобі»?
І одразу захотілося вимкнути інтернет, поки він читає це запитання. Відповідь прийшла швидко.

АРТЕМ: Бо я дорослий. І знаю, що робити, якщо щось трапиться.

Запізнілий вихователь. Запізнілий рятівник. Я закотила очі сама до себе, але всередині було дивне змішання злості й… спокою. Мені не подобалося, як він це формулює. Але подобалося, що він взагалі думає, що зі мною може «щось трапитися».

Зі мною все буде нормально, — написала я.
І додала, перш ніж встигла передумати:
Я не дитина.

На цей раз відповідь не прийшла одразу.
Я походила по кімнаті, ввімкнула музику, вимкнула. Повернулася до столу, подивилась на чайник, який так і не поставила знову.

Телефон завібрував через кілька хвилин.

АРТЕМ: Я бачу, що не дитина.
Ще одне повідомлення. Саме тому й пишу тобі.

Мені захотілося спериись лобом об шафу.
Що це взагалі означає? Чому кожне його слово здається наче напівнатяком, напівзаявою?

Я подивилась на екран ще кілька секунд, потім поклала телефон на стіл. Досить. Якщо я продовжу, то не засну до ранку.

Заснула я все одно погано. Мені снився той самий кухонний стіл, за яким я стояла п’ятнадцятирічною, тримаючи в руках зошит замість щита. Його обличчя.
Його очі, що дивилися поверх моєї голови.
Його голос, який наказував йти вчити уроки, ніби мої почуття — це дурниця, недоречний спалах.

Уві сні я знову говорила йому «я закохана», а він знову розвертав мене до дверей. Тільки цього разу, коли я доходила до порога, хтось хапав мене за зап’ястя, не даючи піти.

Я озирнулася, і там був вже не той Артем з минулого. Той, що зараз. Старший. Стриманіший. Темніший.

— Я тоді помилився, — сказав він у моєму сні. — І ти за це платиш досі.

Я прокинулася різко, як від падіння. Серце билося пришвидшено, горло було сухим.
За вікном вже починало світати, той час, коли ніч ще не відпустила, але ранок уже на підході.

Я потягнулася до телефону, навіть не думаючи. На екрані були пара пропущених нічних повідомлень у чатах групи, і знову його ім’я.

АРТЕМ: Спи.
Надіслано пів на третю. Ще одне нижче.

АРТЕМ: Добраніч, Христинко.

Я подивилася на ці два рядки довше, ніж слід було. Була спокуса відповісти хоч щось... поставити смайлик, написати «і тобі», видати легковажну реакцію, ніби для мене це нічого не значить.

Але я заблокувала екран і поклала телефон поруч на подушку. У моєму житті й так занадто багато було моментів, коли я говорила першою й потім про це шкодувала. Хоч раз хай він говорить сам.

Ранок почався як зазвичай. Будильник, холодна підлога під ногами, чай замість кави, бо кави вдома не залишилося.
Я старалась не думати про нього. Перемикатися на рутину: що вдягнути, які сьогодні пари, коли треба здати курсову, скільки грошей лишилося до кінця місяця.

Але варто було поглянути на телефон, і все ставало на свої місця. Там, у списку чатів, його ім’я виділялося так, ніби світилася сама стрічка.

Я подовше повозилася перед дзеркалом.
Смішно, але навіть себе піймала на тому, що двічі міняла светр. То занадто яскравий, то занадто простий, то «наче я стараюсь», то «наче мені байдуже».

Зрештою, вдягнула той самий, що й учора.
І смішно, і логічно, бо якщо він мене вже бачив у ньому, то гірше не буде.

Виходячи з квартири, я ще раз глянула в екран. Жодного нового повідомлення від нього. Раптом стало легше й важче одночасно.

Може, й на краще, — сказала я собі. Може, це була просто ввічливість. Просто турбота старшого брата подруги, і все.

Я спустилася вниз, штовхнула двері під’їзду, і в ту ж секунду зрозуміла, наскільки сильно помиляюся.

Біля мого будинку, під тим самим ліхтарем, що світив мені щовечора, стояла знайома чорна машина. Вона не просто стояла.
Вона чекала.

І в ту мить, коли я вийшла надвір, фари коротко мигнули, а потім я побачила його за кермом, спокійного, ніби це найзвичніша річ у світі.

Артем підняв погляд, зустрівся зі мною очима…і повільно, виразно кивнув, запрошуючи підійти.

Мій маленький світ орендованої квартири, тиша, чай, жовта чашка — все це раптом здалося надто крихким перед чорною машиною, в якій сидів чоловік, що одного разу вже сказав мені «йди». І, здається, тепер був готовий сказати щось зовсім інше.