Розділ 3

Христина 

Мені завжди здавалося, що справжньою я стаю лише тоді, коли опиняюсь наодинці сама із собою.  Не в університеті, не в гостях, де ти усміхаєшся, щоби не ставити зайвих запитань. А вдома... У своїй коробочці. 

Мій «дім» — це невелика орендована квартира на останньому поверсі старого будинку. Трохи тріщин на стелі, тонкі стіни, батареї, які то гріють, то ні. Але це — моє місце. Точніше, єдине місце, де я можу бути собою настільки, наскільки взагалі вмію.

Я звикла повертатися сюди пізно. Кухня зустрічає темрявою, поки я не вмикаю світло над плитою. Першим ділом знімаю взуття й кидаю рюкзак на старий стілець біля проходу. Потім кілька секунд просто стою, притулившись спиною до дверей, і слухаю тишу. 

Іноді вона давить. Але після дитинства з постійними криками, грюканням, докорами й з'ясуванням стосунків, я навчилась любити її.

Більше не має нікого, хто скаже, що я роблю «не так». Нікого, хто згадуватиме, скільки грошей на мене витратили. Нікого, хто змусить відчувати себе зайвою у власному житті. Я сама. І, напевно, це вперше в житті не страшно.

На кухні стоїть моя улюблена жовта чашка з тріснутим вухом. Невеликий чайник й пачка найдешевшого чаю. Я не вибаглива, бо гаряча вода й шматок хліба часом здаються розкішшю після важкого дня.

Поки вода закипає, я заходжу в кімнату.
Ліжко, накрите сірим пледом. Старенький письмовий стіл біля вікна, який я знайшла на OLX й ледве дотягла сюди разом з Мариною і пара книг на підвіконні.

Життя вдома у мене просте. Вранці — університет. Часом після пар підробіток: пересортувати склад, розклеїти оголошення, допомогти в кав’ярні на вихідних. Увечері — конспекти, чай, ковдра й навушники.

Батьки телефонують не часто. В основному, коли щось потрібно: «Ти оплатила комуналку?», «Коли там твоя стипендія?», «Ти ж розумієш, що ми не можемо допомагати?».

Я звикла. Їхні дзвінки більше схожі на  нагадування про обов’язки, ніж про любов. Я теж рідко дзвоню їм першою.
Мені легше сказати, що все нормально, ніж пояснювати, що іноді вечорами я просто хочу, щоб хтось запитав: «Ти як?».

Мабуть, через це я так тримаюся за Марину. І за цю квартиру. За свій маленький, крихкий світ, у якому ніхто не має права на мене кричати.

Я завжди роблю одне й те саме, повертаючись додому:
знімаю куртку, ставлю чайник, вмикаю м’яке світло у кімнаті й дістаю з рюкзака навмання будь-який зошит. Ніби порядок дій тримає мене в купі. Сьогодні все так само. Тільки не всередині.

Я сиджу на підлозі, спершися спиною об ліжко, тримаю в руках чашку й дивлюся у вікно. Там ніч. Машини час від часу створюють шум, а в голові стоїть зовсім інший кадр.

Його обличчя в напівтемному салоні.
Його голос, коли він сказав: «Я пам’ятаю більше, ніж ти думаєш». Його погляд такий спокійний, але такий важкий, що ним можна було прибити до місця.

Я намагаюся думати про щось інше.
Про завтрашню пару. Про те, що треба попрати речі. Про те, що гроші знову закінчуються швидше, ніж я хочу.

Але скільки б я не тікала в побут, думки весь час повертаються до того самого моменту, як він назвав мене «Христинко».
Так, ніби між тоді й тепер не минуло стільки років.

Я роблю ковток чаю, він уже ледь теплий.
Ставлю чашку на підлогу й заплющую очі.
У моєму житті ніколи не було місця для великих історій кохання. Не було лицарів, які рятують, і чоловіків, які залишаються незважаючи ні на що. Я навчилася не чекати.

А зараз… здається, щось велике стоїть на порозі мого маленького, звичного світу.
І я не знаю, зламає воно мене чи нарешті покаже, ким я є насправді.

Я завжди думала, що нікому не належу.
Тільки собі. Але його погляд сьогодні в машині сказав протилежне. І від цієї думки мені чомусь стало не страшно, а боляче солодко.

...Мені тоді було п’ятнадцять. Літо. Гаряче повітря, від якого липли долоні, і той самий будинок, де сьогодні я знову сиділа за їхнім столом. Тільки тоді все здавалося більшим. І дім, і сходи, і він.

Марина готувалася до якогось шкільного свята, скакала по кімнаті з сукнями, блискітками й своїми вічними «подивись, ну як?». А я… я просто спостерігала й усміхалася. Як завжди.

Артем приїхав на вихідні. Він тоді ще не був тим, ким є зараз. Не мільйонером, не власником бізнесу, не тим холодним, зібраним чоловіком, якого всі тепер так бояться. Він був просто «дорослий Артем». Майже стороння людина, яка іноді перетиналася з нами.

Я пам’ятаю, як він стояв на кухні, спершись руками об стіл, і щось писав у блокноті.
Сонце падало йому на профіль, і це було так… красиво, що я ловила кожен рух очима.

Я тоді вже знала, що зі мною щось не так.
Що це не просто «подобається, як людина». Що мені чомусь важливо знати, дивиться він на мене чи ні. Запам’ятовує, що я сказала, чи забуває одразу.

У той день Марина побігла по сусідку, а її мама вийшла в магазин. Ми залишилися вдвох на кілька хвилин. Я тоді думала, що це знак. Що треба сказати. Що якщо не зараз, то ніколи.

Серце калатало десь у горлі, коли я підійшла ближче. Він не одразу підняв погляд, тільки продовжував писати, ніби й не помічав мене.

— Артем… — мій голос прозвучав дивно тонко.

— М? — він нарешті підняв очі.

Ті самі очі. Трохи втомлені, трохи іронічні, але уважні. І в ту мить я забула всі продумані фрази. Усе те, що проговорювала подумки, уявляючи «правильну» сцену.

— Я… — я ковтнула. — Мені здається… я закохалася.

Дурне. Пряме. Дитяче. Але, тоді, я думала, що це звучить по-дорослому. Артем трохи стис губи, ніби стримуючи посмішку, і нахилив голову.

— Та що ти кажеш… — тихо озвався. — У кого ж?

Мені здалося, що я падаю. Я бачила, як він дивиться на мене, і знала, що він усе розуміє. Просто хоче, щоб я сказала вголос.

— В… в тебе, — я ледве прошепотіла. Серце билося так голосно, що, здавалося, його можуть почути всі сусіди.