Розділ 2

Христина 

Пари закінчилися раніше, ніж зазвичай.
Я вже збирала зошити в рюкзак, коли Марина схопила мене за руку:

— Поїхали до мене. Хоч на годинку. Брат приїхав, а мама обіцяла зробити щось святкове.

Я ледь не посміхнулася. «Брат приїхав» — слова, які я весь день намагалася викинути з голови. Марина сказала це легко, без жодного натяку на те, що для мене ці слова як ціла буря.

— Я не знаю… — почала я невпевнено. — Може, іншим разом?

— Христино, не вигадуй, — Марина зробила той самий вираз, якого я ніколи не могла витримати. — Ти вже сто років у нас не була. Артем привіз купу всього, мама з самого ранку на ногах. Просто посидимо, як колись. Колись. Те слово відгукнулося десь під ребрами так гостро та боляче.

Я кивнула, хоча все в мені кричало «не йди». Але цікавість… і щось інше, важче, потягнуло мене вперед.

Їхній будинок не змінився. Та сама вузька вуличка, бузковий паркан і запах випічки, що завжди тягнувся з вікон кухні. Кожен раз, коли я переступала цей поріг, мене накривала дивна хвиля, ніби спогади оживали самі собою.

Ми з Мариною скинули куртки, і вона одразу крикнула вгору:

— Ма! Ми вдома! І Христина в нас!

Десь нагорі почувся глухий відгук, потім кроки на сходах. Важкі, повільні та знайомі.

Моє серце почало битися частіше, ще до того, як я його побачила. Кожен звук був наче попередження, а кожен вдих — коротший за попередній.

І потім з'явився Артем. Сходив вниз, тримаючи телефон у руці, з тим самим спокійним виразом, який я пам’ятала.
Йому не потрібно було нічого говорити.
Просто присутність заповнила простір.
Тиша стала густою, як дим.

Його погляд ковзнув по мені — швидко, але цього вистачило. Досить, щоб у грудях стало гаряче, як тоді, коли я вперше зрозуміла, що він не просто брат моєї подруги.

— Привіт, — сказала я майже пошепки.

— Привіт, Христинко, — його голос був нижчий, ніж я пам’ятала. Теплий. Важкий. Занадто знайомий.

Він назвав мене так, як колись. І від цього всередині все змістилось.

— Давно не бачились, — додав він, нахиливши голову трохи набік.

— Так, — ледь вимовила я, опускаючи погляд. — Дуже давно.

Марина весело щось розповідала про дорогу, але я майже не чула. Я бачила тільки його — спокійного, стриманого та  впевненого. Його погляд ковзнув по мені ще раз, трохи довше цього разу. І я зрозуміла, що він теж усе пам’ятає.

Коли ми сіли за стіл, я намагалася не дивитися в його бік. Кожен рух, кожне слово здавалося спробою втримати рівновагу. Марина жартувала, мама питала про навчання, а Артем мовчав.
І це мовчання звучало гучніше за всі розмови.

Я відчула його погляд знову, коли піднімала чашку кави. Неначе торкання, таке обережне, але впевнене. І тоді він тихо, майже невловимо посміхнувся.
Так, що ніхто не помітив. Тільки я.

Усе тіло відгукнулося миттєво. Я знала — це почалося знову. Те, що я роками в собі ховала. Те, що боялася навіть називати.

Коли я поглянула у вікно, надворі вже темніло. Світло ліхтарів лягало на засніжену вулицю, і в кімнаті стало м’яко-жовто, ніби все довкола дихало спокоєм.

Марина сиділа поруч, розповідала чергову історію про хлопців з нашого потоку, а я ловила себе на тому, що кожне її слово проходить повз. Моя увага була не на ній. Не на каві. Не на вечорі. А на тому, хто мовчав.

Артем сидів навпроти, опершись ліктем на стіл, і ні разу не перебив нашу розмову.
Він просто слухав. І дивився. Не нахабно, не відверто, тихо, але так, що я відчувала це кожною клітиною шкіри.

Я кілька разів ловила себе на тому, що хочу підняти погляд, але боялася зустріти його очі. Бо знала: якщо подивлюся, то не зможу відвести очей.

— Мені вже час, — нарешті сказала я, щоб хоч щось зробити із цим дивним тремтінням всередині. — Вже пізно.

— Зачекай, — Марина піднялася. — Я тебе проведу.

Але не встигла навіть дістати куртку, як за нею спокійно озвався Артем:

— Давай краще я відвезу.

Його тон не залишав місця для заперечень. Просто факт, сказаний рівно й тихо, як констатація.

Марина усміхнулась:
— От бачиш, пощастило. Тепер у тебе є водій.

Він не відповів, тільки глянув на мене коротко, і цього вистачило, щоб серце пропустило удар.

Машина стояла під їхнім будинком.  Я сіла на пасажирське сидіння, намагаючись не торкатися нічого зайвого. Повітря всередині пахло чоловічим парфумом і чимось таким знайомим, що захотілося закрити очі.

Він завів двигун. Тиша між нами була густою, наче можна було вдихнути її.
Ми не говорили. Тільки світло фар ковзало по порожніх вулицях, розрізаючи темряву.

— Ти вже вчишся? — першим порушив тишу він.

— Так, — відповіла я, дивлячись у вікно. — Психологія.

— Пам’ятаю, — тихо сказав він. — Ти колись казала, що хочеш розуміти людей.

Я здивовано обернулася. Він не відривав погляду від дороги. Але посмішка ледь помітна, кутиками вуст, з’явилась.

— Не думала, що ти запам’ятаєш, — сказала я.

— Я пам’ятаю більше, ніж ти думаєш.

Його слова пролунали спокійно, але в них було щось, від чого мене кинуло в холод.
Не страх, а швидше відчуття, що під поверхнею цієї розмови є щось глибше.

Машина плавно звернула на мою вулицю.
Мені хотілося, щоб вона їхала довше.
І водночас, щоб він зупинився зараз, негайно, бо я більше не могла дихати у цій тиші, наповненій ним.

— Дякую, — сказала я, коли ми зупинилися біля мого під’їзду. — І… гарного вечора.

Я потягнулася до ручки дверей, але він раптом озвався з тією ж спокійною впевненістю, що й завжди:

— Христинко.

Я завмерла. Він не кликав мене так роками.

— Ти змінилася, — сказав тихо. — Але очі… ті самі.

Я не відповіла. Не знала, що можна сказати, коли минуле стоїть у метрі від тебе, дихає тим самим повітрям і дивиться так, наче ніколи не відпускало.