Розділ 1

Христина

Мене звати Христина, і якщо чесно — я все ще не впевнена, що знаю себе до кінця.
Я з тих людей, у кого життя завжди ділилося на «сильну зовні» та «злякану всередині». На тих, хто усміхається, коли хочеться кричати. На тих, хто бере на себе більше, ніж може витримати, аби ніхто не подумав, що я слабка.

Я виросла у маленькому містечку, де кожен знає кожного, а чужі думки про тебе звучать голосніше, ніж власні.

Мені двадцять один. Я ще вчуся, ще не знаю, ким хочу бути в цьому світі, але точно знаю, що ніколи не хотіла залежати від когось. Ніколи не хотіла, щоб обирали за мене, бо хотіла сама.

Зовні я спокійна. Надто спокійна, щоб люди здогадалися, що всередині мене цілий шторм. Висока, але намагаюсь не привертати уваги. Руді пасма волосся саме те, що всі запам’ятовують у першу чергу, хоч я іноді й ненавиджу цей вогонь у собі.

Я завжди фарбую його рівно в один і той же відтінок, ніби тримаюсь за щось стабільне у своєму житті. Карі очі, що, як мені казали, «завжди ховають щось нерозказане». І я ховаю... Багато всього.

Я виросла у сім’ї, де доводилося дорослішати раніше за свій вік. Де ніхто не пояснював, що таке любов, тому я й досі не впевнена, чи правильно її розумію.

Моя сила — це мій спокій. Моя слабкість — у тому, що всередині я дуже чутлива, хоч і вмію це маскувати. Я звикла бути тією, хто слухає. Хто не кричить, а приймає.

Я той тип жінки, яку чоловіки часто не помічають… якщо тільки вони не зазирають трохи глибше. І звісно, якщо не вміють читати мою тишу.

А він вмів...Завжди вмів. Я не знаю, коли саме це почалося. Коли його погляд почав змінювати мої думки. Коли одна випадкова, коротка й несподівана зустріч,  стала точкою, з якої я вже не змогла повернутися назад.

Але це все буде потім. А зараз я — просто Христина. Дівчина, яка намагається зібрати себе докупи. Дівчина, яка надто добре вміє жити з пораненим серцем. І яка ще не знає, що зовсім скоро її світ зміниться назавжди.

Бо він повернувся. І з тієї миті моє життя більше не належало мені.

А поки навчання… університет... Здається, це єдине місце, де я можу дихати спокійно.
Не тому, що я обожнюю свій факультет. Ні. Просто там я нікому нічого не винна. Я приходжу, слухаю, роблю свої завдання й зникаю.

Університет у великому місті навчив мене двом речам: перестати бути «дитиною з  маленького містечка» і довіряти собі більше, ніж будь-кому.

Я вчуся на факультеті соціальної психології. Іронія, правда? Дівчина, яка сама боїться власних почуттів, намагається зрозуміти почуття інших.

Я вступила туди не через покликання.
Просто через те, що це виглядало реальним, доступним, спокійним. А я завжди обираю спокій.

Але є одна людина, яка ввела в моє життя стільки барв, що інколи я дивуюсь, як взагалі могла жити без неї раніше.

Марина. Ми знайомі з чотирнадцяти.
Того літа, коли я вперше наважилася піти гуляти без батьківського дозволу й зустріла її, таку смішну та безстрашну. Вона була протилежністю усьому зі мною.

Марина ніколи не вміла мовчати. Ніколи не боялася людей. Ніколи не дозволяла світу ламати себе, а навпаки, вона ламала його під себе, з тією впертістю, якої мені завжди бракувало.

Вона стала моєю подругою у найважчий період, коли мені здавалося, що світ проти мене. Вона вела мене вперед, а я її врівноважувала. Вона рятувала мене від моїх думок, а я рятувала її від швидких рішень.

Ми росли майже разом. Ділили перші секрети, перші поразки, перші дурні підліткові закоханості. Вона була тією, кому я довіряла, ще навіть не вміючи довіряти собі.

І зараз, у двадцять один, я знаю, що Марина — це та рідкість, яку не можна втратити. Той зв’язок, який не створюється за рік чи два, а виростає разом з тобою.

Вона знає мене краще, ніж будь-хто.
Знає, чому я тремчу, коли хтось підвищує голос. Чому я уникаю вечірок. Чому інколи зникаю на день без жодного попередження.

Але є одна тема, якої ми не торкаємося. Її брат. Точніше — той, ким він був для мене, ще коли я була дівчинкою, а він… зовсім не хлопчиком.

Марина навіть не здогадується, що при одному лише його імені у мене стискається живіт. Що я пам’ятаю його погляд, хоч він дивився на мене тоді як на подругу молодшої сестри.

Вона не знає...і не має знати. Бо як сказати найважливішій людині у твоєму житті,
що її брат — це те, про що ти думаєш ночами, те, чого боїшся, і те, що хочеш більше всього?

Сьогоднішній день починався звичайно.
Кава, запізнення на пару, переповнена маршрутка, натовп на сходах університету.
Спокій в мені, як завжди перед бурею, якої я не відчуваю, але підсвідомо чекаю.

Я сиділа в аудиторії біля вікна, крутила ручку в пальцях і думала, що, може, сьогодні нарешті все буде просто.
Без емоцій. Без спогадів. Без нього, нехай, навіть у думках.

А потім у дверях з’явилася Марина. Пізніше, як завжди, але з тією самою енергією, ніби весь світ крутиться довкола неї. Вона кинула мені усмішку, впала поруч на стілець і прошепотіла:

— Ти не повіриш, хто повернувся.

Я навіть не мала часу запитати, хто.
Бо серце вже здогадувалось. Воно стиснулося, ніби злякалося власного передчуття. Я навіть не дивилася на неї, просто слухала її голос, який ще хвилину тому здавався звичайним.

— Артем. — Вона сказала це з легкою усмішкою, ніби мова йшла не про людину. — Приїхав вчора. Каже, тепер залишиться тут надовго.

Я не змогла відповісти. Відчула, як пальці зрадницьки затремтіли. Маленький удар всередині грудей був як вибух, без звуку, але розривав повітря.

— Справді? — лише це вирвалось із мене.

— Ага. — Марина розсміялася, не помічаючи, як мені важко дихати. — Я ж казала, він не витримає за кордоном довго. Тут його дім, його люди, його бізнес.

— Ммм, — кивнула я, стискаючи край зошита.

Її голос десь віддалявся. Я чула слова, але не розуміла змісту. В голові було тільки одне ім’я, і картинка, яку я намагалась витіснити роками.