Розділ 3.Частина 2.Перший полковник

   Час ніколи не спиняє хід свого колеса, маховик обертається й послідовно минають години, дні та місяці. Мов воскова свічка, станули й три роки. Батько трохи призвичаївся до життя без своєї дитини. Він жив так, як живуть люди з ампутованими кінцівками і які страждають фантомними болями. Пекучий біль, біль, що коле, ріжучий, або стискаючий – ці таємничі болі характерні для людей, що втратили кінцівки. Але, не зважаючи на відсутність видимого джерела болю, й Коля відчував те ж саме, адже в нього ампутована душа. Сидячи під хлівом, на зробленій Сергієм лавочці, він поглядом блукав по груші. Легенький вітерець шелестів у її листі, у густій кроні ворушилися горобці, без угаву перестрибуючи з гілочки на гілку. Вересень. У небі пахло осінню, а на землі де-не-де уже лежало перше опале листя. Поодинокі листочки, як перші вісники, сповіщали, що літо скінчилося. Про наближення осені свідчило й сонце. Воно вже не обпікало, а обігрівало світ м’яким теплом.
   Раз-поз-раз повз нього пробігали Таїні дівчата з посудом у руках. Катя з Ксенею підросли й тепер накривали на стіл, адже сьогодні їхньому діду виповнилося сімдесят. Колю ніхто не послухав, хоча він і заявляв, що без Сергія в його домі не відбудеться жодного свята, діти все рівно приїхали привітати його з ювілеєм. Їхня мати теж прийшла їм на допомогу, наготувала різноманітних страв, і тепер, зітнувши сиву голову, сиділа під грушею з Вітею, чекаючи на важливого гостя. 
    – Тату, ще довго? – Світлана з’явилася на порозі, тримаючи в руках дві повні тарілки із запашними стравами.
    – Уже доїжджає до села. 
    – Швидше б уже, а то холоне і хочеться їсти! 
   Їй не подобалося, що роки йшли, а брат так само незмінно запізнювався. На доньчине буркотіння батько не звернув жодної уваги. Для нього найважливішим стало дочекатися сина, бо без нього за стіл не сяде жодна душа. Нарешті найменший син оженився й в рік сімдесятирічного ювілею подарував йому онука. Сьогодні не тільки його день народження, сьогодні він вперше зустрінеться з Сергієм. Важко осягнути розумом й неможливо виявити словами наскільки суперечливі почуття він пережив тоді, коли вперше почув, що Коля свого первістка назвав Сергієм. Це тепер стане найціннішим подарунком усього його життя. Поки він сидів під хлівом на синовій лавочці, зі сторони шляху донісся тихий шум коліс. Машина під’їхала до двору й спинилася біля широко відчинених воріт. Коля поспішив гостям назустріч. Поки невістка возилася, збираючи по салону дитячі речі, він нахилився і забрав з її рук дитину – повного тезку свого старшого сина. 
   – «Ти є, Сергію!» 
   Пригорнувши дитя до грудей, він потягнув у себе молочний запах дитини. 
   – «Ти є в цьому хлопчику». 
   Погойдав онука на руці й притулився до нього лобом. 
   – «Ти є в пам’яті своїх дітей, сестер і брата». 
   Пересадивши Сергійка на інший лікоть, обійняв його, підтримуючи спинку позаду. 
   – «Ти, сину, – мимоволі підняв очі до неба, – є в кожній клітиночці мого тіла й навіки лишишся в кожному закутку моєї душі!» 
   Не зводячи з дитяти вологих очей, Коля помалу направився до столу, біля якого на нього вже чекали діти.
   Усе має свій початок і кінець. Сергій, як небесне тіло, згорів раніше, ніж досяг поверхні своєї мети. Настане час – і зірка Колиного життя так само зникне. І вже там, у потойбічному світі, вони зустрінуться, і вперше батько скаже сину, як сильно він його любив. Але все це настане потім, зараз же Коля йшов до своїх нащадків, які яскравою смужкою, наче хвіст комети, осяюють небосхил усього його життя.

Полковник Збройних сил України Циганок Сергій Анатолійович загинув біля села Логвинове Донецької області 9 лютого 2015 року, похований на Київщині в селі Круті Горби
9 березня 2015 року.