Розділ 3. Частина 1. Перший полковник

    Війна на Сході розпочалася у квітні 2014 року на території українського Донбасу. За географічним масштабом військовий конфлікт був локальним і охоплював частини Донецької й Луганської областей України. Юридично на Сході тривала Антитерористична операція. Бойові дії на Донбасі розпочалися із захоплення спецслужбами РФ українських міст: Слов’янська, Краматорська й Дружківки, де російські диверсанти озброїли місцевих колаборантів і прийняли їх до своїх лав. В умовах неспротиву місцевих силових структур України, а іноді й відкритої співпраці, невеликі штурмові загони диверсантів у наступні дні взяли під контроль Горлівку та інші міста Донеччини й Луганщини. У відповідь на вторгнення диверсійних загонів, виконуючий обов’язки Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті в район Слов’янська та Краматорська спецпідрозділи СБУ й Збройних сил України прийняли перший бій. Приблизно о 9 годині ранку на околиці міста, у Семенівці, відбулося перше бойове зіткнення із застосуванням вогнепальної зброї, колону зі співробітниками «Альфи» обстріляли з автоматів Калашникова.
   Після серії невдалих великих боїв на початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойових гелікоптери Мі-24, а також кількох засідок, керівництвом АТО було прийнято рішення оточувати місто, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. У відповідь бойовики почали кількаденний штурм прикордонної застави в Луганську, який закінчився виходом звідти українського гарнізону. З червня почалося постачання важкої бронетехніки з РФ: до Сніжного прибула колона танків, а через Луганськ пройшла колона систем залпового вогню «Град», які наступного дня вперше застосували у війні на Донбасі. 
   Новообраний Президент України Петро Порошенко оголосив про початок десятиденного одностороннього припинення вогню, пообіцявши створення спільних підрозділів МВС для забезпечення громадського порядку, децентралізацію, узгодження голів обласних адміністрацій із представниками Донбасу, дострокові місцеві й парламентські вибори, амністію й звільнення від кримінального переслідування усім, хто складе зброю. Проросійські бойовики на запропоновані умови не пристали й припинення вогню не підтримали.
   Після закінчення 10 днів одностороннього припинення вогню, українські сили закінчили оточення Слов’янська, змусивши угруповання бойовиків відступити до Донецька. Штаб АТО почав масштабну операцію з установлення контролю над російсько-українським кордоном, створюючи силами кількох бригад 15-кілометрову зону уздовж кордону, контрольовану Збройними силами України й батальйонами територіальної оборони. Водночас українські сили почали операцію з деблокади ЛАП й оточення Луганська.
   На фоні загрози повного блокування кордону українськими силами, російські регулярні війська почали брати участь у війні, завдавши зі своєї території нищівного ракетного удару українським формуванням під Зеленопіллям. Відтоді вся лінія українських формувань біля кордону (від Луганської області до узбережжя Азовського моря) впродовж липня-серпня 2014 року перебувала під систематичними артилерійськими обстрілами. Обстріли призвели до перерізання ліній постачання українського угрупування, що перебувало в районі Ізвариного, тому значні українські сили опинилися в оточенні впродовж тижнів. Операцію з їхньої деблокади було проведено 6–7 серпня, після чого виснажені підрозділи відвели із зони бойових дій, остаточно втративши в такий спосіб контроль над 140 км державного кордону. 
   Сприймати отаку сувору реальність надзвичайно важко. Сергій сидів за столом у службовому кабінеті й до кінця не міг усвідомити, що світ, який його оточував, остаточно рухнув. І нехай це звучить ще як «Антитерористична операція», він знав, що в країні війна, адже це підтверджувало поставлене перед ним бойове завдання: з визначеною кількістю особового складу в найкоротші терміни йому необхідно прибути в район проведення Антитерористичної операції для встановлення оперативного зв’язку між командуванням Генерального штабу й військами, що дислокувалися на Схід. І часу на довгі збори в нього не лишалося: у цілковитій секретності обидві групи повинні виїхати на Донбас першого жовтня 2014 року. Незважаючи на всі прогресивні досягнення сучасних технології, мобільний зв’язок у проведенні спецоперацій виявився хитким і ненадійним, абсолютну конфіденційність наказів могла гарантувати тільки поштова кореспонденція і, як командиру Центрального вузла зв’язку, йому й належало налагодити фельд’єгерсько-поштовий зв’язок.
   Відкинувшись на спинку шкіряного крісла, Сергій тупився в стелю. Тепер необхідно подумати, хто з підлеглих поїде в Краматорськ? І основне! Кого назначити командиром групи, яка на половині дороги від’єднається і направиться у Маріуполь у Сектор «М»? Аби зібрати докупи думки, він опустив погляд донизу, взяв ручку і на чистому аркуші паперу зробив перші нотатки.
   «В обидва сектори виїде по п’ять машин, чотири з яких потім повернеться». Розгонисто накресливши дві стрілки, що вказували напрям на захід, він продовжував роздумувати. Його рука не зупиняючись постійно водила ручкою, саме тому з кожним її порухом тоненькі рисочки ставали жирнішими.
   «У кожному екіпажі має знаходитися не менше трьох військовослужбовців, аби на зворотному шляху водій не залишався один». Написав дві цифри й з’єднав їх фігурною дужкою. Потім поміркував трохи й біля них поставив «?». Над остаточною кількістю військовослужбовців доведеться подумати завтра, а сьогодні єдине, на що вистачило сил, – це на швидку руку записати те, що необхідно взяти з собою. «Автомати, набої, рації, бронежилети, кевларові шоломи, намети, лопати, ліжка, матраци, казан, сковорідки, каструлі, газовий балон, провізія…» Як тільки думки закружляли навколо харчів, він підняв голову й подумав про відро меду, яке стояло у підвалі військової частини. «Треба забрати і його з собою». І опустивши очі, продовжив писати.
   Намагаючись не відставати від думок, його рука ворушилася швидко, адже нічого не можна забути й, не дай Бог, щось пропустити. По суті ж вони їдуть на нове місце, а точніше в чисте поле, де потрібно ґрунтовно облаштуватися й створити станцію практично із нуля.
   Від довгого сидіння вже заклякла спина. Засунувши руки в кишені, Сергій встав і помалу підійшов до вікна. За склом уже панувала глибока ніч. У чорному її відображенні виднілося розмите зображення чоловіка у військовій формі. Саме його відбиття, широкі плечі, постава раптом навіяли думки про батька.
   «Шкода, що за цією метушнею не вистачить часу навідатися в село». Окрім службових завдань, на нього чекатимуть ще й сімейні справи, які необхідно вирішити до від’їзду на Схід. Не менше трьох місяців йому доведеться не бачитися із сім’єю, та й невідомо, як без нього справлятиметься Марта, адже вона ще жодного разу не залишалася одною.
   Народивши двох синів, його дружина так і не набула жіночніших форм. Її фігура скоріш нагадувала малолітнього підлітка, аніж 34-річну жінку. Точно такий вигляд вона мала й у перший вечір їхнього знайомства. Шістнадцять років подружнього життя аж ніяк не відобразилися на зовнішньому вигляді жінки. Дивлячись на її тендітний стан, Сергієве серце завжди тріпотіло, а розум бажав опікуватися нею, наче малою дитиною. Ще в далекій юності він поділився з татом моделлю свого сімейного життя: розповів, що у його сім’ї ніколи не станеться сварки, адже замість того, щоб кричати один на одного, дорікати, можна ж сісти й обговорити проблему, зробити все, лише б уникнути скандалу. Слухаючи синову розмову, його батько тоді мовчав. Мабуть, не хотів розчаровувати сина, адже жінки не той народ, який живе розумом, вони живуть серцем й за власними законами. І коли вже щось не так, то хай горить усе, ніякі доводи здорового глузду тут вже не допоможуть. Це Коля пізнав, проживши своє життя, а от сину про це ще належить дізнатися. І для Сергія справді незабаром стало справжнім одкровенням те, який великий супротив може виникнути в малому жіночому тілі.
   Найважчі часи для молодої пари настали майже відразу після весілля. Це зараз, дивлячись на своє зображення, Сергій розумів, що попри всю тодішню впевненість, він ще не був готовим взяти на себе всі обов’язки жонатого чоловіка. Про те, що в нього з’явилася дружина, повною мірою допомогла зрозуміти теща. Вона одзразу повибивала з його голови геть усі рожеві мрії й дочку свою відгородила від себе, наче скибку відрізала від буханки хліба.
   Марта навчалася на останньому курсі педагогічного училища, тому на нього поклали обов’язки оплати за її навчання. Хоча він наївно надіявся, що свекри доучать свою доньку, платити довелося йому. Лейтенантської зарплатні на все не вистачало. Молоді ж іще, окрім одягу та їжі, хотілося сходити й у кіно, та й побалувати дружину жадалося хоча б маленькими подарунками. Зараз співвідношення доходів до витрат ті ж самі, або може ще й більші, але він вже навчився розпоряджатися грошима. А тоді їх не вистачало навіть для того, аби поїхати в село й набрати в батьків їжі.
   Своєрідну допомогу Сергійові надавала й теща. У тому, що мати воліє бачити доньку ошатно одягненою, нічого поганого немає. Але, накуповуючи Марті дорогих нарядів, вона потім за одяг виставляла рахунок зятю. Плаття й туфлі, які доньці придбали першого разу, коштували половину лейтенантської зарплатні, а от уже за наступну покупку Сергію довелося просити допомоги у свого батька. 
   – На, – Коля не тільки допоміг грошима, а й дав сину цінну пораду. – Віддай гроші й скажи: як чоловік, ти сам знаєш, що треба твоїй жінці, а якщо хтось вважає, що їй чогось не вистачає, то хай купує, от тільки уже за свої гроші.
  Сергій навіть зараз посміхнувся. Його тато наче у воду дивився, бо усі покупки відразу ж і припинилися. А потім він похмурнів. Час минув, нічого вже не змінити, а досада досі шкребе душу, адже теличку, яку теща подарувала їм на весілля, вона ж сама продала й купила собі телевізор. Отака любов до грошей пізніше ледь не зруйнувала його сімейне життя.
   Спочатку він навіть не підозрював цього. У тещиній сім’ї чоловік не вартий нічого, вся сутність глави сімейства полягала лише в тому, що треба заробляти гроші й без залишку віддати їх жінці. Тесть боявся залишити собі копійки навіть на пачку сигарет, тому й не дивно, що Марта скопіювала модель поведінки своєї матері. У сім’ї Сергія батько так само віддавав усі гроші жінці. Син не один раз бачив, як мати ховала їх у шафу під стос шерстяних хусток, а батько їх звідти цупив, міг витягати раніше, ніж вона збагне, що під хустками вже пусто. Проте жодного разу йому не доводилося чути, щоб через гроші в хаті зчинявся скандал. Сергій гадав, що і в його сім’ї буде так само. А зась!
   Якось так сталося, що у своїй кишені йому не вдалося намацати навіть десять гривень на чашечку кави. Аби не опинитися в такій ситуації ще раз, він намірився захопити гроші з дому. Яким же здивуванням для нього стало те, що йому невідомо, де вони сховані. Ну, а далі іще краще! Марта заявила: те, що потрапило їй до рук, уже не його, а якщо йому треба кошти, то хай думає, де їх заробити. Ось тоді між молодятами вперше виник скандал. Точніше сказати, лайка не розгорілася, адже Сергій не умів кричати, вистачило й різкого позирку, аби розставити все на свої місця: грошей у жінки він більше не просив, але й вона після того їх теж не бачила. Усе, що заробляла Марта, слугувало суто для її покупок, а от те, що заробляв Сергій, йшло на сімейні потреби.
   Однаково така постановка справи аж ніяк не влаштовувала Сергієву тещу. На її думку, усі гроші повинні знаходитися в жінчиних руках. Вона усіляко налаштовувала дочку, тому примудрилася вкинути в сім’ю колотнечу. Коля не одразу здогадався, що в синовому житті не все гаразд. Та і як його розібрати, коли проблеми усіляко скривалися!
   До того часу Марта вже народила сина, і те, що вона більше часу гостила в матері, вважалося цілком закономірним, адже на генетичному рівні доньки довіряють матерям більше, ніж свекрухам. Тож нікого не бентежило, що Сергій приїжджав додому один. Село, звідки родом Марта, знаходилося зовсім поряд. Він по декілька разів на вечір їздив у Березянку побачитися з дружиною, а інколи вони приїжджали вдвох. Візитною карточкою Марти стало те, що вона ніколи не дивилася в очі тим, із ким віталася. Спочатку це дратувало сильно, а потім домашні потроху звикли до отакої невістчиної вдачі. Важко миритися тільки з тим, що, окрім чаю, вона нічого не їла. Таня скаржилася на це сину, але той лише відповідав, щоб не звертала на неї увагу. А як його не звертати!? Вона ж, наче зацьковане цуценя, підібгавши під себе ноги, до вечора сиділа на дивані. Здавалося, що її тут ображають. Ніхто тоді ще не здогадувався, що син привозить її насильно. Подружжя сварилося між собою, от у помсту Марта й не хотіла приїздити до своїх свекрів. Ну, а Сергій мовчав, йому хотілося, аби рідні не знали про розкол у сім’ї і думали, що вони щасливі.
   – У село хоч не приїжджай! – уже не витримали нерви й назовні вирвалось те, що клекотіло всередині.
   – То, може, розкажеш, що в тебе сталося? 
   Коля стояв біля відкритого капота й скоса поглядав на сина. Видно, що в того накипіло. 
   – Не мовчи. Я ж бачу, що щось не так.
  – Коли ми в Києві, то з Мартою немає ніяких сварок, а як тільки привожу її до тещі, так відразу хоч розходься, – затягуючи гайки на колесах батькового автомобіля, Сергій кректав, але продовжував говорити. – Скільки я не намагався, а своїм для неї так і не став. 
   – Для кого? – батько не втямив, адже подумав, що син говорить про сваху. – Та на чорта вона тобі здалася?! Зять із тещею – вічні вороги! Вони ніколи не примиряться.
   – Я про Марту. Вона заміж за мене вийшла, а материного впливу так і не позбулася. Ще й ці постійні сварки через гроші!
   О-о-о! Коля ні на мить не сумнівався, що саме сваха приклала до цього свою «щедру» руку. Йому то на власні очі довелося побачити її любов до грошей! За копійку вдавить навіть власного чоловіка!!!
    Думки заворушилися й згадалося торішнє літо.  
   Страшно подумати скільки часу пройшло відтоді, коли він стояв під розлогим горіхом й обіцяв своїй Тетяні після весілля показати Москву, покатати на літаку й звозити на море. Роки збігли, а з цього коротенького списку так нічого й не виконав. Діти часто користалися цією нагодою й постійно глузували з батька: аби заманити їхню матір до вінця, він міг пообіцяти все що завгодно. Дивувало тільки одне – чого так мало пообіцяв?
   Виправляти цю ситуацію довелося Сергієві. Він пожалів бідолашну матір і вирішив показати їй хоча б море. Ну, а Марта захотіла взяти з собою і своїх батьків. Сільське життя не настільки багате на відпочинок, щоб не скористатися нагодою й не звозити і їх на море.
   Семимісний мінівен, який Сергій позичив у товариша через те, що шестеро дорослих людей у його автомобіль не сядуть, вирушив на південь задовго до серпневого світанку. П’ять годин ходу – і він уже колесив околицями Одеси. Хотілося, аби батьки не тільки скупалися в морі, а й відвідали визначні пам’ятки міста. А що може стати цікавішим у найстаріших районах Одеси, ніж Молдаванка!? Вона відома не тільки яскравими двориками й кам’яними нетрями. Там знімали багато відомих фільмів, тому можна зробити цікаві фотографії. Поблимавши правим «поворотником», авто перед світлофором звернуло у вузький провулок. 
   Після відвідин древнього міста вся компанія погуляла по Дерибасівській. Сергій знав, що матері сподобається ця вулиця, адже не можливо в неї не закохатися, у ній є щось привабливе, безтурботне й затишне. А ще тут немає машин і можна посидіти й полюбуватися дивною архітектурою. А от на Потьомкінські сходи, на відміну від інших, їй довелося дивитися тільки знизу. Подолати 192 сходинки, аби побачити морський порт, для неї виявилося не під силу. Тільки її одну син повіз в об’їзд на Приморський бульвар, звідки й відкривався чудовий краєвид на морський вокзал та гавань.
   Прогулянка по місту закінчилася далеко після обіду. Від голоду вже почало трохи урчати в животі, тож сімейний пікнік довелося влаштувати прямісінько серед міського парку. На дерев’яній лавочці Таня розстелила газету й з торби почала діставати припасену їжу. На імпровізованій скатертині з’явилася смажена курка, огірки, помідори, пиріжки з горохом і зо два десятки зварених в круту куриних яєць. 
   – Ого, свахо!!! Оце то ви наготовили! – Сергієва теща дивилася на провізію й вже почала ковтати слину. – А я нічого не готувала. Думала, що купуватимемо тут, якщо щось знадобиться.
   «А що іще треба!?» Коля дивився на харчі й розмірковував, що тут не вистачає хіба що «Мезиму». І поки він думав, уся компанія накинулася на їжу, наче голодні вовки.
   Тільки після того, як усі смачно поїли, Сергій повіз на море своїх батьків. Одеса полонила його ще в перший приїзд сюди, тому дорогою на пляж він зробив крюк і через вікно автомобіля показав їм ще й Грецьку площу, пам’ятник Рішельє, оперний театр з його неперевершеною архітектурою та водяну гладь Чорного моря. 
   – Ма, ти чого сидиш? 
   Таня дивилася перед собою, і між її бровами залягала глибока складка. Їй ще ніколи не доводилося бачити, щоб водний простір був аж наскільки широкий. Очі в неї ніби потонули в цій безкраїй далечі. 
   – Пішли, – покинувши машину, Сергій разом з усіма направився до високих хвиль, що з шелестом набігали на піщаний берег. 
  – Краса!!! – мати підійшла, стала біля нього й дивилася на ноги, до яких все ближче й ближче підкочувалася тепла вода.
   – Подобається?
  Її вуста мовчали, а от очі красномовно промовляли наскільки сильно їм подобалося те, що вони бачать перед собою.
   – Ми так і стоятимемо? – Сергій першим роздягнувся й з головою пірнув у море. 
   Далі вже ніхто не роздумував: купалися, пірнали, хлюпалися у воді доти, аж поки шкіра на пальцях поморхла так, що втратила чутливість. Гірко-солона вода почала випікати очі, тому Коля перший вийшов на берег, і йому відразу ж захотілося сісти. Повертівши головою, він збагнув, що, окрім як на піску, сидіти більше ніде. 
   – Сергію, треба матері взяти тапчан. 
   Той саме вийшов із моря й енергійно взявся розтирати себе рушником. 
   – Вони в оренду здаються?
   – Здаються, – глянувши на купу лежаків, Сергій біля них помітив сплячого контролера. – Давай трохи почекаємо, може, тесть теж захоче з нами піти. 
   От тільки даремно вони на це сподівалися. Почувши, що за лежаки необхідно платити, чоловік знітився й почав мимрити. Бурмотів би отак і надалі, аби до нього не підійшла дружина.
   – Олю, дай мені гроші, – просив, запобігливо заглядаючи у вічі. – Я візьму тобі тапчан. 
   – Не треба мені того тапчана, – сказала, наче одрізала. – Можна й на піску полежати. 
   І обмотавшись рушником, повернулася до сонця, підставляючи йому непомірно пишні груди. Так завжди бувало: там, де йшлося про гроші, її мова швидко закінчувалася.
   А ні зараз, а ні тоді, Коля не міг усвідомити: як можна себе так принижувати? Те, що сват підкаблучник, доводилося чути й раніше, але побачити отаке ганебне ставлення на власні очі – це вже зовсім інше діло! Для нього – це приниження усього чоловічого роду. Аби не принизитися й собі, йому довелося заплатити за три шезлонги, бо за всіма правилами пристойності потрібно купувати або всім, або нікому. Головне те, що сваха не відмовилася від піднесеного дарунка, розляглася на ньому ще до того, як Таня вийшла з води. Ну, а далі ще краще – усі захотіли пити, а Одеса – не село, тут криниці немає й за воду необхідно платити. Коля хоч і слухав синову важку розмову, та все рівно не зміг втриматися, аби не посміхнутися.
   «Бідолашний сват! Йому так і не дали попити. Сваха як гаркнула до нього, що вдома нап’ється, так той дорогою назад і до вітру не виходив з машини». 
   – Ох і скупа!!! – це вже він сказав уголос, не зорієнтувався вчасно, де говорить у думках, а де наяву. – Провозила повний гаманець грошей, а води не купила навіть для себе!
   – Така ж участь уготована й мені, – здогадавшись, про що говорить батько, Сергій посміхнувся й собі. – Усі гроші повинен віддавати жінці.
   – Слухай, сину, – Коля подивився Сергію у вічі. – Вези Марту сюди й нехай тут сидить, бо діло так далі не піде.
   – Не хоче. Я вже скільки разів її просив!!!
   – А ніс чого роздертий? 
   Чомусь ця подряпина нав’язливо чіплялася за очі. 
   – З жінкою почубився? 
   Судячи з того, що син мовчить, інший вивід навіть не напрошувався. 
   – Руки повідбивав би, аби моя до мене торкнулася. 
   – Марта тут ні до чого.
   – А хто? 
   Злість, яка накопичилася, раптово зникла. «Слава Богу! Добре, що не опустився до того, аби жінка підіймала руку».
   – Теща.
   – Хто? 
   Від почутого останні кілька волосин дибки встали на маківці.
   – Теща, – побачивши німе запитання в батькових очах, Сергій продовжив говорити. – Я хотів дитину привезти, щоб ви побавилися, так вона видерла, замахала грабцями, штовхати почала. А мені що, битися з нею!?
   Може, уперше в житті батько не знав, що сказати синові, і захистити його не міг. Та й від кого боронити?! У нього ж теж уже з’явився зять, але й на думку ніколи не спадало накинутися на нього й заборонити понести сина до своєї матері!
   – Сергію, стань мужиком! Поїдь і забери жінку.
   – Вона не поїде. Вона не хоче до мене вийти, щоб поговорити.
   «Як це не хоче вийти? Де ж пропадав цілу ніч?» Догадка ніби струмом вдарила. 
   – А де ти спав сьогодні? 
   У відповідь його син якомога нижче нахилився до мотора. 
   – Я питаю тебе, де ти ночував? – голос став дзвінкіший ніж сталь.
   – У машині. 
   – Де? – чоловікові, якому властиво поважати себе, про таке навіть страшно помислити. – У машині? І до тебе ніхто не вийшов? 
   Судячи з того, що син знову мовчить, прийшло чітке усвідомлення, що саме так і сталося. 
   – Ти що, бездомний? У тебе хати своєї немає? Сергію, чого ж ти там сидів?! – стало жаль його, і водночас злило те, що син так низько себе опустив. – Ти чоловік, чи хто? 
   Мало не перейшов на крик, та раптом стишився. 
   – От шо… – голос став м’який, майже примирливий. – Не їдь до неї й не дзвони. Поїжджай у Київ, а вона нехай сидить у матері. Як насидиться, то сама подзвонить. Ото вже тоді й поїдеш. Ти чув? 
   Коля не мав наміру відступати. Він бачив, що син мається й скоро поступиться, а якщо з нього зроблять ганчірку, то толку в такій сім’ї не знати. Там, де чоловік ніхто, щастя не заселяється, а ганебної долі своїй дитині він не бажав. А ще його здивувало, як дивно повели себе свати! Та хай би Світлана з чоловіком лаялася скільки завгодно, нізащо у світі він не допустив би, аби зять під хатою спав у машині. «Це ж наскільки їм до нього байдуже!!!»
   – Вона не подзвонить. Марта сказала, щоб я привіз їй паспорт і тоді вона подасть на розлучення. 
   – А ти що?
   – Не знаю… Я не хочу.
   Може, в іншій ситуації батько й пожалів би сина, та зараз він скипів і вдіяв так, як вдіяв би справжній хірург: не сумніваючись, не приміряючись, різким рухом скальпеля розкрив нарив. Так не сильно болить, і в майбутньому «це нагноєння» не перейде в сепсис. Так само Коля вчинив і зі своїм сином. Хай краще зразу обрубає всі відносини з жінкою, аніж занапастить усе своє життя.
   – Сергію, бери паспорт і вези. Хай розводиться. Ти мене чуєш? 
   Він прийняв рішення, від якого не намірявся відступатися. 
   – Я засікаю час: десять хвилин туди, одну хвилину на те, аби віддати паспорт, і десять хвилин назад. Якщо через двадцять одну хвилину ти не вернешся додому, тоді я виїжджаю назустріч і за вухо приволочу тебе. 
   Для більшої переконливості забрав із рук розвідний ключ. 
   – Я жду. І прошу тебе, не затримуйся.
   Серце розтиналося двома суперечливими бажаннями: хотілося жити з жінкою, але постійна гризня з нею й справді робила спільне життя неможливим. Це зараз Сергій відав, що сказати тещі, міг вказати їй на своє місце, а тоді не знав, як вирвати з лабетів дружину, аби зберегти свою сім’ю. Тепер він уже дякував батькові, що сила його відчайдушності допомогла зорієнтуватися й вибратися з густого туману сумнівів, а погроза виїхати назустріч подіяла тоді на нього, як холодний душ. 
   Аби розім’яти ноги, Сергій пройшовся по кабінету, обігнув стіл, за яким щойно сидів, підійшов до вікна й знову, як у дзеркало, подивився на власне зображення. Наче маятник, погойдуючись на ногах, він знову повертався в минуле. 
   Може, йому й справді не вистачало «чарівного пенделя», а, може, не хотілося вдруге потрапити в незручне становище, але якби там не склалося, а зрушити з місця змусила саме батькова погроза. Колись уже так сталося. Тільки тоді він не послухав, то ж тепер не мав наміру повторювати колишні помилки.
  Аби отримати повну середню освіту, у десятий й одинадцятий клас доводилося ходити до Калинівської середньої школи. Повз неї із села на район чотири рази на день ходив рейсовий автобус, тому відстань у шість кілометрів долав неважко, окрім базарних днів. У такі дні, попередньо домовившись з однокласниками, Сергій навмисне не влазив в автобус. Декілька разів йому це сходило з рук, але одного дня удача відвернулася від нього.
   – Сергію, а ти чого не в школі? – прийшовши додому раніше, ніж зазвичай, батько застав сина за гульнею.
   – Я не зміг залізти в автобус. 
   Цілу історію довелося розповідати про те, як хотілося поїхати до школи, але через бабів, що пхалися на базар із торбами, ніяк не вдалося цього зробити.
   – Якщо я ще раз застану тебе вдома, – спокійно пообіцяв батько, стримано дослухавши історію, – то не ображайся на мене, візьму за руку й покажу дорогу до самісінької школи.
   Та хіба ж зауваження батьків доходять до дітей з першого разу!? Сергій навіть не згадав про цю розмову. Наступної середи знову гуляв удома. А от його батько ніколи й ні про що не забував! Відклавши всі домашні справи, як і пообіцяв, повів сина до школи. Він насолоджувався цією прогулянкою, день у школі однаково пропав, то ж поспішати нікуди, а ще, аби провчити лобуря, йому навіть часу власного не шкода.
   – Тату, давай я сам далі піду, – Сергій попросив, як мала дитина. – Я вже все зрозумів. 
   Якщо батько заведе його в клас, то йому до скону віку не уникнути глузувань однокласників.
   – Ні, – Коля не збирався відступати, – я доведу тебе. І не до школи, а прямісінько в клас!!! 
  Не пошкодував сина, хоча й бачив, що той нервується. І чим далі вони віддалялися від дому, тим сильнішими ставали його переживання. Малий ще тоді був Сергій, не усвідомлював, що нізащо у світі батько не зганьбить свою дитину. 
   – Ну, що?
  Не став більше батько випробовувати нерви нащадка, бачачи що той розтіпався, зупинився неподалік шкільного подвір’я. 
   – Далі вести, чи сам дорогу знайдеш?  
   Відтоді ніхто не міг підбурити Сергія не ходити до школи. Хлопці поверталися додому, а він – ні. На все життя вистачило тієї науки й тих переживань, та й не хотілося ще раз відчути себе лобурем, якого батько за вухо тягне в шкільний клас. 
   Усе пройшло, як у тумані. Єдине, що зараз зміг згадати Сергій, так це те, як розпрощавшись із сімейним життям, віддав жінці паспорт і рівно через двадцять одну хвилину припаркував машину біля батькового дому. І йому вже не було страшно перед майбутнім. 
   Попри усю вдавану браваду, тільки мати могла побачити, наскільки сину погано. Але день до вечора збіг, а в неї так і не вистачило сміливості з ним поговорити. Вийшовши на двір, вона приречено зняла дійницю, яка висіла під стріхою на гвіздку, і направилася до корови у хлів. Шум коліс, що доносився від дороги, привернув її увагу. Обернувшись, Таня поглядом встрілася з невісткою. Здавалося, варто б поворухнутися листочку на дереві – і та щезне геть.
   – А Сірожа де? – наче наполоханий кролик, Марта стояла в прочиненій хвіртці, притискаючи до себе сина.
   – У хаті, – навмисне відповідала байдуже. – Ти заходь.
  І, аби не бентежити невістку, повернулася й, не стримуючи посмішку, зайшла до корови у хлів. «Відтепер усе наладиться! Не даремно ж свати приїхали! Мабуть, таки злякалися й вони».
  А наступного ранку на Таню чекав ще більший сюрприз: Сергій зайшов у хату, тримаючи на руках паперові рулони.
   – Ма, це тобі на день народження подарунок. Марта хоче поклеїти шпалери в прохідній кімнаті. 
   Обличчя сина осяювала щаслива посмішка. Здавалося, що у його житті ніколи й не наставали оті чорні дні. 
   Час минав. Теща більше не вмішувалася. Мабуть, збагнула, що не всі чоловіки однакові. Та й що вона могла вже вдіяти!? Діти в неї виросли, і тепер необхідно влаштовувати їх у Києві. Зять став їй потрібен! Для початку обидва її сини відслужили строкову військову службу у військовій частині під його командуванням. Ну, а після армії вони не повернулися в рідне село, а залишалися жити в нього. Марта взяла їх під сестринське крило. Для своїх братів вона хорошою сестрою стала, піклувалася про них краще рідної матері. Іноді її турбота доходила до абсурду, і Сергія це трохи злило, адже тоді він почувався зайвим у власному домі. 
   Перед близькою розлукою не хотілося згадувати про погане, але від цього уже не втекти. Думки в голові заворушилися, і ранок, коли котлети літали по підлозі, у всій красі представ перед його очима.
   Проснувшись, Сергій перед службою захотів поснідати. Жінку будити не став, тож тихенько вийшов на кухню, увімкнув електричний чайник і, відкривши дверцята холодильника, заглянув всередину. Окрім варення в банках, сирих яєць, моркви та буряків, на поличці стояли ще й доверху наповнені два судки: в одному товчена картопля, а от в іншому лежали котлети. Вони упаковані в поліетиленовий пакет, і це значило, що брати з них заборонено, адже це Марта приготувала брату обід, який той пізніше забере з собою. Позаглядавши іще трохи й не знайшовши нічого їстівного, чоловік вп’явся на судки.
   – «А котлетки ж із того м’яса, яке я купував учора! А тепер до них зась!» – підступна думка послужливо буравила мізки. – «І хто я у своєму домі? Не маю права взяти їжу!»
   Його рука не довго думала, схопила пакет з полиці й сердито жбурнула на землю. Від удару судки розкрилися, і картопля з котлетами розлетілися по всій кухні. Відтоді й для нього в холодильнику завжди стояв сніданок, але однаково іноді голову навідували думки, що для Марти йому ніколи не стати ріднішим за її матір і братів, для неї вони завжди залишаються на першому місці. І це не накручування себе, про таке часто свідчили обставини й поведінка його дружини.
   Мабуть, зараз і не згадати усіх тих жартів, які довелося вислухати Сергію на свою адресу в день, коли в тещі закололи кабана. Напевне, найчастіше звучало те, аби йому не давали їсти, адже він скоро поїде на свіжину.
   – Наб’єш материними харчами живота, куди вмістиш тещині вишкварки? – знаючи про одвічну «любов» тещі до зятя, найбільше з цього приводу кепкував саме батько. – Ні, треба сказати матері, щоб тебе сьогодні на кухню не пускала.
   Колі ніяк не вдавалося себе зупинити. Та Сергій не піддавався на провокації, слухав батькові теревені й поблажливо йому посміхався. Ну, а вже ближче до обіду він і дійсно зібрався до свекрів у гості. Марта подзвонила й попросила приїхати до них. Припаркувавши машину біля тещиних воріт, він зайшов у веранду, відчинив хатні двері й пройшов до кімнати, де зазвичай уся сім’я обідала.
   – Добрий день! – привітавшись, він спинився в порозі, не посмів без запрошення зайти.
   На столі стояли повні тарілки смаженого м’яса, парувала в глибоких мисках картопля, а йому не запропонували пройти, тільки відповіли набитими ротами й продовжили їсти так, як їли до цього. Зрозумівши, що запрошення не дочекатися, Сергій повернувся, пройшов в іншу кімнату й зачинив за собою двері. Від сорому й незручності хотілося зникнути. Сидячи на дивані, йому ніяк не вдавалося згадати, аби його мати не запросила гостей до столу. Та хай би й геть не знайшлося що поїсти, ні за що у світі вона не випустила б голодну людину з хати! А якщо на столі ще й стояла б свіжина, то пригостити нею – вважалося за святе. Споконвіків, із покоління в покоління, у їхньому домі передавалися традиції гостинності, а тут навіть Марта не повернула до нього голови, прийшла в кімнату тільки тоді, коли сама наїлася.
   Аби відігнати неприємні спогади, Сергію довелося зворушитися й енергійніше почати гойдатися на ногах. Це допомогло, бо, копирсаючись у власному житті, він збагнув, що для усього потрібен свій час. Так сталося і в стосунках між ним та дружиною: чим довше вони жили разом, тим міцнішими ставали їхні родинні зв’язки.
   Уміла Марта дивувати! У день, коли йому достроково присвоїли чергове військове звання, на честь свого полковника вона накрила святковий стіл і потай від нього запросила на вечерю його сестер і брата, влаштувавши усім приємний сюрприз. У ту мить Сергій почувався на вершині слави і, мабуть, вперше в житті відчув, що жінка ним пишається, адже вона не зводила з нього очей, постійно торкалася зірочок на пагонах, заливалася сміхом, радіючи більше за усіх. Від приємних спогадів тепло навіть зараз рікою полилося по грудях. То був пік його військової кар’єри, і тільки завдяки Марті на вершині слави він стояв не один, а в оточенні своєї найближчої рідні.
   Піднявши руку, він глянув на годинник: стрілки на циферблаті сповіщали, що через п’ять хвилин за склом зацарює північ. «А вона досі спить!» Йому ніколи не доводилося шкодувати, що оженився з Мартою. Лише вона одна могла стати матір’ю його дітей, і попри всі негаразди, які стрічалися на їхньому шляху, про іншу жінку, навіть не помишляв. 
    Відійшовши від вікна, військовий у піксельному камуфляжі помалу почав збиратися додому. 
 «Треба поїхати з нею на базар і показати, де купувати автомобільне масло та фільтри, заплатити за комунальні послуги, а ще відкрити банківську карточку, аби й вона паралельно зі мною могла отримувати мою зарплатню». Думки без ладу блукали в знесиленій голові, намагаючись відсортувати найбільш важливі справи.
   Сергій намірився вже піти, та погляд востаннє ковзнув по списаному аркушу паперу, що покірно лежав на краю стола. Глянувши на нього, він взяв ручку й дописав внизу: «Доручити начальнику медичного пункту зібрати найнеобхідніші медикаменти». І, аби більше ні про що не думати, швидко вимкнув світло й, не оглядаючись, подався геть. 
   А вже наступного ранку в кабінеті медичного пункту Світлана сиділа на стільці й уважно стежила за своєю начальницею. Відкривши сейф, та перебирала коробки з лікарськими засобами. Деякі з них вона ставила на скляний столик для перев’язок, а інші повертала назад. Потім все те, що відібрала, почала ділити навпіл.
   – Що ти робиш? – Світлана вимушена була підійти. – І що це за пазли ти тут складаєш? 
   Глянувши мимохідь на коробки, усвідомила, що усі ліки підібрані для надання першої медичної допомоги. 
   – Усе це треба скласти у дві медичні сумки, а у нас тільки одна.
   Присівши, начальниця медичного пункту вигорнула на землю все те, що роками, про всяк випадок, зберігалося у медичній шафі.
   – Навіщо це тобі?
   – Тільки не кажи, що не знаєш?
   У голосі жінки прозвучав відвертий напад, адже Людмилі довелося захищатися, їй ніяк не хотілося промовляти те, що зараз мала розповісти.
   – Не знаю, про що? – Світлана й собі насторожилася.
   – Наші хлопці їдуть в АТО. 
   Відтягувати розмову далі не мало жодного сенсу, тож вона випалила все й відразу. 
   – Та ти що! 
   Не хотілося вірити в почуте, бо війна на Сході йшла наскільки далеко, що, здавалося, її й зовсім не існувало. Але зараз від спомину про неї в обличчя ніби війнуло холодом. 
   – Коли? 
   Санітарний інструктор присіла біля начальниці й почала допомагати запихати вміст шафи назад.
   – Через тиждень, – Людмила повернулася й поглядом встрілася з підлеглою. – Ти точно не знала?
   За свою різкість жінці тепер стало незручно.
   – Та не знала я! А хто хоч їде?
   З простягнутих рук Світлана взяла зім’ятий клаптик паперу і, як тільки її очі прочитали прізвище, яке першим стояло в списку, кулею вискочила з кабінету.
   На її щастя біля дверей командира військової частини ніхто не стояв. Тож, радіючи, що не доведеться стовбичити в черзі, постукала й широко відчинила двері.
   – Сіро, ти що їдеш в АТО? – швидкою ходою перетнула кабінет і впритул підійшла до брата. 
   – Їду, – голос його прозвучав напрочуд спокійно. – А ти чого наполохалася?
   Поклавши ручку на стіл, Сергій відкинувся на спинку крісла.
   – Там трійна лінія оборони, сидітиму десь у штабі глибоко в підвалі.
   Від почутого трохи полегшало, адже брат у неї й справді не солдат, а його тембр голосу заспокоював. Ще й фільми про війну, які доводилося бачити в дитинстві, допомогли зробити висновок, що полковників на передовій не існує, то ж і йому там нічого робити.
   – А вдома знають? – Світлана ніяк не могла заспокоїтися.
   – Ні, і казати нічого не збираюся.
   – А як спитають, чого не приїжджаєш?
  – Зимою ми й так додому не часто їздимо. Я тільки на три місяці виїзджаю, дзвонитиму частіше й скажу, що приїхати не можу, – Сергій на мить замислився. – Вони телевізор дивляться, тож неважко брехати.
   – А коли ти приїдеш? – здавалося, її запитанням не стане кінця.
  – Я ще нікуди не поїхав, а ти вже питаєш, коли повернуся, – засміявшись хриплуватим голосом, Сергій глянув на сестру й посерйознішав. – Коли б не повернулися мої хлопці, я залишуся там довше, не покину ж я їх, як сліпих кошенят.
   Світлана слухала й усвідомлювала, що це для нього, знаючи усі обставини, як божий день ясно те, про що він говорить. А їй так і не вдалося нічого второпати.
   – Тож, коли ти приїдеш? – їй чомусь хотілося почути конкретну дату. 
   – Ротація через три місяці, але я на кілька тижнів ще лишуся. Мені ж треба показати  всі маршрути й увести в курс справ хлопців, які приїдуть нам на зміну.
  – Тебе так довго не буде... – вона обезсилено спустилася за стіл навпроти нього. – Може, перед виїздом, все-таки з’їздиш до батьків?
   – Не можу. Скільки всього треба переробити! Сам ще не розумію, куди мушу приїхати.
   – А коли ти їдеш?
   – У середу, у ніч на перше жовтня. 
   І вони обоє замовчали, давно їм уже не доводилося сидіти ось так, один навпроти одного.
   – Я прийду тебе проводжати. 
  Світлана не могла відірвати від брата чіпкого погляду, блукала по ньому, ніби щось намагалася знайти. 
   – Не треба, – усупереч очікуванню, той заперечив. – Ніхто не прийде. Уяви, яке скопище народу зіб'ється тут, якщо всі надумають прийти. 
   Від почутого вона трохи розгубилася, адже вже встигла уявити, як після служби навідається додому, а потім повернеться й лишиться до того часу, аж поки брат вирушить у дорогу.
  – «Мабуть, соромиться», – блискавкою промайнуло в голові. – «І видко, не хоче, аби з проводжаючих прийшла тільки сестра». Несильно їй хотілося бентежити брата, але сидіти вдома, коли він, як командир військової частини, виїжджає в район, де проводиться антитерористична операція, вона теж не могла. «Ближче до від’їзду ще раз спитаю дозволу прийти, гляди, передумає ще!» У двері постукали, і їй довелося вийти з кабінету.
   Зачинивши за собою двері, Світлана твердо вирішила, що пізніше знов запитає в нього дозволу. Якщо вже й тоді він не дозволить, то наважиться з’явитися не як сестра командира, а як військовослужбовець, і завадити цьому вже не зможе ніхто, навіть командир її військової частини.
     За день до від’їзду вони випадково зіткнулися в довгому коридорі солдатської казарми.
    – Сіро, я завтра прийду тебе проводжати.
    – Приходь, якщо хочеш, – у його голосі не чулося жодного натяку на заборону.
   Брат пішов, а сестра зосталася, усвідомлюючи те, що з настанням від’їзду вдавана сміливість у ньому потроху зникала, і це боляче ранило її. Ось чому, зосереджено вдивляючись у широку спину, вона не відразу почула мелодію, яка линула з глибокої кишені камуфльованих штанів. А дзвінок той лунав від онука тітки Оксани.
  Для дітей Колі Оксана не являлася тіткою, але бабою вони її теж не називали. Вона єдина з Данилового роду, яка до самої смерті горнулася до сина Полі. Доля благословила її, допомогла зустріти чоловіка, із яким прожила в щасливому шлюбі до глибокого віку й подарувала двох діток. А ще за своє добре серце жінка й від Бога отримала нагороду: він забрав у неї життя незадовго до того, як вона побачила смерть свого чоловіка й рідної дитини. За всі гріхи, що скоїли минулі покоління, довелося розплачуватися її доньці, бо саме їй довелося хоронити батьків та брата, втративши за пів року всю рідню.
   Параліч Оксану розбив на сімдесятому році життя. Поки вона лежала в лікарні, її чоловік раптово помер. За вроджене каліцтво той теж заслужив на легку смерть: вона спіткала його в парку під розквітлою яблунькою на зеленій лавочці із високою спинкою. Він так і сидів, підпершись паличкою, аж поки на нього не наткнулися прохожі. Лариса похоронила батька за день до виписки матері з лікарні. Про те, що в неї уже нема чоловіка, донька так і не наважилася розповісти. А Оксана й не питала, вона тихо мугикала під ніс й очима показувала на пусте ліжко, яке стояло поряд.
   Кажуть, Бог не дає людині випробувань більше, ніж та може винести, але від його випробувань іноді дотла вигорає душа. Невдовзі сім’ю спіткало нове горе, і три місяці Лариса жила, ніби у справжнісінькому пеклі. У неї раптово зник брат. Бігаючи по моргах, вона шукала його й доглядала розбиту паралічем матір. А ще вона мала власну сім’ю, на яку уже зовсім не вистачало сил та часу. Здавалося, вервечці з горя не настане кінця, та Бог милостивий, він повернув сестрі брата, якого на провесні знайшли утопленим у чорних водах глибокого Дніпра. Оксана так і померла в повному невіданні, Лариса не наважилася розповісти їй, що тепер вона кругла сирота.
   Шістнадцять років минуло від цих подій, єдиний Оксанин онук виріс й ось дзвонить, аби запросити на своє весілля. Світлана домовилася зустрітися з ним наступного дня. Зустріч намітила з шостої й до восьмої годин вечора, бо саме в цей час планувала побути вдома. Але не сталося, як гадалося. Євген запізнювався. Стрілки на годиннику показували чверть на дев’яту, а той і досі не прийшов. На довше затримуватися вдома вона теж не могла, адже рівно о десятій годині Сергій виїжджає в зону АТО, тому рука сама потяглася до мобільного телефону і набрала номер, який їй потрібен.
  – Женю! – коли він відповів, Світлана вже зачиняла вхідні двері квартири. – Ти знаєш адресу військової частини?
   Спускаючись по східцях, вона продовжувала говорити.
   – Мені конче необхідно зараз туди. Приїжджай. Як тільки під’їдеш, то подзвони, і я до тебе вийду.
   Місто готувалося до сну, затори на дорогах трохи розсмокталися, тож через двадцять хвилин «Сеrі QQ» спинилося біля наглухо зачинених воріт. Заїхавши на територію військової частини, власниця автомобільного транспорту припаркувалася за казармою, якраз неподалік до виїзду. Якщо їй доведеться затриматися, то в неї з’явиться можливість швидко виїхати назад, адже після десятої години вечора проїзд автомобільного транспорту через КПП заборонено. Тож, натиснувши на кнопку центрального автомобільного замка, Світлана зачинила дверцята й відправилася на пошуки рідного брата. Вона обходила майже всі приміщення казарми, два рази спускалася до його кабінету й ніде не могла знайти, намірилася знову піти на плац, але двері, які вели надвір, раптом відчинилися, і Сергій з’явився у дверному просвіті.
   – О!!! Ти вже прийшла!? – на його обличчі відбилася наскільки відверта посмішка, що її сумніви з приводу свого приходу, повністю зникли. 
   Сестрі ще ніколи не доводилося бачити брата в повній бойові готовності: він зараз одягнений у новий піксельний камуфляж, у високі берці, які туго обтягнули ноги аж до середини литки, і в бронежилет з магазинами, повними набоїв. Кевларовий шолом, наче велика квітка, красувався на правому плечі, а на лівому висіла шлейка від дорожньої сумки, вміст якої тягнув убік усе його мускулисте тіло. 
   – Пішли зі мною, – порівнявшись, Сергій поглядом потягнув сестру за собою.
   – А я тобі точно не заважаю? – дивлячись на метушню, що панувала довкола, Світлана запанікувала.
   – Не заважаєш, – йому чомусь хотілося, аби саме сьогодні вона знаходилася поряд.
   Їй довелося забитися у найбільш дальний куток і присісти на краю дивана, бо як тільки вони зайшли у кабінет, усе автоматично переросло в суцільний хаос. Уже нічого не вдавалося розібрати у звуках різноманітних наказів та останніх розпоряджень. Хтось з офіцерів заходив для уточнення команд, а дехто просто забирав бронежилети й мішки з одягом, який купою лежав на землі, і переносив їх на плац.  
   – Славо! – переглядаючи папери, Сергій з-під лоба глянув під стіну. – Забери медикаменти й мій ноутбук зі столу.
   Офіцер кілограмів під сто сорок повернувся й мізинцем зачепив медичну сумку з підлоги, зі столу забрав ноутбук і всю цю амуніцію поставив на затягнутий у бронежилет живіт. Виходив він з кабінету уже нічого перед собою не бачачи.
   – Ну, тепер і нам можна виряджатися.
   Брат переглянувся з сестрою, і вони вдвох, покинувши приміщення, направилися на плац, де у два ряди стояв стрій з військових машин на чолі з УАЗом.
   Навколо панувала метушня, йшли останні приготування до виїзду. Здавалося, тут зібралися всі чоловіки військової частини, а от із жінок присутня тільки одна Світлана. Стоячи осторонь, вона дивилася, як її співслужбовці, згуртувавшись, фотографувалися на пам’ять. Їй теж хотілося до них підійти, але страх, що заважає, не давав цього зробити. 
   – Сіро! – виждавши слушний час, сестра підійшла до брата. – Сфотографуймося. 
   Часу в них лишалося обмаль, тож, не зволікаючи, вони стали поряд. Об’єктив фотоапарата клацнув – і Сергій тут же подав команду.
   – Хто від’їжджає, шикуйся біля машин!
   Людська маса з піксельних камуфляжів відразу ж розділилася навпіл: одна група вишикувалася в шеренгу, а інша – згуртувалася навпроти. Опинившись посередині, командир військової частини знову скомандував.
   – Рівняйсь! – обличчям він звернувся до строю. – Струнко!
   Здавалося, що якраз у цю мить всі струни світу натягнулися і в повітрі задзвеніла тиша.
   Телефонний рингтон, що зазвучав зненацька, змусив Світлану відірватися від дійства, яке у всій красі розгорнулося перед нею.
   – Алло, Женю! 
   Їй довелося відійти в сторону, аби відповісти. 
   – Ти вже приїхав!? – шепотіла в трубку, прикриваючи її рукою. – Зачекай ще трішки, я скоро виїду.
   Швидко закінчивши розмову, вона повернулася й продовжила слухати.
   – Наша Батьківщина – це не просто земля! – кожне слово командира намертво викарбовувалося в душах військовослужбовців. – В усі роки й століття служіння Вітчизні вважається благородною справою, вартою щирої вдячності співвітчизників! Кожен із нас повинен дбати про свою Батьківщину! Це наша обітниця перед предками, які билися за цілісність і недоторканість рідної землі! Територія України є неподільною, і наш святий обов’язок захистити її суверенітет!!!
   На плацу на коротку мить запанувала тиша.
   – Та якщо хтось не в змозі взяти до рук зброю, прошу зробити крок уперед.
   І тільки після того, як ніхто не поворухнувся, командир військової частини віддав наступний наказ. 
   – Рівняйсь! Струнко! Наказую приступити до виконання бойових завдань!
    Стрій розділився на маленькі групки, які й собі направилися кожна до своїх машин.
   Світлана більше не зволікала, а галопом помчалася до свого автомобіля. У неї на меті вертілося одне – першою покинути територію військової частини, аби потім повернутися до воріт КПП і провести автоколону, яка проїжджатиме повз неї, а ще за будь-яку ціну  їй хотілося не пропустити братів УАЗ.
   – Свєто, привіт, – у мить, коли черговий почав відчиняти залізні ворота, підійшов Євген, тримаючи за руку молоду дівчину. – Познайомся – це Інна.
   – Дуже приємно! – замість рукостискання дівчата обмінялися вітальними поглядами. 
   – А що ти тут робиш? – він не усвідомлював, чому родичка стоїть на узбіччі. 
   – Зараз усе побачиш. Ти приїхав, якраз вчасно.
   Світлана навмисне стала на виїзді так, щоб машини, перед тим, як виїхати на дорогу, об’їжджали її по колу.
   – Сірожа їде в АТО, й ось зараз виїжджатиме його колона.
   Як тільки ворота відчинилися, для неї все навколо зникло. Першим територію військової частини покинув УАЗ. Може, там ніхто не сидів, а, може, за темним склом нічого не видно, але Світлані так і не вдалося побачити в ньому брата. Погляд її метнувся на КАМАЗ, який виїжджав слідом. Водій гучно й протяжно потрубив їй у клаксон. У відповідь рука сама собою піднялася й помахала йому на привітання. Брата вона там теж не помітила. Ну, а далі почалося щось неймовірне: колона, наче одне ціле, двинулася через ворота КПП, і кожен, хто проїздив мимо, гучно трубив на прощання.
   «Оце-то прийшла провести брата!» Світлана стояла з виразом гіркоти й повного розчарування. «Усіх провела, окрім нього». Десять машин проїхало повз, а їй так і не вдалося роздивитися, у якій саме машині сидів він.
   Шурхіт збоку змусив усіх трьох повернути голови. Світло від ліхтарів, які освітлювали проїзд через ворота, падав на землю так, що видно було тільки одну сторону КПП, а що робиться по інший його бік – темнота скривала повністю. Світлані навіть здалося, що слух її підвів, тому вона намірилася повернутися й ще раз подивитися на автоколону. 
   Крок. Ще один. І з темноти, наче зображення на світлочутливій плівці, проявився військовий. Широко крокуючи, він направлявся до гурту людей, які не зводили з нього здивованого погляду.
   – Здраствуй, Євгене! – Сергій, перекинувши автомат Калашникова в ліву руку, праву подав для рукостискання. – Я чув, що ти женишся!?
   – Так. Це моя майбутня дружина – Інна.
   – Дуже приємно! – військовий у погонах полковника потиснув руку зніченій дівчині. – Що ж, вітаю вас! І бажаю вам щасливих і довгих років подружнього життя! Ну, а я, як бачте, на весілля не попадаю. 
   І на доказ сказаного покосився очима на автомат. На ці слова нічого було відповісти, тож усі троє просто промовчали.
   – Ну, сестро! – Сергій повернувся до Світлани й вперше в житті простягнув їй руку не як жінці, а так, ніби перед ним стояв чоловік. – Залишаю тебе за старшу.
   – «Я і так старша!» – хотілося крикнути та вуста її мовчали.
  Вона здогадалася, що йдеться не про вік, та й клубок, що кліщами вчепився в горло, не дав можливості говорити. Зробивши крок назустріч, брат зовсім по чоловічому обняв сестру й енергійно потріпав по спині, цим самим остаточно віднявши в неї мову. Більше Сергій ні з ким не прощався, розімкнувши обійми, він швидко пішов геть. Тільки тепер Світлана, наче прозріла: колона, що вистроїлася в ряд, спинилася на обочині в очікуванні свого командира. Командир військової частини віддалявся від неї, а вона дивилася на його широку спину й вбачала в ній фігуру свого тата.
   «Як не крути, а колись настане час, і тато нас покине. І якщо я за ним скучу, то попрошу Сергія пройтися. Він так само буде йти, і в його ході, у статурі тіла, у манері тримати плечі й косолапити ногами, я бачитиму свого тата». І в голову ніби хто вдарив. «Боже! І навіщо про таке думати?!» Тільки тепер до неї дійшло, що брат йде на справжню війну, ось через що їй захотілося раптово заплакати.
   Темнота поступово поглинула Сергія. Ніхто з проводжаючих не бачив, як саме він сідав у свій автомобіль. Вони лише почули, а точніше здогадалися, що той досі вже сів, адже мотори всі разом загуділи, й одна за одною військові машини зрушили з місця, зникаючи за крутим поворотом Т-подібного перехрестя.
   «Як добре, що сьогодні нікому не дозволено прийти!» Сидячи на передньому сидінні УАЗа, Сергій не міг отямитися від пережитих почуттів. Зараз у нього виникло таке враження, ніби з нього живцем віддерли шматок живої шкіри. Дивувало ще й те, як сильно защеміло в грудях, адже донині йому ніколи ще не доводилося почувати до сестри аж наскільки теплих відчуттів! Як хороше, що вона прийшла одна! І добре, що Марта не приходила! І так не вистачає сил викинути її з голови. А діти? Вони ніби й раділи, що батько їде з дому й тепер нікому перевіряти в них уроки. Але коли діло дійшло до сумок, які необхідно виносити, то й вони притихли й з-під лоба дивилися на нього, наче перелякані вовченята.
   Три місяці. Лише три місяці він не житиме вдома! Ну, а далі йому доведеться зробити все, аби в майбутньому ніколи не залишати сім’ю. Усе це станеться потім, а зараз же рація сильно затріщала, тому необхідно негайно абстрагуватися й зосередитися на дорозі. Тільки від його уміння та командирських навичок залежить наскільки успішно обидві групи доїдуть до нового місця дислокації, через це Сергій поклав автомат на заднє сидіння УАЗа й уважно почав стежити за дорогою.
   Так само, як і син, не спала і його мати. Найгірші материнські страхи здійснилися в тривожному сні. Зараз їй уже важко достеменно згадати нічний сон, але Таня точно знала, що в ньому її Сергія забрали в АТО. Тривога за нього одразу ж черкнула по серцю холодним пером. Неспокій, викликаний страхом перед чимось небезпечним, обійняв її, і через це вона не спала, а лежала на ліжку й мутними очима дивилася у вікно, яке відповідало їй лише чорним мовчанням.
   Під враженням важкого сновидіння Тетяна проходила цілий день, а увечері не витерпіла й подзвонила до доньки.
   – Алло! – переговоривши з матір’ю, Тая відразу ж набрала сестру. – Свє, тобі мама дзвонила?
   – Ні, ще не дзвонила.
   – Уявляєш, що таке материнське серце!? І як воно все чує!
   Слухаючи сестрину розмову, Світлана раділа, що мати, аби розповісти сон, подзвонила не їй. Бо якби вона спитала в неї про Сергія, то довелося б брехати. 
   – І що ти їй сказала?
   – Сказала, щоб подзвонила до нього. Але вона дзвонити не стане. Каже: що я йому скажу? Він і так кожного вечора до них дзвонить.
   – А ти сама говорила з ним?
   – Так. Зараз вони досі воду гріють, – Тая пригадала розмову з братом. – У них там є намет, і вночі вони зібралися купатися. Питав мене, чи бачила я кіно «Диверсант»? Сказав, щоб подивилася, бо він зараз, наче в тому кіно.
   – А мене про фільм «Штрафбат» спитав. Казав, що умови точнісінько такі ж, тільки уявити треба, що зимою.
   Ну, а далі обидві сестри замовчали. Світлана не призналася сестрі, що коли говорила з ним, то неподалік від Сергія стріляли танки. 
   – «Ти не уявляєш, як вони гахкають!» – у голові почула його голос. – «Аж ноги підгинаються!»
   – Тепер постійно доведеться викручуватися й думати, як не пробалакатися. 
   Тая теж промовчала, жаліючи сестру, не розповіла їй, що в телефоні чула кулеметний дріб.
  – Тобі добре! А мені з ними гуляти на весіллі. Я ще не бачила їх після його від’їзду. А в мене вони точно про нього спитають.
   – Не переживай, – сестра заспокоювала сестру. – Навряд чи на весіллі балакатимуть про війну.
   Таїса навіть уявити не могла, наскільки глибоко вона помилялась. На весіллі, окрім тостів для молодят, говорили лише про війну на Сході. Саме там Коля й почув, що Білоцерківська окрема механізована бригада, у якій служить Надин онук, дислокувалася на Схід й уже понад місяць стоїть під Авдіївкою.
   – Свєто! 
   Майже підбігцем батько підійшов до доньки. 
   – Ти знаєш!? – шепотів прямісінько їй в обличчя. – Мишків Сашко уже місяць, як в АТО! 
   Сказав і замовк, наче загубив слова.
  «Бідолашний!» Світлана очей не змогла відірвати від схвильованого виду свого батька. «За чужих дітей переживає, а сам і не знає, що його син уже давно там...» Думала про одне, а сказати мусила зовсім інше.
   – Ні, не знала. 
   – Хоч би Сергія туди не послали!
   – А чого ти так наполохався? – їй стало боляче дивитися на побілілі губи. – Якщо Сергія й заберуть, то сидітиме десь у штабі. Де ти бачив полковників на передовій?!
   Ну про що можна балакати з нерозумною жінкою!? Хоч і рідна дитина, а однаково дурна! Йому ж то відомо, що таке фельд’єгерський зв’язок! Листи від командування в окопи самі не прилітають, їх необхідно комусь туди доставити. Скільки листонош загинуло у Вітчизняну війну! Страшно й підрахувати. Тому батько подивився на недолугу доньку й відійшов якнайдалі.
   Коля й так дивився майже усі випуски «Останніх вістів», а тепер, після весілля, і зовсім намагався їх не пропускати. Новини з Донбасу пробуджували в ньому якісь незвичні передчуття, та й Таня своїми снами жару у вогонь додавала. Їй уже другий раз приснився сон, що Сергій в АТО. Ще ж і сниться як погано!!! Ніби у військовій формі польовим простором той йде додому, слухаючи жайворонка спів. По одну сторону від нього високі гори, по іншу – чорна повноводна ріка. Сонце над його головою не пече, воно просто обпікає, а сухий жаркий вітер дмухає йому в спину. І тут Коля раптом згадав, що коли ще сам був маленьким хлопчиком, його баба розказувала жінкам, що бачити уві сні солдата у військовій формі, то до добра, де б той не знаходився – завжди прийде додому. «Чи не прийде?» І він настільки сильно напріг пам’ять, намагаючись згадати, що саме тоді казала баба, що навіть не помітив, як дійшов на базар, і не почув, що його гукають.
   – Степановичу!!! – молода пишногруда жіночка в товстих окулярах, широко посміхаючись, бігла до нього. – Миколо Степановичу, я вас гукаю-гукаю, а ви не чуєте!
   – Бо й не чув, – дивуючись самому собі, Коля глянув навколо себе.
   – Як там ваш син, часто дзвонить? – Христина дуже раділа, що ось так випадково вдалося побачити батька командира військової частини, під командуванням якого служить її єдиний син. 
   – Та дзвонить майже щодня, – відповів, хоча його й збентежило таке недоречне запитання. – «І до чого це вона спитала?» 
   – А мій нечасто, – з грудей жінки вирвався важкий стогін. – І вже як за дня від нього дзвінка нема, то до вечора й у мене душа зникає. 
   Розмова трохи не клеїлася. Чого це вона так побивається? У Києві служба, наче мед, сама ж благала Сергія, аби забрав її сина саме до себе.   
   – Ще ж і похолодало як! – Христя вирішила не втрачати шанс і подякувати чоловікові за свого сина. – Славко мій розказував, що якось уночі сильно замерз у наметі, так ваш Сергій, Миколо Степановичу, забрав його до себе в КУНГ. І хоча ліжечко там одне й зовсім малесеньке, вони понакидали на нього пляшок з гарячою водою, полягали валетом і так грілися до самісінького ранку.
   Мати так спішила подякувати, що, здавалося, ще трішки й захлинеться власними словами.
   – Спасибі вам, що ваш син, хоч і полковник, а не погребував моїм солдатом!
   – А де це вони так спали? – тепер Коля дивився на жінку взагалі нічого не розуміючими очима.
   – Як де? У Краматорську! – і тут жінка притихла, збагнула, що бовкнула зайвого. – Чи ви не знали?
   Спочатку Колі здалося, нібито він оглух. Потім слух наче відновився. Може, тому йому й привиділося, що не все правильно розчув, адже у вухах шуміло, а в голові через напруження скажено дзвонив оглушливий дзвін.
   – І давно вони там? – не хотілося визнавати, але свідомість наполегливо змушувала признати, що син уже там.
   – Та більше, ніж місяць, – допитливий погляд літнього чоловіка не дозволив жінці збрехати.
   Перше порушення серцевого ритму Коля відчув у сорок років, коли вночі крав на колгоспному полі качани кукурудзи. Аби більше накрасти, набирав повний мішок, закидав його на спину й біг з ним стежкою, що додому вела під круту гору. Разів із десять отак вибіг, а потім почув, як у грудях щось заворушилося. Нащупав пульс і вперше дізнався, що таке аритмія. Воно й не дивно, бо у той час він сильно перевтомлювався й майже не відпочивав: на п’яту годину ранку йшов на ферму, а після роботи до другої години ночі клепав у майстерні вулики, за зиму без жодного механізму міг зробити вісім штук! Це не те, що зараз! Тепер у нього є рубанок і фуганок, і циркулярка в майстерні стоїть – вісім вуликів за тиждень склепати можна. Роками без вихідних працював на знос! А тут нічого не робив, просто стояв, а серце в грудях затріпотіло, наче пташка в клітці забила крилами, як тільки він почув слово «Краматорськ».
   Христина більше не зволікала, покосилася на чоловіка, покартала себе за довгий язик і позадкувала геть. Коля її не зупиняв, він провів її очима, дістав з кишені телефон і набрав невістчин номер.
   – Здраствуй, Марто! – спочатку вирішив вияснити все в невістки. – А де зараз Сергій? 
   – Не знаю. Я сьогодні з ним ще не говорила. 
   Хоча дружина й вивчила розпорядок дня чоловіка, але де саме зараз він може їздити, напевно сказати не могла.
   – Як це ти з ним ще не балакала? Хіба він не ночував сьогодні вдома?!
   У телефоні зависло мовчання. Марта збагнула, що свекор її підловив.
   – Він уже з першого жовтня не ночує вдома, – зізналася, бо нерозумно викручуватися далі.
   – А чого ж ви нічого нам не сказали!? – здавалося, що серце з грудей батька впало на ноги.
   – Сірожа не хотів, – у телефоні почувся тихий голос. – Не хотів, аби ви за нього переживали.
   Хто сина на фронт не проводжав, той справжнього горя не знає. У Тані після таких новин очі ніби вицвіли від пролитих сліз. І допомогти їй ніхто не міг, і втішити нікому не вдавалося. Світогляд у жінки наскільки змінився, що вона, вирісши істинною атеїсткою, вивчила молитву й потай від усіх її шепотіла: нашіптувала перед сном і коли їхала в машині, проказувала на кухні й коли просто сиділа під хлівом, молилася без кінця й постійно чекала, що її сподівання заберуть усі молитви й віднесуть їх прямісінько до Бога. Усе її життя віднині перетворилося на суцільне очікування новин від сина. До Сергія вона не дзвонила, та й ніхто до нього не смів дзвонити. Він сам наполягав не телефонувати йому, адже за вхідним дзвінком легко визначити місце його знаходження. Але траплялися й винятки, тільки діти його могли до нього дзвонити в будь-який час, а от решті доводилося чекати. Якщо комусь із рідні й хотілося поговорити з ним, то приходилося дожидати пізнього вечора, коли той мав повернутися на базу.
   Дні. Вони минали одноманітно й нескінченно довго, а час наче спинився й почав глузувати, поступово підводячи думки до одного – «хоч би швидше він повернувся». Тая якраз ходила шумними рядами супермаркету, коли на неї потужною хвилею нахлинули спогади про брата. Туга за ним виявилася настільки сильною, що, здавалося, до цього почуття можна доторкнутися рукою. А ще їй хотілося почути його голос, ось зараз, цієї ж миті й ні секундою пізніше. Вона навіть на годинник не глянула, дістала телефон і подзвонила до нього. Біля її вуха один за одним монотонно повторювалися гудки, але на них ніхто не відповідав. Тепер залишалося тільки одне – чекати, адже, побачивши пропущений дзвінок, Сергій обов’язково передзвонить. І чекати їй довелося недовго, варто лише покласти телефон у сумку, як той відразу ж і задзвонив.
   – Алло! – якомога сильніше вона притиснула телефон до вуха. – Сіро, тобі зручно говорити? 
   – Зручно.
   Крізь шум людських голосів їй вдалося впіймати його посмішку.
   – Як ти там? 
   Сестра не знала, з чого почати розмову, аби розповісти, що саме змусило її подзвонити брату.
  – Нормально. Ось тільки приїхали з виїзду, хлопці вермішель по-флотськи варять, значить, скоро сядемо вечеряти.
   – Ти знаєш?! – відсутність вільного часу на війні змусили поквапитися. – Я ось ходила по магазину й відчула, що сильно за тобою скучила. Бач? Не витерпіла й передзвонила.
   За свою сентиментальність стало трохи незручно, адже зроду-віку не доводилося їй зізнаватися в тому, що вона за ним скучала: надовго вони не розлучалися, та й брат ніколи не воював на війні.
   На відверті зізнання сестри Сергій промовчав, він і сам за всіма досить сильно скучив, тому і збагнув, чого саме так вона сказала.
   – Сіро, – далі Тая притихла, підшуковуючи слова, які намагалася замінити, аби не проговорити вголос. – Ти будь там обережнішим. Уявляєш?! Якщо з тобою щось станеться… – і тут вона затихла, давлячий клубок перемкнув горло. – Коли я за тобою скучу… – змогла продовжити тільки після того, як в горлянку пропхнула слину. – Куди мені тоді дзвонити?
   – Не переживай. Усе буде добре!
   У повітрі, наче блискавка, промайнуло щось невловиме й насторожуюче, але Таї так і не вдалося за нього вхопитися. Хриплуватий смішок, який роздався в телефоні, розвіяв її видіння. Вона не змогла «помацати», що ж насправді то мелькнуло: страх, а, може, щось інше.
   – Не смійся!
   Їй захотілося плакати, здавалося, повітря навколо неї загусло від туги за ним, а брат, знай собі, посміхається.
   – Я не сміюся, а просто кажу, що скоро приїду.
   – Коли? 
   Прислухаючись, вона гадала: глузує він з неї чи ні?
   – Скоро.
 – Скажи, коли? – їй так хотілося почути хоч якусь конкретну дату. – Через місяць, на свій день народження? 
   – Ні. Скоро, – сказав і острахнувся. – Тільки ти нікому не кажи, а то ще не вдасться.
   Достеменно Сергій і сам не відав, чи вийде в нього вирватися додому хоч на кілька коротких днів, а чутки, що Циганок явиться в частину 30 грудня, вже поповзли. У кулуарах шепотіли, ніби вище командування навмисне відкликає командира на Київ, аби привітати його з сорокаріччям, тому для Світлани стало справжнім шоком позачергове шикування на плацу 20 грудня 2014 року. Вона очам не могла повірити, що начальник штабу військової частини відрекомендовується начальнику служби ФПЗ полковнику Ковальку, поряд із яким стояв і її рідний брат.
   «Де він узявся?» Сльози гідності заполонили їй очі, коли Сергія за взірцеву службу урочисто нагородили іменним годинником від начальника військ зв’язку. 
   – Де ти взявся? – налетіла на нього, як тільки той залишився один.
  – Приїхав, – і, попередивши її німе запитання, продовжив. – Випадково терміново привіз таємний пакет. 
   – А коли назад? 
   – От у тебе дурна звичка! Завжди хочеш знати все й наперед. Не знаю! Але думаю, що кілька днів тут погостюю.
   – Тут тебе ждуть на твій день народження, уже й гроші зібрали на подарунок, от тільки не знають, що купити. 
   На коротку мить запанувала тиша, вони так довго не бачилися, що обоє зніяковіли від почуттів, які нахлинули на них обох. 
   – Сіро, ти до батьків поїдеш?
   – Обов’язково. 
   Подякував сестрі, що та першою почала розмову. Він не знав, про що можна говорити тут, адже після того, що довелося пережити там, на лінії розмежування, мирне життя в Києві виявилось для нього якимось несправжнім, ляльковим і пустим.
   – А коли? 
   – Завтра.
   – А заночуєш у них?
   – Ні, не зможу. У хлопців післязавтра змагання, хочу побути трохи з ними.
   Світлана напряглася, вона не змогла підібрати належних слів, аби виразити те, що рвалося назовні. Так хотілося крикнути йому прямо у вічі: якщо тебе уб’ють, то тільки батьки захлинуться горем! А що жінка!? Поллє гіркі сльози й утішиться в обіймах іншого чоловіка. Скільки таких випадків стрічалося вже на її віку: на похороні дружини волосся на собі рвуть, а через деякий час, гляди, і заміж уже виходять. І це не осудно, адже життя, як вода серед каменів, знаходить собі шлях, треба жити далі й влаштовувати власне буття. І діти поплачуть, погорюють за батьком та попливуть рікою власного життя. Дітям генетично закладено хоронити батьків, а от коли батькам доводиться ховати дитину, то це проти всіх законів природи. Нічим не замінити їм відчуття втрати. Їхнє життя втрачає сенс, адже це шматок вирваної душі, яка кровоточитиме до самісінької їхньої смерті. Он у неї самої понад двадцять років пройшло зі смерті рідного дитяти, а рана й досі болить, пустота в грудях не зникла, повністю її не зміг заповнити навіть єдиний син. Свєта нутром відчувала: якщо із Сергієм щось станеться, то вона сама, Марта, його діти, Тая й брат погорюють за ним та в турботах власного життя житимуть далі, а от у її батьків життя зупиниться. «От тільки як про таке сказати!?»
   – Сергію, ти б переночував би вдома. Знав би ти, як мама плаче ночами! Побудь трохи в них. 
  Ще раз спробувала наполягти на своєму. «Може, це остання ніч, яку ти переночуєш вдома». Подумала і захотіла відірвати язик. «Ну, як можна так подумати!?» 
   – Усе буде добре. Мені ж і з дітьми хочеться побути. 
   Не наважився зізнатися сестрі, що для нього діти стали дорожчими за батьків. 
   – А знаєш що? – він уважніше глянув їй у вічі. – Після служби приходь сьогодні до нас. 
   Йому раптом захотілося зібрати всіх докупи. 
   – Я Таї подзвоню. І Колі. Посидимо, як раніше, у мене вдома, давно ми вже збиралися разом.
   А потім він раптом посміхнувся. 
   – Скажу тому лобуреві, – це він так про брата, – хай і «сепаршу» свою приводить. Побачимо, що за кралю знайшов! 
   – Ти що!!! – неприємне відчуття смутку враз розсіялося. – Ти ж так при ньому не кажи, а то ще розгнівається.  
   – Ну, це я так тільки при тобі кажу! 
   Світлана більше не затримувала брата, вистачить і того, що його з усіх сторін смикають. А якщо вони про щось і не договорили, то в неї ще з’явиться час, увечері наговоряться вдосталь. Тож, розпрощавшись, кожен направився своєю дорогою.  
   «Треба добре знати свою невістку!» Дорогою до Сергія Тая навмисне забігла до кондитерської лавки, аби накупляти солодощів.
   Марта в них своєрідна жінка: можна прийти до неї в гості й не діждатися пригощання. Щоправда, якщо вона сама запрошує, то щедрішої господині годі й знайти, але якщо ось так, без її особистого запрошення, то й води з-під крана можна не напитися. Саме тому Таїса стояла перед різноманіттям тортів і за датами на коробках вибирала найсвіжіший. Ризикувати вона не могла, адже в машині разом із чоловіком сидять дві її доньки, яких по дорозі з роботи забрала з дитячого садочка. Тож якщо невістка нічим не пригостить, то хоч знайдеться, що поїсти.
   Світлана подумала так само, тому в хату зайшла не з пустими руками. Навряд чи Марта встигла щось приготовити, адже гості в її хаті сьогодні найімовірніше прийдуть неочікувані. Зайшовши спочатку на кухню, жінка залишила на столі рулет з вишневою начинкою, а вже потім направилася до кімнати, із якої доносився дитячий сміх племінниць. 
   – Тьотя прийшла! – Катя з Ксенією кинулися їй на зустріч.
   Сергій сидів на стільці біля вхідних дверей, тож, аби пропустити сестру всередину, йому довелося підвестися. І поки вони розминалися, Світлана ненавмисне зачепила його за плече.
   – Що з тобою сталося? – тільки Тая зі свого місця змогла підмітити, як обережно брат підняв руку, а потім так само обережно опустив її й притулив до тулуба. 
   – Нічого не сталося.
   – Як це нічого не сталося? Я ж бачу, ти не можеш поворухнути плечем! 
   П’ять пар допитливих очей відразу ж втупилися на нього.
   – Його зачепило кулею, – у розмову втрутилася Марта. – От тільки не каже, що це за куля така, що літає по колу. 
   Її слова справили враження вибухової бомби. 
   – Вся рука обпечена, а не каже чого.
   Судячи з того, як пронизливо на нього втупилася уся рідня, Сергію стало ясно, що доки він не зізнається, до закінчення вечора ніхто з них не проронить жодного слова.
   – Та це я в танку горів, – нарешті наважився сказати правду.
   Тільки тепер до Таї дійшло, що вона нічого не розуміла: Сергій не у відрядженні, не на навчаннях, він на війні, на якій ранять і навіть можуть убити. Де гарантія того, що наступна куля не скористається випадком і не влучить брату в голову? «Може, і справді, в телевізорі не брешуть, і на Сході дійсно війна?» Від усвідомлення цього мороз пробіг по шкірі, а корені волосся на голові встали дибки. Їй так стало шкода його! Усі вони сидять у Києві, позабивалися в теплі хати, а він там один, невідомо, у яких умовах воює за всіх, аби вона сама й решта могли тут спокійно ходити на роботу, розважатися й жити так, ніби в країні нічого не відбувається. Захотілося встати, підійти й обняти його, щоб відчути, що він живий і здоровий. Може, так і зробила б, але у двері подзвонили, і Сергій швидко вийшов з кімнати, а через мить у коридорі уже піднявся ґвалт. По тому, наскільки радісно лунали вигуки, усі здогадалися, що то прийшов Коля. А ще усім стало цікаво, сам той прийшов чи дівчину привів із собою? В очікування чогось приємного й загадкового, ті, хто лишився в кімнаті, із задоволенням тупилися на кімнатні двері. Чекати довелося недовго: як тільки вони прочинилися, на порозі з’явилася незнайомка. Дівчина чемно привіталася й знітилася від поглядів, які від маківки до п’ят блукали по ній, оцінюючи, наче товар, виставлений на базарі.
   – Аню, проходь, – голова, що появилася слідом, підштовхнула гостю всередину. – О!!! Позліталися уже! Сидять!
   Це Коля адресував своїм сестрам, бо ті, справді, п’ялися на дівчину, наче стерв’ятники на здобич.
   – Ану поприбирайте ноги! Дайте пройти.
   Дівчата не звертали на брата жодної уваги. Вони його ніби й не чули, витріщалися й далі, бо ж цікаво стало, що ж то за краля така, яку довелося шукати аж по інший бік Донбасу.
   Пройшовши вглиб кімнати, тендітна білявка сіла в крісло під вікно. Як тільки вона елегантно закинула ногу за ногу, сімейство Циганків багатозначно переглянулось між собою: нарешті найменший з їхнього роду знайшов собі довгождану пару. Про Анну вони чули й раніше, але побачитися з нею особисто судилося їм лише тепер.
   «Необхідно про неї все дізнатися. Бідолашна дівчина! Ще перелякається і втече». Від власної думки Світлана не змогла втримати посмішку на своїх вустах. 
   Тут вже нічого не вдієш! Так заведено в їхній сім’ї, що всі й про всіх повинні все знати, то ж хай ліпше звикає зараз. Чим швидше, тим краще ж для неї.
   – Мене звуть Світлана, – хоч і не хотілося влаштовувати дівчині допит, але набравши повні легені повітря, мовила першою. – А це Тая.
   Продовжуючи говорити, рукою показала на сестру, яка сиділа напроти.
   – Хоча я називаю її Марусею. Її чоловік Саша. Катя і Ксенія – мої племінниці.
   Повернувшись обличчям до невістки, представила господиню цього дому. 
   – Це Марта. Ну, а Сергія ти вже, напевне, знаєш.
   Обернувшись до дівчини, Світлана мовила далі. 
   – Ще в них є два хлопці, які не зрозуміло, де ганяють. Тож… – підсумувавши, зі значущим видом закінчила промову. – Якщо не враховувати мого чоловіка й сина, усе наше сімейство перед тобою. 
   – Очень приятно, – в очікуванні граду із запитань, Анна нервово заковзала на своєму місці.
   – А в тебе є брат чи сестра? – це вже Тая вступила в розмову.
   – Есть брат, он младше меня на 14 лет.
   – А звідки ти? – усі відали, що дівчина з Донбасу, але запитання однаково прозвучало.
  – С Донецка, – потупивши погляд, Анна мовила вголос те, що в кожного звучало в голові. – Это теперь по другую сторону разграничения.  
   – А як же ти тут опинилася? – Тая не зупинялася, їй хотілося вияснити все і до кінця.
   – Когда началася вся эта заваруха, мои родители отправили меня на Киев. 
   – А батьки твої там залишилися?
   – Да. Они не смогли приехать. Не так все это просто. 
   За виразом обличчя дівчини стало зрозуміло, аж наскільки їй тут непросто.
   – Ну, що? Випитали все? – у розмову втрутився Коля, він до цього часу мовчав і давав можливість сестрам задовольнити непомірну цікавість. 
   – Ні, не все, – демонструючи невдоволення, Світлана усім тілом повернулася до брата. – Мені цікаво, і де ж ви познайомилися?
   – На фирме.
   Анна враз повеселішала. Тяжка розмова для неї скінчилася, і вона з великим задоволенням розповіла історію їхнього знайомства. 
   – Он как-то зашел к нам в офис. Халеный такой! Ни на кого не смотрел. Сперва он даже мне не понравился, – і в підтвердження сказаного подарувала судженому сором’язливу посмішку. – Ну, а потом как-то случайно разговорилися, и он пригласил меня в кафе. Вот с тех пор мы вместе!
   – Може, дасте дівчині спокій? – не витримав уже Сергій.
   – Не заважай, дай дослухати, – в один голос огризнулися дівчата.
  – Нехай уже випитають усе, – Коля вирішив поглузувати із сестер. – Ти що? Хочеш, щоб не спали вночі? 
   – Їсти хочеться, – зажавши руки між колін, Сергій енергійно потер їх одна об одну. – Марто, ну що там у тебе є? Подавай уже на стіл. 
   Йому хотілося свята, тому він і запросив рідню додому. От тільки Марта його наче й не чула. Вона взагалі зробила вигляд, що зайнята, і почала копирсатися в газетах, які купкою лежали на журнальному столику.
   – Сергію, ми їсти не хочемо.
  Від Таїного погляду не вислизнуло те, як невдоволено брат підібгав губи. Вони в нього зникли точнісінько так само, як  у мами, коли та на щось сердилася.
   – Марто! – голос його зробився жорстким. – Так ти хоча б чаю вже нам дай!
   З виду нічого не змінилося, але в повітрі промайнуло те, що нашіптувало всім: вечір зіпсовано, а святковий настрій безповоротно зник.
   Косий погляд чоловіка змусив жінку зрушити з місця. Але вона вставала так, ніби на плечах у неї лежав центнеровий мішок з картоплею. Дівчата теж підвелися з насиджених місць і слідом направилися за невісткою. Поки на кухні закипав чайник, вони порізали торт, подіставали з верхніх полиць чашки й все це занесли в кімнату. Сергій якраз викотив на середину скляний столик, всівся за нього й почав допомагати сестрам розставляти посуд. Потім забрав у Марти з рук порізаний на шматки рулет із вишневою начинкою й чайник, який ще парував через носик закритої кришки.
   – Сіро, а ти коли їдеш назад? – старша із сестер поклала на блюдце шматок торта, взяла чашку з чаєм і відійшла до місця, на якому раніше сиділа.
    – Думаю, що після 25-го.
  – Значить, 23-го ти прийдеш до мене на іменини, – радіючи почутому, Тая стрепенулася від задоволення.
   – Не знаю. Побачимо, як підуть справи.
   – Які справи увечері!? – Світлана втрутилася в розмову. – Ти що! Звичайно прийдеш, – а потім трохи подумала і запитала. – А до 30-го ти не можеш лишатися у Києві? Ти ж не встигнеш вернутися назад до свого дня народження!
   Сергій нічого не зміг відповісти. Та й що можна знати наперед? Але наступного дня, з’явившись на службу, він все ж таки викликав сестру до свого кабінету.
   – Свє, я не прийду до Таї на день народження.
   Ось це він точно міг знати наперед.
   – Чого?
   – Вони ж будуть святкувати в «Здоровенькі були»?
   Перед його мисленим зором відразу ж представ шумний заклад громадського харчування з різноманітним асортиментом страв, запашних булочок та кондитерських виробів спокусливого виду.
   – А де ж їм святкувати? Ти ж знаєш, наскільки маленька кімнатка в них в гуртожитку. Де там нам усім розміститися? От коли вони переїдуть у власну квартиру, то вже тоді прийматимуть гостей удома.
   – Я не зможу там їсти. 
   Йому довелося нахилитися вперед, щоб сестра правильно його розчула.
   – Я боюся щось собі зайве замовити, – продовжував шепотіти так, ніби боявся, що їх підслуховують. –   І не хочу, щоб вони за мене платили гроші.
  – Ти що?! Сіро! Яка різниця? – її здивування не мало меж. – Ти гадаєш, якщо вона купуватиме продукти додому, то менше заплатить? 
   – Воно то так, але там я не бачу чеків, а тут мені здається, що я багато їм. 
  – Знаєш що, – Світлана нарешті усвідомила. – Я тебе прошу просто прийти. Ми так тебе довго чекали! От ти скажи, як нам сидіти за столом, коли ти в Києві й не поряд з нами?
   – Ну, побачимо, – прохання сестри трохи похитнули його наміри. – Але я нічого не обіцяю.
   Про всяк випадок Сергій залишив шлях для відступу, а раптом не наважиться прийти. Світлана далі не наполягала, більшого їй і не треба. Якщо брат сумнівається, то, імовірно, прийде. А сестрі, як тільки сіли за стіл, відразу ж провела інструктаж.
   – Мару, коли Сергій прийде, то ти не тягни його до роздавальних рядів, біжи й все, чим бажаєш пригостити, купи сама.
   Далі вона нахилилася і прошепотіла сестрі на вухо.
   – Він соромить замовити, то ж сидітиме голодним.
   – Т-ю-ю! Я ж, навпаки, хочу, аби він замовив собі все, що хотів би з’їсти.
   – Марусько, ти мене не чуєш? Зроби, як кажу. Замов сама, бо він через це і не хотів приходити.
  Вони ще сперечалися, а Сергій з Мартою вже предстали перед їхнім зором. Світлана не стала чекати, коли брат, привітавши сестру, сяде за стіл. Вона підморгнула зятеві, і вони вдвох пішли замовляти страви, які, на їх думку, смакуватимуть Сергію.
   Навколо гуло, наче в бджолиному вулику: стояло тихе людське гудіння й клацання скляного посуду. За столом іменинниці гості гомоніли й веселилися. Давно вони вже всі не збиралися ось так разом. Сидіти та говорити ні про що виявилося наскільки хороше, що нікому не хотілося йти додому. Але час невмолимо зробив своє. Він непомітно сплинув, і зал громадського харчування, що став напівпустим, підказував усім – робочий день закінчився. Вийшовши на двір з теплого приміщення, гості не хотіли розходитися додому. Навіть вітер, який крижаними колючками пронизував одяг, не міг розігнати гурт.
   – Сіро, а ти коли їдеш? – ховаючись від холоду, Світлана низько нахилила голову.
   – Завтра, – наче маятник, той погойдувався на ногах, глибоко запхнувши руки у кишені.
   – О котрій? – її мозок гарячкувато запрацював прораховуючи варіанти для ще однієї зустрічі.
   – Поїзд об одинадцятій годині вечора.
   – О! – стало легше від того, що не доведеться відпрошуватися зі служби. – Тоді я не прощаюся з тобою. 
   Холодний вітер, наче рукою, норовив їй розтулити комір, який вона всіляко намагалася втримати бородою.
   – Заскочу до тебе увечері, – попрощалася, так й не наважившись підняти голову. 
   – Добре, заскакуй. 
   – То ви тут ще побалакайте, а я вже поїхала.
   Їй наскільки стало морозно, що на думці вертілося одне – заскочити в машину й швидше потрапити до теплого дому. 
   А от наступного дня вона постійно ходила з думкою, як проїхати до брата, аби не потратити в затор і не простояти в ньому до одинадцятої вечора. Але даремно так бідкалася, адже як тільки стрілки на годиннику зійшлися на позначці «17.00», у тут ж мить подзвонила до нього і їхати нікуди не довелося.
   – Алло! Ти вдома? – телефон притисла вухом до плеча, адже руки займалися переодяганням.
   – Удома. 
   Іронія, що прозвучала у відповідь, насторожувала її, але не зупиняла.
   – Тобі я зараз приїду. 
   – Куди?
   – До тебе. 
   Світлана ніяк не могла втямити, чого це Сергій раптом почав кепкувати.
   – У Краматорськ?
   – Як у Краматорськ? – здавалося, вона аж підскочила. – Як у Краматорськ?
   Повірила, хоча й не бачила, що його немає вдома. 
   – Ти ж казав, що поїзд сьогодні об одинадцятій вечора! 
   Думки в голові, наче змії в гнізді, усі разом заворушилися. «Щось сталося?» А потім їй захотілося плакати. Досада, що вчора так і не підняла голови й поглядом не попрощалася з братом, каменем впала на груди. 
   – Хоч скажи, коли поїхав?
   – Учора.
   – Ти казав, що поїдеш сьогодні. 
   Перед її мисленим зором він представ глибоко запхнувши руки в кишені. 
   – Щось сталося страшне? – спитала, а відповідь боялася почути. 
   – Нічого. Так треба. 
  Світлана промовчала, вона гадала, що швидше за все це службова необхідність, а Сергій у зворотному не наполягав. Хай краще думає так, бо що насправді вигнало його з дому, навряд чи вистачить сміливості зізнатися їй.
   Ніхто із присутніх на Таїному дні народження не помітив, що між ним і Мартою «пробігла кішка». Він не через те не хотів іти до сестри на свято, що соромиться там їсти, а через те, що не мав настрою. Піднесений настрій його розвіявся, як ранковий туман, бо жінчина байдужість до родичів знецінила відчуття значущості його приїзду додому. За живе зачепило ще й те, що коли теща приїжджала до них, то іще за два дні до її приїзду Марта їздила по магазинах, скуповувала продукти, а потім цілий день шкварила та парила, бо ж мама їде в гості. Від нього ніколи не укривалося те, що для його родичів вона скупує. Раніше на це не звертав уваги, а от позавчорашній вечір лишив його спокою: не подала б і чаю, аби не сказав.
   Поки на іншому боці телефонної розмови мовчали, Сергій думками майнув у минуле. Він любив колекціонувати спиртні напої. Сам їх не пив, а от пригостити й повихвалятися ексклюзивною маркою вина чи дорого віскі любив. Йому хотілося й батька вразити своєю колекцією. Тому, коли той приїхав на консультацію до лікаря й зайшов до них у гості, відкрив дверцята шафки й по черзі почав діставати з полиць пляшки хитромудрих форм. 
   – Це «Айрум»! – почав розповідати зі значущим видом. – Столове вино з винограду Ркацителі. 
   Ємність із рідиною солом’яно-зеленуватого кольору підняв напроти очей і повертів на всі сторони. 
   – Тату, візьми. Це одне з найкращих вин Вірменії. Мені товариш привіз.
 – Та хіба в селі питимуть таке вино!? – Марта підійшла ззаду, і пляшка з вином непомітно перекочувала до її рук. 
   – Тоді візьми коньяк, – поки діставав іншу пляшку, «Айрум» уже стояв на своєму місці. – Я сам привіз його з Криму! П’ять років витримки.
   Ніхто не міг втямити, як і ця пляшка потрапила до Мартиних чіпких пальчиків.
   – У твого батька серце хворе, а ти пропонуєш йому пити, – коньяк відірвала від грудей і поставили на полицю. 
   Сергій здогадався, що жінка скупиться. «Своїй матері не пожаліла б!» Простягнув руки й навмисне дістав дві пляшки горілки з полиці, на яку Марта виставила найдорожчі марочні напої. 
   – Тату, візьми. 
   – Сергію, не треба!
   Батько нічого не хотів брати, адже від його погляду не укрилося, як щільно невістка треться біля сина. 
   – Ні, треба! – Сергій наполіг. – Ти перший раз у моєму домі, і я хочу зробити тобі подарунок.
   Нахабно ткнув батькові пляшки, закрив шафку й вивів його до іншої кімнати. Він нічого не жалів для жінчиних родичів, а Марта жаліла. Коли вона зняла гроші, зароблені ним на війні під кулями, і за половину місячної зарплатні купила своєму батькові плазмовий телевізор, він промовчав, а от коли вона сестрам і брату чаю не дала, змовчати уже не зміг. Її нерозуміння боляче ранили тоді, «послужливий» черв’ячок проснувся, нагадуючи, що для жінки він так і лишиться чужим. У Краматорську чоловік переосмислив цінності, саме тому він і відчув себе, наче в чужому домі. Захотілося назад до друзів, які його розуміють, і поряд з якими він відчував власну значущість. Тепер доводилося шкодувати, що тоді послухав сестру й не поїхав раніше. Зробив би, як планував, то після Таїних іменин, не розгорівся б в домі скандал. А ще шкода стало від того, що Марта так і не зрозуміла його.
   А жінка й справді не почувала за собою ніякої вини. У неї ніхто не спитав, чи запрошувати гостей!? За два місяці ні чоловікові сестри, ні його брат жодного разу не навідали її. Який толк з того, що вони привозили продукти!? Ніхто з них не поцікавився, як їй самій жити й справлятися з проблемами, які водночас звалилися на неї! Вони займалися власними клопотами й спали біля своїх половинок. Цього ж бажала й вона! Хіба комусь відомо, яким вогнем пристрасті запалахкотіла в неї душа, коли дізналася, що чоловік приїжджає додому!? Місця собі не знаходила, наготувала повний холодильник його улюблених страв, мріяла побути з ним наодинці, дітей навіть відправила до брата, аби ще одну ніч, не стримуючи бажання, кохатися з ним. Кожна хвилина поряд нього ставала цінніша золота, а він не усвідомлював цього й накликав повну хату гостей! От через що вона запручалася. Бачити нікого не могла. Шкода стало ще й від того, що чоловік так і не зрозумів її. Слово за слово – і в домі розгорівся скандал.
   Міцно тримаючи себе за плечі, Марта спиною обперлася об одвірок міжкімнатних дверей і мовчки стежила за тим, як її Сергій сердито пакував речі. Аби пропустити момент, коли він понесе надвір валізи, вона вийшла на кухню й включила електрочайник. Навіть шум води, яка закипає, не завадив їй розчути, що чоловік уже біля машини, адже службовий УАЗ, який мирно буркотів під вікнами їхньої комунальної квартири, голосно хлопнув задніми дверима. Помалу, проти власної волі, вона підійшла до вікна. По інший бік скла на фоні білого снігу темніла фігура її чоловіка. Два погляди, ніби шаблі, схрестилися в німому бою. Сергій не збирався прощатися з нею, хотів ось так і поїхати.
   «Але ж вона – мати моїх дітей!» Передумав в останню мить і махнув водію, аби той заглушив двигун, а сам щезнув у просвіті чорного під’їзду. 
   Марта й собі кинулася до вхідних дверей. Як тільки вона підійшла до них, ті широко відчинилися, а на порозі з’явився статний військовослужбовець у пагонах полковника.
   – Марто, – Сергій зробив крок вперед. – Я поїхав. 
 У його голосі не звучало ніжності. Злість, образа, кохання – усе перемішалося в голові. Марта дивилася на чоловіка широко відкритими очима й нічого не могла вдіяти.
   – Бережи наших дітей. 
   Хотів повернутися й піти, але натомість ступив крок уперед і жадібно припав до жіночих губ. «Наче востаннє!» Злякавшись нещадних думок, різко перервав поцілунок. 
   – Бережи себе!
    Обернувся і, не оглядаючись, вискочив з хати.
   Останній раз Марта зривалася з місця так швидко ще в школі, коли на уроці фізкультури здавала стометрівку. Точнісінько так само, як бігла тоді, вона вернулася на кухню й кулею підскочила до вікна. Знадвору біля машини на неї уже чекав чоловік. Їхні погляди перехрестилися, от тільки тепер між ними не відбувалося бою, у них читався лише біль і розчарування: зустріч, на яку вони сподівалися, закінчилася раніше визначеного часу через їхню дурість та непорозуміння.
   «Може, покликати його?» Вагання змагалися в ній. «І він залишиться?!»
   Чоловік ніби прочитав жінчині думки, відчинив дверцята й вправно заліз у службовий УАЗ. Він і сам радий зостатися, та пізно вже, занадто багато людей задіяно, аби організувати його теперішній достроковий від’їзд.
   – Свє! – перервавши спомини, Сергій поставив запитання, яке не встиг озвучити в Києві. – Я тут недавно прочитав, що глаукома – підступна хвороба. Коли я приїду, то хочу зробити батькові операцію на очах. Ти можеш допомогти?
   – Не тільки я допоможу. Усі скинемося грошима. 
   Удома давно вже йдуть балачки про операцію, на яку їхній батько ніяк не міг згодитися і на яку завжди не вистачало грошей.
   – Ні, я сам хочу за неї заплатити, а ти допоможи в госпіталі знайти хороших лікарів. Він осліпне, поки збереться сам. 
  – А ти казав йому? – Світлана подумала, що важче вговорити батька прооперуватися, ніж знайти висококласного спеціаліста. 
   – Казав. Тільки він не чує! 
   А Коля й справді не слухав Сергія. Усі балачки, які не стосувалися синового приїзду, для нього – пуста балаканина. Він нічого не чекав з більшим нетерпінням, ніж народження своєї дитини сорок років тому. Яка ж нетерплячка тоді його била! І це не дивно, адже хотілося до від’їзду у військову частину почути, що Таня вже народила. І найголовніше – кого. Але нинішнє очікування не йшло ні в яке порівняння з тодішнім. Зараз батькові наскільки хотілося уберегти від небезпеки власного сина, що, мабуть, було б краще, аби той і досі сидів в утробі матері, адже війна на Сході в будь-яку мить могла відняти в того життя.
   Різко проснувшись, Коля полежав, а потім з посміхом згадав, як саме цього дня, рівно сорок років тому, бігав навколо пологового будинку, затято заглядаючи у вікна. «Сьогодні шинель на плечах не промокла б». Прислухаючись до вікна, він почув хурделицю, яка, ніби долонями, хапала сніг і люто кидала його на шибки, і вітер, який і собі вривався в яблуню, крутив їй гілочки й ними змітав сніг із промерзлого скла. Усі його думки точнісінько такою ж віхолою кружляли навколо сина. Тішило зараз те, що на своє сорокаріччя Сергій приїде в Київ і тиждень побуде вдома. Тож хай він навіть і спить, батькові першому хотілося привітати сина.
   «А він і справді досі вже приїхав!» Глянувши на годинник, Коля набрав до болю знайомий номер. 
   – Сергію, ти не спиш?
   – Не сплю! – хриплуватий смішок прохрипів у динаміку мобільного телефону. 
   – Ти вже приїхав? – йому кортіло дізнатися, чи встиг Сергій дістатися додому, адже він неодноразово говорив, що вище командування на день народження навмисне відкликає його у Київ.
   – Куди? – хоч як би сину не хотілося розчаровувати батька, але іншого вибору в нього не було.
   – Як куди? Додому. 
   – Тату, – збираючись з силами, Сергій трохи запнувсь. – Я нікуди не поїхав. Я залишився тут. 
   По обидва боки телефонної розмови на коротку мить запанувала тиша. Коля фізично відчув, як від грудей відірвалося дещо важке, а в повітрі промайнуло передчуття, що сталася непоправна помилка.
    – Сергію!!! – мало не застогнав. – Чого ж ти не приїхав?! 
   Здалося, від туги душа зав’язалася у вузол. 
   – Це ж твої сорок років! 
   Наскільки сильно розтривожився, що навіть забув чого подзвонив. 
   – Тебе ж удома усі ждуть! 
   – Не сильно мене там ждуть, – із притиском Сергій видавив із себе слова. – Краще я тут з друзями відсвяткую свій ювілей.
   І знову обоє мовчали.  
   – Що в тебе сталося? 
   Батько сказав це з такою приреченістю в голосі, що син не втримався і розповів про свою образу, про біль, що гнітив душу. Адже для нього він – не тільки тато, він – товариш, який не зрадить, і друг, що за спиною не порадіє з його невдач.
   Після розмови батька з сином вибору не лишалося ні в кого. До остаточного повернення Сергія зосталося рівно тридцять діб. Доводилося чекати усім. І чим ближче підходили дні до першого лютого, тим веселішим ставав настрій. Перший страх війни минув, тож тепер телефонні дзвінки летіли на Схід уже без обмежень. Щоправда, траплялися випадки, коли Сергій не відповідав, а передзвонював пізніше, наприклад, на день народження чоловіка Таї. У той день йому випадково, у буквальному сенсі цього слова, удалося вижити під бетонними перекриттями терміналу Донецького аеропорту, які обвалилися й поховали його під собою. Тоді він думав, що вже не подзвонить до нього. Узагалі був певен, що дзвонити нікуди не доведеться. Але вибравшись з-під завалів, зателефонував, от тільки не Сашкові, а своїй дружині. Над ним рушилися не тільки перекриття, там рухнув душевний біль. Попри всю любов до батьків, прийшло усвідомлення того, що якщо з ним щось станеться, то лише на Мартині плечі впаде турбота про його дітей. 
   Про своїх внуків не забував і дід. Кожного вечора він сідав до столу й ретельно стежив за новинами, адже розумів, що їхній батько знаходиться десь там, у місцях, де йдуть запеклі бої. Після падіння Донецького аеропорту у 20-х числах січня 2015 року сили окупаційних корпусів розпочали атаки на Дебальцеве, на місто з важливим залізничним вузлом, яке лежить на автошляху міжнародного значення, що поєднує Луганськ із Донецьком. Бій 21 січня став першою значною битвою в зимовій Дебальцівській операції. Згідно з даними захоплених карт, у випадку успішного прориву через опорний пункт, російське командування планувало взяти смт Миронівський, внаслідок чого українське угруповання в Дебальцевому потрапило б в оточення. У бою за висоту 307 поблизу села Санжарівка 25 січня терористи тричі штурмували українські позиції. На тій позиції загинуло 7 українських вояків. Сім матерів не дочекаються своїх дітей додому! Уявивши, настільки неосяжне горе гряне у ці хати, Коля вийшов надвір і набрав номер сина.
   – Сергій, ти зараз де? – йому конче необхідно було почути його голос.
   – Уже на базі, недавно повернулися з виїзду. 
   – Сергію! – як же боляче усвідомлювати, що жодні слова не полегшують душу. – Будь обережнішим. 
    «Якщо з тобою щось станеться...». Побоявся це промовити вголос. Сказав тільки те, що на його дітей ніхто ж і не гляне! 
   – Я знаю. 
  Внутрішньо Сергій посміхнувся, кожного дня розмова з батьком розпочиналася й закінчувалася майже так само.
   – І не їдь туди, де не треба! – продовжував повчати батько.    
   – А хто? Хто поїде, як не я?
   – Більше хлопців своїх посилай, – гнув своє, усіляко намагаючись уберегти сина.
  – Тату, – Сергій знав, як сильно той переживає, але допомогти йому нічим не міг. – Не хочу я, аби якась мати плакала, проклинаючи мене. 
   – Сірожо… – батько хотів ще щось додати, але син його перебив.
   – Тату, ти не переживай. Усе буде добре. 
   «Усе буде добре». Слухаючи тривожні новини зі Сходу, кожного разу, як молитву, Коля повторював синові слова. «Усе буде добре».
   Незважаючи на те, що 29 січня за підтримки танків та піхоти проросійські бойовики атакували українські позиції й увійшли до Вуглегорська з боку Горлівки, саме в цей час у Києві в повну силу йшла підготовка до ротації. І приготування ці виявилися настільки радісними, що зі сторони здавалося, ніби на війну ніхто й не їде.
   – Святославе Вікторовичу! – дивлячись на піднесений настрій майора, який у Краматорську замінить брата, Світлана не могла не спитатися. – Невже вам не страшно!?
   Різко спинившись, офіцер зробив крок назустріч сестрі командира і, вип’ятивши груди, якось недоречно урочисто сказав.
   – З Сергієм Миколайовичем не страшно!!! Я за ним, хоч на край світу готовий піти!
   Потім так само різко, як спинився, повернувся й подався геть. «Бравада це чи хвастощі?» Світлана стояла з відкритим ротом, не знаючи, що відповісти. У цих словах пролунало щось таке, що їй явно не сподобалося.
   А вже наступного дня, як і чотири місяці тому, вона знову не пішла додому, а єдина із жінок-військовослужбовців залишилася на службі. І хоча у групі, яка вирушала на Схід, брата не було, їй хотілося не порушувати традицію і провести хлопців у далеку путь. Знайшовши відокремлене місце під казармою, вона тихенько стояла осторонь і здаля спостерігала за дійством, яке у всій красі розгорнулося перед нею. Наче комашня в мурашнику, військові метушилися на плацу, з усіх сил намагаючись нічого не пропустити й не забути: ось один із співслужбовців, мабуть, в останню мить згадав про матрац і добігав з ним до машини, несучи його на голові; інший з’явився із-за рогу з в’язкою автоматів, навішених на руці. І в кожного, на кого не глянь, на вустах сяяла безжурна посмішка. Єдине, що відрізняло два виїзди на Схід, так це настрій. Він і справді стояв святковий, в очах не читалося жодного натяку на страх чи на тривогу. У пошуках цього підтверджувального факту її жіночі очі мимохідь пробіглися по плацу й зачепилися за молодика, який сидів на передньому бампері військового автомобіля й махав ногами, наче мале дитя. «Пацан!!! Його завтра можуть убити, а він сидить і ногами махає!» Видовище це наскільки зачепило душу, що Світлана витягла з кишені телефон і зробила фото.
   Фотоспалах привернув увагу Антона, який зістрибнув з насидженого місця й помалу підійшов до санітарного інструктора військової частини.
   – Світлано Миколаївно, а ви чого тут стоїте й не підходите до гурту?
   З-під чорних «брежнєвських» брів на неї дивилися глибоко посаджені смолянисто-агатові очі.
   – А мені й звідси добре все видно. 
   Їй не вистачило сміливості зізнатися, що її присутність може комусь завадити.
   – Ходімо, сфотографуєтеся разом з нами напам’ять. 
   Він посміхнувся, і вона не наважилася відмовити хлопцю, тим паче, що й самій цього ж хотілося.
   – Антоне! 
   Беззуба посмішка нагадала про часті візити хлопця до стоматолога.
   – А коли ти тепер поставиш собі передній зуб? Що робитимеш, якщо він там заболить?
  – Не заболить! – хлопець посміхнувся іще ширше. – Я встиг полікувати коріння й поставити штифт. Через чотири місяці приїду, то вже тоді нарощу.
   – Це ти зміниш там командирського водія?
   Вони йшли поряд один біля одного, розмовляючи, наче друзі.
   – Так. От тільки шкода мені, що Сергій Миколайович не лишиться з нами довше. Мені сказали, що він лише на два тижні затримається для того, аби я встиг вивчити маршрути.
   Нарікання цього юнака зрозумілі, у військовій частині він з’явився військовослужбовцем строкової служби й півтора року прослужив на посаді водія командира військової частини. Звільнившись в запас, хлопець не зайшов призвання поза службою. Через рік повернувся назад, та поки підписував контракт, командир виїхав на Схід з водієм, що служить нині. Тепер йому доведеться чекати. Після ротації Борис звільниться в запас і вже тільки тоді хлопець зможе зайняти його посаду. Але все це станеться потім. Зараз же Антон разом із санінструктором йшов до гурту, який саме вишикувався для групової фотографії.
   – Ти будь там обережнішим і завжди пам’ятай, що тебе чекають удома.
   Як тільки вони підійшли, фотоапарат клацнув, спалах засліпив очі, а у вухах прозвучала команда шикуватися біля машин. Світлана відразу відійшла в сторону. Вона стояла під стіною казарми й пасивно спостерігала за тим, як гурт, біля якого щойно стояла, розсипався на дрібні шматки, наче розмагнічений клубок. Цього разу урочистої промови на плацу не прозвучало, а у неї не виникло бажання вискочити за КП поперед автомобільної колони. Вийшовши за нею вслід, вона сіла в автомобіль, припаркований на узбіччі, і поїхала додому. Тепер залишалося тільки одне – чекати поки завершиться ротація й брат приїде додому.
   1 лютого станом на першу половину дня в управління МВС Донецької області повідомили про 7 загиблих та 6 поранених мирних жителів внаслідок масових артобстрілів з боку бойовиків по населених пунктах Дебальцеве, околицях Торецька та Бахмутському районі. Того ж дня в РНБО підтвердили інформацію, що частина Вуглегірська перебуває під контролем бойовиків, але загалом ситуація контролюється українськими військовими. Коли по будівлі міської ради Дебальцевого близько 13:05 терористи завдавали вогневого удару з «Градів», у Краматорськ прибула колона із Києва, тож зовсім скоро батьківські переживання за життя дитини залишаться уже позаду. Слухаючи новини, Коля підраховував, що для передачі справ вистачить і двох днів, а це значить, що Сергій незабаром повернеться додому. Недаремно ж і мати наготувала для нього повну морозилку голубців! Батько думки не допускав, що може статися якось по-іншому.
   Уночі 4 лютого бойовики зробили чергову спробу захопити позиції українських військових, атакувавши Збройні сили України фактично з усіх видів зброї. За ніч на Дебальцівському напрямку, поблизу селища Чернухине, бойовики двічі намагалися штурмувати українські позиції, але їхні атаки успішно відбили. 
  Вранці 5 лютого «Інформаційний спротив» повідомив, що в районі Дебальцевського плацдарму українська артилерія завдала низку попереджувальних ударів по позиціях противника. Зі свого боку бойовики відповіли артилерійським ударом по Дебальцевому. Загинуло щонайменш 5 місцевих жителів.
   6 лютого у МВС України повідомили, що українській стороні вдалося домовитися з бойовиками про тимчасове перемир’я та створити «зелений коридор» для евакуації мирного населення з Дебальцевого. Слухаючи це, похилий чоловік на Київщині з радості місця собі не знаходив. «Які прекрасні обставини, аби повертатися додому!» Та не сталося так, як гадалося – Сергій не виїхав до Києва і не залишив напризволяще новоприбулу групу. Як планував раніше, він вирішив затриматися на Сході ще на деякий час.
   Чи відчував хто на собі силу повної безпорадності, силу, яка робить неспроможним що-небудь робити? Таку міць, що почуваєш себе наскільки кволим і розбитим, що фізично потребуєш підтримки?! От Коля й відчув її на собі в мить, коли усвідомив, що упустив шанс і не спромігся напоумити сина. Мабуть, сам чорт приклав до цього руку, бо однієї любові не вистачило йому, аби повернути Сергія додому. Від новин зі Сходу повітря густіло навколо, у ньому вже давно уловлювався аромат чогось неминучого й страшного. Ось чому батько нервував і не відривав очей від голубого екрана телевізора.
  Коли в Новогригорівці 7 лютого українські бійці відбивали танкову атаку противника, у Києві полковник Збройних сил України, фахівець у сфері зв’язку, кандидат технічних наук, доцент, начальник кафедри тактико-спеціальної підготовки Військового інституту телекомунікації та інформатизації Юрій Пагу заскочив додому і, не заставши жінки, почав швидко пакувати речі для триденного відрядження на Схід. 
    – Алло! – зібравшись, він подзвонив дружині. – Настуню, я від’їжджаю, то ти ввечері мене не жди.
  – Куди? – жінка, яка в шумному супермаркеті вибирала продукти на вечерю, тісніше притисла телефон до вуха.
   – У Краматорськ.
   – Зараз? 
   Їй давно вже довелося звикнути до раптових відряджень чоловіка, але однаково щоразу вони заставали її зненацька.
   – Внизу вже чекає автомобіль, він мене й відвезе на залізничний вокзал.
   – Ти надовго їдеш?
   Зв’язок був наскільки поганий, що їй швидше доводилося здогадуватися, аніж чути, про що йде розмова.
   – Через три дні повернуся.
   – А бронежилет узяв? – раптовість не дозволила жінці забути про важливе.
   – Узяв. 
   Посміхнувшись, чоловік у військові формі від порога глянув у куток, де залишився бронежилет, подарований друзями, і вийшов з квартири, щільно прикривши за собою двері.
   А уже вранці 9 лютого 2015 року начальник штабу Сектора «С» та його перший заступник, не дожидаючись світанку, низько посхилялися над розгорнутими картами Донецької й Луганської областей. 
   – Росіяни зроблять усе можливе, аби захопити Дебальцеве ще до 11 лютого, – упершись кулаками об стіл, господар напівтемного кабінету продовжував констатувати факти. – За добу в район Дебальцевого бойовики перекинули 15 танків, 10 одиниць броньованої техніки, 2 батареї протитанкових гармат «Рапіра» та 4 реактивних установки систем залпового вогню. 
   Монотонний монолог різко перервав раптовий стук у двері.
  – Дозвольте, товаришу полковнику? – військовий у погонах полковника виструнчився біля дверей чекаючи дозволу увійти.
  – Заходьте, – пауза тягнулася недовго. – Я так розумію, представляти вас один одному нема потреби? 
   Обидва полковники, Циганок і Пагу, вітаючись, зустрілися очима. Вони, справді, знайомі: у Києві неодноразово доводилося перетинатися в довгих коридорах генерального штабу.
   – Ну от, Юрію, трасу Бахмут–Дебальцеве ніхто не знає краще, ніж Сергій Миколайович.
  Отримавши завдання від начальника штабу Сектора «С» доставити в Дебальцеве радіоустаткування, яке полковник Пагу цілеспрямовано привіз для встановлення оперативного зв’язку з військами, що тримають оборону міста, полковник Циганок повертався на базу підготуватися до термінового виїзду. 
   – «Сергію!» – несподіваний голос за спиною настільки по-справжньому погукав, що Сергій повернувся ледь втримавши себе на ногах.
     – Марта! – його очі дивилися в пустоту, а в голові шепотіли слова, які вона йому сказала вчора: – «Більше туди не їдь».
   Це він їй розповів, що Дебальцеве – майже «мішок», і потикатися туди ще раз межувало на грані божевілля. Аби бійці підрозділу 30-ї бригади біля села Логвинове з висоти не прикрили їх вогнем, вони вчора нізащо не змогли б вирватися з оточення живими.
   – Ну все, хлопці, дороги нам туди уже нема, – сказав він підлеглим вчора, коли ті, в буквальному сенсі слова, повивалювалися з машини після важкого виїзду. – Сьогодні ми відкатали туди останній маршрут.
   І ніхто не посмів сперечатися, без слів читалося на обличчях, що на війні загравання зі смертю може погано скінчитися. А тепер ось вимушено доводилося йти до своїх бійців і підшуковувати слова, які б могли переконати їх ще раз посунути голову в самісіньке пекло.
   Якось неочікувано для себе Сергій звернув увагу, що ранок сьогодні напрочуд тихий-тихий. От тільки б ще не скаженів мороз, бо сніг під ногами рипить, і здається, ніби рипіння це чується за тридев’ять земель. Так воно й сталося, адже весь екіпаж, який чекав його біля УАЗа, дивився на командира здаля, випускаючи з рота й через ніс сріблясті клуби густої пари.
   – Ну, що там? – голубоокий офіцер, що приїхав змінити наставника, з нетерпінням чекав на відповідь. – Що вам сказали в штабі?
   – Треба нам, хлопці, ще раз з’їздити в Дебальцеве, – Сергій уникав прямого погляду. – От тільки тепер не одні поїдемо, з нами ще їхатимуть полковник Пагу й підполковник Михайлов.
   – Я знаю Михайлова, в одному інституті навчався з ним! – оживився майор Василенко.
   Завжди ж приємно зустріти знайомого, а коли ця зустріч ще й далеко від дому, то приємніше втроє. 
   – Ну, то тепер ти й біжи в стройову частину за шляховими листами. Виїзд у нас терміновий, то ж часу на довгі збори немає.
   Провівши очима підлеглого, який зірвався з місця, наче застояний кінь, полковник Циганок подивився на свого водія й ніяк не наважувався розпочати розмову.
   – А ти, Борисе, поїдеш зі мною? – насилу зміг видавити із себе ці кілька слів.
  Потупивши очі, юнак мовчав, а його командир стояв напроти й не наполягав. Він давав змогу подумати, адже йому відомо, що за смута коїться зараз у рудоволосій голові. Не всякому дужому чоловікові вдасться витримати те, що випало пережити цьому двадцятирічному парубкові за останні чотири місяці. Чого тільки вартий учорашній день! Кулі, як навіжені, з усіх боків свистіли, під колеса кидали «їжаки», а він на плечах мав холодну голову, бо напевно знав, що від уміння керувати залежало його життя й життя його командира. Сергій довіряв тільки йому.
   – Поїду, – Борис раптом підняв голову й очима пошукав церкву. – От тільки піду помолюся, а тоді вже й поїду.
   У цю ж мить зірвався сміх. Серед злого реготу й кепкування вчувалися й насмішливі слова, але юнак на них не зважав. У Борисових очах причаївся страх, який Сергію вдалося прочитати. 
   – А ти, Антоне, поїдеш зі мною? 
   Усе. Це кінець. Хлопець «зломився», і змушувати його стало б фатальною помилкою.
   – Поїду! – з вуст юнака злетіло настільки легко, що сміх припинився.
   А вже через годину біля штабного автомобіля з написом «УКРОП» на передньому склі знову зібрався гурт. Майор Василенко не чекав команди командира. Як тільки для їхнього супроводу під’їхав ЗІЛ з бійцями в кузові, він тут же заліз в УАЗ. Слідом за ним на задньому сидінні умостився підполковник Михайлов, а полковнику Пагу автоматично лишилося місце за сидінням водія. Трьом широкоплечим чоловікам у бронежилетах і в повній бойовій амуніції стало тісно, тож, аби зручніше умоститися, вони енергійно почали штурхатися плечима. Командир екіпажу не поспішав, він стояв біля відчинених дверцят і чекав, поки хлопці влаштуються, а УАЗ від їхньої штовханини перестане підстрибувати. Доки чекав, погляд свій скосив на схід. Сонце сходило. Край неба горів червоною загравою, навіть сніг багрянів над трасою, яка поведе його з Краматорська в Дебальцеве.
   – Ну? Вмостилися? 
   Сергій заглянув всередину, а потім рвучко сів на місце поряд водія. 
   – Що ж, Атоне! – на долю секунди замислився, не відриваючи очей від дороги, яка й собі дивилася на нього через лобове скло. – Поїхали? 
   УАЗ, наче покірне теля, тихенько зрушив з місця. Широка асфальтована смужка рівною стрілкою пролягала на схід. Місцями вона наскільки розбита, що глибокі вибоїни доводилося об’їжджати узбіччям. Дорожніх знаків обабіч не виднілося, за боковим склом тільки мелькали похилені стовпчики від них. Вздовж траси періодично з’являлися оазиси понівечених, зруйнованих вибухами селищ. Великі перетворення сталися по селах України: замість добре впорядкованих будиночків виросли побиті осколками хати, розшиті стріхи хлівів, повалені тини й покалічені дерева. Сергій піймав себе на думці, що поля тут не зорані й не посіяні, мабуть, ще з позаминулої осені. Він отак і їхав би далі, думав би про своє, та безцільне блукання думок пустими околицями Донеччини перервав телефонний дзвінок від сина.
   – Алло! 
   Комусь іншому не відповів би, сам же визначив за правило в дорозі на телефонні дзвінки не відповідати, а тут потягнув руку до кишені й відповів. 
   – Ти щось хотів, Арсене? 
   – Мама казала, тобі не дзвонити… 
   – А ти подзвонив! – він перебив сина, бо в уяві відразу сплив ранок у Києві. – «Досі до школи зібрався й перед виходом вирішив подзвонити». 
   – Мама питає, де ти зараз? 
   У телефоні почувся й Мартин голос, який Арсен відразу ж і продублював.
   У відповідь Сергій кинув погляд за вікно, на узбіччі якраз мелькнув дорожній знак «ЛОГВИНОВО – 7 км».
   – Скажи мамі, що на виїзді. Приїду, тоді передзвоню.
  – А коли ти приїдеш? – Арсену кортіло дізнатися, коли можна подзвонити, адже він уже сильно скучив за своїм татком.
   – Скоро. Ти жди.
   – Добре! Чекатиму.
   І як тільки біля вуха зазвучали короткі гудки, телефон перекочував у кишеню за бронежилетом. Кожний порух у бушлаті і в бронежилеті з бойовою амуніцією давався Сергію нелегко. Здавалося, його габаритна статура зайняла навіть простір, який повинен належати й водієві. Але попри це, він потягнувся й знову дістав телефон.
   – Алло! 
   Що саме змусило його подзвонити батькові, Сергій достеменно не знав, але напевне відав, що, мабуть, так само, як і його синові, йому теж захотілося почути рідний голос. 
   – Тату, який розмір взуття ти носиш? – аби виправдати ранішній дзвінок, спитав перше, що спало на думку.
   – Сорок перший, – глянувши на годинник, Коля подумав, що син ще ніколи так рано не дзвонив. 
   – Добре. Тоді я привезу тобі берці сорок першого розміру.
   – «Та на чорта мені ті берці!? Сам краще приїдь!» – хотілося крикнути на скільки вистачить сил, та натомість сказав лише сухе: – Привозь. 
   Про що говорити з батьком далі Сергій не знав, та й вести розмову заважали почуття, які вже давно доводилося гнітити в собі. Відверта хвиля суму за домом, за батьками накрила його, а кожна клітиночка тіла промовляла, що він уже сильно скучив за своєю сім’єю.
   – Ти кудись їдеш? – прислухаючись, Коля почув шум голосів і переривистий гул мотора.
  – Я зараз на виїзді, – ледь не вголос захотілося подякувати за надану можливість попрощатися. – Увечері ще наберу. 
   Швидко закінчив розмову й заховав телефон. Може, воно так і краще: навколо й справді не тихо. Двом однокурсникам є чим поділитися, тож вони без угаву гомоніли, а йому, як командиру екіпажу, не завадило б приділити увагу полковнику Пагу, адже той, зосередившись, мовчки дивився через лобове скло штабного УАЗу.
   – А що означає ваша назва «УКРОП»? – запитав Пагу, як тільки полковник Циганок глянув у його сторону.
   – Це для росіян, щоб зрозуміліше стало – «УКРаинское ОПолчение».
   – А не боїтеся? – моложавий чоловік зі смішинкою в очах відверто глянув у вічі бойовому офіцеру. – Я чув, за вашим «УКРОПОМ» йде справжнє полювання.
   – Не боїмося… 
   Діалог двох офіцерів раптово перервав звук битого скла й рев мотора, який різко завив, а потім так само різко затих. Сергієві не вдалося втриматися на своєму місці, злетівши з нього, він з усієї сили вдарився обличчям об стійку бокових дверцят. Удар в голову припав на праву вилицю, через це вона провалилася, перекосивши усе лице. Хвилі неясного харчання позаду, постріли й постійні удари по кузову з усіх сторін глушили його. «Що відбувається?» Прийшовши до тями від першого шоку, Сергій усвідомив, що до цього в машині було дуже холодно, а тепер руки чомусь горять неясним теплом. Проганяючи туман одурманення, він скосив погляд на водія. Той, низько схиливши голову, обома руками тримався за кермо.
   – Антоне! – хотів торкнутися його, та передумав, бо жах, що зростав у ньому в міру розростання червоної плями, яка просочувала груди сержанта, не давав цього зробити.
    Смерть... Її зловонний подих наповнив повітря нудним запахом крові. Сергій обернувся назад і не зміг відірвати очей від влаштованого нею видовища: брезентове покриття УАЗа не захищало салон від свинцевих куль, вони наскрізь прошивали його й тіла, що знаходилися в ньому. Найбільше «поталанило» Василенкові: нежива голова майора неприродно далеко закинулася назад, а єдине око, яке вціліло після прямого попадання кулі в голову, вилізло на лоб і скляним поглядом тупилося в небо. Хрипке харчання підполковника Михайлова свідчило про те, що життя ще не втекло з молодого тіла. Його жилясті пальці з усіх сил чіплялися за горло, здавлюючи червоний ручай, що з бульканням витікав із нього. А от погляд Юрія Пагу був ще досить живий і хваткий: він, наче потопельник, хапався ним за життя. Сергій відчужено дивився, як тіло полковника сіпалося при кожнім попаданні кулі в живу плоть і не міг збагнути, чому його рукам тепло, якщо навколо холод, який льодянить душу й усе тіло? Аби розібратися у власних відчуттях, він нарешті опустив погляд.
   «Як кров?» Потонулі руки безвольно лежали на ногах у теплій калюжі крові. Нею просякло все, вона навіть наповнила берці й продовжувала стікати донизу пульсуючими струменями. Куля в голову, яка зрикошетила від кевларового шолома, відновила здатність логічно мислити, бажання жити подавило страх, і Сергій, стиснувши в руці автомат, відчинив дверцята й вибрався назовні. Як тільки його ноги торкнулися землі, вони зігнулися в колінах, наче поламані. Під прицільними пострілами бойовиків він відповз до краю узбіччя, сповз із дорожнього насипу і, важко відхекуючись, відкинувся назад. Повзти далі в нього уже не вистачало сил.
   «Я не можу померти зараз. У мене ж діти!» Незрячі очі безцільно дивилися в голубе небо. «А Марта? Вона не зможе без мене…» Свідомість помалу почала відключатися. «І це може стати кінцем?» Природа робила своє: нервова система більше не могла терпіти нестерпний біль, тож розум потроху почав здавати. «Тату…» Безладне метання думок нагадало, що берці він так і не привезе. На доказ продуманого передсмертна судома пересмикнула тіло й у грудях запекло. «Як хочеться жити…» Від безсилля й образи, що все ось так безглуздо скінчилося, захотілося заволати, але натомість безпорадне лепетання вітер безжально зірвав з побілілих губ, адже рідина, яка живила тіло, не зупиняючись, щедро поїла землю навколо нього.
   Його життя добігало кінця, зробивши оберт навколо своєї осі. Воно, наче пташка, що летіла у вирій, прагнуло повернутися додому. «Мамо…» Цього разу губи вже шепотіли, а свідомість востаннє майнула в минуле й зобразила маленького хлопчика, що біг до своєї мами, яка у відповідь спішила до нього з широко розпростертими руками. «Мамо…» Посміхнувшись, погукав ще раз, і серце його спинилося, воно більше не захотіло стукати в обезкровлених знесилених грудях.
   Сергій дивився в небо скляними очима, і йому ніколи не судилося дізнати, що службова недбалість коштувала йому життя. Вранці, як тільки він покинув Краматорськ, російські спецназівці на бронетехніці увійшли до Логвинового. На той час там знаходився тільки спостережний пункт 54-го розвідувального батальйону в кількості 4-х бійців на БМП. Як тільки вони зафіксували наближення ворожої колони, доповіли про це в штаб Сектору «С» і залишили позиції. Однак на той момент тимчасово втратилося керування і про захоплення Логвинового не було доведено. До 11-ї години трасою йшли колони постачання з Артемівська й колони з Дебальцевого. Ця службова недбалість призвела до того, що бойовики мали змогу без перешкод розстрілювати українські транспортні засоби з бронетехніки та стрілецької зброї. За короткий час загинуло 26 військовослужбовців Збройних сил України. Це були військові 128 окремої горно-піхотної бригади, медики 7-ї санітарної й 1-ї медичної роти Національної гвардії, бійці 30-ї окремої механізованої бригади, офіцери фельд’єгерського поштового зв’язку Генерального штабу Збройних сил України та водій УАЗу з написом «УКРОП» на передньому склі. Того ж дня, аби не дати терористам отримати контроль над трасою Дебальцеве–Артемівськ, підрозділи Збройних сил України у співдії з протидиверсійною групою батальйону «Донбас» після дванадцятої години дня почали робити спроби відбити Логвинове. І вже увечері представник штабу АТО повідомив, що трасу Дебальцеве–Артемівськ контролюють українські війська. Дещо пізніше знайшли й розстріляні автівки, але про військових жодних відомостей не було. Родини дізнавалися про загибель рідних з відео, які викладали терористи на своїх сайтах. Окрім вбивств та знущань із полонених, вони показали й документи офіцерів Сергія Циганка та Юрія Пагу.
   Того ж дня, годиною пізніше, на Київщині чоловік зі сивим волоссям у скронях зайшов у хату, увімкнув телевізор і випадково почув репортаж з Донбасу, який транслювався по російському телебаченню.
  «…Незважаючи на своєчасно отриману інформацію про взяття противником села Логвинове й перекриття основної траси постачання українських військ, командування Сектором «С» не вжило необхідних заходів щодо попередження власних військ, дорога не була перекрита ні з боку Артемівська, ні з боку Дебальцеве протягом цілих 6 годин! У результаті цієї злочинної нерозпорядливості українські військовослужбовці, нічого не підозрюючи, їхали по трасі прямо в засідку. Без бою знищено два полковники української армії…»
   Почувши останні слова, Коля сіпнувся й почав шукати телефон. Він не побачив фото документів Сергія, які якраз у цей момент транслювалися на весь екран. Набираючи синів номер, відчув, як слова «знищено два полковники української армії» важким молотом били по голові.
   «Не відповідає». Набрав його номер ще раз і вухом припав до телефона. Не почувши відповіді на дзвінок, він зателефонував доньці. 
   – Свєто, щойно по телевізору передали, що знищено два полковники української армії. Я до Сергія дзвоню, а він не відповідає.
   – Господи, тату! – його тривога виглядала до смішного даремною. – Якщо й вбито два полковники, то чому одразу Сергія?! Невже, окрім нього, полковників не вистачає!?
   На відміну від батька, тривоги у дочки не виникло. 
   – Не переживай. Хіба перший раз таке траплялося, що він не відповідає!
 Швидко попрощавшись, Світлана відчула, що черв’ячок сумніву почав гризти і її. Тож, щоб переконатися у своїй правоті, про всяк випадок, вона теж набрала братів номер, але той не відповідав і їй.
   Дзвінка від Сергія не дочекалися ні увечері, ні наступного ранку. І хоча він не дзвонив, паніки вдома не виникло, адже дійшов слух, що Краматорськ бомбили, тому увесь штаб АТО перемістився в підвал, а там, як і годиться, зв’язок відсутній. Періодично Коля набирав номер Сергія. Телефон відповідав, що той або «знаходиться поза зоною досяжності», або «абонент не може прийняти дзвінок». Так само часто він надзвонював і донці. Після дзвінка батька та бігала до командування частини. Там її запевняли, що мобільні вежі розбомблені, тому з командиром нема зв’язку. Так у повному невіданні пройшов ще один день. А наступного дня увечері, коли Світлана йшла на плац до припаркованого автомобіля, її увагу привернув гурт офіцерів, який щойно про щось гомонів, а варто було їй з ним порівнятися, так той одразу ж і затих. Якимсь невідомим відчуттям вона збагнула, що всі п’ятеро чоловіків у військовій формі повернулися і проводжають її поглядом. Аби переконатися у своїй догадці, вона обернулася й зрозуміла, що виявилася правою. Це не сподобалося їй – явно ж говорили про неї. «А чого?» Відповідь прийшла сама собою – тільки через те, що від брата нема новин, а вона сестра командира частини. Бажання їхати додому зникло. Сівши у своє авто, Світлана намірилася діждатися моменту, коли у її бік гляне офіцер, із яким у неї встановилися дружні стосунки, тоді вона підійде до нього і вже напряму спитає про Сергія. Час минав, а начальник центру, ніби знав, що за ним полюють, так і не подивився в її сторону. Це виглядало дивно, адже підполковник Рудченко ніколи не пропускав можливості покепкувати з її маленького китайського авто.
   – Колю, привіт, – вона набрала братів номер, як тільки перетнула КП. – Тобі Сергій дзвонив?
   – Не дзвонив, – брат не зізнався сестрі, що сам уже «обірвав» його номер.
   – Ти знаєш, щось коїться незрозуміле. 
   Керувати авто, розмовляти й одночасно стежити за дорогою – незручно, але вона не спинялася й продовжувала говорити. 
   – Я помітила, що від мене відвертаються, наче ховають очі. А ще, коли я проходила мимо офіцерів, вони замовкли, а тоді дивилися мені в спину так, ніби хотіли подивитися на сестру командира.
   – Може, тобі здалося?
   – Знаєш, Сергій уже три дні не дзвонить, – на братове зауваження вона не звернула уваги. – Мені нічого тут не скажуть, а от коли ти приїдеш, як чоловікові, тобі розкажуть більше. 
   І без підказок сестри Коля знав, що йому робити. Його автомобіль уже зупинявся перед КП братової військової частини.
   – Я хочу дізнатися, де зараз Сергій? – він не церемонився й після вітання одразу поставив заступникам запитання, за яким прийшов. – І я вам не Світлана, це їй ви можете розказувати про розбомблений мобільний зв’язок. А мені необхідно знати, що на цей час вам відомо про місце знаходження мого брата. 
   У кабінеті, окрім ТВО командира військової частини, були присутні начальник штабу й заступник командира частини з матеріально-технічного забезпечення. Запинаючись, правильно підбираючи слова, вони обачно сповістили, що полковник Збройних сил України Циганок Сергій Миколайович, за одними даними, загинув, а за іншими – кинув напризволяще підлеглих і перейшов на бік противника. Після таких новин Коля не наважився дзвонити додому. Він підняв на ноги всіх знайомих із СБУ й військової прокуратури, адже брат у нього – не зрадник, а це значить, що сталося щось жахливе.
   Світлана і собі вирішила не сидіти без діла. Наступного дня прийшла на службу й перше, що зробила, – подзвонила Марті, адже та точно має про щось знати.
   – Алло! 
   Уже після першої вібрації голосу стало зрозуміло, що жінка намагається приховати тривогу.
   – Тобі Сірожа дзвонив? – з ходу спитала про брата, хоча заздалегідь знала, що невістка їй відповість.
   – Не дзвонив, і телефон його знаходиться поза зоною досяжності. 
   – Мені кажуть, що там зв’язок розбомблений. 
   Світлані хотілося заспокоїти жінку, але Марта її перебила й не дала договорити.
   – Брехня! Сірожа мені дзвонив навіть із Донецького аеропорту, коли по ньому стріляли. 
   На коротку мить у телефоні запанувала тиша. 
   – Щось сталося, – голос продовжував шепотіти. – Він знайшов би спосіб мені зателефонувати, аби сповістити про себе.
   Слова закінчилися. На таке зауваження нічим відповісти, тому обоє мовчали.
   – Свєто, – Марта першою порушила мовчання. – Запитай у Люби, може, їй щось відомо про свого чоловіка?
   Люба Василенко, справді, знала трохи більше за них обох. Вона з чоловіком служить в одній частині, тож значно більше має військовослужбовців, які могли б шепнути на вухо інформацію «не для усіх». Від неї Світлана й дізналася, що Сергій разом із її чоловіком потрапив у полон, а ще вона пообіцяла ближче до закінчення робочого дня сказати місце, де їх можуть тримати.
   Ну, як можна переварити в собі таку інформацію!? Мізки відмовляються її сприймати! Який ще полон!? Усе, що відомо їй про взяття в полон, почерпнуто з художніх фільмів про Велику Вітчизняну війну. І то вона закінчилася сімдесят років тому. Тоді воювали німці, а зараз хто може полонити? Усе це виглядало наскільки по-дурному і неправдоподібно, що безглузда посмішка мимоволі з’явилася на вустах. Мирному жителю важко осягнути розумом, що ж насправді коїться на східному кордоні країни, тому Світлана витягла телефон і, про всяк випадок, подзвонила брату. 
   – Колю, ти знаєш, тут кажуть, що наш Сергій у полоні. 
   – Хто таке сказав? – здивувало те, що він не відкинув таку можливість.
   – Люба Василенко. Її чоловік ніби також із Сергієм.
   – То це краще, ніж казали вчора.
   – А що сказали вчора? – тільки тепер вона згадала, що з минулого вечора так і не говорила з ним. – Чого мовчиш? – почала трохи злитися. – Як тільки я щось дізналася, то зразу тобі подзвонила, а ти… Кажи, що говорили вчора?
   – Сказали, – вимовив голосом, який нічого не виражав, – що він загинув.
   «Як це загинув?» Заціпеніння – повне знерухомлення тіла й ураження мозку – ось яке враження вміють справляти прості слова. Ще якось можна осягнути розумом, що люди гинуть десь, але ж не поряд, не в сім’ї. Такого просто не може статися! Більше вона не хотіла говорити з братом, попрощалася й тихенько почала чекати на закінчення робочого дня.
   – Алло, Любо? – подзвонила їй, бо уже не могла знайти її на службі. – Ти щось дізналася?
  – Дізналася, – перед тим, як відповісти, молода жінка на іншому боці телефонної розмови зробила глибокий вдих. – Нічого не хочу тобі казати, краще ти почитай сама.
   – Що почитати? – Світлана не могла втямити, про що йде розмова.
   – Про все написано в інтернеті, – ніби не почувши запитання, Люба продовжила говорити. – Просто в пошуку уведи «бій біля села Логвинове».
   – Ну, добре… 
   Розмова Світлану дуже розчарувала, але наполягати на ній далі не захотіла. Думки її плуталися, ніби в паніці, вони металися по усіх закутках пам’яті, намагаючись стулити в єдине ціле всю зібрану інформацію. І чим більше думалося, тим більше заплутувалося в голові. От через що їй вчасно не вдалося помітити автомобіль, який обігнав її, а потім різко загальмував перед нею.
   – Ти геть здурів? – припаркувавшись, вона стукнула дверима й сердито покрокувала до братової машини. 
   – За дорогою стежити треба, – Коля приспустив вікно, але не став покидати салон. – А то наче спиш за кермом! – продовжував говорити, примружуючи очі. – Куди летиш? 
   – Додому, – злість трохи притихла, тож і голос у неї стих. – З Любою говорила. Так вона сказала, що в інтернеті про Сірожу написано, хочу почитати. 
  – Не варто читати, – без церемоній перебив сестру. – Я вже все почитав. Там нічого не написано. Просто знайшли його документи. Мабуть, викинув, коли тікав. 
   – А де ж він сам? – Світлана спитала так, ніби брат забув про це згадати.
   – Не знаю, потрібно почекати.
  – Ну, добре, – і знову вона не відчула жодних нот страху. – Будемо чекати, але мені однаково треба додому.
   Коля знизу дивився на сестру. Видно, що він хотів щось сказати, та натомість зирив і мовчав. Навмисне спішив до неї, аби розповісти про брата, а от коли приїхав, побачив її, то злякався. «Хай краще вже вранці узнає, не варто говорити проти ночі про його смерть». Так і розпрощалися, недоговоривши до кінця.
   Світлана приїхала додому й, не роздягаючись, пройшла в кімнату, включила ноутбук і, поки той розігрівався, почала роздягатися. До нього вона сіла тільки тоді, коли на голубому екрані з’явилося віконечко пошукової системи «Google». Хоча брат і радив їй не читати про Сергія, хотілося на власні очі побачити, що про нього пишуть. Її пальці бігали по клавіатурі набираючи запит «бій біля села Логвинове». Те, що раптом постало перед її зором, не відразу пробило щит свідомості. Коли густий туман перед очима розвіявся, вона побачила фото братового посвідчення офіцера, під яким написано, що 9 лютого 2015 року поблизу села Логвинове (у верхній частині «дебальцівського виступу», на трасі між Дебальцеве й Артемівськ) вбито першого заступника керівника АТО полковника Юрія Пагу та начальника 330 Центрального вузла фельд’єгерсько-поштового зв’язку Генерального штабу Збройних сил України полковника Сергія Циганка.
    Світлана читала й читала одне й теж, але ніяк не могла усвідомити написане. Протирала очі й знову починала читати. Так само, як напровесні непомітно тане сніг, точно так само помалу й вона почала сприймати дійсність.
   – Не хочу! – перше, що вирвалося назовні від початку усвідомлення подій.
   – Не хочу! – постійно повторювали губи, а очі поїдали фото брата.
   – Не хочу! – свідомість підступно шепотіла, що написане, швидше за все, – це правда.
   – Не хочу! – слова заперечували дійсність уже вголос.
   – Не хочу! – уява почала малювати фрагменти похоронної церемонії. 
   – Не хочу! – на кожний порух думки губи промовляли одну й ту ж відповідь.
   – Не хочу! – згадала про батьків й уявила, що доведеться сповістити їх про смерть дитини.
   – Не хочу! – голос майже зірвався на крик.
  Їй раптом так захотілося закричати, що фізично відчула потребу криком вирвати клубок, який розривав груди. Довелося підійти до вікна й зачинити його, щоб не злякати сусідів. Її крик став настільки потужним, що вона сама настрашилася сили власного голосу. А потім сталося щось неймовірне й непередбачуване: новий клубок зародився всередині й до горла підкотила блювота.
   Час збігав, а жіноче тіло, зкарцюбившись, незворушно лежало на землі посеред кімнати. У Світлани не вистачало сил підвестися й подзвонити сестрі. Брату дзвонити вона не збиралася, адже тепер вже відомо, чому той не радив їй читати про Сергія.
   – Алло, Мару, – здавалося, що голос лунав, ніби з могили. – Ти зараз біля комп’ютера? – нарешті намірилася поговорити з сестрою.
   – Ні, але можу до нього підійти.
   – Уведи в гуглі запит «бій біля Логвинового», там про Сергія написано.
   – Не бачу, – Тая уже відстукала по клавіатурі. 
   – Дивися уважніше, – Світлана притихла, чекаючи на мить, коли все зміниться.
   – Бачу! – голос став близьким до істерики. – Бачу! – майже закричала. – Бачу! – і кулаки запхнула до рота.
  Вона не могла заволати щосили, подавилася власним голосом, адже боялася налякати двох малолітніх дітей.
   Дві сестри, поєднані спільним горем, як у дзеркальному зображенні, однаково сиділи на колінах, не зважаючи на те, що вони знаходяться по різні сторони великого міста. Тепер одній із них належало зробити ще одне – подзвонити Марті й про все їй розповісти. Світлана вагалася, вона не відала, чи варто на ніч пускати горе в чужу хату. Вона не бачила жодних підстав вірити, що терористи написали правду. Надія чіплялася за те, що інформація хибна, а здоровий глузд надавав докази, що документи – братові, тому вона вдруге потягнулась до телефона й набрала уже невістчин номер.
    – Марто, тобі щось відомо про Сергія? – про всяк випадок захотіла дізнатися новини й у неї.
  – Нічого... – у телефоні почувся короткий схлип. – Стільки знайомих, друзів, а ніхто не може відповісти, де мій чоловік.
   – Я тут дещо знайшла в інтернеті.
   Світлана вирішила не мучити людину, невідання породжує домисли, тож зробила так, як вчинила з нею раніше Люба. 
    – Ти почитай, потім мені подзвониш.
   Попрощалася, навіть не надіючись на зворотний дзвінок.
   У кімнаті біля включеного монітора, підібгавши під себе ноги, сиділа самотня жінка. Її тендітна фігура, мов тоненька билина, зігнулася майже вполовину, а очі переповнилися смутком із невимовним болем. Вона дивилася на фото документів свого чоловіка, відганяючи погані думки. «Може, це випадковість, а посвідчення – фальшиве?» Але шкіряна обгортка кавового кольору, яку вони купували удвох, свідчила про зворотне. «Його нема». При одній лише думці душа розривалася на шматки. «Він же казав, що з ним усе буде добре». Докоряла собі й пустим поглядом дивилася на монітор, на якому в мережеві сліз пропливали картини з її особистого життя.
   Першим у пам’яті сплив теплий вересневий день – остання річниця їхнього весілля. Уперше за шістнадцять років Сергій купив торт, шампанське й заїхав за нею на роботу. Приємні видіння викликали посмішку, щоки зворушилися, а з очей покотилися сльози. Здавалося, що від щастя вона тоді літала на сьомому небі, а тепер воно розстріляне. Поклавши на коліна голову, Марта плакала, а її пам’ять послужливо продовжувала згадувати.
   Ось вона вже з Сергієм на аеродромі, готується до стрибка з парашутом – це подарунок від нього на день народження. Він захоплювався парашутним спортом, згодом зацікавив і її. «А тепер що?» Кому можна довіритися наскільки, щоб стрибнути з ним у безодню й у вільному падінні летіти до землі? Вона фізично відчула, що опора щезла з-під її ніг. Тепер у неї немає нікого, ніхто не проснеться поряд і не скаже: «Збирайся, гайнемо до моря на вихідні!» Згадала його слова, і їй наскільки сильно захотілося почути до щему рідний голос, що сльози з очей покотилися з подвоєною силою.
   Життя помережане не тільки білим, його орнамент оздоблений і чорною вишивкою. Мартині думки заворушилися й знову забрели в минуле, якраз у день від’їзду Сергія на фронт. У той день вона плакала на кухні, а він, всупереч її очікуванню, вийшов із під’їзду й не сів у службовий автомобіль, а повернувся. Раніше за ним не помічали такої звички, а тоді вернувся, ніби його щось тримало. «І нащо так зробив?» Тепер Марта картала себе за ту дурну сварку. Якщо їм не судилося побачитися, вона ж не вибачить собі, що через неї вони не попрощалися по-людськи, а останній поцілунок не став поцілунком любові.
   Ланцюжок неприємних спогадів перервав стук дверей у дитячій кімнаті. Їй не хотілося, аби діти побачили фотографію на голубому екрані, тож, різко зірвавшись з місця, кинулася до монітора. «Хай краще поки нічого не знають». Для більшої переконливості, що в неї все добре, вона підійшла до шафки й відкрила дверцята. Тіло, ніби паралізоване, вклякло перед зібранням вишуканих вин, шампанського й коньяку. Її чоловік цікавився різними колекціями, збирав їх і мав дві найбільші – колекцію іграшкових машин «Автолегенди» і спиртних напоїв. Рука проти волі потяглася вгору і з верхньої полиці дістала коштовний коньяк. Купуючи його, Сірожа тоді їй сказав: «Син одружиться, ми візьмемо цей напій і чкурнемо з ним до сватів». Горло здавило від того, що він любив мріяти й планувати далеко наперед. А тепер що? Тепер у них в обох відсутнє майбутнє.
   – Ма! – Назар стояв у прочинених дверях й уже вдруге погукав матір, яка не чула його, а дивилася на пляшку й тихо плакала. – Щось з татом сталося? 
    Марта не змогла збрехати сину. Це не Арсен, цей досі вже здогадався, що сталося непоправне. 
  На відміну від невістки, Світлана не насмілювалася розповісти батьку про зникнення його сина. Наступного дня, явившись на службу, вона з острахом чекала від нього дзвінка й кожного разу здригалася, коли телефон дзвонив. Її розум нашіптував, що в неї незабаром щезне можливість розповідати байки про розгромлений зв’язок, час і обставини змусять викласти правду. Але яку правду!? Чотири дні пройшло. Якщо Сергія вбили, то де ж тоді тіло? Ніхто з командування офіційно не повідомив, що брат загинув, тож і вона якомога довше мовчатиме. 
   – Ну, от і все! 
   Мобільний у її руках задзвонив. 
   – Чекати довелося недовго. 
   Вона дивилася на телефон і не наважувалася відповісти. 
   – Так і будеш мовчати? – начальниця медичного пункту в упор подивилася на підлеглу.
  – Ти не уявляєш, як вони його ждуть! – від безсилля сльози по щоках покотилися. – Я не зможу сказати, що Сірожу убили. 
   Уявивши, яке горе звалиться на голови батьків, губи самі собою прошепотіли:
   – Хай краще хтось інший, тільки не я.
   – Може, ти поїхала б до них? – Людмилу наскільки приголомшили всі ці обставини, що вона не знала, чим ще можна допомогти.
   – І що я їм скажу?
   Перед очима спливло фото брата й напис, що його вбили. 
   – І як поясню, чого припхалася в село серед тижня? – потім помовчала мить і призналася вже собі: – Я боюся їхати додому, не зможу там не плакати.
   На таке зізнання сіроока жінка в погонах старшини не знала чим допомогти, вона лише скосила очі на телефон, що постійно дзвонив, помалу встала й вийшла з кабінету, навмисне лишаючи підлеглу одну. Тільки лишившись на самоті, Світлана змогла відповісти, попередньо набравши повні легені повітря.
    – Алло! – голос її прозвучав напрочуд спокійно.
   – Чого так довго не відповідала? – за тембром батькового голосу стало зрозуміло, що горе до нього ще не торкалося. 
   – Не чула, – говорити намагалася якомога коротшими фразами, адже боялася, що в будь-яку мить голос може зрадити.
    – Я тут до 8 березня анекдот в інтернеті знайшов. 
  Не зважаючи на те, що донька мовчала, Коля продовжував говорити. Слухаючи його, Світлана давилася слізьми. Боляче усвідомлювати, що зараз батько сміється лише через те, що не відає про смерть свого сина. «Якби ж він тільки знав!!!» У голові, наче дятел довбав по сухому дереву, звучало «якби ж тільки знав…»
   Ніхто з дітей Колі не відчував на собі брак батьківської любові, ніхто не міг запідозрити, що когось із чотирьох нащадків той любить більше. Навпаки, кожен із них мав непохитну впевненість, що в батьковому серці достатньо місця для них усіх. І це не дивно, адже бути батьком – це неспинний труд. Вирісши безбатченком і не маючи прикладу для наслідування, на перекір долі, до кожного із своїх дітей Коля знайшов власний підхід: вивчивши їх характер, він умів тушити бунт у підлітковому віці, не ущемляючи дитячу гідність, і навчився управляти крутим норовом уже дорослих особистостей, чим і заслужив шану своїх дітей. Світлана знала, що попри всю силу батьківської любові до всіх дітей, її тато втратив зараз не тільки сина, він позбувся соратника й вірного друга. Своєю жіночою сутністю ні вона сама, ні Тая, навіть Коля через свій молодий вік, не могли дати йому те, що давав Сергій. Адже своїм єством старший син зміг замінити батьку ще й брата, про якого той завжди мріяв. А тепер Сергія немає, і про його гибель поки що невідомо. Тільки через невідання батько й сміється, радіючи анекдоту.
   Світлана відчула докори сумління. У неї виникло відчуття, що своїм мовчанням вона вчиняє підло. Настане час, коли за свій сміх батько прокляне себе. І в цьому буде її вина. Плач рвався назовні, його вже майже не вдавалося спинити. Але як тільки голос у телефоні спитав про Сергія, ревіння відразу ж і затихло.
   – Тут нічого неясно, – аби відповісти, довелося відвернутися й глибоко втягнути в себе повні легені повітря. – Кажуть, ніби зв’язувалися з ним військовим зв’язком, – голос, який не випромінював тривоги, спокійно продовжив брехати: – Але я не говорила з ним.
   Зруйнувати батьків світ у Світлани так і не вистачило сміливості.
   – Ну, добре, – Колю трохи бентежило, що від Сергія довго нема дзвінків. – Як тільки щось узнаєш, відразу ж подзвони. 
   Донька заспокоїла, тож він попрощався, адже з кухні Таня уже вдруге прокричала, що собака надворі гавкає, а це значить, що хтось до них прийшов. 
   Перед зачиненою хвірткою двору Циганків стояла статна немолода жінка високого зросту. Схиливши низько голову, вона переминалася з ноги на ногу й ніяк не наважувалася зайти. Про смерть свого похресника Ірина дізналася з інтернету, точніше, донька підказала їй, де саме можна почитати про його загибель. Відтоді сутки вже пройшли, а їй досі не вистачало сил ступити ногою у двір й підвести погляд на хату, у якій поселилося горе. Поки вона вагалася, уява всіма фарбами скорботи малювала змарніле обличчя й заплакані очі куми. Вражала ще й тиша, що панувала навколо. Здавалося, окрім дворняги, яка дзявкала по інший бік хвіртки, усе навколо зникло, ніде не видно ні сусідів, ні хазяїв двору. Так на людей діє смерть: вони ховаються від неї в якнайдальші кутки, тільки б не стрічатися з нею, лише б вона пройшла мимо.
   «Але смерть Таню не оминула…» Іра налаяла себе, адже прийшла сюди не для того, щоб постояти. «Треба швидше зібратися й допомогти кумі пережити горе». Вона натиснула на ковану клямку й змусила себе зайти у двір.
   Жінка до всього вже приготувалася: до крику, до потоку сліз, до слів скорботи й жалю, але вона точно не виявилася готовою до метаморфози, яку побачила перед собою. Їй назустріч спішив кум, а на його обличчі не виднілося жодного сліду від горя, навпаки, щира посмішка свідчила про те, що він щиро радів гостю.
    – Рею, у буду! 
   Коля гримнув на собаку, привітався й провів куму до хати. Намагаючись приховати замішання, Ірина топталася на порозі веранди та не знала, що їй далі робити. Глянувши на Таню, яка безтурботно місила тісто на кухні, жінка зрозуміла, що господарі дому поки ще не відають, яке горе на них звалилося, і сказати їм про це в неї точно тепер не вистачить сил.
   – Заходьте, кумо, у хату, – Таня почала відшкрібати руки від білого місива. – Зараз поснідаємо всі разом.
   – Не метушіться, я їсти не хочу. 
   Про їжу навіть страшно подумати, наскільки сильно клубок здавлював горло.
   – Не видумуйте! – господиня глянула так, що в гості не лишалося вибору. – Коля зайде, і поїсте з нами.
   – А де ж це кум?! – жінка оглянулась так, ніби щойно збагнула, що того нема поряд. – Мені треба з ним поговорити. 
   Це єдиний шанс зникнути і його не можна втратити. 
   – Ви тут закінчуйте зі своєю кухнею, а я зараз повернуся. 
   Вийшовши надвір, жінка побачила, як кум виходить із хліва від корови з повною лопатою гною. Під її пильним поглядом він якось різко постарів: став набагато нижчим, раптово зсутулилася спина, боляче різали око посивілі скроні. Жаль їй стало чоловіка, бо від того, що доведеться розповісти, стан його не покращиться. Рішучості поговорити з ним у неї раптом поменшало, зовсім зникло бажання розказувати про причину, яка привела її сюди. Може, вона отак і мовчала б, а потім пішла додому, надавши можливість комусь іншому розповісти батькам про смерть їхнього сина, але гроші, принесені на похорон, боляче обпікали руку в кишені її пальто.
   – Куме! – гукнула, щоб не виникло можливості передумати. – Треба поговорити. 
    Обережно, підбираючи слова, жінка розповіла, що вчора прочитала про загибель Сергія.
   Так уже матінка-природа розпорядилася, що чоловіки не плачуть, всі події особистого життя вони переживають глибоко в душі, але від цього їхній біль – не менший. Чоловічі сльози, наче розплавлений свинець, такі ж важкі, як цей метал. Кожна пролита сльозина чоловіка промовляє про невимовний біль, гіркий і безвихідний відчай. Коля плакав, сльози випікали палаючий слід на його щоках, лишаючи точнісінько такий же слід і на серці Ірини.
   – Може, то не правда, – аби підтримати чоловіка, вона торкнулася його плеча.
   – Правда, – Коля перебив розмову, бо щойно почув те, про що боявся думати. – Я знав… Я знав, що його немає, – кожне його слово давалося з невимовним болем. – Аби був живий, то знайшов би спосіб подзвонити.
   Здавалося, від питань голова репне, наче спілий гарбуз. «Якщо його нема, то де ж тоді тіло? Коли вбили? І чого всі мовчать?» А потім він ніби проснувся.
   – Де ви читали про мого Сергія? – конче захотілося пересвідчитися самому.
  – В інтернеті, – жінка почала повчати так, як навчала вчора її донька. – У пошуковому віконечку уведіть запит «бій біля села Логвинове».
   Останні слова розбудили спомини. Коля згадав репортаж з Донецька і слова диктора про те, що знищено два полковники. Від цього він остовпів, ніби й сам уже став мертвим. Його син, його крила, щастя й багатство прожитих років, а ще продовження його самого – усе зникло. Бог забрав те, що сам і подарував.
   Дивлячись на застиглий погляд чоловіка, Ірина відчула, що їй краще зараз піти. Тому зволікати довго не стала, пішла навіть не попрощавшись. А коли вийшла на шлях, то скосила очі й побачила, як, низько схиливши голову, кум помалу побрів додому.
   – А де кума? – Таня крикнула наздогін, бо її чоловік, не спиняючись, повз неї чкурнув у хату.
   – Надворі, – вимовив зсудомленим горлом найважчі слова. – Зараз зайде. 
   Свій біль чоловік не видав.
   Комп’ютер ніби знущався з нього, гудів, шкварчав і ніяк не міг увімкнутися, йому ж незвідане людське горе. Тож доки апарат нагрівався, Коля дістав телефон і подзвонив доньці.
   – Алло! 
   Цього дзвінка Світлана не боялася, оскільки мала впевненість, що батько забув про щось розповісти, або анекдот новий в інтернеті знайшов.
   – Нема в мене Сергія? 
   Такого запитання вона точно не чекала. 
   – Скажи, нема в мене сина? – голос його зривався й ставав близьким вже до істерики.
   На таке пряме запитання думки в голові заворушилися, ніби миші в западні. «Сказати, чи мовчати й далі?» Тримаючи в руках телефон, Світлана мовчала й нічого не могла відповісти – мову в неї наче паралізувало.
   – Не мовчи, – батько з останніх сил прохав дитину. 
   – Та не знаю я! – її голос теж зірвався. – Нічого ще не відомо. 
   Почала чіплятися за можливість дати батьку хоч би якусь надію.
   – Та відомо вже все, – Коля перебив доньку. – Нема в мене сина, – сказав, як прирік, і затих.
   – Колю, – Світлана почула в телефоні материн голос. – Ти чого плачеш?
   – Не плачу я! – чоловік дивився в очі дружини й не міг приховати сльози.
   – Колю, чого ти плачеш? 
   Таня майже про все вже здогадалася, бо не так часто плакав її чоловік. 
   – Не мовчи, – благала його, адже відповіддю їй слугувала тиша. – Що з Сергієм?
  – Немає в нас більше Сергія! – слова, наче змії, з шепотом виповзли з батькових грудей і отрутою плюнули матері в самісіньке серце.
   А чи чув хто, як рветься цупка тканина? От і Світлана почула, як порвалася материна душа. Останні слова, а потім її крик на шматки розтерзали душу.  
   Горе приземляє людину, під його важким гнітом людське тіло, справді, робиться меншим. Коли старша із сестер подзвонила Колі й сповістила, що батькам уже відомо про загибель Сергія, він більше не зволікав, скочив за кермо й миттю погнав додому. Зайшовши в дім, відчув, як серце стиснулося від болю. Дві пари очей в повній безпорадності дивилися на нього. Його батьки виглядали наскільки безпомічними, що нагадували двох наїжачених горобців, яких раптово застала негода. Щоб зігрітися, вони тісно тулилися один до одного в надії, що син скаже що-небудь хороше. Натомість той мовчав. Опустившись на край дивану, тихо дивився, як мати підняла з колін махровий рушник й промокнула ним сльози, мабуть, звичайної носової хустинки їй уже не вистачало. 
   – Колю, – батько з болем подивився на меншого сина. – Як тепер нам знайти Сергія? 
   Це все, на що вистачило сил спитати в нього.
   Важко усвідомлювати, а ще важче збагнути, з чого почати пошуки, знаходячись за сімсот кілометрів від місця подій. Гнітила думка й про те, що нікому, окрім батька, не потрібне тіло його сина. Часу лишилося обмаль, наближалося потепління, а людське тіло здатне розкладатися й, попри всі заперечення дійсності, від законів природи не утекти. Якщо зараз ще жевріла крихітна надія, що воно десь замерзло в степу, то через кілька днів і вона зникне. Кому можна довіритися тут, аби бути певним, що для пошуків там зроблять усе можливе? Для батька нічого не лишилося важливішого за те, щоб придати землі понівечене тіло сина. Виявляється, що мати місце для могили життєво необхідно, адже уява, яка малювала собак, що тягають обгризені кістки Сергія, робила його біль до нестерпного неможливим. І це насправді могло статися так, тіла ж не знайдені, бо інакше про загибель полковника Збройних сил України офіційно повідомили б і в Україні.
   Перш ніж до батька дійшли перші новини і він зміг похоронити сина, минуло тридцять днів. Що то за дні, пізніше ніхто не зможе згадати. Від 9 лютого й до 9 березня, здавалося, минула ціла епоха, яка безжально і безповоротно змінила життя. Коля завжди асоціював своє життя з дубовим столом, який непохитно стояв на землі на чотирьох міцних ногах. Четверо його дітей слугували йому опорою, але тепер Сергія нема – і життя втратило стійкість так само, як втрачає рівновагу стіл, коли з-під нього вибивають ніжку. І якщо дерев’яний виріб ще можна якось полагодити, то сина батьку не замінить ніщо.
Щоб знайти Сергія, довелося звернутися до багатьох волонтерських організацій, залучити спецслужби, друзів і знайомих, зробити «мільйон» телефонних дзвінків у всіх напрямках країни, передивитися сотні відео катувань з інтернету, витримати плітки про його зраду, пережити надію, що він живий і відчути на собі всю гіркоту поразки, коли минали дні, тижні, а про групу полковника Циганка – анічого. Болісне невідання про долю хлопців, ніби зашморг, затягувало петлю на шиї, а очікування вістей про їх смерть стало страшніше самої смерті. До болю в грудях хотілося дізнатися, що ж насправді сталося з хлопцями, і неймовірно важко чекати, коли хто-небудь розповість про Сергія і про військовослужбовців, що загинули разом із ним…
   Уперше пошуки здвинулися з мертвого місця тільки через два тижні, коли тимчасово виконуючий обов’язки командира військової частини викликав до себе в кабінет санітарного інструктора частини й, обережно підбираючи слова, попросив на аркуші паперу написати особливі прикмети на тілі брата. Повернувшись у медичний пункт, Світлана мовчки опустилася за стіл і поклала на нього важку голову. До такого завдання її мозок точно не був готовий, адже це означало, що надія на те, що Сергій живий, безнадійно танула. Лежачи на столі, вона не знала з чого почати. Ніколи не доводилося їй дивилася на брата, як на об’єкт, який доведеться впізнавати за прикметами на тілі. Такого навіть приснитися не могло!
   Її думки безцільно блукали в голові, намагаючись згадати, за якими характерними прикметами вона сама змогла б впізнати брата. Він не любив татуювання, не носив каблучку на руці, щоб після неї міг залишитися слід на пальці, не мав родимих плям, та й родимок великих не вдавалося згадати. «Так за якими ж ознаками його можна знайти?» Від власного запитання голова підлетіла вгору. 
   Від безвиході й через те, що на ум нічого не приходило, Світлана знову лягла на стіл, її очі самі собою заплющилися, і навколишній світ потьмянів чорнотою. Зі сторони здавалося, що жінка за столом спить. Може, воно й справді сталося б саме так, але дитячий крик у голові повернув її в минуле, в ту пору, коли вони були ще малими дітьми. Вона саме зайшла у двір, завернула за ріг, щоб зайти в хату, та раптовий істеричний плач не дозволив їй цього зробити. Обернувшись навколо себе, вона побачила брата, який зі сторони садка швидко біг до неї. Лице його наскільки стало закривавлене, що з першого погляду не відразу вдалося розгледіти, звідки тече кров.
   – Чого ти верещиш? 
   У відповідь Сергій тільки горлав, стискав між пальцями щось червоне й нічого не міг відповісти. Лише звернувши увагу на джерело кровотечі, Світлана збагнула, що брат тримає в руці кінчик свого відірваного носа. Напевне, Бог завжди оберігає недолугих дітей, бо, не усвідомлюючи наслідків, вона спокійно забрала шматок людської плоті й притулила її туди, де та мала бути. З першого разу вийшло нерівно, тож, прицілившись, дитячий палець похилився вбік, поставивши у такий спосіб ніс на своє законне місце. А потім для більшої переконливості, що шматок не злетить, ще й натиснув на нього, ніби на кнопку дверного дзвінка.
   – Та затихни ти! – вона гримнула на нього й задерла плаття, аби подолом витерти закривавлене обличчя. – Краще скажи, як таке зробив?
   – З дерева упав, – завдяки байдужому тону сестри Сергій розсудив, що нічого страшного не сталося, тож заспокоївся й перестав ревти.
   – А носа де знайшов? – Світлана говорила й ретельно витирала розмазану кров. 
   – На гілці висів. 
   Про те, що скоїлась трагедія, свідчило тільки уже тихе схлипування. 
   – Ну, от і все, – щедро послинивши вказівний палець, сестра обвела ним навколо носа брата. – Тепер можеш іти.
   Він і справді тоді пішов, ганяв із хлопчаками до пізнього вечора, а коли явився додому, то до лікарні їхати було вже пізно, кінчик носа почорнів, кров навколо нього засохла, утворивши чорний струп. Світлана згадала, як, ретельно оглянувши рану, їхній тато тоді заспокоївся, запалення не почалося, тож екстрену поїздку до району довелося відкласти на ранок. А ранком потреба в ній відпала, адже посеред чорноти відірваної плоті з’явилася світла пляма – перша ознака того, що тканина отримала живлення й почала приростати.
   Дитя з темним кінчиком носа зникло, видіння розвіялося, і жінка у військовій формі зі столу підняла голову й на аркуші паперу нерішуче написала про шрам на носі брата, який навіки лишився після цієї події. Важко осягнути розумом, що ці несподівані спогади врешті-решт приведуть до впізнання. Якісь незнайомі люди оглядатимуть мертві тіла в пошуках саме цього рубця на обличчях загиблих. Від усвідомлення букви перед очима попливли, Світлана більше нічого не могла бачити, тож за непотрібності очей, прикрила їх, а голову знову поклала на схрещені перед собою руки. Варто їй лише погрузнути в темноту, як в пам’яті спливло те, що брат мав ще один шрам. Про його походження неприємно згадувати, але думки, проти власної волі, вдруге повернулися в минуле.
   Велика купа наколених дров височіла над широким двором. Світлана сиділа на її вершині й з висоти стежила за Сергієм. Той, витягнувши з купи сміття коротку мотузку, якраз направлявся до неї. Уся його постать, м’язисті плечі та засмаглий торс впевнено заявляли, що він давно вже перетнув межу й покинув вік свого дитинства.
   – Що це ти притягнув? – на її подив із його рук звисали не мотузки, а дві шкіряні лямки від старої сумки, на кінцях яких блищали металеві заклепки.
   Навіть зараз у неї стиснулися зуби при одному лише спогаді на те, із яким хижим блиском в очах брат тоді шкрябав ножем по залізних заклепках.
   – Сергію, не дери! – довелося їй гримнути. 
   Але на її зауваження той тільки сильніше закусив губи й ще з більшим завзяттям почав шкребти ножем по залізу. В одвічному протистоянні між сестрою й братом витримка й поступливість один одному не відігравали значущу роль у їхніх взаєминах. Тож, недовго думаючи, Світлана вирвала ніж із рук брата й жбурнула його якомога далі. А той і собі не кинувся до неї битися, а поважно встав, зліз із купи дров, знайшов пропажу й помалу повернувся назад.
   – Не дери, сказала! – їй довелося гаркнути ще раз, адже металевий скрегіт повторився уже з потроєною силою.
   Сергій не послухав сестру, а, навпаки, посміхнувся й нахабно продовжив робити чорню справу. Через це нерви в дівчини не витримали. Замахнувшись, вона хотіла налякати брата. Але той, настрашившись удару в голову, зірвався з місця й пустився здрейма, одночасно випустивши з рук лямки й важкий садовий ніж. Той ніж приземлився біля самісіньких рук Світлани. Чисто автоматично вона схопила його і, не думаючи про наслідки, жбурнула ним навздогін. Зробивши кілька сальто в повітрі, металеве лезо з шумом увігналося в спину й застрягло в лівій лопатці брата. Вереск, який розірвав повітря навпіл, змусив їхню матір вискочити з хати. Наче на уповільненій стрічці кінофільму, Світлана й досі бачить, як Сергій повернувся до матері спиною, у якій стирчав ніж, а та, втративши свідомість, тихо сповзла по стіні на землю. У той день їй до пізнього вечора довелося ховатися від батьків, чекаючи на покарання, а в Сергія назавжди залишився сантиметровий шрам на лівій лопатці.
   Ось це і все, що вдалося згадати. Здавалося, цих двох відмітин на тілі повинно вистачити, аби ідентифікувати тіло. І якщо Сергія й справді вбили, то незабаром мають прийти новини. Але натомість навколо сім’ї Циганків утворився суцільний вакуум, через який не могла просочитися жодна інформація. Перша вість у закритий простір змогла пробратися тільки через тиждень. 3 березня 2015 року офіційно було повідомлено про загибель полковника Пагу та підполковника Михайлова. Доля двох із п’яти військовослужбовців тепер слала відома. 
   У глибині церкви стояла Марта й відчужено дивилася на церемонію поховання Юрія Пагу. Її очі мимоволі не могли відірватися від дружини загиблого, яка, розіп’явшись над закритим гробом, давилася криком, що з диким болем рвався з грудей.
   – Боже! – несвідомо вона уявила себе на місці цієї жінки. – Як це все пережити? 
  Її мозок відмовлявся сприймати дійсність, у ній ще жевріла надія, що її Сергій живий, адже траплялися випадки неймовірного порятунку на війні, і вона чіплялася за надію, що йому вдалося вижити в страшному пеклі.
   – Марто, – у голові ще звучали глухі відлуння залпів почесного вогню, коли до неї підійшов тимчасово виконуючий обов’язки командира військової частини її чоловіка. – Я завтра їду в Дніпропетровськ, там ідентифікували тіло, яке може бути тілом Сергія Миколайовича.
   Ну, от і все… Здавалося, земля вислизає з-під ніг, а маленька жарина, яка одиноко жевріла в темноті надії, зрештою потухла, і навкруги запанувала суцільна тиша, від якої Марта наче осліпла.
   – Після впізнання я передзвоню тобі.
   – Навіщо? 
   Вона не прислухалася до розмови й не могла зараз чітко мислити, тому не відразу збагнула, що від неї вимагають. Адже згідно Кримінального процесуального кодексу, тільки їй, як законній дружині полковника Циганка, нададуть дозвіл на поховання й офіційно визнають його загиблим лише після того, як в пред’явленому тілі жінка впізнає чоловіка.
   – Треба, аби й ти туди приїхала, – військовий у погонах підполковника поверх окулярів глянув на дружину свого командира. – Гадаю, що завтра з’являться новини. 
  У нього в запасі не знаходилося підбадьорливих слів, тому, ніяковіючи, він намагався якомога швидше попрощатися. 
   – Дочекаймося завтрашнього дня. 
  Торкнувшись жіночого плеча, повернувся й швидко зник за воротами кладовища. Лишившись наодинці, Марта не відразу збагнула, що на цвинтарі вже сама. Штовхаючи її з усіх сторін, люди розійшлися, а вона, чіпляючись за бажання, аби завтрашній день не настав, того й не помічала. Невизначеність виїдала їй душу зсередини, не вистачало й уже сил терпіти невідання про долю свого чоловіка. Водночас дізнатися про його смерть їй теж не хотілося, адже це значило б, що надія, за яку вона уперто хапалася, зникне. А ще, попри страшенний біль і тривогу, її долала своєрідна «заздрість», адже дружині полковника Пагу, попри всі перепони, вдалося знайти й з почестями поховати чоловіка. Діставшись додому, вона хотіла побути на самоті. Усе її єство нашіптувало, що завтрашній день безповоротно змінить життя. Ось чому вона зовсім не виявилася готовою до змін, які чекали на неї вже сьогодні неподалік від дому. 
   – Чого ти тут сидиш? – здивовано звернулася до брата свого чоловіка, який, низько схиливши голову, сидів на лавочці біля дитячого майданчика.
   – Там діти, – Коля перевів погляд на вікно, за яким жили його племінники. – Не хотів до них заходити.
   – Ходімо, – Марта глянула на годинник. – Їх зараз немає вдома. 
   І хоча в неї складалося враження, ніби перед нею сидить сама смерть, все ж таки запропонувала гостю зайти в дім.
   – Я ненадовго, – довгі пошуки брата зробили душу черствою. – Я привіз тобі фотографію. 
   Коля вирішив не відтягувати неминуче й розказав, за чим прийшов насправді. 
   – Це фото Сергія, – тут уже стало не до церемоній. – Знайшли його тіло. 
   У будь-якому випадку всім доведеться пережити його смерть. 
   – Треба, аби ти подивилася на нього, – і він простяг їй ноутбук. – Я залишу тобі це, але постарайся, щоб діти його не побачили.
   Дружина брата й раніше нагадувала підлітка, а тепер вона взагалі наче перетворилася на малу дитину. Тіло на ній ніби згоріло, ще й сильно вдаряло у вічі, що її обличчя, завжди гладке й чисте, зараз почорніло, вкрилося пігментними плямами, від чого лик постарів.
   – Візьми, – Коля вперто наполягав на своєму, бо Марта зирила на ноутбук, як на змію, яка намірилася її вжалити. – Я повернуся за ним пізніше. 
   Розуміючи, що не вистачає сил стримувати ридання, чоловік тицьнув ноутбука невістці в руки й щезнув геть. Те видовище, яке довелося пережити йому, фізично віднімало здатність перебирати ногами. Якщо сестри здалися й перестали вірити, що Сергій живий, то Коля пручався до останнього. Адже брат для нього – ніби корінь для деревини, а те фото спиляло його й припинило живлення, поділивши життя на «до» і «після» смерті Сергія. Йти далі вже не вистачало сил. Молодий коренастий чоловік, що з вигляду пашів здоров’ям, звернув у сквер, впав на лавочку і, наче старий дідуган, дрібно затряс плечима. Не соромлячись власних сліз, Коля плакав. Сльози текли з його очей і ніяк не могли змити з пам’яті нав’язливий образ брата, який представ перед ним на присланому через електронну почту фото. Телефонний дзвінок від співслужбовців зі силових структур повідомив йому, на що саме доведеться дивитися. Але попри всю готовність, людська сутність не здатна впритул стрітити смерть, ось через що розум не відразу збагнув, на що дивляться очі. Те фото відкрилося відразу, і перед ним сплила картина з нерозбірливим набором химерних квадратів сіро-коричневих кольорів. У міру того, як Коля придивлявся, проявлялася загальна картина: у центрі зображення з’явився військовий. Про те, що перед ним представ саме військовий, свідчив піксельний камуфляж, який незграбно задерся, оголивши подертий до крові живіт. «Такі сліди залишаються після перетягування тіла по асфальтованому покритті». До того ж колишній досвід служби в МВС дозволив йому звернути увагу й на те, що тіло лежить на білому кахлі. «Імовірно, це вже підлога в морзі». Придивляючись до деталей, Коля ніяк не міг наважитися глянути на ту ділянку фото, де повинна знаходитися голова. Але, зібравшись з силами, він таки наважився й прицільно глянув на лице. Від побаченого нічого не сталося, адже руда борода сховала більшу частину обличчя загиблого. Сум’яття це тривало недовго, бо через соту долю секунди він отримав фізичний удар у груди, біль відчув наскільки неймовірної сили, що захотілося відсахнутися, але погляд, навпаки, ніби прикипів до екрана. Очі впізнали брата. Не зважаючи на те, що сльози застелили світ, Коля упізнав його фігуру й позу: брат так часто спав, його голова іноді сповзала з подушки, задиралася догори, від чого рот трохи відкривався. Навіть аби лице його було знівечене, однаково він впізнав би Сергія, бо до болю знайомо з-під верхньої губи виглядав передній зуб. Ну, а далі Коля перестав дихати. Він дивився на фотографію й боявся потягнути в себе повітря, адже зміг роздивитися, що рот і ніздрі брата повністю забиті землею. Здавалося, якщо просто вдихнути, то вся земля потрапить тому в легені, ось через що Коля посинів, а дихати однаково не наважувався. Задихаючись, він урешті-решт схопився за горло, відвернувся від екрана й закашлявся. Кашляв з усіх сил, намагаючись відкашляти землю, яка уявно заповнила йому горло.
   Чоловік, що голосно кашляв і бив себе в груди, привертав увагу прохожих у сквері. Рішучість Колі там рухнула. Сидячи на лавочці, він зізнався собі, що ніяка сила більше не змусить його подивитися на мертве тіло брата. У нього просто не вистачить сил, ось чому вночі на Дніпропетровськ поїхали тільки Марта з братом та Світлана.
   Світлана сиділа на задньому сидінні легкового автомобіля, що на шаленій швидкості мчав на Схід, і мовчки дивилася в темноту. Точнісінько таку ж пітьму споглядав і її батько. Зіпершись ліктями на коліна, він думами линув до своїх дітей. Коля усвідомлював, на яке видовище доведеться дивитися доньці. Тож тепер не знав, ображатися йому чи дякувати, що його ніхто не послухав і не забрав з собою на впізнання сина. «Сергій!» Розум намагався пройняти простір і подивитися, де він зараз лежить, але натомість уява малювала сина тільки живого, якраз в останній приїзд його у село.
   Додому той приїхав не на своєму «Audi», а на автомобілі марки «Волга» 1961 року випуску. У нього з’явилося нове хобі – він планував зібрати весь модельний ряд цього легендарного авто. Мало того, що довелося заплатити немалі кошти за це ржаве «корито», так ще й на реставрацію салону син пустив не одну зарплатню. Чого тільки варте кермо, обтягнуте натуральною шкірою! А покриття хромованих деталей!!! На них довелося витратити два місяці очікування, адже щоб дешевше обійшовся ремонт, їх пересилали аж у Запоріжжя. Сергій кружляв над «Волгою», ніби коршак над добиччю, і радів покупці, мов мале дитя. 
    – Тату, давай я тебе на ній прокатаю. 
   Хизувався перед батьком старою машиною, наче приїхав на новісінькому авто! 
   – Та хай, Сергію! – Коля бачив, що син поспішає, та й розумів, що той вирвався з Києва лише на кілька годин. 
    – Сідай, хоч до повороту провезу. 
   Йому сильно кортіло, аби батько сів у машину. 
   – Відчуєш, яка вона висока і як м’яко йде, – вихваляв товар, ніби перед ним стояв покупець.
   – Іншим разом. Приїдеш – потім і покатаєш.
   От тільки ніхто з них тоді ще не знав, що іншого разу не буде і ніколи вже не настане!!! Навряд, чи стало б краще тепер, але хоча б зараз не пекла душа, що не зробив сину приємне. На все є свій час, і все потрібно робити вчасно. Якщо хочеться сказати щось хороше, то говорити це необхідно не зволікаючи, адже завтра може не настати, або близької людини просто не буде поряд. Від таких думок і досади в грудях аж запекло. Піднявши голову, Коля подивився у вікно. За склом уже посіріло. Неглибоке дихання поряд свідчило, що біля нього, знесилившись, заснула Таня. Її материнські переживання не дали провалитися в безодню глибокого сну, тож, щоб не потривожити поверхневий сон, він вийшов із кімнати й зателефонував донці, та мала уже приїхати. 
   – Алло! – Світлана й справді почула телефонний рингтон у мить, коли покидала салон легкового авто.
   – Ви вже приїхали?
   – Якраз зупинилися. 
   Від довгого сидіння ноги в неї затекли, тому вона говорила, постійно кружляючи по колу. Під її ногами противно скреготіли замерзлі грудочки болота, які відлетіли від шин автомобілів, що відвозили гроби з тілами загиблих в усі кінці країни.
   – Свєто! – батько запнувся, ніяк не наважуючись вимовити слова, заради яких подзвонив. – Ти дивися там добре. 
   Кожне слово давалося з невимовним болем, адже це значило, що він здавався. 
   – Як би важко тобі не було, дивися, щоб потім не виникало сумнівів. 
   Коля замовчав, а Світлана не підганяла. Їй і без батькових слів стало відомо, що той мав на увазі. «Якщо Сергія похоронять, то хочеться стояти біля його могили й знати напевно, що тіло сина знаходиться всього у двох метрах углиб землі». Світлана поклала слухавку, так і не дочекавшись невимовлених вголос слів.
   Шум коліс позаду змусив її обернутися. Автомобіль з київськими номерами спинився неподалік. Дверцята відчинилася, і Люба вибралася назовні. Дружина майора Василенка теж приїхала на упізнання свого чоловіка. З усіх сил вона пручалася, не хотіла приїжджати, адже навколо ширилися чутки, що чоловік її в полоні. Відмовлялася вірити в його смерть, але вмовляння командування військової частини змусили її здатися. Тепер їй доведеться подивитися на тіло, яке попередньо ідентифікували як тіло майора Василенка. Тремтячими руками вона запхала цигарку до рота, піднесла запальничку і врешті-решт закурила. Світлана дивилася на тендітну фігуру жінки й неочікувано для себе згадала слова командира, які той сказав перед виїздом.
   – Люба не слухає, – відчувалося, що дані обставини змушують його нервувати. – Якщо вона відмовиться подивитися на пред’явлене тіло, поїздка на Дніпропетровськ стане марною. 
   Саме ці спомини змусили Світлану підійти до неї.
   – Як ти? 
   У відповідь та лише якнайглибше затягнулася й випустила з легень густий клубок сивої хмари. 
   – Ти готова через це пройти?
   – Ні! – чулося, що жінка починає сердитися. – Він живий, я не знаю, чому припхалася сюди!
  – Послухай, – Світлана намагалася говорити, ніби до малої дитини. – Навіть якщо це не він, ти повинна подивитися, щоб потім спокійно поїхати додому. 
   Мова її на мить припинилася, а потім вона продовжила далі. 
   – А якщо це він? 
   Жінки одночасно подивилися одна на одну. 
   – Ти зможеш його тут покинути? 
   – Любина стіна рухнула, і її голова, заперечуючи, похиталася. 
   – Пам’ятаєш його особливості?
   – У нього шрам після апендициту, а в паху коричнева пляма, всередині якої – родимка. 
   Говорила так, ніби щойно все це бачила.
  Узявши жінку за руку, Світлана підкреслила те, що вибору в тої не лишилося, треба зібратися й пройти шлях до кінця. І хоча до початку робочого дня зоставалося трохи більше як дві години, тяжке очікування непомітно сплинуло, і до гурту, що приїхав з Києва, підійшов працівник моргу.
   – Родичі Василенка і Циганка? 
   Після схвального ствердження чоловік у синьому комбінезоні продовжував далі. 
   – Номер 432 – Циганок, 433 – Василенко, – сказав, як прирік, і повернувся, щоб піти. – Чекайте, скоро вас покличуть. 
   А от тепер час ніби спинився. У грудях наскільки сильно бухкало, що кожний удар серця відлунням віддавався у вухах. Світлана стояла й не могла уявити, що доведеться пережити. Страшило ще й те, що вона уяви не мала, який відчує біль, коли побачить мертве тіло брата! Раніше їй доводилося дивитися на мертвих, але тільки здаля, та й лежали вони нарядно одягнені в трунах. А тут зблизька доведеться обдивлятися тіло, яке не зрозуміло де знаходилося майже тридцять діб. «У якому воно стані? І за якими ознаками пізнавати, якщо в голові пусто!?» Безпорадне метання думок зупинив працівник моргу, який покликав гурт пройти за ним до кабінету. 
   Як тільки зайшли всередину, у ніс вдарив канудний запах смерті. Страх відступив, бо зараз мозок прагнув лише контролювати блювотний рефлекс. І знову, знаючи специфіку своєї роботи, працівники моргу поспішили допомогти: вони щедро змочили ватний тампон нашатирним спиртом і кожному дали ним подихати. Дихати не стало легше, але принаймні стишився шлунок. Для початку усій компанії, яка стояла з ватою біля носа, запропонували наблизитися до монітора, на ньому якраз появилася папка з потрібними фото.
   – Готові? – немолода жінка в білому халаті поволі повернулася й очима повела по переляканих обличчях. 
   Відповіддю слугувала тиша, тож вона повернулася й два рази пальцем стукнула по мишці.
  Світлані в ту ж мить захотілося відсахнутися. Їй здалося, що голова Сергія відокремлена від тіла й покладена на стіл. «Для чого так знущатися?» Але через мить зорові імпульси впорядкували власний хід і мозок збагнув, що голова піднята для фотографії, тому здавалося, ніби вона «відрізана», от тільки «стоїть» вона не та столі, а лежить на грудях. 
    – А можете збільшити зображення? – і хоча брат абсолютно пізнаванний, їй чомусь захотілося пошукати шрам на кінчику його носа. – Він що, мокрий? 
   Окрім знайомого рубця вона помітила, що обличчя брата чисте, а чуб мокрий, ніби той щойно «вийшов» з бані.
    – Їх перед розтином роздягли й помили.
  Тут нічого вже не можна вдіяти, на моніторі комп’ютера однозначно був Сергій. Стрітившись поглядом з Мартою, Світлана збагнула, що сумнівів не лишалося геть, він загинув.
  – Можна нам подивитися на нього по-справжньому? – слова злетіли з вуст, перш ніж Світлана встигла подумати.
   – А ви зможете? – не приховуючи відвертого здивування, робітник моргу озирнулася.
   – Зможу.
   «У будь-якому випадку мені буде легше, ніж було Сергію». 
   – Я хочу на нього подивитися. 
   Ніхто не посмів заперечити.
  Після впізнання ще й майора Василенка вся компанія вийшла надвір, дихати тут стало набагато легше. Світлана стояла неподалік широкої брами, тупилася на щойно винесену труну, яку вантажили в спеціально обладнаний автомобіль, і не могла розібратися з власними почуттями: чому вона дивилася на фотографію рідного брата й при цьому нічого не відчувала? Що за монстр живе в ній? Як так вийшло, що замість того, аби плакати, рвати на собі волосся, виникло почуття, ніби все, що відбувається навколо, трапилося не з нею? Чого замість всепоглинаючого горя відчувається умиротворення, і тепер їй до всього байдуже? Єдине, що ще бентежило, так це питання, чи справиться вона з відчуттями, коли вперше в житті побачить мертве тіло людини, із якою на світ з’явилися з однієї утроби матері?
   – Номер 433, – раптовий окрик перервав думки, ніби ножицями перерізав пуповину. – Родичі Циганка, пройдіть на впізнання.
   «О, Боже! Це ж Василенко!» Але Світлана змовчала, медична освіта давала змогу усвідомити їй, що у неї стрес, а в такому стані ні в чому не можна бути певному. Тож вона сама, командування військової частини в складі трьох чоловіків, а також Марта з братом покірно пішли слідом за санітаром.
   Перед дверима, від яких щойно від’їхав автомобіль із труною, Світлана затрималася, серце в її грудях бухнуло, а потім ніби спинилося. У неї не вистачило сил увійти до приміщення першою. Тільки після того, як уся компанія зайшла всередину, вона пройшла слідом. Запах мертвих тіл боляче вдарив у ніс. Повітря тут наскільки затхле, що його неможливо вдихнути, навіть не допомагав ватний тампон, наново змочений нашатирним спиртом. Поки організм змагався з позивами блювоти, очі дивилися на каталку, яка стояла посередині невеликої кімнати. «Так от що з людськими тілами робить смерть!» Щоб роздивитися її, нікому з присутніх ще не вдавалося заглянути аж настільки далеко. Це приголомшило наскільки, що в місці, де мала знаходитися душа, раптово утворився простір. Хтось з офіцерів, не справившись з нудотою, вискочив надвір, але на те вже ніхто не звертав уваги, бо вся увага живих повністю прикипіла до мертвого. «А як тепер пізнати Сергія? Хто виколов йому око й вивернув ніс, адже на фото обличчя предстало ще ціле?» 
   – Сталася помилка! Це Василенко, не Циганок, – несподівані слова санітара тяжким молотом пробили стіну свідомості усіх, хто знаходився всередині. 
   Ніби після глибокого сну, всі п’ятеро прийшли до тями й поспішили вийти назовні, але Світлана єдина, хто спинився на порозі. Образ Люби, а точніше тремтячі руки, якими та не могла запхати сигарету до рота, змусили її повернутися. Тепер туман з очей розвіявся й стало видно, що чоловік на каталці й справді не схожий на Сергія. Єдине око загиблого вилізло з орбіти й вже помутніло, ніс провалився. Складалося таке враження, наче його пальцем запхнули в голову. Сама ж голова придбала форму розплющеної кулі. Щоки відвалилися й вивернулися навиворіт, оголивши два ряди білих зубів. А ще очі помітили те, чого не бачили до цього: з маківки висунувся «язик» неясного походження. Придивившись уважніше, Світлана збагнула, що то лопнув череп, кістки розсунулися, утворивши щілину, у яку й виліз людський мозок. «Такого видовища Люба точно не переживе!»
   – Ви можете прикрити лице? – Світлана звернулася до санітара, що стежив за нею, стоячи неподалік. – Відкритими залишить тільки руки й ноги. А ще оголіть мені пах.
     Продовжувала говорити, одночасно блукаючи поглядом по розпростертому тілу. 
   – Треба знайти шрам від апендициту й родиму пляму з родимкою. 
   Аж тільки тепер вона збагнула, що вся шкіра загиблого вкрита плямами різних кольорів та формою. «І як знайти потрібну?»
   Не знаючи з чого розпочати пошуки, вона спочатку витріщилися на місце, де повинен знаходитися шрам. Дивитися довелося довго, адже його там попросту не існувало. Розширюючи коло пошуків, жінка поглядом ненароком наткнулася на шов, і розум відразу ж збагнув, що після смерті кишечник мав би роздутися газами, що утворюються в процесі розпадання тіла, а натомість живіт пустий, на його місці ніби утворилася яма. Здатність людського мозку до логічного мислення в стресовій ситуації вражала. Світлана усвідомила, що нутрощі швидше всього випотрошені, а шкіру після розтину зшили настільки грубим рубцем, що потрібний шрам може опинитися в будь-якому місці. 
   – Ось він! – пальцем ткнула на ділянку в області шлунку. – Тепер необхідно знайти пляму з родимкою посередині. 
  Тут вже на допомогу поспішив санітар. Вони вдвох зігнулися над тілом, шукаючи потрібну їм відмітину.
   – Мабуть, це вона.  
  – Ні!!! – прослідивши за направленням пальця, чоловік у синьому комбінезоні нагнувся ще нижче. – Це не родимка, це шматок шкіри. 
   Щоб довести правоту, санітар пальцем потер місце серед плями. Він робив це з таким завзяттям, що Світлана відчула сильний приступ нудоти, шлунок її наскільки збунтувався, що намірився викинути все зсередини. 
   – Ти диви! Точно родимка, – здавалося, голос його радів.
  – Залишіть відкритими тільки кінцівки. А оцей кусок, – рукою показала на живіт, – хай залишається відкритим, а я зараз приведу його дружину.
   Вискочивши надвір, Світлана захотіла викинути вату, але натомість, не відриваючи руки від носа, перетнула подвір’я моргу й підійшла до Люби.
   – Пішли зі мною. 
    Дивилася на неї поверх вати, продовжуючи ковтати блювотиння. 
   – Лише подивишся, – обняла за плечі й потягла за собою. – Пам’ятаєш його ноги чи форму нігтів? 
   Питала, хоча усвідомлювала, що навряд чи зможе та щось пригадати. Люба йшла поряд і нічого не слухала. Навіщо її притягли? Загинули два полковники Української армії, а її чоловік живий. Ось яка думка неспинно буравила їй голову. Але оскільки вибору в неї не лишилося, вона покірно підійшла до відчинених дверей. На порозі Світлана її відпустила, відійшла в бік, і дружина майора Василенка несміливо переступила поріг. Як тільки жінка зайшла всередину, тишу оглушив здавлений крик, все тіло затіпалося, а по обличчю пробігла судома.
   – Це він? 
   Судячи з того, як Люба загойдала головою, стало ясно, що в накритому тілі та впізнала чоловіка й батька двох своїх малолітніх дітей. 
  – Ти точно впізнала? – дивлячись, яка стіна сліз стоїть в очах жінки, Світлані захотілося пересвідчитися. – Не спіши. Подивися на шрам і на родиму пляму. 
   Але це виявилося зайвим, жінка з ватою біля носа, як навіжена, ствердно хитала головою. Після впізнання Люба впала в обійми свого брата, Марта стояла поряд свого, Світлана ж одна топталася під стіною. Її брат теж знаходився десь поруч, пройде якийсь час, і вона зможе з ним зустрітися. «Але який він тепер?» Після побаченого долали сумніви, майор Василенко на фото був упізнаний, але на каталці предстала геть інша людина. «Скільки часу минуло з дня їх фотографування? Це так людей міняє смерть?» У голові ще відлунням лунало питання, а родичів Циганка уже кликали пройти на упізнання.
Світлана останньою вистроїлася в чергу до дверей, через які нещодавно вийшла. Першим всередину зайшло командування військової частини, за ним слідом поспішили Марта із братом, а вже потім – вона. Голова її висіла низько опущеною, адже в неї не вистачало рішучості глянути вперед. Може, вона так і надалі б вагалася, аби не жіночий крик, що швидко привів свідомість до тями. Марта вже стояла біля каталки в обіймах брата. Той міцно підтримував її, а вже через мить пішов із нею на вихід. Офіцери теж поспішили вийти, тож Світлана, неочікувано для себе, знову лишилася одна. Аж тільки тепер її погляд зміг ковзнути по тілу, яке лежало на каталці головою до дверей. Їй відразу ж вдалася впізнати Сергія. Перше, від чого настало полегшення, так це те, що голова його ціла, а невеликі залисини, плечі й груди, навіть пальці на ногах абсолютно впізнані. Аби роздивитися ближче, їй довелося помалу підійти до тіла.
   «Ні, ти не мій брат». Дивилася на нього й вражалася побаченому. Як знайомі риси обличчя можуть стати настільки спотвореними й одночасно рідними?! «Сергій не такий, він був гарний!» У пам’яті сплив його образ, і вона, подивившись на людину, що лежала поряд, порівняла їх. 
   У цього Сергія очі глибоко запали, надбрівні дуги видулися, на носі зник шрам, який ще виднівся на фотографіях, та й взагалі весь ніс тепер почорнів. Він ніби висох, адже з нього вже щезла людська плоть. Обличчя трохи втратило симетричність, бо права вилиця провалилася, мабуть, від удару, а на щоці з’явилася темна пляма. Губи втратили свою пухлість і колір. Єдине, що лишалося ще незмінним, так це зуб. Він, як і раніше, знайомо виглядав з-під верхньої губи, коли його господар спав, відкривши рота.
   «Ні, ти не мій брат!» Чим більше сестра порівнювала, тим сухіше ставало в неї в грудях. Складалося таке враження, ніби її душа перетворюється на гілочку, яка висохла наскільки, що просто зломилася.
   Світлана й справді фізично відчула, як у грудях хруснуло. Ось чому не хотілося плакати й не виникало жодних емоцій. 
    – Зніміть з нього це. 
   Санітар слухняно стягнув простирадло, просочене людськими виділеннями. 
    – Я хочу подивитися, чи швидко він помер.
  Оголене тіло брата повергло її в шок. Сергія розрізали від кадика й аж у пах, а вся шкіра після розтину зшита чорними нитками в грубий шов. Права рука звисла з каталки, а ліва високо заклякла в повітрі над грудьми. Придивившись уважніше Світлана розгледіла, що обидві кістки передпліччя зламані й стирчать, сильно натягнувши шкіру в місцях перелому. Обдивляючись далі, вона наткнулась на недоречність, яка вражала.
   – А для чого ви надягли йому рукавички? 
   – Це не рукавиці, це шкіра відстала.
   Аби розгледіти краще, довелося пригнутися. Дійсно, «рукавички» мали відбиток шкіри. Імовірно, та задубіла, тіло з часом почало всихати, от вони й розділилися. Далі – ще «краще», погляд ковзнув вниз й остовпів: трохи нижче коліна ліва нога Сергія відірвана, литка вивернулася назовні, добіла оголивши кістку, а щоб вона не загубилася, хтось із робітників моргу пришпилив її двома стібками. Очі автоматично забігали в пошуках доказів швидкої смерті. Чомусь захотілося знайти їх, аби відчути полегшення, що брат не страждав перед смертю. 
   – Що це ви робите? – санітар підійшов ззаду й заглянув через плече.
   – Хочу порахувати, скільки в нього потрапило куль. 
   Для початку Світлана вирішила підрахувати вхідні отвори на тілі й свої обрахунки розпочала з шиї. На ній саме виднівся один.  
    – Ви не на те дивитеся. 
   Зі значущим видом чоловік обійшов каталку й став по інший бік тіла. 
   – Бачте, ось отвір, – пальцем ткнув у шию. – Біля нього нема ніяких слідів. Це означає, що з’явився він тут вже після смерті. А тепер гляньте сюди, – той же палець зараз показував на живіт. – А оцей чорний синяк навколо вхідного отвору – це закипіла кров. Оця рана отримана ще при житті.
   «Боже!» Від усвідомлення клубок підступив до горла. Обдивившись тіло, Світлана збагнула, що всі рани, навколо яких синяки, знаходяться внизу живота й там, де проходять загальні стегнові вени. А це означало, що смерть не настала миттєво, брат помер внаслідок несумісної із життям крововтрати.
    Не усвідомлюючи скільки часу вже пройшло, сестра коршаком кружляла й кружляла навколо брата, видивляючись все нові й нові факти про фізичний стан його тіла. Присівши навшпиньки, вона роздивилася, що пальці на руці, яка звисла з каталки, ніби розкисли, і якщо до них торкнутися, то вони можуть розсипатися. Усе тіло покрилося коричневими плямами різних відтінків, і тільки на грудях знайшлася маленька рожева ділянка, до якої захотілося торкнутися. З-під голови весь час просочувалася рідина жовтуватого кольору. Спочатку її було небагато, а тепер вона зібралася й намірилася перебратися через край, аби потекти з каталки на землю. А от ступні, не зважаючи на те, що одна нога відірвана, виглядали ніби в живої людини, мабуть, це завдяки берцям, які захистили їх від різких перепадів температури, коли тіло лежало в полі. 
   – Я більш не побачу його? – Світлана підійшла до санітара, який не кваплячись курив у дверному просвіті.
   – Його вже ніхто й ніколи не побачить. Це буде санітарний мішок і цинковий гроб, тож зараз ви бачите його останньою. 
   «Ніколи!» Ще жодного разу це слово не справляло на неї аж настільки сильного враження. Розум намагався осягнути, де може бути край цьому «ніколи», і не знайшов його. Сергій скоро перетне межу, і вони розстануться навіки. Навіть якщо вдасться зустрітися з ним вже в потойбічному світі, то це настануть геть інші стосунки й зовсім інше життя. Ось чому сестра стояла біля дверей, намагаючись навіки закарбувати в пам’яті образ рідного брата. Тупилася на його маківку, збираючись із силами перервати зоровий зв’язок з людиною, яку більше ніколи не побачить.
   Шурхіт позаду мимоволі змусив її обернутися. Чоловік біля дверей викинув недопалок і грубо розтер його по землі носком від черевика. Захотілося відразу повернутися, але завадила третя сила. Нашатир вивіявся, вата вже не рятувала. Канудний запах смерті глибоко проник всередину, тож Світлана переступила поріг, так і не посмівши озирнутися. І знову вона стояла одна, обидві вдови плакали в обіймах своїх братів, а чоловіки, згуртувавшись у невелику стайку, неспинно курили. Щось незрозуміле коїлося в її грудях: хотілося плакати, а сльози не текли. Вона зайшла за ріг будівлі й там наодинці скривилася, імітуючи плач. От тільки нічого в неї не виходило, очі ніби висохли, з них не виділилося жодної сльозини. Здавалося, груди ось-ось вибухнуть, адже за грудниною утворився клубок, який руйнує душу зсередини. Підсвідомо Світлана відчувала, що єдине її спасіння – це сльози. Лише завдяки їм клубок вийде назовні, але натомість очі, як затялися, навіть не збиралися плакати. Аби врятуватися, вона поглядом пробігла по околиці й наткнулася на магазин. На ум відразу ж прийшло, що п’яні легко плачуть, тож, перібігши через дорогу, намірилася купити пляшку вина, але ноги її спинилися, а руки слухняно дістали з кишені телефон.  
   – Тату! 
   Подзвонила додому, адже знала, що від неї ждуть дзвінка. 
   – Це Сергій. 
   Оскільки в телефоні мовчали, вона продовжила далі. 
   – Він абсолютно впізнаний. Мені сказали, що його покладуть у санітарний мішок і хоронитимуть у цинковому гробу. – Світлана затихла, адже воліла почути хоча б слово. – Зараз ми поїдемо в ритуальну службу, виберемо гроб, щоб у нього покласти цинковий, потім оформимо документи й вже тоді вирушатимемо на Київ.
   – А в гробу буде віконечко? – це пролунав останній крик надії на послідню зустріч із сином.
   – Ні, тату, не буде. 
   І слава Богу, що не буде, бо їй зовсім не сподобалося видіння, як батько, вигинаючись на всі боки, зазирає за чорне скло, аби за ним побачити лик свого сина. 
   – І я його вже не побачу?  
   – Його вже ніхто й ніколи не зможе побачити.
   Є дві лінії розмежування: одна на Сході країни, на яку спрямовані всі погляди світу, а от інша – та, яку ніхто не бачить, адже вона глибоко захована в батька на серці. Сидячи на передньому сидінні синового автомобіля, Коля їхав на похорон до старшого сина. Кому під силу розгледіти зараз, яку страшну війну він програв? Сергій воював на Сході, Коля ж разом з ним – вдома, от тільки він не захищав кордони, він молився за життя власної дитини, і війну свою програв. Сергієва загибель – це статистика для держави, а на його лінії оборони згинула ціла сім’я: він лишився без сина, жінка без чоловіка, а діти тепер ростимуть без участі рідного батька. 
   – Свату, давайте спочатку заїдемо до Марти.  
   Колю аж пересмикнуло, він пошкодував, що забрав з собою сватів. Йому чомусь здавалося, може, хоч після смерті їм стане шкода свого зятя. Але ось тепер збагнув, їм так само до нього байдуже. 
   – Ні, ми спочатку до Сергія, – це Тетяна не втерпіла. 
   Чого вона їхатиме до невістки, якщо на неї чекає син? Сьогодні останній раз, коли вони їхатимуть до нього, тож не хотілося затримуватися, він і так на них довго чекав. 
   Після офіційного впізнання минуло вже два дні. Сергія привезли в Київ 7 березня, але хоронити його батько вирішив 9 числа, адже 8 березня – державне свято, тож не варто жінкам країни псувати вихідний день. Та й спішити з похоронами вже нема жодного сенсу, бо тіло рідного сина намертво запечатане в цинковому гробу. Ось чому полковника Збройних сил України Циганка Сергія Миколайовича хоронили на 30-й день після його загибелі. Але ж це не значило, що батьки повинні їздити по гостях, тому батько й велів сину підвезти їх до військової частини, а сватів завезти до доньки. І сердитися на них зараз – то вважалося б за гріх, адже їм шкодніше своєї дитини, бо в 34 роки та лишилася вдовою.
   Не зважаючи на те, що не минула й шоста година ранку, ворота стратегічного об’єкта в цей день стояли навстіж відкриті. Без перепон легковий автомобіль перетнув КП і зупинився. Коля допоміг матері покинути салон і намірився провести батьків до Сергія. 
   – Не треба, – батько зупинив сина. – Ми самі дорогу знайдемо. 
   Сьогодні йому хотілося підійти до Сергія тільки з дружиною. 
   – Відвези сватів і повертайся.
   Як тільки машина засвистіла колесами, Таня глянула на чоловіка. 
   – Куди нам? 
   Зігнувшись вполовину, вона схопила Колю за лікоть. Довго стояти в неї не вистачить сил, тож мала надію, що той знає, куди треба йти.
   Неподалік від них височіла будівля. Широко відчинені двері, по обидва боки яких стояли вінки, ніби запрошували зайти всередину. Тож, не змовляючись, супружна пара помалу направилася в їхній бік. Командування військової частини підозрювало, що батьки загиблого командира можуть приїхати зарані, тож зночі була дана команда привезти гроб із госпітального моргу й встановити його в просторому залі військового оркестру. Йшли якраз останні приготування, коли шурхіт позаду змусив офіцерів обернутися й в упор зустрітися з батьками полковника Циганка. Сутулий чоловік, знявши козирку, застиг у порозі, а жінка з розпухлим обличчям тремтячою рукою змахнула сльози з очей. Видовище змусило чоловіків виструнчитися, віддавши у такий спосіб шану батькам, чий син загинув, захищаючи Вітчизну.
   Коля тупився перед собою, в глибині залу на постаменті він побачив лакований гроб з червоного дерева, поперед нього стояв портрет його Сергія, а по інший його бік звивався приспущений прапор. Його тіло ніби оніміло, по голові побігли колючки, а в грудях серце гупало так, що заклало у вухах. Стоячи в порозі, він ніяк не міг зрушити з місця, там, за лакованими дошками, лежало тіло його сина. Розум відмовлявся сприймати дійсність, до цього моменту батько усвідомлював, що в нього вже не має дитини, але й досі не був готовий побачити це на власні очі. Першою до тями прийшла Тетяна, вона звила, переступила поріг і, швидко перебираючи ногами, першою дійшла й з тваринним виттям лягла на домовину. Її губи постійно цілували холодну деревину, а руки неспинно обмацували гладкі дошки. Уперше чоловік не заважав їй, ніякі його слова не допоможуть матері впиватися власним горем, тож не чіпав, підійшов і тихесенько став поряд. Ніби по команді, усі, хто знаходився у приміщенні, вийшли назовні, зачинивши за собою двері, надавши можливість батькам востаннє побути на одинці зі своїм сином.
   Ні Тетяна, ні Коля не могли усвідомити, коли біля них з’явилися діти, невістка та внуки. Вся сім’я Циганків, згуртувавшись, стояла біля гробу. Мимо них нескінченим потоком снували люди, покладаючи квіти біля постаменту. А вони того й не помічали, їхні погляди прив’язувалися до червоної деревини, на якій грайливо виблискував прозорий лак. Дивлячись на нього, Тетяна бачила своє зображення й ніяк не могла осмислити: чому, коли вона, обмотавшись пелюшками, сушила їх власним теплом, її Сергій нікому не був потрібен, а зараз, коли він необхідний їй, його в неї забрали? Коля жалів, що жодного разу так і не сказав сину, як сильно його любить. Чогось йому завжди ставало ніяково, коли хотів признатися дітям у власних почуттях. Тому це зараз і найбільше гнобило. Марта ж думала про дітей, бо не могла уявити, як житиме без чоловіка, як роститиме без батька двох неповнолітніх підлітків. А от Світлана, навпаки, ні про що не могла думати. Вона, як заведена, бездумно гладила деревину, їй ніяк не вдавалося стерти з пам’яті поламані руки, тому здавалося, якщо погладити дерево, то Сергієві не болітиме. Її молодший брат стояв поряд і, мабуть, уперше в житті, плакав, не стримуючи сліз. Його народили в пару для Сергія, а тепер він зостався один, і ця самотність зараз крижаним льодом пройшлася по оголених нервах. А от Тая відчувала умиротворення. Може, це виглядало дивним і проти усіх законів природи, але на душі в неї тепер стало спокійно, тому що Сергій, хоч і мертвий, але знаходився ще поряд. Єдине, чого до нестями боялася її душа, так це моменту, коли труну понесуть до ями. Цього вона ніяк не могла уявити, тому була ладна ось так вічно стояти біля нього.
   Але час невблаганно збігав, з нізвідки з’явилася почесна варта, і шестеро військовослужбовців у парадній формі з чорною пов’язкою на рукавах з обох сторін підступили до гробу. Вони з’явилися наскільки раптово, що всі, хто знаходився поряд, приголомшено відійшли в бік. За якоюсь незримою командою молоді хлопці підняли труну вгору, і Коля відразу ж сіпонувся. Йому хотілося кинутися вперед, адже син його ще настільки здоровий тілом, що на мить здалося, від тяжкості молоді тіла не встоять на ногах і важка ноша впаде з їхніх пліч.
   – Тату, пішли, – син підступив до батька й легенько потягнув на себе. – Додому треба приїхати поперед Сергія. 
    Посадивши батьків в автомобіль, Коля швидко рвонув із місця.
   Дорога до Глухівки зайняла трохи менше як дві години. Коля спішив, йому конче було необхідно зустріти брата вдома. Заїхавши в село, біля криниці автомобіль звернув у вулицю й під колесами, заколисуючи, зашарудів гравій. Як тільки вони виїхали із-за повороту, звичний пейзаж околиці зник, біля дому вдалечині на них чекала чорна пляма з людських постатей. Понад сімдесят років минуло відтоді, коли в селі востаннє хоронили односельчанина, що загинув на війні. Тому народ розбурхався й зібрався біля воріт Циганків майже всім селом. А пізніше люду стало ще набагато більше, бо колона з військових машин на чолі з катафалком зупинилася недалеко від двору. Ті, хто приїхав на похорон, вийшли назовні, й людська маса наповнила вулицю, ніби вода, яка наповнює русло ріки в непросвітню зливу. 
   Високо тримаючи на руках, військовослужбовці занесли гроб у двір й поставили його на стіл, що одиноко стояв під грушею. Своїм розкішним гіллям та укутала небо, востаннє надавши прихисток хлопчику, що виріс під її кроною. Запах ладану й воску, затьмарюючи свідомість, погружав усіх в транс. Ніхто з присутніх не усвідомлював, що відбувається навколо, адже, формуючись впродовж багатьох століть, обряд поховання ніс у собі магічний характер. Сергій уже не належав до цього світу, але ще знаходився поряд, для батьків це була зустріч зі смертю, що вилучала їхнього сина із суспільства живих. Час до його поховання збігав, і зв’язок між їхньою душею й мертвим тілом дитини породжував у них страх, бо священник, що покликаний запевнити спокій душі покійного, помалу закінчував обряд. Уперше за день Коля зміг підняти голову. Поглядом він пробіг по опущених головах і збагнув, що всі родичі поряд. Тут знаходилися не тільки нащадки Оляни та Юхимії, біля нього стояв і Данилів рід і, не зважаючи на складні стосунки з батьком, Степанові діти теж не покинули брата в страшний для нього час.
   Останню молитву за покійного й для тих, хто переживав втрату близької людини, прочитали вже на цвинтарі. Період між смертю й до поховання добіг кінця. Військові востаннє підступили до гробу й високо підняли його догори. Жінки не здійняли лемент, вони запхали кулаки до рота й глибоко застогнали. Лише Тетяна, єдина серед них, схопилася за деревину, але її пальці безвольно зісковзнули вниз. Здавалося, повітря наелектризувалося в ту мить, коли Сергія опустили в яму. Від тиші у вухах аж дзвеніло, ось через що людська маса, наче єдиний організм, здригнулася, як тільки над цвинтарем залп почесного вогню розірвав навпіл небесний простір.
   Ну, от і все… На краю ями стояв розгублений батько, на дні чорної пащеки лежав його син, а він нічого не міг вдіяти. Падаючи донизу, сухе груддя в ній гулко стукало об домовину. Наступила суцільна спустошеність, повне закам’яніння душі й байдужість до себе й до всього, що оточувало.
   – Колю, – чіпляючись за рукав, дружина потягла чоловіка за лікоть. – Люди розходяться. Треба покликати їх на обід.
    Автобуси з людьми від’їжджали від цвинтаря, а батько полковника не ворушився, він уперто стояв до тих пір, аж поки на кладовищі не виріс чорний горб зі свіжо нагорнутої землі. 
   Тепер, здавалося, повинно бути усе добре, адже все стало на свої місця: Сергій знайдений і віднині поряд спить у «колисці» своїм вічним сном. Так чому пекучий біль обліг серце, а важкі думи з усіх сторін обліпили голову? Вони, мов журавлі, тяглися довгими ключами, і їх гаркавий крик віддався в серці безмежною журбою. Син – це прекрасна мить щастя, якій вже ніколи не судилося збутися. Ні на хвилину не вдавалося відчепити від себе думки. Здавалося, що голова ось-ось вибухне. Куди не кинь оком – скрізь Сергій. Хотілося викинути думки про нього, аби хоча б на мить відпочив мозок. Щоб розвіятися, Коля вийшов у поле, адже там під поривами вітру мав надію схолодити душу.
   Пошукавши місце очима, він вибрав найвищий пагорб. З нього виднілося далеко навкруги, а ще за ним на всі боки тяглося безкрає безмежжя полів. Укрита густою травою земля, у якій траплялися блакитні дзвіночки й білі ромашки з жовтою серцевиною, слугувала м’якою підстілкою. Коля сів на неї, простягнув одну ногу вперед, а іншу підібгав під себе, спершись на коліно руками. Теплими хвилями вітер дув йому в лице. Жадібно вдихаючи свіже повітря, він не мав сили відірвати очей від польових просторів. Було так тихо, що навіть шелест торішньої сухої трави здавався великим шумом. З дня похорону минуло три місяці, якраз сьогодні син вперше навідав його уві сні. Сергій справді прийшов додому. Нарядно одягнений, чистий він зайшов у двір, його лик представ наскільки явним, що навіть зараз не втратилася жодна його риса. Як же сильно батько тоді зрадів, адже уві сні син по-справжньому стояв живий. Кинувшись до нього, Коля так міцно притулився до його тіла, що, здалося, їхні тіла намертво зрослися воєдино.
   – Сергію! – жадібно вдивляючись в знайоме обличчя, він не поминув нагоди дорікнути сину. – Я ж тобі казав. Чого ти туди поїхав? 
   І знов обійняв його, до нестями вдарявся об нього власним тілом, аби краще відчути на дотик плоть рідної дитини. 
   – Чого поїхав? – повторював й повторював, поки не почув відповідь.
   – А хто, тату, як не я? 
   Це питання змусило прокинутися. Навіть уві сні Коля не мав спокою. Замість того, аби радіти, що Сергій живий, він лаяв його там і картав себе тут, що не напоумив сина берегти життя. Те нічне видіння, як гострий клинок, уразило в самісіньке серце й зрання погнало його в поле. Здавалося, нерви вже здали, і він впав у якусь прострацію, сидів серед поля так, ніби паралізований. Але раптовий телефонний рингтон неохоче почав приводити мозок до тями. Переборюючи байдужість до всього навколишнього, поволі відроджувалася й свідомість.  
   «Дивно». Діставши телефон, він побачив, що дзвінок той від невістки. 
   – Алло! 
   З моменту загибелі сина та жодного разу не подзвонила. «Чого це раптом дзвонить тепер?»    
   – Здраствуйте. 
   Аби не нагальна потреба, Марта й надалі не збиралася телефонувати. 
  – Ви відмовитеся від своєї частки грошей? – розпочала без передмов і запитала те, заради чого набрала свекрів номер.
   – Від яких грошей? – ось де й справді здивуванню не побачити меж! – Від яких ще грошей?!
 – У разі загибелі військовослужбовця члени його родини мають право на одноразову грошову допомогу.
   – А до чого тут я? 
  У пам’яті блискавкою мелькнула недавня розмова з невісткою. Невдовзі після похорону Марта заходила до них. Дивно її бачити без Сергія, але вона заслуговувала на подяку вже за те, що взагалі прийшла. Її тендітна постать стояла серед двору, а задерті догори руки повисли на стальній дротині, яка слугувала для сушки випраної білизни. Розмову вели якраз із приводу грошових виплат. 
   – І скільки грошей вам виплатить держава? – Тетяна сиділа на лаві під хлівом напроти своєї невістки. 
     – Точної суми ще невідомо, але з цих виплат вам не перепаде нічого.  
   – Марто! – Невістчині слова, а ще ледь помітна посмішка, ніби батогом хльоснули по обличчю Сергієвої матері. – Хіба гроші повернуть мені сина? У яку суму оцінити його життя?
    – Я не це хотіла сказати, – видно було, що та вже шкодує. – Просто гроші виплачують тільки членам родини.
   «А тепер що?» Коля сидів серед поля й не міг згребти докупи думки. «Тепер батьки стали членами родини?»
   – Чого ви мовчите? 
   Для Марти самої стало справжнім відкриття те, що батьки теж мають право на виплату. Тепер, згадуючи ту неприємну розмову, їй скоріше хотілося з усім покінчити, адже без письмової відмови свекрів їхньої частки грошей їй не отримати.
   Думки. Вони, наче коні, на перебій скакали в голові одна поперед одної. Цікаво, аби не гроші, подзвонила б невістка до них? За чотири місяці Марта жодного разу не зателефонувала! Вона навіть не подумала сповістити батьків про загибель їхньої дитини. Аби не донька, яка служила з Сергієм в одній частині, навряд чи їм стало хоч щось про нього відомо. Його дружина не спілкувалася й не радилася зі свекрами ні з приводу похорон, ні з приводу поминального обіду. Вона з головою пірнула у власне горе, навіть не підозрюючи, що не менше горе відчувають і вони. Ні, батько не ображався на невістку. З висоти прожитих літ розумів її, а також міг уявити розгубленість молодої жінки. Організацію похорон повною мірою взяла на себе військова частина, а от поминальний обід він влаштував за власний кошт, і ніхто його не питав, чи є в нього гроші. Коля тоді ще не знав, де братиме їх, але був певен, що, окрім нього, нікому цим зайнятися.
   У день, коли стало відомо про загибель Сергія, у хаті знайшлося тільки 200 гривень. Тримаючи в руках дві купюри, важко уявити, куди їх приткнути? Першим приніс гроші на похорон Петро. Він без зайвих слів поклав на стіл всю пенсію за місяць і зник, а потім протягом тридцяти днів кожного дня односельчани, родичі, друзі або просто знайомі приходили до хати Циганків, аби принести гроші. З усього цього людського потоку найбільше зачепила за живе стара Горпина. Тетяна уже й забула, що та й досі жива, адже жила вона в яру і рідко з нього виходила. А тут сама прийшла! Зігнута вполовину стареча постать зайшла в хату, привіталася й кострубатою рукою поклала на трюмо, що стояло в порозі, 100 гривень. Ця стара жінка до глибини душі вразила, адже не просто передала кимось гроші, а знайшла в собі сили, аби особисто поспівчувати людському горю. Таня тоді не вийшла за нею з хати, вона вткнулась обличчям у махровий рушник і захлинулася власними слізьми.
   У сусідньому селі люди аналогічно йшли до хати сватів і так само несли їм гроші. Але коли на обряді поминання не вистачило харчів, ні сваха, ні Марта навіть не спитали, чи є чим доплачувати за обід. Підсвідомо Коля розумів, скільки може прийти людей на поминальний обід, приблизно порахував родичів, сусідів, Сергієвих друзів, знайомих, співслужбовців, кумів, але однаково не зміг передбачити настільки силу-силенну людей. Спочатку командування військової частини попередило, що військовий оркестр та почесна варта зі зброєю відразу ж повернуться в Київ, але церемонія поховання затягнулася, тож хлопців необхідно було погодувати. Не зважаючи на те, що для поминальної трапези батько найняв найбільший зал у районі, посадити всіх за один стіл не вдалося. Як наслідок, для другого столу трохи не вистачило харчів. На кухні завжди готували про запас, тож завдяки цьому, а ще тому, що Коля побіг у магазин і докупив ковбаси, сиру та оселедців, достойно змогли погодувати й решту людей. Батько купував продукти заради власного сина, але його заділо за живе те, що Сергієва дружина, наче чужа, стояла осторонь, так, ніби її нічого не стосувалося. Навіть Світлана з Таєю кинулися на кухню й там почали розривали зарані розфасовані пакетики з цукерками, аби викласти солодощі на тарілки й опісля поставити їх на столи. А тепер невістка подзвонила, щоб спитати про гроші?! «Згадала про родичів? Якби не ці кляті гроші, то й Сергій залишився б живий!» Відчуття несправедливої втрати породило злість. «Справжня дочка своєї матері, завжди їм мало». Невістчина провина полягала в тому, що вона «суха» і не тягла чоловіка додому, нічого не зробила, аби сорокаріччя той святкував удома. «Може, тоді оминула б його смерть!?» Так, це правда, що Марта прожила з ним 16 років й народила двох синів, але ж і він 40 років і 40 днів був для них сином. Сергій – це його плоть і кров від крові! Сьогодні це вже не  вважається горем? 
   – Ці гроші справді нам за втрату сина? – перепитав, щоб пересвідчитися, чи правильно все розчув.
   – Так.
   – То чого ж мені від них відмовлятися? 
   У вусі аж засвистіло, Марта кинула слухавку, навіть не попрощавшись. Серед безкраїх просторів якось різко забракло місця, тож одинокий чоловік у полі підвівся і, не поспішаючи, побрів додому. 
   – Куди ти ходив? – Тетяна сиділа під хлівом, зустрічаючи його очима.
   – Трохи пройшовся, – мовив тихо й сів біля жінки. – Марта дзвонила.
   – І що хотіла? 
   – Просила, аби ми відмовилися від грошей. 
   – Від яких ще грошей? – від несподіванки Таня аж повернулася.
   – Від тих, що тобі заплатить держава за втрату нашого сина. 
   Неочікувані слова, ніби гостре лезо, полоснули по серцю матері. Які папірці піднімуть із землі її сина? І знову вона, як і вчора, почала роздирати на грудях одежу. Тільки той, хто похоронив дитину, міг відчути, яка утворюється порожнина в місці, де має жити душа. Втрата близької людини завжди важким каменем давить на плечі, під його тягарем тіло справді наче гнеться донизу. Але лише у випадку, коли помирає рідне дитя, за грудниною народжується пустка. А вона ж страшніша за будь-який гніт! Її неможливо позбутися, хочеться руками прикрити нічим не заповнений простір. От тільки з цього нічого не виходить, адже скільки б не товк себе в груди, порожнечу нічим заповнити.
   – І що ти надумав робити з грошима? – Тетяна згребла в жменю одежу й почала розхристуватися.
  – Одну частку поділю навпіл і віддам хлопцям Сергія, щоб вони знали, що це дід дав. А от іншу, – погляд свій він потупив на землю. – Зроблю собі операцію на очах, як і хотів Сергій. 
   Вона йому вже не була потрібна, але хотілося перед сином очистити совість за те, що так довго зволікав. 
   – Віддай їх всі дітям, бо почнеться скандал.
   – Не віддам. 
  Чоловік подивився на дружину, якій невтямки, наскільки йому зараз її шкода! Це ж у неї, не в кого іншого, виросла під серцем дитина, то невже їй осудно отримати від держави гроші? Невже горе матері нічого не варте?
   А ще в нього закралась підозра, що сваха не помине й загребе виплату собі, навіть Марта може її не побачити. Адже змогла ж вона забрати гроші, які ветлікарі зібрали на похорон, і через неї, як через родичку, передали їх своєму колезі. Звістка про Сергієву смерть сягнула аж за Урал, тож не дивно, що по районі вона прокотилася, ніби ударна хвиля. А через місяць точно такою ж хвилею до села долетіла чутка про бійку на базарі: сваху там ледь не побили, жінки чубили її, бо гроші ті вона не передала. Тому тепер Коля не мав сумніву, що й ця виплата не дасть жінці спокою. І наче у воду дивився, бо годиною пізніше задзвонив телефон. Дзвонила до нього людина, якій, мабуть, більше за всіх хотілося грошей.
   – Що відбувається? 
   Тая не чула початку телефонної розмови, її увагу швидше привернуло батькове лице. Воно раптом пожовкло, а на лисині виступив рясний піт. Тому вона вимкнула пилосос і прислухалася до телефонної бесіди.
   – Свахо! – її батько вухом припадав до телефона. – За що ви мене клянете? 
   У його пам’яті сплила мить, коли молоді хлопці підняли труну й від тяжкості заточилися. 
   – Я такого сина виніс на цвинтар!.. – тіло його затіпалося, а губи затрусилася. – А ви клянете мене? 
   – Нащо ти її слухаєш? – як навіжена, донька кинулася до батька й вирвала телефон із тремтячих рук. – Хто вона така? 
   Від безвиході й злості швиргонула телефон на диван.
   – Вона проклинала мене. За що? За те, що я не відмовився від грошей? 
   Розгублений і повністю дезорієнтований Коля хапав руками повітря. Його душевні рани, які ще не зажили, знову закровоточили. Чоловік навіть не усвідомлював, що комусь вистачить снаги проклясти батька за ще не отримані гроші, які виплатить держава за втрату рідного сина!
   – Хто вона тобі така? І яке має право лізти в чужу родину? – Тая хотіла ще щось додати, але, не витримавши батькових сліз, миттю вискочила з хати.    
   Пробігаючи повз густі зарості малини, тендітна постать жінки пірнула в них. Непрохідні хащі відразу ж сховали її від стороннього ока. Воістину, що на своєму шляху людська жадність долає усі перепони людяності. Присівши там, Тая заплакала. Її батька образили, а їй не вдалося захистити його. Молоду жінку роздирала злість. Хто дав право судити його? Кому відомі переживання батька, чий син загинув на війні? Сваха? Хоче розбагатіти? Так у неї є діти, хай пошле їх на війну, а потім отримає гроші за їхню смерть. Цікаво, взнає вона тоді ціну своєї дитини й чи допоможуть гроші пережити їй смерть?
   – Сергію, ти пішов, а нам що робити? 
   Гострі плечі затрусилися, і згорблена постать колінами вперлася в землю.
   Вона вже й сама стала матір’ю й тепер добре відає, що міцніших зв’язків, ніж зв’язок між батьками й дитиною, не існує. Якщо її доньки колись подорослішають і повиходять заміж, то для неї самої нічого не зміниться, навпаки, їй доведеться прийняти ще й чуже дитя. Від народження в неї самої тільки з батьками склалися тісні стосунки, але потім вона виросла, і в її житті з’явився чоловік, до якого душа відчула глибоку сердечну прив’язаність. Саме від нього їй захотілося народити власних дітей. І якщо з ним відтепер щось погане скоїться, то від цієї втрати нестерпно боляче болітиме душа, але якщо… І від думки, що промайнула поряд, жінка, яка стояла на колінах, перестала плакати. Мабуть, якраз у цю мить відчинився небесний портал, бо вона здолала простір, розділений часом і повною мірою відчула на собі материн біль у мить, коли та втратила свою дитину. Це було лише уявне почуття, але однаково все тіло пробило морозом, воно різко обм’якло, і щоб не впасти, Тая руками уперлася в землю.
  З дитинства їй відома вся історія батькового життя. Довгими зимними вечорами той любив розповідати про свою хвору матір і про маленького хлопчика, який ріс без батька і якого нікому захистити. Найбільше такі балачки подобалися Сергію. Мабуть, саме через це серед усіх дітей він і став найближчим до свого татка. Тільки поряд із ним її батько не відчував гнітючої самотності й лише від сина він отримував захист. Між ними ніколи не існувало секретів і їм завжди знаходилося про що поговорити. Не зважаючи на важкі сльози, Тая змогла посміхнутися, адже їй жодного разу не довелося відчути ревнощів до двох голів, які низько гнулися одна до одної й тихо гомоніли про те, що відоме лише їм. Це завжди вдаряло у вічі! Але сьогодні, окрім неї одної, цього ніхто не помітив. І в усьому цьому стали винні гроші! Це ж, мабуть, і сусіди, і родичі так само не бачитимуть батькового горя, усім пектимуть гроші, бо в сучасному суспільстві цінність життя знецінилася, адже, завдяки старанням Сергієвої тещі, навіть в очах власних онуків їхній дід виглядатиме хапугою! Як у такій ситуації захистити його? Хто розповість племінникам, як жорстоко обійшлася з дідом їхня рідна баба? Та і як розповісти їм про таке, адже вони не повірять, малі ще, та й правдою для них стане лише те, що скажуть їм мати з бабою.
   – Якщо Марті віддати геть усі гроші, ущасливиться вона? – Тая помалу звелася на ноги. – А сваха? – обтріпавши коліна, почала вилазити з малини. – Прийме Сергія, чи й після смерті жадає від нього тільки матеріальної вигоди?
   Продираючись крізь непрохідну гущавину, вона несподівано наткнулася на батька. Той саме вийшов у садок і зупинився серед довгих рядів різнобарвних вуликів. Зараз у неї не виникало бажання стрічатися з ним і не хотілося бентежити його своїми мокрими очима. Тихенько вибравшись на волю, Тая попід стіною з високого картоплиння з протилежного боку зайшла у двір. Коля не помітив доньку, він стояв серед вуликів і ніяк не міг оговтатися. Бджолиний гул – це єдине, що ще могло заспокоювати. Свою пасіку він доглядав заради Сергія. Мав велику надію, що той скоро вийде на пенсію й прийме від нього естафету пасічника. Йому б не довелося тратити час на її розширення, адже зараз вона якраз у такому стані, що на ній залишилося тільки заробляти гроші. А тепер сина нема! З глибокого розпачу він схопив стамеску, замахнувся й з усіх сил загнав її в землю. Відрада усього його життя стала вже не потрібна! Повернувшись, похилий чоловік із сивиною в скронях увігнув голову й знову подався в поле. Там, серед безкраїх просторів полів, у нього виникло враження, що Сергій помер і разом з собою забрав ще три людини. Адже після сьогоднішньої розмови зі свахою його невістка не прийде до нього й не приведе із собою синових дітей. 
   Саме у цей час у кімнаті біля обрамленого чорною стрічкою портрета стояли квіти. Марта дивилася на них, і в ній зароджувалася злість. Вона ніяк не очікувала, що чоловікові батьки посміють не віддати їй частку своїх грошей. Для неї це стало справжньою несподіванкою, адже вона була певна, що їм до них зась, та й виникало тепер питання, чи справді у свекрів горе, адже інакше вони не взяли б їх. Та яка вже різниця? Якими б мотивами ті не керувалися, цього вона їм не вибачить, і помста її стане жорстокою, бо Сергій – це її чоловік, і ні в кого немає права користуватися його славою. У день, коли Указом Президента України за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Сергій був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), Марта не зателефонувала його батькам і навіть не повідомила, що їй, як дружині загиблого, Президент України особисто вручив ключі від двокімнатної квартири. Вона, навпаки, на вручення привела свою матір і представила її матір’ю загиблого полковника. Сторонню жінку вшановували, навіть не підозрюючи, що справжні батьки залишилися осторонь. Пів села по телебаченню спостерігало за цією церемонією і, якби не сусіди, Таня з Колею так би й не дізналися, що в синової сім’ї нарешті з’явився власний куточок, про який той весь час мріяв.
   Коля не ображався на невістку ні за цей випадок, ні тоді, коли він стояв під стіною шкільного спортивного залу в день турніру з волейболу. Спортивна асоціація району влаштувала його в школі, у якій проходили шкільні роки Сергія. Це перше змагання на честь загиблого, тому воно всебічно висвітлювалося коментаторами радіо і фотокореспондентами центральної районної газети. Поряд з ним, сидячи на стільчику, ковтала сльози Таня, неподалік стовбичили Сергієві сестри та брат, і тільки Марти з дітьми не було поряд. Її життя, ніби паперовий кораблик, течія зносила геть в інший бік, всіляко підкреслюючи, що сім’я Циганків для неї тепер не родина. На першу річницю смерті, коли потрібно згадувати зворушливі миті життя покійного, на поминальну трапезу вона не покликала рідню чоловіка. Лише для своїх батьків та братів потай накрила стіл в Києві й, порушуючи усі християнські традиції, не відвідала цвинтар у день поминання померлого. 
   Ніхто подібного не очікував, та й важко таке передбачити. Тому, нічого не підозрюючи, батько полковника, аби пом’янути сина, знову найняв найбільший зал у районі. На поминальну трапезу позвав своїх родичів, сватів (навіть про Сергієву тещу не забув), покликав його друзів, кумів, усіх співслужбовців з Києва, сусідів, а також невістчиних братів, дядьків і тіток із сім’ями. Якщо на похороні харчів не вистачило, то через рік їх виявилося вдосталь, адже, окрім Марти з двома дітьми, з її сторони ніхто не прийшов. Жодна душа не уважила людського горя, навіть сама Марта примостилася на краю стола й, жодним словом не обмовившись, сиділа ніби чужа. Світлана з Таєю ходили між двома нескінченно довгими столами, роздавали цукерки, а дружина, чоловік якої поминався, накинула на плечі пальто й незворушно сиділа, усім видом демонструючи, що все, що відбувається навколо, жодним чином її не стосується. І це вже не була її провина, адже Сергій – сполучна ланка, яка поєднувала дві родини – помер і своєю загибеллю розірвав між ними всі родинні стосунки.