Розділ 2. 40 років, 40 днів…

   – Рівняйсь! Струнко! Рівняння до середини! – начальник штабу подав команду, як тільки командир військової частини з’явився на плацу.
   Високий, статний чоловік у піксельному камуфляжі зупинився перед строєм і привітався з особовим складом частини, віддаючи військове вітання.
   – Здрастуйте, товариші! 
   Із секундною затримкою увесь стрій набрав повні легені весняно-прохолодного повітря.
   – Бажаємо здоров’я, товаришу полковнику! – гучно пролунало у відповідь.
   – Вільно!
   Пройшло вже сорок років – і тепер вже перед строєм стояв полковник Циганок Сергій Миколайович. 
   Змінилася ціла епоха! Радянський Союз був однією з двох наддержав із найпотужнішими Збройними силами, із найбільшим ядерним арсеналом, із слабким  дисидентським рухом, який не становив загрози, але, тим не менш, він обрушився за лічені дні. У 1985 році Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов і його соратники в партії оголосили про нову програму ідеології під загальною назвою «Перебудова». Розпад Радянського Союзу відбувався на тлі загального економічного й зовнішньополітичного спаду. У 1989 році вперше офіційно оголосили про початок економічної кризи, а в період із 1989 по 1991 роки доходить до максимуму головна проблема радянської економіки – хронічний товарний дефіцит: із вільного продажу зникають практично всі товари, окрім хліба.
  Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік і появі їх на світовій політичній арені як самостійних держав. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося, що «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом СРСР 10 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України». 
   За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. Українська  Радянська Соціалістична Республіка перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна. 
   У грудні 1992 року глави трьох із чотирьох республік, засновників Радянського Союзу, – Білорусії, Росії, та України, – зібравшись в Біловезькій пущі, оголосили, що СРСР припиняє своє існування, а утворення Союзу Суверенних Держав не можливе. За суттю Біловезька угода констатувала фактичний розпад Радянського союзу.
   Все дитинство й отроцтво Сергія пройшло саме в Радянському Союзі, а от шлях від рядового солдата до полковника Української армії він уже долав у незалежній державі. У травні 1993 року його призвали на військову строкову службу до лав Збройних сил України, а в серпні 1994 року він уже вступив на навчання до Київського інституту сухопутних військ, який закінчив у 1998 році. Ну а далі пішов послужний список, він хоч і короткий, але вирізняється цілеспрямованістю й стрімкістю кар’єрного росту.
    З червня 1998 по липень 1998 року знаходився в розпорядженні начальника Генерального штабу Збройних сил України – першого заступника Міністра оборони України.
   З липня 1998 по травень 1999 року був командиром взводу охорони роти охорони батальйону охорони 101-ї окремої бригади охорони.
   З травня 1999 року по серпень 2000 року працював начальником відділення обробки поштової кореспонденції відділу поштового зв’язку центру фельд’єгерсько-поштового зв’язку 330-го Центрального вузла фельд’єгерсько-поштового зв’язку.
   Із серпня 2000 року по січень 2002 року обіймав посаду начальника відділення обробки поштової кореспонденції відділу поштового зв’язку центру ФПЗ 330-го Центрального вузла фельд’єгерсько-поштового зв’язку.
   Із січня 2002 року по грудень 2007 року – начальник відділу поштового зв’язку центру ФПЗ 330 Центрального вузла ФПЗ.
   З грудня 2007 року по лютий 2009 року – начальник відділу ФПЗ 330-го Центрального вузла ФПЗ Генерального штабу Збройних сил України.
  З лютого 2009 по квітень 2009 року – начальник штабу, перший заступник начальника 330-го Центрального вузла ФПЗ ГШ ЗСУ.
   З квітня 2009 року  полковник Циганок Сергій Миколайович – командир військової частини, начальник 330-го Центрального вузла ФПЗ Генерального штабу ЗСУ – поштар, як часто говорить його батько, коли хоче приховати гордість за свого сина.  
   Після команди «розійтися» Сергій постояв хвилину, глянув на годинник і швидко пішов до свого кабінету, перед виїздом до Генерального штабу йому ще необхідно написати рапорт. Про те, що командир поспішає, ніхто не помічав, адже він не мав звички ходити швидко. При будь-яких обставинах його хода завжди розмірена, сповнена гідності, некваплива й невимушено розкута. Чимчикувати підібгавшись, енергійно розмахувати руками – це не його манера. А от швидко й уривчасто писати цей стиль він унаслідував від батька: той теж, як уже щось напише, то і сам іноді не розбере. Саме тому в Сергія й виробилася звичка перечитувати написане.  
   Зручніше відкинувшись на спинку крісла, він очима пробігся рядками рапорту. 
  «Прошу Вашого дозволу на виїзд за межі Київського гарнізону з 21.00 години 25.04.2014 року до 18.00 години 27.04.2014 року».
   Задовольнившись, що все правильно, поставив дату та підпис.  
   Поки складав у папку необхідні документи, у двері тактовно постукали. Часу на прийом відвідувачів не лишалося, бо в п’ятницю в штаб ліпше не запізнюватися, туди краще попасти раніше, аби вистачило часу на виконання поставлених завдань. Щоб не затримуватися на службі до пізньої ночі, у надії, що більше не постукають, господар кабінету наївно промовчав. От тільки стукіт повторився вже досить наполегливо. Це означало одне – хтось із заступників рветься до нього в нагальній справі. Вибору в Сергія не лишалося.
   – Так! – вимушено довелося обізватися. 
   – Дозвольте? 
   Військовослужбовець у пагонах сержанта з’явився на порозі. Зазвичай необхідно зачекати дозволу увійти, а вже потім заходити в кабінет до начальника, але санітарний інструктор частини, порушуючи субординацію, переступила поріг, щільно зачинила за собою двері, по діагоналі перетнула кабінет і, наче в себе вдома, впала на крихітний диванчик, що ховався за шафою. Тільки наодинці й тільки за глухо закритими дверима Світлана могла забути, що командир військової частини, у якій вона служить, – її рідний брат і безпосередній начальник. 
   – Сіро, завтра в селі проводи, ти поїдеш додому? 
   – Їду. Ось везу рапорт на підпис, – не піднімаючи голови, він продовжував копошитися в паперах.
   – А Коля їде? 
   – Не знаю. Мабуть, як завжди, зайнятий. 
  – Я тому й зайшла, щоб ти, як брат з братом, поговорив із ним. У цей день ми повинні зібратися вдома. 
   – А ти з сестрою вже поговорила? 
  Сергій починав сердитися, йому не подобалося, що сестра, яка лише на рік від нього старша, починала його повчати. 
   – Мені з нею говорити не потрібно. Тая першою приїде в село. 
   Для більшої зручності Світлана закинула ногу за ногу. 
   – Ти чого розсілася? 
  – А шо таке? – не усвідомивши в чому річ, вона знизу глянула на високого, широкого в плечах мужчину, що височів над нею, як прямовисна скала.
   – Не шокай, вставай. Мені треба йти. 
   Світлану бісило те, що з дитинства їй ніколи й ні в чому не доводилося поступатися брату, а тут, на службі, вона вимушена беззаперечно йому підкорятися.  
   – Подумаєш!!! 
   Не поспішаючи, демонстративно встала й перевальцем направилася до дверей. Сергій йшов позаду й навмисне намагався носками наступити сестрі на п’яти. Але як тільки вона відчинила двері, родинні зв’язки зникли, й начальник із підлеглою, не порушуючи субординації, вийшли з кабінету й розійшлися в різні сторони, кожний у своїх справах.   
   А трохи згодом, того ж дня, чорний автомобіль «Mitsubishi Lancer» яскравим світлом фар розрізав нічну темінь, освітлюючи роздільні смуги на асфальтованому покритті. Сергій сидів за кермом власного автомобіля й уважно стежив за дорогою. У салоні тихо звучала музика. На задньому сидінні машини мирно сопіли сини, а поряд, підібгавши під себе ноги, сиділа його дружина. Вона ображалася на нього за те, що він пообіцяв, але не відвіз її в село раніше дванадцятої години ночі. І їй абсолютно байдуже до того, що складні політичні обставини в країні не дозволили чоловікові вчасно прийти додому й виконати свою обіцянку. Сергій через це не ображався, за шістнадцять років подружнього життя він досконало вивчив норов своєї дружини. Тому, даючи їй змогу пересердитися, не зачіпав, адже сам усвідомлював, що цивільній людині не осягнути усіх тонкощів військової служби. 
   Коли вони в’їхали в Глухівку, перевалило уже далеко за північ. Покліпавши лампочкою лівого повороту, автомобіль стишив хід і біля криниці повернув на широку вулицю. Під колесами тихо зашумів гравій. Поодинокі камінчики, вилітаючи з-під протектора, боляче вдаряли по днищу кузова. По обидва боки дороги хати по черзі підставляли фарам на огляд свої білі боки. Сьогодні в селі не знайти жодної хатини, яка стояла б під солом’яною крівлею. І з них, як колись, уже не валить чорний дим. Майже двадцять років пройшло, як село газифікували! Аби натопити в плиті, тепер не потрібно вставати вдосвіта й вигрібати з неї попіл, варто лише запалити сирник – і в хаті стане тепло аж до самісінької весни. Навіть гаряча й холодна вода – не розкіш: чи не в кожній хаті є водопровід і каналізація. Сільські жіночки змогли повною мірою оцінити всі блага цивілізації, вони вже не перуть у копанці в мороз та заметіль, не наношують води з колодязя, тепер їхню роботу по господарству виконує пральна машина. Та й тин із дерев’яних штахет – це вже диковинка, адже у вікні бокового виду мимо пропливають тільки паркани з сірого залізобетону та з металопрофілю різних кольорів.
   Там, де починалася загорожа темно-бордового забарвлення, Сергій зняв ногу з педалі газу, і рух коліс майже припинився. Плавно повернувши руль вправо, він натиснув на гальма, і автомобіль зупинився перед наглухо зачиненими кованими воротами. Так пізно на них уже ніхто не чекав.  
   – Навіть не дивися на мене. Я не піду відкривати. 
   Для більшої переконливості Марта відвернула голову вбік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена й вона не здвинеться з місця.
   Вибору не лишалося, Сергій потягнув на себе важіль ручного гальма й тільки намірився вийти з машини, як зі сторони двору клацнув залізний засув, і важка металева брама з хитромудрими візерунками відчинилася, а світло від фар з ніг до голови м’яким ореолом обкутало фігуру батька, яка ще не геть втратила колишню спортивну славу. Навіть старий армійський бушлат не зміг приховати ні його широких плечей, ні гордовитої постави. І якщо судити за ними, то можна сміливо сказати, що перед автомобілем зараз стоїть енергійний сповнений життєвих сил молодий чоловік, але сиві бакенбарди та невелике черевце, через яке навхрест переплелися підтяжки від міліцейських штанів, видавали вік 67-річного дідуся.
   Заглушивши мотор, Сергій виліз із машини, хлопнув дверцятами й направився назустріч батькові. Простягаючи йому руку, він піймав себе на думці, що попри солідний вік, той не виглядає на свої роки. Чи то генетично, а, може, через те, що пасічники завжди мають моложавий вид, щоки його ідеально рівні й пашать здоровим рум’янцем. 
   – Тату, привіт. Ти чого ще й досі не спиш? 
   У відповідь Коля байдуже махнув рукою, посміхнувся й вернувся, аби зачинити ворота. 
   Як можна заснути!? Він же знав, що син, хоч серед ночі, а таки приїде. Завтра ж провідна субота, і якщо вірити повір’ю, то якраз на сьомий день після Великодня Господь відпускає душі померлих на землю. Усі вони збираються біля воріт кладовища й чекають на свою рідню. Натомість їхні родичі повинні прийти до них і провести їх назад до могил. Звичайно, здоровому глузду важко в таке повірити, але думка про те, що мати, не дочекавшись сина, у пошуках дороги самотньо блукатиме цвинтарем, кожного року гонила Миколу на кладовище. І коли він стояв біля материної могили, йому хотілося вірити, що вони зустрілися й він привів її «додому».
   – Сергію, вам у кімнаті постелили, – наче розпорядник балу, батько правив кому й де лягти, адже в хаті люду зараз спить, що немає й ногою куди ступити. – Марта з дітьми нехай лягає на ліжко, а тобі в прохожій крісло розклали. 
   Будучи істинно невіруючою людиною, Коля зараз пишався, що навчив своїх синів і дочок шанобливо ставитися до християнських традиції, саме через ці обставини в домі на всіх ліжках, диванах, розкладених кріслах, навіть на землі сплять діти, зяті, невістки та онуки. 
   Розмістивши всіх по місцях лежбища, господар оселі й сам вмостився спати.
  Якщо порахувати точно, то від першої зустрічі з сином минуло тридцять дев’ять років, три місяці й (батько на мить замислився) двадцять сім днів. Між чоловіком, який щойно зайшов у хату й плечима зайняв майже увесь дверний отвір, і тим немовлям, що лежало сповите в пелюшках, тепер не знайти нічого спільного. І це не дивно!!! Адже відтоді немало води збігло!
   Думки!!! Вони бджолиним роєм заворушилися в голові, прогнали сон, і Колі нічого не лишилося, як майнути за ними в минуле. 
   Як же сильно він спішив тоді додому! До Наді навіть не захотів зайти. Бажання за дня добратися до хати підганяли його. Знаючи що Таня боїться нічної темряви, він не хотів пізно постукати у вікно, ще й цим налякати її. «Таня!!!» Сила туги за нею виявилася наскільки великою, що стало страшно. «Тільки б не переламати їй кісточки!» При одній лише думці про скору близькість ноги самі собою пришвидшили рух. У хвіртці, аби перевести дух, він зупинився й глянув на сніг, що товстою ковдрою лежав скрізь аж до колін. В око боляче впала ще й одинока протоптана стежка. Вона вела від шляху до хати, а потім – від хати до хліва. Ну, а далі роздивлятися вже не вистачало сил. Тому, не зволікаючи, впевненим кроком Коля ступив на подвір’я, завернув за ріг і, не струсивши сніг, пхнув від себе двері та вскочив у хату. Його ошалілий погляд, не затримуючись, ковзнув по незнаній постаті, яка низько схилилася над колискою, а потім метнувся далі в пошуках дружини. «Де вона?» У голові ще не геть прояснилося, а боковий зір вже уловив порух у кутку, і «чужа» жінка, зойкнувши, кинулась йому в обійми. До болю знайомий аромат полоскотав ніздрі. Він схилився й пильніше придивився до своєї половини.
   Його Таня потовстіла, лице в неї побільшало й налилося, як соковита ягода, а широке плаття більше не могло приховувати поповнілий її стан. І тільки очі на блідому обличчі лишалися колишніми! У них вона зберегла для нього безмежну ніжність і незрадливу віддану любов. Коля нахилився нижче, і гаряча хвиля пристрасті накрила його. Уся туга за жінкою вирвалася з грудей і вилилася на неї через палкий та дуже ніжний поцілунок. Здавалося, що відтепер їхньому щастю не знайти кінця, ніяка сила більше не розділить дві половини, які щойно поєдналися навіки. Але, як вияснилося пізніше, у долі на кожного власні плани. 
   У березні того ж 1975 року Коля вийшов на роботу, і все було б добре, аби на початку квітня не захворів Сергійко. Два дні вони боролися вдома з його високою температурою, а от коли на третю добу він перестав тримати голову, Таня негайно подалася з ним до лікарні. Колі навіть зараз про це страшно згадувати, то що ж можна говорити про матір, якій довелося тоді підвішувати сина за ноги, бити по сідничках, аби той закричав! Дитя верещало так, що на голові здувалися вени, а тим часом медсестра, щоб під’єднати крапельницю, вставляла в них голку. Після тижня таких процедур Сергію стало краще, і Таня, не витримавши синових тортур, втекла з ним із лікарні, а потім, того ж вечора, вона вже благала чоловіка, аби він просив машину в голови колгоспу, щоб нею відвезти їх назад. Удома Сергійко зів’яв, наче зірвана гичка.
   Далі – ще «краще». Через пів місяця самотнього господарювання, прийшла пора садити картоплю, а Коля, як на зло, отруївся. Йому тоді здавалося: якщо випити гіркого пива, то нудота й постійні позиви блювоти зникнуть. Тому він відніс Світланку до баби, а сам подався до магазина. Дорогою йшов назад, а ним аж гойдало, «ліки» не допомагали, від них навпаки тільки ставало гірше. 
  «А якщо зайти до Ліди фельдшерки? Може, вона щось порадить?» Глянувши на годинник, Коля завернув у вуличку. «Якраз обідня перерва. Повинна прийти додому!» Порівнявся з голубими воротами й завернув до неї у двір.
   – Господи, Колю! Та ти ж увесь жовтий! – воно й не дивно, що Ліда з ходу так швидко поставила діагноз, у селі на Боткіна уже багато односельчан захворіло. – У тебе жовтуха! Негайно треба до лікарні. 
   Відправила хворого додому збиратися, а сама подалася за транспортом, адже в розпорядженні фельдшерського пункту знаходився сільський автобус. Здавалося, відвезти хворого в інфекційне відділення не складе ніяких труднощів. Але ж ні, і тут не обійшлося без пригод. Колю не прийняли до лікарні. Може, некомпетентний лікар трапився, а, може, доля знову зле пожартувала, але йому тільки вкололи «Аміназин», завірили, що нічого страшного не сталося, і відправили назад додому. Ліда не могла бачити, як дорогою до села все жовтіло перед очима її супроводжуваного, вона змогла побачити лише те, як замість того, аби вийти з автобуса, той відключився й впав прямісінько на його східці. Скомандувавши шоферу розвертатися, вона затягла непритомного назад, й автобус, на скільки вистачало сил у старенькому моторі, помчався до Калинівської лікарні, яка тепер територіально знаходилася найближче.
   Та без казусів не минулося й тут. Про нього забули. Оскільки палати стояли переповнені, Колю положили в санпропускник, наказали чекати лікаря і в жодному випадку не вставати з кушетки. От він і пролежав на ній аж до наступного ранку, а вранці, в буквальному сенсі слова, виповз із конури й впав, розтягнувшись прямісінько серед коридору. Міщенко, головний лікар Калинівської лікарні, не на жарт перелякався, адже в нього перед очима на підлозі лежав майже живий труп. На смерть чи на життя в напівнепритомному стані машиною швидкої медичної допомоги тяжкохворого Циганка негайно переправили в район.
   З усіх цих пригод тільки Світланка мала неабиякий зиск, адже через два дні її теж привезли до лікарні. Побути біля своєї мами – ось що для дитини стає найважливішим. От малолітнє чадо й упивалося дитячим щастям! Хвороби в неї ніякої не виявили, уколів вона не отримувала, тож людей у білих халатах не боялася, навпаки, їхня поява викликала в неї неймовірну радість. Вона йшла їм назустріч, піднімала догори своє платтячко й підставляла на огляд кругленьке пузце. І лікарі, наповал скорені відвертим кокетством дитини, діставали фонендоскопи й починали обхід саме із цієї своєрідної «хворої». 
   Ямочки на рожевих щічках, лупаті очі на пів лиця, жирові складочки на рученятах нікого не могли лишити байдужим. Медсестри іноді теж забирали Світланку з собою й до пізнього вечора гралися нею, ніби живою лялькою. А траплялися й такі дні, що мати до глухої ночі не бачила свою дитину. За таку особливу допомогу Таня дякувала медсестрам, адже Сергійко після крапельниць так наплакувався, що випустити сина з рук їй не вистачало сміливості. Притулившись губами до його голови, вона погойдуючись сиділа на стільчику, слухала тихеньке схлипування й молилася, лише б тільки вижив. І поряд не було нікого, ніхто не міг покласти руку їй на плече й сказати, що все в неї буде добре. 
   Наче пташка в гнізді, Таня протягом двох місяців сиділа на стільчику над своїми дітками. Їй доводилося сушити на собі пелюшки, яких постійно не вистачало, і кожної ночі боротися на самоті зі становищем, якому, як здавалося, не настане кінця. І навіть тоді, коли після виписки з лікарні вона з дітьми на руках стояла під вікнами інфекційного відділення, її обличчя однаково виражало цілковиту безпорадність. Від споглядання настільки гнітючої самотності та повної розгубленості в очах Колю охопив відчай. Він вирішив тікати з лікарні. Попросив жінку купити штани та сорочку, а потім, переодягнувшись в обнову, відчинив лікарняне вікно, перемахнув через підвіконник і повіз свою сім’ю додому.
   Такі спогади не тільки наполохали сон, вони ще й пересушили в роті. Микола підвівся, вийшов на кухню, дістав із холодильника пляшку мінеральної води й спрагло припав до неї губами. Прохолодна рідина бульбашками приємно обпікала горло. Утамувавши жагу, він потушив світло й повернувся в хату. Диван, на якому йому доводилося сьогодні спати, стояв у прихожій кімнаті біля самісіньких вхідних дверей. Трохи далі під тією ж стіною на іншому дивані спала його Таня, а поряд на розкладеному кріслі сопів Сергій. Прислухаючись до їхнього мирного посопування, Коля мостився в постелі, а пахощі копченої підчеревини, печеної ковбаси, часниковий аромат холодцю ще й досі смачно лоскотали йому в носі. Подумати тільки!! А тоді, коли вони всі приїхали із лікарні, у хаті не знайшлося чого поїсти. Перетрусили геть усі кишені й не знайшли шістнадцять копійок на буханець хліба. 
    Досада!!! Скільки років минуло відтоді, а вона й досі не дає спокійно лежати?! Перевернувшись, Коля натягнув простирадло поверх голови, але й тут він не зміг знайти спасіння. Перед його мисленим зором знову постав двадцятисемирічний чоловік, який одним махам вискочив на лежанку й стягнув з печі дві рушниці. Як же важко визначитися й вибрати, із якою із них розлучитися! Крутив їх на всі боки, прицілювався й все-таки вибрав двостволку. «Вона ж таки дорожча». Потім завернув товар у рядно й подався на Шпиль до Шевеленка.  
   – Володю, купи в мене рушницю, – тримав її перед ним так, щоб той краще роздивився, як гарно на сонці виблискує чорний метал.
   – А скільки ти за неї хочеш? – від бажання заволодіти зброєю в того аж долоні спітніли.
   – Я заплатив за неї шістдесят п’ять карбованців. 
   Коля мислено вже підраховував, на скільки вистачить цих грошей, адже через те, що він втік із лікарні, за лікарняним листом йому нічого не виплатять, а до наступної заробітної плати їм не дожити.
   – Ні, це дорого. Я не можу скільки дати.
   Відчай – ось що спорожнило душу Миколі. «Якщо він не купить, де взяти гроші?»
  – Дай хоч сорок п’ять, – майже благав. – Немає за що купити хліба. 
   З видом, ніби робить велику послугу, Володь відрахував сорок п’ять карбованців, сховав хижий блиск в очах і забрав з рук рушницю. 
   Радіючи, що торгівля закінчилася вдало, Коля пішов у магазин, а вертаючись додому, завернув ще й до баби, яка потай від Галини засунула в торбу півлітрову баночку смальцю й невеликий кусочок сала. А вже увечері сім’я його торжествувала, адже на столі стояла царська вечеря: Світланка пила молоко, а він з Танею притрушував цибулею намазаний смальцем білий хліб. І все було б добре, аби не дядько, який через тиждень здибав його на дорозі.
   – Колю, ану скажи, за скільки ти Шевеленкові продав рушницю? 
   Яша ніби навмисне чекав племінника, бо вийшов на шлях саме тоді, коли той доходив до їхнього двору.
   – За сорок п’ять. А що таке? – наміру приховати ціну, навіть не виникало.  
   – Ну, і «молодець»! А ти знаєш, що в Луці він продав її за триста п’ятдесят?
  «Триста п’ятдесят!!!» Майже сорок років ця сума в голові свердлить дірку! І сьогодні від неї теж покою немає. «Триста п’ятдесят!!!» Свердлило й свердлило, і таке просвердлило, бо Коля так глибоко провалився в діру сну, що ранком навіть не почув, як повз нього на кухню почапала жінка, а трохи пізніше з хати вийшов і син.
   – І що сьогодні в нас на фірмі? – зупинившись серед веранди, Сергій носом потягнув у себе аромати їжі. 
   Його коронна фраза завжди викликала в Тані теплу посмішку. Ніколи син не питав у неї, що є поїсти, він саме запитував, чим годуватимуть на її фірмі.
  – А що ти хочеш? Є котлети, холодець, ковбаса, підчеревина, – перераховувала з великим задоволенням, адже їй є чим пригощати, недаремно ж вона товчеться на кухні уже другий день. – Ще є оселедці під шубою, салат із молодої капусти та салат з крабових паличок, налисники з м’ясом і з сиром… 
    На плиті противно зашипіло, і Таня різко повернулася, аби прикрутити газ. 
   – Ось уже й голубці скоро стануть готовими. 
   І дійсно, на кухні, як на професійній фірмі, страв вистачало на усі смаки. Та це й не дивно, адже приготування їжі – це робота тільки для її рук. Обидві її дочки не поспішали допомагати матері на кухні, та вона їх і не змушувала, для них вистачало роботи на городі. На город Таня не виходила вже сім років, після перенесеного онкологічного захворювання їй необхідно уникати потрапляння прямих сонячних променів. Та й це не причина, через яку вона туди не ходила: після хіміотерапії кістки в неї стали, як швейцарський сир, хребет не витримав і під вагою власного тіла лопнув у двох місцях. Вісім місяців вона неподвижно пролежала на дерев’яному щиті. Ті складні часи для всіх важкими стали, а особливо для її Колі, адже всю турботу за хворою жінкою він узяв на себе. Йому довелося навчитися купати й переодягати лежачу хвору, готувати для неї їжу, багату на вміст кальцію, і самому доїти корову. 
   Звичайно, діти на вихідні приїжджали додому, але на довше залишатися не могли, усі вони мали вже власні сім’ї й роботу в Києві. Бачачи велику купу прання, яку вони залишали батькові кожного разу, як від’їжджали, у них виникла ідея зробити батькам ремонт. Скинувшись грошима, діти в хату провели холодну й гарячу воду, встановили пральну машину, викинули чавунну ванну й замість неї зробили поміст. Коли Таня почала вставати, то змогла митися, сидячи на залізному стільчику. Приміщення, яке раніше слугувало коморою, теж довелося переобладнати під кухню. Простору в ній не багато, але для того, щоб куховарити, цілком вистачало. Тут, наче у фармацевта на робочому місці, усе кухонне начиння знаходилося на відстані витягнутої руки. Ось чому, вийшовши з хати на веранду, Сергій не потрапив на двір, а опинився в матері на кухні.
   Поки він думав, чим перекусити, Таня відклала в сторону ніж і відсунула від себе цілий стос бутербродів зі шпротами. 
   – А батон ще залишився? – голодні очі зирили на хліб.
   – Тільки дві шкоринки.
   – Намаж мені одну маслом.
  – Що ж той один хліб! Давай я і шпротину покладу, – вона заглянула в банку з-під консерви. – Три штучки зосталося. Доїж, і я викину бляшанку.
   Сперечатися з нею не став, згодився, аби лише на суперечки не витрачати час. 
   – Може, голубців ще насипати? Через десять хвилин будуть готові. 
   Їй так хотілося ними вгостити, адже варила їх спеціально для Сергія. На те вона й мати, адже знала, яку саме страву полюбляє син.   
  – Ма, я не хочу наїдатися. Ось перекушу, щоб не смоктало в животі, а як сядемо за стіл, то вже всього попробую. 
  Забравши з протягнутих рук бутерброд, Сергій вийшов з ним на двір. Двері на веранді ще не зачинилися, а вже почали відкриватися назад. Квітневий ранок, який прохолодою стрічав на порозі, змусив його повернутися. Він зняв із вішалки батьків бушлат, накинув теплу одежину на плечі й знову зник за дверима.
   Серед току, наче наречена в білому, стояла стара груша. Пахощами свого цвітіння вона заполонила увесь двір. Потягнувши в себе ніжний аромат цвіту, Сергій одягнув капці, які першими потрапили під ноги, перетнув подвір’я й вмостився на лавочку під хлівом.    
   «Цікаво, скільки ж їй років?» Тепер він сидів напроти дерева й очима блукав по густому гіллі. «Колись тато казав, що ще малим питав про неї в діда Опанаса, так той розповідав, що дитям пам’ятав її уже такою, як оце зараз». Як не крути, а висновок напрошувався сам собою. «Не менше триста років набирається!» І нічого, що вона своїми вітами вже не вкриває усю хату й половину двору, на свій вік старенька гарно виглядає.
   А от супутниця її неважний має вид, старість не проявила милості до яблуньки, вона настільки покрилася дуплами, що від колишньої розкоші лишилася тільки одна гілляка. «Мама уже багато разів натякала, щоб з-під вікна прибрали цю розчепіру, але тато про це навіть слухати не хоче. Та нехай би вона й геть засохла, він її нізащо не прибере. Це ж те саме, що з пам’яті стерти власне дитинство!» І поки з хати ще ніхто не вийшов і не загасив думки, Сергій повернувся в минуле й побачив себе маленьким хлопчиком, що бігав біля батька, коли той зібрався відпиляти гілля.
   Цікаво стало те, що згадувати дитинство, виявляється, дуже приємно. Весною 1984 року йому йшов одинадцятий рік, і він добре пам’ятає, якою розкішною стояла тоді яблуня: три її стовбури від кореня росли в різні сторони, і там, де не діставала груша, робити тінь на подвір’ї продовжувала вона. Жаліючи пагони, які заважатимуть при будівництві нової хати, батько відрізав від неї якомога менше деревини, а от грушу не пошкодував, щедро відчикрижив те, що могло б завадити.
   «Ач! Тридцять років пройшло, а вона й досі не відростила ті віти, які раніше звисали аж до землі. Однак її могутня куполоподібна крона зараз високо здіймається над хатою, а від яблуньки лишилися тільки одні дупла». З сумом глянувши на яблуневу гілку, що через вікно заглядала в хату, Сергій перевів погляд на білі стіни.  
   Сучасний будинок із силікатної цегли виріс на місці старої хати. Кругом неї вирили рів і заклали кам’яний фундамент. Оскільки нове помешкання планували збудувати набагато більшим, то основа під забудову зі сторони садка проходила далеко від старих стін, а от від хліва, щоб між ним і хатою залишився проїзд на город, довелося рити землю попід самісінькою стіною. Результат таких вимушених дій не змусив на себе довго чекати: причілкова стіна потріскала, місцями в ній утворилися наскрізні діри, а стеля в сінях просіла. Тоді-то мати й заборонила своїм чадам без неї виходити з хати. Боялася вона й завжди казала, що якщо стеля рухне, то встигне хоч прикрити їх собою. Але така обережність викликала лише роздратованість. Хіба в десятирічному віці розвинутий інстинкт самозбереження? Мабуть, ні, бо ніхто з дітей її не чекав і з хати вискакували коли й кому заманеться.  
   Вмощуючись зручніше, аби ще трішки позгадувати, Сергій вперся руками об лаву й подивився на закриті хатні двері з важкого металу. Зараз вони сяяли кольором слонової кістки й висіли на петлях, що не скриплять, як раніше… 
   На мить полуда впала на очі, потім потроху розвіялася, і перед очима постали інші двері, у пам’яті вони відчинилися, і маленький щуплий хлопчик у розхристаному пальті та в шапці, що сповзла на очі, з’явився на порозі, тримаючи на руках цілий оберемок газет. Якраз у цей день 8 березня 1984 року його батьки вирішили перебиратися в хлів, і оця пака газет, яку мати витягла з-під печі, було перше, що виніс він із хати, перед тим, як її розваляли.   
    Це тепер чоловікові, у якого вже є свої діти, стало зрозуміло, навіщо батько спершу побудував новий хлів. А тоді маленькому хлопчикові ніяк не вдавалося збагнути, чого це спочатку не збудували хату, адже вона розвалювалася на очах, у ній лише в одному місці не капало зі стелі. Коли надворі йшов дощ, то по всій хаті розставляли тарілки, і його робота полягала в тому, що йому доводилося по черзі зі Світланою у відро виливати із них воду. Іноді їх стояло настільки багато, що за ними набридало бігати, от тоді він і починав дурити сестру: розказував їй, що прийшла її черга зливати воду, а та, народившись не тупоголовою, сама всіляко намагалася обманути брата, і, як зазвичай бувало, таке діло майже завжди закінчувалося бійкою. 
   Задовольнившись споминами, які несподівано нахлинули з дитинства, Сергій відкинувся назад і сперся головою на стіну. Над ним, через кожні півтора метра, нависали балки шістнадцятиметрового даху завдовжки, а за спиною знаходилося приміщення, через яке хату й побудували на один рік пізніше. У його батьків не існувало рідні, яка могла б пустити їх пожити до себе, от вони й поставили спочатку хлів, у який вмістили не тільки корівник, майстерню й дві землянки, а ще й втулили помешкання, де й планували жити, поки не збудують нову хату. Зараз це просто літня кухня, а тоді, коли вони перебралися, воно, порівнюючи зі старою хатою, здавалося справжніми хоромами. У першій кімнаті мати розмістила кухню: біля тумбочки з двокамфорною плитою поставила газовий балон, напроти, щоб зручніше куховарити, вона скомандувала повісити мисник, у хаті на ньому стояв тільки найкращий домашній посуд, а тут розташувалося усе кухонне начиння. На протилежній стіні від вхідних дверей спорудили полиці, і на них вмістилося все те, що раніше вміщала в собі комора. Мати завісила їхній вміст фіранкою, і від цього в оселі відразу стало затишніше. А ще з ветеринарної аптеки тато привіз новий стіл. Визначна його відмінність крилася в тому, що стільниця в нього зроблена не з дерева, а з коричневої пластмаси. Він, що не менш важливо, мав дві широкі шухляди, де зберігалися усілякі дрібнички, у яких завжди цікаво поритися й щось знайти.
   Іншу кімнату, набагато просторішу за кухню, батьки опорядили, як спальню. Вона мала два вікна, між якими вмостився круглий обідній стіл. Піч і лежанка тепер стояли в кутку й не займали зайвої території, тому тут спокійно по колу розмістилися залізне ліжко, диван та дитяча люлька. Від того, що кімната посередині залишалася пустою, простору вистачало всім! Правда, існувала одна обставина, від якої сильно свербіло в голові: спокою не давало те, що Люсі попало найкраще місце для спання, батьки їй уступили своє ліжко, а самі перебралися на диван. Але трохи помисливши, Сергій недовго побивався, головним для нього стало те, що більше не доводилося спати з сестрою в одній постелі, адже тепер вона з Наталкою спала на печі, а йому дісталася лежанка, що віднині знаходилася в повному його розпорядженні.  
   – Ти чого посміхаєшся? – Тая вийшла з хати й очима вперлася в брата, який головою притулився до стіни й високо заглядав угору. – Що ти там побачив? 
   Чекаючи на відповідь, сестра захотіла простежити за його поглядом. Сергій зараз відчував настільки всепоглинаюче умиротворення, що йому навіть не хотілося говорити. Він прижмурився й через щілину між повіками підглядав, як сестра в нічній сорочці, яка не дістає до колін, щільніше закутала у светр гострі плечі, взула калоші на три розміри більші й голими литками помелькала повз нього. Тая більше не наполягала, для себе вона вирішила, що брат пригрівся й задрімав на сонечку, яке якраз піднялося над хатою й світило прямісінько йому в лице. 
  «Невже ми з ним так сильно схожі!?» Проходячи мимо нього, жінка чіпкіше придивилася до насуплених брів, до закритих повік, які трохи мружилися від прямих сонячних променів. «Анітрішечки не схожі!» Від цього злегка полегшало на душі й після сну трохи прояснилося в голові. 
   Тая не проти схожості з рідним братом, вона вважала його гарним, проте їй зовсім не хотілося мати випуклі надбрівні дуги й кадик, який стирчав на шиї так, що шкіра над ним натягнулася.
  «У мене брови чорні й рівні, як шнури, а в нього – широкі й майже руді». Вона пошукала в собі відмінності. «Носи в нас хоч і довгі, але у нього кінчик – гострий, а в мене – справжня картоплина». Йдучи до крайніх дверей у хліві, неспинно продовжувала порівнювати. «Єдине, чим по-справжньому ми схожі, так це губами, вони дійсно такі, як у мами, та й очі в нас обох приблизно одного й того ж сірого кольору».
  Незважаючи на власні доводи, сестра мала схожість з братом більше, ніж могла собі уявити. Структура її тіла, шкіра, навіть риси обличчя робили їх надзвичайно схожими. Чоловіча змужнілість та витонченість жінки – ось що насправді їх розрізняло.
   Потай простеживши за сестрою, Сергій пошкодував, що так довго засидівся на лаві. Після нічного сну він і сам не проти заховатися за тими дверима. Останні двері в хліві – то особливе приміщення. Воно невеличке, тому одиноко притулилося до причілкової стіни. І хоча хлів, наче відмовляючись від такого недоречного сусідства, не накрив його суцільним дахом, без усілякого заступництва прибудова й так мала неабияку популярність. Адже варто усім одночасно проснутися – і до неї вистроїться черга, як до мавзолею. Тому Сергій вирішив більше нікого не пропускати повз себе й зайти першим після того, як сестра за дверима звільнить для нього місце. 
   За тиждень до його дня народження Тая з’явилася на цей світ, а в день, коли йому виповнилося вісім років, батьки принесли її додому. У пам’яті навіки закарбувався той особливий ранок: тато, який розбудив його і Світлану, присів біля них навшпиньки й запитав, загадково посміхаючись.
   – Як ви думаєте, кого мама купила вам сьогодні уночі? Братика чи сестричку?
   – Братика? – Свєта точно тоді, мабуть, не проснулася, бо вона швидше спитала, аніж відповіла.
  – Сестричку! – не актуально уже стало, кого насправді купила для них мама, для нього важливішим стало те, що тепер необхідно протистояти сестрі, адже так заведено. 
   Він завжди суперечив їй, а вона ні в чому йому не поступалася, і якби поряд біля них не сидів їхній тато, діло обов’язково дійшло б до бійки. 
   Сергію зараз стало трохи смішно: тепер діти народжуються справжніми акселератами! Пройде ще якихось десяток років, і з утроби матері малеча появлятиметься, тримаючи в руках мобільний телефон. Іноді аж соромно стає! Совісно в синів спитати, на яку кнопку слід натиснути. У сучасних гаджетах ті розуміються краще за нього, а тоді він дійсно повірив, що сестру мати купила в магазині. А трохи пізніше, підростаючи, йому ще не один раз доводилося чути розмови, з яких стало відомо, чого ж насправді народилася Тая. 
   Його мати мала все те, про що мріють молоді дівчата: люблячого чоловіка, власний дім, сина й дочку. Це навіть більше за те, на що в дитинстві сподівалася. І сирітство її вже не настільки сильно гнітило, адже Надя замінила їй матір. Усі свої достатки, радості та горе рідні сестри ділили нарівно. Діти в них теж стали неподільними: на всі шкільні канікули Таня забирала Надиних дітей до себе, а та й собі, збираючись сім’єю на море, не забувала про племінників. Між ними ніколи не виникало суперництва й заздрості, вони щиро приймали участь у житті одна одної й допомагали всім, чим тільки могли. 
   Хворобу серця Надя успадкувала від матері. Часто потрапляючи до лікарні, вона надовго й без догляду залишала свою сім’ю. У такі дні Таня не знаходила собі місця, лишаючи на чоловіка рідних дітей, їхала в Білу Церкву. Важливішим для неї ставало те, щоб сестра, окрім думок про одужання, не турбувалася більше ні про що. Все життя сестри жили дружньо та мирно й лише єдиного разу між ними виникло непорозуміння, яке вже багато років не дає Тані покою, аж дотепер. 
   У той злощасний день вона наготувала якнайбільше їсти, випровадила племінниць до школи, а сама, зібравшись додому, перед виїздом забігла до лікарні.
   – Надю, мені треба навідатися в село. Подивлюся, як там мої, і в неділю після обіду повернуся, – Таня поставила на тумбочку баночку із супом і продовжила говорити. – Їсти я наварила, вистачить на два дні. Люся, як прийде зі школи, підігріє й погодує Наталку.
   – Не їдь сьогодні? – уся в білому й на білій постелі Надя подивилася на сестру вицвілими очима з-під низько напнутої хустки. – Залишися. Ще одну ніч переночуй з моїми дітьми, а завтра, якщо захочеш, то зможеш поїхати. 
   – Надю, сильно за своїми скучила, – Таня не здавалася й наполягала на своєму, адже намірилася поїхати додому.
   – Я тебе прошу, тільки сьогодні не їдь, – жінка, яка лежала на ліжку, прохрипіла майже чорними губами, але на це ніхто не зважав.
   – Не можу. Я поїду, а в неділю ранесенько повернуся, – те, що це не примха, Таня не відчула. – Завтра хочу попрати, понаварювати їсти, а післязавтра приїду й залишуся біля твоїх дітей, аж поки тебе не випишуть з лікарні. Чуєш? Обіцяю. 
   – Чого їхати саме сьогодні? Завтра ж доведеться вернутися, – Надя більше не говорила, мовчки відвернулась до стіни й затихла.
   – Не сердися на мене, – пропустивши мимо вух натяк на те, що прийдеться повертатися, Таня встала й підійшла до ліжка. 
   – Надю! – легенько торкнулася її плеча. – Мені треба їхати. 
   Бачачи сестрину образу, погукала знову. 
   – Надю! – їй так хотілося, аби вона подивилась на неї, але та навіть не поворухнулася. 
   Воно так і сталося, поки Таня добралася додому, телеграма з Білої Церкви вже чекала на неї вдома. 
   – Що це? – увійшовши на подвір’я, вона хотіла кинутися до чоловіка, але маленький клаптик паперу, який той м’яв у руках, повністю заволодів її увагою. – Ти чого мовчиш?
   Підійшла ближче, забрала папірець й опустила очі. 
   «НАДЯ ПОМЕРЛА. 24.12.1980». Очі тупилися на знайомі букви, а зміст прочитаного ніяк не доходив до свідомості.
   До Нового року залишалося сім днів. Новорічна ялинка, прикрашена різнокольоровими кульками, уже стояла серед хати й гострою верхівкою наполегливо упиралася в стелю. Сергієві так хотілося похвастатися нею перед однокласниками, що він не витерпів і запросив їх додому. Саме в той день хатні двері відчинилися з такою величезною силою, що здавалося, аби не стіна, то вони злетіли б з петель, а потім, нізвідки на порозі з’явилася мама. Очі в неї наскільки розпухли, що йому не відразу удалося її впізнати. Широко розкинувши руки, вона закричала й кинулась до нього. Тоді стало дуже страшно, адже він привів додому хлопців, нікого не попередивши, і тепер за це доведеться понести покарання. Страх наскільки скував розум, що усвідомлення того, що мама не б’є, а стоїть перед ним на колінах і, притискаючись тілом, несамовито цілує в голову, не відразу до нього прийшло, а коли дійшло, то стало ще страшніше. Ось чому смерть тітки Наді намертво закарбувалася в його дитячій пам’яті. Потім йому ще не один раз доводилося чути, як мама докоряла собі, що не зрозуміла сестру й не помітила розпач в її очах.   
   Танею й справді іноді оволодівали настільки сильні страхи, що, здавалося, до них можна торкнутися рукою. «Господи! Це ж як їй було страшно!? Почула вона свою смерть, чи як? А про що думала, коли покидала світ?» І тоді жінка питала себе, про що думала б сама, аби знала, що помирає. І відповідь приходила сама собою – усі її думки тут же летіли до дітей. Від цього ставало ще страшніше, а провина перед сестрою поставала й починала мучити з подвійною силою. Тепер-то їй уже відомо, що Надя думками сягала в майбутнє, намагаючись уявити, як житимуть її дітки й чи виживуть без неї взагалі, адже сирітська доля відома усім. Перші їхні злети й падіння... А поряд не знайдеться людини, яка щиро порадується їхнім успіхам і в трудний час допоможе встояти на ногах, навіть ціною власного життя! Без сумнівів, на їхню долю випаде немало горя, тому їй хотілося, аби її діти, коли вона переступатиме межу свого буття, у цей час не лишалися на самоті.
   Картаючи себе за те, що не передбачила лихого, Таня завжди заливалася слізьми. У такі миті Сергій дивився на матір і не пізнавав її. Рідні риси лиця, наче фарби на полотні, розмивалися, як під рясним дощем, повіки розпухали, а погляд тускнів. 
  – Ма, а скільки тьоті Наді було років? – до нього ніяк не доходило, чого вона постійно плаче, коли говорить про неї.
   – Сорок чотири!!! – у її голосі пролунав відчай. 
   А він пережив шок: для нього вона виявилася наскільки старою, що з висоти дитячого віку взагалі стало не зрозуміло, чого ото так побиватися?
   Сергій різко відкрив очі. Солодку дрімоту, наче вітром здуло. І дійсно, у шість років задається, що сорок чотири – це глибока старість, а коли ось, через пів року, стукне сорок, то усвідомлюєш, що життя по суті ще й не видів. А коли на нього дивитися? Того, що відбувалося до школи, майже нічого не пам’ятав, бігав хлопчиком по кутку, не знаючи ніяких турбот. Сама школа – як покарання. Яке життя в школяра? Зранку до вечора – на уроках, а після занять треба сидіти над домашніми завданнями. Ще й тато, замість того, аби після роботи лягти відпочити, норовив перевіряти уроки. Кожного вечора доводилося брехати, що вони ще не вивчені, і поки він чекав, лежачи на дивані, потрібно було тихенько сидіти за столом і пантрувати, коли «перевіряючий» засне. Так десять років і пролетіло. Після школи рік пропрацював у колгоспі на тракторній бригаді. Ніби все добре, от тільки безтурботне життя швидко скінчилося. Потім армія і п’ять років військового інституту. Тут взагалі все по статуту: зранку підйом, не встиг, як слід очі роздерти, а вже команда «відбій». Курсантські роки ніби в воду канули. А ось коли одружився, то тільки тоді й відчув перший смак життя. Та й тут не все гладко пішло: лейтенантська служба не дозволяла бачити молоду дружину так часто, як того хотілося. Не зрозуміло, де ті діти й взялися! Навіть рідня глузувала, що без сторонньої допомоги тут явно не обійшлося. 
  Легше трохи стало, коли кар’єра почала рухатися вгору: стіл побагатшав, одежу кращу почали купувати, та й діти до того часу підросли й перестали шарпати з усіх сторін за поли. Зарплата полковника тепер дозволяла без особливих грошових затрат усією сім’єю махнути в Крим на море. Тільки-тільки почав дивитися на світ широко розкритими очима, як на носі – уже сорок! Якщо подумати, то пів життя промайнуло, а усіх тонкощів його смаку так і не відчув. Що не кажи, а помирати точно не хотілось би. 
   І для чого йому зараз отакі думки!? Через час піде на цвинтар і ще надумається про смерть. Там, що не крок, то про неї згадуєш! Від цього Сергію вже не сиділося. Намірившись встати, він вперся руками об лавку. Цю лаву йому захотілося зробити замість старої, тепер вона стоїть під стіною. А ту стару, хоч ніжки в неї майже згнили, у тата не піднялася рука її викинути, адже то ще його дід робив. Сергію теж закортіло спорудити лаву, не гіршу попередньої, щоб не менше ста років прослужила, тому й умудрився до дерева приладнати ніжки із заліза. «Тепер на ній точно й мої внуки посидять!» Провів рукою по дошках, встав і помалу подався на шлях. 
   Він простягся перед ним рівною довгою смужкою. Ні галуззя, ні перелазу, навіть дерев’яного штахету зараз ніде не видно. З обох боків від дороги двори огороджені різнокольоровою загорожею, яка місцями аж до половини накрита вишневим цвітом. І пилюги на шляху немає, дорожнє полотно із гравію та гранпилі більше не дозволяє утворюватися багнюці, що колись після дощу стягувала з ніг чоботи. Сергій повернувся й здаля подивився на батьківське подвір’я. Воно тепер не мало схожості з двором із його дитинства: кругом хати, по садку, над дорогою, куди не кинь оком, колись лежали купи цегли, черепашнику, дощок та шиферу, а нині на подвір’ї не знайти жодного камінчика чи трісочки, яка б лежала не на своєму місці. Раніше подвір’я було широке й куце, город підходив майже до самісінької хати, а зараз, там де колись росла городина, уже стоїть гараж, а за гаражем – бджільник, потім тато прямо по орній землі посадив три ряди молодесеньких яблунь. Ох і влетіло ж тоді йому за ті деревця! У мами ледь зуби не викришилися, так його пиляла, а він її «слухався» і робив по-своєму: наступного ж року заліз ще глибше й за молодим садком розбив новий виноградник. Згодом за тим виноградом з’явилася смужка малини, грядка полуниць і квітник. Сергій оком виміряв приблизну відстань і підсумував, що в такий спосіб город втратив свої володіння й відступив від хати десь на метрів п’ятдесят.  
   Продовжуючи любуватися чисто виметеним асфальтованим подвір’ям, він не міг повірити в те, що щойно відбулося в нього перед очима: у просвіті відчиненої хвіртки брат з сестрою, наче два локомотиви, шмигнули один повз одного й щезли з поля його зору. Це означало одне: поки він тут вдавався до спогадів, там, за останніми дверима, Коля без черги зайняв звільнене місце. 
   З материних розповідей Сергій відав, що народжувати дітей вона більше не планувала, адже вже мала сина та дочку, та смерть тітки Наді повністю перевернула їй життя. Страх перед тим, що й Світлані колись доведеться пережити таке ж гнітюче відчуття самотності, змусив її благати чоловіка, аби в них народилася ще одна дівчинка. І дійсно, в грудні 1982 року батько, наче Дід Мороз, зайшов у хату, тримаючи на руках «новорічний подарунок», перев’язаний червоними бантами. Так Тая склала пару Світлані, а Сергійко залишився один. Тепер вже в батька почало дзюбати в голові: якщо він колись помре, то дівчата горнутимуться докупи, а його син, хоч і матиме двох сестер, однаково лишатиметься один. Про те, щоб у сім’ї народився ще один хлопчик, наполіг уже батько, і результат його впертих наполягань не змусив довго на себе чекати. Того літа, коли на подвір’ї росли стіни нової хати й на забудові снувало багато людей, біля воріт зупинився сільський автобус, і з нього винесли згорток, перев’язаний уже синіми бантами.  
   Сергій подумав і осягнув, що зовсім не пам’ятає спори батьків про те, як називати їм свого сина, але щойно ось в пам’яті сплило те, у чому згодом призналася мати. Усі дев’ять місяців вагітності їй доводилося слухати жарти, які звучали в її бік. На ферму – хоч не потикайся, з усіх сторін тільки й летіло, що Циганки купляють Тарасика. Це ім’я наскільки міцно причепилося до вух, що інше свідомість уже не сприймала, але коли насправді народився хлопчик, Таня навідріз відмовилася називати сина Тарасом – давня розмова з Сергійком не дозволила їй цього зробити. Вона саме стояла біля плити й смажила картоплю, а він з розгону забіг у хату. 
   – Ма, а я що й справді недорозвинутий?
   – Хто тобі таке сказав!? – ложка в руці так і зависла над сковородою.
   – Ніхто не казав, – потухлий погляд свідчив про протилежне. – Це й так ясно. Я ж не вимовляю букву «р»!
   «Так он звідки вітер дує!» Його ламана «р» з домішкою «л» прозвучала настільки мило, що Таня, не втримавшись, посміхнулася й присіла напроти нього. 
   – Скажи, а Ленін також недорозвинутий? 
   – Ти що! – обурився Сергій. 
   Тепер, хоч сирники до очей підставляй, так вони спалахнули. 
   – Ні!
   – От бачиш!? А він теж не вимовляв букву «р». 
   І не потрібно більше ніяких вмовлять. 
   Хоча Сергійко тоді скинув камінь із душі, мати не забула про цю тайну розмову, вона всім серцем відчувала, що її син однаково всіляко оминатиме спроби погукати брата на ім’я, тому, аби дитина нарешті стала названою, усю відповідальність за вибір імені без букви «р» Таня поклала на свого чоловіка. 
   Коля вийшов із дому з десятком імен у голові, він майже вже доходив до сільської ради, а жодного з них так і не обрав. 
   – Миколо, то як же ти назвеш сина? – із занесеною рукою секретар сільської ради в очікуванні завмер над зеленою книжечкою. –  Що мені писати в цьому свідоцтві?  
   Думки знову заворушилися в голові, потім, наче карти, ще один раз перетасувалися, й одна таки випала із «колоди». «А чому би й ні?» 
   – Отак і пиши: Циганок Микола Миколайович! Народився 6 червня 1984 року.
   «Маю повне право, тим більше, що саме так і замовляли – гарно й без букви «р».
   Згадуючи свій давній лист з армії, Коля потішався, він здогадувався, що вдома на нього чекатимуть непереливки. «Якщо замість Сергійка народиться дівчинка, то назвемо її Танею…» Його жінці ніколи не подобалося те, що батьки називають дітей власними іменами й про це вона ясно дала знати, відповівши йому у своєму листі. Але нічого, для своїх дій у нього вже заготовлене дуже хороше виправдання, і він намірився ним скористатися, як тільки повернеться додому.
   – Чи імен інших не знайшлося? – тримаючи в руках свідоцтво про народження, Тетяна жалкувала, що так безоглядно довірилася чоловікові.
   – А що таке? Погано назвав? – повернувшись, Коля очима пошукав дітей. – Хіба Коля – погане ім’я? 
   І ніхто з них не посмів сказати, що їхній батько погано названий.  
   Думи про минулість призвели до того, що в голові блиснуло й дійсно Сергій згадав, як з дівчатами сидів на лежанці й нічого не говорив. Та хай би й гарно був названий, у будь-якому випадку змовчав би, адже це його тато! І над цим йому навіть не доводилося замислюватися. А от мамі важко довелося миритися з тим, що в неї відтепер два Миколи. Пізніше вона ще не один раз жалкувала, бо варто їй покликати їх, так ті або приходили вдвох, або жодного не могла догукатися.  
   – Сергію, ти чого тут стоїш? – це гукнув брат. – У хаті переполох. Мама вже всіх побудила. Давай ворушися, бо через твою машину ніхто не виїде з двору. 
    Коля прошмигнув мимо, з ходу скинув лапті й зник за дверима веранди.
   Брат! Справжні братерські стосунки між ними зародилися не відразу, але Сергій однаково дякував батькам, що на світі в нього є пара. У дитинстві різниця в десять років сильно давалася взнаки. Що могло стати спільного між братами, коли один – у колисці лежить, а інший – з хлопцями у війну грається? І як підростали, то спільних інтересів багацько не знайшлося, навпаки, хотілося якнайдалі тікати від малого. Няньчитися ще з ним!!! Від цього радості малувато! А після інциденту з міліцією, той геть почав сторонитися брата. Сергій напрігся й знову покопирсався в пам’яті.
   Колі тоді стукнуло саме чотири роки. Якраз такий вік, що чіплявся до нього, наче реп’ях, та ще й так цупко, що й відчепитися не можна. Хоч і малий, а швидко змикитив, як дістати свою вигоду: варто Сергію не взяти його з собою, так той відразу біг скаржитися. А в матері розмова на все коротка: наказувала або сидіти з ним удома, або брати з собою. Лишатися під домашнім арештом Сергій аж ніяк не хотів. Кожного дня він їздив до зарослого чагарниками провалля, що круто обривалося за селом, і там, потай від усіх, зі знайдених запчастин збирав з Олегом мотоцикл. Залізяк, які вони роздобули на смітнику тракторної бригади в них вистачало, а от діодних лампочок ніде не вдавалося знайти. Та завдяки тому, що скрізь доводилося тягати брата за собою, пощастило знайти те, про що давно мріяли. Саме Коля, сидячи на багажнику велосипеда, помітив трактор, що одиноко й без нагляду стояв у полі.
   А уже ввечері того ж дня міліція ходила на подвір’ї в Циганків. Ні, дільничний не прийшов арештовувати Сергія, просто він ходив по кутку й розпитував, чи не бачив хто випадково розбишаку, який роздавив скло в кабіні трактора?
   – Я бачив! – Колі так хотілося повихвалятися, що йому відомо, хто повикручував усі лампочки в тракторі, але від різкого штурхана в спину його щелепи так голосно клацнули, що рот закрився сам собою.
   Здогадався батько, у яку халепу влізли сини. І Таня ніби нутром відчула недобре, бо так вчасно заглушила міліціонера пустими балачками, що той не почув окрик її сина.
   Ось так і закінчилася ціла епоха дитячого конструювання. Але час минав! Згодом у підростаючих циганчат почалася нова ера – ера юнацького винахідництва. Навчений гірким досвідом, Сергій тепер на відстані тримав від себе молодшого брата, та все-таки, жаліючи «юну обдарованість», іноді давав і йому певні доручення. У конструюванні запальних паличок робота Колі полягала в тому, щоб зі списаних паст авторучок видувати залишки чорнила й замість нього запихати в них настругану із сірників сірку. Далі виготовляли вибухові пакети. Сергій їх сам робив, нікому не довіряв і секрет вибухівки тримав у строгому секреті. А Коля й не наполягав, він вистежив брата, коли той змішував інгредієнти, і все запам’ятав. Його біда полягала лише в тому, що йому невідомі точні пропорції компонентів, тому суміш він замішав навмання. Шарахнуло так, що в одну мить обпалило руки, обличчя, а вії з бровами згоріли геть. З переляку біль спочатку не відчувався, а от коли сліди злочину ретельно знищилися, тоді почало нестерпно пекти. Більше терпіти Коля вже не міг, влетів у хату й не зупиняючись прогнався повз матір, яка мирно сиділа на дивані й теревенила з бабою Галею. 
   – Що це в тебе куркою обпаленою запахло? – Галина носом понюхала повітря. – Пір’ям горілим смердить, чи що? 
   – Не знаю. 
   Таня теж потягла в себе повітря, а потім, здогадавшись що могло статися, ринулася у ванну й побачила сина, який прикипів до відра з холодною водою. 
   – Що ти вже зробив? 
   – Яйця хотів посмажити. 
   Його мати зникла тої ж миті, і він радів, що так легко зміг відбрехатися.
   «Які в біса яйця!?» Таню ніби громом вдарило, з бинтом у руках вона так і вклякла серед хати. «В обійсті ж не знайти жодного яйця!»  
  І хоча Коля висловлювався туманно й витіювато, малу-помалу матері вдалося розсотати клубок плутаних показань, тому саме їй і випала честь покласти край будь-яким синовим винаходам.  
   Перше усвідомлення того, що Сергій має брата, прийшло до нього тоді, коли Коля вступив навчатися до військового інституту ракетних військ та артилерії. Це він його туди засватав балачками про те, що було б гарно, аби вони разом будували кар’єру військовослужбовця. І той загорівся, хоча згодом уже шкодував. Не мав він хисту до військової дисципліни, і бажання беззаперечно підкорятися наказам теж не виникало. Важким виявилося ще й те, що вперше в житті Коля надовго й дуже далеко відірвався від дому. Своїми переживаннями він поділився тільки з братом, і той пообіцяв найближчими вихідними приїхати й побути поряд із ним. Пообіцяв і не віднісся серйозно до власних слів. Сергій подумав, що це, як у дитинстві: пообіцяє, і брат відчепиться, але, може, вперше в житті Коля не потребував обітниць, він чекав на брата, йому хотілося побачитися з ним, або хоча б вловити аромат рідної душі. Пізніше це признання наскільки сильно вразило, що Сергію довелося визнати факт – молодший брат уже виріс, а усвідомлення того, що він ще й необхідний йому, змусило його купити квиток на поїзд і в найближчі вихідні поїхати в Суми. Перший дзвіночок братерської дружби пролунав саме після цієї поїздки.
   Пройшовши всі етапи дорослішання, вони нарешті зрівнялися у віці. Обоє перетворилися на справжніх мужчин. Вони досягли того рівня, про який завжди мріяв їхній батько. Своєю мрією той часто з ними ділився: аби в нього був брат, то він взяв би колодку з одного кінця, а той з іншого – і це все ж таки легше, аніж пнутися одному. І хлопці освоїли батьків урок – постійно трималися разом.
    З Колі не вийшло зразкового військовослужбовця. Комерційна жилка, яка генетично передалася йому в спадок від циган, виразно проявилася саме в ньому, тому, вчасно покінчивши зі службою в будь-яких силових структурах, у тридцятирічному віці він уже мав власний бізнес. Поле його діяльності проникло не в одну галузь людської індустрії, він займався вантажоперевезеннями, мав власні склади, ще придбав комбайн «АРАСНЕ», який навесні хімікатами обприскував сільськогосподарські культури. Діапазон діяльності став наскільки широким, що йому конче необхідний був соратник, якому можна довіритися, адже укладати договори й одночасно сидіти по вуха в отруті – просто неможливо. Тому тепер уже менший брат сватав старшого йти до нього в помічники. У планах на своє майбутнє Коля малював ще й величезний автопарк, адже склади, які переважно пустували, можна використовувати як майданчик для машин. У цій авантюрі він лише Сергія бачив у ролі управителя. Як у командира військової частини в того за плечима накопичився немалий досвід роботи з людьми, а для нього то виявився б непосильний труд. От якби щось десь дістати, а потім продати це дорожче – оце йому ближче до душі. 
   Така перспектива влаштовувала й Сергія. Думки про швидку пенсію трохи страшили його. Віддавши половину життя Збройним силам України, важко уявляти себе поза службою. Але тепер знання того, що на нього чекатиме робота, придавали йому впевненості в завтрашньому дні. Оця перспектива й поява спільних інтересів ще сильніше зріднила братів. Використовуючи свій керівний досвід, можливості, Сергій допомагав брату іноді порадою, а іноді виручав і фізично. Молодший брат теж не залишався в боргу, навчав старшого з вигодою для себе використовувати службові зв’язки, а ще напучував, як правильно брати хабарі. Але з Сергія, як виявилося, не вийшло наполегливого учня, і Колю це дратувало.
   – Ну, якщо ти й надалі так думатимеш, то й до старості не заробиш на квартиру, – з приреченим видом він діставав ключі від комбайна «АРАСНЕ» і віддавав їх брату. – На, заробляй мозолями, якщо умом не вмієш, – і на усі вихідні заганяв його в поле. 
   Вигоду з цього мали обоє: хоч на два дні, але Коля мав дисциплінованого тракториста, який й хвилини не змарнує дорогоцінного весняного часу, а Сергій для своєї сім’ї не поганий здобував заробіток. Хлопці допомагали один одному, та однаково назвати їх єдиним цілим поки не видавалося можливим. Їхні братерські відносини остаточно перетворилися на справжню чоловічу дружбу після халепи, з якої вони благополучно вилізли.
  «Chevrolet Captiva», що на високій швидкості влетів в поворот, не зчепився колесами з асфальтованим покриттям, а послизнувшись на мокрому листі, злетів з дороги й, наче на вертелі, почав перевертатися, вириваючи собою дерен. В одну мить все життя промайнуло перед очима братів, і як тільки вони зрозуміли, що настав час прощатися з життям, автомобіль востаннє зробив сальто й приземлився на кришу кузова. Проїхавши трохи юзом по траві, він зупинився, вдаряючись об стовбур товстого дерева. У відповідь на потужний удар мотор різко заревів, потім затих, і навкруги запанувала смертельна тиша. Наче в тумані, Коля потягнувся до паска безпеки й боляче вдарився головою, тільки тепер до нього дійшло, що машина лежить догори колесами. 
   – Сергію, ти живий? – не почувши відповіді, намірився підлізти до нього. 
   Але той, наче груша, з гуркотом теж звалився поряд із ним. 
   – Живий. Треба вилазити звідси, бо ще згоримо живцем. 
   Видавивши ногами лобове скло, обоє вибралися на волю. Дивлячись на груду заліза, вони ще до кінця не усвідомлювали, що висіли щойно на волосині від смерті.  
   – Якби салон був меншим, нас би роздавило всередині. 
   – Усе це дуже добре, але що ми з нею робитимемо? 
   Коля підніс запальничку до сигарети. Руки в нього тряслися, тому йому не з першого разу вдалося підкурити. 
   – Якщо на ній не приїдемо в село, то вдома здогадаються, що з покупкою вийшла якась халепа, а тато, наче прокурор, випитає все до граминки, а потім, як суддя, ще й «впаяє» термін.
   І брати успішно справилися з поставленим завданням: Сергій залучив усі свої зв’язки, а Коля, аби приховати правду та заховати сліди злочину, вивалив чималу купу грошей. 
   – Молодець, сину! – через тиждень їхній батько ходив навколо машини. – Хоч і не нову купив, зате в гарному стані. Жодної подряпини на ній не знайти! 
   Вихваляв товар, а хлопці ходили за ним і тільки мовчки переглядалися за спиною в батька. Потім доля ще не раз наковувала їм неприємності, під її жорстокими ударами вони, ніби два шматки сталі, які розплавилися, з’єдналися між собою зварювальним ковальським швом. Бідолашний батько, аби він тільки знав, що витворяють діти в нього за спиною, то посивів би ще на двадцять років раніше. 
  Повівши очима по всьому обійсті, Сергій ще раз уважніше подивився на хату. З моменту розвалювання старої й до моменту, коли батьки завели їх у нову, минуло рівно три місяці. Більше часу в них не лишилося. Від того, що надворі спека, а в помешканні, де жило двоє дорослих, п’ятеро дітей і новонароджене немовля, яке кожного вечора необхідно купати, піднялася вологість, і в Колі почалася пітниця. Три дні мати ще якось боролася з нею, а потім, побачивши що сину гіршає, скомандувала перебиратися в нову хату. Її навіть не зупинило те, що фарба на підлозі не висохла. 
   Неочікувано для себе Сергій звернув увагу, що у свідомості людей тепер зовсім інші цінності. Молоді пари не поспішають народжувати дітей, а якщо в родині й з’являлося одне дитя, то друге навряд чи дочекається свого скорого народження. Зараз у сімейних відносинах переважають комфорт і гроші. Не один раз його вух торкалися розмови, що нема куди народжувати дітей. Та й взагалі в сучасному суспільстві побутує думка, що спочатку треба пожити для себе. Цікаво, це як? Хіба можна жити чиїмсь життям? Чи може, якщо народиться немовля, то сонце вставатиме для когось і з іншого боку? Та що там говорити! Марта теж спочатку так думала, але добре, що батько ще з дитинства прополоскав мізки. Його тато один лишився на всьому білому світі, він не мав ані путнього житла, ані грошей. Аби ждав, поки розбагатіє, то й досі лишався б нежонатий. І що? Кому він став би потрібен!? «У батьків і справді не було куди народжувати дітей. Хата в буквальному сенсі розвалювалася, по суті жили в хліві, а таки не побоялися народити ще двох дітей і від сестриних не відмовилися». І Сергій раптом згадав, як з мамою стояв перед дядьком Мишком. Вона просила його віддати їй на літо дівчат, а він тицяв пальцем на її круглий живіт і сперечався. 
   – Куди ти їх братимеш? Своїх ротів тобі мало? 
  – Нічого, зайву чашку води в борщ додам й усі роти нагодую, а де сама спатиму, туди й дітей покладу. 
    І не відступилася, не заспокоїлася, поки не забрала племінниць у село.  
   Сергій теж не мав би дітей, аби слухав жінку та чекав на окреме власне житло. Хоч і полковник, і віддав двадцять років життя Збройним силам, а й досі микається в комунальній квартирі. Але це – не основне, головне те, що в нього є сини, а квартиру купить, адже Марта не один раз тягла його на будівництво, аби прицінитися й у кредит взяти квартиру в новобудові. 
   «Хай трішки потерпить. Усе вона матиме. На все свій час». Від приємних думок аж на серці веселіше стало. 
   Коли йому добре, то він любив зайти в садок. Там під тихим дзижчанням бджіл подвоювалося почуття умиротворення. І нехай для прогулянки часу не багато лишалося, глянувши на хатні двері, Сергій вирішив на хвилину зайти в сад. Перетнувши двір, він відчинив хвіртку й опинився перед трьома рівними рядами дерев’яних хатинок у мініатюрі. Тут навіть повітря стояло інше, усе воно зараз насичилося медом та вощиною, таким же ароматом просяк і його батько, який більше половини життя провів серед оцих вуликів.
   Це завдяки Світлані довелося завести пасіку. Йому не один раз доводилося чути історію, як маленькою вона сильно прихворіла, а тато, щоб прискорити її одужання, у діда Опанаса купив пеніциліновий флакончик меду, адже на більшу посудину грошей у них тоді не вистачало. Саме ота золотисто-жовта густа маса своїми райськими пахощами спокусила його, наче недолуге дитя, бо, не втримавшись, він в неї засунув палець. Того солодкого напою навіть не вистачило, аби розкуштувати смак, зате сорому довелося набратися, що й досі совісно згадати. 
   Повертаючи жінці пляшечку, Коля тоді не знав, куди від сорому заховати очі. Їй же не менше за нього хотілося отого солоду, але вона лише націдила кілька крапель меду, вмочила в цілющий нектар соску й засунула її в рот Сергієві, а Світланці віддала облизати ложечку.
   – От старий скнара. Мав би совість! Навіть не до країв налив. 
   Тетяна дозволила собі лише потягнути в себе приємний аромат меду, а Коля, стоячи неподалік неї, не насмілився признатися, що через його вину флакончик став неповним.
   От тоді чоловік і прийняв рішення: завести пасіку й посадити величезний фруктовий сад. Більше ніколи в житті він не допустить становища, коли стане соромно за те, що жінка або діти мають хоч у чомусь потребу. Відтоді, заглядаючи до бджіл, кожного разу йому доводилося згадувати свою обітницю й радіти, що зрештою вдалося дотримати слова, яке колись дав сам собі. І нехай навіть ніхто не надіється – він нізащо не скоротить пасіку!
   А Сергій дійсно мав на меті вмовити батька зменшити кількість вуликів, здоров’я ж у того не як у молодого парубка, не справляється вже, і помічника, який постійно заходився б поряд, теж не мав. Не один раз уже він просив батька, але той, наче оглух і його не слухав. 
   Позаду гупнули хатні двері – і за спиною почулися дрібні кроки тата. 
   – О, Сергію, а ти що тут робиш? 
   – Стою.
   – На градусник дивився?
   – Я не дійшов до нього. 
  «Ну, і як можна зменшити ці бджоли, коли он як до них побіг?! Мабуть, і забув, що штани не вдів». Син дивився на батька й потішався: сонний, з голими ногами й бушлатом на плечах, він мав наскільки кумедний вид, що від чутливості до людини, яка подарувала життя, по грудях приємно полилося тепло. 
   – Ну, шо там?
   – Уже дванадцять! Скоро літатимуть! 
    На доказ слів, бджола вилізла з вулика, покружляла на одному місці, підняла крильця й полетіла до груші, а Микола підтюпцем пробіг повз сина й навпростець перетнув двір. 
  Сергій аж простогнав услід. І батько обійшов його! «Ну, все! Досить гав ловити!» Подумав і покосився на хату. «Там теж, наче у вулику, скоро виповзуть і до туалету вистроїться черга, наче до мавзолею». Тож, похнюпивши носа, не затримуючись, Сергій направився до крайніх дверей у хліві.
   Десь близько через годину в хаті потроху переклекотіло. Опершись руками на ковіньку, Таня сиділа на лавочці під хлівом, а Микола стояв біля гаража й стежив за дітьми, які в супроводі своїх сімей один за одним виходили з хати. Нарядно одягнені, вони сідали у власні автомобілі й по черзі виїжджали з двору. Сергій останнім приїхав додому, тож йому, аби розблокувати виїзд, першому й довелося покинути двір. Слідом за ним рушили ще дві машини, і на подвір’ї лишився тільки один автомобіль. Замкнувши хату, Коля засунув ключ під відлив, сів у машину, яка підпирала двері у гараж, і теж покинув подвір’я. 
   Те, що син один сидів у салоні свого автомобіля, боляче різонуло по серцю батька. У тридцятирічному віці той ще й досі залишався нежонатим, і з цим нічого не вдавалося вдіяти. Усі розмови про те, що в житті усе необхідно робити вчасно, на нього ніяк не діяли. Не один раз Микола ловив себе на думці, що загалом вважає себе щасливою людиною, але якби йому ще й від молодшого сина діждатися онуків, то й не гріх померти, адже діти його по суті всі влаштовані.
   – Колю, ну, що ти так довго возишся? Хіба не можна якось швидше? – дивлячись, що чоловік повільно відчиняє браму, Таня потроху починала сердитися.
   «Чим більший гурт, тим важче ним управляти!» Дійсно, вона вже давно закрила свою кухню, а й досі не змогла виїхати на кладовище!!! Аби їхній автомобіль не стояв заблокований, то ні на кого не довелося б чекати. Давно б уже поїхала на цвинтар. Сьогодні для неї особливий день, і хоча батюшка біля могил почне правити десь о десятій годині, однаково якомога раніше їй хотілося виїхати з дому. Її сердило ще й те, що цілий ранок доводилося підганяти дітей. 
   «Бачте, вони не поспішають! Окрім них, так зарані туди ніхто не прийде! Дурні вони, не тямлять, що всі ті, хто потрібен, уже давно там і на них чекають». І тут Тетяна себе зупинила. «То це ж і добре, що спішити їм ні до кого». Це вона поспішає до мертвих, її рідня чекає на цвинтарі, а діти йдуть живих побачити, їхні душі не краються, адже вони ще й не народилися, коли ті померли. І пил роздратованості поволі стих. Вже досить спокійно жінка з ковінькою встала й пересіла до чоловіка в машину. 
   Увімкнувши задню передачу, Коля викотився машиною з двору. Він не зупинився, щоб закрити ворота, а вивернув кермо й помалу поїхав шляхом. По дорозі йому зустрічалися поодинокі фігури односельчан із пасочками в кошиках і букетами квітів у руках. З усіх куточків села вони тоненькими струмочками стікалися до єдиної вулиці, де, перетворюючись на повноводну ріку, дорогою прямували до воріт кладовища.
  Оскільки в провідну суботу машиною на цвинтар не заїхати, Колі довелося проїхати трохи далі, повернути на колгоспний стадіон, який один раз на рік виступав у ролі стоянки для автомобілів, і зупинитися біля машин своїх дітей. Як тільки він зупинився, хлопці дістали з багажників квіти й кошики, доверху наповнені цукерками, зачекали, поки батьки покинуть салон автомобіля, і всі разом попід стіною з густого вишняку направилися на кладовище. Спираючись на палицю, Таня йшла слідом, свято вірячи, що саме там, у воротях, на неї чекатимуть рідні. І в цьому жінка мала неабияку впевненість, бо, зайшовши на цвинтар, їй не доведеться безцільно блукати поміж могилами, адже спочатку мати приведе її до свого «дому», потім батько по сусідству запросить зайти, та й Люба хоч на хвилинку, а теж погукає до себе у гості. І всіх вона провідає, біля кожного посидить й по черзі поговорить із кожним – день же сьогодні такий, що вони її почують. Але не тільки Юхимія дожидалася свою рідню, з немовлям на руках на родину чекала й Поля. А це дійсно виглядало саме так, бо усе сімейство Циганків спочатку підійшло до огорожі з двома надгробками, один із яких був дуже крихітним. Свою онучку, якій Бог подарував лише три дні життя, Коля навмисне похоронив біля матері: там вона за нею краще нагляне, бо тут йому не вдалося вберегти її. 
   Підійшовши до могил, Таня сіла на лавочку, а вся немалочисельна свита з усіх сторін відразу обліпила ковану загорожу. Відчинивши хвіртку, Світлана зайшла всередину й на могилі дочки (а потім і на бабиній) розстелила вишиті хрестиком серветки, на кожну поклала по одній пасочці, по дві писанки й по великій жмені цукерок. Далі сестра подала їй ще й квіти, які вона застромила в землю в чотирьох кутках. Розклавши частування для померлих душ, усі прихилили голови й стояли мовчки, навіть Таїні дівчатка притихли, хоча з висоти свого малолітнього віку ще нічого не розбирали. Потім усі повернулися – і пасхальне частування з’явилося на сусідній могилі, у такий спосіб душа Миронії теж встрілася з родичами. 
   – Ну, що? Підемо далі? – Коля, як найстарший у роду, перший порушив мовчання. – Усіх одвідаємо, а тоді той, хто захоче, то ще прийде. 
   – Давайте спочатку зайдемо до Люби. 
   Таня знала, що біля могили сестри відсутня лавочка, а довго стояти в неї не вистачить сил, то ж спершу схотіла провідати її, а потім дорогою до матері завернули до могили батька. 
   Залишаючи частування на могилах, до яких підходили, клан Циганків прийшов до надгробка з чорного граніту.
   – Баба наче в душу заглядає, – Світлана поглядом зустрілася з жінкою, яка із надгробного пам’ятника дивилася на неї очима, що пронизують наскрізь. – Ніяк не можу звикнути. 
   – Вона саме така, як я її пам’ятаю. 
   Цей пам’ятник на цвинтарі стоїть віднедавна, до цього тут стояла металева огорожа з могилою, обкладеною дереном. 
   – Гарний художник нам нагодився, переніс лик на камінь, не втративши жодної її особливості. 
   Помовчати, щоб згадати матір, Тані не вдалося, адже гурт, що наблизився, не дав цього зробити: з усім своїм сімейство до могили підійшов Вітя.
   – Привіт, сестричко. 
   Спочатку поклав на серветку цукерки, а потім привітався з іншими. При зустрічі двох кланів Циганків зчинився наскільки шумний галас, що ніхто не помітив, як спочатку Коля, а потім і його донька, відсторонилися й щезли геть. Обпершись на огорожу, вони пліч-о-пліч стояли біля могил найдорожчих для них людей. Дивлячись на їх надгробки, кожен думав про своє. Світлана уявляла, якою дорослою за двадцять років стала б її дочка, а Коля мріяв про віконечко, через яке, нахилившись до могили, можна було б побачити матір. Кожного року вона підходила б до нього, а він по черзі підводив би до неї своїх дітей, розповідаючи їй про їхні успіхи, досягнення та вчинки. Його діти – це те, що найкраще вдалося йому в житті, і перед матір’ю ними не соромно повихвалятися! 
   – Христос Воскрес!!! – чоловік з голубими очима та просіддю в густій шевелюрі зупинився поряд. 
  – Воістину Воскрес!!! – відірвавшись від думок, Коля привітався й заглянув братові за спину. – Ти сам приїхав?  
  – Та ні, усі є, – Петро озирнувся й здаля побачив, як, петляючи між хрестами та камінними плитами, пробираються його сестри. 
   І Катерина, і Людмила не одні прийшли на цвинтар, за ними, ніби шлейф від плаття, тягнувся їхній рід. Три покоління, вистроївшись в ряд, зупинилися біля могил своїх предків, адже день сьогодні такий, що й старі, і малі прийшли сюди, аби вшанувати пам’ять померлих. 
   – Свєто, де твій кошик? 
   – Осьо стоїть, – відірвавшись від нездійснених мрій, вона підняла кошик, що стояв біля її ніг. 
  – Давай тепер і ми підійдемо до них, – Коля скомандував, як тільки на всіх трьох могилах з’явилися рушники з пасхальними частуваннями.
   – Нікого не станемо чекати? 
  – Ні, – але про всяк випадок підняв погляд і серед багатолюдного натовпу очима пошукав дітей. – Потім прийдуть, якщо хто захоче.
   Слідом за батьком дочка підійшла до трьох могил, які знаходилися зовсім поряд, і на кожну поклала по дві писанки та по щедрій жмені цукерок. Коля стежив за доньчиними руками й думав, що навряд чи вона пам’ятає дядька, над могилою якого щойно нахилилася, адже коли той помер, її виповнилося лише п’ять років. Але йому навіть невтямки, що саме зараз він глибоко помиляється, бо завдяки випадку, через який у дитячій пам’яті зберігся образ вусатого чоловіка, що сидів на порозі й весь час курив, Світлана пам’ятала діда Яшу. 
   У той день вона стояла за його спиною й не зводила очей зі срібного портсигара. У неї не вистачило хоробрості попросити дозволу хоча б торкнутися до його сріблястих завитків, а от у брата сміливості не забракло. Ну, а далі сталося щось неймовірне: недовго думаючи, Сергій у руках покрутив цигарницю, потім підійшов до діда ззаду й наскільки вистачило сил постукав нею по дідовій маківці. Цього вистачило, аби шкіра на його голові лопнула, а на руках з’явилися краплини крові. Яша тоді підскочив, наче обпечений. Не усвідомлюючи, що перед ним трирічна дитина, він зі злості ляснув внучатого племінника по м’яких сідницях. Репет зчинився такий, що Світлана й досі може почути його у вухах. Вона теж тоді сильно злякалася, от тільки не відала від чого: чи то від того, що дід набив Сергія, а, може, через те, що Сергій ударив діда. Їй стало дуже шкода брата, але поскаржитися батькам вона не могла, адже за те, що вони не слухалися, грозило ще й від них отримати «на горіхи». Тому Світлана й вирішила промовчати, хай уже дід сам розповість про їхню погану поведінку. Але мовчав і Яків, він також злякався, що бездумно підняв руку на дитину. Так донині й невідомо, чи знає хто з батьків про цю несподівану пригоду, завдяки якій Світлана пам’ятає, що в неї був дід. 
   Як насправді загинув дядько, Колі так і не вдалося дізнатися. Ніхто не міг зрозуміти, яким чином він опинився у воді на Останньому ставку. Ціла низка водоймищ тягнулася через усю Глухівку, і всі вони мали свою особливу назву, яка характеризувала їхнє походження, або місце розташування в селі. Ставок, у якому знайшли Яшу, був останнім у цій вервечці, тож недарма мав таку співзвучну назву. 
   У ту пору теплі промені сонця вже зігріли промерзлу землю. Звідусіль донизу полинули весняні води, наповнюючи до країв ставки, а по шляху задзюрчали струмочки, які наввипередки несли на собі запущені хлопчаками паперові кораблики. Якраз через ці перегони дітворі не відразу вдалося помітили серед голих верб плаваючу у воді куфайку. Та не були б то хлопці! Знайшовши довгу тичку, вони змайстрували щось на кшталт багра й заради забави захотіли її дістати. Азарт у їхніх очах зник, як тільки над водою несподівано спливла людська голова. Вистачило лише одного зойку, аби хлоп’яки, які щойно жартували, у відчаї повтікали в різні сторони.
   Від несамовитих їхніх криків Семенові аж моторошно стало. Поставивши на землю відро, яке ніс до корови в хлів, він помалу вийшов на шлях. Неподалік біля ставка вже потроху збиралися люди. Підходячи ближче, з кожним кроком розумів, над чим вони всі посхилялися: на березі в тіні верб ниць лежав утоплений із підібганими руками й витягнутими ногами до води. У цьому неприродно безглуздому положенні тіла з’явилося щось насторожуючи знайоме. Семен не стерпів, потягнув руку й чисто механічно перевернув на себе задубілу плоть. Яким же невимовно глибоким шоком виявився для нього погляд до болю знайомих голубих очей товариша. Що серед ночі він міг робити край села і яким чином упав у воду? Ні йому, ні будь-кому іншому достеменно так і не вдалося це з’ясувати. Ніщо не передвіщало біди, навіть слідство не змогло встановити – насильницька ця стала смерть чи нещасний випадок. Таємницю своєї раптової кончини 48-річний чоловік навіки забрав із собою в могилу.
   Продовжуючи стежити, Коля дивився, як дочка обернулася навколо себе, нахилилася й на надгробок баби поклала цукерки в різнобарвних обгортках. Поки вона там возилася, він скосив очі, освіжив в пам’яті рік бабиної смерті й швидко підрахував, що на її долю випало на одинадцять років пережити сина. На той момент Світлані вже виповнилося чотирнадцять, у такому віці діти досить добре усе пам’ятають. Справді, на цей раз він не помилився.
   Після смерті сина яскраві фарби зникли з життя Оляни. Онуки, що раніше роєм оточували її, тепер вже повиростали, повивчалися й порозліталися далеко від гнізда. Важелі домашнього правління потроху передалися невістці, а вона тихо та мирно дожила біля неї свій вік. Але хоч і стара стала, каменем на шиї не висіла: слава про її вміння вгадувати майбутнє вийшла далеко за межі рідного села, тож ворожінням заробляла добрі гроші, за які й помагала внукам поставити нові хати. Колі теж трішки перепадало: інколи не йому, а Тетяні, Оляна засуне в кишеню п’ять карбованців, іншого разу дасть банку сала чи смальцю й швидко проганяє з двору.
   – Йди додому. Галина мається прийти. Тебе побачить – дутися почне, – казала й боязко косилася на город. – Увечері Свєту пришлеш, а зараз іди з Богом. 
    І завжди, легенько штовхаючи в спину, вела до воріт. 
   Серед усіх своїх правнуків Оляна найбільш виділяла Світлану. Душею линула теж до неї. Може, через те, що вони бачилися щодня, а, може, тому, що перед собою вона завжди виділа маленьку Полю, адже дитя, наче їй на докір, повністю успадкувало риси її обличчя. А ще жінка вбачала в ній продовження ворожбитського роду, зажадала саме їй передати дар. От тільки жінка не врахувала, що правнучка в неї ще досить мала й гратися м’ячем з однолітками їй цікавіше, аніж навчатися гадати на картах. Але Оляна не з тих хто легко здається! Своїм аналітичним умом вона подолала й цю перепону – грошима вирішила приманити дитину. А та, як покірне теля, потрапила в розставлену пастку.
   Прабаба!!!! Світлана ніколи її так не називала. Це звучало довго й незручно для вимовляння, а от слово «баба» саме злітало з язика. І хоча Таня немало доклала зусиль, аби пояснити дітям, що одна ланка в їхньому родинному ланцюгу зникла, через це в них нема баби, донька її не слухала, робила все по-своєму, і з цим нічого не вдавалося вдіяти. Свєта любила свою «бабу». Особливо яскраво ця любов проявлялася, коли біля її воріт зупинялася машина. Це означало одне – необхідно йти до неї й вдавати, що вивчати магію карт дуже цікаво, адже заради трьох карбованців, якими з ворожкою розплачувалися, можна й потерпіти. Спершу навчання не лізло в голову, не допомагали навіть гроші, та згодом лупаті очі ніби проснулися, і в них ожила цікавість. Тільки-тільки почало прояснюватися в голові, так баба захворіла. Це зараз, стоячи над могилою, Світлана усвідомлювала, що її не наздогнала раптова хвороба, просто життя потроху покидало старече тіло, а тоді вона гадала, що баба лише на трішки їде до лікарні. Той день їй ніколи не забути. Саме відтоді в ній посилився страх до невідомого, про яке діти навіть ніколи не замислюються. 
   З усіх Оляниних правнуків тільки Світлана прийшла провести її в дорогу. Підійшла до воріт, а зайти не наважувалася, адже не кожного дня доводиться бачити, як когось із рідні везуть до лікарні. Плутатися під ногами, поки в багажник запихають зібрані клунки, їй теж не хотілося, тому вона стояла й дивилася, як її татко вивів бабу на шлях і допоміг умоститися на задньому сидінні легкового автомобіля. Попрощавшись з онуком, Оляна обняла невістку й, відхекуючись, почала чекати внучку, яка прощалася зі своєю матір’ю. Галина тепер нечасто бачилася з дочкою. Відколи Людмила обійняла посаду начальника терапевтичного відділення, вона рідко приїжджала в Глухівку, проте знайшла час навідатися до баби й забрати її до себе в лікарню. Спостерігаючи за церемонією прощання, Свєта не насмілювалася підійти ближче, їй теж хотілося попрощатися з бабою, але вона гадала, що стане зайвою, тож тупцювала осторонь і м’яла в руках в’язані шерстяні носки. 
   – Господи, Свєто!!! – перед тим, як зачинити дверцята, Оляна скосила очі й випадково помітила правнучку. – Чого ж ти там стоїш? Іди я тебе поцілую.
   Двадцять п’ять років пройшло відтоді, а Світлані після того поцілунку й досі хочеться обітертися. Тоді баба простягла руки, пригорнула до себе й три рази так смачно поцілувала, що несподівано виникло бажання відштовхнути. Шок – ось що їй довелося пережити. Ніхто й ніколи ще не цілував її наскільки крижаними губами. «Вони наче в мертвеця!» Ця думка настільки вразила дитячий мозок, що дівчина геть забула про шкарпетки, які сама зв’язала й спеціально принесла, аби віддати їх бабі. «Якщо в живої настільки холодні губи, то якими ж вони стануть у мертвої!?» Це саме те запитання, на яке ніколи не захочеться дізнатися відповіді. Світлана тоді заріклася, що нізащо у світі не поцілує покійника і принципу своєму не намірялася зраджувати. Вона навіть батькам зізналася у своїх страхах і заявила, що цілуватиме їх живими й ніколи не торкнеться до них губами, коли вони стануть мертвими. 
  Звичайно, своїм поцілунком баба налякала правнучку, але страху до неживого тіла в ній не викликала ні того дня, ні пізніше. 
   Рівно через два місяці Оляна звеліла їхати додому. Мало того, що вона не піддалася на вмовляння внучки залишитися в неї, навпаки, настояла, аби в найближчу суботу її відвезли додому. Здавалося, хто послухає стару бабу!? Але ж таки ні, у 79-річну людину наче біс вселився, у ній проснувся той давній норов, завдяки якому сільські жіночки боялися її, тому і в Людмили вибору не лишилося. Неспішно снуючи по подвір’ю, вона носила до машини клунки й постійно звертала увагу на те, що баба сидить на стільчику й неухильно стежить за нею, а ще в її очах читалося невдоволення, адже про те, що вона поспішає, ніхто не відав.
   Дорога додому завжди здається рівною й набагато коротшою. От Оляна сподівалася, що час швидко сплине й через чотири години її очі зможуть побачити стіни рідного дому. Відкинувши голову на змощений з подушки підголівник, вона дивилася на пейзажі, які зі швидкістю легкового автомобіля пропливали за вікном. Її думки линули в минуле. Спогад. Йому не накажеш зупинитися. Ніби клинок з гострими краями, він впивається в душу, воскрешаючи події, від яких стискається серце, а на лобі виступає холодний піт.
  От кого не очікувала побачити Оляна, так це Сергія. У воскреслому маренні їхні погляди схрестилися. Сестрин чоловік мовби зрадів оцій несподіваній зустрічі й, може, вперше за увесь час їхнього знайомства він представ перед нею не з насупленими бровами, а з посмішкою, яку не могли приховати ні його пишні вуса, ні сива борода. Ну, а потім з хати вийшла й Миронія. Помітивши сестру, та повісила рушник на шию й кинулася обнімати. Оляна аж тільки тепер збагнула, що за повсякденними клопотами не усвідомлювала, наскільки сильно за ними обома скучила. Руки самі собою схрестилися на грудях, і в думках вона обняла їх. «Але чого вони тут? Чого прийшли сюди?» Поки гадала, від шляху почувся веселий сміх. Такого Оляні ще не доводилося бачити: осяяні яскравим світлом, тримаючись за руки, у ворота зайшли брат із сестрою. Мати зору не могла відірвати від своїх дітей: тіло її Полі аж пашіло здоров’ям, а з лиця Яші щезли всі сліди пережитих ним негараздів. Ноги самі сіпонулися, так сильно захотілося до них підійти.
   – Ба, що сталося? – почувши незрозумілий порух, Людмила обернулася. – Вам погано? 
   Її насторожили складені на грудях руки й піт, що великими краплями виступив на скронях баби.  
   – Скажи, хай зупиниться. 
   Машина відразу ж з’їхала на обочину й стала. 
   – А тепер всі виходьте, – Оляна біля себе теж відчинила дверцята.
   – Вам недобре? – бачачи, що баба не збирається вставати, внучка низенько нахилилася до неї.
   – Я зараз помиратиму.
  – Навіщо ви таке кажете? – і хоча слова ще не зовсім дійшли до свідомості, у голосі Людмили уже прозвучали перші нотки істерики. 
  – І не здумай закричати, – Оляна не пошкодувала внучку й сердито глипнула на неї. – Відійди якнайдалі. 
    А потім голос трохи стих, а погляд пом’якшав. 
   – Ну, ступай. Невже не розумієш? Ти заважаєш мені.
   Людмила позадкувала від машини. Вона перейшла на інший бік дороги, але не відірвала від баби очей, яка й собі теж не зводила з неї тьмяний погляд. Невідомо, скільки вони дивилися одна на одну, та раптом голова Оляни впала на груди, тіло її обм’якло й покосилося на бік. Усе. З останнім подихом життя покинуло тлінне тіло, біологічні процеси зупинилися й людський організм припинив існування. 
   Проливаючи сльози, одинока жінка ще довго стояла на обочині й ніяк не наважувалась підійти до машини. Уперше в житті їй довелося побачити смерть рідної для неї людини. 
   Автомобіль, який привіз Оляну, заїхав у село тоді, коли край неба почорнів, а на заході переграла веселка з багряної заграви. Світлана вже позаганяла сестру й братів до хати й, незважаючи на їхній несамовитий протест, намагалася найменших раніше вложити спати. Вона не відразу звернула увагу на те, що в шибку хтось постукав, а от коли задвигтіла дерев’яна рама, у хаті всі разом притихли.
   – Хто там? – Сергій вискочив на крісло, відсунув штору й обличчям припав до вікна. 
   – Це я, тітка Люда. Баба Галя у вас?
   Впізнавши голос, Свєта вийшла у веранду, відперла вхідні двері й, запропонувавши зайти, відійшла в сторону.
   – Ти не знаєш, де мати? – Людмила вже здогадалася, що й тут її немає.
   – Так вони всі поїхали на весілля!   
   – На яке ще весілля?! – у голосі пролунали злість і відверта втома. – А коли приїдуть?
   – Казали, що вночі. 
   Розгублена жінка не знала, що їй далі робити.
   – Там бабу привезли, – сказала й намірилися піти. 
   «Що значить «привезли»? У нас так не кажуть». 
   Світлані це не сподобалося, тож вона вирішила виправити тітку. 
   – Баба приїхала!?
   – Ні. Вона померла…
   «Як це померла?» Відлунням повторилося в голові: «Як це померла?» Їй конче необхідно з’ясувати, що ж насправді сталося там. 
   – Сергію, побудь із дітьми. Я зараз збігаю до баби й повернуся. 
   Накинувши на плечі пальто, Свєта вискочила надвір і, поки очі звикали до темряви, трохи постояла, а потім слідом рушила за тіткою. 
  У хаті на землі головою до ікон, а ногами до дверей перед її зором лежало оголене тіло покійниці. Санька, відірвавши довгий клапоть матерії, нахилилася над подругою, підв’язала їй підборіддя і з простягнутих рук доньки забрала ганчірку.
   – Ти воду підігріла? 
   У відповідь та тільки ствердно похитала головою. 
   – Ну, що ж! Тоді почнемо. 
   Постійно нашіптуючи молитву, вона мокрою ганчіркою провела по косах, потім сполоснула її, умила обличчя й знову намочила. Шматком тканини ретельно протерла руки та груди, Ліна допомогла матері перевернути небіжчицю на бік, і та змогла ще й омити спину. Вони возилися над тілом, не помічаючи, що із-за одвірка через дверний просвіт за ними стежить пара дитячих очей. Світлана погляду не могла відвести від жіночих рук, які, накривши білим саваном тіло, завершили обряд омивання.
    – А тепер усе це треба спалити. 
   І поки Ліна засовувала в плиту ганчірки, Санька підняла таз із водою й намірилася його винести. 
  – Ти чого тут стоїш? А ну геть звідси!!! 
  З відчуттям провини за те, що підглядала, Світлана кулею вискочила з хати й ніс у ніс зіткнулася з тіткою Людою.   
  – А бабі Насті сказали? – аби виправдати свій недоречний прихід, спитала перше, що спало на думку. 
   – Ні. 
   Оглянувшись назад, Людмила усвідомила, що в неї не вистачить сміливості ще раз піти в ніч. 
   – Я до неї не піду.
   – Тоді я схожу. 
    Дівчина-підліток не побоялася темряви, вискочила на шлях і те, що поряд мрець, її не налякало.
   Потім їй же довелося погукати сусідів, адже для приготування поминального обіду знадобиться вся ніч. Ще їм у нагоді стане великий домашній посуд, а Світлана знала, де його знайти. Вскочивши в хату, вона раптом завмерла в порозі. «Ну, що за закон підлості!!!  Чому та клята миска стоїть саме під тим ліжком, на якому лежить баба?» І все-таки, незважаючи на неприємний холодок, який гидко пробігся по спині, дівчина зайшла в кімнату, задерла простирадло й нахилилася, аби дістати миску. Уже через мить їй стало ясно – скоїлася велика помилка. Обпершись рукою на край матраца, вона тим самим сколихнула тіло, бабині складені на животі руки розчепилися, і, падаючи з ліжка, одна рука ударила її по сідницях. Відчувши удар позаду, не розгинаючись, Свєта кулею вискочила зі спальні, за інерцією перелетіла прохожу кімнату й зупинилася тільки через те, що лобом уперлася в стіну. Ось тут її й пройняв справжнісінький безконтрольний страх. Більш вона не наважувалася підійти до ліжка. І додому побоялася піти, сіла на лаву під хлівом і вперто чекала на своїх батьків. А коли на цвинтарі наступного дня, аби попрощатися з покійницею, вистроїлася ціла вервечка родичів, той же страх став на заваді й не дозволив їй підійти до покійниці. Зробивши крок убік, Світлана вийшла з гурту. Дівчині не хотілося відчути на своїх вустах ще один поцілунок смерті, тому й не підійшла до мертвої ні тоді, ані будь-коли інше. 
   Думка про те, що трохи замешкалася, змусила Світлану зрушити з місця й підійти до третьої могили. Запустивши руку в кошик, вона поклала на неї жменю цукерок і підійшла до батька, який не зводив погляду з жінки, яка мило посміхалася до нього з надгробного пам’ятника. Він дивувався, що дядина, попри всю свою жорстокість, на старості літ змінилася і поріднилася з ним, замінивши цим самим його дітям бабу, якої по суті ті ніколи не мали. Що гріха таїти! Бували й такі часи, коли вона для них жаліла навіть літр казенного молока.  
   Тоді Вітя працював обліковцем на фермі, і Таня домовилася з ним, що для дітей братиме в Галини один літр молока щодень, а він, аби та не втрачала результати рекордних надоїв, дописуватиме їй цей літр, якого не вистачатиме. Але хоч би й не дописував, хто його перемірятиме?! Це ж не автомат з газованою водою, який дає фіксований об’єм! І як довести, що корови не можуть дати на п’ятдесят грамів молока менше? Але ж ні, закрутила жінка веремію, не вгамувала норов й уже через тиждень не дала родичам молока. 
   Піймавши облизня, Таня йшла корівником, не знаючи куди від сорому заховати пусту банку. Для неї не стало секретом, за що їй помстилися, от тільки полегшення ніякого це не принесло. Родичі Колі завжди її недолюблювали, а відтоді, як дізналися, що колись вона відмовилася зустрічатися з Петром, то дядина її й геть зненавиділа. Не один десяток років знадобилося, аби залагодити між жінками оце непорозуміння. Пізніше ця ситуація ще не раз спливала назовні й ставала частим приводом для застільних жартів. Вік стер між ними усі гострі грані їхніх непростих взаємин, та й запал, який мали змолоду, на схилі прожитих літ безслідно зник. Тепер вже Таня, згадуючи ті давні образи, слухала дядину, яка скаржилася на сусідів, що ті не можуть їй дати один літр молока.  
   Після смерті свекрухи Галина одна лишилася в хаті й, окрім племінника, який жив по сусідству, близьких родичів не мала. Щоб не відчувати гнітючу самотність, качиною ходою вона майже щовечора йшла до нього в жару та в стужу, і потихеньку його сім’я стала для неї рідною. 
   Світлана навіть не підозрювала, що батько зараз стоїть біля могили й згадує старі образи. На відміну від нього, у її пам’яті зберігся світлий образ баби Галі, адже чвари дорослих дітей не торкалися. Вона любила, коли баба приходила до них, тоді увечері влаштовували посиденьки й можна було тихенько посидіти й послухати її теревені. А траплялися й такі вечори, коли та не навідувала їх. Тоді Світлана у відповідь виходила на шлях, помалу йшла до неї, і вони удвох подовгу просиджували під хлівом, незважаючи на комарню, яка густо дзвеніла у них над головою.
   – Ба, – чомусь саме тепер згадалася їхня розмова. – Уявляєте, а колись же настане той час, що мені ні до кого буде сюди приходити! 
   Галина тільки хмикнула. 
   – Я ось сиділа, дивилася на місяць і чогось подумала: рано чи пізно, а все може статися. Тільки ви не ображайтеся, що я так сказала.  
  – Чого б то я ображалася? Ти гадаєш, я про таке не думала? Сімдесят дев’ять років на носі! Як не крути, а до кінця недалеко зосталося. 
  – Ой, не кажіть так, бо мені аж страшно!
  – А чого боятися? Не помре тільки той, хто не народився. 
   Вони ще довго тоді сиділи, говорили про різне, та Світлану ніяк не покидало передчуття, що не омине її участь посидіти тут одній. І коли через рік баба померла від запалення легенів, їй не відразу вдалося наважитися відшукати в собі сили, аби знову зайти на уже опустіле подвір’я. 
  Чіпляючись за дерева, за траву, ніч опускалася на землю, окутуючи околиці чорним пологом. Для відпочинку не знайти нічого кращого, ніж вийти на шлях після денної спеки й постояти на ньому під схроном нічної прохолоди. Стоячи серед дороги, Світлана щоразу дивилася в бік бабиного подвір’я, не насмілюючись до нього підійти. Раніше не задумуючись погнала б туди, та зараз від того, що там пусто, моторошно ставало на душі, і посилювати це відчуття аж ніяк не хотілося. Але ногам не накажеш, їм уже набридли одвічні сумніви господині, тому, не питаючи дозволу, вони підвели її до зачиненої хвірточки й зупинилися. 
   Наче в густому тумані, відкрутивши цупку дротину, по нестоптаному споришу молода жінка підійшла до хліва, сіла на почорнілу лавочку й поринула в спомини. Повня світила їй прямо в обличчя, осяюючи срібні сльози, які стікали по щоках від того, що часи, у яких усі були живі та здорові, ніколи вже не повернуться. 
    Вони, може, і зараз бризнули б з очей, аби не її тато.
   – Треба йти, – прошепотів на вухо, повернувши до неї голову. – Знайдімо хлопців, заберімо Таю й разом підійдімо до діда. 
   Ось вона, та команда, яка звучить уже протягом дев’яти років. Навіть після смерті Степана Коля не міг назвати його своїм батьком і до могили він ніколи не підходив сам, адже щиро вважав: досить і того, що підводить до неї своїх дітей.
   У його житті батько з’явився знову, коли на нього вже ніхто не чекав. На будівництві нової хати завжди снує немало чужого люду: хтось із майстрів внизу теше деревину, дехто зверху скріплює докупи бруси, зносять дошки під стіну, які пізніше використають на риштування, молотки грюкають, сокири рубають, а гамір людських голосів лунає звідусіль. Ось чому ніхто з присутніх не звернув увагу на немолодого чоловіка, який непевною ходою зайшов у відчинені ворота.
    Коля якраз нахилявся до обтесаної колоди. Обняв її обома руками й напнувся, щоб закинути нагору, та натомість укляк: його очі відразу впізнали батька, хоч той і ховався за низько опущеним козирком. Голова, розум, свідомість – усе розкололося на бруски. 
   – «Навіщо він прийшов?» – запитала злість. 
   – «Чого ж раніше не приходив!?» – зажадала пояснень радість.
   – «Краще б зовсім не приходив!» – зле нашіптувала образа.
  – «Як реагувати на його прихід?» – розгубленість вдалася до паніки, адже у двір зайшов ворог в образі рідного батька.
   – «Що робити тепер?» – з останніх сил питала людська незахищеність. 
   У голові аж гуло від голосів, а Коля навіть не усвідомлював, що кругом нього все затихло й запанувала смертельна тиша. Не один десяток очей прикувало до них свої погляди, адже усіх цікавило, як вперше в житті батько зустрінеться із дорослим сином. 
   Таниних вух теж торкнулася тиша.
   – Щось уже сталося! – надворі щойно гепало, стукало, скрізь гуло, а це раптом затихло все. – Ану, помішай, щоб не пригоріло, – віддала сусідці копистку й вийшла з кухні надвір. 
   Її погляд тут же спіткнувся об дві «статуї», які мовчали й очима буравили одна одну. Усвідомлення того, що в будь-яку мить може статися «вибух», змусило жінку миттєво діяти: закинувши рушник на плече, вона пройшла повз чоловіка і якомога привітніше привіталася з тестем, чим розрядила небезпечну ситуацію. Коля далі не прислухався до Таниних слів: нахилився, закинув брус нагору й подався за хату. У його вухах наскільки скажено пульсувала кров, що не варто й дослухатися. 
   У душі Степан безмірно подякував невістці. Тільки єдиному Богу відомо, які тортури довелося пережити йому, аби через тридцять років наважитися ще раз зайти на це подвір’я. Позволікав би він іще трішки, то й геть би втратив шанс прийти сюди. Поля не славилася злопам’ятством і правильно виховувала сина, тому й прийшов чоловік, бо щиро надіявся, що перед чужими людьми син не влаштує ганебний скандал і не вижене його з двору. 
   Давно вже необхідно розрубати цей Гордіїв вузол, але спочатку Степану заважала злість, потім пиха не давала, а коли син виріс, то в цьому відпала будь-яка потреба. Та який тепер глузд у тих балачках? Попри всі його виправдання, він не знаходився поряд! Усвідомлюючи це і не зважаючи на обтяжливі обставини, Степан таки наважився зробити перший крок, бо не зміг на старості літ заглушити в собі потяг до рідної крові. 
   Цілісінькими днями батько з сином проводили час на забудові, намагаючись не наближатися один до одного. Вони нутром відчували, хто з них де знаходиться, хоча погляди їхні навіть не зустрічалися. Тані ж, навпаки, доводилося стежити за обома й проти власної волі взяти на себе функцію потужного буфера. Кожного разу, коли батько намагався непоміченим зникнути з їхнього двору, вона просила його залишитися на обід, і вона ж стрічала його, коли наступного дня той з’являвся знову, адже її чоловік уперто вдавав, що батька просто не існує. 
   А Степан і не чекав від дитини жодної поблажливості, тихенько дякував Богу, що між ними немає відкритої ворожості, й помагав по силі всім, чим тільки міг. На толоку до його сина зібралося ледь не пів села людей, але він, аби швидше зробити заміс, запріг пару гнідих коней, вище колін закачав калоші й сам пірнув із ними в руду глину. Тримаючись за вуздечку, Степан ходив по колу, а молодиці безугавно сипали йому під ноги перебиту на дрібну січку пшеничну солому й лляли воду, перетворюючи глиняне місиво на липку трясовину. 
   Переносячи до хати наліплені вальки, Коля потай стежив за батьком і бачив, що той уже не міг і ніг переставляти, а коней уперто нікому не передав. Пожалів він його тоді, а, може, щоб не пліткували люди, пірнув до нього й вперше заговорив.  
   – Дайте я ще трохи походжу, – забрав вуздечку з рук і з кіньми пішов по колу.
   Тепер, йдучи з дітьми до його могили, Коля згадував, що пізніше батько ще не один раз приходив до нього додому, теплих стосунків між ними не зав’язалося, але вони могли хоча б поговорити. Коли подорослішав, стали й більш зрозумілими складні відносини між батьками. Він міг навіть вибачити батьку те, що не родичався, коли з ним ще жила його мати, але ніяк не міг пробачити, що той тікав від нього вже дорослого. До сьогодні боляче згадувати випадок, як після закінчення інституту молодим спеціалістом із високо піднятою головою він спішив у Шпиль на виклик, а батько тією ж вулицею йшов йому назустріч. Відстань між ними не завадила обом здаля впізнати один одного. Степан злякався прямої зустрічі з сином, звернув із дороги в чужий двір і заховався там за товстим стовбуром дикої груші. Якраз оце й заважало Колі називати батьком чоловіка, який подарував йому життя. Ну, а якщо траплялися випадки, що обставини змушували погукати батька, то усіляко викручуючись він мовчав або просив допомоги у своєї Тетяни. Так часто складалося на провесні, коли Степан приїздив до них сіяти на городі жито. 
   – Таню, погукай його. 
   – Кого? – не відразу второпала, про кого йдеться. 
  – І скажи, щоб починав боронувати, я вже зерно розкидав, – Коля поглядом показував на чоловіка, який возився біля коней на протилежному кінці городу. 
   Вибору в жінки не лишалося. Усе розуміючи, вона трохи більше набирала в легені повітря й волала на скільки хватало сил.  
  – Тату!!! – Їй-то що?! Чи батько, чи дядько, яка різниця? У неї ж душа не щемить!
   За невеселими думками Коля не помітив, як підвів до могили своїх дітей. Зупинившись біля неї, усі четверо вистроїлися в один ряд, і кожний мав власну історію першого знайомства з дідом. 
   По дорозі сюди Тая забрала кошик у сестри, тож тепер першою підійшла до надгробка, положила на серветку жменю цукерок, дві писанки й повернулася, ставши біля братів поряд. Їй чомусь завжди здавалося, що перша зустріч із дідом відбулася саме у вересні. День тоді видався теплим, дуже сонячним, а на подвір’ї де-не-де вже лежало перше пожовкле листя. Дитяча пам’ять підступна річ: що саме незнайомець робив у них на подвір’ї й навіщо підкидав брата вище голови, вона не пам’ятала, зате добре зберегла у пам’ятку шок, який довелося пережити, коли мати сказала, що той чужий чоловік – рідний дід. І дотепер важко підібрати відповідні слова, які б повною мірою описали радість від того, що вона така, як усі. Їй ні про що більше не вдавалося думати, навіть уночі боялася заснути, адже не хотіла розлучатися з дивом, що і в неї є рідний дід.
   На відміну від сестри, настільки сильної ейфорії Коля не відчував. Звичайно, він запитував себе, чого у всіх дітей є дід, а в нього немає, але надовго над цим не замислювався та й несильно страждав. Про те, що в нього є ще рідня, йому довелося дізнатися зовсім випадково. Тато сам ненароком сказав.  
   – А ото, сину, твій рідний дід, – байдуже показав на чоловіка, який виходив із двору, повернувся й пішов геть.  
   – Я знаю! То дід Степан, – Коля наздогнав свого татка й вчепився за ним маленьким хвостиком. – Він возить жінкам воду на поле. 
   – Ти не почув. Він мій батько, ти мій син, а це означає, що тобі він рідний дід.
   Від почутого дитя оторопіло. Не кожного ж дня доводиться чути, що на світі ще є рідний дід! Зрадів спочатку, аж сердечко в грудях затріпотіло, а потім повернувся й з-під лоба покосився на хвіртку, біля якої вже нікого не видно.
   – Якщо він мій дід, то чого не живе з нами?
   Здавалося, питанням не настане кінця! Коля намірився докопатися до істини, вчепився, наче кліщ, і випитав у батька розповідь про те, як його покинули ще маленьким хлопчиком. Радість від того, що в нього з’явився дід, згасла. Йому стало шкода свого тата й абсолютно байдуже, чи появився в нього дід.
   А от Сергію, згадуючи свою історію, завжди ставало ніяково. Серед сільського люду дід Степан вирізнявся лише тим, що в селі тільки він один мав возика з бочкою для води. У будь-якому куточку села можна почути його своєрідний скрип або натрапити на слід, який залишала по собі бочка з питною водою, адже з неї постійно текло тоненькою цівкою. Дід ніколи не проїжджав мимо нього, постійно зупинявся й підвозив додому, а в кінці дороги ще й завжди вручав залізний рубль. Важко зараз згадати скільки років отак він давав гроші, але це настільки ввійшло у звичку, що одного разу Сергію навіть довелося нагадати йому про це.
   – А рубль!? – бувши певним, що дід забув про гроші, рушив за ним з простягнутою рукою. 
  Степана тільки розвеселила така дитяча безпосередність. Посміхнувшись, він сказав, що в нього немає рубля, потім смикнув за віжки й покотив далі, а Сергій зостався з  відчуттям сорому за те, що попросив гроші в чужого діда. Оте сум’яття більш не дозволяло сідати на воза, змушувало тікати від нього, як тільки чувся його жалібний скрип. Лише одного разу Сергію не вдалося сховатися від діда. Він якраз сидів з мамою та сестрою на лавочці біля воріт, коли той проїжджав мимо. 
  – А ви знаєте, хто то поїхав? – Тані чомусь захотілося сказати дітям правду, як тільки підвода з бочкою для води проїхала повз них.
   – Знаємо, то дід Степан.
   Вони не розуміли, навіщо мама запитала, адже його знають усі.
   – А ви знаєте, що він ваш рідний дід? 
   – Як це рідний? 
  Обоє не могли вловили суті сказаного, важко ж осягнути дитячим розумом, що раптом на світі з’явився дід. Це ж майже те саме, ніби він постав із мертвих.
   – Ну, це рідний батько вашого тата. 
   Таню трохи потішила дитяча розгубленість, адже діти сиділи з відкритими ротами, наче горобенята, і не зводили очей із діда, який помалу віддалявся.  
   А от те, що насправді значить рідний дід, тільки Світлані довелося дізнатися, і то будучи уже матір’ю. У ній завжди просиналося бажання сходити до нього в гості, але щоразу не вистачало сміливості навідатися туди. Як вона виправдає свій прихід? І навіщо прийшла, якщо багато років не приходила? Від нав’язливих думок на теплій лежанці їй уже не сиділося. «Скільки ще потрібно часу, аби перестати сумніватися? Різдво! Що поганого станеться, якщо під вікном поколядує малолітній син? Не проженуть же його з двору! А як виженуть, то приведу додому!» Аби не передумати, вона схопилася й почала збиратися, нашіптуючи сину різдвяну колядку. 
   – Ви куди? – проснувшись, Таня сіла на диван і з просоння ніяк не могла збагнути, куди це дочка раптом зібралася, та ще й з дитиною.
   – Підемо до діда. 
   Не сильно хотілося ділитися з батьками планами, але й брехати їм не могла.
   – Куди? – тут уже Коля включився в розмову. 
   Спустивши ноги із свого дивана, він тупився на дочку, боячись повірити, що все правильно розчув.  
   – До діда, – повторила виразно, як до малої дитини. – Поведу правнука, нехай поколядує.
   – Не йди до нього, – у голосі одночасно поєдналися невимовне благання й суровий наказ.
  – А чого? Що станеться? – не настільки легко прийнялося рішення, щоб зараз відступати, тож Світлана намірилася воювати до кінця.
   – Хай іде, – мати прийшла на допомогу. – Чого нашорошився? Не з’їсть він її.
    Говорила до чоловіка, а донці очима показувала, аби та швидше вибиралася з дому. 
  Пронизливо-крижаний вітер дмухнув їм у спину, як тільки вийшли на шлях. Лапаті сніжинки спускалися з неба, кружляли в повітрі, неначе прудкі горобці. То тут, то там біля хат чулися різдвяні колядки. Холодна пора не стала перепоною для малечі, вона тільки змушувала їх швидше бігати й розтинати свої голоси. Слухаючи обрядові пісеньки, Світлана йшла шляхом, сумніваючись, чи вистачить у неї сил зайти до діда в хату? Серце в її грудях стукало важко та глухо, а вагання в голові тріщали, ніби дерева на скриплячому морозі. «Хіба ми дикуни?! Невже дід влаштує сварку? Адже на Різдво кожен може прийти й поколядувати!» Вона й не зогляділася, як із цими думками підійшла до дідового двору. «А, може, повернути й просто втекти?» Та одвічна її упертість взяла верх. Войовничо відчинивши хвіртку, жінка поперед себе пропхнула дворічного сина й попід хатою пройшла до порога. Не встигли обоє дійти, як вхідні двері відчинилися й з веранди вискочив дід. 
   – Ох, Свєто!!! Чого ж ти стоїш!? – щоб пропустити внучку до хати, вискочив надвір роздягнутим. – Заходь, не стій на морозі. 
   Їй довелося схилити голову, аби приховати розгубленість, адже на таку привітну зустріч вона точно не сподівалася. 
   До Степана на свято з’їхалася вся його численна рідня. Замість очікуваного сина, у нього народилося чотири доньки, які до цього часу розбагатіли вже й на внуків. Тому, зайшовши в хату, Свєта зустрілася не менше, як з дюжиною пар зацікавлених очей, які тупилися на неї з різних куточків усіх кімнатах. У відповідь на їхнє німе мовчання вона спинилась у порозі, не знаючи, куди пройти. 
   – Не стійте там, роздягайтеся й проходьте далі, – розуміючи наскільки важливі гості зайшли до хати, Марія швидко змела кришки зі столу й наказала дівчатам знову накривати на стіл.
   – Та не треба, ми не голодні. 
   Бачачи метушню, що почалася навколо, Світлана трохи зніяковіла, адже вона не дурна й второпала, що в хаті щойно пообідали й вже полягали відпочивати.
   – Як це не треба?! – Степан від радощів, як парубок, кружляв навколо онуки. – Посидь трохи з нами. 
    Забрав у неї одяг і почав розпитувати, бо ніяк не міг себе вгамувати. 
   – А як там батько? Як мати?
   – У них все добре. 
   – От і славно. Передавай їм привіт, – хотів ще щось додати, та перемкнуло в горлі. 
   Відвернувшись на мить, він змахнув сльози, які непрохано застелили очі, а потім почав голосно гукати усіх до столу. 
   – Давайте, сідайте. Свєта ж до мене прийшла! – підганяв рідню, махаючи рукою. 
   І хоча видно, що через повні животи чоловікам навіть важко було переставляти ноги, дідові ніхто не відмовив. «Так он, що це значить, прийти до діда в гості!» Ніколи й ніде вона не почувала себе настільки важливою гостею, як оце зараз тут. Дід настільки оточив своєю турботою, що тільки тепер їй стало відомо, чого саме позбавило її життя. Ця втрата боляче ранила. Сидіти тепер і слухати дідове щебетання стало для неї важелезною мукою, його любов і радість душили. Усіма силами Світлана намагалася знайти достойний привід, щоб скоріше втекти додому, а інакше, якщо ще трохи посидить, то  розплачеться, як мале дитя. 
   Наостанок прадід дав правнуку за колядку гроші, кілька пригорщ цукерок (дав би ще, так вже не знайшлося куди їх запихати) і повів гостей аж на шлях.
   – Свєто, ти ж ще приходь, – дріботів позаду й приказував, наче молитву. – І Сірожі скажи, і Таї, і Колі, щоб теж приходили. 
   – Добре, скажу, – вона обернулася, не знаючи, як попрощатися. 
  А Степан ніби цього й чекав, кинувся наперед, обняв онучку й, не стримуючись, схлипнув їй прямісінько на вухо, потім відірвався від неї й прудко повернувся на подвір’я. 
   Додому Свєта йшла, наче приморожена, у її голові варилася справжнісінька каша. І чого вона не приходила до діда раніше? Адже їй ніхто не забороняв! Та відповідь лежала на самісінькій поверхні – через солідарність. У їхній сім’ї ні для кого не секрет, що її тато все життя ображався на свого батька.   
   – Ну, що? – Коля кинувся назустріч, як тільки дочка з’явилася на порозі.
   «Який же ти нещасний! Ти ніколи не мав того, що отримала я!» І їй так стало шкода його, що вона жодного слова не змогла видавити з себе.
   – Вигнав? Я ж тобі казав не ходити до нього, – аби захиститися від безпорадності, вискочив з хати.
   – Не вигнав, – горло давило, але вона відповіла вже матері.
  – Треба йому сказати, він же думає, що тебе вигнали, – Таня хотіла піти за чоловіком, але він повернувся сам.
   – Тату, мене не вигнали. Мене прийняли, як рідну! 
   Свєта притихла, слова кудись ділися, бо від почутого в її батька бризнули сльози. Йому раптом здалося, що всі нерви оголилися, мабуть, для нього стало б краще, аби її прогнали геть. Це захисний механізм так спрацював, майже те саме, що обморозити руки: вони ніби і є, але коли починаєш їх зігрівати, так колючки болісно впиваються в тіло, і тоді здається краще жити без них, аніж зносити нестерпний біль. Такі ж відносини Коля мав із батьком. Коли той знаходився далеко, жив собі на іншому боці села й не нагадував про себе, йому він не заважав, а якщо наближався та ще й виявляв батьківську турботу, тоді, як від вогню, хотілося тікати. Пів віка вони прожили, наче два полюси! Чим ближче життя їх зіштовхувало, тим сильнішою ставала сила його протидії. Не міг син вибачити батькові образу. Ні, дорослий чоловік давно пробачив би, так хлопчик, якого всі били, не вибачав. Не захотів Коля побачитися з батьком навіть тоді, коли той його покликав.
   Рідна сестра чоловіка вперше до них прийшла в гості. Таня поводила її по усіх кімнатах, з гордістю демонструючи, що тепер вона гарно живе, потім посадила на диван, сама ж вмостилася напроти й почала «щебетати». Коля не втручався, він сидів осторонь, слухав їхні теревені й терпеливо чекав, коли ж Олена нарешті скаже, чого насправді прийшла. Від нього не сховалося й те, як нервово плутає вона ногами.  
   – Що ще в селі нового? 
  Тані одній доводилося підтримувати розмову. Вона теж відчувала, що гості в хаті з’явилися неспроста.
   – Батько наш хворіє.
   – А що з ним? – її по-справжньому пройняв неспокій. 
   Хай чоловік скільки завгодно вдає, що йому байдуже, їй відомо, яка буря бушує в ньому.
   – Спочатку серце прихопило. Ну, а потім якось потроху став менше ходити, а це вже й геть не встає. 
   Олена не зводила з брата очей, вона обіцяла батькові, що приведе його до нього.
   – Він кличе тебе. Просив передати, щоб ти прийшов. 
   – Я??? 
   Коля спочатку не зрозумів, що сестра говорить до нього. Йому аж закортіло обернутися. Може, за спиною ще хтось є?!
   Її слова сколихнули душевне сум’яття. У голові безладне клуботання думок перевернуло все догори дном, і стіна, якою він весь вік відмежовувався, рухнула. Навіщо вона тепер? Немає від кого відгороджуватися, адже батько сам його до себе кличе!
   – Колю, ти прийдеш? – Оленині очі, повиті тугою, неспинно благали брата. – Що сказати батькові? 
   – Прийде, – замість нього пообіцяла Таня. 
   Тридцять три роки вона прожила з чоловіком, не один пуд солі з ним з’їла, а й досі не усвідомила того, наскільки ж він у неї впертий! Дятлом довбала йому голову, що ні за людськими законами, ні за Божими нема в нього права відмовляти тому, хто вмирає. Але той як затявся, із нею не сперечався, але й до батька не сходив. Не збирався він іти й на похорон.
   – Не чудуй людей і дітей не сором. Вони завтра приїдуть, а ти не підеш? – ось тут Таня вже не збиралася поступатися, за шкібарки намірилася його потягти. – Досить уже. Усе! Кінець. 
   Не ображався чоловік на жінчині слова. Звідки ж тій нетямущій знати, яка насправді рана зяє в нього на душі, коли навіть від неї він її приховував! Може, йому шкодніше батька, ніж його сестрам! Що їм відомо про синівську любов!? Батько їх любив, і це сприймалося ними як належне, а от його лишили законних прав, хоча не менш за них йому хотілося, аби його так само любили. П’ятдесят вісім років уже виповнилося, а й досі хочеться тих відчуттів, які може дати тільки рідний батько. І це ще більше злило, бо ж саме він позбавив його своєї любові.
   Не через впертість не хотілося йти на похорон, Коля боявся «оголитися» там і визнати, що потребував батька, що всупереч усім обставинам, нуждався в ньому кожної хвилини свого життя. Йдучи до двору, біля якого почали збиратися люди, а на обочині зупинився катафалк, важче й важче ставало усвідомлювати, що закінчилася ціла епоха його існування як сина. Попри всі негаразди на цьому світі, по цю сторону буття він мав батька, а тепер обірвалося останнє кільце в ланцюжку генетичного коду. Позаду не лишилося нікого! Єдине, чим тішилася душа, так це його діти. Відірвавши від землі погляд, він очима вперся на своїх нащадків: усі четверо йшли попереду, от саме в них він вбачав майбутнє й продовження свого роду. 
   – А тато не зайде до хати? 
   Тая дивилася на батька, який оминув двір, пройшов попід тином і спинився біля дядька Сака.
   – Хіба не бачиш? Не піде, – Свєта прошепотіла так, щоб її почула тільки сестра.
   – Ми теж не підемо, зачекаємо на дворі, – Сергій різко відступив у бік.
   – Ви подуріли? – сестри зашипіли, наче змії. – З нас люди сміятимуться! Скажуть: оце-то прийшли до діда на похорон! У хату навіть не захотіли зайти!
   – Там і без нас досі тісно. Так що ідіть самі, – Коля скомандував, не лишаючи їм вибору.
   А в хаті дійсно не пропхнутися, ще й нестерпно-задушливо запахло ладаном. Трохи потупцювавши на одному місці, дівчата рушили до кімнати, у якій перед домашніми іконами (головою до образів) стояла труна. Вони не збиралися близько підходити, трішки постояли в порозі, а потім непомітно відступили й причаїлися у дальньому кутку. Ось звідси сестри вже й дивилася на свого діда. Його тіло накрито простирадлом зі зображенням хреста та молитовних написів, на грудях лежала ікона з образом Спасителя, а руки держали похоронний хрест. Найближчі родичі вже вистроїлися навколо нього. Священник теж підійшов до них, наказав запалити свічки, замахав кадилом й почав читати канон «Послідування по виходу душі від тіла». Ніхто з них не очікував, що тітка Олена раптом знайде їх, підведе до труни й кожній дасть по свічечці, замотаній у носову хустинку. 
   Стоячи біля труни, Світлана потай стежила за дідовими онуками. Її дивувало те, що вона теж його онучка, от тільки їй чомусь не вдалося відчути й половини тих емоцій, які переживали вони, адже видно, що їхні сльози невдавані й по-справжньому гіркі. Звісно, і їй шкода діда, але не шкодніше, ніж будь-яку іншу людину, яка проживши вік, навіки покидала цей світ.  
   – Мару, – тільки вона так називала сестру. – Треба й нам плакати, – нахилившись до неї, прошепотіла у самісіньке вухо. – Бо ми тут одні не плачемо.
   – А як його плакати, як воно не плачеться?! 
   Обидві замовкли в надії на те, що їх ніхто не підслухав. Ну, як можна змусити себе видавити з очей сльози, якщо не відчуваєш болісної втрати? Тая дивилася на вогник воскової свічки й несподівано подумала про сусідку, яка нещодавно померла. Та хоч і противна баба, але в житті її не вистачало більше, ніж рідного діда. І це не дивно, адже для неї дід – це просто літній чоловік, який жив на протилежному боці села, а стороння тітка, постійно мелькаючи поряд, стала ніби рідною. Вона могла по декілька разів на день зайти до них в гості, а могла розпочати війну зі сварками та прокльонами, особливо весною, коли діло стосувалося межі на городі. Якби там не склалося, а її не вистачає навіть більше, ніж рідного діда. Але нині це не основне! Думки Таї зачіпали зовсім інші питання, які стосувалися її батька. «Невже він так і ходитиме осторонь і не підійде до труни?» Її очі не могли відчепитися від нього ні тоді, коли домовину винесли з хати, ні тоді, коли на цвинтарі її поставили на підставки біля самісінької ями. 
   Односельці, які прийшли провести діда в останній путь, шукаючи зручніші місця, вишикувалися поміж сусідніми могилами в широкий круг. Найближчі родичі тіснилися біля труни в ногах покійника, а її тато, опустивши голову, стояв осторонь і не намагався підійти. Аби його стало краще видно, їй навіть довелося трохи відійти вбік. Здавалося, те що відбувається зараз на цвинтарі, ніяким чином його не стосується, складалося таке враження, ніби грудка, яка валялася під ногами, цікавила його більше, аніж похорон рідного батька. Адже, відсунувши черевиком шматок замерзлої землі, він засунув руки в кишені й вперто намагався й надалі не підіймати голову. 
   – Хто бажає попрощатися, можете підійти, – священник завершально помахав кадилом і відступив від труни.
   Тая дивилася, як ціла вервечка родичів вистроїлася вряд, аби востаннє попрощатися з дідом. Підходячи до нього, вони по черзі цілували паперову смужку, що лежала на його лобі, схлипували й проходили далі. На відміну від них, їй плакати не хотілося й бажання попрощатися в неї не виникло. Натомість вона ледь поворухнулася й знову поглянула на свого батька. Як і раніше, той стояв з нахиленою головою. «Невже не підійде?» Їй настільки сильно хотілося проникнути у його свідомість й дізнатися, про що він зараз думає і які емоції вирують у нього на душі? Не вірилося їй, що всередині він такий же спокійний, як і назовні. Невже йому не хочеться туди підійти?
   – Є ще ті, хто не встиг попрощатися?
   Ховаючись за людськими спинами, Коля усім нутром поривався наблизитися до труни, але навіть остання фраза священника не змусила його зрушити з місця. Наче укопаний, він й надалі вперто стояв. Дитячі, а потім і дорослі кривди постали перед ним непорушною стіною. Нелегко через них пройти! Змалечку й до останку доводилося вбивати собі в голову, що батько йому не потрібен, що й без нього не гірше проживе, біда полягала лише в тому, що матері він був необхідний. Не її провина, що вона захворіла! Не менше за інших жінок їй хотілося сімейного затишку. А натомість що вона отримала? Самотність і малолітнього сина? Хіба вистачало в нього фізичних сил замінити їй сильного чоловіка? А сам скільки разів потерпав від того, що байстрюк? Навіть мати не знала, як сильно він тоді страждав! І в усьому цьому винен його рідний батько! А тепер він помер! Полегшення не настало, та й у минулому нічого вже не змінилося. 
   Переминаючись з ноги на ногу, Коля подивився поверх людей. 
  «А якщо не підійти й не попрощатися? Гіршого ж уже не станеться! Але ж це рідний батько!!! Плоть і кров моя!» У ньому ніби проснулася інша людина. «Невже старі образи аж наскільки варті, що не можна пробачити їх і підійти востаннє? Ось зараз кришка від гробу накриється – і все! Все!!! Я більше не побачу його!» Нарешті він зміг усвідомити, яка безмежна прірва простору та часу навіки простягнеться між ними.
    – Накривайте. 
    Слова священника важкими ударами пробилися до затуманеної свідомості Колі.
    – Заждіть! – він ринувся вперед. – Заждіть! 
    Розштовхнув людей простягнутою рукою.
   Аж тільки тепер Тая змогла заплакати, через сльози, що текли рікою, їй стало важко дивитися на свого татка. Схилившись над труною, той очима пожирав батьків лик, а вся всепоглинаюча боротьба між прощенням й образою повною мірою відбивалася на його обличчі. 
   «Я пробачаю тебе тут, а там вимолюй прощення в матері сам». Відвернувшись, Коля відійшов у бік, навмисне пропускаючи момент, коли кришка ляже на труну й лице батька навіки щезне геть. З цвинтаря він пішов, як тільки перші грудочки землі глухо впали на віко домовини.
    – Будемо йти далі? – повернувшись у дійсність, батько глянув на своїх дітей.
  – Зачекайте хвилинку, – Олена, яка до цього часу мовчки стояла поряд, зворушилася й почала роздавати цукерки. – Дякую, що прийшли. І тобі дякую, що приходиш. – Сестра й брата пригостила цукерками.
   Стояти далі вже не було сенсу. Вони провідали діда, тож тепер можна повернутися й піти.
  – Ви йдіть, – пробираючись між могилами, Тая почала відставати. – Мені ще треба підійти до однокласника. 
   Відтоді, коли той трагічно загинув, вона кожного року підходила до його могили.
   – А я з хлопцями хочу побалакати. 
   Побачивши своїх однокласників, Коля захотів із ними зустрітися, адже зібратися разом вони могли хіба що в такий день, як сьогодні. 
   – Ну, добре. Ви йдіть, куди хочете, а я ще трохи пройдуся. 
  Покинувши дітей, Коля пішов своєю дорогою. Він любив пройтися цвинтарем, не поспішаючи позаглядати, почитати написи на нагробних пам’ятниках і згадати своє життя залежно від того, біля кого проходив мимо. Тут уже зібралася більш ніж половина тваринників, із якими доводилося працювати, багато друзів, кумів, тому зараз йому хотілося підійти до них і згадати їх знову.  
   – А ви чого за мною йдете? – для нього стало несподіванкою побачити за спиною дітей.
   – А що таке? Не можна? 
  Сергій не збирався втрачати слушної нагоди, адже він так само любив походити цвинтарем, особливо з батьком, коли той розповідає, хто й де похований. Ну, а Світлана просто вчепилася хвостом. Вона не втручалася в їхню розмову, тихенько снувала позаду, зупинялася біля могил, біля яких спинялися вони, у пів вуха слухала їх бесіду і, як тільки ті рушали далі, човпла слідом за ними.
   Спершу обходили всі могили посередині цвинтаря, потім вийшли на його край і опинилися на вузькій смужці дороги, яка розділяла кладовище на дві половини. Густі чагарники з бузку та вишень відгородили старий цвинтар від нового неприступною стіною. У найспекотніший день там, як у справжнісінькому царстві мертвих, завжди панує напівтемрява й сирість, а голубий барвінок засотав старі могили суцільною ковдрою, з якої подекуди тепер стирчать тільки трухляві хрести.
   – Десь на цьому цвинтарі похований дід Сергій і Петрик. 
   Сергій підмітив, як батькові стало шкода, що він не знає де. 
   – Колись із бабою ходив до них, а тепер сюди не поткнутися, аби пошукати їх.
   Коля подивився на живу загорожу й помалу подався геть. «Як їх знайти? Мабуть, і горбки досі розсунулися». Пройшовши далі, чоловік, за яким снували двоє його дітей, порівнявся з могилою.
    – А оце перший підполковник, що похований у нашому селі. 
   З надгробного пам’ятника в орденах та медалях на них дивився військовий у парадній формі.
   – А я буду першим полковником, – Сергій випалив вслід і, не спиняючись, пройшов далі.
   «Що ти таке мелеш?!» Світлані хотілося крикнути вголос, та натомість вона замовчала. «Він уже полковник, і навряд чи дослужиться до генерала!? Нехай, хоч п’ятдесят років ще проживе, точно стане першим». Швидко перебираючи в голові спомини, її пам’ять так і не знайшла жодного односельця, який виявив би бажання навчався на військового. «Ну, а якщо в майбутньому й з’явиться хтось, то не обжене Сергія. У будь-якому випадку брат стане першим!» Саме тому вона промовчала і, проковтнувши слова, поспішила за ними.