Частина 24. Батько полковника.

     Від тих пір минуло два роки; і ось тепер молодий чоловік у довгій форменій шинелі стоїть у вузькому коридорі купейного вагона й любується зимовими пейзажами, які повз нього пропливають за промерзлим склом. Пробиваючись мимо широкоплечого солдата, пасажири ліктями стусають його в широку спину, а Коля, незважаючи на їхнє невдоволене штурхання, все одно незрушно стоїть, дивиться у вікно й думає, як все-таки зле пожартувала з ним доля! 
   Лише протягом п’яти днів він мав тещу. Усі гроші, подаровані їм на весілля, повністю витратили на її поховання. Після похорон у них не лишилося ні копійки навіть на харчі. Дві стипендії – це весь заробіток молодої сім’ї, і то до неї необхідно ще дожити. А ще через два місяці життя знову викинуло колінце. У січні Надя народила дівчинку. Для тридцятисемирічної жінки пологи не пройшли легко, адже після народження дитини вона понад місяць не могла встати. Таня ще якось спускала їй ноги з ліжка, аби та напівлежачи примудрялася погодувати дитину, але те, щоб перепеленати її, поносити в хаті – про таке навіть не йшлося. Від Мишка допомоги не діждатися, він узагалі перестав звертати на дружину увагу. Вона здоровою для нього не сильно була потрібна, а хворою й поготів. Може, ще й те збавило жінці здоров’я, що запив в неї чоловік, і, як метелик, почав перелітати з «квіточки» на «квіточку». І хоча перед Надею всіляко виправдовував свої п’яні нічні походеньки, вона ж якимсь особливим, властивим тільки жінкам нюхом відчувала, що чоловік зраджує їй. У такий скрутний час Коля не зміг покинути сестру, тепер вона вже його сім’я, тому відмовився від завітної мрії і на лету обрубав спортивну кар’єру, не поїхавши на першість Союзу з вільної боротьби. Тепер перед ним постали інші змагання: кожної ночі, майже до світанку, приходилося колисати на руках крикливий клубочок, даючи можливість на відпочинок жінкам, які цілими днями билися над невгомонним немовлям. 
   Далі стало ще «веселіше». Весною доля розлучила молоде подружжя, вирішивши в такий спосіб знову пожартувати. Закінчивши технікум, Таня отримала диплом фельдшера й повернулася в рідне село. Там над нею ніхто не зглянувся. Як бідну сироту, яку нікому захисти, її оформили санітаркою з найнижчим посадовим окладом. І вона терпіла, мовчки ходила на роботу, аби тільки доробити до декретної відпустки. 
   Після Таниного від’їзду, Коля більше не жив у сестри, перебрався назад у гуртожиток і кожного тижня їздив додому. Йому довше хотілося побути поряд із жінкою, та й кидати її одною в хаті не виникало бажання, тому по п’ятдесят кілометрів крутив педалями до Білої Церкви. У суботу після занять виїжджав пізненько, а в понеділок раненько схоплювався і гнав, лише б опів на дев’яту встигнути в інститут. Доганявся до того, що одного разу на пів дорозі скінчилися сили. Педалі ніби й крутилися, а велосипед, як проклятий, «стояв» на одному місті. Насилу доїхав до першого-ліпшого села. На в’їзді помітив яблука на дереві, накинувся на них, і нічого, що вони ще зелені, зате після перекусу глюкоза добралася до м’язів й надала йому змогу доїхати до інституту. Відтоді він ніколи не вирушав у дорогу, не поснідавши.  
   Аби хтось із попутних пасажирів саме цієї миті стежив за Колею, то відверто здивувався б: чого це раптом на похмурому обличчі солдата заграла яскрава посмішка? Коля й справді посміхався тепер. Стоячи в тісному проході вагону і не полишаючи спогадів, він думками добрався до особливо важливого липневого дня. Смакуючи ті спомини, солдат розправив поли довгої шинелі й, не відриваючи погляду від вікна, далі поринув у солодкі миті минулого. Дотепер він не міг збагнути, чого серед засушливого літа йому заманулося піти по гриби? Проте, проснувшись спозаранку, Коля намірився податися в ліс. Тихенько, щоб не розбудити Таню, виліз з-під простирадла, вийшов на двір і, неочікувано для себе, зустрівся з Надею, вона саме принесла воду від криниці й виливала її в балію. Аби переконатися, чи не сниться йому сестра, він зробив крок назад, заглянув у хату і переконався, що ліжко, на якому спала сестра, уже пусте.
   – Ти чого так зарані встала? Полежала б ще, поки Наталка спить, – збиваючи росу на спориші, босоніж підійшов до неї.
   – Отож-бо, поки й спить, і зробити щось можна! 
   – А навіщо тобі скільки води? – повів кругом себе й збагнув, що це вже не перша її ходка до криниці.
   – Так ми вчора постіль поміняли, то я хочу її замочити, хай до півдня кисне, а з обіду почнемо прати. 
   – Ясно, – чоловік із голим торсом підняв пусті відра і, виграваючи мускулами, направився з двору.
   Танина сестра тепер майже кожної неділі приїжджала до них в гості, та й взагалі вона їй замінила матір. Якщо у світі існувало поняття про доброту, душевність, то все воно матеріалізувалося в одній особі. Своєю лагідною, беззлобною вдачею Надя прихиляла до себе людей. Добродушнішої людини, окрім матері, Колі ще не доводилося зустрічати. Збираючись до них у село, вона накуповувала кісток з обрізками м’яса, бо це неабиякий навар для борщу, а на м’ясо грошей не вистачало. Привозила хліб, цукор, олію, і хоч сама вже мала трьох дітей, умудрялася втаїти від чоловіка якихось п’ять карбованців і, щоб той не бачив, під час приїзду засунути сестрі в кишеню. Згадавши про Мишка, Коля міг сказати, що його ніби підмінили. Спершу він бурчав на дружину, що її сестра жила в них, а коли Таня привела ще й чоловіка, то й геть сказився. Але Таня не ображалася на нього, хоч і молода, та добре усвідомлювала, що в чужій сім’ї зайві очі нікому не потрібні. Це не на один тиждень приїхати в гості, вона прожила в них понад три роки. Чоловік ще й так добрий на віру! Другий, може, й зовсім не пустив би родичів на поріг власного дому. Лише через одне вона жалкувала: тоді Наді часто приходилося терпіти його сердиті зачіпки.
   Саме тому, попри всі незгоди, молода господиня тепер радо приймала свояка вже у своєму домі. І Мишко, відчуваючи, що їхні непорозуміння лишилися в минулому, полюбляв приїжджати до своячки. Нині він привіз жінку з дітьми, аби та помогла сестрі перед її першими пологами. 
   З відрами аж по вінця Коля зайшов у двір і посміхнувся. Серед широкого току обласкана променями ранішнього сонця, потягаючись і потираючи сонні очі, стояла його Таня. Не зраджуючи жіночій моді, вона й надалі носила короткі сукні, щоправда, тепер вони стали суттєво куцішими, адже її випуклий живіт, оголяючи стрункі ноги, піднімав поділ її плаття набагато вище колін. 
   – Ну все! Тепер хай кисне. 
   Надя проворно пожмакала у воді постіль, підвелася й енергійно обтріпала мокрі руки. 
   – Тож до обіду я вільний? – Коля поставив відра біля її ніг. 
   – А ти куди зібрався? – Танину дрімоту наче вітром здуло.
   – Піду в ліс по гриби.
   – І я з тобою, – сказала й схаменулася. – Надю, можна і мені з ним піти? – поглядом обвела повні ночви й балію. – Ми до обіду встигнемо повернутися, і я допоможу тобі прати.
   Надя намірилася зупинити сестру. «Чого з тим животом пертися в таку далечінь?!» Та натомість промовила інше.
   – Іди, – бачила ж вона, як хотілося їй побути поряд із чоловіком. – «Хіба в двадцять років їм відомо, що на пізньому терміні не заважало б і поберегтися?»
   Колина посмішка стала ще ширшою. Тоді вони тільки ноги вбили. Жодного гриба не знайшли і навіть не побачили! Єдине, що порадувало, так це те, що пів дня Таня провела в лісовій хащі, рятуючись від липневої задухи. 
   Нагулявши апетит, додому вони добралися на обід. На скору руку поїли Надиного борщу і в тіні густої груші всі разом приступили до прання. Коля підносив їм воду, тож із роботою справилися дуже швидко. Щоправда, так не думала Тетяна. Від довгого ходіння, а може, через те, що стояти нахиленою важко, у неї трохи заболіло в спині, саме тому їй і здавалося, що пранню не настане кінця. Але трохи відпочивши, вона знову зібралася в дорогу. Увечері до них зайшов Петро і своєю азартною вдачею підбив брата піти з ним на Півень. Так називали видолинок за селом, у кінці якого бездонною глибиною чорнів повноводний ставок. Таня не впустила можливості й пішла з ними по рибу. У високому очереті ятером, зробленим батьковими руками, Петро наловив карасів і, аби їх ніхто не побачив, вони діждалися сутінків й уже смерком прийшли додому. Таня почистила рибу, а ось посмажити її вже не змогла: підібгавши під поясницю кулаки, лягла на ліжко. 
   – Ти чого лежиш? – прискіпливо придивляючись, з оберемком брудного одягу Надя підійшла до сестри.
   – У крижах болить.
   – Може тобі до лікарні поїхати треба?
   – Ні, це я находилася. Мені до пологів ще цілих три тижні.
   Позбиравши одяг з усіх закутків, Надя склала його на одну велику купу.
   – То шо будемо робити? Замочувати прання?
   – Замочуй! Хай до завтра кисне. 
   – Точно замочувати? – їй не подобалося те, що сестра постійно вигинається в спині. 
   – Замочуй! – для більшої переконливості Таня витягнула з-під себе кулак і байдуже махнула рукою. – Завтра поперемо. 
   Дарма Надя боялася, що з дитиною на руках не впорається з купою прання, до світанку вона його випрала й розвісила по усьому подвір’ю, бо після того, як серед ночі Коля повіз жінку народжувати, їй не прийшлося лягати. 
   Уже день до вечора збігав, а чоловік, який готувався стати молодим батьком, на декілька хвилин по обіді заскочив додому, схопив велосипед і вернувся у район. Він кружляв під стінами лікарні й заглядав у вікна, у яких, окрім молочно-матового сяйва, нічого не видно, адже всі шибки пологового будинку для захисту від допитливих очей до половини пофарбували в білий колір. Та для майбутнього татуся така перешкода не стала на заваді. За цілий день перебування під лікарнею Коля визначив, за якими вікнами знаходяться палати, а за якими – пологова. А ще, про всяк випадок, неподалік примітив збитий мулярами будівельний козлик. От завдяки ньому, як тільки Таню забрали до пологової кімнати, він видерся на високе дерево і звідти почав спостерігати за таїнством, яке розвернулося перед ним за незафарбованими шибками. Уп’явшись очима у дві напівзігнуті спини в білих халатах, Коля забув, що необхідно дихати. Його оціпеніння зникло тільки тоді, коли на руках лікаря появилося щось сильно маленьке, червоне й дуже пискляве. Наче стигла груша, він впав з дерева, підлетів до вікна і з усієї сили затарабанив по дерев’яних рамах.
    – Покажіть! – колотив по них кулаками, продовжуючи волати. – Покажіть!!!
    Вікно відчинилося навстіж, і сердита медсестра гримнула в темноту.
   – Хто ви такий? Чого кричите? 
   – Покажіть. То моя жінка народила! 
   – Не можна, – простягла руку, щоб вікно прикрити.
   – Покажіть йому, бо до ранку лікарню рознесе, – насмішкуватий голос зсередини зупинив сестру.
   Через секунду Коля вже дивився на маленький згорток. 
   – Дівчинка! 
   Очі його заполонила незрозуміла пелена, все навкруги розплилося, і він не зогледівся, як перед його затуманеним зором сердито зачинилася рама вікна.
   «Ну от тепер я батько! Отой кусочок плоті – моє дитя!» Емоції безмежної радості розпирали груди. Коля ніби сп’янів! Петляючи по дорозі, їхав додому і від щастя ревів, наче бичок, наспівуючи свою улюблену пісеньку:
          Пришла моя любовь, любовь пришла,
          И жизнь передо мной светла – светла!
          Тебя, мою желанную
          Не зря зовут Светланою!
   Він неспинно крутив педалями й навіть не підозрював, що саме цієї миті мати його дитини змагається за власне життя. 
   Народивши дівчинку, яка сім разів навколо шиї та попід рукою обмоталася пуповиною, у неї відкрилася кровотеча. Втрачаючи свідомість, Таня лежала на столі, скляними очима тупилася в стелю і слухала вітер, що буйно шумів у голові. 
   – Дайте їй гарячого чаю! 
    Породіллі підняли голову, і вона спрагло припала губами до склянки. Побачивши, настільки спрагло жінка п’є, лікар замахнувся й з усієї сили вибив склянку із рук медсестри – та, відлетів на декілька кроків, впала на землю й усіх оглушила звучним дзвоном розбитого скла.
   – Я сказав гарячого! – прокричав щосили, і молоденька сестричка щезла, а через мить появилася уже з окропом у руках.
   Недаремно ескулап так волав. Перед ним лежала молода жінка, яка майже стекла кров’ю. «Або вона прямо тут помре, або необхідно видаляти матку». Саме тому йому зараз не до церемоній із медичним персоналом. Опираючись злій долі, головний гінеколог лікарні наважився на відчайдушний крок: скрутив квач із вати, умочив його в розчин йоду й вимазав ним усю внутрішню порожнину матки. Це єдине, що давало надію на припинення кровотечі.   
   – Ну, от! Ми з тобою молодці, – Олександр Михайлович, побачивши, що кровотеча потроху затихає, нахилився й розцілував Таню в обидві щоки. 
   Тільки на третій день Коля побачив свою дружину. Підліз до вікна, тихенько постукав, і вона, прикриваючи пелюшкою груди, просунулася в щілину. Худа, бліда, аж зелена, Таня посміхалася у відповідь. Вони дивилися один одному у вічі й мовчали. Та й не виникало потреби говорити: їхні погляди промовляли більше за будь-які слова.
   – Ти бачила її? – хвилюючись, він прохрипів осиплим голосом.
   – Бачила, – у відповідь прошепотіла дружина.
   – Скажи, а вона не потвора?
   Таня відсахнулася. Її чоловік старший за неї, а це значить, що відає те, чого не відомо їй. 
    – Чого ти питаєш? – готуючись до найгіршого, наважилася спитати.
   Коля мислено повернувся під вікно лікарні й ще раз згадав ту мить, коли акушерка показала йому дитя. Тоді, окрім великої дірки на обличчі, він нічого не розгледів.
   – Бо я нічого не бачив. Тільки один рот!
    Тепла посмішка просяяла на обличчі матері.
  – Ні, вона гарненька! – від почутого напруження в Колиних плечах спало. – От тільки на щічці в неї латочка. 
   Таня ніколи не вірила в забобони старих баб, та зараз вже переконалася в силі їхньої дії. Не один раз їй приходилося чути, що вагітним, злякавшись, не можна хапатися за себе, де вхопишся, там і появиться родима плямка. А вона чітко тепер пам’ятала, що коли почула про смерть матері, зойкнула, рука сіпонулася і палець торкнувся до щоки, саме у томі місці, де зараз зіяє червона латочка в їхньої дочки.
    – Та то нічого, – теплою посмішкою, чоловік намагався розвіяти страхи дружини. 
   – Ну, мені вже треба йти. Я боюся застудити груди, – закриваючи вікно, вона щільніше притисла до себе пелюшку.
    Через сім днів вони зустрілися знову. Тримаючи дитя на руках, Таня переступила поріг рідного дому, підійшла до ліжка й почала розв’язувати туго зав’язані банти. Вона поспішала, бо ж по суті ще жодного разу по-справжньому не бачила свою дитину. У пологовому будинку на годування їх привозили на каталці складеними в рядочок у тісно замотаних пелюшках із товстої байки. Там не вдавалося роздивитися, навіть якого кольору в них волосся. Таня добре пам’ятає ту мить, коли вперше взяла доньку на руки, тримаючи її перед собою, довго вдивлялася, а потім забажала відсунути пелюшку, у яку та була запнута. З великими труднощами їй тоді вдалося просунути палець під «хустинку» й побачити, що донька в неї темноволоса. 
   – Дивися, вона проснулася, – Коля саме підійшов ззаду.
   – Вона? Може ти скажеш, як її звати? 
   – Світлана! – сказав і потай покосився на дружину.
   Не один раз їй доводилося чути: якщо народиться дівчинка, то він назве її Світланою, а якщо хлопчик, то Сергієм. І вона не сперечалася, навпаки, звиклася з цими іменами й за період вагітності навіть подумки не шукала інших.
   – Світланка! – посміхаючись, Таня взяла її на руки, прижала до грудей і глибоко потягла в себе молочний запах своєї дитини. 
   А вже через місяць, окріпнувши після пологів, на честь новонародженої Світлани батьки святкували звіздини. Під грушею накрили столи, скликали найближчих родичів та сусідів і вручили подарунки Наталці, найкращій подрузі дитинства, та Петрові, єдиному братові, й оголосили їх хрещеними батьками. 
   Коля обернувся на несподіваний оклик немолодої провідниці вагону й неохоче вибрався з обіймів минулого.
     – Через годину прибуваємо до Білої Церкви. 
    Витріщаючись на жінку в голубій форменій одежі, він ніяк не міг усвідомити, що їй від нього треба.  
   – Це ж ти просив попередити за годину до прибуття? – вона вже почала сумніватися, чи до того військового підійшла.
    – Так, я. 
   – Ну-от, стоянка десять хвилин, – перевалюючи стегнами, жінка двинула далі, а Коля повернувся в купе, з верхньої полиці дістав речовий мішок й сів під вікно за столик. 
   Час тепер ніби зупинився. А так хотілося, аби він швидше збіг, і настала мить, коли можна буде обняти дружину й маленьку доньку, яка за десять місяців їхньої розлуки, мабуть, уже й забула про його існування. Без усвідомлення дії рука сама розстебнула кишеню гімнастерки, виволокла звідти військовий квиток, із-за палітурки бережно дістала маленьке фото Тані й локон кісок доньки. «Волосся в неї негусте, коричневе й довге. Спереду вже навіть підстригаю. Я тобі трошки його вишлю», – згадуючи рядочок із Таниного листа, Коля благоговійно торкнувся свого талісману й знову мислено повернувся в минуле, до подій, внаслідок яких він тепер їде в цьому вагоні. 
   Тим, хто навчався в університетах, відстрочували службу в армії, даючи можливість здобути повну вищу освіту, а при наявності двох дітей або після досягнення 27-річного віку в Збройні сили взагалі не призивали. У вересні призовнику Циганку Миколі Степановичу виповнилося б 27 років, саме тому в березні цього ж, 1974 року, про нього й згадали. Не чекаючи моменту, коли він автоматично не підлягатиме службі в армії, йому надіслали повістку у військкомат.     
  – «І чого так невчасно?» – Коля дивився на папірець у своїх руках. – «Адже до закінчення інституту лишився рівно рік!» – та й не в навчанні діло! Весь дохід сім’ї – це його підвищена стипендія. Якщо її не стане, то на що житиме Таня з дочкою? 
   З групи лише двоє студентів не служили в армії, тож, не довго думаючи, Коля захопив однокурсника, який теж отримав повістку, й поїхав з ним у районний військкомат. Вияснилося, що воєнком не проти, аби вони довчилися, але постільки людина, як він каже, маленька, то посовітував обом звернутися до колеги, але вже обласного військкомату. Хлопці не зволікали, наступного ж дня подалися в Київ. Там їх вислухали, чемно поговорили й пообіцяли, що на збірному пункті їх тільки поставлять у стрій, а потім відпустять довчатися. 
   – Щось мені все це не подобається, – Василь сидів на задньому сидінні автобуса й понуро дивився у вікно.
   – Що саме? 
   – А те, що запроторять нас в армію, і до бабці не ходи! – вимовив це, як передрік.
   – Ти ж чув, що воєнком пообіцяв! – Миколі ніяк не хотілося здаватися.
   – Та чув! Гарно вміє очі замилювати.
   І, як виявилося пізніше, Василь мав слушність. Гав хлопець не ловив, через день ліг у лікарню, там йому зробили якусь операцію й дали відстрочку від армії, а Коля, на відміну від товариша, з довірливим серцем повернувся в село. 
   У день його від’їзду двері в хату відчинилися, і через поріг переступили дядько з дядиною і тітка Санька з бабою Оляною. Таня швиденько поставила на стіл все, що змогла знайти, і, усадивши гостей, відійшла в сторону, притулила дитину до грудей й крізь сльози дивилася на веселощі, які панували в хаті. Попри всі завіряння й надії, ніхто з присутніх не помітив, що в її очах поселився безжальний страх. Навіть Коля свято вірив в те, що додому повернеться рівно через тиждень. 
   Перші три дні на збірному пункті в очікуванні майбутнього для призовників тягнулися нескінченно довго. Руханина почалася тільки на четвертий день, коли за ними приїхали «покупці». Метушня на плацу заходилася така, що серед гамору несила зміркувати, хто кого кличе й куди треба йти. Почувши своє прізвище на черговому шикуванні, Коля вирішив більше не зволікати й підійшов до воєнкома.
   – Товаришу полковнику, дозвольте звернутися? – чоловік у військові формі поважно повернувcя у його сторону. – Сьогодні нас забирають в льотну частину. Ви ж обіцяли мене відпустити!
   – Яке відпустити! – у голосі прозвучало скільки обурення, що ледь вдалося втриматися на місці й не відійти на крок назад. – У стрій ставай! – і, залишаючи призовника в цілковитій безпорадності, воєнком розвернувся й покрокував геть.
   Ці слова, ніби обухом, вдарили по голові. Упавши в прострацію, з абсолютною байдужістю до всього оточуючого, Коля став у стрій. Їх машинами привезли на залізничний вокзал і швидко завантажили у вагони. Торохкаючи колесами, поїзд рушив, а він ще довго не усвідомлював, що його відвозять далеко від жінки, від дитини та від рідного дому. 
   Потрапив солдат у навчальний центр, який знаходився в Кубинці, аж під Москвою, от звідси й полетіли в Україну його перші листи. «Добрий день, моя кохана Таню й рідна Світланко!», «Добрий день, мої рідні Циганки! Сьогодні неділя…» Понеділок, середа чи четвер – саме з таких слів і починалися його безкінечні листи. Відтепер усе їхнє сімейне життя складалося саме з цих коротеньких переписок. У них вони висловлювали свою любов, виливали гіркоту розлуки, ділилися планами на майбутнє, тужили й ображалися один на одного з надіями на довгоочікувану зустріч. У них же виражалася і безпорадність. Отримуючи листи, закохані розуміли, що їхні життя переверталися з ніг на голову.  
   «Привіт, мій любий Колю! Лист 9». Подружжя домовилося нумерували листи, аби контролювати їхнє надходження й знати, який саме загубився в дорозі. «Сьогодні вівторок, 16 травня. Іде другий місяць твоєї служби. Дуже тобі вдячна, рідний, що вислав нам своє фото. На ньому ти такий маленький і худий, тільки вуха стирчать і сильно вирізняються очі. Перше, що я зробила, так це поцілувала тебе і показала твоє фото Свєті. Розповіла, що це її тато, що йому там важко і він сумує за нами.
   Зараз вона спить. Вдень ми їздили до лікарні, там її послухали й сказали, що запалення не має, тільки сильний бронхіт. До речі, вона стала дуже вередлива: упаде й хоче, аби підняли на ручки, а як підніму, то тулиться до мене й каже «и-и-и!» Потім ми пішли в магазин, і я купила їй кофтинку та шерстяні штани. Лишилося в мене 50 крб, тепер необхідно економити. От якби купляли стару картоплю, то трохи продала б її.
   Колю, хочу тебе повідомити, що я теж заходила до лікаря, аж до двох ходила, бо одному не могла повірити. У нас буде дитина. Я вагітна вже другий місяць. Аби ж я дізналася про це трішки раніше! Тоді б ми надали довідку у військкомат, і тебе не забрали б від мене. Зараз мені дуже страшно. Як бути? Бачу, що матиму двох дітей, і все прийдеться переносити самій. Я підрахувала, що народжуватиму десь 25 грудня, до цього часу дороги заметуть сніги. Та й не це головне! Куди діти Світланку? Бачиш, до зими ще дуже далеко, а я вже зараз про все думаю. Я одна, навіть ні з ким поділитися. 
   Любий мій, закінчую писати. Доня твоя проснулася, сидить на ліжку, очі тре й химерує. Аби ти тільки знав, як сильно ми за тобою скучили! Та я добре розумію: ще безліч днів та ночей нам не судилося тебе побачити. Колю, пиши нам часто, адже ти знаєш, настільки сильно ми тебе чекаємо. Цілуємо й дуже любимо. Твої Циганки. 16.05.1974 р.»
   Тримаючи в руках папірець, Коля фізично відчув, як у грудях перевернулася душа. Саме так, через місяць служби в армії він і дізнався про те, що в нього скоро народиться син. А те, що народиться хлопчик, сумнівів не виникало. І сина він назве Сергієм, на честь діда – єдиного чоловіка, який любив його й захищав від усього на світі, навіть від баби та матері, які хоч і душі в ньому не чули, але іноді полюбляли потріпати на його сідницях штани. І перед його мисленим зором раптово сплив хлопчик, який ховався від баби під дідовою бородою. Це зараз для нього вже усвідомлено, що тоді баба про все здогадалася й збагнула, який саме «півень» розбив шибку у вікні, тож тепер, насолоджуючись приємними видіннями, він знову почав перечитувати листа. 
   Читав його, а мороз пазурами повільно поліз усередину. Тільки тепер на нього війнув холод, який крився в Таниному листі. Наскільки безмежним не було б їхнє кохання, але розлука та відстань між ними зробили підлу справу й посіяли своє зерно. Хлопці збиралися дивитися програму «Врємя», а майбутній батько, думаючи, що дружина, злякавшись труднощів, кудись діне дитину, думками полинув в Україну, до низенької хатини під солом’яною крівлею. Його рука, положивши папірець на коліно, на мить заклякла, а потім опустилася й почала писати. 
    « … Ти питаєш мене, що тобі робити? Мила моя, якби я знаходився поряд, то звичайно про таке ти мене не питала б. Я не дозволив би тобі, навіть помислити це! Але зараз я так далеко!!! Важкі баняки з картоплею, порося, город, Світланка – усе обрушиться на твої тендітні плечі. Від мене тепер нічого не залежить. Але якщо ти гадаєш, що цю дитину я хочу, бо матиму з цього зиск, то ти глибоко помиляєшся. Я душею хочу сина!»
    Листи додому текли повноводною рікою. Знаючи, що його жінка, як риба об лід, б’ється зі скрутою та самотністю, він кожного дня намагався написати їй хоч коротенького листа. У них чоловік вкладав слова, потрібні для підтримки дружини.
    «Добрий день, мої рідні Таню й Світланко!
   Щойно принесли пошту – і я отримав від вас аж п’ять листів, за які тобі, моя кохана, безмежно вдячний. Сьогодні п’ятниця, кінець ще одного тижня без вас. Новин у мене ніяких немає, хіба що тільки сходив на зліт комсомольських активістів, ось тільки цим і відрізняється сьогоденне життя, а так йде звичайна буденна служба солдата. Увечері ходив на спортивний майданчик. До речі, ранки й вечори вже дуже холодні, але зараз й половини літа не пройшло! Тут зовсім не так, як у нас удома. 
   Тепер я надам відповіді на запитання, які я прочитав у твоїх листах. Чи не в кожному з них ти допитуєшся, чи скучив я за вами? А хіба ти не знаєш? Дуже хочеться мені бути поряд з вами, з тобою, моя кохана. Хочу бачити, твої очі, губи, відчувати аромат твоїх кіс. Та хіба мені не дорога Світланка!? Гадаєш, у мене немає бажання носити її на руках, бачити перші кроки, робити її дитинство щасливішим?! Так хочеться взяти участь у її вихованні, докласти всіх зусиль у формуванні свідомості нової людини. Про які перші батьківські вчинки зможу їй розповісти через кілька десятків років, якщо сторінки моєї пам’яті залишаються пустими?! 
   Я весь час живу, думаючи про вас. Уявляю, як Вам тяжко і невесело живеться. Ще й до зустрічі нашої дуже далеко. Навряд чи зустрінемося раніше Нового року, і це тільки за тієї умови, коли в тебе все буде добре. Таню, бережи Сергійка, бо якщо біль твій не пройде безслідно, то нам прийдеться запастися терпінням ще на півтора року. У понеділок мені вдалося вислати тобі гроші, мабуть, ти їх уже отримала. Напиши, чи виплачують кошти Світланці на молоко за тією довідкою, що висилав раніше. Пиши мені про всі ваші дрібнички. На цьому буду закінчувати. До побачення. Цілую вас міцно й дуже люблю.
 13.07.74. Це був лист 48»
   Саме тому Коля й розгубився, отримавши з дому листа повного відчаю. 
   «Добрий день, мій любий Колю! 
Лист 37. Щойно отримала від тебе звістку. Я так образилася на тебе. Ти пишеш, що тренувався і виступав перед піонерами, а я також тренуюся, аби прожити ще один день і не заплакати. Переживаю, аби знову не заболів живіт та не потрапити до лікарні. Тебе підвищують на посаді, а я з кожним днем убожію. Кожного дня сушу голову, чим прогодувати порося та курей. А може, розігнати його все в поле? 
Учора пішов дощ – і в хаті стояла калюжа. Хата тече, а в хліві сніпки зірвав вітер, ще й свиня стіну риє. Колю, іноді такий відчай бере, що хочеться подохнути. Якому дідькові я потрібна? Але ж у мене є дочка, якій треба жити не гірше від людських дітей. Невже вона зазнає горя ще змалечку? Живіт мій уже видно. Треба поїхати в лікарню, та баба Свєту не хоче глядіти, а з нею я не піду, важка вона стала та й бешкетниця: тільки щось не по її, то відразу кидає все на землю. Ти просиш, щоб я не цуралася їх, ходила до них у гості, вони мені допоможуть. Колю, любий, я вже всім набридла. Дядько став, як чужий, та й баба зовсім змінилася. Мені хочеться піти до них, хоч трохи побути в гурті, але на мене там не чекають. Прийдемо до них зі Світланкою, побудемо п’ять хвилин, так прямо в очі кажуть, щоб ішли вже. Усе-таки вони як не хотіли мене, так і не хочуть досі. Даремно ти зі мною оженився! Більше півтора року пройшло, а я для них чужа-чужісінька! Баба прямо в очі каже, що радила тобі не брати мене, бо я бідна, і зі мною важко тобі житиметься… 
   Якби ти швидше приїхав! Вчора я бігла до Ліди фельдшерки, так Вітю зустріла. Спитав мене, чого плачу? Поскаржилася йому, що Свєта слаба, а ти в армії, так він навіть не дослухав, перебив і мовив, щоб не ревіла, буцімто, мене теж  попереджав, аби заміж за тебе не виходила.
   І у військкоматі нічим не порадували. Пояснили: як стану народжувати або попаду в лікарню, то лише тоді тебе визвуть, а коли їм надам довідку про народження Сергійка, вони передадуть її в частину, і тільки тоді тебе відпустять.
   Уже минуло чотири місяці, як ми востаннє бачилися. Коли ти навчався у Білій Церкві, для мене розлука на один день ставала нестерпною, а тут уже 120 днів ми нарізно! Навіть не уявляю, настільки стану щасливою, коли ти приїдеш. Тільки почну про це мріяти, як мені хочеться плакати. Зараз я живу однією надією, щоб швидше ріс у животику наш малюк, і ми змогли зустрітися. 
   Пиши нам. Ми із Світланкою кожного дня виглядаємо від тебе листа. Цілуємо й дуже сильно любимо. Твої Циганки. 15.08.1974 р.»
   – Ти чого зажурився? – Швагін, командир роти, у якій служив Циганок, проходячи мимо, звернув увагу на свого сержанта, який понуро сидів у світлиці й тримав у руках клаптик паперу.
   – Листа з дому отримав, товаришу лейтенанте! – Коля звівся на ноги.
   – І що ж в ньому такого, що ти аж такий засмучений?
   – Та ось жінка пише, що вдома немає чого їсти, їй важко самій. Скоро народиться друга дитина, а допомоги ні від кого чекати.
   Ну, чим тут можна зарадити? Повісивши голови, обоє на мить замовчали. 
  – Не журися, якось воно вирішиться, – отямившись від почутого, офіцер поплескав підлеглого по плечу. – Відслужиш і скоро поїдеш додому. 
   А сам попрощався й подався геть.
   Не те різонуло військовому вухо, що якійсь жінці немає чого поїсти, а те, що в Циганка народиться друга дитина. «А коли?» Та яка тепер різниця! Для справи, з якою він намірився підійти до командира бригади, це вже стало несуттєвим. Із призову військовослужбовців строкової служби Циганок єдиний закінчив курси на відмінно. Систему протиракетної та протикосмічної оборони знав досконало. Саме з цих міркувань командування ухвалило рішення залишити молодшого сержанта Циганка в навчальному центрі для подальшого проходження військової служби. 
   – Заходьте! 
   Швагін недочікувався ранку, побачивши світло у вікні комбрига, завернув до штабу й постукав у двері. 
   – Товаришу полковнику, дозвольте звернутися? 
   – Щось трапилося? – чоловік у пагонах полковника поверх окулярів покосився на годинника. – «Для дружнього візиту трохи запізно».
   – Я щойно дізнався, що в Циганка народиться друга дитина.
  – Не зрозумів, – очікуючи найгіршого, командир не відразу збагнув, про що йде мова й до чого тут народження дітей.
  – Я про молодшого сержанта Циганка з моєї роти, його вирішили лишити в нас у центрі для подальшого проходження військової служби, але, як вияснилося сьогодні, у нього скоро народиться друга дитина, і нам прийдеться його демобілізовувати.
   У кабінеті на короткий час запанувала тиша.
   – Що ж, шкода прощатися з цінними кадрами, але служба понад усе! – Швагін від дверей дивився, як командир, постукуючи ручкою об стіл, ухвалював непросте рішення. – Тут нічого вже не вдієш… – очікуючи подальших розпоряджень, лейтенант підсвідомо витягнувся. 
   – За відмінне навчання нагородіть його позачерговою відпусткою, назначте в стартовий розрахунок і направте дослужувати в бойову частину. Хоч і неохота лишатися без сержанта, та іншого вибору в нас немає.
   – Слухаюсь! Дозвольте іти!? – молоденький лейтенант прийняв стійку «струнко».
   – Ідіть.
   Все зробили за наказом. 16 вересня, саме в день 27-річчя, молодшого сержанта Циганка привітали з днем народження й нагородили відпусткою, але додому не відпустили, а назначили командиром бойового розрахунку й ще на місяць лишили в навчальному центрі на методичні збори. От тільки зборів ніяких не проводили і ніхто нічого не навчав. Приїхала непланова перевірка, і командувачу системою протиракетної оборони не сподобалася рожева фарба в казармі на підлозі. Через це Колі й декільком таким же командирам довелося перебити навкруги всі теплиці й замість занять день і ніч склом зіскрібати фарбу з дерев’яної підлоги. 
   «Добрий день, дорогі мої й рідні!
   Сьогодні середа. Останній день мого перебування на цьому місці. Новин, окрім тих, що ми віддерли всю казарму до живого дерева, у мене немає. Рюкзаки вже спаковані, завтра в путь-дорогу. Більше нічим не хочеться займатися. Сиджу зараз, а голова ніби одурманена.
   Таню, мила, я ж тебе попереджав, аби після 20-го числа ти мені сюди не писала. Добре, що я ще не поїхав, бо вчора принесли пошту, і від тебе отримав листа. Ще один день – і він би мене не застав. І переслати його нікому. Усі мої товариші роз’їжджаються в різні частини. Ти потерпи трішки. Тільки приїду на нове місце служби, відразу дам про себе знати. Гадаю, що ближче до пологів поговорю з командиром, і мене, може, відпустять до тебе. 
    Мені не хочеться сьогодні писати, щось немає настрою. Трохи не весело на душі. Як-не-як, а розлучаємося. Все-таки ми здружилися з хлопцями, хоч раніше цього й не помічали. 
    Не ображайся, що так коротенько написав, приїду напишу більше, а поки що все.
   До побачення, моя кохана, до побачення, моя рідна Світланко. 29.10.74 р.».
   Зложивши вчетверо вирваний з блокноту аркуш паперу, Коля засунув його в конверт. Хотів наслинити промазані клеєм краї конверту, та раптом передумав. Замість цього з кишені дістав інший пакет, вийняв із нього лист і вирішив ще раз перечитати, щоб потім відправити назад, адже зберігати листування на службі стало неможливо. Вдома Таня про листи потурбується. І хтозна! Може, колись, на старості літ, вони дістануть їх і ще раз перечитають, от тільки читатимуть листування вже вдвох. 
   Умощуючись зручніше, одинока постать солдата сперлася на стіну й обережно розгорнула аркуш паперу. 
    «Добрий день, мій любий Колю!
   Сьогодні неділя. Свєта вже встала і щось химерує: то ляже, то встане. Я до неї, а вона каже: «Тіка!» Аби ти тільки почув, як забавно це прозвучало! Та й взагалі вона стала дуже кумедна, але сильно шкідлива й химериста. А туфлі викривляє, як і її татусь. Твоя Світланка велика бешкетниця! Дам курям їсти, так піде порозганяє їх, а тоді кличе назад! І така лисичка!!! Обнімає мене, цілує й сильно заглядає у вічі. Скоро садитиму її на горщок. Та це не горщок, це ціле горе! Як побачить, що той стоїть у кутку, то б’є ногою й каже: «Кай!» І скупа стала! Нічого нікому не дає. Зате смілива, до кожної дитини підійде і, як щось не по її, то хоче вкусити або стукнути. Уже щось як заманеться, то обов’язково доб’ється свого. Ось така росте в тебе донечка.
   Два дні тому ми ходили до тітки Саньки в гості, і Ліна дала їй дві скибочки кавуна. Їла його вона на повну силу! А сьогодні біля нас їздила машина, то ми розбагатіли на десять великих кавунів і на чотири відра білої глини. Усе це наміняли на картоплю, якої накопали 281 відро. Ох і вимучилася я біля неї! Та й взагалі останні дні втомлююся, аж тіло все тремтить. 
   Тепер розповім тобі про те, що тебе цікавить. У животі в мене вже не болить, то боліло тому, що після дощу я промерзла. Зараз біль появляється тільки тоді, коли швидко пробіжуся. Дрова я порізала і вкинула в хлів. Приїдеш, то будеш їх колоти, бо рубати зараз я не хочу, у мене вже великий живіт. А ще ж два місяці до пологів, не знаю, який завбільшки й виросте Сергій! До речі, він зараз сильно бушує, мабуть, передає татові великий привіт. Якби ти тільки знав, настільки сильно я бажаю його народження!!! Як чекаю, аби ти швидше приїхав! Хочу, щоб Світланка мала братика, а ми – сина.
   Наступної неділі приїде Надя, я поговорю з нею, може, вони нас до себе заберуть, а як не заберуть, то хай хоч Свєту поглядять. Після пологів попрошу Мишка, аби він приїхав у село, зареєстрував дитину і віддав свідоцтво у військкомат, може, поки мене випишуть, то і ти приїдеш додому. 
   Колю, рідний, бережи себе заради нас. Адже добре знаєш, що ти нам потрібний, та й дочка твоя хоче рости під батьківською любов’ю. Вона кожний день гукає свого татуся. Учора, коли поралася, то покинула її в хаті, дала свиням їсти, вернулася, а її немає. Я вискочила в сіни – і там її не знайшла. Злякалася! Почала гукати, а вона із-за дверей виглядає і каже: «А де ти, тато?»
   Приїжджай скоріше. Ми чекаємо тебе. До побачення. Цілуємо й дуже сильно любимо. Твої Циганки. 19.10.74р».
   Коля передумав відсилати саме цього листа, він зложив його, поклав назад у нагрудну кишеню гімнастерки, а от свій лист навпаки дістав із конверта, розгорнув і дописав. 
    «Поцілуй від мене Свєту в її пухкенькі щічки, у кирпатий носик, поцілуй у бороду і в розумний лобик, зацілуй так, щоб вона порожевіла!
   Ну, це я так написав. Просто я не можу нічого зробити з того, що належить робити батькові.
   Міцно вас цілую і дуже люблю».     
   Дорога до нового місця служби не зайняла багато часу, наступного ж дня Коля приїхав у Загорськ – місто за сімдесят кілометрів з іншого боку Москви. Відправивши додому лист із новою адресою, молодший сержант Циганок приступив до виконання службових обов’язків командира стартового розрахунку пускових установок протиракетної, протикосмічної оборони Радянського Союзу. Хоча служба в бойовій частині й навчальному центрі разюче відрізнялися одна від одної, Коля поміж солдатських трудових буднів не забував про листи додому, адже вони лишалися єдиним зв’язком, що поєднував чоловіка й дружину. Очікуючи від Тані новин, він, жертвуючи сном, писав їй про себе і про те, що відчував.
   «Добрий день, дорогі мої Таню й Світланко!
   Сьогодні вже понеділок, пройшло чотири дні останнього місяця осені. Листопад! Хоч і має він таку назву, але в нього немає нічого спільного з тим, що бачу я зараз через вікно. Краще б назвали його водоспад, от тоді він дійсно відповідав би своєму імені. Ось уже четвертий день іде дощ. За ці дні в небі не появилось жодної тріщинки, аби крізь неї пробився промінь сонечка. Навіть ворони невдоволені такою негодою. Вони мовчки перелітають із дерева на дерево, не заводячи своєї знаменитої пісні. 
   Зараз ви, мабуть, спокійно спите й бачите хороші сни. Цікаво, Таню, що тобі сниться? Перед святом повинно приснитися щось небуденне. А що може стати для тебе хороше? Мабуть, найприємніше побачити своє дитинство, відчути себе ще маленькою дівчинкою, коли все сприймається в рожевому світлі, побігати з подружками по шпилівських горах, у сусідів перед дверима поставити барикаду, постягувати на поріг гарбузи, поспівати, потанцювати на вигоні й не думати ні про що, знаючи, що вдома на тебе чекають батьки. А от вони хай не сняться тобі, цього я не бажаю. Після пробудження радості тобі це не принесе. Від цього лише настрій зіпсується, а свято не стане веселим, коли на серці смуток. 
   Може хай тобі присняться дні навчання в технікумі? Хіба знайдеш що краще для спомину, ніж ці роки науки, коли в думках постають тільки безхмарні плани на майбутнє!? Після таких снів найпохмуріший ранок стане світлішим. А ще можна політати! Для мене найприємніше, коли уві сні я літаю. На такі сни баба казала, що літати – значить рости. Я часто літав, хоч і невеликий виріс. Але як би там не склалося, від польотів уночі день мій ставав світліший. Отже, хороші сни, сніться моїй коханій, аби день у неї став непохмурий. 
   Через три дні свято. Надіюся, що той, хто дивиться зверху, змилується і залатає дірку в небі, бо не хочеться стояти на плацу під проливним дощем. 
   Ну от, це вже другий лист із Загорська. Ніби про себе все написав. На цьому можна й закінчити. До побачення, мої рідні. Цілую вас і дуже люблю.
   Ваш Циганок. 04.11.1974р.»
   Таня ще не отримала цього листа, відсвяткувавши день Великої Жовтневої соціалістичної революції, вона писала йому свого.
    «Добрий день мій коханий Циганочок!
   Сьогодні субота, 9.30. Ми вже попоралися, поснідали й тепер перший раз пишемо тобі на нову адресу. Зараз мені ніяк не дає писати твоя донечка. Обнімає й каже: «Мама є». Як не обізвешся до неї, то починає бити, кусати та щипатися. А якщо їй щось подобається, то голосно прицмокує язиком. Сильно любить проснутися й полежати біля мене. Як встане, то простягає рученята й зразу гукає. Я візьму її до себе, вона лежить і щось по-своєму белькоче. Вчора ходила з нею на парад. Вітіні дівчата взяли її до школи. Коли дивлюся, Лариса несе Свєту, а Люба на оберемку цукерки. Не знаю хто там ті цукерки роздавав, але Світланці дали чотири пакунки й ще один від профсоюзу. Купила я їй прапорець і кульки. Щоб ти тільки бачив, як вона хоче їх розчавити! Кусає, сідає на них і намагається роздерти. Зараз ось уже трохи заспокоїлася, сидить і витирає хустинкою носа. Книжку почитати мені не дає, бо видирає, перегортає сторінки й сама починає читати: «О! А! Та – то!» І коли той тато приїде! Коли ми перестанемо цілувати його фотографії, а поцілуємо вже його самого?!
   А ти знаєш, дітьми ми з тобою поділилися? Сам же писав, що вона твоя, бо в тебе вдалася. Сергійко, значить, стане мій, він буде спокійніший – такий, як я.
   Я вже так хочу пережити цей листопад, а в грудні дочекатися тебе додому. Як не в грудні, то в січні обов’язково будемо разом. 
   Я писала тобі, аби ти попросив у баби пшениці. Не треба мені зайвий раз принижуватися, адже вони знають, що в нас немає жодної зернини. Баба знову тебе дурняла, що ти женився зі мною. Каже, що це тебе Світланка підганяла, а інакше б ти не женився. Позавчора приходила Ліна і сказала, що й Галина на мене сердита. Я спитала чого, так розповіла, буцімто, дядина дізналася, що до мене Петро ходив. Увечері прийшла Катя і теж розповіла, що й дядько фиркав, що я Петра не захотіла, а той тепер допомагає мені. Хотіла спитати, хто йому розповів, та Катя благала не зачіпати, бо в хаті знову заведеться колотнеча. Я вже все передумала, але про Петра ні з ким не говорила, ніколи не згадувала про нього. Та й скільки він до мене ходив! А що поміг? Один раз картоплю покропив, і то не всю. Я б і не просила його, аби дитині отрута не вадила. А як народиться каліка?! Баба знову балакатиме, що я з такого кодла, що через мене і з дитям не все гаразд. Принизливо, коли незаслужено ображають. Ти, Колю, не сердься на мене, та я скажу Петрові, щоб не приносив грошей, які ти просив давати мені. Якщо сутужно стане, то продам порося, а допомоги від нього не хочу. Баба загодя попередила, що порося не поратиме. Нікому тут я не потрібна. Просила дядька, аби поїхав по брикет, так розкричався, що слабий і спати хоче. Знаєш, як мені стало прикро! Я кляла себе, що пішла до них! Тут про мене ще й люди говорять: ніби я ночами сплю і до Свєти не хочу встати. Для чого мене паскудити? І що образливо, що всю цю гидоту розносить по селу дядько Яша. Я до них чотири дні не ходила. Тоді баба сама прийшла, забрала Свєту й протримала її до пізнього вечора, навмисно не несла, чекала, щоб я до них сама прийшла. Не проси в них нічого, якби хотіли допомогти, то вже помогли б. 
   Ще хочу написати, що в понеділок до нас приїжджав Володь Коваль. Привіз твій портрет, 10 карбованців, Свєті шоколадку, синє моряцьке платтячко і запросив нас до себе на випроводжання в армію. Я дала йому 4 літри горілки й відповіла, що всі разом ми вже приїдемо на його весілля.
   Ось такі в мене новини. А що нового в тебе? Скучив за нами? Я вже дуже скучила за тобою. Не раз мріяла вечорами, як добре заснути в тебе на грудях, відчути теплі руки, вловити запах твого тіла. Бережи себе й не розлюби мене. Добре, рідний? Я тебе дуже-дуже люблю, адже я живу для тебе, Світланки й Сергійка. До побачення, мій любий.
   Твоя Таня. 08.10.74».
   Коля читав листа і не міг повірити, що його рідня не від Тані відсторонилися, а нагло відвернулася від нього. І це ще після того, як він просив, аби вони приглянули за нею! А кого ж йому ще просити?! Адже крім них, сім’ї він не мав! Хай уже баба! Та ніколи не приховувала, що женився не з тією. Дядина чужа. А от дядько! Від нього зради Коля точно не очікував. Подобається їм чи ні, вона його жінка й мати його дітей. І хай він зараз далеко, ображати дружину нікому не дасть, навіть своїй родині.
   Таня навіть не підозрювала про наміри чоловіка захистити її, тож, оглянувши себе в дзеркалі, погладила живіт, накинула на плечі пальто, яке застібалося тільки на верхній ґудзик, підняла Світланку на руки й вийшла з нею надвір. 
   – Важка ти вже стала, – відразу ж поставила її на землю.
   – Мама є? – як заведена іграшка, дитя обізвалося, як тільки почуло рідний голос.
  – Є. Є твоя мама! – взявши дитя за руку, Таня вийшла на шлях. – Пройдімося до баби. Давно ми до них не ходили! 
   Багнюка під ногами замерзла, тож, перевалюючись, фігури матері та дочки помалу йшли, а вітер дув їм у спину й приносив із поля поодинокі сніжинки.
   Танині очі ще здалеку вихопили дядька, який сидів на лаві під хлівом, і бабу, що стояла серед току напроти Ганьки Сазонової. Як тільки вона завернула до них у двір, так дядько встав і, навіть не глянувши в її сторону, швидко зайшов до хати. Оляна з Ганькою оглянулися, і Тані відразу захотілося вернутися додому, та натомість вона підійшла ближче.
    – Здрастуйте!
   – І вам не хворать! – незводячи з дитини очей, Ганька присіла й підняла Світланку на руки. – Яка гарненька! Ну ж викапана Поля!
   – Пішли до хати, – не відповівши на привітання, Оляна повернулась, щоб піти, та, побачивши, що Таня двинула за ними, зупинилась. – Ганько, віддай їй дитину й ідемо. 
   Жінка розгубилася, а от Таня змикитила, тож простягла руки й забрала дитя. Укотре проклинаючи себе за те, що знову прийшла до них, Таня несла Світланку додому й на ноги її поставила лише на порозі. «За що вони так зі мною? Що я їм зробила, що тікають від мене, наче від собаки дикої?» Їй хотілося закричати, заголосити вголос, та натомість вона тихо давилася слізьми, адже боялася налякати дочку.
   Аби хоч трохи заспокоїтися, Таня вирвала листок з учнівського зошита, сіла на ліжко біля столу й почала писати. 
   «Добрий день, мій любий Колю і наш дорогий татусю!!!
   Сьогодні вівторок. Вже сім днів від тебе немає листа. Колю, рідний, невже ти мене більше не кохаєш? Невже в тебе немає часу написати нам листа? Я щодня тобі пишу! Ти гадаєш у мене більше часу? Адже я вже неповоротка, а треба попоратися й поприбирати, наносити води, попрати, наварити їсти, нагодувати Свєту. Також вільної хвилини немає, але я знаходжу час відіслати тобі звістку про нас. А в тебе ж кожного вечора є півтори години власного часу! Невже не можна черкнути мені пару слів? Колю, рідний, пиши мені часто…».
   Перед очима все попливло, букви розмилися, сльози, лишаючи на папері мокрі сліди, покапали донизу. Поки мама не ворушилася, Свєта підлізла ззаду і, стягуючи з плечей светра, вхопилась за нього й встала на ноги. Хитаючись на м’якій перині, вона трохи постояла, впіймала рівновагу, а потім перехилилася, забрала в неї ручку й тут же гепнулася на ліжко й завзято почала гризти синій ковпачок. Таня закрила обличчя руками. Її плечі почали судорожно здригалися, а тіло тіпалося до тих пір, аж поки не заболіло в животі. Тільки тепер мати згадала про Сергійка. Народжуватися йому зараз ще сильно рано. «Хай у мене краще ноги відсохнуть, аніж я до них ще хоч раз піду!» Схаменувшись, жінка з круглим животом підійшла до відра, вмилася холодною водою й вернулася до дочки. 
   – Дай мені, – стояла над дитиною й манила пальцями. – Дай мамі ручку. 
   У відповідь Свєта тільки мукнула, відвернулася і від задоволення засунула ковпачок поглибше в рот. 
   Ну, не видирати ж його в неї! Репету наробить на повну хату, а голова й без її крику розвалюється на шматки. Опустивши руку, Таня повернулася до дверей. Це не в голові в неї гупнуло, вона чітко почула, що в сіни хтось зайшов.
   – Я бачила, як ти приходила до нас, – Катя заскочила в хату й щільно прикрила за собою двері.
   – «Навіть її не хочеться бачити».
   – Не сердься на бабу і на батька. Вони трохи переказяться й заспокояться.
   – А що я їм зробила? Хай до мене не хочуть балакати! Вони навіть на Свєту не подивилися! 
   – Я знаю тільки одне. Відтоді, як прийшов лист від твого чоловіка, баба на тебе сильно зла. 
   – Коли прийшов? – серце в грудях пташкою стрепенулося.
   – Та днів п’ять тому.
   – А що ж він їм написав?
   – Не знаю, – дівчина байдуже знизала плечима.
   – Катю, як почала говорити, то кажи вже до кінця. Що він їм написав? За що вони так розсердилися на мене?
   – Та ніхто не знає! Баба його прочитала, а потім швиргонула у вогонь. При мені не обговорювали, але я підслухала, що він сварив їх через тебе. 
   У голові не вкладається. Не вистачало, щоб через неї Коля посварився з ріднею! Такого вона точно не бажає. І нехай від образи й досі не пройшла гіркота в роті, вона почула, звідки віє цей крижаний вітер, тому на серці трохи стало легше. А пізніше, уклавши Світланку спати, Таня дістала недописаний лист. 
   «… А що ти написав бабі? Не потрібно їм нічого казати. Вони сердяться на мене. Сьогодні прийшла до них, то до твоєї доньки ніхто навіть не забалакав. Дядько, так той геть пішов, а баба так зустріла, що додому прийшлося тікала. Та й ти, мабуть, гніваєшся на мене за те, що з бабою не мирю. Листи твої стали такі малі й скупі! Не знаю, чим ти цікавишся, що тривожить тебе? Невже ти став нас забувати? Потроху відвик від нас? Тебе, мабуть, уже й додому не тягне! А ми зі Світланкою кожного дня виглядаємо від тата листа, чекаємо зустрічі з ним. Якщо його не пустять до пологів, то ми поїдемо в Білу Церкву, купимо братика й там дождемося свого татка. Без нього в село не повернемося.
   Раніше я боялася писати тобі правду, думала, що ти розгніваєшся і не станеш писати мені. Можливо, тобі здається, що я фантазую! Що насправді я не в такому скрутному становищі. Але ж ти сам знаєш, де ти мене залишив. Не ображайся, що так грубо пишу, може, й тобі там не легко, але все одно не так, як мені. До побачення, любий. Пиши, не сердься на мене за цей лист. Мабуть, його взагалі не потрібно писати, та ми ж домовилися нічого не ховати одне від одного. Так же, Колю? Цілуємо тебе. Твоя Таня й дочка Світлана.
   Пробач за плями, то покапав солоний дощ. Добре, що в хаті нікого немає, а то змок би до останньої ниточки! 01.12.74 р.».
   Акуратно складений аркуш паперу Таня засунула в конверт, запечатала його, послинивши язиком, потім поцілувала й поклала на стіл. «Хай, може, хто завтра зайде, а може, когось перестріну, попрошу, і той укине в поштову скриньку». Ще трохи посидівши за пустим столом, вона перенесла доньку в колиску, лягла в ліжко й випростала набряклі ноги.    
    Ранком проснулася з чумною головою. Вчорашні пригоди не дали їй змоги повністю відключитися, аби віддихнути й набратися сил. Ще й сон поганий приснився, ніби вона пішла до тітки, а та дала їй дві рибини в руки. Баба не тільки в житті проходу не давала, вона пробралася ще й в сон і там напаскудила, бо уві сні розповіла, буцімто, дві рибини – то дві близнючки. «А що з ними робити?» Навіть по ту сторону свідомості Таня не могла знайти спокою. «Тепер і Коля не зрадіє, що в нього не буде Сергійка». Дурні думки змусили жінку прокинутися далеко до сходу сонця. А може, воно й на краще! Поки Світланка спить, можна порося запорати, випустити кури й затопити в плиті, це все ж краще, аніж лежати й слухати, як боляче пульсує в скронях. 
    Таня помалу підкидала хмиз у вогонь і не відала, що колись попередні господині оцієї оселі так само сиділи біля лежанки на низенькому стільчику й грілися біля її відчинених дверцят.
    – Добридень, – двері прочинилися й Ліна зайшла в хату. – Я поштарку зустріла, поки вона до нас дійде, то й вечір настане. На, читай, – простягла листи й посміхнулася до дитини.
   Навіть не вірилося, що на останньому місяці вагітності жінка може так вправно встати на ноги. Незводячи очей з протягнутої руки, мутний погляд Тані враз ожив. Надин лист вона зразу відклала, а от другий швидко розірвала й жадібно пробіглась по ньому очима. Боязко читати його. А якщо і Коля на неї сердиться!? Недарма ж так довго не писав! Але вже перші рядки скинули важкий камінь із душі.  
   «Здрастуйте, мої рідні Таню й Світланко!
   Сьогодні понеділок. Ювілейний понеділок! Рівно два роки тому я проснувся, спокійно встав і майже нічого не робив. Хоча сказати, що геть нічого, також не можна, бо ходив з кутка в куток, піджидаючи на бояр. Коваль носив якісь столи й весь час підганяв, аби я одягався, та я не поспішав, здавалося, що ще досить багато часу, та й взагалі відчував, що я не у своїй тарілці. Таню, відколи себе пам’ятаю, то мені чогось завжди стає соромно, коли дивлюся на жениха на всіляких весільних церемоніях. Соромлюся не від того, що на світі стає на одного жонатого чоловіка більше, а від того, що всі навкруги звертають на нього увагу. І роками в мене виробилася непохитна доктрина: коли буду женитися, ніяких весіль і жодних церемоній, щоб на мене дивилися, наче на щось, щойно привезене в зоопарк. Це в мені наскільки вкоренилося, що до останнього моменту не вірилося – скоро реальністю стане те, від чого намагався утекти все своє свідоме життя. Ось чому, коли Коваль повідомив, що бояри ідуть, в мені все перевернулося. Представ, хлопці підходять до воріт, а я посеред хати стою в одних трусах і в розстібнутій білій сорочці, яку вперше одів з власної волі. Можеш уявити, з якою швидкістю я одягався!? Вони зайшли до хати, а я вже стояв одягнутий, ще й, одягаючись, разів три вискакував в сіни. 
   Потім нас посадили снідати. За столом я почував себе ще досить нормально, а от коли почали випроводжати в дорогу до тебе, то тут я уже свідомо почав чортихатися. Знала б ти, як мені стало жарко! Прийшлося не просто кланятися, а при цьому ще й робити щось! Моя спина вже задубіла, а цим процедурам не видно кінця! Мені все це настільки набридло, що я заволав: досить, якщо щось і недоробив, то вже потім дороблю. Оце й стала моя найбільша помилка!!! Мені дали лише передихнути. За моєю спиною набігло людей, і тітка Санька взяла все у свої руки. Як на зло, на її сторону перейшли всі хлопці та дівчата. Далі я вже нічого не пам’ятаю! Але й це ще пів біди! Вийшовши на шлях, я мотався на ньому, як заєць у загоні. Стояв на дорозі й не знав, кудою йти: поза городами чи через центр села. Тут хтось закричав, щоб ішов селом, і я рвонув вліво, але тут же почулося зовсім протилежне, і я повернув вправо. Піднявся такий ґвалт, що не міг розібрати, куди треба йти. На моє щастя, перемогли ті, що пропонували повернути вправо. Вони навели аргумент, що таким болотом краще йти поза городами. Після чого я з великим полегшенням зітхнув, адже це звільняло мене від поглядів не одного десятка очей. Ти навіть не підозрювала з якими муками я згодився на наше весілля. Аби я тебе не любив або мав бажання зробити тобі неприємність, всього цього, що я описав, і всього того, що відбулося пізніше, не сталося б. Ну нічого, все минулося, і я залишився живим. І сьогодні, незважаючи на несприятливі умови, я заявляю, що в мене знаменний день – друга річниця від того часу, як я почав писати у всіх документах «одружений»! Мої товариші привітали мене, і ми пішли в офіцерську столову й випили по декілька склянок кефіру за твоє здоров’я. Вони бажали тобі всього найкращого і щоб цього разу ти подарувала мені хлопчика – майбутнього захисника Вітчизни. Шкода, що не випала можливість побути разом, але нічого, наступну річницю ми святкуватимемо вже вчотирьох.
   День мій пройшов у межах норми. День, як багато інших, що пройшли й ще настануть. Також я отримав приємний подарунок – від тебе прийшло два листи. Дуже тобі за них вдячний. Таню, бережи себе, бо навряд, чи я зможу приїхати до Нового року й допомогти тобі.
   Ковалю подякуй від мене за гроші, які він тобі дав, і за шоколадку для Свєти. На цьому буду закінчувати. Уже відбій давно. Пиши мені частіше. На серці дуже тривожно, коли від вас довго немає листів. До побачення, мої рідні. Міцно вас цілую й дуже люблю. Бережи себе, Світланку та Сергійка. Ваш Циганок. 25.11.74».
   Таня посміхнулася, і сльозинка щастя тихо скотилися по щоці. Коля любить її!!! Притуливши лист до грудей, вона поглядом зустрілася з іншим: з учорашнього вечора той так і лежав самотньо на столі. «Може й справді не варто сердито писати!?» Добре, що Ліна швидко пішла й не встигла його забрати. Рука сама потяглася до столу, підняла конверт й кинула його в грубу. Замість нього у Загорськ полетів інший лист. Присівши навшпиньки в куточку казарми, Коля читав саме його.
   « Добрий день, мій любий Колю!!!    
   Сьогодні четвер. Я невимовно рада, що отримала від тебе листа! Для мене це, ніби свято! Здалося, мов поговорила з тобою і на хвилину заглянула тобі у душу. Ти вже не бідкайся сильно, що ми не відзначили наше свято. Срібну річницю весілля ми відсвяткуємо не тільки вчотирьох, а разом з нами будуть наші діти, онуки та багато друзів. Це я тобі обіцяю! 
   Від 7 листопада Надя ще не приїжджала. Добре, що вона перестала їздити до тієї баби ставити п’явки, бо від того кровопускання в неї тільки метелики крутяться в голові. У цю неділю всі вони підуть на весілля до твого батька, він віддає дочку заміж, ну а мені прийдеться глядіти Наталку. У нас трохи пролітає сніг, земля добре замерзла, тож і я піду подивлюся на молодих. 
   Світланка твоя вже повечеряла й ходить по хаті. Треба вкладати її спати, і сама хочу раніше лягти, бо втомилася сьогодні до сказу. Важко вже мені нахилятися. Заходилася замітати, то насилу замела, адже почало боліти в животі й в спині. Не можна вже багато робити, а баба каже, щоб я порубала ще й хмиз. Але я не можу його вже рубати. Вона ще й змушує мене заколоти порося, а я хочу зробити це, коли ти приїдеш додому. Якби ти вже швидше приїхав! Знаєш, я почала заздрити жінкам, що їхні чоловіки поряд із ними. Кидай ту армію та тікай до нас із Світланкою. Усе це, звичайно, балачки, але чи пустять тебе до пологів додому? Довідки про склад сім’ї і з місця роботи я зібрала. Зробила копії свідоцтв про народження дитини і про шлюб. Чекаю на комісію з військкомату. Вона приїде складати акт, щоб потім негайно подати клопотання про твоє дострокове звільнення. Може, тобі переслати ці документи в частину і ти швидше доб’єшся своєї демобілізації? Я б сама поїхала по тебе в Загорськ, та боюся, що народжу в дорозі. Мені важко вже дихати, а Сергійко, коли почне танцювати, то не можу спокійно лежати, мабуть, стане такий же спортсмен, як і його татко… 
   Ніяк не можу дописати тобі лист! Світланка лізе на руки, хоче видерти ручку. Уже в пасті і щоки, і вуха. 
   Рівно через тиждень ми поїдемо в Білу Церкву. Надя теж листа прислала. Пише, що приїде раніше, адже боїться за мене. Після пологів я трохи поживу в неї. Зимою з двома дітьми я тут не справлюся. І купати сама не зможу, а баба геть відмовляється допомагати.
   Колю, любий, я бачу, що Світланка цілує твою фотографію, це значить сильно хоче спати. Ти приїжджай скоріше до нас. Коли прочитала листа, у мене склалося враження, ніби поговорила з тобою. Але листи листами! Мені до тебе хочеться. Мрію бути поряд із тобою і все, про що думаю, жадаю говорити тобі у вічі. Скоро вісім місяців, як ми розлучилися, ніякий лікар не загоїть мені рани, які нанесла розлука! Я тебе дуже люблю й рахую хвилини до нашої зустрічі. До побачення, мій любий. Світланка плаче. Твої рідні Циганки. 03.12.74 р.».
   Дочитавши листа, Коля ліг на ліжко, а вранці після ранкового шикування підійшов до командира роти.
   – Товаришу лейтенанте, дозвольте звернутися? 
   – Чого тобі, Циганку?
   – Мені терміново потрібна відпустка. Жінка має скоро народжувати, – і на доказ сказаного протягнув розгорнутий лист.
  – Та я не проти, але ти не можеш поїхати, – хоч і шкода йому свого сержанта, та проти закону не підеш!
  – Чому? – відмова зараз аж ніяк не входила в Колині плани, він чітко все підрахував, і саме тому тепер підійшов до свого командира. 
   – Так заведено, що за період служби можлива тільки одна відпустка, а ти вже свою відгуляв. 
   – Я не їздив додому! 
  – Як це не їздив? Я вивчав особові справи кожного військовослужбовця й добре пам’ятаю, що за відмінне навчання молодшого сержанта Циганка нагородили позачерговою відпусткою.
   – Так, за документами нагородили, але додому я не їздив! Мене залишили в навчальному центрі на методичні збори, а потім відразу ж направили сюди.
   Командир роти дивився на підлеглого, і у нього не було підстав не вірити йому.
   – Гаразд. Я розберуся. І якщо насправді все відбулося саме так, то я особисто напишу клопотання перед вищим командуванням частини.
   На з’ясування всіх обставин знадобився цілий тиждень, ще кілька днів Коля витратив на оформлення документів, одну добу потратив на дорогу і ось, 22 грудня 1974 року він зістрибнув із підніжки вагона й до болю знайомими вуличками швидко побіг майже через всю Білу Церкву. У Загорську вже тиждень бушувала хурделиця, а тут, наче весною, ллє проливний дощ, тож поки солдат добіг до сестриної хати, його шинель наскрізь промокла. У передчутті скорої зустрічі із сім’єю Коля зупинився на мить, перевів подих, а потім відчинив вхідні двері і через веранду, широко крокуючи, увірвався в кімнату. 
   – Разрешите войти!!! – для більш ефектної появи навмисне відзвітував російською мовою. 
   Як тільки Таня помітила шинель, метеликом злетіла з дивана, кинулася на шию солдату й прилипла до нього тендітним тілом. Ось воно, їхнє щастя! Вони, не ворухнувшись, міцно тримали його у своїх руках. Коля перший прийшов до тями. Відірвавшись від дружини, він поцілунками почав збирати сльози на її щоках. 
   Далі настали дні напруженого очікування. Тиждень збігав до кінця, а народжувати ніхто не збирався. Повертатися в частину, не дочекавшись сина, Коля не міг, адже він все так ретельно підрахував, подолав усі перепони, тільки б у день народження Сергія побути поряд із ним! Та, як відомо, пологи – це не контрольований процес, тут неможливо передбачити щось наперед. Немовля не народиться за чиєюсь примхою. Воно вижидатиме слушного часу і на світ появиться лише тоді, коли саме забажає. Квапитися немає жодного сенсу! Тим паче, що це не його провина, що батько поспішає. На все свій час! От тільки часу в Колі вже не лишилося. Єдиний вихід – так це поїздка у військкомат. Вислухавши вмовляння молодого батька, воєнком змилувався і, скориставшись своїм законним правом, продовжив відпустку ще на сім діб. 1 січня 1975 року без запізнень молодший сержант Циганок повинен прибути в частину для подальшого проходження військової служби. 
   Здавалося, оцим очікуванням не настане кінця. Та Сергійко чи то так сам вирішив, чи, може, зглянувся над батьком, але в ніч на 30 грудня 1974 року він зажадав з’явитися на світ. На дворі перший місяць зими, дощ хлище, як із відра, а Коля, шукаючи Таню, з драбиною в руках похапцем метався попід стінами пологового будинку і заглядав у вікна. Він же бачив народження своєї доньки, то чого ж не побачити й народження сина!? Тим паче, що вікон, у яких світиться світло, не так вже й багато, а пологова, на його щастя, знаходилася на першому поверсі, тож, сперши драбину на стіну, він видерся на кілька щаблів вгору. У кімнаті, де відбувалося таїнство народження, на столі лежала жінка, а над нею вже стояли напівзігнуті спини в білих халатах. Коля аж лобом вперся в скло, аби не проґавити визначного моменту. І незважаючи на біль, який з’явився в ногах від сильного напруження, чорна постать прилипла до вікна й зворухнулася лише тоді, коли з іншого боку шибки вправні руки акушерки поклали на живіт породіллі маленький клубочок червоної плоті. Аби краще роздивитися своє дитя, жінка, що лежала на столі, підняла голову, і довгі вогненно-руді коси розсипалися по її плечах. Колю ніби струмом вразило. «Господи!!! Це не Таня!?» Від усвідомлення власної помилки він просто звалився з драбини, а потім, отямившись, миттю кинувся до іншого вікна, видерся по щаблях угору і знайшов те, що шукав. Друга пологова стояла вже пуста. У паніці, метаючи очима по усіх закутках, він очима наткнувся на каталку, що стояла глибоко в коридорі, яку через дверний просвіт вдалося розгледіти. І хоча на ній виднілася тільки кисть правої руки, сумнівів не виникало – то його Таня. Іншого вибору не лишалося. Коля увірвався у фоє пологового будинку, і на нього тут же, ніби сторожові пси, накинулися дві медсестри. Ґвалт здійнявся такий, що відлуння лайки досі почули аж на іншому боці будівлі.
     – Вийдіть! Хто Ви такий? Сюди не можна! 
   – Підождіть, не кричіть, – Колі довелося докласти немало зусиль, аби від напористих стусанів встояти на ногах. – Скажіть, Циганок родила? А якщо народила, то кого?
    – Вийдіть! – жінки, оглушені власним криком, навіть не чули питання. Та воно їх і не цікавило, адже перед ними постала єдина мета – негайно випхати нахабу за поріг. – Вийдіть, а то зараз же викличемо патруль!
   – Викликайте! Тільки перш скажіть, кого народила Циганок? – у буквальному сенсі слова йому приходилося вже відбиватися.
    – Що тут за шум? – чоловік у білому халаті відчинив двері відділення і вийшов у фоє.
  – Я просто хочу дізнатися, кого народила Циганок? – наче перед високим начальством, солдат виструнчився, а жінки затихли.
   Дивлячись на юну постать, на промоклу наскрізь шинель, легенька посмішка немолодого лікаря торкнулася об його вуста. 
    – Зараз же дізнайтеся, кого народила жінка цього вояки. 
   Невдоволено підібгавши губи, одна з медсестер зникла, а от інша з місця не зрушила, наче прикордонник, лишилася на варті охороняти заповідну територію. Позиркуючи одне на одного, всі троє мовчки стояли в очікуванні новин. Після здійнятого репету у фоє тепер панувала цілковита тиша, саме тому так боляче різонув у вуха гучний голос глашатая.  
   – Циганок народила хлопчика, – ржаві двері й то веселіше проскрипіли б, аніж цей тон, яким щойно оголосили про народження його сина.
   – Ну, от і все! – Коля посмішкою подякував лікарю, на підборі круто розвернувся і покрокував геть.
    Льодяні струмені води шмагали йому по обличчю, а він, йдучи до сестри, навіть не усвідомлював, що від щастя плаче.
   «Добрий день, моя дорога Таню! 
   Вітаю тебе з народженням нашого сина. Шкода, що я його не побачив, трохи завадив дощ. Напиши мені про своє здоров’я і про Сергійка, тому що після пологів я бачив лише твою праву кисть, а з цього багато не дізнаєшся. Я взяв довідку в пологовому будинку і зараз їду в село зареєструвати нашого сина, потім заїду у військкомат, віддам документи про його народження і відразу ж на поїзд. Навряд, чи ми вже зустрінемося. Міцно цілую і сильно люблю вас. До побачення. 31.12.1974 року».
   Потім він нахилився, підняв дочку, яка гралася на підлозі біля його ніг, посадив на коліна і в її маленьких пальчиках затиснув олівець. Тримаючи в руці крихітний кулачок своєї дитини, Коля почав старанно виводити букви. 
    «МАМА, ЖДУ ТЕБЕ І БРАТИКА ДОДОМУ. СВЄТА»
   Далі розцілував її, на мить притулив до грудей і різко поставив на землю. Маленький клаптик білого паперу склав учетверо й простягнув Наді, вона саме стояла осторонь і мовчки спостерігала за тим, що відбувається в кімнаті.
   – За можливості передай це Тані, – не прощаючись, Коля направився до дверей, а Надя пішла слідом. – Мені давно пора їхати, – хотів вже піти та передумав. – Дякую тобі. І поцілуй перед сном за мене Світланку, – круто розвернувся й, майже підбігці, направився з двору. 
   Вона нічого не вимовила, лише тихо подивилася вслід і витерла сльози, які рясним дощем котилися на її щоках.
   «Сьогодні 8 січня. Надя передала від тебе листа. Як бачиш, ми ще й досі в лікарні. Я вже плакала й просилася, та мене ніяк не відпускають. Вчора увечері піднялася висока температура. Якщо до завтра не погіршає, знову проситимуся додому.
   Усі навкруги святкують новорічні свята, а ми свій Новий рік уперше зустріли нарізно. Ти, мабуть, зустрічав його в дорозі, а я проспала. Після пологів мені не давали спати, тому заснути змогла наступного дня й спала до самісінького ранку.
   Колю, пишу тобі листа, а з коридору доноситься шум. Уже скоро привезуть Сергійка. Біля мене він побуде пів годинки, а потім його заберуть. Отак ми й проводимо з ним свій час. Ріст його 52 см, а вага 3,900 кг. Світленький. Акушерка сказала, що на мене схожий. Я його називаю біленький Циган.
   Шкода, що ти не підійшов до вікна. Разом зі мною на коридорі лежав і Сергійко, його можна було побачити, адже вікна там низенькі й не пофарбовані. Але нічого, ось ти приїдеш додому, я все тобі розкажу. 
   Лише б тебе відпустили! Я не знаю, що робитиму з ними двома! Не маю уявлення, як самій скупати Сергійка! Коли нас випишуть, то тиждень побудемо в Наді, може, до того часу й ти приїдеш. Уночі снилося, ніби їздила у військкомат і воєнком повідомив, що тільки вчора переслав документи. Вони, ті документи, з голови не вилазять! Коли я дочекаюся тебе додому? Що маю робити, якщо до весни тебе не відпустять? Ніч і день уявляю нашу зустріч. Я не встигла оглядітися, як закінчилася твоя відпустка! Чому тоді так швидко збігли дні, а зараз вони ідуть, наче черепаха повзе?
   Колю, я настільки сильно хочу, щоб ви всі троє були щасливі, бо тоді біля вас стану щасливою і я.
   Цілую тебе й сильно люблю. Твої Циганки. 08.01.75 р.».
   Таня вчасно поставила останню крапку. Двері в палату відчинилися і на порозі появилася каталка зі щільно складеними в рядочок немовлятами. Швидко відклавши ручку та запхнувши під подушку листа, вона з посмішкою на блідому обличчі прийняла на руки маленький згорток, який протягла їй медична сестра.
   «Добрий день, мій дорогий Колю!
   Пишу дуже швидко, молодший Мишко скоро піде в місто, то вкине в поштову скриньку всі мої листи. Нарешті я вирвалася з пологового будинку. Ніяк не хотіли відпускати. Але 9 січня Надя найняла таксі й забрала нас додому. Світланка мене впізнала й відразу ж кинулася на руки. Я її підняла, і в мене в очах почорніло, ледь не впала, та пощастило, що поряд стояла сестра. 
   Зараз у мене одна робота – поїсти, погодувати Сергійка і без кінця прати пелюшки. Спить і їсть наш Сергійко добре. Тільки одне погано, що по всьому тілі появилися прищики, вони не поодинокі, а скрізь, наче суцільна рана. Він дуже любить купатися. Засинає прямо в купелі. Зараз твої дітки вже сплять. Аби ти тільки бачив, яка стала Світланка! Поправилася, її обличчя стало, ніби моє. Від мене вона не відходить ні на крок. А як твоя доня сердиться, коли я годую Сергійка! Кричить. Так і вдарила б його! 
    Першу ніч я сильно плакала. Мені важко без тебе. Ось і зараз пишу й починаю хлипати. Скільки я вже намріялась, що ми разом купаємо наших дітей!
   Чомусь зараз згадалася минула зима. Пам’ятаєш, як торік нападало багато снігу, і ми з тобою боролися в ньому. Або згадай, як великою заметіллю ми йшли до магазину по коліна, загрузаючи в снігу. Які ми тоді були щасливі!!! Колю, тільки ти поїхав, мені стало набагато важче. Хоч і вмовляю себе, що розлука недовга, але від цього полегшення ніякого не настає. Смуток великий на душі. Вчора я тобі не писала, сердилася на тебе. А сьогодні отримала від тебе два листи й прошу вибачення, що думала погано.  
   Колю, я не можу уявити, як житиму з двома дітьми без тебе, адже в мене немає на кого їх покинути, щоб сходити по хліб чи принести води. Я маю надію дочекатися тебе в Наді. Вчора я написала бабі й брату, збрехала їм, що ще в лікарні і просила Вітю, щоб допоміг їй порати в нас порося, але не знаю, чи згодиться. Брат на тебе образився за те, що ти не зайшов до нього, коли приїжджав записувати сина. Ти пишеш, що почнеш ворушити архіви про звільнення. Якщо це можливо, то зроби все, що в твоїх силах. Я навіть боюся подумати, як житиму сама з двома дітьми. Що з ними робитиму? З чого почати? Та й взагалі, що мені діяти, коли я нічого не знаю!
   Любий, я листи твої виглядаю більше, ніж тебе. Пиши хоч, якщо сам не зможеш приїхати. За нас не хвилюйся, менше думай про нас, і мине твоє безсоння. Нехай воно краще мучить мене, адже Сергійко все одно не дає спати. Він не такий, як Світланка: та любить поспати, а він часто вночі прокидається. 
Колю, ще раз благаю тебе, нагадай своєму начальству про скору демобілізацію. Добре, коханий? До побачення. Цілуємо й дуже-дуже любимо. Твої рідні Циганки. 11.01.75».
   А далі почався довгий період важкого невизначеного очікування документів. Таня малу неабияку впевненість, що через два тижні вони прибудуть до військової частини, і чоловік приїде додому. Та ось уже закінчувався третій тиждень, а його не видно. Їй навіть страшно подумати, що без нього прийдеться їхати в село. У сестри надовго не можна залишатися, та й зловживати гостинністю також не варто. З двома дітьми до автостанції їй самій не добратися, тож вона наважилася поговорити з Надею й вмовити її, аби та завезла їх додому. Та Надя збунтувалася, зіслалася на свою зайнятість і відклала поїздку ще на один тиждень. Але що то за тиждень видався, Таня сестрі не призналася!
   Мишко майже місяць не ходив на роботу: він вибив палець на нозі, але це йому не заважало запхати милиці під руки і через дорогу пострибати до «старої карги». Його мати була щедрою жінкою й не скупилася наливати сину горілочки аж по самі вінця. А, як відомо, що в п’яного на язиці те, що у тверезого на умі. От чоловік і поговорив зі своєю своячкою й запропонував негайно звільнити його дім. І ображатися на нього гріх, адже в народі ж недарма кажуть: «Брат мій, а хліб їж свій».
     – Посиди в мене ще трішки, хто там тобі помагатиме? – Надя не полишала свої вмовляння.
   – Ні, мені треба їхати. З дому прийшов лист, баба сердиться, не хоче порати порося, – уникаючи колотнечі між подружжям, Таня не наважилася розповісти сестрі про сутичку з її чоловіком.
   – Ти за дітей думай! Піддужаєш і в наступний четвер поїдемо, – напнувши хустину на голову, Надя нанесла на губи рожеву помаду і, виходячи з хати, кинула через плече. – Може через тиждень Коля сам тебе відвезе.
    Настільки б прикро Таня себе не почувала, але вона вимушена лишитися ще на один тиждень. Із Мишком намагалася не зустрічатися, тож тиждень збіг швидко, але все одно в село ніхто не поїхав, бо в середу захворіла Світланка. У неї піднялася висока температура, і прийшлося викликати лікаря, а ще через тиждень цей же лікар ходив уже до двох. Про поїздку додому тепер вже навіть  і не йшлося.
   «Добрий день, мій коханий Колю і наш рідний татусю!!!
   Сьогодні четвер. Ми вже багато днів тобі не писали, і від тебе не приходять листи! У нас тут погані новини. Ми ще й досі сидимо в Білій Церкві і не знаю, коли виберемося додому. Заболів Сергійко. У нього температура і в носику заклало. Викликали лікаря, то сказав, що в нього риніт, а на другий день уже говорить, що жорстке дихання. Поставив діагноз ГРЗ і виписав направлення в дитячу лікарню. У мене повна голова дурних думок. Що робити? Якщо поїду, то робитимуть уколи в голову, а це не дуже добре. Поки вирішила стежити за його здоров’ям вдома. Вже дві ночі він не спить і вдень не засинає. Зробився вередливий, бо вивчив мої руки. Як візьму його, притулю до грудей, то де той крик і дівається, а як почне сердитися, то обов’язково вилізе з пелюшок. Надя потішається, каже, що воює з пелюшками. 
   Хочу тебе порадувати: Свєта вже піддужала, а Сергійко, хоч і захворів, але на 26-й день почав тримати голівку. Положимо його на живіт, а він голову підіймає. Скоріше б він одужав! Якщо до 30 січня з дітьми все буде гаразд, то попрошу Надю завезти нас додому. Я тут вже всім набридла. Мишко навіть не приховує цього. Я хотіла поїхати з хворими дітьми, та прийшла тітка Оксана й зупинила мене. На другий день вона принесла мені 10 крб, щоб я ще тиждень харчувалася в Наді, і поки діти слабі, не виривалася додому. Грошей я не знаю де й позичити, але то не біда. Головне, щоб дітки піддужали та скоріше збіг цей тиждень. Краще їстиму вдома пісну картоплю й знатиму, що на мене ніхто не сердиться.
   Де кінець нашим нещастям? Мене огорнула якась апатія, ні до чого руки не стоять, ніщо не миле. Надя відговорила дати тобі телеграму, що Сергійко хворий. Каже, якщо ти там знову розбушуєшся, то тебе ще й посадять. Ти, любий, не переймайся так, що тебе й досі не відпустили, адже ти в цьому не винен. Ми тут під надійним крилом Наді. Невже ти гадаєш, що я ображаюся на тебе? 
   Боже! Коли ти вже отримаєш ті документи! Чого вони так довго йдуть? Колю, любий, ти хоч приблизно знаєш, коли приїдеш додому? Не ображайся, що надокучаю цим. Я вже просто не відаю, від чого голова болить. Сергійко наче поки спить, може, і я біля нього засну. Але ж у мене ціла гора пелюшок прати!!! Я вже постирала шкіру на пальцях, зробилася суцільна рана. Як мені з ними справитися, коли в голові все перевертається!? 
   На цьому буду закінчувати. До побачення, любий! Цілую й дуже-дуже люблю! Твої рідні Циганки. 26.01.75 р.»
   Згорнувшись у клубочок, Таня лежала на ліжку й слухала мирне сопіння своїх дітей. Вона вважала б себе найщасливішою жінкою в усьому білому світі, аби поряд із ними лежав і їх батько. «Він ще сміє питати мене, чи я звикла, що його немає поряд? Хіба можна до такого звикнути!? Ні, Колю, я ніколи не звикнуся до цього! Я кожну хвилину чекаю тебе, бо сильно тебе люблю!» І, як тільки за вікном почало сіріти, вона важко опустила донизу ноги, тихенько підійшла до колиски та із завмиранням серця притулила долоню до голови Сергійка. «Холодна! Нарешті! Значить завтра ми зможемо поїхати». Їй настільки сильно хотілося додому, що вона більше не лягала, а відкривши шафу, почала діставати з полиць дитячий одяг.
      – Не спиш? – у привідкриті двері Надя просунула голову.
   – Не сплю. Здається, температури в нього немає, – Таня зв’язала у вузол Світланчин одяг й подивилася сестрі у вічі. – Ти відвезеш нас у село?
     – А від Колі новин немає?
   – Я хотіла написати командиру дивізії, та вирішила, що спершу приїду додому, а потім прийму рішення, чи сидіти склавши руки, чи комусь писати. Це ж навіть смішно й соромно сказати, що в такій багаті країні, як Радянський Союз, солдат для утримання сім’ї висилає свою скромну зарплатню!
   – Тихіше. Розійшлася! Дітей перебудеш, – посміхнувшись, Надя сіла на ліжко. – Мишко не хоче нас везти. Каже, що дорога погана, боїться машину побити. Це ж яким треба бути дурнем, щоб її розтовкти! 
   Від почутого Таня сіла поряд.
   – Не хвилюйся. Не хоче, той не треба! Просити його не стану. Поїдемо на таксі.
   «Добрий день, мій коханий Колю і наш любий тато!  
   Сьогодні понеділок. Свєта бігає неподалік лежанки, а Сергійко лежить біля мене. Він уже багато чого розуміє, добре знає руки й гарно тримає голову. Ми з ним кожного дня робимо вправи. Усі говорять, що він схожий на мене! Світланка в нас чорненька, а цей біленький, ніс кирпатий, губи тоненькі, а погляд здивований! Як змерзне, то в нього чомусь сильно трясеться нижня губа. Приїжджай і подивися, які в тебе син і донька! Вони повиростають, а ти й не побачиш їх маленькими, не дізнаєшся, як вони ростуть. 
   Надя вже привезла нас додому на таксі. Спочатку ми приїхали до Віті, бо до нас не можливо було добратися. Дітей покинули в нього, а самі прийшли додому, натопили в плиті, а потім вернулися по них. Тільки на вечір ми всі перебралися додому. Перед тим, як іти, Вітя передав, що листи й переказ від тебе чекають мене на пошті. Я отримала 11 листів і 75 крб! Де ти взяв скільки грошей?! Мабуть, забрав у хлопців? Як би там не склалося, я за них тобі вдячна, адже до цього ми сиділи без жодної копійки… 
   Таня не відала, а чоловік не написав, що саме ці гроші він отримав замість цінного подарунку, яким його нагородило командування на честь народження сина. Частину коштів він відіслав додому, частину лишив собі на дорогу, а ще за одну частинку купив доньці подарунок. 
   … А ляльку ту збережи й не забудь привезти її додому, Світланка зрадіє.
   Після приїзду мене приходили відвідати тітка Санька, Ліна, баба прийшла, Ліда Сашкова, Ніна, майже всі сусіди. Бачиш, скільки гостей у хаті! Але вони мені не дуже милі. Я жду, виглядаю свого найдорожчого гостя.
   У суботу ми закололи порося. Переробити його допомагали Вітя, Тайка, Надя й баба, навіть дядько крутив сало на смалець. З дядьком і бабою зустрілися по-хорошому, вони мене аж тричі поцілували. Коли сиділи за столом і їли вишкварки, то дядько добре підпив і сам почав розповідати, що лаявся і сердився на мене, але порав це смачне порося. А він і справді порався!!! Я на горищі заховала 20 літрів самогону, так поки горілка там стояла, то мовчав, а як скінчилася, то почав ходити по селу й патякати, що забрали одну свиню – це він так мене називав – то хай би й другу забирали. Я не втрималася й дорікнула йому, що знаю, як погано він про мене відгукувався. Знаєш, Колю, сказала й злякалася. Думала, що зараз розгнівається, швиргне мені між очі ложкою й вискочить з хати, та натомість він посміхнувся, підкрутив вуса і прогугнявив, аби я менше слухала те, що він говорить.
   А ще сьогодні баба гадала на картах. Вона повідала, що після 20 лютого тебе можна виглядати додому. Ти знаєш, у мене вже не вистачає терпіння. Іде третій рік нашого спільного життя, а ми з тобою майже не жили разом. Приїжджай, рідний, уже додому, і ми з тобою ніколи не розлучимося. Аби ти тільки знав, як сильно я тебе люблю! Як важко мені живеться без тебе! Хочеться, щоб ти був поряд, відчувати твою ласку, руки. Навіть лайка твоя мені стане мила, коли ми будемо разом, і я чутиму твій голос. 
   Любий мій, приїжджай якнайшвидше додому. Наш синок уже такий втішний, сміється й каже «агу». Їдь до мене, і ми разом почнемо ростити наших дітей. До побачення. Цілуємо й дуже любимо. Твої рідні Циганки. 13.02. 1974».  
   Коля вже третій раз перечитував оцей лист. Його синок говорить, сміється, а він всього цього не бачить! Зжавши кулаки, він знову пішов до свого командира.
   – Товаришу лейтенанте, ну невже нічого не можна вдіяти!? Моя жінка там зовсім одна! Я не знаю … – на мить перемкнуло в горлі, та, проковтнувши слину, спокійніше промовив далі. – Я не знаю, як вона сама з усім справляється! Я оформив всі документи. Мені обіцяли, що на протягом десяти днів вони прибудуть у частину. Уже лютий закінчується, а їх досі немає! Скільки ще чекати?
   Фокін не пропустив мимо вух сказане і, бачачи повний відчай бійця, звернувся у багато інстанцій, подав запит у штаб Московського округу, відправив туди офіцера, аби той особисто знайшов документи і якнайшвидше привіз їх у частину.
    «Добрий день, дорогі мої рідні Таню, Світланко й Сергійко!! 
   Сьогодні неділя. Вчора отримав від вас листа уже із села. Дякую тобі за нього. У мене для вас є хороша новина. Нарешті прийшли документи! За поштовим штемпелем видно, що вислали їх 11 лютого, а в частину присилали телеграму, буцімто, відіслали їх ще 10 січня. Бачиш, яка точність? Мабуть, трохи не додумав воєнком. Ось так він відіслав мої папери на відстрочку. Спробуй тепер найти правду! 
   Зараз документи ще в частині, але нікуди не відправлені. Як на зло, субота й неділя вихідні. Завтра попрошу командира, аби поміг їм швидше піти в інстанції. Можливо тут справа зрушить скоріше, бо з частини давно вже подано на демобілізацію, потрібне лише документальне підтвердження з військкомату. Ось такі в мене новини у цьому напрямку. 
   Вчора я відзначив 10 місяців своєї служби. Як зазвичай, ми приготували святковий обід, от тільки цього разу приливали не кефіром, а з командиром випили по банці згущеного молока. Хочу тобі сказати, то дуже добре, що ти заколола порося, тепер хоч їжа в хаті є, та й для Світланки не потрібно думати, де взяти м’ясо. І добре, що одержала гроші, мабуть, сутужно тобі жилося, що аж подякувала. А те, що з тобою баба помирилася й дядько, то й взагалі хороші новини! Ти знаєш, я трохи побоювався за це. Але як добре, що все гарно кінчається! Після Дня радянської армії я приїду додому, от тоді в нас дійсно все стане по-хорошому! 
   Я вже сильно скучив за тобою, за Світланкою та за Сергійком. За всіма, хто знаходиться в селі і навколо нього. Чекати стало дуже важко, особливо тепер, коли прийшли документи. Ох і повільно ж лине час! Таню, кохана, ти бережи себе й дітей. Сергійка намагайся менше колихати, адже він не дівчинка – солдат росте. До побачення, мої рідні. Міцно вас цілую й сильно люблю. Ваш Циганок. 16. 02. 1975»
   Ну а далі, 20 лютого 1975 року, на ранковому шикуванні звучала команда.
   – Рівняйсь! Струнко! Рівняння до середини!
   Молодший сержант Циганок стояв перед строєм і з тремором у ногах слухав наказ командира військової частини  «Про дострокове звільнення з лав Збройних сил Радянського Союзу». А потім Колі здалося, що слух його почав зраджувати. Від того, що йому довелося прислухатися, у нього аж заболіли вуха. Оскільки ряди доблесної радянської армії поповнилися ще одним «солдатом», начальник штабу зачитав інший наказ командира частини «Про зачислення рядового Циганка Сергія Миколайовича у списки військової частини з поставленням його на повне речове забезпечення».  
   Звичайно – то був жарт. Але ж який приємний! Для Колі стало ясним, що командир цим наказом віддячує йому за віддану службу, адже коли в пусковій установці заклинило ядерну боєголовку, для ліквідації наслідків аварії командир роти з усього особового складу частини лише Циганка попросив полізти з ним у шахту, бо у його надійності той не сумнівався. Тоді вони обоє отримали немалу дозу радіаційного опромінення, довго лікувалися в госпіталі і, як стається після випробувань на надійність, сильно подружилися. 
   Ну а далі, після шикування, хлопці погналися на склад, отримали речове й у речовий мішок запхали дві наволочки, два простирадла, два рушники, дві ковдри, дві сорочки, двоє підштаників і все це зверху прикрили ганчір’ям. 
   – І як я з усім цим вийду за ворота? – туплячись на туго набиту армійську сумку, Коля радів, що весь цей скарб він повезе додому.
   – Я проведу тебе, – Фокін після прощального розставання з хлопцями вивів Циганка за КП, ще раз міцно потиснув йому руку й протягнув конверт. – Візьми. Це хлопці скинулися на дорогу. 
   – Та не треба, – стало приємно й водночас трохи незручно.
   – Бери. Повір, не кожному випадає така честь. 
   Дві постаті у військовій формі ще раз обнялися, енергійно потріпали один одного по плечу й розійшлися в різні сторони. 
   – Прибуваємо до Білої Церкви! Стоянка десять хвилин! – дратівливий голос провідниці вивів сержанта із глибин задуманості. 
   Ще мутними очима Коля подивився на привокзальні будиночки, які помалу пропливали повз нього за вікном, потім підняв мішок, з полиці дістав ляльку і вийшов у тамбур. Він нетерпляче чекав зупинки поїзда, а в голові ще й досі гучно лунало:
– «Рівняйсь! Струнко! Рівняння до середини!»