Частина 23. Батько полковника.

   «Серцю не накажеш!» Три роки вже пройшло, а з голови й досі не вдається викинути тих слів, що буром свердлять голову. Та фраза Тані настільки перевернула життя, що він затявся, хоча б ще раз підійти до дівчини. 
   – Серце тут ні до чого, просто сирота та бідний, ото і вся правда, – напнувся й потягнув на себе дерев’яну балку.
   – Що ти там белькочеш? Хапай краще та тягни, не вистачало, аби мене прибило, – Яків знизу дивився на племінника, над яким блищали крокви й лати із свіжо обтесаного бруса. 
   Стоячи зверху на коробці змурованих стін, Коля тягав важкі колоди, складав їх докупи, щоб після обіду почати робити з них настил для майбутньої стелі. Від кожного його поруху під лискучою шкірою вигравали тугі розвинуті м’язи в променях вересневого сонця.
   – Це остання. Злазь. Пообідаємо, відпочинемо, а потім розпочнемо.
   Засмагле обличчя, може вперше за день, виявило хороший настрій. Парубок підняв полотняну сорочку, нею витер із лиця піт, прогнав приставучу муху і, присівши, зістрибнув з триметрової висоти. 
  – Геть здурів? Ноги закортіло поламати? – Яша сердито жбурнув драбину, яку збирався подати племіннику. – Лоботряс! 
    Дав йому запотиличник, як тільки той, порівнявшись, проходив мимо. 
  Обідній стіл стояв на дворі в тіні розлогої яблуньки. Оляна вже встигла поставити на його край каструлю, насипала в глибокі миски борщ і посунула їх на центр столу. Ароматний дух вареної страви, що на свіжому повітрі змішався з пахощами печених пампушок із часником, розбуркали вовчий апетит. Швидко умиваючись, дядько з племінником один одному зливали на руки, а потім витерлися й поважно підійшли до столу. Поки обідали, перед ними з’явився ще й круглий кавун, порізаний на широкі скиби. Коля уже пошкодував, що багато з’їв. У такі дні, які ще по-справжньому теплі, соковита серцевина солодка плода спокушала більше, аніж сам обід. Не усвідомлюючи власних дій, він простягнув руки, узяв дві скибки й вийшов із-за столу. Якнайдалі відійшов у сад, впав на траву під грушею і, любуючись здаля забудовою, їв червону серцевину, спльовуючи під ноги чорні зернятка.
   «Ну ось! І Катя вийшла заміж! Хоч хата й будується на обійсті її свекрухи, дядько, напевне, ж усі витрати взяв на себе. Явно ж не хоче, аби його донька мешкала зі свекрухою». Коля перевів погляд. Його дядько! Той уже помітно постарів, тільки пишні вуса та очі, які на загорілому обличчі виразно блищали небесною синявою, й жилаві руки з довгими пальцями нагадували про давню молодість чоловіка. Високий, сутулий, він теж вийшов із-за столу, захопив піджак і на нього ліг у прохолоді, яку давало дерево. «Тепер не менше часу кунятиме». І парубок під розлогою грушею якнайдалі жбурнув шкірку від кавуна, сперся на кострубатий стовбур, щільно прикривши очі. 
   Добре, що завідуючий кафедрою був йому також тренером із вільної боротьби, тому не дав змоги довго побиватися нещасною долею. Безкінечні тренування слугували цілющим еліксиром від любовної нудьги. Після останньої розмови з Танею, у буквальному сенсі слова, Коля поринув у навчання й спорт. Що там казати! З неї гарний учитель вийшов! Той урок хлопець засвоїв назавжди: якщо бідний та сирота, то не сіпайся – нікому ти не потрібен. Ото і не смикався. За три роки – жодного побачення. Щоправда, була одна дівчина – однокурсниця з паралельної групи, якій він подобався і про яку не раз натякав Петро. Та що міг запропонувати дівчині повна сирота, якщо перед ним самим стояла проблема, де дітися на літніх канікулах, не те, щоб когось привести до хати!
   Оскільки його ніде й ніхто не чекав, Коля знайшов, куди податися у вільний від навчання час. Для студентів вищих професійних навчальних закладів сформували всесоюзні будівельні загони, які розліталися по різних об’єктах народного господарства усього Радянського Союзу, от він і записався в один із таких. На його долю випала поїздка в Тюмень. Романтика! Хто не бував у студентських загонах, тому важко збагнути, що це таке, коли усе літо, працюючи з ровесниками десь глибоко в сибірській глушині, перетворюєшся з бовдурів-нероб на справжніх майстрів по дереву, бетону, стаєш муляром цегляної кладки, якому можуть позаздрити навіть досвідчені фахівці! А яка гордість охоплює, коли після від’їзду усе побудоване власними руками залишається людям, адже доводилося будувати не тільки окремі будинки, школи, гаражі та телятники, будували цілі поселення для першопрохідців нафтовиків, що ринули в Сибір відкривати родовища нафти. Студентство не ставило за мету добрий заробіток, за який можна прожити увесь наступний навчальний рік, воно виховувало в собі шанобливе ставлення до праці. І Коля цим по-справжньому пишався. 
    Перша поїздка в Сибір не вдалася через лікаря медичного інституту. Для нього то вже було п’яте відрядження, тож набрався «досвіду» і з наївними першокурсниками розрахувався не в повною мірою. Як стало відомо пізніше, бригадир виявився нечесним на руку. А от коли загін поїхав наступного року, Коля заробив непогані гроші й привіз Петрові в подарунок вже голубого светра з індійської шерсті. Собі ж придбав два дробовики, два кожухи, по мішку пороху і шрапнелі. Приїхавши додому, він збирався поринути в навчання й пожити не піклуючись про те, що постійно не вистачає грошей. От тільки по приїзду на нього чекав сюрприз.
   За його відсутності Коваль завалив сесію й надумався кинути інститут. У матері хлопця не вистачало грошей на синове навчання, а без стипендії в місті не вижити, тому Володя зібрався поїхати додому. Може тому, що вони жили в одній кімнаті, а може через те, що обоє не мали батьків, хлопці сильно здружилися.
    – Звалишся матері на голову? Скажеш: здрастя я приїхав? – Колі ніяк не хотілося його відпускати, адже ставився до нього не тільки, як до товариша. Він мав почуття, які відчував би до молодшого брата.
    – А що мені робити? Без стипендії я тут не проживу. 
   – У мене є стипендія й гроші, за них і житимемо. А зимову сесію здаси, то вже матимеш свою. Не переживай. Викрутимося якось. 
   І вони викручувалися, пів року Коля тягав за собою товариша. Аби парубок знов не загуляв, не давав йому спуску: грошима з ним не ділився, одяг не підкуповував, але якщо йшли в читальний зал, то платив за двох, книжки купляв обом, їли хлопці теж тільки разом. Закупивши риб’ячого жиру, вони кожного ранку замість сніданку пили його по одній столовій ложці, обідати ходили в студентську столову, а от увечері до коліна переломлювали хлібину й випивали пляшку кефіру, порівну розділивши її між собою. А коли наставали скрутні часи, то бігли на залізничну станцію розвантажувати вагони з окисом заліза. Той настільки в’їдався в шкіру, що вантажників на таке діло годі було й знайти. А от вони бралися за роботу. І хоча потім, відмиваючись, по пів дня сиділи в бані, їм за це гарно платили. 
   Якщо зайвий раз не байдикувати та не лінуватися, то знаходився і час для навчання. До зимової сесії Коля настільки підготував товариша, що перший екзамен той здав на п’ять. За три роки навчання це була перша п’ятірка! Вона наскільки надихнула хлопця, що йому ж відразу закортіло напитися. 
      – Це, що таке? – дивлячись на хитку ходу Коваля, Коля відмовлявся вірити власним очам.
   – А!!! Це ми з хлопцями відсвяткували мій перший успіх, – язик, який постійно прилипав до піднебіння, намагався поділитися радістю. 
    – То ти не пішов зі мною в спортзал, бо захотів напитися? – образа за витрачений час та марний труд перемішалися.
   Не шкодуючи сили, Коля стиснув кулак і блискавичним ударом зацідив «дорогому» товаришу прямісінько в зуби. Той відірвався від землі, пролетів через усю кімнату і, упавши навзнак, розтягнувся пластом на порозі. Стало моторошно дивитися на пусті витріщені очі. Здавалося, тіло випустило дух. «Ну, все! Прибив». Але ж ні, вмить протверезівши, Володь підвівся і, побоюючись добавки, швидко роздягнувся й ліг, укривши себе з головою.
   Якраз отой кулак «припечатав» хлопця до Миколи. Він більше не ризикував власним здоров’ям і не відходив від нього ні на крок, а останні чотири екзамени склав уже без жодної трійки. То була п’ята сесія за усе навчання, і перша, яку студент Коваль здав на високий бал.
   Після третього курсу студентів уже не брали в будівельні загони. При переході на четвертий у хлопців розпочиналася двомісячна виробнича практика. Усіх, хто приїхав на навчання із села, направили в рідні колгоспи. От Коля й проходив її на будівництві дому двоюрідної сестри. Зранку він йшов на ферму, на декілька хвилин показувався ветеринарному лікарю Валентину, який тільки на п’ять років старший за нього, і біг назад на забудову. Тут з нього було більше зиску, бо сам практикант мав кращі знання й навички, ніж сільський ветеринар. А той і не противився, тому лише б спирту потягти та поспати на ліжку, що стояло заховане в другій кімнаті ветеринарної аптеки. Та й для чого йому аж два практиканти? З нього цілком достатньо й одного. Ще й такого спритного! Поки він спить, той виконує всі забаганки: заповнює журнали, робить обхід, готує ліки за його рецептом і все це виконує тихо, без жодного натяку на обурення.
   З кінця третього курсу в Тані теж почалася шестимісячна переддипломна практика. Усі її подружки отримали направлення в Семипалатинськ та в Приморський край, а вона єдина з групи приїхала на практику в рідне село, бо здоров’я матері не дозволило їй аж наскільки далеко поїхати від дому. Саме тому, зіткнувшись з нею в аптеці, Коля тепер не знаходив собі місця. Та давня фраза, кинута нею, підняла з глибин душі образу. Він же був певен, що все минуло. То чого ж зараз ті слова ще з більшою силою свердлять йому голову?
   – Коля, сину, вставай, – Яша нахилився над племінником і потряс за плече. – Уже сонце пішло на спад.
   Наче після побиття хлопець підвівся і, виграваючи мускулами, потягнувся вгору, а потім зрушив із місця й наздогнав дядька.
   – А Таня давно в селі? 
   – Яка ще Таня? Тобі що, дівка якась наснилася?
  – Та ні, це дядини моєї донька. Я сьогодні зустрівся з нею, так вона виявляється теж практику проходить.
   – А! Ну, то кажи ясніше. А то Таня! Яка ще Таня? Я що всіх Тань повинен знати! – Яша нахилився за драбиною, яку до обіду жбурнув у траву, потім підвівся з нею, спер на стіну й на мить закляк. – Я ще з весни її бачив, бігала тут з сумкою по селу. Ну, тепер давай вилазь. 
     Махнув рукою вгору і, пропускаючи племінника вперед, відійшов у сторону. 
   Чисто механічно парубок клав настил і думав про дівчину. Не міг втямити, як так вийшло, що уже цілий тиждень він ходив на ферму, а з нею зустрівся тільки сьогодні? «І чого вона так перелякано дивилася? Її очі не блистіли холодом, і ні в поставі, ні в поведінці не прослідковувалася гордовита зверхність. Вона якась інша». Усі його помисли наскільки заполонилися Танею, що повністю узяли верх над фізичною втомою. В обличчя уже віяв західний вітер, а Коля, не відчуваючи вечірньої прохолоди, продовжував молотком клепати по залізних цвяхах і думати про неї.
   – Шабаш! Досить на сьогодні, – насилу переставляючи ноги, Яків хитався від втоми.
   Повечеряли в цілковитій тиші, а потім попрощалися й помалу почвалали додому. Йшли теж мовчки. Напружена праця позбавила сил навіть на балачки.
   – Я зранку схожу на ферму, а ближче до обіду вернуся, – це перше, що було сказане за усю дорогу. 
   Напроти свого подвір’я Яків спинився, з кишені витягнув кисет і закурив. А Коля, не зупиняючись, пішов далі. Зайшовши до хати, він впав на ліжко й вперше за цілий день відчув втому у всьому тілі. Очі мимоволі заплющилися і, не зволікаючи, дрімота помалу почала схиляти хлопця до сну.
   – Колю, ти спиш? – солодкий напівсон розвіяв сусідчин голос.
   – Не сплю. Чого вам треба? – не відкриваючи очей, лаяв про себе тітку.
  – У мене корова заслабла, – з прочинених дверей стирчала Саньчина голова. – Валентин пробив їй бока, так рана чогось загноїлася. Може, ти глянеш?
   Він намірився відіслати її, пообіцявши, що зайде пізніше. Але те, що прошамкотів беззубий рот, змусило підвестися з ліжка.
   – Там прийшла практиканточка, так я боюся, що та дитина й сама ще нічого не тямить.
   – Добре, ідіть, – розум відразу збагнув про кого йдеться. – Я зараз явлюся.
   Тітка Санька зникла, а він підійшов до люстерка, пальцями розчесав хвилястий чув і вийшов з хати. У Тані й справді на плечах висіла брезентова сумка, яку вона обнімала і, ледь помітно подавшись вперед, зирила на коров’ячий бік.
   «В очах пустота, а вигляд має доволі серйозний». Підходячи ближче, не зводив з неї очей. 
   – Що тут у вас?
  Від несподіванки дівчина сіпнулася, а глянувши, хто прийшов, й зовсім зашарілася. Бачачи її збентеження, Коля пожалів колегу, тому прийшов на допомогу.
   – Тут, тітко, голими руками нічого не вдієш. До завтра не здохне, а от завтра... – він повернувся до дівчини й запитав: – Ти будеш в аптеці?
   У відповідь та мовчки гойднула головою.
   – Добре, тоді увечері я зайду за ліками.
   Повернувся й подався з двору.
   Цілий день Таня не знаходила собі місця, усе просто подало з її рук. Очікуючи вечора, вона снувала по аптеці й весь час поглядала на двері. «Як так вийшло, що після тої розмови він зник на цілих три роки, а вчора два рази зустрілася з ним?» Знесилившись від напруженого очікування, підійшла до вікна, сіла за стіл і підперла кулаком бороду.
      – Знати про нього не хочу! – обурюючись, випалила вголос. – «Явиться, віддам ліки й хай іде».
   Подумки продовжила панікувати: «Бачте образився! А що я сказала!?» Злість ніяк не хотіла відступати, та й вибачити не могла, що тоді, замість того, аби перепросити, він пропав. А ще спокою не давало й те, що при ньому все випало з голови? «І чого розгубилася? Адже вчили ж інфіковані рани!»
   – Є хто? – Коля відчинив двері, переступив поріг і поглядом впірився в Таню, яка і собі від столу, що стояв напроти, зором вперлася в нього. – Ти одна?
   – Одна, – аби заховати зляканість, взяла олівець і почала ним вертіти. 
   – Ну, що? Даси мені медикаменти?
   – Бери, що треба. 
  – А де у вас спирт, сода та іхтіол? – він уже зайшов всередину й зупинився біля ряду тумбочок, над якими висіли скляні шафки з аптечною тарою.
   Таня підійшла до нього й почергово відкрила всі дверцята. Діставши з полиць штанглаз із содою, іхтіол у банці й пляшку з етиловим спиртом, Коля старував ваги, що стояли поряд, відважив усе, перемішав і виложив у пусту бляшанку, яка вчасно потрапила під руки. 
   – Що ти робиш? – Таня зацікавлено спостерігала, заглядаючи через плече.
  – Як що? – він різко повернувся й неумисно ліктем провів по дівочих грудях. – Це ж перше лікарство при гнійних ранах.
   Він уже і сам не радий, що обернувся, але, щоб вийти зі скрутного становища, у яке сам обох загнав, продовжив говорити:
   – Треба все це зважити в рівних пропорціях і перемішати. Вас такого не вчили?
   Таня байдуже знизала плечима й відійшла якнайдалі. Їй стало незручно, і від стида зашуміло у вухах, тому вона майже нічого не чула. 
   – Таню, – Коля мовив тихо, запал, з яким щойно говорив, раптом скінчився. – Тут є бритва? Кругом рани треба побрити шерсть.
   – Є! – вона вийшла в сусідню кімнатку, а повернувшись, тримала в руках станок для бриття й тонку сталеву пластину з гострими краями. 
   Все! Привід для розмов скінчився, тепер необхідно взяти цей клятий інструмент і йти на виклик до тітчиної корови. 
   – Може, ти сходиш зі мною? – зробив відчайдушну спробу довше затриматися біля дівчини. – Побачиш, як лікуватиму корову. 
   У відповідь Таня підвела очі. Вона не проти пройтися, адже цілий день просиділа в аптеці. Їй самій уже кортіло вирватися на волю, тому шанс, який щойно випав, дівчина не збиралася втрачати й це не вважатиметься втечею, бо вона законно піде на виклик. 
   – Я зараз, – знов метнулася до кімнати, скинула халат, переодягла туфлі й швидко повернулася. – Давай все складемо в сумку. 
   Поспіхом спакувалися й закрили аптеку. Трохи ніяковіючи, обоє йшли мовчки і, крадучись, кидали один на одного косі погляди. Уперше Коля не метався думками й не придумував про що поговорити. Він напевне знав, що і без його балачок дівчина наполохана. «От, як спитає, тоді можна відповісти, а зараз не варто сушити голову безглуздими балачками». І Таня, не зважаючи на зовнішній спокій, була вдячна, що хлопець мовчав.  
   Саме так, не розмовляючи, вони перейшли село й вийшли на широку вулицю. Раніше Тані не доводилося тут бувати. Вчора вона вперше прийшла сюди. Аби роздивитися, де живе Коля, вертіла головою. Їй так і не вдалося нічого підгледіти. Дійшовши до краю вулиці, не змовляючись, пара повернула у двір до беззубої тітки.
   – Ліно! Де мати? 
   На подвір’ї їх зустріла молода жінка з хлопчиком на руках. 
   – Погукай її.
   Тітка, ніби почула, вийшла з хати, пройшла повз них до хліва, і вся процесія слідом двинула за нею. 
   – А ти чого йдеш? – Коля повернувся до Ліни.
   – А що, не можна? – загадкова посмішка не покидала вуста.
   Вона недарма посміхалася. Ніхто із хлопчаків, що жили на кутку поряд, у дитинстві не дружив із нею, окрім цього гордовитого парубка. У них в обох не було батьків, саме тому хлопчик і дівчинка, які виросли разом, сильно здружилися. Як тільки Коля з Танею зайшли на подвір’я, Ліна здогадалася – ця дівчина й досі подобається хлопцю. Хай він кривляється скільки завгодно, та її не обманути, тепер вона заміжня жінка і їй більш відомі переживання, які бувають із-за нерозділеної любові. 
   – Таню, подай бритву.
   А по тому, як глянув на неї, вона впевнилася – здогадка її вірна.
   Коля побрив шерсть, йодом обробив краї рани, наложив суміш, що сам приготував ще в аптеці, і спеціальним швидкосохнучим клеєм зафіксував пов’язку на шкірі. 
   – До завтра хай так залишається, а от завтра треба покласти нову. 
   Тітка Санька послухала й повела корову в хлів.
   – Тепер ходімо вечеряти, – Ліна підкинула Єгора на руці, бо той почав вередувати. 
   – Ні, мені тільки руки помити б і я піду додому. 
   – Тобі додому йти – один раз впасти, – це Санька саме з’явилася на порозі. – Встигнеш ще. Може, дівчина голодна! Ти про неї думав? 
   – Ви що! – Таню аж у жар кинуло. – Я їсти не хочу! 
   Їй настільки стало незручно, що захотілося попрощатися й швидше піти. 
   – Та що це з вами!? Колю, ти боїшся в хату зайти? 
   Ліна намірилася їх не відпускати. 
   – Візьми дитину, – ткнула йому сина й повернулась до Тані, – А ти давай сумку. «Тепер точно не вислизнуть з двору, та й мати позаду йде, тож не дасть утекти».
   Майже силоміць затягла обох до хати, швидко зібрали вечерю й посадили за стіл. Гості сиділи, ніби засватані.
   – Чого нічого не їсте? 
   – Та ми не голодні, – Таня відповіла за двох, хоча насправді на увазі мала тільки себе. 
   Аби не жіноча цікавість, яка аж розпирала, ото і сиділи би мовчки, а так, зиркнувши з-під хустки на сусіда, Ліна на правах господині почала вести розмову. Ніби кліщами, по слову їй доводилося витягувати інформацію з гості. Коля не втручався, тихо сидів і з усіх сил намагався прислухатися до ледь чутних коротеньких відповідей. Завдяки властивому жінкам інтересу до всього нового та незнайомого, він дізнався, що через місяць у Тані закінчується практика, весною вона отримає диплом, почув і те, як у неї здригнувся голос, коли розповідала про хворобу матері й про страхи, які її лякали. Якби йому самому захотілося дізнатися про дівчину, довідався б менше, аніж зараз, непомітно сидячи за столом.
   Він, може, і ще посидів би, але тонка багряна смужка на горизонті, яка добре виднілася через вікно прохожої кімнати, сповіщала, що у вересні сутеніє дуже швидко. Колі що до того? Сидить у гостях і майже вдома. Двір тітки Саньки межував з його обійстям, і між ними не було навіть низенького тину. Перейшов тік – й опинився в себе вдома, а от Тані треба йти аж на інший бік села.
  – Ну, нам уже час. Незабаром смеркне, – підвівся, і ніхто його не спиняв, на дворі й справді посутеніло. – Я, тітко, завтра іще зайду.
   Вийшовши на шлях, Коля дивився, як дівчина вішає сумку через плече. «Доки вона дійде до центру, а звідти поки перейде село, то додому добереться смерком». Стояв й тихо роздумував про себе. «А якби повернула в протилежний бік і дорогою пішла поза городами, то ще до темноти явилася б додому». Глухівка – село витягнуте, ніби квасолина, і якщо іти звичним шляхом – це добрий гак, а дорога, яка навпростець з’єднує два протилежні кінці «квасолини», набагато скорочує шлях, хоча для дівчини йти нею через поле стане, напевне, страшніше.
   – Таню, зажди, – він вигукнув, як тільки вона повернула, аби піти. – Давай я тебе доведу до хати. 
   Бачачи в очах сум’яття, відразу ж підняв руку. 
   – Та зажди, нічого не кажи. Я тебе полем проведу. Так набагато скоріше. 
   Іноді, перед тим, як завернути до тітки Фросі у город, Таня стояла й дивилася на дорогу, що вела в протилежний бік далеко в поле. Але піти нею до іншого краю села, яке вдалині виднілося верхівками дерев, не виникало ні бажання, ні потреби. Тепер же в неї з’явилася можливість пройтися тим незвіданим шляхом. «Може, воно й насправді так коротше?» Поки дівчина вагалася, сонячний диск торкнувся горизонту. 
   – Пішли, – і крок ступила назустріч хлопцю, адже сутінкова мла завжди її лякала, тож зараз вона ладна піти куди завгодно, лише б до присмерків дійти додому.
    – А оце – моя хата. 
   Таня простежила за простягнутою рукою й поглядом наткнулася на крайню від поля низеньку хатину під солом’яною стріхою. Вона стояла біля самого шляху, повернувшись до нього задньої стіною. Від неї аж віяло убозтвом: біла глина місцями повідвалювалася, а знизу до рудого її поклювали кури. «Мабуть, не один рік стоїть немазана». Далі із-за густого вишняку, торцем до шляху, представ і хлів, широчезне подвір’я, відгороджене від дороги ровом і кострубатим галуззям. До хати через перекошену хвіртку вела стежка, витоптана в спориші. З усього побаченого найбільше Таню вразила груша: вона схилилася над хатою, ніби мати над дитиною, і повністю накрила її розкішним гіллям.
   Йти далі, скручуючи в’язи, стало перед хлопцем незручно, тому відвернувшись, пішла дорогою, що й вивела їх у поле. Коля йшов поруч, не піднімаючи голови.
   – І тобі не страшно тут жити одному? 
   Він гадав, що дівчина вжалить його біднотою, а натомість в голосі почулися нотки жалю. 
   – Сама б я не змогла. Одна! Ще й на краю села. Це ж уночі й вовк у хату може залізти.
   – Де ж ти тут вовків бачила! – не стримався й посміхнувся з полегшенням.
  – Не смійся. Наша хата третя від поля, а знаєш, як мені страшно, коли мати в лікарні, а я одна залишаюся уночі!? 
   Покосившись, Коля і справді узрів наскільки їй страшно. Здалося, руками зміг би торкнутися до того страху.
   – Так мене ніхто не питав. Звик уже. 
  – Як можна звикнути до самоти?! – сказала й заклякла, а потім повільно повела навколо себе і, не усвідомлюючи що робить, руку свою спинила на чоловічих грудях. – Дивись, як гарно!!!
   Спершу Коля глянув на руку, з-під якої скажено вистрибувало власне серце, а вже потім прослідив за дівочим поглядом. Вони зупинилися на середині шляху, якраз у тому місці, звідки проглядалося усе село. Воно розляглося перед ними, наче на долоні. Хоча небо вже освітлювали останні промені, на потемнілому фоні ще досить гарно виднілися обидва краї села, ліхтар на стовпі біля клубу, білі стіни магазину та ферма, що на протилежному боці світилася яскравими електричними вогнями.
   – Таню, ми ще зустрінемося? – ця вечірня пора й краса природи не втримали запитання, що рвалося з грудей.
   – А ти цього хочеш? – дівчина підняла очі, глипнула на парубка і, ніяковіючи, опустила голову.
   – Завтра – субота, – Коля долонею накрив тендітні пальчики. – Давай сходимо у кіно?
   У відповідь рука з грудей помалу сповзла донизу і його укутав розпач. «Не піде. Навіщо спитав?» Аж холодно стало. 
   Поволі Таня оглянулася навколо себе. «Дивно!» Вона серед ночі в безкраїм полі й вперше в житті не боїться! Поряд із цим парубком нею заволоділи почуття повної безпечності й спокою. 
   – У клубі не підходь до мене. Сядь недалеко поряд. Як кіно закінчиться, я вийду із залу, тоді ти йди за мною. Додому підемо повз цвинтар, а там городами, щоб нас ніхто не бачив. 
  «Матір Божа! Це що таке!?» Після такого рокірування Коля уже й не певен, чи все правильно розчув. Очікуючи на відкоша, спершу не дослухався, про що тепер шкодував.
  – Пізно. Пішли до хати, – дівчина підганяла, адже боялася, що через її відсутність мати розхвилюється й знову потрапить до лікарні. 
   Уже поспішаючи, пара дійшла до Фросиного городу.
   – Далі проводити не треба. 
   – Зажди, – у хлопця каша варилася в голові. – Ти не обдуриш? Прийдеш?
   – Прийду. 
   Відпустив їй руку, як тільки почув відповідь без жодного натяку на манірність. Він стояв й очима проводжав потемнілу постать, яка вузенькою стежкою бігла до хатини, що глибоко від шляху біліла серед городів.
   І справді, тоді Таня не обманула. У ту суботу і в минулу, після кіно, ховаючись від сторонніх очей, вона разом із хлопцем поверталася додому. Весь позаминулий тиждень ходила з ним до тітки Саньки на виклик, а пізніми вечорами вибігала в поле туди, де він чекав на неї, сидячи над дорогою на високому обриві. Два тижні отак пройшло. Ще якихось сім днів, і все – Коля повернеться до навчання. Від таких думок дівчині не лежалося. Якщо він поїде, що робити їй? Сьогодні вперше вона проснулася з відчуттям, що віднині знайшла оте рідне, без чого надалі не хочеться жити. «А що сказати Борисові? Не можна ж ховатися вічно!» Незважаючи на суботній ранок, думки змусили її сповзти з ліжка. Босоніж по холодній підлозі вона добігла до відра з водою, вмилася, надягла плаття, взяла гребінця й заглянула в люстерко.
   З-під тонких брів сірими очима на неї дивилася миловидна дев’ятнадцятирічна дівчина. Її високий лоб супився, а короткий, трохи кирпатий ніс, морщився, коли вона приглядалася до ледь видимих веснянок, які лишило по собі сонячне літо. Приглядаючись до себе, Таня повела пальцями по припухлих вустах і її щоки вмить зарум’яніли, а ластовинки на них стали яснішими. Від приємних спогадів губи роз’їхалися в сором’язливій посмішці, продемонструвавши дзеркалу рівний ряд білих зубів.
    Перший поцілунок!!! Такий тремтливий, довгий та ніжний! Тоді стихли всі слова, чувся лише шепіт та шурхіт трави, стеблинки якої й досі лишалися прим’ятими в копиці сіна, що тітка Раїса заклала овечкам на зиму майже в полі на краю села.
    Двері в сінях гупнули, Таня сіпнулася і, поки мати не зайшла до хати, кинулася до ліжка.
   – Ма, а коли Надя приїде? Що вам казала? – не спішила дивитися на неї, застилала постіль й чекала, поки схолонуть щоки.
    – Сьогодні ввечері явиться додому, – Юхимія пройшла до лави, сіла і її важке дихання понеслося по кімнаті.
   Дівочий розум, як партія у шахи, працює, прораховуючи кроки на багато ходів наперед. Надя рідко якої суботи не приїжджала додому, саме через цю причину Таня й сказала Колі, щоб не приходив сьогодні, а от Борисові, навпаки, передала, аби прийшов смерком. Перед зустріччю з ним їй хотілося ще раз переговорити з сестрою. Застеливши покривалом ліжко та збивши подушки, вона не стрималась і простогнала. «Ото тепер із-за цього очікування день до вечора тягтиметься».
   Ще із зими, ніби за компанію, Борис почав ходити в Шпиль, хоча сам жив у центрі, а потім ненав’язливо став потроху підходити до Тані в клубі. Якось ненароком, чи навмисне, кожного разу виходило так, що опісля вечорниць вони завжди лишалися одні, і він через городи вів її додому. А коли в травні студентка приїхала на практику, то признався, що вона сподобалася йому і вже відтоді не давав дівчині проходу. Він теж їй приглянувся. А чого б і ні? Єдиний син у батьків, та й на вроду непоганий: високий, статний, з себе показний парубок. Хвастав, як тільки жениться, то батьки відразу ж поставлять нову хату. Не один раз натякав, що на Багатий вечір пришле сватів. От тільки у відповідь Таня мовчала. Оте її мовчання й давало хлопцю надію, і аби не тітчина корова, то й пішла б за нього заміж.
   Того вечора, коли вперше після розтавання, Коля повів її додому, у ній щось непоправно змінилося. З’явилося відчуття, що випадково знайшлося те, без чого весь механізм життя відмовлявся злагоджено працювати. Вона ще вагалася, два тижні вибріхувалася, адже боялася помилитися, зробивши неправильний вибір. Може, і надалі сумнівалася б, аби не учорашній поцілунок. Борис теж її цілував, але з ним дівоче тіло не відчуло гріховної насолоди, яка тільки поряд із Колею зародилася внизу живота, а потім піднялася до грудей, не даючи вільно дихнути. Здавалося, земля втікала з-під ніг, і якби її відпустили, то вона провалилася б у пекло. Але він не відпускав, бережно поклав на солому, приліг поряд і трепетно та ніжно цілував, даруючи звабливу насолоду.
   – Дівко! Щось ти довго возишся! – Юхимія стежила за непоспішними рухами доньки й здогадувалася, що та зараз думає не про подушки, які похилилися й норовлять упасти. – Будеш так зволікати, доярки уже підуть з ферми.
   У ту ж мить Таня вертко крутнулася і, ховаючи очі, поснідала, нашвидкуруч одяглася й шмигнула із хати. Мати поглядом вловила у вікні тендітну фігуру своєї доньки. Як тільки дрібненькі кроки протупотіли під причілковою стіною, вона повернулася й через шибку вп’ялася очима в щупле, невеличке на зріст дівчисько в легенькому пальті.
   – Ото коза! 
   У підтвердження сказаних слів, Таня зірвалася з місця й побігла, наче наполохана лань. «Виросла! І коли тільки встигла?!» Потік сліз хлинув з очей, і Юхимія не стримувала ридання. Солоні краплі котилися по щоках, звисали на бороді на мить, падали на груди, а вона сиділа, дивилася у вікно і не ворушилася. Страх проймав матір. «Пожити б ше! Помру, лишиться одна серед чужих людей, як билина в полі. Сили у неї, що у трави, яка опираючись вітру, гнеться на всі сторони. Вітя з Надею спочатку не покинуть її, приглянуть. А потім? У кожного з них власні сім’ї. У сина уже троє дітей, у дочки третє скоро народиться. Що робитиме Таня сама в цій хаті? Старші знайшли свою долю, а який уділ спіткає її? Пожити б трішки! Хоча б одним оком підгледіти, яка людина стрінеться на віку».
    Добре, що у сінях гупнуло і в хату прочинилися двері, бо так і справді недовго й померти, боліло вже не тільки за грудниною – почало віддавати в руку.
   – Господи! – Фрося кинулася до відра з водою. – На, бери пий! Губи сині, аж дивитися страшно.
   Холодними руками Юхимія припала до простягнутої чашки, попила води й уже вдвох вони мовчки сиділи.
   – Легше?
   – Трохи відпустило.
   Поверхневе дихання й справді стало тихішим.
   – Таня ж іще не поїхала? Скажи, чого ти ревеш?
   – Помру я скоро, Фросю. 
   – Тю! – Фрося покосилася на подругу.
   «Вигляд і справді має нехвацький». Та ж не хмизу підкидати у вогонь. 
   – Оце ти із-за цього плакала? Ото знайшла чим перейматися! 
   Не весело, але Юхимія посміхнулася.
   – Ти ж її одну тут не кидай, заглядай по-сусідськи.
   – Слухай, ти ж іще не вмерла. Ото сама за нею й дивися. Ми в неї ще на весіллі потанцюємо! 
   – Дай Бог, щоб встигнути!
   Іноді Фросю й саму навіщали страшні думки, але вона їх справно від себе гонила.
   – Юхиміє, поки ти ще не вмерла, давай напечемо пиріжків? Я маку тобі натру. Ти ж знаєш, у мене виходять несмачні. 
   – Знаю! Неси свій мак. 
   Думки про опару, про тісто – і грудна жаба відступила.
   – Та спершу дров принеси, – гукнула подрузі вже у спину.
   Фрося не тільки дров натаскала, вона притягла своє знаряддя праці і, поки господиня топила в печі, всілася на землю, зажала в руках макогін, а між ногами – макітру, і почала розтирати мак. Більше вже ніхто не плакав. Іноді сусідки сходилися докупи й могли дати волю сльозам, але тільки не тепер – сьогодні в хаті місця сльозам не вистачало. Давно вже Юхимія змирилася, що в Фросі язик без кісток, тож помалу возилася з тістом і, слухаючи нескінченну балаканину, забула думати про смерть.
   Отак за розмовами день до вечора непомітно й збіг. Опівдні до них приєдналася Надя, і вже втрьох, сидячи за столом, вони чекали на вечерю Таню.
  Ще здаля, спускаючись до берега чужим городом, Таня помітила, що на протилежному пагорбі світиться в усіх вікнах її хатини. Хата з золотими вогниками здавалася настільки привітною, що молоде дівча пташкою збігло донизу, пролетіло через місток, далі по стежці піднялося на круту гору й майже не захеканою підійшло додому. Балаклива трійка, стрічаючи її на порозі, сиділа за столом, із чашок потягувала молоко й по черзі таскала пироги з глибокої миски.
   – Не зволікай, скоріше підсідай до нас, бо не дістанеться, – наперебій із набитими ротами всі троє запрошували до себе.
   Вечеря виявилася наскільки смачною, що від випічки уже боліли боки, а руки однаково тяглися за пиріжками.
  – А чого ти сама приїхала? Я вже за Люсею скучила, – Таня говорила до сестри й очима семафорила, аби та вийшла в сіни.
   – Не хотіла тягти її за собою, – зрозумівши натяк, уже з досить видним животом Надя піднялася із-за столу. – Їсти їм я наготовила, Мишко погодує, а завтра на вечір я буду вдома. 
   Те, що у відрі немає води, вона давно помітила, саме тому й підійшла до нього.
   – Пити хочеться. Схожу до криниці.
   Дзенькнувши залізною дужкою, поспішила з хати.
   – Я допоможу їй, – Таня запхала за щоку останній шматок і з набитим ротом вискочила слідом.
   – Що у тебе сталося? – Надя чекала на сестру у сінях.
   – Ходімо, я тобі зараз все розкажу.
   Неспішною ходою двоє брели до колодязя.
   – Знаєш, я не хочу виходити заміж за Бориса.
   – То не йди. Хто тебе силує? – старша із сестер помітила, як молодша низько опустила голову. – Чи ти йому щось обіцяла?
   – Не обіцяла, але надію дала.
   – Ну, а що тепер змінилося?
   – Я помирилася з Колею, а з Борисом ходити більше не хочу.
  – Ой, дівко! Ти хоч впевнена в тому, про що мені зараз кажеш? Може, завтра розвидниться й ти передумаєш!?
   – Не передумаю, – Таня повернулася й всім єством попросила у сестри поради, яка на сімнадцять років старша за неї. – Надю, я боюся його. Він зараз прийде. Підкажи, як пояснити, щоб більше не приходив.
   Страх і відчай блиснули в дівочих очах.
   – Знаєш що? – турбота про рідню взяла верх над усім. – Коли прийде, то ти з ним говори біля дверей, нікуди далі не йди. Я стоятиму в сінях й слухатиму. Якщо почне бити, то вийду. А при мені вже не посміє!
   – Добре, – тягар з плечей ніби спав. – Тоді ти стій тут, а я швиденько принесу води.
  Борис, як й обіцяв, прийшов у точно визначений час. Тільки Таня почула за вікном глухі кроки, прикрила плечі шерстяною хустиною й тихо пішла з хати. Надя теж довго не зволікала, накинула на себе материн твідовий піджак, вийшла в сіни і, намагаючись шерхотом не виявити присутність, притихла біля вхідних дверей. Ніби швидко збиралася, а вийшло так, що слухала вона вже кінець розмови. 
   – Борисе, ти більше до мене не приходь.
  – Чого? – у голосі прозвучало скільки відчаю та нерозуміння, що Наді по-справжньому стало жаль хлопця.
  – Я не хочу з тобою ходити й заміж за тебе не піду, – з ходу випалила, воліючи швидше покінчити розмову.
   – Таню, як так? Я ж батькам уже сказав, щоб на весілля горілку гонили!
   – Не ображайся, та я не можу. 
   – Це із-за Миколи? – злість наступала на горло. – Скажи мені! 
   У відповідь дівчина уперто промовчала.
   – Значить, правду мені хлопці сказали!
   – Я не знаю, що вони тобі казали, але сюди більше не ходи.
   – Зажди, – схопив за руку, як тільки вона повернула, щоб піти.
  – Борисе, я ж чесно зізналася! Невже було б краще, аби водила за ніс, брехала тобі? Я й сама не знала, що так може статися! Ти йди. Не ображайся на мене, я більше до тебе не вийду. 
   Рука звільнилася, Таня надавила спиною на двері й сінешня темнота ніби проковтнула її.
   – Таню-ю-ю! – Борис пошкрібся знадвору, потоптався на місці і, оскільки йому ніхто не відповів, тією ж стежкою, яка і привела його сюди, похнюплено пішов додому.
   Її вуста! Вони завдали настільки сильного душевного болю, що парубком заволоділи почуття повної безвиході. Він, який завжди у собі впевнений, ніколи не впадав у відчай, та зараз йому стало важко, здавалося, що серце закам’яніло. «Це все він! Мені хлопці казали, а я дурний не вірив!» Злість закипала в ньому. «Зустріти б того Циганка та натовкти пику, щоб знав, як чужих дівчат знаджувати». Аж зупинився. «Що це таке?» Невже жага помститися наскільки потужна, що уява перед ним сама малює чорну постать широкоплечого молодика, який перевальцем іде попереду на клишоногих, ніби у ведмедя, ногах. Нехай пізній вечір обмежує видимість і здалеку розпливаються деякі лінії фігури, але крізь нічний серпанок Борис напевне впізнав клишаву ходу Циганка. «Це він!»
   – Миколо! Постій!
  «Хто б це міг бути?» – знаючи, що з Танею побачення сьогодні не відбудеться, Коля допізна затримався в сестри на забудові, тому так пізно ішов. Але хто його зміг впізнати? Адже на цьому боці села йому майже не доводилося бувати, а якщо і приходилося, то так, аби ніхто не бачив. Тому, зупинившись, прищурив очі й пильно придивлявся до постаті, яка підбігцем наближалася до нього.
   – Здоров, Борисе! А ти, що тут робиш? – для вітання подав руку, яку той відразу ж й потиснув.
   – Тебе чекаю.
   – Мене? – здивуванню не було меж.
   – Слухай Миколо, ти до Тані ходиш?
   – Ходжу, а що таке? – він не мав наміру ні перед ким звітувати, але й віднікуватися теж не збирався. 
   – Так і я до неї ходжу. Ми вже ціле літо зустрічаємося!
   – Як це? – для нього Борисове зізнання стало справжнім відкриттям, адже Таня жодним словом не обмовилася про свого кавалера. – То я не знав.
   В очах суперника ображений парубок прочитав, що той не бреше, та й здивування в них було не менше, ані ж у нього самого пів години тому. «Значить, дівчину ніхто не крав, то вона сама так захотіла».
   – І що ти тепер хочеш? 
   – Уже нічого, – Борис байдуже махнув рукою, пішов далі.
     Доганяти його ніхто не став. 
  Оті спокусливі вечори серед поля на високому обриві багато в чому допомогли розібратися. Відкинувши усілякі сумніви, у свої двадцять п’ять років Коля зміг прийняти остаточне рішення й жодного дня зволікати не став. Здавалося, до вечора йому не дожити, так хотілося якомога швидше піти до Тані, поговорити з нею, та час ніби зупинився. А от відтоді, як під схроном ночі вона вчора погодилася вийти за нього заміж, стрілки годинника, наче сказилися. Вони невблаганно наближали мить, коли неодмінно доведеться бесідувати з її матір’ю. І хоча до наступної суботи – цілий тиждень, його уже зараз сковував льодяний страх. «Добрі смішки з чужої лемішки!» Перша зустріч з майбутньою тещею! Що для молодого парубка може стати страшнішим?!
   Для початку Коля вирішив поговорити з дядьком. Наступного ранку проснувся й подався до нього. Той вже встиг поснідати, але із-за столу ще не вставав. Дядина якраз прибирала миску з височенним стосом картопляних млинців, а баба сиділа осторонь на низенькому стільчику й складала в підпіччя баняки. З ходу він привітався, підійшов до стіни, на якій висів відривний календар, мовчки відрахував шість листочків і показав.
   – Ось цього числа я іду свататися.
   Всі присутні в хаті втупилися на маленький клаптик паперу, де красувалися літери «7 листопада 1972 рік».
   – Ох, Боже! – Оляна сплеснула в долоні. – Ми ж не встигнемо і наготовитися!
   – Не хочете, то й не треба, – у сироти діалог короткий. – Я й без весілля оженюся. 
   У два кроки перетнув кімнату, переступив поріг і зник за щільно зачиненими дверима. У хаті повисла мертва тиша. Здалося, що у вухах заклало. Яша перший прийшов до тями, покосився на матір, потім перевів погляд на дружину, згріб зі столу срібний портсигар і слідом вийшов з хати.
   – Витягуйте ті чавуни назад, – Галина теж скинула заціпеніння. – Будемо готуватися до весілля.
   Оляна за невістчиним наказом низенько нахилилася, полізла в підпіччя й із-за баняків дістала ще й дві чотиривідрові каструлі. І вже до вечора кругом лежанки в каструлях та трьох дерев’яних бочках шумувало, пінилося, а в хаті задушливо тхнуло бражкою. Яша, як і обіцяв колись сестрі, того ж дня поїхав у район і купив весільний костюм – це найменше, що він зараз міг зробити для її сина.
   Дні збігли. На обох кінцях села усі з напруженням чекали суботи. Юхимія, дожидаючи гостя, підготувала скромну вечерю, подала її на стіл, одягла чорну суконну спідницю, червоний шерстяний светр з білими ґудзиками спереду, запнула ситцеву хустину з голубим бережком по краю й сіла біля столу. Якось несподівано для себе, Таня вперше по-іншому подивилася на матір. Здавалося, вона причепурилася, щоб краще виглядати, а вийшло навпаки: нарядний одяг засвідчував, наскільки сильно вона постаріла. Колись рівні плечі тепер чомусь поникли, постать зігнулася, а руки, мов прив’язані, безвольно лежали на колінах. Груба в’язка светра вирізнила лінії обвислих низьких грудей, а тіло, втративши стрункість, обважніло. Ота біла хустина, зав’язана на вузлик під бородою, яскраво підкреслювала синюшність тонких губів. І одні тільки очі на вся-усенькому зморшкуватому обличчі жили і ясніли, як колись раніше.
   – Таню, ти чого захолола?
   Таня не відразу почула окрик дівчат, яких сама покликала, аби за їхнім хихиканням під час сватання приховати власне сум’яття.
   – Чуєш? У сіни хтось зайшов.
   Отямившись від думок, дівчина зиркнула на почорнілі шибки. Коли саме приходити до неї свататися, вона не обговорювала з Колею, та й без попередніх домовин ясно, що задня ніхто ж не приходить. Зазвичай являються смерком і, аби впевнитися у правоті, дівчина перевела погляд на двері й очима зустрілася з парубком.
   – Добрий вечір! – Коля переступив поріг, і перша крапля поту покотилася по його хребту.
  – Доброго вечора і тобі, Колю! – Платонового племінника Юхимія бачила ще малою дитиною, але судячи з того, як сильно цей юнак став схожим з його братом, вона відразу здогадалася, що перед нею стоїть Степанів син. – Не стій у порозі, проходь далі та сідай біля мене.
   Досвідчена жінка, не те що ті «кози», прийшла на поміч переляканому хлопцю.
  Мов на поламаних ногах, Коля пройшов до столу, сів на стілець, на який показала господиня, і, оглянувшись, подивився на Таню. Від пильних поглядів дівчат і лукавих посмішок краплі поту градом потекли донизу й безжально залоскотали спину. Ще надворі йому стало спекотно, а тут, у протопленій хаті, взагалі забракло повітря. Козиркою, яку м’яв у руках, він обтер піт із лоба і далі продовжив мовчати.
   Таня бісилася. «Ну вже всівся. Чого ж нічого не каже?!» Парубок у неї – справжній телепень! Аж перед дівчатами совісно. Тільки тепер до неї дійшло, що, погукавши їх, вона зробила помилку, бо зараз ті були зовсім зайвими, їхні смішки дратували й викликали злість. У відповідь на її злобу Коля лупав очима й сидів, наче німий. Та й взагалі, аби хтось зміг заглянути хлопцю в голову, то побачив би, що він зовсім забув, чого сюди прийшов.
   Від тривалого мовчання в хаті все ніби завмерло, лише єдина козирка раз по раз металася до лоба промокнути піт, що горохом стікав на спітнілих скронях. Аби порушити важке мовчання, мати глипнула на доньку й заговорила.
   – Колю, ти вже на якому курсі навчаєшся?
   – На четвертому.
   – А ще скільки вчитися?
   – Два роки, – на питання відповідав чітко, ніби говорив із прокурором.
   Аби трохи розрядити ситуацію, Юхимія прибрала рушник, і на дубовій стільниці з’явилася варена картопля, приправлена смаженою цибулею та дрібно покришеними шматочками сала, пиріжки з капустою та горохом, коржі з маком і молоко в глечику. Аромати їжі заполонили всю хату! У будь-кого після таких пахощів прокинувся б апетит, тільки не в Миколи.
   – Дівчата, підсідайте! – Юхимія запросила всіх гостей до столу.
   І ось тут хлопця, ніби розбудили. У чужих людей Коля ніколи не їв. Це ввійшло в таку закоренілу звичку, що він несвідомо зробив так, як робив зазвичай: підвівся, щедро подякував і вийшов з хати.
   – Чого він сюди прийшов? – без участі голосових зв’язок тихий Танин шепіт змією поповз по хатині.
  – Заспокойся, хіба ти не бачила? На ньому лиця не було! – мати намагалася напоумити дитину. –    Бідолаха розгубився і з переляку про все забув.
   Та хіба що дівці докажеш, яка до того ще й розлютилася!
   – Ні, я хочу знати, чого він сюди прийшов? – голос тремтів і майже зривався на крик.
   Юхимія скрушно похитала головою. Їй до болю стало шкода молодого парубка. Це непорозуміння швидко мине, але хлопцеві буде непереливки.  
   Мати довго бубоніла з дочкою, і, здавалося, що цій розмові не настане кінець. Та варто було гупнути сінешнім дверям, як обоє раптово затихли.
   – Фрося йде, – висновок напрошувався один, адже дівчата не могли вернутися, їм робити тут вже нічого, тож вони поспішили до клубу. – Зараз же заховай сльози. 
   – Добрий вечір…
   – Не стій, Колю, у порозі. Проходь далі та сідай біля мене, – щоб не посміхнутися, Юхимія закусувала губи, а Таня й справді змахнула росу з очей.
   – Та насидівся вже. 
   І не зім’яв, а скрутив нещасну козирку.
   Тільки тоді, коли він вийшов за село, крижаний вітер дмухнув у груди й остудив палаючу голову, отоді й прийшло усвідомлення, що не сказав, за чим приходив. Вертатися назад стало боязно й дуже соромно. Лише посидівши на промерзлому обриві, Коля знайшов у собі сили, аби повернутися.
   – Я прийшов сказати, що хочу одружитися з вашою дочкою, – щоб більше ніщо не завадило, вирішив запитати відразу. – То скажіть, чи ви не проти?
   – «Ну, от і діждала!» – у грудях ніби кліщами здавило. – А ти, доню, що мені скажеш?
   – Я згодна. 
   Підійшла до порогу і стала поряд.
   – От і слава Богу! – молода пара переглянулася. – Я вас, діти, благословляю!
   – Мамо, то тепер ми можемо піти до клубу? – відчувалося, що обом кортіло якомога швидше утекти з дому.
   – А чого ж ні? Ідіть, поки ходиться. Та й свято сьогодні велике!
   Молодята з хати, а Юхимія посунулася. За грудниною появився ріжучий раптовий біль. Вона трохи посиділа, попила води, розстебнула светр, бо їй здавалося, що в грудях пече, і обтерла піт із лиця хусткою, яку стягла з голови. Відчуття наближення скорої смерті змусило її підвестися, та слабкість у ногах не дала зрушити з місця. Крізь запаморочення, втрачаючи рівновагу, Юхимія дивилася на Фросю, що бігла до неї вже з простягнутою рукою.
   – Погукай Вітю, – долаючи задишку, попросила сусідку з останніх сил.
   Таня з Колею недовго ходили. Пройшлися селом, відкрито постояли біля клубу і, лишивши позаду веселий гул молоді, помалу верталися додому. У темноті їм почулися кроки, які швидко наближалися, а ще через мить, у буквальному сенсі слова, на них налетів Вітя.
   – Таню, матері погано. Треба негайно завезти її до лікарні. Ви йдіть додому, а я піду до Міліції й візьму в нього коні. 
   – Ні, ви вдвох вертайтеся, а я схожу за підводою.
   З Колею сперечатися ніхто не став. Брат із сестрою швидко щезли в темноті, а він повернув у протилежний бік до дядька, якого із-за старих міліцейських штанів, що той носив не скидаючи, кликали «Міліція». 
   – Чого тобі? 
   Хоча в хаті ще ніхто не спав, господар довго не відчиняв двері.
   – Дядьку, дайте свої коні, треба … 
   І тут парубок запнувся: він не знав, як назвати Танину матір. «Тіткою?» Так вона вже й не тітка. «Матір’ю?» Тож вона ще й не мати! «Тещею?» Часу на довгі роздуми не було. 
   – Треба матір до лікарні завезти.
   Наче грім серед ясного неба, нічний простір розірвав гучний рокітливий сміх.
   – Ти диви! У нього вже й мати є! – у голосі прозвучало відверте насміхання.
   Дужа мускулиста постать парубка стиснула кулак і намірилася зацідити нахабі в зуби. Злість й образа перемішалися в хлопцеві. Хоч між ними різниця у двадцять років, цей чоловік не мав права глузувати з нього.
   – То ви дасте підводу? – думка про те, що швидко треба до лікарні, зупинила Миколу.
   – Іди запрягай. Он в садку коні, – простягнув батіг, що стояв біля порога, і зачинив за собою двері.
Коля швидко справився, через пів години спинив коней і через Фросин город підійшов до хати. Тільки потягнувся до вхідних дверей, як ті самі відчинилися і заплакана Таня разом із братом, тримаючи матір попід руки, вивели її надвір. 
   – Колю, – Юхимія схопила хлопця за руку. – Я віддаю її тобі. Тепер вона твоя, роби з нею, що хочеш, – відпустила, і всі троє городом пішли до шляху. Фрося слідувала позаду, а він трохи постояв, отямився й теж пішов за ними.
   Вітя допоміг матері вибратися на підводу, піднявся на козли й став чекати, поки сестра, взявши у тітки вузлик, допоможе їй вмоститися.
   – Ти залишайся, – зупинив її, коли та зібралася сісти біля нього. – Я сам відвезу. 
   Підстебнув конячок, і гарба затарахкотіла по сухих грудках.
   Таня затрусилася, прикрила руками рот і тихенько схлипнула. Вона виглядала настільки нещасною й одинокою у своєму горі, що Коля не стримався, підійшов й обняв її за плечі. Фрося постояла мить і пішла додому, а молода пара ще довго стояла й слухала, як нічний простір поглинає звуки коліс, які скриплять, крутяться, трощать під собою грудки і яким невтямки, що вони везуть від них найдорожчу у світі людину. 
   – Пішли. Ти вже змерзла, – не відпускаючи плечей, він повів дівчину додому.
   У хаті без матері стало холодно та пусто. Пройшовшись по кімнаті, Таня зупинилася біля ліжка, хвильку постояла, а потім повалилася на нього й заревіла. Вона боялася! Може вперше в житті по-справжньому злякалася, що більше не побачить матір живою. Подібних до смерті губ їй ще не доводилося бачити. Від страшних думок плач перейшов у крик.
   Коля стояв у порозі й мовчки слухав голосне нестримне ридання, яке потроху ставало тихішим і згодом переросло в хрипле глибоке схлипування. А коли й воно затихло, тільки тоді він зміг підійти до ліжка, нахилитися й послухати рівне, вмиротворене дихання. «Заснула». У темряві його руки намацали ковдру й укрили тіло, що здригалося. Хлопець не пішов додому, поставив стілець біля узголів’я ліжка й просидів на ньому, аж поки в сутінках світанку на подушці уздрів заплакане лице. Аби не потривожити полохливий сон, тільки тоді тихенько встав і покинув хату. 
   Приголомшений нічною подією, Коля не пішов ранком до дядька, а, збираючись поспати, упав на ліжко, заложивши за голову руки. Сон ніби корова язиком злизала! Думки! Вони мотузками тягли його на Шпиль, а з голови не виходила зіщулена, заніміла постать дівчини, яка здригалася худим, змученим тілом. Та й власні спогади прогнали сон із хати, адже ще сам не забув, як очима блукав по обличчі своєї матері, вишукуючи сліди, які б свідчили, що вона видужує. А як радів, коли бачив, що помутнілі очі оживають! І згадав, як потім плакав! «Про таке краще не згадувати». Та пізно, думки вже залізли в голову. «Вона ж того дня так посміхалася, так відверто заглядала у вічі!» Це зараз, осмисливши, що мати навіки закарбовувала в пам’яті його образ, Коля не вибачав собі, що не зрозумів тоді, навіть не хотів, аби вона чимдовше постояла в довгому коридорі. Довіку не пробачить, що поспішив і не оглянувся, втративши таким чином шанс на останню зустріч з її очима.
   Усередині все перевернулося. Здалося, що шлунок вивернувся навиворіт, тому він схопився, ніби й не лежав. 
   – Оце ти тільки встав? – Яша пригнув голову і саме переступив поріг.
   Тільки в нього єдиного нічого не мінялося, роками чоловік топче стежку сюди, як і раніше. Спочатку, як брат, забігав до сестри, тепер у ролі дядька провідує племінника, а якби тут і зовсім нікого не було, перед роботою обов’язково б зайшов побачити хату. Пройшовся б по двору, заглянув у хлів, постояв би під грушею, закурив і неодмінно протер би вологі очі. Чомусь саме під цією грушею споминалися найщасливіші миті його життя, а ще поряд із ним тут завжди з’являлася Поля. Тільки тут брат міг «бачитися» із сестрою. Її образи, від маленької дівчинки до старенької «бабусі», перехрещуючись у часі та просторі, ходили перед ним по усіх закутках цього подвір’я. І говорив він з нею тільки тут, навіть на цвинтарі мовчав, коли в провідну неділю приходив її провідати. Там Яша бачив перед собою, лише надгробок і почорнілий хрест.
   – Довго парубкуєш! Я не діждав. Бач? Сам прийшов, – йому дуже кортіло дізнатися про вчорашнє сватання.
   – Та я і не лягав.
   – То он чого сумний! Невже дівка гарбузом вгощала?
   Не звертаючи уваги на дядьків гострий язик, Коля коротко розповів про нічні пригоди. 
   – Да, невесело… Що тут скажеш! – підвівся й направився з хати. – Не сиди сиднем, іди поснідай, там мати тебе жде. 
   Дядько у двері, а йому заманулося піти з ним, згадати старі-добрі часи, коли удвох на пару вони клали сошу, та натомість, діждавшись вечора, він поспішив на Шпиль. Вийшов із двору й напряму подався прямісінько до Таниного дому. Вона його вже чекала. 
   – Я була в матері. Їй набагато краще! Лікар казав, що довго тримати не буде. Може, до п’ятниці й випише, – не скриваючи радості, тарахкотіла без угаву.
   – Це дуже добре! – від хороших новин веселіше стало на серці. – Що тепер? Пройдемося до клубу?
Швидко зачинивши хату, вони запхали ключ під бляху й пішли на село.
   – Мати казала, коли її випишуть, щоб ти привів бабу й дядька з дядиною поговорити про весілля. 
   – Добре. Я в село приїду в суботу. 
   До цього часу в нього практика вже закінчилася. 
   – Якщо вона буде вдома, то ми прийдемо, – і легенька посмішка торкнулася об їхні вуста.
   Таня сиділа в клубі й постійно посміхалася або зводила докупи брови. Розворушені нею думки вільно читалися на високому чолі молодого обличчя. Статус засватаної дівчини їй дуже подобався, тепер вона сиділа пліч-о-пліч із Колею й уже не збиралася ні від кого ховатися. Її тішили й косі погляди дівчат, і той заздрісний шепіт, із яким вони зустріли їх, а потім і провели в спину. Єдине, що затьмарювало відчуття повного щастя, так це мати. І то сьогодні тривожність за неї проявлялася не так гостро, як тоді, коли вона лишалась вдома одна. Тепер поруч із нею Коля, а з ним не відчувалася та глибока самотність, яку кожного разу долала, як матір завозили до лікарні. І хоча, проснувшись вранці, Таня не застала його, усі клітини її тіла нашіптували, що всю ніч він знаходився поряд, бо глибокий нічний сон не дозволив прокидатися й жахатися від найменшого шурхоту, як бувало раніше.
   – Про що ти думаєш? – Коля не втримався, спитав, як тільки відійшли від клубу.
   – Ні про що. Іду собі... А чого питаєш?
   – Ти весь час посміхаєшся.
   – Я не посміхаюся. 
   Як пояснити хлопцю, що нею оволоділи відчуття, ніби всім навкруги холодно, а на неї мовби хтось накинув теплу ковдру? 
   – Просто мені зараз добре. 
   Хіба може бути щось краще? Від приємних слів тепло полилося по грудях, і там, де живе душа, зародилася ніжність; її стало настільки багато, що під ребрами аж забракло місця. 
   – Мені теж! – обнявши дівчину за тонку талію, він провів її додому.
   Біля порогу на коротку мить між ними застигла насторожена й напружена мовчанка: хлопця скувала ніяковість, а на дівочому обличчі заліг сором’язливий вираз. Мати дозволяла їй гуляти рівно до півночі, але зараз її не має вдома, тому не насварить, якщо довше постоїть. Сильний різкий вітер, утворюючи протяг, подув із-за кутка. Зіщулившись, Таня покосилася на смолянисто-чорні вікна. Заходити в пусту хату, де на неї чекає зловісна тиша, їй зовсім не хотілося і стояти на місці, яке обдувалося всіма вітрами, теж не виникало бажання. 
   – Зайдеш? 
   Так, вона усвідомлювала: це нерозсудливо запрошувати парубка до хати, особливо тоді, коли нікого немає вдома. «Але що в цьому необачливого? Минулої ночі він ночував тут до самісінького ранку!» І у відповідь на ледь вловимий кивок голови Таня вилізла на лаву, намацала ключ і відкрила хату. Електричне світло запалювати не стала, натомість навпомацки намацала гасницю, чиркнула сірник і засвітила лампу. Її сяяння м’якими тінями оживило кімнату. Тепер стало видно, що, зупинившись на порозі, Коля уважно стежив за нею, а вона під його чіпким поглядом застигла напроти в якомусь незрозумілому для себе оціпенінні. За межами цих стін вони почувалися вільно, а тут, у замкненому просторі маленької хатини, обох скувала невпевненість і нерішучість. 
   – Проходь далі. Не стій там, – якимось чужим голосом на правах господині запросила хлопця зайти, сама ж повернулася й пішла до столу ставити гасницю.
   Поки вона возилася з лампою, Коля впритул підійшов ззаду. Той малесенький простір, який лишився між ними, здавалося наелектризувався до межі. Мов жертва, захоплена зненацька, Таня затихла, очікуючи блискавичного наскоку «хижака». Та натомість лагідні руки ніжно торкнулися її плечей, потім повільно спустилися до ліктів, вернулися назад і зупинилися, даючи дівчині змогу звикнути до присутності чоловіка. Коли ж Колина рука, прослідувавши далі, пальцями торкнулася потилиці, дихання в обох стало переривчастим. Хлопець більше не зволікав, обличчям повернув до себе дівчину – і Таня стояла перед ним, як безвольна лялька. Далі, ніби сліпий, він долонею неспішно обслідував усе її лице: пройшовся чолом, надбрівними дугами, щоками, спустився до губ, декілька раз пальцем провів по них, нахилився й припав губами до привідкритих уст. Два світи, дві долі, поєднавшись навіки, злилися в палкому та ніжному поцілунку.
   Пробиваючись крізь затуманену свідомість, опираючись солодкій спокусі, Таня зібрала всі залишки розуму й зробила крок назад. Відчувши відстороненість, Коля теж зупинився. Обоє витріщалися один на одного, а потім єдина мить – і сильні руки намірилися відпустити тремтяче тіло. Але тепер вже дівчина не дозволила цього зробити. Вона подалася наперед, і два молодих, спраглих до любові тіла, натикаючись на недосвідченість, гнані первісним інстинктом природи, шукали шлях до насолоди. Лише на долю секунди Коля відпустив обраницю, нахилився, загасив гасницю, і кімната, прикриваючи від стороннього ока все, що відбувалося навколо, занурилася в непроглядну тьму. Навіть місяць засоромився, залишив молоду пару й заховався за грозовою хмарою, яка вчасно насунула на світ. 
   Для закоханих тиждень збіг непомітно. Як і обіцяв лікар, у п’ятницю Юхимію виписали з лікарні. Погрузивши матір на підводу, Вітя не поїхав на Шпиль, а зупинив коней напроти свого двору.
   – Поживете трохи в мене. Таня скоро поїде. Хто за вами там дивитиметься? – він бачив, що після останнього нападу мати вже не подужає себе обійти.
   Юхимія не пручалася, помалу зсунулася з воза і зайшла до хати. Не встигла вона, як слід, влаштуватися в невістчиному домі, а вже почала роздавати перші розпорядження.
   – Дочко, ти передала, щоб свати приходили? 
   – Я Колі сказала, – Таня ближче мостилася біля матері.
   – Добре. Поки Тайка на роботі, ти завтра раненько помий тут підлогу.  
   – Може не треба нам того весілля? Ми з Колею і без нього розпишемося.
   – Ні, треба! Я всім дітям зробила, і в тебе воно буде, – сказала це таким тоном, що стало ясно: мати від свого не відступиться. 
   І, як доказ серйозності намірів, уже в суботу увечері Юхимія частувала дорогих сватів. 
   – Я гадаю, що весілля необхідно зробити двадцять п’ятого листопада. 
   Посадила їх за стіл і, не зволікаючи, заговорила про те, що найбільш пекло. 
   – Далі відкладати нікуди, там піст, Пилипівка починається, а я довго чекати не можу. 
   – То це ж субота! – Оляна спробувала вставити хоч слово. – У суботу весілля ще ніхто не робив.
   – Значить ми, свахо, зробимо першими. 
   – За два тижні не встигнемо й упоратися! 
   – Устигнемо.
   На це зауваження Оляна прикусила язика й за цілий вечір не сказала жодного слова.
   А вже в день весілля мати попросила сина, аби він до світанку привіз її додому, і тепер, склавши в пелені руки, Юхимія сиділа серед весільно вбраної світлиці й уважно стежила за поспішливою метушнею. Юна наречена поміж дружок стояла перед нею в білій сукні, що вільно спадала до колін й вигідно підкреслювала красу стрункої фігури. Її тендітна Таня зараз нагадувала польову квітку, навколо якої зібралися дівчата й голосно тягли вгору:
          Ой на горі просо молотять, 
          а в хаті косу золотять, 
          а ще просо не змолотили,
          в хаті косу озолотили…
    Саме під слова цієї пісні на голову нареченої наділи довгу фату й закріпили її квітчастим вінком. Дивлячись на весільний обряд, мати мовчки ковтала сльози, хоча сама суворо заборонила будь-кому заплакати.
   – Молодий іде! – двері відчинилися і на порозі з’явилася захекана Люся. – Чуєте? Музики грають! – дзиґою крутнулася й миттю вискочила з хати.
   Під мелодійні трелі сопілки, переливчасте, тремтливе звучання гармонії, святково вбравшись, із хлібиною під рукою та в оточенні бояр і дружок Коля зайшов у двір нареченої. На весілля до нього приїхала вся студентська група. Тридцять пар чобіт довелося знайти Оляні, аби перезути всіх, адже зранку вперіщила злива, земля розгасла й на ходу стягувала туфельки, у яких молодь приїхала на сільське весілля. Вже й час прийшов молодого випроваджати, а вона все бігала по сільському кутку, відшукуючи взуття різних розмірів та фасонів. Колі теж прийшлося зняти позичені туфлі й одягти рідні кирзові чоботи, але навіть у них він виглядав сьогодні по-справжньому заможнім нареченим, адже завдяки вірним однокурсникам на ньому красувалася білосніжна сорочка, нова краватка і ще ні разу не одягнутий картуз зі шкіряним козирком. 
          Вийди, Таню, вийди,
          не буде тобі кривди,
          стань собі на помості,
          частуй свої гості.
    Дружки за спиною молодого піснями викликали молоду з хати, а Коля, переминаючись з ноги на ногу, припав очима до вхідних дверей, із нетерпінням чекаючи, коли до нього вийде його Таня. 
  Як тільки вона появилася, все навкруги відразу затихло. Щоб не зачепити одвірок високою каляндрою, наречена приклонила голову й переступила поріг. До кожного підійшла, тричі поклонилася й поцілувала дружок і бояр, а потім під руку взяла судженого й стала поряд із ним. Очікуючи на весільних батьків, молода пара стояла перед вхідними дверима, а за їхніми спинами лунали мелодійні голоси: 
          Вийди мати с хати
          до свого дитяти,
          до першого родженого,  
          до другого судженого…
   Таня навіть не здогадувалася, настільки великий переполох зчинився зараз у хаті. Юхимія так і не подужала підвестися з лави: від хвилювання в неї відмовили ноги, тому весільна мати не пішла стрічати молодих, замість себе вона послала своїх дітей. Намагаючись відігнати сльози, Таня тричі поклонилася рідним брату й сестрі, поцілувала хліб, який ті тримали на руках, і зайшла до хати, тримаючи нареченого під руку. Тільки тут донька змогла вклонитися матері й поцілувати її в землянисто-чорні губи.  
   – Ох і трудна ж Юхимія! – це вже трохи згодом сусідки перешіптувалися, коли попід руки вивели з хати весільну матір, аби та змогла тихенько посидіти під стіною й подивитися на доччине весілля, яке кругом неї гуло, гриміло гармонню, било в бубон і у верхівках дерев гучно лунало співочими трелями потішної сопілки.
   Отак день до вечора непомітно й збіг. Звуки весілля затихли. На підводу завантажили придане і, попрощавшись із матір’ю, Таня вибралася вже до нового дому. А в неділю, після обіду, на чолі всіх студентів молоде подружжя вернулося в Білу Церкву, лишивши серед току Оляну витріщатися на тридцять пар чобіт, які їй необхідно перемити й рознести по кутку. 
   Поселилися молодята в Наді. П’ять днів після весілля пройшло, а вони, як голубки, втішаючись один одним, ночами подовгу не спали. 
   – Як там моя мати!? 
   Після любовних пестощів Таня замріяно плутала пальцями на волосатих грудях чоловіка.
   – Нічого хорошого не жди, – Коля випалив це настільки швидко, що навіть не встиг усвідомити, що бовкнув лишнього.
   – Як це нічого хорошого не жди? – голова підлетіла догори, ніби й не лежала на подушці.
   – Та це я просто сказав, – побачивши переляк в жінчиних очах, наче рак, позадкував назад. – Сама розсуди. Хіба за ці п’ять днів вона могла видужати? Заспокойся й поспи, – рукою прихилив її голову до своїх грудей. – Завтра вже поїдемо до неї.
   Таня притихла, але заснути не змогла, бо через нічний простір, долаючи відстань, думками полинула до матері. «І що вона робить тепер?» Зручніше вмощуючись, молода жінка до підборіддя натягла ковдру. «Мабуть, досі спить.» Їй навіть невтямки, настільки сильно вона помилялася, адже вже давно перевалило за північ, а в братовій хаті світло ще не вимикалося. 
   Саме цієї миті, підперши кулаками бороду, Вітя сидів на стільці біля вікна й прислухався до слабких стогонів, що доносилися із сусідньої кімнати. Лише зловісне харчання, яке, булькаючи, виривалося з грудей, свідчило про те, що життя ще не втекло з хворобливого тіла його матері.
   – Вітю! – слова змішалися зі стогоном, тому він тільки прислухався. – Вітю! – миттю зірвався з місця і підійшов до ліжка.
   – Шо, мамо? – усім тілом нахилився над нею.
  – Сину мій! – намагаючись підвестися, Юхимія обняла сина за шию, але в передсмертній агонії її руки сіпонулися, обм’якли й упали з плечей.
   – Мамо! 
   Крик і тишина запанували навколо. У цій глибинній непорушності син ясно почув, як з останнім видихом мати попрощалася із життям. 
   Далі відбувалося все, ніби в густому тумані. Отримавши телеграму, на дев’ятому місяці вагітності, незважаючи на великий живіт, Надя швидко прибігла до технікуму. Визвала з пар сестру і в кабінеті ректора простягла тремтячи клаптик паперу. Усе!!! Життя розірвалося на дві половини. Таня тихенько зойкнула, поневолі торкнулася пальцем щоки, руками затиснула горло й вискочила з кабінету. Вона не усвідомлювала куди їй іти, але напевне знала, що лише чоловік зможе втримати землю, яка наполегливо вислизає з-під її ніг! Бігла до нього, спотикалася, блудила в знайомих до болю місцях, а коли знайшла, то впала на груди, плакала й шавкотіла, бо голос свій жінка вже втратила. 
   Приїхавши в село, Таню найбільше вразило те, що сестра не спішила додому, а стояла на роздоріжжі й розгублено дивилася на сторони.
    – Що з тобою?
    – Зачекай мене тут. Без мене нікуди не йди. 
    – А ти куди? – здивуванню не було меж.
    – Зараз прийду. Необхідно десь роздобути жита. 
    – Навіщо воно тобі? Нам до матері треба спішити!
    – Ні, я так не піду. Вагітним не можна підходити до мертвих. 
    – Як це не можна? Ти що взагалі не підеш?
    – Піду, та перед цим мені потрібно в пазуху покласти вузлик із житом.
  – Ти що, віриш у старосвітські забобони? – для Тані сестрине одкровення стало справжнім відкриттям.
   – Не знаю, але я хочу захистити дитину. Страшно мені, коли смерть і ще не народжене життя знаходяться поряд. 
   Сестра не осуджувала сестру, адже у вагітних свої передсуди. Хто знає, що робила б вона сама, аби опинилася на її місці!? Саме через це, набравшись терпіння, Таня покірно чекала. 
   На диво, Надя повернулася швидко. Тримаючись поряд, у супроводі чоловіків, дві сестри востаннє вирушили до своєї матері. Вони навіть не підозрювали, що їм обом вже потрібно класти в пазухи жито, адже й Таня, йдучи до покійниці, несла під серцем нове життя.