Частина 22. Батько полковника.

   Різким рухом руки Коля закрив підручник, положив його на тумбочку біля ліжка, встав і підійшов до вікна. Цілу ніч за вікном мело, бухкало, зривався страшенний вітер, а тепер все затихло й пустився лапатий сніг. У кімнаті стало наскільки тихо, що здавалося він чує, як знадвору, падаючи, волохаті сніжинки стукають йому в шибку. Сніжна курява уже вкрила старі крівлі будинків, обліпила гілки білокорих беріз так, що вони повгиналися під її непомірною вагою, і все місто закрасувалося в білявих заростях кущів, які вбралися в розкішний сніговий убір. Зима. Вона зовсім не схожа на ту, до якої він звик у селі.
   Перед цим кілька разів підтавав та підмерзав притоптаний ногами сніг, утворивши на тротуарах слизьку кірку. Двірники в потертих фартухах рубали її ломом, відколюючи дрібні крижинки з гострими краями. Для сільської малечі така природна ковзанка стала б безкраїм щастям, і ніхто не подумав би порубати її чи посипати сіллю. Тут же ця слизота завдавала лише клопіт. Рухаючись по гладкій поверхні, прохожі повзли по ній, боячись поламати ноги. У селі гірським кришталем на сонці блищали бурульки й манили до себе небесною чистотою. Коля сам полюбляв їх посмоктати, наче твердий льодяник. У місті ж, навпаки, вони висіли мутні та сиві. У подвір’ї нового житлового масиву для дітей спорудили сніжну гірку, а йому доводилося бігати за село й летіти з гори, гепаючи санками по мурашиних купах. І яка вона була гарна та гора, коли зима вкривала її снігом, наскільки білим, що в місті такого ніде не побачити.
   Відвернувшись від вікна, Коля пройшовся по кімнаті, взяв підручник і знову забився у куток на ліжку. Як тільки вмостився, двері відчинилися і через поріг важко ввалився Петро. Кожух на ньому від негоди увесь промок, а на голові виросла шапка снігу, яка не встигла розтанути. 
   – Ну й погодка, хай їй грець! То холод – мало не двадцять, то відлига, а тепер уже сніг. А вночі! Ти чув, як гудів вітер? 
   Петро розстебнув комір, струсив сніг із шапки й попрямував до вікна, не помічаючи калюж, що залишав на підлозі. Біля батареї погрів руки, роздягнувся й сів на сусіднє ліжко, що стояло напроти.  
   – Що учиш? – на колінах побачив книжку в синій палітурці, котру не раз читав і сам. – Латинь?
   – Латинь, – Коля закрив підручник і відклав його в сторону.
   – У-у-у! Не люблю я її!
   Був час, коли і Коля її недолюблював. Він міг закритися в кімнаті, читати до болю в очах, битися над нею, як риба об лід, а так і не вивчити жодного слова. Але то було тільки до першого заліку.
   Юдіф Йосипівна, стара єврейка зі стальними нервами, поверх окулярів блукала очима по аудиторії, по черзі, один за одним, викликала студентів, саджала їх поряд себе за стіл й учиняла допит.
   – І так, Коваль, – ручкою вела по клітинках журналу і, як тільки знаходила потрібне їй прізвище, ставила напроти нього крапку. – Може ти, врешті мені скажеш, як латиною буде мозок? 
   Могильна тиша їй слугувала за відповідь. 
   – Серце? 
   Також тихо. 
   – Шлунок?..
   Замість тої крапочки в клітинці вимальовувалася жирна двійка, і студент, похнюпивши носа, йшов на своє місце. Список у журналі уже добігав до кінця, а ніхто так і не промовив жодного слова.
   – Ну, Циганок, а ти, що скажеш? 
   Стержень ручки зависнув саме напроти його прізвища. 
   – Хвіст? 
   Коля мовчав, він настільки старанно займався, що навіть вивчив, як латиною звучатиме цей клятий хвіст, та зараз, ніби провал в пам’яті – повна амнезія. 
   – Що ж, «добре», – викладач поправила окуляри і, поки цілилася, куди поставити двійку, для годиться спитала: – Хребет?
   – Вертебра! – вистрелив, наче з рушниці пальнув, і застиг. Він напевне не знав, чи вдало влучив, але це єдине, що взагалі вдалося згадати.
   – Хм, вітаю вас, шановні! Здається, за сьогодні – це єдина правильна відповідь, яка пролунала в цій аудиторії, – і Юдіф Йосипівна багатозначуще очима повела по принишклих студентах. 
   «О-о-о!!! Значить я ще не геть тупий!» – Коля тріумфував. Йому було приємно чути від учителя похвалу. Те, що з усієї групи він єдиний, хто зміг хоч щось відповісти, вселило в хлопця віру. Цей хребет латиною ніби камінь зрушив з місця, і діло надалі пішло набагато легше.
   – У тебе щось сталося?
   – Та нічого не сталося! З чого взяв? Просто зайшов. 
   Петро жив у сусідньому кварталі й часто забігав до брата з візитом.
   – Ага! Так я тобі й повірив. Молоко на губах не обсохло, щоб мене дурити. Кажи, що треба? – Коля на мить задумався, адже брат ніколи не прибігав зранку. – І взагалі, чого ти не парах?
   – У мене першої нема.
   – Ну, тоді не тягни, кажи чого припхався? – бачив же, що той мається.
   – У тебе гроші є? У мене закінчилися, і немає за що поїхати додому.
   Петро недаремно совістився, у нього є батьки й баба, але грошей йому завжди не вистачало. Він не пропивав, не прогулював, просто не вмів ними розпоряджатися. Якщо є, то всі витратить, а якщо немає, то сидить надголодь. А от Коля завжди мав заначку, адже достеменно знав, що йому ніхто не позичить.
   – Оце і все? – аж від серця відлягло. – А я то думав!!! 
   А про що думав, Коля промовчав, страх за брата уже встиг змалювати тривожні картинки. 
   – Ти точно нікому не платив?
   – Та нікому я не платив.
   Так вже повелося, ще з колиски Петро, як почав бігати за братом, так донині й не відчепився. Його батько чотири рази сидів у тюрмі. Поки там відсиджувався, Петро виріс. Лише брат постійно перебував поряд. Навіть тут, коли місцеві перестріли Петра й почали вимагали викуп за те, що він тепер ходить їхньою вулицею, не батькові хлопець поскаржився, а прибіг до брата. Саме Коля ходив до них на розбірки, щоправда, опісля тих домовин у того ще довго гоїлися здерті до кісток щиколотки, зате відтоді місцеві відстали й більше не чіплялися.
   – Правду кажеш? – прискіпливо придивився, простягуючи гроші.
   – Просто сходив з Танею в кіно, а потім ми ще поїли морозиво.
   – Ти про неї ніколи не розказував, – від почутого аж під лопаткою штриконуло. – Я думав до неї уже і не ходиш.
   – Та ну її! – Петро скривився і, наче відганяючи муху, сердито махнув рукою.
   – Що так? – на душі трохи повеселішало. 
   – Оце приїду, може, ще раз в кіно звожу й більш до неї не піду.
   – Чого? 
   – Та щось вона коверзує, крутить хвостом. Сама не знає, чого хоче.
   – Слухай, Петре! 
   «Або зараз, або ніколи». Адже йому так і не вдалося викинути з голови нав’язливий образ. Наче осколок, той застряг у мозку, але й мріяти про дівчину Коля собі забороняв, бо то була братова дівчина. 
   – А ти передай її мені.
   – Як це?
   – Ну, ти ж сам кажеш, що вона химерує й більше до неї не підеш. Давай я спробую.
   – Е, ні!! – Петро просяяв. Хоч і брат, але зиску свого він не упустить. – Я просто так тобі її не віддам. Став могорич. 
   На щоках заграла ямочка, а очі запалали від передчуття поживи. 
   – Згода, – Коля не очікував, що Петро так легко відступиться. 
   Від полегшення вже внутрішньо потирав руки і так, аби продавець не здогадався, який цінний товар втрачає, неохоче спитав про ціну. 
     – І який викуп?
    – Пляшка вина «Сонце в бокалі»! – вимовив з інтонацією, так ніби щойно запросив пів царства. 
   – Гаразд, – удаючи абсолютну байдужість, Коля «нехотя» згодився, хоча в самого від хвилювання серце наскільки бухкало в грудях, що його відлуння заклало у вухах. – Ну, що? По руках?
   – По руках, – і брати обмінялися рукостисканням.
   Одягнувши кожухи, обоє вийшли на двір. Їхні гуртожитки розташовувалися в самому центрі міста, їм лишилося тільки перебігти вулицю й на першому поверсі двоповерхового універмагу в продуктовому залі купити пляшку вина. Поки йшли до каси, Коля з полиці захопив ще й буханець хліба й баночку консерви «кілька в томатному соусі», яку запхав у кишеню, як тільки вийшов на вулицю.
  – Куди підемо? – ховаючи під полою пляшку, дивився по сторонах, шукаючи місце, де можна заховатися.
   – Ходімо в Парк Слави, – Петро першим прийняв рішення.
    Міський парк ще й досі стояв пустинний. Біля рядів гойдалок, карусель та майданчиків для розваг там, де зазвичай людно і стоїть шум від дитячих голосів, зараз панувала цілковита тиша. Снігопад, а може батьки, які переживали, аби їхнє чадо не промочило ноги, позаганяли малечу в теплі домівки. Намагаючись якомога обережніше ступати по незайманому снігу, брати прийшли до дерев’яного грибка, який стояв серед огородженої пісочниці, що ховалася під сніжним роздолом. Змівши руками сніг, вони сіли на низеньку огорожу, і Коля відразу ж дістав з кишені бляшанку консервів, а з пазухи хліб і пляшку. Складним ножиком він відкрив кільку, порізав на шматки хлібину й відкоркував вино. 
   – Давай, ти перший. 
   Петро простягнув руку, припав губами до горловини з плодово-ягідним напоєм. Його терпкий в’язкий смак приємно стягував у роті. 
   – Тепер ти, – відпивши, він передав пляшку братові.
   Щось дивне й незрозуміле для стороннього ока можна помітити у двох самотніх постатях дорослих молодиків, що відокремилися глибоко в парку. Зблизившись, вони мирно сиділи на дитячому майданчику, передавали один одному пляшку, по черзі припадаючи до неї губами. Хлопці навіть не помічали, що над їхніми головами низько кружляє гайвороння й своїм диким карканням порушує тишу.
     – А як мені до неї підступитися? 
   Хміль м’яко ударив у голову й розбудив донині невідомий страх.
   – Я тебе зараз усьому научу. Ти слухай мене, – Петрів язик уже почав заплітатися. – Ми завтра в шість годин вечора домовилися зустрітися біля кінотеатру «Мир».
   «І що я їй скажу?» – це уже наступного вечора Коля питав себе, коли ходив вперед-назад, закликаючи себе не боятися.
   Вкотре глянувши на часи, він підвів комір кожуха, нижче натягнув шапку і, аби не замерзнути в ноги, продовжив валянками стукати один об один. Закохані парочки, які зустрічалися поряд, кидали на нього косі погляди й швидше спішили піти від дивного парубка, який скоріше нагадував вартового, аніж кавалера, що прийшов на побачення. Аби їх не бентежити, Коля відійшов у сторону й продовжив чекати осторонь. Від нервового напруження серце наче опустилося глибоко в шлунок, а в грудях стало якось хвилююче та бентежно.
   До того, що сталося наступної миті, ніхто б не міг бути готовим: підбігцем Таня вискочила із-за рогу, спинилася під вуличним ліхтарем біля сходів, які вели до кінотеатру і, викручуючись на всі боки, почала оглядатися. Те, на що зараз приходилося дивився, повергло Колю в шок. На дворі стояв мороз градусів п’ятнадцять, уривчасті пориви вітру крижаними колючками наскрізь прошивали кожух, а Таня прибігла в тоненькому пальто, яке щільно обліпило струнку фігуру і яке ледь прикривало їй коліна! А ще, чого хлопець ніяк не міг второпати, її ноги обтягував тонкий капрон. Далі ще краще. На фоні білого снігу кричуще вирізнялися чорні лаковані туфельки на високому підборі. Від споглядання настільки відвертого дива пальці в битих валянках самі собою скрутилися від холоду. «І як вона в них не примерзла до підошви!?» 
   Виглядаючи Петра, дівчина поправила кокетливо зсунутий на бік білий берет і ще раз обернулася навколо себе. 
   – Таню, ти Петра ждеш? – зглянувшись, Коля вийшов із темної тіні на світло, що рівним колом падало на сніг. – Він сьогодні не прийде.
   «Господи! А цей чого тут?» – від несподіванки вона трохи розгубилася, адже ніяк не очікувала побачити цього парубка. – Чого він не прийде?
    – Не встиг, тож мене попросив тебе попередити, що його спішно відправили на практику.
   Дівчина настільки засмутилася, що не збагнула, яка в біса практика на першому курсі ще й посеред семестру?! Але якби й змекитила, то хлопці й на цей випадок мали власну історію, схожу до правди.
   – І коли ж він тепер приїде? – Таня не змогла стримати подиху повного розчарування. 
   Як образливо! Вона так ретельно готувалася до побачення, адже воно повинно стати останнім! Що гріха таїти! Віднедавна третьокурсник із ветеринарного факультету звернув на неї увагу. Вона також захопилася ним, тому Петро їй став уже нецікавим. Але їй так хотілося, аби востаннє той побачив, яка вона гарна, й пошкодував про те, що втратив. Накручуючи на бігуді коси, жіноча підступність малювала картинку, де вона слухає вмовляння, а потім царським жестом відхиляє Петрову любов і йде геть. Саме тому дівчина зараз відчула ще більшу образу, бо всі зусилля виявилися марними.
   – Таню, може сходимо у кіно? – Коля на обличчі прочитав усе її розчарування.
   Дівчина обернулася, глянула на афішу й похитала головою. 
   – Ні, я піду додому, – настрій у неї зіпсувався, і їй нікуди не хотілося йти.
   – Тоді я тебе проведу. 
   Тані настільки стало байдуже, що вона знизала плечима, повернулася й направилася в напрямку дому.
   – Де ти живеш?
   – На Щорса. 
   «Значить, у сестри». Коля не родичався з ріднею із батькової сторони, але від тітки Оксани часто чув розмови в хаті про родичів і те, що Надя живе в Білі Церкві на вулиці Щорса. Оксана до останнього навідувала Полю, і єдина зі Степанової сім’ї, яка прийшла до неї на похорон. Тепер, коли хлопець подорослішав, то зрозумів, що їхні стосунки трималися на справжній дружбі, але однаково образа на батька тримала його осторонь від тітки й усіх його родичів.
   Не розмовляючи, пара дворами вийшла на широку освітлену вулицю. Коля не знав, що говорити, а мовчати незручно, тому спитав про те, що насправді думав.
     – Ти не замерзнула? – йому здавалася, що той капрон досі прикипів до ніг.
   – Ні, не замерзла, – хоча вже не відчувала ступнів, а коліна пекли від крижаних колючок, які боляче впивалися в тіло, Таня не зізналася.
   – То, може, сходимо погуляти? – він не знав, як ще можна затримати дівчину. 
   – Зараз – ні. 
   Вона настільки захолола, що мріяла тільки про одне – якомога швидше заскочити в теплу хату, та й парубок цей для неї зовсім чужий. 
   – Може колись, іншим разом, – пообіцяла, аби не виявляти нетактовність. 
   По тому, як дівчина прискорилася, Коля зрозумів, що вони вже прийшли.
   – Ну, що? Будемо прощатися? Дякую, що довів, – вона посміхнулася, відчинила хвіртку й побігла.
   Тендітна постать у тоненькому пальті швидко зникнула за рогом, а постать у товстому кожусі продовжувала стояти. «Так ось де живе моя сестра». Коля очима повів по цегляній хаті, по просторих вікнах й високому даху під гофрованим шифером. Далі перевів погляд на подвір’я, побачив наполовину зведені стіни майбутнього гаража і в нього вперше в житті проснулася цікавість до родинного зв’язку. Ці відчуття наскільки вразили, що раптово захотілося піти. Він уже повернув, так у вікні різко спалахнуло світло, і в його сяйві з’явилася Таня, яка за мить щезла за закритими шторами.
   – Ти хто такий, що тут бродиш? 
   П’ятеро молодиків помалу підступали з усіх боків.
   – А це він зманює наших дівчат! 
    Нахабно посміхаючись, вони ставили запитання й самі ж на них відповідали. 
   Досвідченим оком спортсмена Коля швидко оцінив ситуацію. Як людина, яка часто бере участь у вуличних бійках, він усвідомив, що п’ятеро на одного – це божевілля, яке межує на грані із самогубством. Аби зустрітися сам на сам, то одним ударом відключив би противника й щезнув геть. Можна миритися, коли двоє нападають на одного: першому, хто кинеться, вирубати свідомість, а з іншим вже легко тоді справитися наодинці. А от з трьома!!! Тут сам уже нічого не вдієш, обступлять з усіх сторін і, поки будеш відбиватися, хтось повіситься на спину. На скільки вистачить сил тягати його? Вони швидко закінчаться, а вже ті двоє вмить подолають. Ні, з трьома краще не зв’язуватися. Настільки б сильно не долав стид, а треба уміти й тікати, для виживання не менш важливо мати сильні та прудкі ноги. А що робити, коли насувається компанія із п’ятьох молодиків!? Тут навіть утекти не вдасться – доженуть і затовчуть.
   – Яких дівчат? – намагаючись контролювати адреналін, що уже виділився в кров, Коля відповів якомога спокійніше. – Я до сестри прийшов.
   – Яка ще сестра! – його відповідь трохи спантеличила хлопців. – Що ти дурника клеїш? Ми бачили, кого ти привів.
   – Ну, бачили! І що? Тут сестра моя двоюрідна живе.
   – Хочеш сказати, що і Таня твоя сестра? – знаючи свою перевагу, хлопці нахабніли. 
  – А тобі яка різниця? Живе у неї, то й привів, – Коля швидко змикитив, що якщо вони знають Таню, то, напевне, живуть по сусідству. – Зайдемо до Наді? Спитаємо? Може краще, аби її рідну сестру я покинув одну в місті?
   Хоча хлопці на вид дурні-дурниками, але уторопали: якщо Надя двоюрідна сестра, то й Таня такою ж приходиться. Коля тільки на це й сподівався, звідки ж стороннім знати про сімейну плутанину!
   – Ну, добре. На перший раз вибачаємо. Та якщо й надалі будеш спроваджувати наших дівчат, нарікай на себе. – Вони розступилися, даючи змогу пройти.
   «І що? Що з того, що я сходив на побачення? І хіба можна назвати ту зустріч побаченням?» Коля їхав у напівпорожньому тролейбусі й з повністю відсутнім поглядом дивився у вікно. Місяць пройшов, а він ні разу так і не зміг знайти привід, аби зустрітися з Танею. «Знову Петра просити, чи що?.. Та ні, підозріло вийде, якщо він вдруге не прийде. Навіщо ж тоді звав, як не збирався приходити!? Та вона й не прийде. Він казав, що бачив її, навіть не заговорила до нього, головою кивнула й, не зупиняючись, пройшла мимо. Може підождати її біля технікуму? Чи підстерегти біля дому? А що їй скажу?» У голові аж пекло від думок, тому він і не почув, що його гукають.
   – Колю! Я тебе гукаю, гукаю, а ти не чуєш. 
   Миловидна жіночка років до сорока в жилетці кондуктора й з повним рулоном квитків на проїзд, посміхаючись, сіла спереду на вільне сидіння.
   – Ти що тут робиш?
   Аби впевнитися, що вона говорить до нього, про всяк випадок оглянувся. 
   «Хто вона така? І звідки мене знає?» – уважніше придивився до теплих сірих очей, до кирпатого кінчика носа та тонких губів.
   – Ти мене не впізнаєш?
   «Впізнаю? А я що, маю впізнати?» – будучи певним, що цю жінку йому не доводилося бачити, хлопець помотав головою.
   У відповідь посмішка незнайомки стала ще ширшою, і на пухлих щічках на коротку мить спалахнули ямочки.
   – А я тебе знаю! – Надя сиділа напроти й потішалася.
   Вона не відразу побачила хлопця, та коли помітила, то не змогла втриматися, аби не підійти. Живучи у великому місті, односельчанин, із яким у селі міг би й не заговорити, тут стає дуже рідним. А що вже говорити, якщо цей односелець – двоюрідний брат! Та ще й такий неприступний: нікого до себе не підпускає й сам тримається осторонь. На нього доводилося дивитися тільки здаля та мимохідь. Щоправда, Надя давно не бачила брата, але сплутати його вона не могла. Цей хлопець – просто копія її рідного дядька.
   – Я сестра твоя – Надя. Не признаєш?
   Ну так вже сталося, що Коля ніколи не бачив сестру. З Вітею він зустрічався, а от із Надею – ні. Відтоді, коли почав ходив до баби Тетяни в гості, вони вже жили на протилежному боці села. І якось так вийшло, що не перетналися їхні шляхи. Виїхала вона в місто ще до того, як почав цікавитися своєю ріднею.
   – Ти чого мовчиш? У рот води набрав?
   «А що говорити?» – він мовчав, бо й насправді не мав чого сказати.
   – Ти навчаєшся тут?
   – Так, на ветеринарному, в інституті. 
   Розповів усе, аби тільки б вона відчепилася. Йому стало ніяково, якнайшвидше захотілося попрощатися й вийти з тролейбуса не тому, що її товариство неприємне для нього, просто вони настільки чужі, що більше нема про що говорити.
   Це він думав так, бо ще не знав Надю.
   – Чого ж ти тоді не зайшов у хату? – з легким докором сестра глянула на брата.
   – Коли? – він аж підскочив, бо усвідомив, що не розуміє чогось.
   – А тоді, коли Таню проводив! Вона мені все розповіла!
  У відповідь тільки плечима знизав. А що можна відповісти!? Хто його запрошував? Хоча б і запросили, то не зайшов – чужак він і по життю одинокий.
  – А знаєш що? – Надя перехилилася через бильце сидіння й зовсім по-рідному положила свою долонь на складені в замок руки. – Ти приходь завтра до нас в гості. Я буду вдома, й Таня уже приїде, тож не буде з нами нудно.
    – А зараз де вона?
   – Поїхала в село. Колю, – і сестра настільки щиро заглянула у вічі, що свій погляд він заховав. – Ти прийдеш до нас?
   У голові стався вибух. «Ось він – єдиний шанс побачитися з Танею».
   – Прийду.
   – Не утечеш? – Надя не вірила власним вухам. 
   Вона не надіялася, що брата вдасться так легко умовить, адже тітка Оксана розказувала, що він ні з ким не бажав спілкуватися, навіть її тримався осторонь, хоч та ще змалечку приходила до нього.
   – Не утечу, – уперше посміхнувся, і лід між ними розтанув. – Це вже моя зупинка.
   Тролейбус смикнувся й зупинився. 
   – Колю! – Надя теж підвелася. – Я тебе чекатиму.
   – Я прийду після занять, – пообіцяв у вічі й пішов.
   Єдине, чим подобався провесінь у місті, так це тим, що не доводилося губити чоботи в розгаслому болоті. У місті скоріше відчувався кінець зими, природа швидше оживала, а на гілках жвавіше метушилися горобці. І якщо Петро говорив, що в селі ще по коліна снігу, то тут незабаром з-під землі вилізуть перші боязкі травинки. Сніг станув, тонкими струмочками стік у стічні канави, почищені тротуари швидко очистилися від льодяної кірки. Щоправда, попід тинами та де-не-де на обочинах ще лежали брудні купи снігу, але загалом місто на початок березня повністю приготувалося до зустрічі весни. 
   Про всяк випадок Коля обстукав підбори на черевиках і зайшов на подвір’я. Хвіртка стояла відкрита, то ж він її не закривав. Тінню проскочив попід стіною, завернув за куток і спинився перед верандою. У ту ж мить, відчинивши навстіж двері, Надя з’явилася на порозі.
   – Я побачила тебе через вікно. Не стій там, заходь, – відступаючи, пропустила брата всередину.
Йому ніколи не доводилося бувати в міських будинках, тому, цікавлячись, він ледь помітно повів головою. Сіней тут не існувало, оця прибудова з терасою вікон, через які линуло сонячне світло, дозволяла не кліпати очима в напівтемряві і, здається, вона слугувала приміщенням для приготування їжі, бо ж біля дверей на стільчику стояло відро з водою, а в кутку – газова плита, поряд – обідній стіл. 
   – Не соромся, проходь далі, – Надя легенько підштовхувала в спину.
   Коля зайшов у простору кімнату, з якої вело двоє дверей.
   – Тут ти можеш повісити пальто, – рукою показала на вішалку за спиною, а сама, поки гість роздягався, пройшла прямо, прочинила двері й погукала Таню.
   Його любов до дівчини була наскільки чистою й незайманою, що лише при одному спогаданні її імені, тіло затремтіло всередині. Паніка. Вона, як хвороба, підступна і проявляється в найбільш непідходящий момент. «Що тепер робити? І куди подіти руки?» Ситуацію врятувала маленька дівчинка, яка вибігла з сусідньої кімнати саме тоді, коли Таня виходила зі своєї.
   – А це ще хто тут такий? – Коля присів біля дитини. – І як тебе звати?
   – Люся, – соромлячись чужого дядька, вона підняла поділ платтячка й задерла його аж до голови.
   Це виглядало наскільки кумедно, що Коля щиро засміявся.
   – А скільки ж тобі років? 
   Довго перебираючи пальчики, дитя показало лише три. Надя вижидала і, як тільки дочка справилася із завданням, підняла її на руки й запросила гостя до кімнати. То був незвичайний, особливий вечір для усіх! Знайшлося про що поговорити, знайшлося й куди руки подіти! Коля сам не очікував, що йому буде тут наскільки добре. За розмовами непомітно сплинув час, за ним уже ніхто й не стежив. Схаменулися лише тоді, коли усвідомили, що на всі сеанси в кіно вони запізнилися.
   – Таню, може, сходимо кудись? Пройдемося?
   – Звичайно, ідіть! – Надя відповіла замість сестри, бо та тільки байдуже знизала плечима.
  – Ти ж тепер не минай мій дім. Заходь, – це вже пізніше, проводжаючи брата, вона мовила йому в спину.
   Коля попрощався із сестрою і, поки Таня затримувалася, вийшов на шлях, аби там її почекати. Вітер ніби тільки того й чекав, з розгону налетів, шарпонув за поли й пронизав тіло гострими колючками. «Ух, похолодало!»
   – Куди підемо? – якраз підійшла Таня й на запитання нерішуче знизала плечима. Глянувши на гострі плечі, що випирали з-під тонкого сукна, він повернув голову вбік залізничного вокзалу. – Тоді йдемо в «пиріжкову», там можна зігрітися й попити запашної кави.
   Невеличкий заклад на привокзальній площі користувався великою популярністю серед студентів. На стипендію, хоч вона й підвищена, несильно пошикуєш, але Коля зрідка заходити до неї, бо полюбляв поласувати пиріжками із дуже солодкою кавою.
   – А в Наді ще є діти? – йому раптом захотілося дізнатися про сестру трохи більше.
   – Ще є син Мишко.
   – Скільки йому?
   – Десять, – і супутниця напроти посміхнулася. – Уявляєш? Мені сімнадцять, а він зве мене по імені. Каже, що я ще не доросла, щоб тіткою величати.
   – А мені двадцять три, мене взагалі ніяк не називають. Та й величати нікому!
   Таня притихла й з-під брів покосилася, адже не втямила: сердиться хлопець чи просто так сказав.
   «І до чого це я бовкнув?» І він продовжив розпитувати, бо піймав ниточку, за яку захотілося потягти. 
   – Де ж зараз твій небіж? Пізно вже. Надя дозволяє довго гуляти?
   – Ні, батько його пішов до сестри, тож і той за ним ув’язався. 
   – Ти мені ще скажи, як звати її чоловіка? 
   Його погляд піймав, що дівчина знов посміхається.
   – Теж Мишком звуть. 
   – Імен других не знайшлося? – буденні балачки трохи зняли напругу, яка стояла між ними. – Це ж погукає, то обоє прибіжать.
   – Ага, жди! Швидше вдвох з місця не зрушать! – підхопила розмову, бо знала, як зазвичай буває. 
   Огорнувши руками чашку, Таня з інтересом, притаманним тільки молодій дівчині, яка зацікавилася хлопцем, почала роздивлятися парубка. Дивно, коли він дивився на неї зі скверика, вона навіть не підозрювала, що то Надин родич. Та й коли проводив додому, хіба боялася б, аби знала, що сестрин брат! «Чудний він! Спочатку здалося, ніби говорити не вміє, а тепер розбалакався ще й жартувати умудряється». Вона притулила губи до чаші з напоєм і поверх її краю глянула на нього. «Так кумедно ніяковіє!» 
   Коля тупився у свою чашку і відчував, що під пильним поглядом дівчини червоніють вуха. По усіх законах природи він мав би зараз про щось говорити, весело жартувати, докласти всіх сил, щоб розвеселити супутницю, але натомість рот мовчав. Геть усе повилітало з голови! Він знову не знав, що сказати.
   – У мене незабаром змагання. Ти прийдеш? Я запрошую тебе. 
   Спорт навіть у цьому випадку рятував.
   – Які змагання? 
   – З вільної боротьби.
   – Коли? 
   – Через два тижні.
   – Добре, прийду. Тільки я й дівчат з собою приведу!
   – Приводь, якщо хочеш, – трохи помовчав і запитав про те, що найбільш тривожило: – Таню, можна мені ще до тебе прийти?
   – Приходь, – збагнула, що сподобалася хлопцю, тож навмисне байдуже знизала плечима.
   Він волів хоч кожного дня до неї ходити, та навчання, регулярні тренування не давали змоги цього робити. Коля сидів у клубі, дивився фільм і мислено підраховував ті рідкі випадки, коли їм вдалося зустрітися. За останні два місяці вони сходили в кіно, ще один раз заходили в пиріжкову, потім погуляли містом. На змагання вона не прийшла, тож побачення довелося перенести на наступний тиждень. «Оце і все?» Він ніби закляк із чотирма загнутими пальцями. 
   – Колю, послухай, давай ми його наб’ємо! – Рибчинко з розгону влетів у напівтемний зал і тільки завдяки тому, що відав де сидить товариш, швидко пройшов й впав біля нього.
   – Він біля неї в’юном в'ється! – голосно грюкнувши відкидним сидінням, слідом приземлився й Коваль.
    – Т-с-с! Хлопці, майте совість, ви тут не одні! – зашипіло з різних сторін. – Тихіше!
    – Не чіпайте його, – Коля навіть не моргнув, нишком сидів і тупився на екран.
    – І що ж нам тепер робити?! – відчувалося, що в хлопців кулаки сверблять.
    – Дивіться кіно. Потім повідомлю. 
   Нічого не тямлячи, всі переглянулися, але повсідалися й затихли.
   Коля рідко приїжджав додому, його тут ніхто не чекав. А ці лоботряси, хоч на них і піджидали матері вдома, ув’язалися за ним й на вихідні приїхали в Глухівку. Те, що Таня була відсутня в залі, він давно підмітив, ще й ці двоє справно стежили за нею, кожні десять хвилин прибігали і в подробицях переказували, що вона робить і з ким стоїть. «Вправна дівка виявилася! Спритно мете хвостом!» Його й самого підмивало встати та провчити ходака, який припхався з Калинівки й дурманить дівчині голову. Але тактика та стратегічно оцінена обстановка утримували хлопця на місці. «Настане час, щоб поквитатися». 
   Усі троє вдавали, що уважно дивляться кіно, а насправді, коли увімкнулося світло, з полегшенням встали й спокійно вийшли на двір. 
   – Хлопці, я не піду, а ви швидко гляньте, де вона ділася.
   Поки ті бігали, Коля вийшов з клубу і, аби не плутатися під ногами, відійшов у бік й став під стіною. Людський потік помалу вивалювався з дверей, маленькими купками розтікався по усіх кутках села, а він навіть голови не підіймав, бо напевне знав – Тані серед них немає.
   – Там ціла компанія пішла в Шпиль, так вона з ними, – відхекуючись, хлопці інформували один поперед одного. – І той теж там!
   – Добре, тепер ідіть додому.
   – А ти як? 
   – Я пізніше підійду, – шаснув у ніч і зник за її завісою.
   – Не за того хвилюєшся! – Коваль у спину штовхнув товариша.
   – А я зовсім не хвилююся! – Дивлячись туди, де зникла широка спина, обоє переглянулися й мовчки почвалали додому.
   Аби скоротити шлях та зайвий раз не потрапити на очі стороннім, Коля не центральною вулицею пішов, а звернув до берега. Петляючи між старими вербами, берегом попід річкою дійшов до містка, перетнув його й стежкою піднявся нагору. Намагаючись не тупотіти, обійшов хату, сів на лавочку, яка звично стояла під стіною біля вхідних дверей, і став піджидати парочку. Травнева ніч, розбурхуючи закипаючу ревність, послужливо посилювала голоси, які веселим сміхом линули до нього з яру. Здавалося, він уже цілу вічність їх слухає! Аби зручніше чекалося, ліг на спину, випростав ноги і, розглядаючи зоряне небо, мислено складав план. «Як тільки вони являться, шарпну її за руку, а той, якщо справжній чоловік, кинеться її захищати. А ось тут головне не перестаратися і вчасно зупинитися, щоб не вбити його, а то чого доброго діло може дійти й до найтяжчого злочину!» Зараз навіть добре серце Колі не вбереже кавалера Тані від ярості, яку вона посіяла, коли захотіла втекти з ним.
   Але Таня нутром відчувала, що саме сьогодні їй не варто йти з Толею прямісінько додому. Дівоча інтуїція нашіптувала, що Коля може бути десь поряд, тому, коли уся компанія завернула до Зіни в подвір’я, вони не відкололися від гурту, а всі разом весело провели там час. Піднімаючись стежкою додому, вона не відчувала за собою жодної провини, адже ніяких обіцянок нікому не давала й сама вільна обирати собі партнера. «Подумаєш, кілька разів зустрілися!» Дівчина підбігцем вискочила із-за рогу і вклякла. А роздивившись, що за тінь чорніє біля дверей, старанно ховаючи страх, підійшла й сіла поряд.
   – І що ти тут робиш? – хоча сміливості в неї поменшало, голос звучав досить рівно. 
   – Тебе чекаю. 
   Коли Коля побачив її одну, злість зникла, наче та і не виникала ніколи. 
   – І для чого? «Думає, що ми зустрічаємося, але ж я нічого не обіцяла!» Тут нікого боятися, тож проводить додому мене не треба.
   – Таню, хіба так можна робити? 
   Докір – ось що вона прочитала в ледь схилені голові. Десь глибоко в душі дзвіночок сумління нашіптував, що вчинок її неправильний, але ні собі, ні тим паче хлопцю нізащо не зізнається, тому під його питливим поглядом уперто продовжила мовчати. 
   – А це ще що? 
   Махаючи ногами, дівчина відчула, як каблук від туфельки наткнувся на щось дивне. Присівши, Таня пошарила рукою і в спориші намацала важкий залізний шворень. 
   – Що це? – витягла його з під лавки.
   – А це, якби ти прийшла з ним, то узнала би, – сказав грубо й зник у темноті.
   Дівчина, усвідомивши до чого могла б призвести її нерозсудливість, пройнялася страхом і тихо осіла на лавочку, нагріту його тілом. «Ні, з ним так не можна». 
   Тиждень минув з тої зустрічі. Обнявши себе руками, Таня підійшла до вікна й стала дивитися на міський транспорт, який плавно пропливав мимо. «Такі жарти можуть закінчитися бійкою. Він не той, кого варто водити за ніс». Підсвідомість їй підказувала, що Коля її підстереже й поговорить із нею. Але він не з’явився, навіть здаля не вдалося його побачити. Неприємний осад, що лишився після останньої зустрічі, гнітив її, а відчуття провини злило. «І що тепер робити?» Увага молодих хлопців запаморочила дівчині голову. Вона тепер, як у лабіринті, не могла відшукати потрібної стежки. «Толя – такий дотепний і жартівливий! З ним завжди легко й весело! А Максим із третього курсу! Сама люб’язність! І так мило поправляє очки, коли заглядає у вічі! Коля ж, навпаки, – повна їхня протилежність, аж занадто серйозний порою й до біса нудний». Та й злякалася вона його тієї ночі.
   – Таню, ти їдеш у село? – Надя просунула голову у двері, спутавши дівочі думки.
   – Їду.
   – На вихідний візьмеш з собою Люсю? 
  – Візьму, – просяяла, бо дитина стане їй захистом, а вона сама поряд із нею почуватиметься спокійніше, адже Коля теж обов’язково поїде в село.
   А він і справді вже сидів на автобусній станції, спиною сперся на стовп, що тримав крівлю платформи й здаля стежив за тролейбусами, які прибували. Кожні десять-п’ятнадцять хвилин вони зупинялися на зупинці, навстіж відчиняли двері, випускаючи з набитого черева пасажирів. Шукаючи Таню, хлопець очима обмацував кожного приїжджого, який тільки з’являвся на східцях. А коли не знаходив, спокійно закривав очі й наполегливо чекав наступного приїзду маршрутного транспорту.
   Виходячи з тролейбуса, Люся спіткнулася і, аби її не підтримували за руку, боляче упала би з високих сходинок, а так вона тільки повисла в повітрі. Ніби тримаючи підвішену ляльку, Таня зробила кілька кроків, поставила племінницю на тротуар і, не спиняючись, поспішила до кас. Дитя знизу супилося на тітку й на ходу, ледь встигаючи перебирати ногами, осмикувало підтикане платтячко. Поневолі Коля посміхнувся. Йому стало жаль дівчинку. Захотілося підійти й взяти її на руки. Але судячи з того, настільки сильно Таня закусила губи, не наважився підійти. Лише трохи постояв, почекав, поки пройдуть мимо, і недалеко від них став у чергу за квитками. У салоні їхні погляди перетнулися. Без жодного натяку на вітання, сидячи на передньому сидінні, дівчина з дитиною на руках встріла хлопця, який, не зупиняючись, прослідував у кінець автобуса. 
   Квитки вдалося взяти на автобус, який їхав до Калинівки. Далі їм довелося вийти й до Глухівки іти пішки, адже по-іншому додому не доберешся. В одній руці Таня несла валізу, а другою тягла за собою Люсю. Вона постійно оберталася й посміхалася дядьку, якого впізнала. Коля йшов позаду і не упускав можливості підморгнути дитині.
   – Не викручуйся, – тітка смикнула племінницю, тож, аби не впасти, та смиренно дивилася вперед. 
   – Таню, давай я допоможу. 
   Хода ставала повільнішою, а вони ще навіть не вийшли за село.
   – Не треба, я сама, – валізку повісила на лікоть і підняла дитину.
  Йому нічого не лишалося, як смиренно слідувати назирці. Сидячи на руках, Люся тепер повеселішала. Вона відкрито почала загравати зі знайомим для неї дядьком, чим ще більше дратувала рідну тітку.
     – Сиди, не вертися. 
    Таня сварилася, а дитя не слухало, перехилилося і через плече потяглося назад. 
    – Відпочила? Тепер пройдися, – поставила не землю й потягла за руку.
   – Таню, що сталося? – тільки тоді, коли до села майже дійшли, Коля насмілився заговорити. – Ти скажи, чого сердишся?
   Його супутниця вперто мовчала.
   – Не хочеш зі мною стрічатися?
   – Не хочу. 
   – Скажи, чого не хочеш? 
   Що в ньому не так, він прагнув узнати.
   До цього часу Таня весь час дивилася перед собою. Здавалося, у неї мала б уже й шия заклякнути, та тут вона повела голово й скоса, крізь тонко складені губи, процідила.
   – Серцю не накажеш!
   – А!!! Ну все ясно! І чого його біситися?! – виду не подав, хоча від кривди аж ноги затрусилися. 
   Обігнав і, не оглядаючись, покинув її. «Тут собаки вже не нападуть. Дійде додому».