Частина 21. Батько полковника.

   «Це добре, це навіть краще, що ти остався вчитися на ветеринара. Ця спеціальність, сину, при любій власті знадобиться. Скотина не питає, коли їй хворіти. Чи при цареві, чи при радянській владі. Скрізь потрібні лікарі. Я чимало пожила, знаю, шо кажу» – із закритими очима Коля сидів на останньому сидінні рейсового автобуса й згадував бабині слова.
   Він так і не усвідомив, яка сила спонукала його відкрити очі саме тої миті, коли тінь за вікном промелькнула й дівчина зайшла в автобус. Від напруження спина його випрямилася й хлопцю уже не вдалося відвести очей від гострих плечей та тонкої шиї. 
   «Куди це вона їде?» – питав себе, буравлячи очима їй потилицю.
  А Таня, ніби метелик, легкою ходою пурхнула по східцях, пройшла в салон, запхала валізку під сидіння й сіла біля вікна. Всілася й кожнісінькою клітинкою свого тіла відчула, що парубок, який сидить у кінці автобуса, взрів її й стежить за кожним її порухом. З ним їй уже доводилося бачитися, щоправда, тоді, окрім босих широких ступнів у коротких штанях та куцих пальців на ногах, нічого не вдалося розгледіти, бо посоромилася підняти очі й глянути впритул. Але зараз вона певна, що то був він. Він так само сидів у скверику на пеньку й не зводив з неї очей. 
   «Чого він так дивиться?» – не знаючи, куди подіти руки, пойорзала на сидінні. «Та хай! Хай зирить. Хіба мені шкода?» – зручніше умостившись, відвернулася до вікна і, згадуючи, як усе починалося, полинула в минуле.
   – Таню, ти куди надумала вступати? 
   Після урочистої лінійки, на якій пролунав останній дзвінок, дівчата покинули шкільне подвір’я, вийшли на шлях, і махаючи портфелями, поверталися додому уже не школярками, а випускницями Глухівської восьмирічної школи. 
   – Я поки не знаю. 
   Вона й справді не замислювалася над тим, куди б хотіла надіслати документи, не до цього було. 
  Останній рік видався для неї несолодкий. Після смерті батька, кожного дня дивлячись, як сильно змінювалося стомлене обличчя матері, їй довелося швидко подорослішати. Самогубство доньки, безглузда смерть чоловіка висмоктали з Юхимії силу, вона підупала здоров’ям, послабшала і якось різко постаріла. 
   – А я хочу стати вчителькою, – Наталка задерла кирпатий ніс і замислено глянула вгору. – Давай і надалі будемо не розлучатися й навчатися поїдемо разом. 
   – І куди треба їхати?
   – У Ржищів.
   – Це далеко?
   – Я не знаю, але мені мати сказала, що це педучилище в сусідньому районі.
   Учителька!!! Умить пам’ять намалювала картину, де Люба, вкрита горіховим гіллям, яке просто звисало до землі, обпершись об стовбур, сиділа й пальцями розчісувала кінчик своєї коси, а вона, ще зовсім мале дівчисько, гралася поряд неї на ряднині. 
   – Ти повинна мене слухати, – удаючи із себе вчительку, тоді Таня розгнівалася й грубо посадила на землю ганчір’яну ляльку, яка весь час падала й не хотіла сидіти.
   – Якщо ти будеш на неї кричати, вона тебе не послухає. 
   Сестра потяглася до ляльки, зігнула їй ноги й ширше їх розставила. І та, наче задерев’яніла, сиділа й не ворушилася. 
   – Ти повинна знайти підхід до кожного свого «учня», заслужити перед ним авторитет вчителя, так щоб ловили кожне твоє слово, кожний подих, а вже потім прищеплювати їм навички та правила поведінки. Криком, Таню, ти нічого не доб’єшся. Запам’ятай це на майбутнє, якщо хочеш стати вчителькою.
   – Я не хочу бути вчителькою! – Таня завередувала, їй не сподобалося, що її лялька підкорилася не їй, а сестрі. 
   – А ким ти хочеш бути? – Побачивши ревність в дитячих очах, Люба не змогла стриматися, аби не розсміятися.  
    – Лікарем, – менша із сестер не розгубилася й швидко знайшла вихід.
  – А от якби мені випав шанс вибрати професію, – Люба на мить посерйознішала, – я стала б вчителькою. 
   І тоді вона відкинулася назад, оперлася на стовбур і точнісінько так, як оце зараз Наталка, задерла голову й замислено глянула догори. «І чого це вона мені згадалася? Невже наскільки шкодує, що аж із того світу через мене хоче втілити в життя свою мрію?» Таня себе налякала так, що по її плечах повіяло холодом. 
   – Чого ти здригаєшся, ніби замерзла? – не без подиву Наташка дивилася на сироти, які повставали в подружки на руках. 
   – Та ні! Просто зморозило. Давай пробіжимося. 
   І не змовляючись, дівчата, ніби дві полохливі лані, зірвалися з місця.
   Таня уже давно мріяла поїхати з дому. Після двох смертей в їхній оселі поселилася зажура. Навіть тоді, коли веселим дзвіночком по хаті розносився її веселий сміх, однаково відчувалося, що смута десь поряд, бо мати, посміхнувшись у відповідь, потім завжди витирала сльози. Та й похорон, один, а за ним і другий, сильно налякали її незміцнілий розум. Вона, як та боязка пташка, що прив’язана за ногу, хоче розправити крила й полетіти якнайдалі звідси, але прив’язь, яка міцно тримала, не давала вільно літати. Хай їй тільки чотирнадцять, хай кажуть що дитина, але це дитя добре усвідомлює, що без неї вдома стане ще гірше. Ото й маялася – навчатися мріяла, а кинути матір боялася.
   – Таню, спинися! Ми що, тікаємо від когось? 
   Дівчата стишили хід і помалу зупинилися. Після швидкого бігу вони трішки відхекались й зайшли у яр. Прохолода від прямовисних стін глибокого обриву помалу схолодила розігріті тіла.
   – Ну, що? Ти мені так нічого й не сказала, – Наталка зупинилася напроти свого двору й рукою прикрила очі, ховаючи їх від яркого сонця.
   – Я поки ще не знаю. Спершу треба добре скласти випускні іспити, а вже потім думати про вступні.
   – Ну, добре, – дівчина злегка засмутилася, адже вона мала надію, що подружка підтримає її й поїде з нею вступати. – Завтра в скільки йдемо на консультацію?
   – О дев’ятій годині чекатиму тебе біля хати, підемо навпростець.
   Попрощавшись, Таня дорогою пішла далі, дійшла до городу й повернула на стежку, яка повела її додому повз невеличкі, акуратно посаджені грядочки цибулі, моркви та усілякої городини. 
   Юхимія якраз сиділа на лаві під стіною і як тільки донька завернула до Фросі в город, не зводила з неї очей. Портфелик, яким вона недбало махала, зухвало натякав, що настав час, коли вже й Таня полишить дім.
   – Що це ви робите? – Таня дивилася на велику банку зеленої фарби, яку мати розколочувала тонким дубцем.
   – Треба, доню, покрасити дах. Він вже місцями поржавів, ти поїдеш навчатися, хто тоді до нього братиметься!?
   У вухах аж запищало.
   «Невже мати сказала «навчатися?» Вона ніколи не обговорювала з нею майбутнє, навіть боялася натякнути, аби куди поїхати, а тут сама про навчання натякає. «Чи, може, почулося?»
   – Ти вже подумала, ким хочеш стати? 
   «Та ні, із вухами все в порядку!» 
   – Наташа їде у Ржищів, то і я хочу поїхати з нею, – випалила наскільки швидко, ніби це вирішувалося уже досить давно. – Разом будемо вступати на вчителя. 
   Доньчин від’їзд Юхимії не давав спокійно спати. Удень воно ще куди не йшло, а ось з настанням темряви всі страхи матері вилазили назовні й гуляли до ранку в голові, не даючи заснути. Та настільки б не було важко лишатися в пустій хаті, дитину до себе вона не прив’яже! Хіба мати дасть донці загубити молодість!? Хіба обріже їй крила? Ой, ні! Нехай летить у світ і шукає свою долю. «Що тепер вдієш! Такий уже в матерів уділ –піджидати дітей додому».
   – Це добре, – говорила, а сама боялася заплакати. – Гарна буде професія. Ну, а тепер ступай переодягатися.
   Дівчина зірвалася з місця й зникла за дверми в сінях, а Юхимія провела доньку, подивилася вгору і, як тільки кліпнула очима, дві солоні краплини помалу покотилися донизу. 
   «На осінь треба хату перекрити» – вона чітко почула в голові приглушений Гришин голос, а прикриті повіки дозволили їй побачили, як він сидить і точнісінько так, як вона зараз, дивиться нагору. – «Неодмінно буде текти. Он, бачиш? Наскрізь сніпки прогнили».
   – «Нічого. Змолотимо збіжжя і повшиваємо нові». 
   – «Старію я вже, Юхиміє, щоб без ноги по хаті лазити».
   Тоді вона щиро посміялася над ним і ще довго кепкувала із його «старості», а він усміхався, але до осені перекрив дах залізом. Потім видерся на нього, чіплявся всім тілом, повзав, перефарбовуючи його у зелений колір. 
   – Усе, я вже готова. 
   Юхимія відкрила очі й узріла невеликого «хлопчика-підлітка» з двома закрученими хвостиками на голові. Настільки безглуздий вигляд доньки викликав у матері невимушену посмішку. Таня стояла перед нею в потертих кедах і в широких братових штанях, які підкотила аж до колін. Вони надійно прикрили по-дівочому округлі стегна й повністю оголили пружні тугі литки. Перешита зі старого плаття сорочка з великим відкладним коміром геть заховала від світу тонкий стан і невисокі груди молодої дівчини. Єдине, що видавало Таню, так це її зачіска. Рівний проділ по центру голови й два тоненькі хвостики, якими гралися уривчасті пориви вітру, свідчили, що перед Юхимією стоїть не хлопчик. 
   – Я візьму ось цю драбину, а ти бери іншу.
   Поперед хати стояло дві драбини. Одна складалася з двох поздовжніх жердин, скріплених між собою рядами перекладин. Її взяла Юхимія. А от інша – то дошка із поперечними паличками. Саме її, стоячи уже на верхньому щаблі, Таня витягла за собою, положила на схил крівлі й посунула вгору. Відчувалося, що в неї не вистачало сил, але дівчина-підліток напнулася й змогла горішнім кінцем зачепитися за гребінь даху.
   – Ну, слава Богу! Стій там, уже не злазь. 
    Юхимія пішла наперед хати, налила в бляшанку фарбу, захопила щітку й все подала доньці.
   Так само, як колись і її батько, Таня методично пересувала по крівлі дошку, вверх і вниз повзала по ній, фарбуючи залізо. Вітер, що з поля налітав у спину, десь постійно гримів відірваним листом заліза. Уважніше прислухаючись до його завивання, вона захотіла перевірити, який саме шматок відірвався, виставила руку й потягнулася наперед. Від нахилу дошка під нею посунулася, ноги з переляку сіпонулися й прогнила паличка, на якій стояла, різко обірвалася. Хапаючись за бляху, зриваючи нігті та стираючи до крові лікті й коліна, Таня не змогла себе спинити, вперто зсунулася донизу й впала на землю, сильно ударившись грудьми. Їй так хотілося кричати від болю, плакати від кривди, та мати, яка прибігла на шум, не дала цього зробити.
   – Чого ви сюди прийшли? Ідіть звідси, – гримнула й тут же пожаліла, адже помітила, як у матері сполотніло лице. – «Але краще б вона зараз пішла.» Все добре. Ідіть уже.
   – Де болить? – Юхимія допомогла дитині встати, але йти не поспішала.
  – Нічого в мене не болить! – а в самої від болю духу не вистачало, не розкривалися легені, аби глибше вдихнути.
   – Та хай би він зогнив, той дах! «Ледь дитину на той світ не загнала». 
   Ховаючи від доньки сльози, Юхимія зайшла за куток хати, постояла мить і виглянула із-за рогу. Її Таня, присівши, сперлася спиною на стіну, обняла руками коліна і, раз-поз-раз здригаючись, виривала з грудей здавлені крики плачу. Отак і плакали вдвох нарізно, жаліючи одна одну.
   Якраз із-за цієї події на випускному вечорі обдерті руки випускниці тримали свідоцтво про закінчення восьмирічної школи, а приховати глибокі подряпини не змогло навіть ретельно пошите матір’ю плаття.
   А далі чекали вступні іспити й місяць навчання в Ржищевському педагогічному училищі. Воно не принесло їй нічого, окрім нестерпного суму за домівкою. Дивлячись на рідних, які щонеділі приїздили до подружки в гості, її серце щоразу облягала невимовна туга за матір’ю. Це була їхня перша розлука, і Таня виявилася до неї абсолютно не готовою. Жару підкинула у вогонь ще й курка, яку мати стушкувала й передала через Наталчину бабу. Її уночі з’їла хазяйка, у якої вони квартирували. Все складалося до купи: постійне переживання, хвилювання, внутрішній неспокій і на додачу вона так засумувала за домом, що не витримала й прямо на уроці дістала з-під парти зошит, з останньої сторінки відірвала клаптик паперу й написала коротеньку записку. «Сьогодні я їду додому. Сюди більше не повернуся». Передала її Наталці, аби та знала.
   Зупинившись на містку, Таня дивилася на головаті соняшники, які, наче сторожі, стояли по краю невеличких ділянок викопаної картоплі. Побачила хату, що одиноко біліла на горі, і від споглядання очі в неї засвітилися, а в грудях почулося донині невідоме радісне тріпотіння. Тепер вона звідси нізащо не поїде! Перебігла берег, стежкою через город піднялася нагору й з’явилася на подвір’ї. 
   Юхимія не змогла б підібрати слів, аби ними описати радість, із якою зустріла доньку на порозі. Але коли ця «дурна дитина» заявила, що більше не поїде навчатися, їй довелося проявити усю стійкість суворого характеру. 
   – Я більше туди не поїду, – Таня ніколи не насмілювалася перечити матері, але сьогодні, хоч та і дивилася на неї сердито, проявила непохитну рішучість.  
   – Ти навіть не уявляєш, яку дорогу ціну в майбутньому заплатиш за дурну упертість!
   – Ну і що!? Я однаково не поїду! – у дівчину, наче біс вселився. – А як будете змушувати, то стрибну в криницю. 
   Випалила й враз замовкла. «А оце я даремно бовкнула!» Туди, хоч би й хотіла, налигачем її не затягти. Дурна вона, щоб в криницю падати?! Та й за такі погрози можна добряче заробити, уже й шию в плечі потягла, готуючись від матері отримати стусана. Але натомість Юхимія відступилася. Злякалася жінка. Хто його знає, що у цих дівчат в голові! А що, як і справді стрибне!? А потім і Люба постала з борозною на шиї. Ні, з неї досить. 
   – То хоч поїдь та оформи документи на перевід в Богуславське училище! – зробила останню відчайдушну спробу напоумити дитину.
   – «У Богуслав можна», – Таня швидко змикитила, що кожного дня туди не наїздитися, та, напевне, щонеділі приїде додому. – Добре, поїду. 
   Іншого відповісти не наважувалася, адже совість нашіптувала, що ота підла погроза боляче образила матір.
   За документами Таня з’їздила, але з ними приїхала додому. Ні в якому Богуславі її ніхто так і не побачив. 
   – Правду ти, Фросю, кажеш. Мала вона ще. Хоч і вигналась, як тичка, та розуму не встигла набратися.  
   – А чого ти бідкаєшся? Знайшла чим голову сушити! 
   Як зазвичай, проводжаючи сонце за обрій, подружки парою сиділи під стіною. 
   – Хай іде в Березянку. Закінчить десять класів, а за два роки, може, відчепиться від твоєї спідниці. 
   І дійсно, аби рік не пропав, Таня пішла в школу. Усі, хто ходив до неї, збиралися у центрі села о пів на дев’яту ранку, а потім гуртом вирушали в дорогу. Для дівчачих ніг три кілометри ходи по лісосмузі не викликали ніяких складнощів. Важливішим слугувало зараз те, що тепер кожного вечора учениця явиться додому, бажання подалі поїхати зникло, як тільки дівчина опинилася далеко від дому!
   День у день під осінніми дощами по розгаслій дорозі, потім зимою, провалюючись у глибокий сніг, а опісля, шукаючи проталини принесені весняною відлигою, топтала Таня стежку до школи й не зогледілася, як швидко промайнув рік. На літні канікули, наче перелітні птахи, які довідалися про повернення весни, позліталися додому однокласники з усіх куточків світу. Вони збиралися докупи, вечорами сиділи біля клубу й один поперед одного без угаву вихвалялися життям, сповненим студентськими пригодами. Не очікувано для себе Таня усвідомила, що її життя стоїть на одному місці. Потяг до незвіданого розбудив у ній жагу до незнаного. А ще, слухаючи балаканину однокласників, дівчина зрозуміла, що настав час їй поїхати з дому. Поки вона не могла в собі розібратися, але в школу ходити більше не хотіла. 
   Ганна і Тоня, подружки-однокласниці, ще в минулому році вступили в Білоцерківський м’ясо-молочний технікум. От вони своїми оповідками найбільш і спокусили її. Біла Церква знаходилася трохи далі від Ржищева, але туди з району декілька разів на день ходили прямі рейсові автобуси, і що важливо – там жила Надя. Ледве діждавшись сестри, вона пошепотілася з нею, потім обидві порадилися з матір’ю, і Таня знову поїхала складати вступні іспити. 
   Іспити з математики та української мови далися їй неважко. Як напівсирота, вона йшла поза конкурсом, то ж вступ на ветеринарний факультет м’ясо-молочного технікуму пройшов для неї досить вдало. Для приїжджих у гуртожитку виділяли ліжко-місце, про всяк випадок Таня зачислила його за собою, але жити в ньому не збиралася. Сестра тоді вже мала власний будинок і, як виявилося, зовсім недалеко від технікуму. Одну із чотирьох кімнат Надя надала в повне розпорядження сестрі. І ось тепер, сидячи біля вікна, вона нервово йорзала на сидінні, чекаючи на відправлення автобуса. Попереду нове життя. Воно сповнене усіляких надій і веселих пригод. На підтвердження думок мотор заревів, і через відчинені двері в салон линули потоки літніх пахощів, що змішалися з важким духом вихлопних газів. Таня глянула на зап’ястя, на якому красувався годинник на тоненькому ремінцю, і вирушила в дорогу.