Частина 20. Батько полковника.

   Вантажівка, як тільки в’їхала в село, здійняла куряву й біля криниці різко загальмувала. Чоловік, що нерухомо лежав у кузові, підвівся, натягнув нижче кашкет, захопив валізу й, перемахнувши через борт, м’яко зістрибнув на землю.
   – Їдь! – долонею постукав по дверях кабіни, відпускаючи машину.
   Шофер натиснув на важіль швидкостей – і полуторка по нерівному бруку заторохкотіла й помалу зникла за поворотом. На перехресті приїжджий лишився один.
   Роздивляючись округу, Коля перехопив валізу, якомога глибше вдихнув чистого повітря й завернув у вулицю. Його темні очі заблистіли під козирком. З кожним кроком у променях призахідного сонця перед ним розкривалися все нові й нові краєвиди рідного села. Любуючись забудовами, недавно поставленими парканами, він зрозумів, що уже досить довго його не було вдома. Дні… Вони, наче спиці в колесі, промигтіли. Незчувся, як непомітно сплинув час та закінчився рік.
   Не зупиняючись, він пройшов мимо дядькового двору. На подвір’ї нікого не узрів, тільки попід його тином побачив дітей. Мов горобці, ті сиділи стайками й скоса подивлялися на чужого для них дядька. Не дивно, що він анікого не впізнав. За рік відсутності сусідська малеча підросла, та й перемазалася ж вона зараз. Хоч би й хотів, то нізащо не впізнавав би серед них знайомого обличчя.
   Позаду полишив і Саньчину хату, звернув у тінь густого вишняку й під його прикриттям, ніким не помічений, прошмигнув на власне подвір’я. В око відразу впала запущеність двору. Стало видно, що тут нема господарів і до нього нікому нема діла. Воно ще ніколи не було наскільки зарощене: спориш не стоптаний, бур’ян з кропивою поросли під хлівом, а за хатою залягли високі зарості соковитої щириці. Помалу, ніби боячись наполохати спогади, Коля зайшов попереду хати. Із садка тепер не доносилося качине кахкання, а стежка, протоптана коровою від хліва до шляху, зникла. Незмінними залишалися тільки груша та дуплиста яблунька, що зараз пишно буяли білим цвітом. Стоячи серед току, хлопець відчув дивне сум’яття: там, на Донбасі, поміж чужих людей, йому не так гостро відчувалася самотність, аніж тут, на порозі рідного дому.
   Проганяючи зажуру, Коля задер голову й зором попід стріхою пошукав ключа. Не знайшовши його очима, рукою пошарив по бантині, потім далі заліз у солому й намацав холодний метал. Залізо об залізо поклацало – і ключ відсунув засув. Через чорний просвіт, що утворився, сіни дмухнули в обличчя сирістю та затхлою цвіллю. Нога ступила в сутінки, рука пхнула від себе вхідні двері – і молодий господар переступив поріг. У ту ж мить в уяві сплила горбатенька постать матері, яка, радіючи його приходу, кинулась до нього назустріч, і сухе тіло баби, що вже спустило з лежанки босі ноги й, посміхаючись, чекало, коли ж він підійде й до неї. Та то було лише в уяві!.. Насправді ж жорстока реальність безжально розвіяла видіння, лишаючи на яву тільки пустку та глибоку тишу, що встріли його на порозі.
   Опустивши валізу, Коля неквапливо пройшовся по хаті. Не знаючи, що саме хотів знайти, позаглядав по кутках, постояв біля печі, підійшов до мисника з посудом, наблизився до стола й біля ліжка зупинився. На цьому ложі колись покійницею лежала його мати, тут же померла баба, воно ж і вигнало його з дому.
   Дивно, адже з материного похорону в пам’ятку лишилася тільки баба. Він ще не мав своїх дітей, щоб достеменно бути знайомим з бабиними переживаннями, але, дивлячись на сухе старече тіло, яке вмивалося слізьми й патрало качки для поминального обіду, почуття жалості до старої жінки забили його власне горе. Її Поля – це все, що лишалося в неї в житті. Але Бог не змилостивився над старою, забрав і це останнє. Відтоді Коля не міг без хвилювань слухати качине крякання, бо саме йому прийшлося тоді ловити ті качки, відрубувати кляті голови й кидати бабі під ноги безголові тушки. Вони ще билися крильми, розтріпували свою кров навколо неї, так ніби їй було мало тої, яка горем обливала її спорожніле серце.
   Переминаючись з ноги на ногу, Коля ще трохи постояв, а потім виліз на ліжко, спустив ноги й потягнувся за подушкою. Від довгого лежання пір’я в ній зляглося, тому, пройнявшись недобрими спогадами, підбив її і спер на високе бильце. «Здається, баба тоді зробила саме так...»
   У той злощасний день він виписався з лікарні. Нікого не побачивши на подвір’ї, зайшов до хати, заглянув у нетоплену піч і вернувся в комору. Звідти приніс шматок сала, цибулину, відрізав скибку хліба, що лежала на столі під рушником, та й оцим пообідав. Трохи посидів, змів кришки в долоню, закинув їх у рот й усівся зручніше, підперши кулаком бороду.
   – Ой, Колю! – двері відчинилися, і пом’яте, порізане зморшками обличчя просяяло в щасливій посмішці. – Як добре, що ти прийшов! Голодний? Бо я ще не варила. 
   Для себе одної в Миронії не виникало бажання куховарити. 
   – Я вже поїв.
   – Ото й добре! – вона пройшла в хату й сіла на лаву під вікно. – А шо це в тебе за одежа така?
   Підняла вицвілі брови й подалася наперед, аби краще роздивитися. Коля глянув на себе зверху: халяви склалися гармошкою, оголивши ноги вище кісточок, а пожмакана сорочка місцями покоричневіла від прожарювання в автоклаві.
   – Це в лікарні так дезинфікують одяг усім, хто лежав в інфекційному відділенні.
   Згадуючи, з яким почуттям сорому йому прийшлося йти містом до автостанції, хлопцеві стало моторошно.
   – А як твоє горло?
   – Уже не болить, – і він чисто механічно помацав свою шию.
   – Щось мені сьогодні важко. 
   Миронія встала, трудно вилізла на ліжко й потягнулася до подушки. 
   – Я оце була в Саньки. Земля уже, Колю, готова, – говорила й підбивала пір’я в ній. – Ти трохи відпочинь з дороги, і я полежу, а потім підемо садити картоплю. 
   Сперла подушку на бильце й повалилася на бік.
   – Ви відпочивайте, а я загляну до корови в хлів.
   Вийшов у сіни й зупинився, звуки хрипкого харчання, які різко обірвалися, насторожили його. 
   – Ба! – повернувся й погукав з порога. 
   – Ба! – не почувши відповіді, підійшов до ліжка. 
   – Ба! – простягнув руку й легенько потряс за плече. 
   – Ба!!! – не знаючи що робити, погукав знову. – Ба!
   – Шо там таке? – від порогу Санька дивилася на зігнуту задерев’янілу постать Колі.
   – Щось із бабою, – розгубленими очима дивився на сусідку, яка вже схилялася над ліжком.
   – Нема вже в тебе баби, – тихо прошепотіла губами.
   Від почутого хлопець онімів. Приголомшений тим, що й баба його покинула, не на жарт перелякався. Нервовий тик смикнув губи, а в очах застигло страждання. Ховаючи від світу свою скорботу, він опустив голову. Але Санька встигла підгледіти, наскільки глибоко вразила сироту смерть його баби.
   П’ятого травня 1968 року Коля стояв біля чорного надгробку із свіжо нагорнутої землі та материної могили, обкладеної дереном. У двадцять один рік у нього уже не лишалося позаду нікого. Смерть двох найдорожчих людей підрізала йому крила. І тепер не відомо, чи виживе він без них, чи згине, як молоде дерево з обрізаним коренем. Щоправда, із рідні лишалася ще баба Оляна, та в неї й без нього вистачало клопотів – син, невістка, купа онуків, а він… Він був чужий у тому гурті, його не цуралися, любили, але то була дядькова сім’я.
   Залишившись один, Коля змушений був продати корову. Без неї дні із завидною одноманітністю почали повторюватися, змінюючи один одного. Здавалося, що час зупинився, а він сам зависнув у якійсь прострації. Зранку неохоче підіймався, насильно йшов на роботу, а там, наче контужений, з абсолютною байдужістю до всього навколишнього добував до вечора. Вдома, від занепаду сил, мозок непритомнів і, рятуючись від психологічного напруження, провалювався в сон. Колю охопив стан цілковитої апатії. Він нічим не цікавився, нічого не робив по дому. А для чого? Матері ж нема, та й баба вже померла. Кому потрібно, щоб він зарані встав? Для кого треба наносити води чи принести з погребу картоплі? Ні для кого… І невідомо скільки ще йому прийшлося б переживати депресію, аби не дивний випадок, що і визначив його подальшу долю.
   Одного дня хлопець не зміг зайти до хати, відчинив двері та й закляк із занесеною ногою над порогом. «Що то таке?» З явною недовірою придивлявся до подушки – вона блищала. «Та й хто туди, що положив?» Зробив крок – і блиск на ліжку зник. Відступив крок назад, і дивним чином той знову появився. Не зводячи очей з тієї точки, що блищала, Коля пішов прямісінько до неї. Від усвідомлення того, що то за сяяння, зробилося недобре: наволочка, на якій спав, була наскільки засмальцьована, що сонячний зайчик, який проник у хату, відбивався від неї, наче від люстерка. Стало страшно, бо нікому не має діла до того, що постіль брудна, у хаті не затишно, а він нерідко голодним лягав спати. Цієї миті з очей ніби полуда спала. «Необхідно змінити життя, а інакше воно занехається, як оця подушка».
   У той же вечір він пройшовся по кутку й позбирав усі книжки, за якими можна займатися. Свою науку почав з арифметики, з найпростіших прикладів, які поступово ставали важчими й потребували все більших зусиль для їх розв’язання.
   Молодість, жага до пригод, а ще гнітюче відчуття самотності змусили хлопця подати документи до Ровеньківського технікуму вугільної промисловості. Як тільки прийшов виклик, де сповіщалося про його зарахування на третій курс, Коля зібрав валізу, яка була дорогою тим, що її колись купила мати, засунув ключ під стріху поглибше в солому й подався на інший бік країни. Перед тим, як поїхати, по дорозі зайшов до баби, вона саме стояла під хлівом і сікла свиням в баняку ще гарячу картоплю.
   – Ба, я їду. 
   Оляна і без слів побачила, що онук від’їжджає.
   – То ви вже пригляньте за моєю хатою.
   – Куди ти зібрався? – сікач застромила у варене і, витираючи руки, підійшла ближче.
   – Поїду на Донбас. 
   І де тільки взялися ті сльози! Очі заблистіли, і жінка промокнула їх тим же фартухом, об який щойно обтерла руки.
   – Та чого ви плачете? Все буде добре.
   Оляна мовчала, вона ненавиділа ці слова. «Все буде добре». Колись так казав Іван, який згинув на тому Донбасі, і Яша, коли присилав листи з Донецька, писав у них, що все буде добре, а сам сьорбнув опісля немало горя.
   – І шо ти забув на тому Донбасі! – незрозуміла тривога торкнулася її грудей. – І коли ти тепер повернешся?
   – Я ще не поїхав, а ви питаєте, коли вернуся, – Коля засміявся, відхилив полу піджака й дістав з кишені гроші. – Ба, візьміть на зберігання. А якщо вам знадобляться, то беріть сміливо, – і простягнув їй товсту пачку купюр.
   Сонце з висоти пригрівало зігнуті голови. Оляна тримала в руках гроші і, метаючись в думках, шукала відповідні слова, які б змогли зупинити дитину. Та вона напевне знала і їй не потрібно розкидати карти, аби дізнатися, що ніяка сила не спинить онука, тому підійшла, обняла й благословила. 
   Колі часто доводилося бачити, як баба Миронія запалювала перед божником свічки, ставала на коліна й пошепки проказувала молитву. Іноді з нею й мати молилася Богу. Під тихий шепіт їхніх молитов він виріс істинним атеїстом. Любов до читання повністю перевернула його світогляд, але зараз бабине благословення – то було єдине, у чому хлопець відчував гостру потребу. 
   – Петро вдома? – соромлячись своєї розчуленості, сказав перше, що спало на думку.
   – Та де там! Чорти десь носять. 
   Вона провела онука з двору й заволоженими очима проводжала широку спину, аж поки та не зникла за поворотом.
   Лежачи на верхній полиці чотириспального купе, Коля дивився у вікно. Донбас! Він зустрічав його кам’янистою пустелею, обрамленою віковими соснами та крейдяними кручами річок басейну Сіверського Дінця. Рухаючись далі на південь, індустріальний край губився в комариних лиманах та протяжних косах із піску мілкого Азовського моря. Мимо нього пропливали селища гірників, присадибні ділянки яких засаджені вишневими, яблуневими, та абрикосовими садами. Нерідко між деревами миготіли вулики дрібних пасік, а на полях зеленіли великі виноградники та ділянки вирощуваного баштану. На швидкості погляд вихоплював рідних оку курей, гусей й індиків, що безтурботно походжали по господарству, та руді терикони, які височіли на обрії, коли поїзд проїжджав повз далекі міста.
   – І на що ти там дивишся? Ти вже час тупишся у вікно. 
   Коля відірвався від споглядання і покосився на височезного парубка, що з нижньої полиці поглядав на нього. 
   – Я до тебе кажу. Злазь уже… Ти до якої станції їдеш? – Федір спитав, як тільки попутник сповз зі свого лежбища й сів напроти.
   – До Ровеньків.
   – Ти ба, і я туди ж! Як звати тебе? 
   – Микола.
   – А мене – Федір. От і будемо знайомі, – простягнув руку, і хлопці обмінялися рукостисканням. 
   – Ти звідки?
   – З Київської області. А ти?
  – А я з Чернігівської. Ти на будівництво їдеш? Зараз у місті велике будівництво. Кажуть, воно розростається цілими кварталами. Я чув, що уже збудували взуттєву фабрику, лікарню, а найголовніше – телевізійний завод «Фотон». Не дивися на мене так. Я не брешу, мені хлопці розказували!
   – Та вірю я, – Коля поблажливо посміхався. – Тільки я їду навчатися.
   – Куди? – Федір із цікавості аж шию витяг.
   – У гірничий технікум…
   – Ти ба! – перебив, навіть не дав договорити. – І я туди. Це ж треба таке! 
   Хлопці раділи від того, що випадкова зустріч звела їх і тепер далека дорога вже не здавалася настільки самотньою.
   Зітхаючи, поїзд потроху притишував хід. Йому на зустріч помалу поплили привокзальні будиночки, люди, які стояли на переповненому пероні, та центральний вокзал з побіленими цегляними стінами, що зупинився прямісінько перед їхніми очима. Захопивши скромні пожитки, хлопці вийшли на платформу, оглянули залізничну станцію й почали пробиватися на вихід у місто.
   – Ти помітив? 
   – Аякже! Таких миловидних дівчаток на Чернігівщині мало де зустрінеш! – Федір йшов вулицею й аж в’язи скручував, проходячи мимо гарненьких дівчат. 
   – Та ні! Чоловіки! Ти придивись. У них у всіх від вугільного пилу чорні обриси обличчя, – Коля увігнув шию, аби краще роздивитися чоловіка в пом’ятому кашкеті. 
   – Це шахтарі. Звикай. Нам так само доведеться ходити з перемазаними пиками.
   Федір різко зупинився. 
   – Здається прийшли. 
   Скептично оглянув двоповерховий будинок, у два кроки вибіг на веранду й оглянувся. 
   – Віднині цей гуртожиток замінить нам дім. 
   За ним помалу піднімався й Коля.
   Через тиждень, першого вересня 1968 року Циганок Микола з гордістю міг похвастатися, що став студентом гірничого технікуму. Він цілковито поринув у науку, дорожив кожним моментом, аби здобути знання, які б допомогли йому зрозуміти процеси, що змінюють склад і будову глибин землі. Вважаючи, що фізика та хімія виконують велику роботу для потреб прогресуючої промисловості, він приділяв немало зусиль і часу на їх вивчення. Відвідував лекції з природничої історії, фізіології, не на жарт захопився геологією. І все було б добре, аби в життя знову не втрутився випадок. Його неприємні наслідки відгукнулися дев’ятого травня 1969 року, якраз на День Перемоги наказом директора його виключили зі списків навчального закладу.
   З Федором він одночасно приїхав на Донбас, поселився до нього в кімнату, в одній групі навчалися, тож не дивно, що і відпочивали вони теж разом. Щоправда, ходити вуличками шахтарського містечка для приїжджих було небезпечно, тому гуляли хлопці компанією, яка проживала в одній кімнаті. Окрім них двох, з ними жили ще шість хлопчаків. Студентської стипендії вистачало, аби у вечері сходити в буфет, посидіти за столиком, повечеряти чи й просто випити пива. Коля спиртного не вживав, як зазвичай їв більше за всіх, а от Федір – єдиний з компанії, який з ними майже ніколи не сидів. Варто йому помітити симпатичне личко, як гарячий темперамент підштовхував парубка на амурні подвиги. Он і зараз він, ніби павич, розпускав пір’я перед пухкенькою буфетницею.
   – Ви тільки подивіться на ці залицяння! – Свірідов посміхався й не зводив очей із Федора. – Він до неї, а вона від нього, як чорт від ладану. 
   – Ой, дограється колись! Зберуться дівчата й відкрутять йому ...
   Хлопці, не стримуючись, зареготали.
   – Забирайте того жениха й доганяйте нас, – Селей і Мурсук, два брати чуваської народності, які жили з ними, підвелися й вийшли надвір.
   – І хто піде його забирати? – Свірідов очима повів по гурту. – Колю, може ти? Тебе він послухає. 
Федір і справді послухав би тільки Миколу, вони з ним однолітки, а решта на три роки, а дехто й на чотири молодші за них.
   – Та хай. Давайте трохи посидимо, – йому не хотілося до нього підходити. – Щось мені підказує, що сьогодні він недовго там посидить. Дивіться, дівчині вже надокучили ті женихання.
   І, як стало відомо пізніше, Коля виявився абсолютно правий. Федір ще трохи посидів біля барної стійки і, вловивши облизня, приєднався до товаришів. Ті й собі змовчали, адже не дерзнули відкрито глузувати над його залицянням, та й побоялися вони, що доведеться слухати хмільну браваду. Тому, ховаючи бісики в очах, нишком переглянулися й зібралися вийти надвір. На східцях усі зупинилися, витягнули цигарки, смачно затягнулися і, не поспішаючи, завернули за ріг. 
   – Хлопці!!! 
   Досвідченим поглядом їхні очі вихопили Селея і Мурсука, яких місцеві товкли у вузькому провулку. 
   – Наших б’ють! 
   І всі шестеро, як ошпарені, рвонули на допомогу.
   Різкий поштовх у груди й сильний удар у щелепу зупинили Миколу. Упавши на землю, він ледь не випустив дух. Сидячи на землі з широко розставленими ногами, поковеляв язиком і із закривавленого рота виплюнув зуб. «Мабуть, це був кастет.» Зуб положив у нагрудну кишеню сорочки і, не усвідомлюючи, що робити, почав нишпорити навколо себе. Як тільки пальці намацали залізний шворінь, схопив його, підвівся і почав ним «молотити». Не розбирався, а лупив по чому бачив.
   Свірідов, бачачи, що сили нерівні, з-під поли витягнув складний ножик і першому, хто потрапив під руки, штрикнув у стегно. Від різкого болю той заверещав. 
   – Тікаємо!!! – хтось закричав. 
   Клубок розсипався, і всі кинулися врізнобіч.
   – І що тепер будемо робити? – це вже пізніше, коли зібравшись докупи, вони перелякано питали один в одного. – Нас швидко вичислять. Місцеві добре знають, хто ми такі.
   – Пішли до дівчачих гуртожитків. 
   – Для чого? 
   – Там узнаєш. 
   Свірідов розвернувся, і всі пішли слідом. Поки дійшли, уже здогадалися, навіщо сюди припхалися. Максим зайшов до громадської вбиральні й у вигрібну яму викинув ножа. 
   – А тепер по домах і щоб ніхто й не писнув.
   Полягали спати. А на ранок наряд міліцій побудив їх і всіх ще сонними завіз до райвідділу. Завели в камеру, зачинили за ними двері і все, на що вони могли тепер дивитися, так це на небо у велику кліточку.
   – За що це вас всіх сюди посадили? – у кутку сидів чоловік і потішався розгубленим видом паруботи.
   – Та ні за що! – їхньому обуренню не було меж.
   – Ага, так уже і ні за що! – очі незнайомця хитрувато блиснули. 
   Видно, що дядько тут частий гість, тому малу-помалу уміло випитав усе, що його цікавило.
   – Послухайте, хлопці, – жаліючи відчайдушні голови та спираючись на власний гіркий досвід, чоловік почав научати: – Вас зараз почнуть допитувати. Рано, чи пізно, а хтось із вас обов’язково розколеться, то ви вже стійте на одному. «Я не різав. А хто, не бачив». Трохи помурижать, та й відпустять.
   І відтоді всі, як затялися. «Я не різав. А хто, не бачив». Ніби заїжджена платівка, три доби твердили одне й теж. Цим самим домоглися, що на четвертий день їх благополучно усіх відпустили. Та радуватися хлопцям прийшлося недовго – ця нічна пригода не минула для них безслідно. Усіх вісьмох за хуліганство директор технікуму виключив з навчального закладу. Дехто повернувся додому, а декому довелося влаштовуватися на роботу.
   Навчаючись, Коля періодично проходив практику на шахті «Дзержи́нка». Якраз цим і пояснив Федору своє бажання залишитися на ній. Там його добре знали, та й він, ознайомившись із шахтарями, не раз спускався з ними глибоко під землю й серед задухи та смороду рубав вугілля відбійним молотком. Працюючи на рівні з досвідченими шахтарями, уже через місяць він отримав першу зарплатню. А ще через те, що шахта закривалася на плановий ремонт, на цей період йому надали відпустку. Зібравши речі, Коля купив квиток на поїзд й уже на другий день лежав на ліжку. От тільки не на казенному, а в себе вдома.
   Хатні двері тихо прочинились. Якби не зрадницький короткий скрип, хлопець так би і не помітив, що з темних сіней за ним стежать. Повернувши голову, Коля взрів до болю знайомі небесно-голубі очі й кучеряве волосся, яке стирчало в усі боки. 
   Зустрівшись очима, Петро посміхнувся і, осмілівши, навстіж відчинив двері. 
   – Ти приїхав! Мені малеча каже, що то був ти, а я не вірив. Не тільки їм, своїм очам не повірив, коли побачив відкриту хату! 
   Брат белькотів без угаву й підходив ближче до родича. Видно було, що він зрадів, ще трохи – і заплаче. Коля теж зніяковів, бо не знав, як відреагувати. Хто б міг подумати!!! Петро, який завжди плутався під ногами, часто дратував надокучливістю, зараз був наскільки рідним, що довелося мовчати, бо тремтіння в голосі та спазм у горлянці видавали його хвилювання.
     – Чого ж ти не зайшов? Мене мати послала перевірити, чи насправді це ти. 
   – Я, – Коля зістрибнув із ліжка, штовхнув брата в плече й міцно обняв. Хвилювання тим часом посунулося й дало змогу говорити. – Я, здорованю. Чим тебе годують, що так вигнався? – і, жартуючи, долонею постукав того по маківці.
   – Ти надовго? 
   Петра зворушив комплімент брата. Значить, він недарма, аби витягнутися, кожного дня висить на турніку.
   – На місяць. У мене зараз відпустка. П’ятнадцятого липня повинен повернутися в Ровеньки.
   Хорошого настрою не стало. Опустивши голову, Петро пройшовся по хаті. 
   «Дивно, за вікном нестерпна задуха, а тут прохолодно й тхне сирою затхлістю». Одинока валізка демонстративно нагадала, що брат з дороги, тож досі голодний. 
   – Пішли до нас.
   – Зажди, – Коля відкрив валізу й простягнув светр темно-синього кольору. – Це тобі.
   – Такого в мене ще не було! – урочисто притулив до себе, засміявся й потягнув брата до порогу. 
   Неробство!!! Як з’ясувалося, це важкий труд. Час тягнеться нескінченно довго! З моменту приїзду минуло два тижні, а таке враження, що сплинув цілий рік. Ніякої радості від того, що вдосталь вільного часу, Коля не відчув. Та й щастя не приносили дні, проведені в абсолютному гультяйстві. Він трохи позбивав бур’яни кругом хати. Після цього справ по господарству, окрім регулярних походів до баби поїсти, у нього не знаходилося. Він хотів поїздити по району на велосипедах, так Ярослав уже подався в морехідне училище, а Петро, як на гріх, обложившись книжками, цілими днями сидів під горіхом. А їздити самому не цікаво! Перевернувшись на бік, Коля зручніше ліг на спину. Хоча перина й гарно збита, та однаково від лежання в ліжку та цілоденного споглядання в стелю, почали боліти кістки. Без всякої причини він підвівся, вийшов надвір. Ноги самі понесли його до баби. 
   М’яко ступаючи, хлопець йшов вулицею. Борошняний пил товстим шаром устелив весь шлях і лоскотно проникав крізь його пальці на ногах. Пилюга позаду піднімалася й осідала на широких короткуватих халявах, які оголяли ноги вище кісточок. Судячи з їх довжини, ці штани підрублювала ще його мати, бо за останні два роки Коля підріс саме на десять сантиметрів, яких і не вистачало для нормальної довжини. Відмахуючись від надокучливих мошок, що лізли в обличчя й противно дзижчали над головою, та не доходячи до бабиних воріт, мускулистий парубок перемахнув через тин й опинився у садку за хатою.
   – Що ти читаєш?
   – Біологію. 
   Петро сидів під пологим горіхом і читав книжку, яка зручно лежала на колінах.
   – Дай подивитися.
   Приземлився біля нього, взяв у руки підручник, відкрив навмання й побіжно глянув на сторінку. 
   – Що таке ДИ-НИ-КИ і РИ-НИ-КИ? – спитав не без подиву.
  – Дай сюди. Де ти таке прочитав? – Петро забрав книжку й почав водити по ній носом, шукаючи слова, які щойно прочитав Микола.
   – Що ти так довго шукаєш? Ось. Дивись, – ткнув пальцем. – Написано великими буквами.
   – Це ніяке не ДИ-НИ-КИ й РИ-НИ-КИ! Це - ДЕ-ЕН-КА і ЕР-ЕН-КА
   – Ото сказав! – Коля вилупив очі. – Що це таке?
 – Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) – Петро з почуттям гідності почав пояснювати. – Це макромолекула, яка забезпечує зберігання та передачу з покоління в покоління генетичного коду, а рибонуклеїнова кислота (РНК) – теж макромолекула, вона міститься в клітинах всіх живих організмів і відіграє важливу роль в кодуванні генів.
    – Ого, який грамотний! Ми такого й не вчили! Я навіть не чув таких слів.
   – Слухай, Колю! – Петро раптом аж на коліна звівся. – Чого ти будеш байдики бити? Гайда зі мною, попробуємо вступати.
   – Ти що! Я вже все забув, – а згадавши про ДНК і РНК, взагалі злякався. – А таке, – він покосився на підручник, наче на злого пса, – мені вже й не вивчити. 
   – Не біда. Я буду вступати на агрофак, а ти на ветеринарний. Там біології нема й конкурс менший.
   – Та ти що! Я не потягну.
  – Потягнеш. Ти хімію гарно знаєш, а там для вступу саме хімія треба, – Петро не відступав, йому сподобалася його ж ідея. – Ти ж нічого не втрачаєш! Не поступиш, то поїдеш на Донбас. Чого мовчиш?
   – Ну, я не знаю…
   – Підручники я тобі дам, дещо почитаєш, дещо само згадається.
   – Колю! – це Оляна вийшла з хати. – Підійди, сюди. 
   Жінка метнулася до хліва, зникла за дверми й появилася уже з каністрою в руках. 
   – Сходи, сину, по гас.
  – Послухай, – Петро схопив брата за руку, як тільки той почав вставати. – Ти що, цілих два тижні бігатимеш у баби на побігеньках? Якщо не вступиш, то хоч погуляємо по Білій Церкві. Чуєш, що кажу?
   – Та чую я, – відчепився від брата, із бабиних рук забрав каністру й пішов з двору.
   «А що? Може, Петро й справді має рацію! Все-таки це краще, ніж линдати тут без діла. І чим чорт не жартує? Гляди, поступлю. А якщо ні, то я ж нічого не втрачаю! Розважимося й поїду.» Замислившись, Коля не відразу помітив, що біля землянки немає людей. Зруб старого приміщення, де продавався гас, самотньо виглядав з-під землі біля самісінької причілкової стіни залізного магазину. А з’єднаний врубками почорнілий брус обрамляв перекошені двері, на яких одиноко висів великий амбарний замок. Глянувши на годинник, Коля зрозумів, що до кінця обідньої перерви лишалося ще двадцять хвилин. Хлопець повертівся на одному місці, оглянув округу і в сквері напроти помітив пеньок. Він нудьгував у тіні густого скверу, коли повз нього до землянки підійшла дівчина. Вона теж тримала в руках каністру і, викручуючись на всі боки, чекала дядька Валер’яна. Її тендітна, наче у травинки, фігура відразу привернула увагу парубка.
   Незнайомка, що стояла перед ним у квітчастій сукні, виглядала дуже ніжною. Виставляючи на огляд трохи кирпатий кінчик носа, вона повернулася боком. Неможливо відвести очей від її тонкої талії, білої шкіри та ліній невисоких грудей. Ще ніколи в житті жодна дівчина не припадала хлопцю до душі. Як зачарований, Коля стежив за кожним її порухом, блукав по ній поглядом, насолоджуючись юною красою. Вона вже пірнула в землянку й скоро вийшла з неї, пройшлася неподалік, а він, як пришпилений, проводжаючи в спину, сидів на пеньку, аж поки та не розчинилася й не зникла з його виду. 
   Коля дійшов додому, а з голови так і не зміг викинути нав’язливий образ дівчини.
   – Ну що, подумав? – Петро, наче вартовий, впер руки в боки й стрічав у воротах.
   – Подумав. 
   – І що?
  – Спробую, – байдуже знизав плечима, пройшов до хліва й поставив каністру. – Слухай, Петро, я щойно зустрів дівчину. Як би узнати, чия вона?
   – А що там взнавати! Підемо до клубу і, якщо вона буде там, то й узнаємо. 
   – Добре, тоді увечері я зайду.
   – Ти куди? – Петро оторопів, коли побачив, що брат виходить з двору. – А книжки? 
   «Та нащо вони зараз здалися?» Брату не відповів, прийшов додому, впав на ліжко і, туплячись у стелю, згадував ту незнайомку.
   Його до болю била нетерплячка. Дочекавшись вечора, підійшов до клубу, поспішливо обдивився округу й під кущем калини, серед густого натовпу молоді, побачив знайомий овал плечей, руки, сплетені в замок, так наче й досі тримають каністру, і ніжний дівочий стан. Зібране у високий пучок волосся на додаток відкрило ще й тонку шию, яка м’яко тонула в неглибокому вирізі її зеленого плаття.
   – Ти чого захолов?
   – Он вона, – і Петро поглядом повів за братовими очима. 
   – Та це ж Таня! Юхимії, твоєї дядини, дочка! Ти не впізнав?
   – Так я не бачив її ніколи! 
   – Ти знаєш, я її додому проводив уже два рази, – Петро вихвалявся, а Миколу проймали думки про те, що йому полюбилася дівчина, яка подобалася й брату. – Підійдімо до неї. 
   Хотів уже потягти, та Коля осмикнувся.
   – Ти сам іди, а я чергу займу, – різко повернувся й зайшов у клуб.
   «Яка в біса черга?» Догнав його саме тоді, коли той уже простягував гроші на квиток у кіно. 
   – Два бери, – і попід рукою просунув і свої п’ять копійок. 
   Обоє зайшли в напівтемний зал, який майже повністю заповнився глядачами, і який, ніби вулик, гомонів нерозбірливими тихими голосами. Попід стінами й посередині стояли ряди дерев’яних стільців із високими спинками, Петро перший помітив два вільних місця поряд і швидко, щоб ніхто не зайняв, потягнув брата за собою. Всілися. Вони, мабуть, вдесяте прийшли дивитися кінострічку «Я ФАНТОМАС», видивляючись всілякі дрібнички, які робили фільм популярним серед молоді. Коля з кожним переглядом отримував все більше й більше задоволення, але зараз, сидячи перед білим екраном, що повільно опускався на широку сцену, йому стало байдуже до всього, що відбувалося навколо. Він подумки линув до тої красуні, яка дівочим видом полонила його юнацьке серце. Отямився від думок лише тоді, коли світло боляче різануло по очах, а на екрані замиготіли останні фінальні титри.
   – Ти зараз додому?
   – Та ні. – Петро витягнув шию, видивляючись серед натовпу Тетяну.
   – Ну, тоді я пішов.
  – Куди? Пішли з нами, проведемо Таню, а потім посидимо на колодах, там завжди весело, на той куток іде ціла компанія. 
   За балачками живий людський потік виволік їх із клубу.
   – Ні, я піду додому, – він не мав наміру завдавати собі ще більшого душевного болю, досада і без того гострим ножем краяла серце. – Може щось почитаю. Ти ж сам приволік купу книжок. Коли ж до них братися, якщо їхати скоро?! 
   Почувши про братові наміри, Петро не став його зупиняти, а Коля не зволікав, пірнув у темноту, городами прийшов додому і, наче провалився під лід, відганяючи нав’язливі думки про дівчину, з головою поринув у науку. Читав все підряд, розв’язував задачі, до нестями повторював правила з української мови, які ніяк не хотіли йому підкорятися. І ось через три тижні плоди несамовитих занять порадували хлопця несподіваним результатом.
   Вступні екзамени уже лишилися позаду. Разом з Петром, любуючись міськими краєвидами, він йшов центральною вулицею до приймальної комісії переписатися й перевести документи на аграрний факультет, адже для цього в нього вдосталь вистачало прохідних балів. Що передувало цьому, Коля напевне сказати вже не міг. Чи то з переляку, а може допомогли ті дні і ночі проведені за безперервним читанням книг, але йому вдалося успішно скласти вступні іспити. 
   На щастя, екзамен з хімії був першим. Це дало хлопцю змогу не злякатися й увірувати у власні сили. Що гріха таїти!? Далася взнаки й шкільна любов до предмету. Не пройшли дарма й ті пів року навчання в гірничому технікумі. Якби там не склалося, а результат не змусив на себе довго чекати.
   На другому екзамені довелося писати диктант з української мови. Тут також доля наче витягнула щасливий квиток, бо образливо б було після усіх випробувань провалити останній іспит. Коля ще не забув той шкільний диктант у четвертому класі, де силячись написати без помилок, акуратно виводив кожну букву. Він промовляв в умі кожнісіньке слово, а однаково умудрився написати «ШОКОЛА». Весь клас тоді над ним потішався. Спочатку й кличка до нього пристала – «Шокола», та Коля ніяк на неї не реагував, тому стара добра «Циган» швидко повернулася назад. Так-от, небагато втрачаючи, з абсолютною впевненістю, що більше, ніж на «два» йому не написати, Коля спокійнісінько подався на екзамен. А наступного дня, не вірячи власним очам, він вів пальцем по клітинках і в кінці рядка, напроти свого прізвища, уже вдруге натикався на кимось старанно виведену жирну трійку. Тепер стане дуже шкода, якщо він провалить останній іспит. Це ж виходить, що ще зовсім трішки й попереду знову завирує студентське життя. Абітурієнт не мав наміру упускати шанс. Тож, озброївшись знаннями, рушив на останню «вирішальну битву».
   Витягнув білет, і поки йшов готуватися, побіжно глянув на нього. Перше ж питання – походження людини по Енгельсу, а відповіді уже не знав. По усіх засіках головного мозку позбирав крихти знань і, з горем пополам, запинаючись, підготував коротеньку відповідь. Про листочки, їхню класифікацію та жилкування відповів те, що кожного дня бачив перед очима й те, що зміг згадати з далеких уроків біології. Єдине, чому Коля зрадів, так це питанню про рід котячих. Тут йому вже вдалося блиснути знаннями! Це ж не тільки домашні кішки! Гепард, каракал, рись, леопард, пума, пантера – аж задихатися став від запалу, перечислюючи найбільш яскравих представників цього сімейства. Він цікавився ними, захоплювався їхніми унікальними здібностями, винятковістю й несхожістю не тільки серед хижих тварин, а й серед всього тваринного світу.
   – Досить. 
   Піт великою краплею пробіг по спині, коли професор, роздивляючись оцінки з попередніх іспитів, зупинив його. Там красувалася п’ятірка з хімії та жирна трійка із диктанту.
   – Ви, – трохи запинаючись, спитав професор, – не будете заперечувати, якщо я Вам поставлю чотири?
   «Ох, не буду!!!» – йому насилу вдалося себе стримати, аби не закричати вголос й від радості не замахати руками, як мале дитя. 
   – Звичайно, не буду, – сказав спокійно тамуючи невдавану радість.
   Ось цього й вистачило, аби твердою ходою тепер іти до приймальної комісії. З таким високим прохідним балом хлопець міг навчатися на будь-якому факультеті Білоцерківського сільськогосподарського інституту, але він мав бажання навчатися тільки разом із братом. 
   – Чого вам хлопці треба? – у довгому напівтемному коридорі їх зупинив куций чоловічок, який вийшов із кабінету з написом «ПРИЙМАЛЬНА КОМІСІЯ».
    – Та нам би записатися на другий факультет. 
  – Розумієте, у нього вистачає балів, аби навчатися на аграрному факультеті, – це вже Петро вступився за брата, бо той щось зніяковів. – Скажіть, до кого нам звернутися?
  – Послухайте, хлопці, – чоловік пальцем поправив окуляри, зміряв обох оцінюючим поглядом і продовжив. – Воно-то перевестися морока невелика, але я вам раджу нічого не міняти, бо можна і взагалі нікуди не потрапити. Я можу його виписати з ветеринарного, але не має гарантії, що його приймуть на аграрному. Конкурс у цьому році, як бачте, немалий, та й в абітурієнтах немає недостачі.
   – Слухай, Петре, – Коля ніби цього тільки й чекав. – Нехай воно все так і залишається.
   – А ти не пошкодуєш?
   – Не пошкодую, – сказав, наче відрізав, і потягнув брата до дверей.