Частина 19. Батько полковника.

   – Чий ти будеш? – широко розставивши ноги, Яків дивився на дебелого підлітка, який стовбичив перед ним низько похнюпивши голову.
   – Ївги Кутової.
   – «Знову вдовин син!» 
   Наскільки б шкода не було тих хлопчаків, що росли без батька, та няньчитися з ними Яша не мав жодного наміру, тому він повертів головою на усі сторони і, перекрикуючи п’яний гамір, заволав на всю округу:
   – Колю!
   Незрушно лежачий парубок підвівся, стягнув з обличчя козирка й сонними очима пошукав дядька.
   – Он бачиш того лоботряса? – рукою показав під березу. – Іди до нього, хай він тебе й обучає.
   Молодик побрів вказаним напрямком, а Коля знову сперся на білокорий стовбур берези й нижче натягнув козирок.
   – Мені сказали до тебе прийти.
   – Та чув я. Лягай поряд.
   Від подиву в хлопця брови полізли догори.
   – Сьогодні роботи не жди, тож можеш розслабитися й відпочити.
   Хто б міг подумати, що майже день у день два роки тому Коля так само вперше прийшов на роботу і так само, розгубившись, топтався на одному місці, не знаючи з чого почати перший трудовий день. Як дивно, адже то було ніби вчора. Він їхав із дядьком на підводі й слухав його тихе навчання. 
   – Насамперед здійснюється розбивка дороги. А вже потім по розбивці насипається насип. По ньому їздять грейдери, утворюючи корито. Посередині корита натягується шнур, а по шнуру забивають кілочки – це в майбутньому й стане центром дороги. В обидва боки від центру лінійкою відмірюють по три метри й забивають уже бокові стовпчики. Вони на шість сантиметрів повинні бути нижчі від центральних.
   – А для чого?
   – Для того, щоб дорога мала покат і в дощову погоду на шляху не збиралися калюжі. Не перебивай, слухай далі. Аби дорожнє полотно не розсовувалося, по краю дороги закладають найбільший камінь – бордюр. У рівні з бордюром землею засипається обочина, у ній робиться дренаж, аби зі шляху стікала вода. 
   – Я знаю, бачив ці канавки.
   – Це не просто канавки, їхнє дно засипане піском, щебенем, а зверху – землею.
   – І це все?
   Дядько так легко розповідав, що здавалося, ніби класти сошу не так уже й складно.
   – Ач, який ти швидкий! Не все! От тільки тепер починається найважливіше. Вернемося до корита, я тобі про нього ще не розказав. Так от, його засипають піском, пісок рівняють, планірують, а після візірують.
   – Як це планірують, візірують?
  – Ну, ті ж купи піску, що завезли в корито, треба розрівняти. От лопатами його розносять, а потім планірують – рівняють за рівнем кілочків. А щоб ніде не було провалин, то вже візиркою візирують.
   Аби випередити запитання, що повисло у повітрі, Яків швидко пояснив: 
  – Візирка – це ніби граблі, тільки без зубців. От нею й розгладжують пісок. А коли все уже буде підготовлено, тільки тоді завозиться шашка.
   – А що таке шашка? 
   – От нема в тебе терпіння дослухати до кінця, – важко зітхнувши, чоловік мовив далі: – Шашка – це битий камінь. Тут важливо знати, що кладуть її від краю більшу, а досередини меншу, у такий спосіб соша не буде розсовуватися. До цього тобі все зрозуміло?
   – Та, ніби ясно. 
   Звісивши голову з воза, Коля дивився на дорогу, яка мелькала перед його очима якраз цією шашкою.
   – Після укладки соша засипається дрібним щебенем і клинкується. 
   Яша витягнув цигарку і закурив. Коля його вже не став питати, тож він мовив далі.
   – Між камінцями, як не крути, а завжди залишається вільне місце. От дрібним щебенем і закладають між ними дірочки. Після цього дорога коткується котком, засипається піском, а вже потім запускається транспорт. 
    – А де ж береться ця шашка? – Коля тільки й думав про неї, бо нею аж рябило в очах.
   – З кар’єру привозять. Хлопці цілу зиму її заготовляють, а іноді й ми б’ємо на місці. Потерпи. Скоро сам узнаєш. – Яша хитро прижмурив очі. – «Це тобі, голубе, не гирі за хлівом тягати». 
   Пригадав, як небіж хизувався перед ним силою. От тільки йому так і не вдалося позловтішатися. Спостерігаючи за племінником у перші дні заробітків, Яків тільки те і робив, що захоплювався упертим характером підлітка. Хоч той і зростав у матері біля спідниці, виріс із хлопця справжній чоловік: постиравши до крові руки, не скулив, не зупинявся, а гамселив молотом по камінню з ранку й аж до пізнього вечора. Єдине, що в того не відразу виходило, так це швидко укладати шашку. Тож Яша не кинув небожа напризволяще. Аби в кінці місяця той зміг отримати повну зарплатню, ставив його між собою та напарником і встигав класти свою ділянку дороги, а потім ще й хлопцю допомагав. А ще на перших порах тихенько записував на племінника частинку своєї зробленої роботи. Усе ж таки для Полі поміч.
   – А скільки тут можна заробити за місяць грошей? – новоприбулому робітникові не лежалося, на шкільних канікулах йому кортіло підзаробити, а не полежати під деревом у лісосмузі.
   Колі знайомі почуття цього парубка, навіть здогадувався, про що той зараз думає, адже не так давно сам підраховував ще не зароблені гроші. Добре пам’ятає першу зарплатню й те, як розтривожив нею матір. Двісті вісім карбованців! Таких грошей їй в житті не доводилося бачити, не те щоб тримати у руках! П’ять карбованців елементів та сорок карбованців, що баба наторговувала на базарі, – оце й всі їхні заробітки. Тримаючи синові гроші, його мати тоді плакала, а він, злякавшись її сліз, швидко втік із хати.
      – Побити куб каміння на шашку – один рубель п’ятдесят копійок. 
     Щоб хлопцю краще доходило, стягнув із голови козирок і звівся на лікоть.
   – Побити булижник – три карбованці, покласти один квадратний метр дорожнього полотна – п’ятдесят копійок, а погонний метр – три. Ото лежи й підраховуй. Та ти не переживай, встигнеш заробити! Тут робота така: три дні роблять, як скажені, три дні п’ють, як дурні. Шашку не підвезли, тож сьогодні роботи не чекай.
   Коля знову впав на спину, на обличчя поклав шапку й далі полинув у спомини. 
  А от коли в наступному місяці він приніс триста одинадцять карбованців, то мати його вже не плакала, а раділа, наче мале дитя. 
   Давно Поля не виходила з двору, а тут зібралася і, не витрачаючи часу, подалася до Оляни, бо тільки ж там могли їй допомогти. Мати, яка її народила, крім ворожіння, ще й скуповувала по селі курині яйця й кожної неділі возила їх у Київ на базар. Швиденько чимчикуючи, вона поминула Саньчину хату й завернула до неї на обійстя, яке й раніше не особливо було рідне, а тепер, з новою хатою, хлівом та криницею на обніжку, взагалі стало невпізнаване й зовсім чуже. Поля підійшла до прибудованої веранди, відкрила двері, переступила високий поріг і через сіни зайшла до хати. Оляна сиділа на землі посеред прохожої кімнати з широко розставленими ногами. Зі здоровенного кошика вона брала яйця, кожне обмотувала клаптиком газети й складала їх по іншу сторону в другий кошик.
   – Ти чого прибігла? Сталося що? – від незрозумілої тривоги в Оляни підвернулося під грудьми. – «З добра Поля не прийшла б в таку «даль».
   – Я бачу, що ви на базар зібралися, візьміть із собою Колю.
  – Ото дурна! – як тільки переляк пройшов, аж сплюнути захотілося. – Оце ти із-за такої дурниці гналася сюди? 
   Дивлячись, як дочка пройшла до столу й майже впала на стілець, Оляна пошкодувала, що гримнула на неї. Кінчиком хустки Поля протерла пересохлі губи й положила руки на тремтячі коліна. Вона мала наскільки смиренний вигляд, що стало не по собі. «Дурна жінка! Сама припхалась, могла б і Миколу прислати». І їй до плачу стало шкода своєї дитини.
   – Ти скажи йому, хай у п’ять годин ранку уже жде мене біля воріт, – сказала зовсім по-іншому, тихо та м’яко. – Тільки ж дивись, щоб не проспав! До Калинівки шість кілометрів іти. Якщо запізнимося, то вчасно не потрапимо до району, а звідти й на київський автобус не встигнемо.
    – Та я не просплю! – Поля раділа, що «мати» згодилася взяти з собою її сина.
     Отак, ніби помирившись з дочкою, у звичайній грубуватій манері Оляна продовжила далі.
    – То що ж купити твоєму лоботрясові?
   – Купіть йому костюма. Ні, купіть два! – очі так і загорілися. – А ще пошукайте кожуха, він у мене тепер на роботу ходить, то щоб не замерз зимою. 
   Мати знизу дивилась на дочку, не перестаючи дивуватися її запалу. 
   – І светра купіть. Самі там подивіться. Він же в мене не дитина – парубок уже!
   Поля сказала і випрямилася. На мить Оляні здалося, що й горб на спині від гордощів у тої зник.
   – А грошей у тебе хватить? – від посмішки у жінки, яка сиділа на землі, заграли ямочки на обох щоках. – «Диво. Ніби ожила!»
   – Хватить! – Полі здавалося, що в неї тепер скільки грошей, що їй вистачить скупити половину світу.
   А наступного дня Колі теж примарилося, що він переїхав половину світу. Кремезний, на пів голови вищий за бабу, а виліз з автобуса і розгубився, наче мале дівчисько. Такого скупчення люду, машин йому ще не доводилося бачити. Аж зарябило в очах!
   – Куди преш?! 
   Він відсахнувся від чоловіка, якому щойно наступив на ногу. У голові шуміло, гуділо. То тут, то там машини трубили, прохожі штовхали, мелькали перед очима, перетинаючи йому путь. Уступаючи усім дорогу, хлопець постійно відставав від баби.
   – Чого ти вертиш головою на усі боки? Ти гав не лови. Загубишся, де я тебе шукатиму? – аби перекричати гомін, Оляні навіть довелося підвищити голос. – Держи крепше корзину й слідуй за мною. Чуєш мене?
   Сердилася вона, бо спішила, а змушена повертатися, адже бачила, що онук топчеться й ніяк не може зрушити з місця.
   – Та чую, – очима учепившись бабі в спину, Коля намагався від неї не відставати.
   Спільними зусиллями обоє дісталися до зупинки. Біля самого краю бордюру Оляна прилаштувала кошика й стала біля нього так, що, як тільки тролейбус зупинився, вона підняла його поперед себе, скомандувала не відставати й майже першою уперлась в транспорт. Там плюхнулася на сидіння і, аби в тісноті не подушили товар, руками накрила яйця. Ніби за танком, відштовхуючись ліктями, Коля й собі прокладав дорогу. Пробравшись до баби, він поставив їй на коліна ще й свою ношу і, вигнувши шию, заглядав у вікно. Повз нього плавно пропливали багатоповерхові будиночки з різноманітними магазинами на першому поверсі. То тут, то деінде потрапляли в око трамваї, що спішно роз’їжджалися рейками в усі боки. Заклопотані прохожі мимо тинялися тротуаром. Тут ніхто ні з ким не вітався, не посміхався стрічному, не питав, як справи. Усі снували мовчки, мов павуки. І то було так дивно, адже в селі не пройдеш вулицею, аби хто не окрикнув, або не зачепив балачками. Оляна знизу дивилася на онука й потішалася його розгубленим видом, адже сама ще не забула, яке сильне враження справив на неї Київ, коли вперше, ще малим дівчиськом, вона приїхала з матір’ю до лаври.
   – Колю, нам пора виходити.
   Двері відчинилися, і вони опинилися напроти великого критого ринку. Слідуючи за бабою, хлопець зайшов у широкий торговельний зал. Як разюче відрізнявся він від базару, на якому баба Миронія торгувала молоком! Тут були спеціально відведені місця для торгівлі м’ясом, салом, ковбасою, напроти цілий ряд риби, а по колу стояли продавці, що продавали кріп, петрушку й всіляку зелень, яку йому ще не доводилося бачити. Поки йшов, нарахував двадцять сім місць лише для продажу хліба, а біля ряду молочних продуктів в очах зарябило від різноманітних головок сиру. Скручуючи собі в’язи, Коля роздивлявся на усі боки й не помітив, що баба зупинилася.
   – А побила б тебе лиха болячка! – Оляна стояла рачки, широко упершись руками в цементну підлогу. 
   Він з розгону наткнувся на неї, саме тоді, коли вона нахилилася, аби поставити на землю кошик. 
   «От бусурман!» – встала й обтріпала руки об фартух. – Прийшли. Тут я буду продавати яйця, тут і переночуємо, а вже завтра поїдемо на товкучку.
   Коля віддав бабі свій кошик і якнайдалі від «гріха» швидко вийшов із базару. Тепер у нього є час до пізнього вечора. Щоб помилуватися краєвидами Києва, він очима повів по окрузі й неподалік угледів пологий пагорб. Швидко вибрався на нього, сів на траву й першим ділом, аби не загубити місце, де залишив бабу, пошукав напис «БЕСАРАБСЬКИЙ РИНОК». Звідси добре продивлялися його товсті цегляні стіни, металевий склепінчастий каркас зі скляним дахом, через який всередину просочувалося денне світло. Від ринку, посеред вулиці, підіймалася вгору обсаджена деревами широка алея. Два ряди струнких пірамідальних тополь кучерявили на фоні синього неба. Своїми гострими вершинами вони тяглися увись, намагаючись торкнутися сонця, що вже високо висіло над містом і добряче припікало в спину. Шукаючи затінку, Коля відсунувся під одиноко стояче дерево, сперся на корявий стовбур, задер очі догори й подивився на небо, яке ледь проглядало крізь рясне гілля. Отак посидівши пів години під крислатим деревом, відчув, як сон та рання пора, що з пів ночі стягли з ліжка, схилили до сну.
   Виспавшись удень, він тепер довго не міг заснути уночі. На лавці, скрутившись калачиком між торговельних рядів, солодко спала баба, а йому довелося лягти під лавою на бетонній підлозі. Усю ніч не вдавалося знайти зручного місця, ще й поряд під прилавком хропів дядько, а пустий кошик впирався в боки, заважаючи спокійно лежати.
   Діждавшись ранку, Коля вибрався зі свого лежбища й відсунувся від нього якомога далі. «Ох! Наскільки ж тут легше дихати!» Він покосився на лаву, з-під якої тхнуло запахами їжі, що перемішалися з кислятиною від дядькової одежі. Потім походив між рядами, трохи прочунявся й розбудив бабу. Вони швидко поснідали й подалися на товкучку. Навіть зараз, коли минуло уже два роки, колючка досади та жалю змусили його нервово засоватися на місці. Ту науку хлопець засвоїв назавжди!
   На тому стихійному базарі були усілякі пронози, перекупи, міняйли, шинкарі. Гул, гам, штовханина – усе перемішалось. Не встигли вони зайти у ворота, як з усіх боків на них налетіли торгаші, пропонуючи купити свій товар. Радячи поміняти гроші, хапали за руки міняйли, але Коля, навчений настановами не ловити гав, впевненою ходою слідував за бабою. Зупинити його змогла лише сільська жіночка, ситцева хустина якої дуже вирізнялася серед різноманіття міської одежі.
   – Синку, ти б не міг мені розміняти гроші?
   – А скільки ж вам, тітонько, треба?
   – Та мені хоча б двадцять п’ять карбованців! Інші заховаю, аби по дорозі додому злодії не витягли, – сказала й поправила вузлик на підборідді.
   Саме цей знайомий жест, який нагадав йому про матір, і змусив хлопця відхилити полу піджака й дістати із внутрішньої кишені новеньку шелестливу купюру. Що ж тут почалося відразу!!! З усіх сторін його почали смикати, благаючи поміняти гроші. Від такого раптового натиску він навіть оторопів. Благо жіночка не розгубилася, вихватила в нього двадцять п’ять рублів і сунула йому в руки скручені п’ять купюр по п’ять карбованців. Догнавши бабу, Коля розвернув гроші, перерахував і сам собі не повірив – не вистачало дві купюри по п’ять. Миттю метнув очима по натовпу. Та де там!!! Хіба ж знайдеш тепер ту шахрайку!? Досада і злість ним заволоділи. Він не зрадів ні тому кожухові, що баба Оляна на двадцять карбованців виторгувала дешевше, ні тим двом костюмам, які були куплені аж на Хрещатику в центральному універмазі, йому досі шкода тих десяти карбованців, що в нього тоді так легко видурили.
   «Зараза!» Проганяючи дурні спомини, Коля підвівся, стягнув з обличчя шапку й серед гурту віднайшов дядька. Той саме грав із чоловіками в карти.
     – Дядьку, я додому поїхав! «Краще до Ярослава заїхати, аніж тут лежати». 
   – Добре, ти їдь, – Яків глянув на сонце, яке ще навіть не торкалося верхівок дерев. – Я пізніше явлюся.
   – Бувай! – попрощавшись із стажером, сів на велосипед, і тільки й видко було, як вітром надуло сорочку.
   Від цієї ділянки дороги до села педалями крутити понад десять кілометрів, та для тренованого парубка це не складало абсолютно ніякого труда. Навіть цих двадцяти кілометрів, що вони проїздили за день для нього не вистачало, бо для більш інтенсивного тренування він вигадав їздити з дядьком наввипередки і хоча в того велосипед оснащений мотором, Коля завжди фінішував переможцем. Отак, влаштовуючи перегони, до ранніх морозів не злазили вони зі своїх «залізних коней». А з настанням холодів та рясних снігопадів у шляховій бригаді роботи припинялися до весни.
   Загалом на зиму хлопці їхали у кар’єр, гроші там непогані платили, та й це краще, аніж сидіти вдома та слухати, як жінка зранку й до ночі заїдає поїдом. Коля з ними поїхати не міг, йому не було на кого покинути матір і бабу. Навіть найпростіша робота – принести води від криниці – для них обох ставала непосильною. Але сидіти вдома він теж не збирався: пішов у контору, поговорив з головою, і той запропонував до провесені попрацювати біля колгоспної січкарні. Бити солому на дрібну січку розуму багато не треба, от тільки, коли він приніс додому вісімнадцять карбованців зарплатні, то від такої суми звивини заворушилися в голові. З такими грошима багато не погосподарюєш! На що їх хватить? Не вистачить на дорогу їздити до матері в лікарню. Та й скільки ж на такі копійки в кінці року нарахують хліба? Може, вперше в житті Колі судилося побачити, як мати раділа покупкам, що він привіз з Києва. Але навіть тоді в неї не так сильно горіли очі, як коли вона дивилась на віз, доверху набитий мішками з пшеницею.
   Вони завжди засівали половину городу житом. Сніпками латали дах на хаті, а з тої крихти зерна мололи муку і їли житній хліб. Декілька останніх років Миронія уже не могла його вживати, бо від нього нестерпно пекло в шлунку. Тому Поля купувала відро пшениці й тільки для матері з білого борошна окремо пекла коржі. Сама ж смак пшеничної паляниці пізнала лише тоді, коли син пішов на роботу. Змалечку вона звикла заощаджувати, бережно витрачати кожну зернинку, та тепер, заходячи в комору, так сильно раділа, що боялась себе зурочити. Ні разу в житті Поля не дозволяла мріяти, що завжди пуста комора колись буде тріщати від хліба! Навіть довелося перебудувати засіки. Нині вони глибокі й займають весь комірчаний простір, тільки вузенький прохід лишився під стіною. Та й бутель переховали. Тепер він стоїть у сінях під столом, якнайдалі від Яшиних очей, накритий старими лахами.
Ні, не забере він у матері такої радості. Два місяці хлопець маявся біля січкарні, а потім не витримав, поспіхом накинув на плечі кожух і подався до баби Оляни.
   – Ба, мені треба, щоб ви вранці приходили до нас і приносили матері воду, – почав з порогу, навіть не вітаючись.
   – О! А це з якого переляку?
  – Якщо ви згодитесь, то я поїду на кар’єр. На цілий тиждень наперед понаношую їм у хату всього необхідного, а ви вранці довідаєтеся, принесете води, тоді з вашою допомогою ми й перезимуємо.
   – А мати знає, шо ти надумав?
   – Ні, не знає. З вами спершу хотів поговорити. 
   – То коли ти зібрався вирушати?
   – Так завтра ж і поїхав би.
   – Добре. Їдь. Пригляну я за твоїми. 
   – То я погнав? – Коля вертнувся у дверях й зник, тільки холодом по ногах повіяло. 
   Так уже склалося, що в кар’єрі йому визначили бригаду, у якій працювали лише алкоголіки. Серед них існували трохи інші закони: снідати й обідати вони ходили у столову, а от на вечерю чоловіки скидалися грошима з відрядження (їх виплачували тільки тим, хто працював у кар’єрі) і купували на них випивку.
   – На, бери пий, – дядько Димид урочисто простягнув повну чарку горілки у перший же вечір, як тільки сіли до столу.
    – Та ви що, дядьку, я не п’ю! 
    – Закон такий! Перша – до дна, ну а друга – вже по силі, – бригадир наполягав на своєму.
  – Ні, тут ви краще без мене, – Коля потягнувся до хліба, вибрав найтовстіший шматок сала, найкруглішу цибулину й жадібно наліг на вечерю. Не помітив він ні образливих поглядів, ні зниклого настрою навколо себе.
    Декілька днів пройшло відтоді, як відчув хлопець їхню відчуженість. Ще декілька днів знадобилося, аби до нього дійшли плітки: позаочі хлопці обговорювали, що Циганок скупий і жаліє додавати до спілки гроші. Коля послухав балачки й того ж вечора підійшов до гурту й найперший поклав на стіл два карбованці. Повітря від зниклої напруги розрядилося, чоловіки посміхались, улюлюкали й задоволено потирали руки. Радіючи, що їхні ряди поповнилися молодим поколінням, вони швидко відкоркували пляшку й налили повну чарку горілки.
   – Та ви що, дядьку, я не п’ю! 
   І поки чоловіки розгублено лупали очима, Коля налягав на вечерю. Три дні поспіль він виймав саме по два карбованці, клав їх до загальної спілки, а на четвертий день дядько Димид уже сам не витримав.
   – Їж скоріше та йди до бісової матері! Не псуй людям апетит! – зареготав, і чоловіки підхопили. – Малий він ще, хлопці! Зелений! Не доріс до нашого рівня.
   Віддав назад гроші й більше до нього не чіплялися. Наївшись, Коля вийшов із-за столу, ліг у кутку на ліжкові і, дивлячись на дядьків, які вже й забули про його присутність, думав про своє. Він давно уже звик, що його не розуміють, а іноді ставляться, наче до білої ворони. «Тут не має перед ким відкриватися». Кому пояснювати, що виріс не в жаднуватій сім’ї, тому не мав звички скупитися. Не в скупості діло! Просто дуже давно йому довелося засвоїти просту істину: окрім як на себе, більше надіятися ні на кого. «А Мати!?» Якщо він нап’ється, яка підпірка буде для неї? Та й хіба хміль захистить від кулака, що так підступно бив із-за рогу? «Нехай вони думають, що завгодно. Головне зараз те, що тепер ніхто не зможе сказати, що Циганок скупий!»
   Та життя – річ складна, змусила і його напитися, та ще й не в супротив бажанню, а з власної волі. Лютневі хуртовини намели снігу скільки, що в суботу ніхто не наважився покинути теплі гуртожитки й рушити додому. Хто ближче жив, то порозходилися по хатах, а от до Глухівки йти побоялися. Коля ж не міг залишитися на кар’єрі. Походив по інших бригадах й таки знайшов попутників до Калинівки. А от від Калинівки уже шість кілометрів добирався сам. Вийшов за село і, щоб скоротити шлях, вирішив брести навпростець через поле. До поясу провалюючись у глибокому снігу та брьохаючись між заметами, він впевнено й водночас сумніваючись, рухався вперед. «Невже збився? Невже в білі млі втратив орієнтир?» Аби роздивитися, вимушено став. Вітер продував його наскрізь, навіть не рятував кожух, куплений у Києві, а хуга, знущаючись з нього, снігом мела рівну гладь, якій в обидва боки не видно кінця. «І де цей яр? Мав би давно перейти!» Зробив крок і відчув, що провалився, ступив ще раз – і пурхнув в сніг попід руки. «Ось де він!» Розвернувся й вигрібся назад. Стоячи серед безкрайого поля, Коля дивився на глибокий яр, який розстелився перед ним сніжною рівниною. Іншого шляху додому не існувало то ж, аби не «потонути» у сніговій безодні, ліг на живіт і покотився. У село ввалився уже далеко за північ.
   – Ма, а можна мені трохи горілки? – важко відсапуючись, він сидів біля лежанки й притулявся до неї руками. 
   – Зараз наллю, – Поля відклала кожух, який увесь залип шматочка льоду, і почала вставати.
   – Я сам схожу, – узяв стакан і вийшов в сіни.
   Сьогодні йому уже доводилося заходити в буфет. Купив там поїсти, а ще, лише для того, щоб зігрітися, вперше випив з хлопцями горілки, але матері цього не сказав. «Не варто їй знати.» Коля стояв серед сіней, вертів у руках пустий стакан й косився на двері. «І як воно, бути п’яним?» Не розуміючи звідки взялося таке дике бажання, він дістав з-під столу бутель, налив повну склянку й випив, лишивши на дні трошки самогону. От з ним і зайшов до хати. 
   – Знову ти, Полю, не догледіла. Картопля геть розкипіла! – шукаючи гущу, Миронія черпаком водила по дні горщика.
   – Ба, я люблю такий борщ, коли картопля розварена. 
   Сів до столу і, потираючи об коліна руки, стежив за тим, як баба дістала з печі глечик з вершками, з підпіччя – цибулю. Потім подивився, як вона відрізала шмат сала і хліб, випив горілку й накинувся на вечерю.
   – А можна мені ще горілки? – сидячи за столом, він не відчував у собі ніяких перемін.
   – А не багато буде?
  – Не багато. Полю, скільки там тої горілки! – Миронія вже сиділа на лежанці й із задоволенням дивилася з якою жадібністю онук уплітає їжу.
   Коля ще раз вийшов у сіни. Там ще видув повний стакан, а в хату вернувся з горілкою тільки на дні. Під пильним поглядом матері випив і її. Майже відразу відчув, як через руки, які запекли жаром, та через щоки, що спалахнули багрянцем, холод покидає тіло. Аж стрепенувся весь. «Стеля!!!» Вона так різко прогнулась, що шия увігнулася в плечі. Саме в цей час його мати спокійно обдирала лід з кожуха, а баба, вмощуючись спати, підбивала кулаком подушку. «Вони що, не помічають нічого?» Він рукою струсив з голови видіння, мляво підвівся, зробив кілька кроків і впав на ліжко, яке на благо стояло поряд. Як тільки ліг на нього, так воно, наче здуріло, само зрушило з місця й, погойдуючись, почало їздити по усій хаті. Аби не впасти, довелося сильніше схопитися за бильце й повернутися на бік. «Це ж не марево! Я не п’яний!» Але земля перед ним розверзлася і чорнота заволокла розум в чорну безодню.
    Три дні поспіль Коля прогойдався на тім ліжку. Три доби життя вкрав у нього хміль, лишивши в пам’яті тільки холодний рушник, який мати постійно клала на палаючу голову, та обурений бабин голос, що здаля твердив:
   – Не вийде, Полю, з нього алкоголіка! Як ото від двох ковтків можна так упитися?!
   Наважившись встати, він звісив із ліжка худі жовті ноги, які були схожі на патички, і так, ніби після важкої хвороби, помалу спустився на землю. І де ділась його сила? Тремкими ногами перетнув хату, але по дорозі до відра з водою заглянув у люстерко. За ці три дні тіло виснажилось, схудло сильно. Колись широкі плечі опустилися, спина згорбилася, а обличчя постаріло і якесь занедбане стало. Найбільше вразила шкіра, яка обвисла під очима. Дивлячись на себе в дзеркало, Колі згадалося колгоспне теля, яке він бачив у телятнику, гуляючи між клітками. Тоді воно на нього дивилося точнісінько такими очима. А пізніше стало відомо, що того ж вечора телятко те здохло. «Це що, і мені прийде кінець?» Кинувся до відра, умився й трохи прийшов до тями.
   «Хай краще руки відсохнуть, якщо коли-небудь я потягну їх до горілки!» Гіркі спомини змусили всією силою налягли на педалі і, вискочивши підгору, заїхати в село не зупиняючи велосипеда.
   Загальмував він лише перед хатою товариша. Вона стояла на краю села, а широке неогороджене подвір’я з усіх боків обросло деревами. Аби не попасти на очі батькові Ярослава, Коля звернув у вуличку й поза городами обійшов обійстя. Зі сторони поля зайшов у садок і отак, ніким не помічений, пройшов до хліва. Велосипед свій поставив під стіною, зняв сорочку й оголив засмагле м’язисте тіло.
   Після того, як баба Миронія надибала нову схованку і знову поскидала все до Саньки в стару криницю, він вирішив більше не ризикувати. Позбирав залишки знаряддя, яке вона не змогла знайти, і перевіз його за хлів до Ярослава. Тут вони влаштували справжнісінький спортивний майданчик: з настяганого залізяччя змайстрували штангу, гирі; металевий стрижень трансформували в турнік; на яблуню повісили мішок із піском і використовували його, як боксерську грушу. Оскільки вдома займатися спортом не знаходилося можливості, а для тренованості організму конче необхідні систематичні заняття, після роботи Коля заїжджав тепер сюди.
   Круговими рухами рук, плечей він ліквідував відчуття скованості в суглобах, нахилами вправо-вліво, вперед-назад позбувся оніміння в шиї, стрибками на одній нозі, потім на іншій, розім’яв коліна й підійшов до турніка. Для початку підтягнувся десять разів, зробив на руках стійку й зістрибнув, приземлившись на напівзігнуті ноги. Далі взяв гантелі, розігрів ними біцепси, а двопудовою гирею погрався, ніби м’ячем. Потім діло дійшло й до штанги. Коля вперся ногами в землю, підняв її на рівні плечей, різким рухом штовхнув над собою – і кожний м’яз розвинутого тіла напружився, випромінюючи спортивну досконалість молодого організму. На завершення тренування він пострибав, намагаючись торкнутися головою стріхи, швидко витер сорочкою піт і, крадучись, виглянув із-за рогу.
   На дворі нікого не видко, двері в хату стояли прикритими, та й біля хліва ніхто не вештався. Тож, аби не робить гак через садок та городи, взяв велосипед і повів його навпростець. Подвір’ям намагався йти наскільки тихо, що від напруження запекли литки, а переривчасте дихання пульсувало у вухах у такт сердечному ритму. 
   – Здоров, Миколо! – від несподіваного привітання мурашки полізли по спині. – Де Ярослав?
   – Здраствуйте! Сьогодні його ще не бачив, – вихованість перемогла, і Коля не дременув з переляку, а обличчям повернувся до дядька.
   Ярославів батько, здоровий кремезний чоловік, упершись плечима об одвірок, своєю постаттю зайняв увесь дверний простір і з під насуплених широких брів дивився на Миколу. Той же стояв серед току міцно тримаючись за руль велосипеда. Хай би тільки двинув дядько з місця! За себе хлопець не ручається, скочить на велосипед – і тільки смуга ляже за ним. 
   Іван здогадувався, що босяк, який стоїть перед ним, боїться його. Тож не поспішаючи, складним ножиком відрізав маленькі шматочки яблука, кидав їх до рота і вів пусту розмову. 
    – То ти кажеш, що не бачив, – перепнувся з ноги на ногу й другим плечем сперся на одвірок.
    – Ні, не бачив, – будучи готовим у будь-яку мить стрибнути на велосипед, відповідав дуже швидко.
   – Ну-ну!!! – Іван дражнив хлопця й не хотів відпускати. – А ти щось зарані за хлівом почав залізом клацати.
    – Так шашку не підвезли, ото я й раніше, – Коля м’явся на одному місці, не знаючи, як відчепитися від дядька.
   Зрештою зжалився чоловік над ним, тому рішив відпустити.
    – А як там твоя мати? 
    – У лікарні. Завтра поїду до неї.
   – Ну, як побачиш, то переказуй вітання, – суворий погляд пом’якшав, а усмішка, схована у вусах, трохи згасла.
    – Добре, скажу. То я вже піду?
    – Чи я тебе держу? – потішався, адже бачив, що той хоче утекти.
   Спиною слідкуючи за дядьком, Коля сів на велосипед і виїхав з двору.
    «От Бісові діти!!!» – Іван стояв і дивився, як швидко зникала з очей оголена спина Миколи.
   А було ж таке, що він навіки попрощався і з сином, і з цим напівсиротою. Був певен, що йому ніколи не побачити їх живими тому, коли встрів обох на порозі, з радості захотів так охрестити, що зняв зі штанів паска. От тільки хрещення дісталося одному, другому ж перепала лише обіцянка.
   – Ярослава встрінеш, передай, щоб довго не гуляв! – гукнув услід і зачинив за собою двері.
  – Добре, скажу! – Коля озирнувся й додав ходу. – «Здається пронесло! З нього станеться! Чого доброго, ще згадає про своє дане слово».
   Зимою Поля знову потрапила до лікарні. Аби побачити матір, син не боявся ні заметеної дороги, ні переметів вище людського зросту.
   – І я з тобою піду. Провідаю тітку, – наче сльота, Ярослав учепився слідом.
   – А ти дійдеш? Шість кілометрів в один бік і шість назад, це тобі не просто прогулянка.
   – Якщо ти дійдеш, то чого я не зможу? Пішли. До вечора вернемося.
   І хлопці рушили в поле. Поля сиділа на лікарняному ліжку й не зводила з сина очей. Розлучаючись із ним хоч на один день, вона завжди так робила. Кожне їхнє розставання могло стати для неї останнім, тому зараз, коли він сидів напроти, її погляд блукав по ньому від маківки до п’ят і до найменших дрібниць закарбовував в пам’яті риси його обличчя. Коля ж, навпаки, уникав дивитися на матір. Панцерна сітка під її сухим горбатим тілом прогнулася, і від цього вона здавалася такою крихкою, що аби він глянув на неї, то не зміг би приховати страх, який рвався на волю кожного разу, як тільки мати потрапляла до лікарні.
    – Ма, чого ви не їсте?
   Натомість дивився на тумбочку, на якій стояла недоторкана чашка з молочним киселем, шматочок білого хліба й грудочка масла, що лежала поряд.
   – Мені не хочеться.
   І на доказ відсунула на край чашку, потім посунула і хліб з маслом.
   – Я оце, може б, випила ситра, щоб у роті защіпало, а так більше нічого не хочу.
   Поля поклала руку сину на коліно.
   – Ти не сиди тут. Йди, бо буде мести. Бач, яке настовбурчилось? – проганяла, а руку від ноги не могла відчепити.
   Колі й самому вже не сиділося. Вийшов із палати, глянув на годинник і кинувся до Ярослава.
   – Ми ще встигаємо у магазин? Давай зайдемо й купимо матері ситра, а вже потім підемо додому. 
   Але, як на гріх, того напою в магазині не було.
   – Слухай! Поїхали на Богуслав, – співчутливе ставлення до чужого горя змусило мозок  Ярослава заворушитися.
   Рішення прийняли миттєво. Хлопці вскочили в рейсовий автобус й на ньому приїхали в сусідній районний центр. У найближчому магазині вони купили дві пляшки грушевого лимонаду й швидко вернулися на автостанцію. Динамік, який тріщав над платформою, хриплим голосом диспетчера сповіщав, що всі рейси скасовано.
   – А чим добиратися додому? – Ярослав дивився на товариша, який тільки знизував плечима.
   – А чого не ходять автобуси? – Коля схопив за руку жіночку, яка з дитиною саме проходила поряд.
   – Кажуть, дорогу замело. 
   Хлопці переглянулися. Оскільки на автостанції зібралося чимало люду, один автобус все ж таки вийшов на маршрут. Виїхав за місто, і його колеса до половини загрузли в глибоких снігах. Аби як-небудь зігріти дітей, водій намагався не виключати двигун. Але й він незабаром закахикав і заглух. У салоні швидко почало холодати.
     – Що будемо робити? – Коля вийшов з автобуса і дивився на шлях, якого не видно.
  – Глибоко! – Ярослав ступив в сторону й провалився вище колін. – Можна застрягнути й не вибратися.
   – Слухай! – обоє нашорошили вуха.
    З поля вітер доносив ледь-ледь уловимий рокіт хрипкого мотора. А ще через мить фари повернули – і дві світлі смуги розрізали нічну темінь.
   – Зупиняй! – крикнув Ярослав і сам же кинувся назустріч, махаючи руками над головою.
  Татра. Здорова потужна вантажівка, якою возили на цукровий завод буряки, зупинилася біля застряглого автобуса. Усіх дітей шофер пересадив до себе в кабіну, а решті звелів вилазити наверх. Кутаючись, тулячись один до одного, з горем наполовину добралися до Бранного Поля. Звідси до Калинівки лишалося половина шляху, але автомобіль, який спеціально був призначена для роботи в складних дорожніх умовах чи на бездоріжжі, виїхав за село й носом уперся в кучугуру. Застряг. Навіть він не зміг переїхати купу снігу, наметену вітром серед шляху. Довелося всім покинути кузов. Колючий вітер відразу ж налетів, заморожуючи душу, свистів у вухах, а хурделиця, йому за компанію, гралася дрібним снігом біля людських ніг. Куди тепер дітися? Світу ж божого не видно!
   – Хлопці, вам куди?
   – До Калинівки.
   – Туди зараз не дійти. Доганяйте он той гурт, – шофер, щоб не знесло вітром шапку, натягнув її нижче й показав на невеличку купку людей, яка майже зникла в сніговій млі. – З ними дійдете до Медвина.
Щоб перекричати завивання метелиці, йому довелося підвищити голос:
   – Переночуєте на пожарні, а завтра стихія заспокоїться, от по видному й доберетеся додому.
Пожежники надали притулок не тільки їм: по закутках тулилося немало люду, яких негода застала в дорозі. Шукаючи нічліг, друзяки пройшлися пожарнею, знайшли місце поблизу груби й полягали поряд неї. Труба, яка лежала під стіною, постійно впиралася Колі в боки і не давала заснути. Ярославові теж не спалося, йому аж пекло в грудях, так хотілося закурити.
   – Дядьку, у вас є цигарка? – почав клянчити куриво, як тільки помітив принишклу фігуру в темному кутку.
   – Руб.
   – Що руб? – хлопець не міг втямити, до чого тут гроші? 
   – Давай руб, і я дам сигарету.
   – Та ви що!? За руб я десять пачок можу купити!
   – Хто тебе тримає? Іди та купляй! 
   Даючи зрозуміти, що розмову закінчено, чоловік байдуже підібгав під себе ноги. Ярослав віддав дядькові той злощасний рубель, потім запалив цигарку й задимів. Коля мовчки спостерігав, як на серці товариша закипала злість.
    – Це учитель праці з Кислівської школи, – тихо мовив йому в темноті.
   – Тсс!!! – притуливши палець до губ, Ярослав ліг на землю й прошепотів в обличчя Колі. – Звідки знаєш? 
   – Знаю.
   – Завтра перестрінемо його в полі і я відплачу за його ж гостинність.
   У передчутті солодкої помсти хлопець вмостився й швидко заснув, а коли проснувся, того дядька вже не було.
   – Гей! Колю! – у пошуках втікача очима метав по закутках й термосив товариша за плече. –    Проспали! Уставай, доженемо!
   Та де там! Хіба наздоженеш! Та аби й догнали, то вдіяти нічого б не змогли. Полем, увігнувши голови, провалюючись у сніг, повсюди снували люди.
   – Майже прийшли. 
   Гнані жадобою помсти, вони швидко дісталися до Луки. Коля першим побачив трубу цукрового заводу, яка гострим шпилем уперлася в небо.
   – Давай спершу зайдемо до дядька, а потім підемо далі.
   Ярослав не заперечував, страшенно хотілося пити, та й була надія, що там погодують. Попадали на лаву, як тільки ввалилися в хату.
   – Господи! Звідки ви? – щиро дивуючись раннім гостям, дядина дивилася на спітнілі лоби. – І де ви були? – злякалася, згадавши про нічну негоду.
   – Їздили в Богуслав, а переночували ми в Медвині…
   Варка стояла в порозі, у пів вуха слухала оповідь Колі й підрахувала відстань, яку їм довелося пройти. «Кілометрів десять здолали. Не дивно, що голови тепер парують».
   Жінка так зарані ще не топила в печі, тож навареного, яким можна б було погодувати гостей, у хаті не знайшлося, але в коморі лежав кусень свіжого сала. Нишком вийшовши в сіни, вона відтяла від нього шматок і подала на стіл. Хлопці налетіли, наче з голодного краю, і за мить усе принесене зникло. Варка знову піднялася й ще принесла шматок, який зник з очей так само швидко. Втретє жінка шаснула до комори й занесла в хату все, що залишилося від того куска, яким сусідка пригостила вчора. Доїли все! Геть і кришки позмітали зі столу й позакидали до рота. 
   – Пилипе, вони з’їли усе! – це вже потім, коли чоловік прийшов додому, Варка розповідала, з яким апетитом гості поглинали їжу. – Я ще не бачила, щоб отак їли! Думала, що і не нагодую.
   – Вчасно Одарка заколола свиню! – Пилип підморгнув, а зареготали обоє.
   Підкріпившись салом, хлопці вийшли за село й останні три кілометри до Калинівки здолали без особливих зусиль. З почуттям гідності Коля відчинив двері й зайшов до палати.
   – Ма, я вам ситро приніс! 
   Поля глипнула, обома руками прикрила обличчя й заплакала. Вона не кричала, не сварилася, лише хрипко ридала. 
   – Ма, ви чого? – оторопівши, Коля так і закляк у порозі.
   Через судомні вдихання, схлипування, що рвалися з грудей, вона насилу змогла сказати. 
   – Мені передали, що ти десь згинув.
   І трохи заспокоївшись, Поля розповіла, що Ярославів батько, не діждавшись їх додому, зібрав сусідів й організував пошуки. Всю ніч вони нишпорили по полях, саморобними щупами штрикали сніг, шукаючи їхні заметені тіла. 
   – Він і досі лазить по заметах. 
   Після такої розповіді дорога додому, здавалося, не закінчиться ніколи. Відаючи про крутий норов батька, Ярослав гріб додому так, мовби попереду і не стояло сніжної перепони. Коля ж слідував назирці, намагаючись не відставати.
   Прийшли. До хати зайшли тихо. Ярославова мати з радості заголосила й кинулася обнімати, а батько, розчервонілий увесь у снігу, увірвався слідом. Побачивши сина живого та неушкодженого, зрадів так, що миттю стягнув зі штанів паска. Коля зразу уторопав, що на них зараз чекає, тож пригнувся й крізь дядькові ноги прошмигнув у сіни. Намагаючись відшмагати, дядько Іван схопив його за комір, та він вивернувся й втік. А от Ярославові не вдалося увернутися. Повною мірою тому довелося відчути на собі усю силу «батьківської любові». Може вперше у житті тоді Коля зрадів, що у нього немає батька.
   Відтоді минула половина року. Цілих пів року слово, дане дядьком Іваном, змушувало триматися від нього якнайдалі.
   «З нього станеться! Чого доброго ще згадає....» – та обіцянка змусила налягти на педалі й з розгону в’їхати на подвір’я. Тільки серед двору Коля загальмував так, що занесло заднє колесо. Далі він зіскочив із велосипеда й повів його під грушу.
   – Колю, чи ти оглух? Я кричу, кричу, а ти не чуєш, – Петро слідом вибіг із-за рогу.
   – Я не чув.
   – Не чув він, – і вже насупився.
  – Ти так і будеш дутися, чи може скажеш, чого хотів? – Коля веселився, йому завжди доставляло задоволення дивитися, як кумедно Петро копилить губи. 
   – Ти коли їдеш до матері?
   – Завтра, сьогодні вже не встигну.
   – Без мене не їдь. Я з тобою поїду до тітки.
   – Добре, не поїду.
   Молоденький парк, що розкинувся від лікарні й до краю дороги, сьогодні стояв на диво пустий. Поля прогулялася алеєю до квітника, який виднівся з вікна її лікарняної палати, полюбувалася пахучими левкоями, зірвала гілочку любистку й підійшла до зеленої лавочки із високою спинкою. У ті рідкісні дні, коли хвороба відступала на один крок, вона любила посидіти під низенькою розлогою яблунькою, вдихнути тонкий аромат матіол та насолодитися тишею.
   Тиша. Сьогодні вона стояла повна й урочиста. Парк не шелесне! На перший погляд могло здатися, що він не живий, та в кожному листочку, травинці, ароматі та небеснім просторі Поля відчувала живу душу природи, що жила в ньому. Як доказ правоти з-під листочка винирнув сонячний петрик й упав прямісінько їй у пелену. Граючись з ним, вона поклала руку. По випрямлених пальцях той виліз на долоню. Ніби вітаючись, він покружляв, притих, а потім розправив крильця й полетів, зник у кроні високого дерева із-за якого негадано виринула хмара. Її білий край уже ослабив ясність сонця й потроху захмарив небо. «Мабуть, буде дощ». Поля повернула голову й зустрілася з очима, у яких світилася безмежна турбота, теплота  та велика сила любові.
   – До чого ви так уважно приглядаєтеся? – Коля зверху дивився на матір і посміхався.
   Він не надіявся її тут знайти, тому радів, що вона вийшла подихати.
  – Сідай, – жінка рукою похлопала біля себе. – Петре, а ти чого там стоїш? Сідай, у ногах правди нема.
   Між пальцями Поля вертіла гілочку любистку й любувалася сином. Широка полотняна сорочка, зшита її руками, вигідно підкреслювала форму мускулистих плечей. Засмагле, туге, м’язисте тіло промовляло, що поряд з нею сидить дорослий чоловік, який з кожним роком все більше стає схожим на батька: такого ж росту і з таким же хвилястим, зачесаним набік чубом. Коля щосили намагався уникнути схожості з ним, але виразні очі, прямий ніс з однаково вигнутими ніздрями й дуже миловидна ямочка на підборідді робили їхні обличчя до вразливості однаковими.
   – На що ви так дивитеся?
   – На тебе, сину. 
   Коля відвернувся. Він боявся, коли мати, ніби прощаючись, заглядала у вічі. 
   – Дорослий ти в мене вже, та й на батька сильно став схожий. 
   Її рука лягла на низько схилену голову.
   – А що кажуть лікарі? – він перевів розмову, бо навіть матері не дозволяв говорити про батька. 
   – Що вони можуть сказати! Скоро випишуть додому.
   – Коли? – хлопець посміхнувся. 
   Смутку, навіяного материними словами, як і не було. 
   – Не сказали, але думаю скоро. Бач, я вже виходжу гуляти. 
   Петро й собі від добрих новин зайорзав на місці.
   – Петю, а як там твій тато? – Поля повернулася до небожа, що теж був схожий на свого батька, наче дві краплі води.
   – Переказував вітання й казав, що в суботу заїде.
   Незважаючи на легенькі пориви вітру і на хмару, що насувалася на світ, ставало душно.
   – Парить, мабуть, уночі хлине дощ. 
    Поля розв’язала кінці хустки, і вони вільно повисли на плечах.
   Троє людей різного віку сиділи на лавочці, тілами тулилися один до одного й вели неспішну та довгу розмову. Обговорюючи буденне життя, вони ділилися планами, обмінювалися думками та переказували останні сільські новини. Можна було бачити їхні тремтячі спини, які трусилися від сміху, та узріти руку, яка по черзі лягала то на одну, то на іншу кучеряву голову. І не відомо скільки б вони отак сиділи, аби не подих вітру, що доніс холодну вогкість дощових крапель.
   – Проведи мене, Колю. 
   Поля глянула на небо, зв’язала кінці хустки, яка просто лежала на голові, і помалу встала. Мати й син, дужий молодий чоловік та маленька жіночка, алеєю йшли пліч-о-пліч. Він зверху подивлявся на кволе тіло, у якому, здавалося, ледь-ледь жевріла душа, а вона знизу поглядала на сина-красеня.
    – Ти довго не катайся, їдь додому. Бач, гроза насувається? 
  – Не переживайте, ми швидко доберемося. Навіть якщо намокнемо, то не розкиснемо, адже не цукрові.
   – Ну, тоді ступай, сину.
   Вони саме дійшли до палати.
   – Я тут вже сама.
   – Завтра увечері ще приїду.
   Коля повернувся й швидко пішов довгим коридором. Він напевне знав, що мати стоїть і дивиться йому в спину, тож поспішав. А Поля не зволікала, підняла руку й перехрестила сина. Якраз перед тим, як той зник з поля її зору. «Хай Бог захищає!»
   – Ти чув? Тітка забалакуватися стала, – Петро чекав біля дороги, тримаючи в руках два велосипеди.
   – Та чув я… – Коля стояв нерухомо й відчужено дивився на лікарняні стіни. 
   У небі хляснуло так сильно, що в обох підкосилися ноги.
   – А це ще звідки? – щиро дивуючись, вдвох задерли голову.
   Вітер. Він налетів, як ураган, і Калинівку швидко накрила хмара. Її бузковий відтінок віщував про наближення грози. Скочивши на велосипеди, брати покотили донизу. Дорога від лікарні, спочатку накатом, а потім по крутому схилу, різко спускалася вниз. Вони ще не доїхали до повороту на Глухівку, як з неба хлинула злива. Грім, блискавка – і на коротку мить Коля зажмурився, засліплений спалахами електричних розрядів.
   – Петре, стій!!! Стій кажу!!! – наздогнав і, порівнявшись, зупинився поряд. – Давай поїдемо до дядька Пилипа, там переночуємо, звідси до нього ближче, – говорив і захлинався водою, що густими струменями грузько стікала по обличчю.
   – Поїхали. 
   Цілу ніч Варка сушила мокре вбрання та накривала ковдрами захолоджені ливнем тіла, а ранком побудила хлопців, погодувала й випровадила в дорогу. 
   Коля вийшов з двору, плигнув у сідло, і велосипед під ним закривуляв. Балансуючи ногами, він вловив педалі й звично надавив на них. Петро теж руками вп’явся в кермо, відштовхнувся, ногу перекинув через сідло, і з тихим шумом колеса загули. Котячись рівним шляхом, дорога додому не здавалася вже важкою. 
   – Петре, давай заїдемо до матері, – здавалося, він уважно стежив за дорогою та насправді думки його літали далеко від сюди. 
   – Давай. 
   Два маховики, прискорюючись, замиготіли спицями. Велосипедисти заїхали в Калинівку, переїхали через все село й біля повороту на Глухівку спішились й повели велосипеди у руках, адже саме тут дорога починала круто підніматися вгору.
   – Ти посидь, а я скоро повернуся. 
   Коля лишив брата біля лавочки, на якій вони вчора всі сиділи, а сам зайшов у хол лікарні, де медсестра відразу ж його зупинила.
   – Ви куди це так зарані? Зараз не час для відвідувань, – ніби цербер, вона стояла у дверях, охороняючи вхід до відділення.
   – Я знаю. Та мені на одну хвилинку. Позвіть Циганок Полю.
   – Почекай тут, я зараз покличу лікаря, – грудаста жінка була невблаганна.
   – Лікаря не треба, мені Полю Циганок покличте.
   – Тут зачекай, – зробила крок і щільно зачинила за собою двері. 
   Через декілька хвилин замість матері в хол вийшов старий поважний лікар у білому халаті й високому ковпаку.
   – Позвіть мені Полю Циганок, – як заведений, хлопець почав благати і його. – Я на одну хвилинку. Побачу її й піду.
   Чоловік у відповідь мовчав. Довелося притихнути й Колі.
   – Слухай, синку, твоя мати до тебе не вийде. 
   – Як не вийде? – нічого не розуміючи, стояв і вижидаюче дивився на лікаря. – Чого не вийде?
   – Сьогодні вночі вона померла… – сказав тихо-тихо. – Вона не страждала.
   Підійшов впритул, положив руку на плече й стиснув. 
   – Мирно пішла. Уві сні. 
   Засмагле обличчя парубка раптово зблідло, очі заблищали, а ребра під сорочкою забігали ходуном. Йому здалося, що чоловік у білому халаті щойно вирвав у нього серце, лишивши в грудях бездонну пустоту. Пересохлі губи вхопили ковток повітря, але легені не змогли його вдихнути. Коля ніби сказився, схопився за горло й зірвався з місця, ледь не знісши лікарняні двері. Він вибіг надвір, вирвав із братових рук велосипед, скочив на нього й погнав. Петро з переляку не відразу второпав, що сталося. А коли збагнув, то стрибнув на свій велосипед і потаскався слідом.
   – Стій!!! 
   Від швидкості засвистіло у вухах. Але Коля брата не слухав, кулею летів попереду. Діставшись до крутого спуску, пригнувся й додав ходу. Вітер шмагав по очах, видираючи з них сльози, але хлопець не збирався спинятися.
   – Стій!!! 
   Розпрощавшись із власним життям, Петро давив на педалі.  
   – Стій!!! 
   З останніх сил прискорився й внизу, де дорога круто повертала вправо, порівнявся й переднім колесом перегородив брату путь. 
   – Стій! 
   Ледь втримавшись на ногах, обоє зупинилися.
   – Ти що, здурів? – прохрипів осиплим голосом. – Убитися хочеш?
   Коля раптом обм’як і впав на руль. Так, він хотів померти. Все чим дорожив, навколо кого оберталося його життя, зникло. Йому тільки двадцять років, а в нього вже нема ні батька, ні матері. Відтепер він, як неприкаяне теля, що відірвалося і блудить, ніяк не може знайти дороги до прикорня, який міцно тримав його на прив’язку.
    – Колю! – як тільки перестали труситися плечі, Петро легенько торкнувся братового плеча.
    – Ти сам скажи бабі, що в мене вже нема матері, – він підвівся й невидющим оком подивився кудись в далечінь.