Частина 18. Батько полковника.

   Двері прочинилися – і коренастий юнак з добре розвиненою мускулатурою вийшов із хати, відкотив високий комір, послабив резинку, яку зашморгом намотав навколо шиї, і закотив його назад. Потім ретельно обмацав себе руками, перевіряючи, чи не виглядають кінці саморобного винаходу, який він сам вигадав, аби затягувати горловину і в такий спосіб приховувати старість вовняного светра. Удовольнившись зовнішнім виглядом, Коля енергійно змахнув руками – і міліцейський кітель вправно сів на широкі плечі. Цей кітель Поля виміняла за горілку в дільничного міліціонера, тепер він уже три роки справно несе службу її сину. Цілих три роки кожного ранку, у спеку і в холод, у хуртовину та стужу Коля одягав його, збираючись до школи. А до неї тепер ходити цілих п’ять кілометрів. У Глухівці він закінчив тільки сім класів, тому аби отримати повну середню освіту, третій рік поспіль топче хлопець стежку до сусіднього села.
   Березянка – широке, багате на глибокі ставки звивисте село, що розляглося в долині між пологих пагорбів і з усіх сторін оточене яблуневими садами. Біля одного із сільських ставків, у самому центрі, і стояла велика сільська школа, до якої тоненькими струмочками стікалися діти з усіх навколишніх сіл. Колі подобалося навчатися в ній, тут усі учні вважалися рівними й ніхто не звертав увагу на те, що він бідний. Прості штани, шерстяний светр із розтягнутою горловиною, боти, куфайка й міліцейський кітель – оце і вся одежа, у якій він ходив до школи. І йому не приходилося її ховати так, як колись підлітком ховав черевики.
   Його нога росла скоріше, аніж мати могла назбирати грошей на нову пару взуття. Тому палець, протерши на носку дірку, і виліз із черевика. Полі довелося віднести синові потоптані шкарбани до Мини. І все, на що спромігся чоловік, так це налатати латку на самому видному місці. Хлопцю добре в пам’ятку той перший день, коли на уроці замість того, аби слухати вчительку, він подумки линув під парту, до тієї латочки, і ховав її від однокласників, впираючись черевиком у дошки шкільної підлоги.
   Двері позаду знову рипнули. Поля вийшла слідом і простягла сину пакунок із пожовтілих газет. Кожної неділі вона замішувала тісто й пекла великі пухкі пиріжки. Щоправда, пухкими вони були тільки в понеділок, а до п’ятниці, аби їх згризти, треба було мати неабиякі кріпкі молоді зуби. Цілий тиждень мати мотала їх в газети й видавала сину по три пиріжки: один він з’їдав на сніданок ще по дорозі до школи, одним перекушував на великій перерві, а ще один, як розраховувала Поля, з’їдав увечері, коли повертався додому. Але це вона так думала, насправді ж один пиріжок завжди з’їдав Ярослав. Інколи аж злість хлопця загризала, що при батькові й при матері, у якої здоров’я дай Боже кожному, поняття не було дати сину в дорогу поїсти.
   Три роки вони ходили парою, і Ярослав завжди з голодною жадність зазирав до торби, він спокійно не міг дійти до вибоїни, яку у війну вирили танки. Вибоїна ця вже не така глибока, за двадцять років затяглася глиною й намертво заросла дереном, але це ще добрий орієнтир, що до школи подолано половина шляху. Саме тут Коля й виймав материні пиріжки і їм обом здавалося, що більшого щастя, коли смачно поївши переставало бурчати в животі, вже і не треба.
   Із Ярославом він здружився ще до школи. Жили неподалік, пасли корови разом і як найменші серед хлопчаків побільше трималися один біля одного. Згодом вияснилося, що й народилися в один день, що теж неабияк зблизило. В один рік пішли в перший клас, а там саме змагання з бігу ще більше пов’язали хлопців. Коля не міг спокійно зносити, якщо хтось кращий за нього в спорті. Якось він підгледів, що Ярослав, коли біжить, то дуже дрібно перебирає ногами, тож вирішив, що переможе його, якщо, навпаки, якомога ширше переставлятиме свої ноги. Але й той забіг він тоді програв. Потім роками вони бігали один поперед одного, здружуючись спільними інтересами. Та остаточно їхнє товаришування переросло в міцну дружбу, коли Петро Пепка зібрав компанію із п’ятьох хлопців і викликав Ярослава на бій, а той лише Колю запросив до своєї команди. Ох і натовкли ж їх старшокласники! Добре пом’яли боки! Але ні Ярослав не покинув Колю, ні Коля, уже не бачачи хто його б’є, теж не подумав тікати. Відтоді їхня дружба зміцніла й протягом одинадцяти років жодного разу не дала тріщину.
    – Колю, візьми.
  З материних рук син забрав простягнутий пакунок, поверх книжок положив у торбу, а її саму перекинув через плече й швидко поспішив з двору, бо на шляху, у кінці вулиці, тупцюючи на одному місці, його уже піджидала одинока постать товариша.
   Поля полюбляла проводжати сина до школи, їй подобалося постояти у хвіртці, помилуватися ним, аж поки він не заховається за поворотом. Це була її єдина втіха, бо все теперішнє життя жінки не виходило за межі рідного подвір’я та лікарняної палати, у якій вона з кожним роком проводила все більше й більше часу. Кожна хвилина проведена біля сина, доставляла матері несказанну радість! Дивлячись йому в слід, Поля щодня раділа, що Бог змилостився над нею й дав трохи здоров’я, аби пожити і догледіти дитину. Скільки ночей вона не спала! Представивши себе мертвою, уявляла, як після її смерті зростатиме син. Й уява малювала нерайдужні картини. Перед мисленим зором завжди походжав одинокий, ображений та нікому не потрібний хлопчик. Степан зовсім відмовився від дитини, сімнадцять років пройшло, а він жодного разу не навідав його, та й, напевне, ніколи й не заговорив до нього. Коля теж більше не питав про батька. Отак і жили в одному селі, не бачачи роками одне одного.
Син уже вийшов із двору, і Поля, не зволікаючи, рушила слідом. Він знав, що його старенька мати, дивитиметься йому в слід, тому, аби не змушувати її довго стояти, швидко йшов, лише б скоріше зникнути з виду.
   Старенька!!! Усі, хто зустрічав Полю, так думали, бо їхні очі бачили тільки висохле, понівечене хворобою горбате жіноче тіло. І ніхто не замислювався, що у ньому закована молода душа тридцяти семирічної жінки, жоден не помічав на зморшкуватому посірілому обличчі великих очей, у яких світилася молодість і велика жага до життя.
   – Ну, ти сьогодні щось аж надто довго! – Ярослав супився і, тримаючи руки в кишенях, сердито підкидав ногами грудочки землі. – Запізнимося до школи.
   – Не запізнимося. Вийдемо за село, а там надолужимо.
   Потиснувши один одному руки, хлопці завернули у вуличку, але перед тим, як щезнути, Коля оглянувся. Вдалині його проводжала мати. Ярослав мав батька, йому невтямки, що таке проснутися зранку і від сусіда наносити води на цілий день, із погреба натягати картоплі, буряків, з гори знести рядюгу сіна, щоб мати й баба могли спокійно запорати скотину в обід, а увечері, замість уроків, треба вичистити гній із хліва, залатати дірку у кошарі, яку клятий кабан знову прогриз поросячим рилом, погнати корову в поле, а після вечірньої доянки порозносити по селу глечики з молоком. А ще, рівно через тиждень, у кожного з них кардинально зміниться життя. Двадцять п’ятого червня тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року продзвенить останній дзвінок, закінчаться випускні іспити й розлетяться однокласники по Радянському Союзу, наче перелітні птахи. Для всіх них розпочнеться нова пора: Ярослав подасться в Одесу в морехідне училище, Тарас, Володь та Сашко вступатимуть у військовий інститут, Олег мріяв літати. Коля теж мав свою мрію, якій не судилося здійснитися.
   Настільки б важко не давалося навчання, але йому вдалося надолужити шкільну програму, щоправда, співати так і не навчився, але натомість став хорошим спортсменом. У школі Циганку не було рівних, нікому не уступав у змаганнях по боксу, та й у боротьбі жодної схватки не програвав, лише Ярослав міг вирвати в нього перемогу з бігу на великій дистанції. Спорт став найголовнішим у житті і своє майбутнє юнак пов’язував теж лише з ним, адже саме завдяки систематичним заняттям із зацькованого хлопчака, якого ніхто не захищав, виріс впевнений у собі парубок. Дитяча пам’ять, насмішки, цькування змушували у всьому бути першим. Іноді Коля бачив себе на міжнародних змаганнях, мріяв прославитися на весь Союз, щоб мати гордилася ним, а решта, хто відвернувся у дитинстві, щиро заздрили успіху. Та дорога в майбутнє закрита для нього, він не виїде із села, не поїде складати вступні іспити, бо не кине напризволяще слабу матір і бабу стару. Але даремно бідкався – доля сама підкинула жереб і замість хлопця зробила вибір.
   Якось Яша застав племінника за хлівом і побачив, як той, не знаючи куди дівати дурну силу, тягав залізо. Коля так хвацько й легко ним управлявся, що і йому закортіло спробувати підняти гирю. Напнувся й відразу ж її поставив. «Здоровий бичок!» Подивився на знахабнілу поблажливу посмішку дебелого підлітка й прийняв доленосне рішення. «Хай краще молотом махає. Дур з голови викине й, заробивши лишню копійку, добряче допоможе матері». Покрутив вуса й пообіцяв небожу на літні канікули забрати на роботу у свою шляхову бригаду.
   От уже істина! «Про вовка промовка, так він у хату». Назустріч, погойдуючись, наближався дядько. «Звідки це він? Невже до Валер’яна ходив?» Коля прискіпливіше пригледівся до трохи набокуватої ходи, до козирка, що з’їхав на бік, та до хмільної посмішки й таки впевнився, що уже зранку той встигнув перехилити чарку.
   Серед різноманітних будиночків, які щільно тулилися по краю центральній площі, вирізнялася одна – невисока будівля з начисто побіленими стінами та з трьома дуже широкими вікнами. У селі її прозвали «Залізний магазин». Чого залізний? Так тому, що у ньому можна було придбати будь-яку залізяку, яка може знадобитися в сільському господарстві. Усі прилавки магазину до верху були завалені цвяхами, ланцюгами та молотами. На стовпах, що підпирають сволоки, наче бублики, висять нанизані на дротину сокири, в одному кутку складені на купу борони, в іншому – відра, тазики, горщики та по всіх стінах розвішені коси, граблі, вила. Тут же, серед пахощів солідолу, яким змазане все залізяччя, продавався хліб, крупа, олія, шерстяні хустки та відрізи добротної шерстяної тканини. Та це все не головне. Найважливішим вважалося те, що тут завжди можна було купити горілку. І дядько Валер’ян справно нею підторговував, навіть серед ночі міг відкрити магазин, тільки умовою для цього слугувало одне:
   – О! А я хотів випити! – кожного разу чулося одне й те саме зітхання, коли по дорозі додому йому зустрічався якийсь запізнілий «працелюб».
   – А гроші в тебе є? – Валер’ян ніколи не пропускав мимо вух чоловіче розчарування.
   – Та ж є.
  – Ану покажи, – і тільки тоді, коли на долоні красувався зім’ятий карбованець, він міг повернути назад.
   Валер’ян підпоїть «трудягу», потім у зошит щось запише і підсуне, аби той поставив підпис, і бідолаха підписував, що випивши товару на рубль, винен в магазин уже цілих три. Та й зранку чоловік довго не спав, старанно «трудився» на благо односельчан, ще семи годин ранку не має, а магазин досі відкритий, бо тільки ж там дядько міг напитися.
   – О! Хлопці! До школи біжите!? – хмільна посмішка розповзлася ще ширше.
   – Біжимо, – хлопці зупинилися, але не мали наміру довго стояти.
   Яша вийняв срібний портсигар, закурив цигарку й, скалячи око, смачно затягнувся.
   – Ну, біжіть, біжіть. Чого поставали? – випустив із грудей сивий клубок диму, а хлопчаки прожогом рвонули із місця. – Колю, ти ж дивися, через тиждень заберу на роботу.
   – Добре, дядьку! – оглянувся через плече й прибавив ходу.
   Хлопці побігли до школи, до свого навчання, занять спортом, до життя, яке тільки-тільки в них починалося. «Скільки всіляких пригод та приємних переживань на них чекає!» Яша аж протверезів від щирої заздрості. Постояв хвилинку, подивився вслід і подався своєю дорогою.
    А от у його житті радості немає. У тій кукурудзі підлість, яку проявила жінка, зломила в ньому стержень, убила все, чим дорожив: він став жорстоким та грубим, цинічним, пив і, як вулкан, кипів ревністю. Галина труїла йому життя. Варто було їй затриматися на фермі, як до самого її приходу чоловік терзався ревнощами, блукав городами, роздумуючи над тим, де вона зараз ходить. І його уява не дрімала, а розвертала перед ним усе нові й нові образи подружньої зради. І вони були наскільки живими, що Яків хапався за голову, душив її руками, тільки б зітерти з пам’яті сцену в кукурудзі. Але коли його слух ловив швидкі кроки, а очі бачили здаля зіщулену постать, що поспішала додому, то, радіючи її приходу, хотів кинутися до неї, обняти й водночас через злість бажав скрутити жінці шию.
   Із тюрми Яша повернувся зовсім іншою людиною. Тюремне життя не нанесло відбиток на його вдачі. Він, як і раніше, був тим же люблячим сином, братом, турботливим батьком й хорошим працівником. Його переміни відчувала на собі тільки Галина. Лежачи ночами на тюремних нарах, чоловік подовгу тупився в стелю і до найменших дрібниць прокручував в голові сцени подружньої зради. Страшно навіть підрахувати, скільки разів у його очах випадали з пазухи жінчині груди. У замкнутому просторі камери, чи то вбреду, чи крізь сон, часто чулося їхнє збите дихання і тихий шурхіт спітнілих тіл. Ревнощі доводили чоловіка до сказу. Він віддано любив свою Галочку, а вона підступно вжалила, всадивши отруйний зуб прямісінько йому в спину. Тому душа його зачерствіла, а серце, як він вважав, закам’яніло.
   Пізнього серпневого вечора Яків зайшов на подвір’я, вхідні двері стояли прочиненими, тож не зупиняючись, він зайшов у хату. Біля печі на столику стояв керогаз, а Галина смажила на ньому вечерю. Вона саме стояла спиною до дверей, тому не відразу побачила в хаті гостя. Його взагалі ніхто не помітив: Петрик, низько зігнувшись, сидів на землі й завзято довбав гвіздком дірку в дошці; Оляна якомога далі відсунула від носа газету і вголос читала по складах «СІЛЬСЬКІ ВІСТІ» (щоправда, те, що прочитала, мабуть, розібрати могла тільки вона одна), а двоє його дівчат кублилися біля її ніг, граючись саморобною лялькою. Просто ідилія! У грудях аж запекло! Щоб посунути хвилювання, чоловікові довелося прочистити горло.
   Оляна зойкнула і, ледь не наступивши на дітей, кинулась до сина. Галина схопила рушник, похапцем витерла руки й зробила крок назустріч. Одним тільки позирком чоловік пришпилив жінку на місці. Петрик підвівся, підійшов до батька й тільки тоді, коли мати відступила сина, Яша зміг обняти кучеряву голову свого дитяти. Дівчата залишалися на місці, вони жалися одна до одної і з-під лоба дивилися на «чужого» для них «дядька», бо за два роки з їхньої пам’яті стерся образ рідного татка.
   – Дівчата, чого стоїте? Це ж батько ваш! – Галина підіпхнула в спину трирічну Людмилку та чотирирічну Катю.
    Їй теж хотілося обійняти чоловіка, та вона не наважувалася підійти, лише повернулася до сковороди і так, ніби нічого не сталося, продовжила жарити картоплю. Хай трохи часу більше пройде, він обвикнеться, і тоді вони вже зможуть привітатися один з одним.
   Немало безсонних ночей прийшлося пережити й Галині. Вона змінилася. Як і надіялася Оляна, переказилася й трохи набралася розуму. Яшина юнацька закоханість завжди лестила жінці, у неї ніколи не виникало бажання навмисно ображати чоловіка, але її завжди тягнуло до старших, до більш досвідчених чоловіків. Що там гріха таїти! Бачачи в їхніх очах захопленість, вона блаженствувала й гадала, що не робить нікому зла: Яша ж не знає, а значить, не вадить. Стямилась лише тоді, коли через її милість він загримів у тюрму. Отоді жінка вперше озирнулася навколо себе й помітила, що кругом сама. Коханці зникли, погуляли й біля дружин полягали спати, а вона скрізь одна, і дітям батька ніким не замінить. Та хіба знайшла б кого кращого?! Адже Яша в неї не найгірший! Он у Мотрі Адамчикової чоловік п’є, товче її безбожно, а жінка однаково вихваляється господарем. А вона що? «Розпустила по вітру власне щастя».
   От тільки пізно схаменулась. Яків з тюрми прийшов, навіть не захотів глянути в її сторону. Хай вже не так, як раніше, але ж можна врятувати сім’ю! У будь-якому випадку варто спробувати. Сьогодні вночі, може вперше в житті, Галина буде щиро кохати чоловіка, пустить в хід свою чарівність, з її боку не буде лицемірства, адже вона сердечно скучила за ним, на доказ каяття та відданості жодного разу більше не зраджувала його.
   Повечеряли в цілковитій тиші. Оляна стягла з печі матрац та подушку і полізла на гору в солому спати. Діти повкладалися в хаті й скоро поснули, от тоді Яша й відчув на собі весь арсенал жіночих чар: погойдуючи стегнами, його Галочка павою пройшла повз нього, зупинилася біля ліжка, розстібнула ґудзики і, вигинаючи спину, помалу стягла кофту із покатих плеч, далі блискавка тихо роз’їхалася і спідниця недбало упала до ніг. Лишившись в одній сорочці, жінка ступила крок, нахилилася й неспішно підняла її із землі, а потім, демонструючи стрункий стан, задерла догори руки й по одній вийняла з голови шпильки. Пучок розпався. Запустивши пальці в коси, Галина розтріпала їх по спині – й по хаті відразу ж рознісся ледь уловимий аромат любистку, яким вона завжди ополіскувала волосся. Серцебиття чоловіка глухим відлунням відбилося в скронях. Якнайдалі від настільки відвертої спокуси Яків встав із-за столу й швидко вийшов надвір.
   Вечірня прохолода приємно схолодила груди. Він вийняв портсигар, сів на лавочку під хлівом і запалив сигарету. «Клята відьма!» Йому поки ще невідомо, як саме складеться доля з жінкою, але зараз чоловік рятував власну душу, бо вона зрадницьки линула в хату, до тої ворожки, що зваблююче манила до себе.
   Десь від городу в траві затріщав нічний цвіркун. Слухаючи його мелодійне цвірінькання, пелена, що сплетена з павутиння спокуси, спала і Яків потроху заспокоївся. Він вийняв ще одну цигарку, постукав нею по портсигару й знову закурив. Затягнувся, задер голову й випустив з легень клубки густого диму. Пильнуючи нічне небо, чоловік віднайшов світлу туманність Чумацького Шляху, замріяно дивився, як на ньому мерехтять срібні зорі й мислено благав Бога, аби швидше засвітало.
   Прислухаючись до того, що відбувалося знадвору, Оляна тихо лежала на горищі. Наче маятник, Яша блукав по подвір’ю не знаходячи собі місця. Мати знала, яка буря із суперечливих почуттів ятрила душу сина. Дитину вона розуміла, а невістку жаліла, адже суто жіночим поглядом бачила, як та зараз лежала в ліжку й прислухалася, чи не з’являться на порозі кроки від важких кирзових чобіт. Що гріха таїти!? Галина немало «дров наламала», занапастила душу Яші й собі життя покалічила. Здавалося б свекруха мала ненавидіти невістку, одначе ж ні, зжилася вона з нею. Спочатку важко було, а потім підлаштувалася під її норовливий характер – і ось уже десять років вони мирно існують й їдять хліб за одним столом. Для дітей Галина непоганою матір’ю стала, а те що у неї не ладилося з Яшою, так Оляна в те не вмішувалася. Та й Бог сповна покарав жінку. Це не мед ложкою їсти: самій заробляти гроші, самій же виховувати дітей і, хоча свекруха не сиділа на шиї в невістки, а ворожінням заробляла собі копійку, одначе та не цуралася її і справно забезпечувала всім необхідним. Тому Оляна тепер й не спала, уболівала за невістку та дослухалася, коли ж син піде до неї. Але Яша не поспішав, сиднем сидів під стіною, аж замерз під ранок. Уже посіріло надворі, і на землю сіла роса, а чоловік під хлівом постійно здригав плечима й не заходив до хати. Аби розігнати кров, він енергійно помахав руками й помалу пішов на шлях.
   Яків навіть не замислювався над тим, куди несуть його ноги. Де те дитинство ділося!? Тридцять два роки пройшли, а нічого не змінилося: як малий хлопчисько знову біжить до сестри. Ну і хай! Може, хто і сміється в спину, та йому до того байдуже. Сестра, ніби рідна душа, не зрадить, не кине, до неї хочеться бігти, бо тільки поряд з нею тепло, затишно та спокійно. «Вона досі проснулась». А якщо ні, то не біда, постукає, розбудить і від цього Поля тільки щасливішою стане. Яша йшов дорогою посміхаючись, адже уявляв, як вона зойкне, сплесне руками, притулившись до грудей завмре й заплаче. Перемучене тіло почне здригатися, а він покладе руку на її схилену голову й заспокоїть. Ці видіння настільки тішили душу, що чоловік уже відверто посміхався.
   Не поспішаючи, він зайшов на зелене, вкрите густим споришем подвір’я, завернув за куток хати й зупинився біля порогу. «Ох і здорова ж ти, матінко!» Голову задер так високо, що козирка сповзла на потилицю. Уже трохи забулося, яка ж велетенська ця груша, її крона, ніби шатром, повністю накривала усе подвір’я й хату. В око впав ще й стільчик, який одиноко стояв під яблунею, полюбляв старий посидіти на ньому саме там, де той зараз стоїть. І так захотілося з ним покурити, понюхати кріпкого табачку, що аж у грудях затисло... А бувало ж раніше, що Сергій покличе його, а йому все ніколи, а щоб не зачепив балачками, то й взагалі ховався від старого. А ось зараз і посидів би, поговорив з дядьком, але ж ні з ким. І так стало прикро, що тоді не цінував Богом даровані миті.
   Згадуючи минуле, Яша ще трохи постояв і торкнувся вхідних дверей. Легенько скрипнувши, ті відчинилися. Короткий зойк – і здригаючись плечима, сестра тілом припала до братових грудей. Погладжуючи схилену голову, він багато разів уявляв зустріч із Полею, от тільки у своїх мріях ніяк не міг уявити, наскільки разюче змінилася його сестра. За останні два роки вона стала ще меншою і тепер нагадувала дитину, а горб на спині погострішав і не давав змоги ходити прямо, навіть заважав дивитися перед собою. Обличчя ще посірішало, кирпатий ніс загострився, а великі, широко відкриті очі, тепер глибоко запали. Яші аж соромно стало перед собою: на фоні хворої сестри всі його негаразди здавалися тепер смішними. Він – здоровий чоловік, який пашить здоров’ям, та й Галина тільки цвітом вбирається, а Поля кожний день веде змагання за власне життя. «Ось у кого треба повчитися! Чи в інших чоловіків жінки не зраджують!? Хіба ж це горе?» Зверху брат глянув на сестру. «Смуток аж ніяк не горе». І так йому стало легко на душі! Знову сестра, не сказавши жодного слова, розраяла і, як колись у дитинстві, по вітру розвіяла його біду.
   Сидячи з Полею за одним столом, Яша відчув, що нарешті вдома. Кліщі, які з учорашнього вечора сковували тіло, потроху відпустили, і йому вдалося розслабити спину. Відкинувшись на стілець, він тепер, як заведений, говорив без угаву. Брат приніс радість у хату, тож Поля раділа, дивилася на нього й сміялась крізь сльози. Ночами її часто катували страхи, що не судиться дочекати брата, що, крім нього, ніхто не пригляне за сином, але зараз, коли він поряд, усе буде добре. Відтоді, як вона захворіла, Поля ніколи не обговорювала своє майбутнє, але й без несказаних слів було ясно, що Яша не покине Колю напризволяще й після її смерті нагляне за ним. Вони сиділи один проти одного та шепотілися, ділилися сокровенним як колись на колодах. До самого обіду гомоніли їхні тихі голоси, Миронія навіть боялася заходити до хати.
   Він посидів би ще трохи, але йому вже не сиділося, набалакався й закортіло пройтися селом. Попрощавшись, Яша поспіхом вискочив із темних сіней й рукою прикрив очі. Сонце над головою вже досягло найвищої точки на незаймано чистій небесній сфері. Від того, що парило після дощу, день видався дрімотним, а може через те, що не вдалося поспати, з чавунною головою він вийшов на шлях. Вологе повітря з ніг до голови обдало вогким теплом, і хоча тихенький вітер налетів з поля, його порив однаково не рятував від задухи. Перекинувши піджак через плече, Яків йшов селом і з цікавості заглядав до кожного двору, намагаючись підмічати переміни, які відбулися в сусідів за час його відсутності.
   На вулиці виросло відразу три нові будинки, тітка Настя викопала на подвір’ї криницю, а Федорин тин із рівненьких штахет взагалі змусив оглянутися. Зупинившись серед шляху, він подивився на материн двір, який був огороджений трьома лініями колючого дроту, потім перевів погляд на глиняну хатину, що ховалася в розпущених косах білокорих беріз, і собі захотів збудувати новий будинок. Білі цегляні стіни під гофрованим шифером дорікали йому про даремно згаяний час. Мати давно могла б уже не бігати через шлях по воду, а діти не спати на купі, та й він із Галею мав би окрему кімнату. «Галина!!!» Аж настрій зіпсувався… Йому ще невтямки, як з нею жити, тож повернувся й, широко крокуючи, скоро вийшов на село.
    – Яшо, коли ти приїхав? – Семен зіскочив із підводи й з витягнутою рукою спішив до товариша.
  – Здоров, друже! Вчора, майже вночі, – і по-братерськи обнявшись, чоловіки голосно поплескали один одного по спині.
   Довго не стояли, адже Валер’ян саме прийшов з обідньої перерви й відкрив магазин. Кожен із них купив по пляшці горілки і, запхавши її за пояс, сіли на підводу й поїхали в бік ферми. Яша дивився перед собою, і від захоплення його шия витягувалася сама собою. Нова ферма була винесена в поле, і до неї вела під’їзна дорога, висипана гравієм. За кам’яним муром, що розпочався відразу за селом, на спеціально облаштованому майданчику жінки просушували зерно, а по інший бік від току стояли збудовані добре провітрювані зерносховища. Проїхавши далі повз одиноко стоячий свинарник, попереду побачили три білі корівники з широкими брамами й нескінченими рядами вікон.
   – І все це побудували за два роки!? – Яшу відверто вразило розгорнуте будівництво.
   У відповідь Семен лише хмикнув, проїхав повз молочарню та будиночок ветеринарної аптеки й зупинився біля конюшні. Товсті кам’яні стіни навіть у найспекотніші дні добре зберігали приємну прохолоду. Поки товариш розпрягав коней, Яків зайшов до стайні. З усіх сторін до нього линуло глухе тупотіння коней, які ліниво жували дрібно посічену січку, перемішану з вівсом та дертю. Для своєї пари гнідих Семен кинув у ясла оберемок сухої люцерни й повернувся до брами.
   – Ну що, пішли?
   – Куди? 
   – Як куди? Тобі що, нічого не муляє? – Семен очима покосився на пляшку. 
   Потім підійшов до воза, глибоко в соломі намацав згорток, захопив ще й рептуха в руку й повернув за конюшню. Відійшовши якнайдалі від вхідної брами, хлопці сіли під стіну, ховаючись у її тіні від полуденної спеки. Рептух вони кинули під боки, розстелили газету, дістали хліб та сало й порізали все на шматки. 
   – Ну що, друже! За твій приїзд! – Семен хильнув прямо з горла й передав пляшку товаришеві.
   Яків не зволікав, теж припав до горловини. Вогняна вода боляче обпікала горло, та він не зупинявся, пив, наче не міг втамувати спрагу. Його аж канудило від усвідомлення того, що в одному із тих білих корівників доїть корови Галя, там же десь біля неї походжає й зоотехнік.
   – Ну ти, брате, даєш! – Семен сперся на лікоть і приголомшено дивився, як з його очей зникає горілка. – Закуси.
    Простягнув шматок хліба з салом, бо Яша, відірвавшись від пляшки, лише смачно занюхав рукавом. У повітрі літала настільки велика сила душевного напруження, що завжди балакучий Семен і собі вирішив примовкнути.
    – Сьомко, – дві постаті, витягнувшись на землі, парно тупилися в небо, – ти мені друг?
   «Сьомко! Боже мій!!! Коли то було!?» Тепло, що прийшло з далекого дитинства, приємно полилося по грудях.
    – Нащо питаєш?
   – Тоді скажи, – Яків звівся на лікоть і прижмурено глянув на Семена. – Поки мене не було, Галина зраджувала мене? 
   Достеменно Семен не відав, за які гріхи зоотехнік ходить тепер зі зламаним носом, але, як і решта, мав свій здогад. У селі й правда нічого не приховати: в одному кінці гукнеш, а в іншому обізветься. Завжди знайдуться очі, які глупої ночі не сплять, та й підмітять те, що сховане від людей. Про ті давні походеньки не говорив хіба що ледачий. 
   – Ні, Яшо, не зраджувала, – не відводячи прямого погляду, чоловік дивився чоловіку в очі. – Я б сказав, – додав впевнено, аби товариш не подумав, що він йому бреше.
   Відтоді, як Якова посадили, Галина й справді змінилася. Вона повністю зникла із сільського життя, навіть найзловіснішим пліткаркам не вдавалося вхопитися за можливість перемити їй кісточки. Її ніби підмінили, жодному не давала спуску, присікала будь-які спроби для лихослів’я, хоча раніше не відмовила б в задоволенні й собі почесати язика. 
   Відкоркувавши ще одну пляшку, чоловіки знову почали пити. Яша глушив горілку, наче святу воду, і не п’янів. Семену ж, навпаки, хміль вдарив в голову, і він недбало розвалився на траві, заложив ногу за ногу й розв’язав язик. Як гусак, без угаву гегекав, розповідав анекдоти й сам же з них сміявся. Його не бентежило, що Яків не слухав, а відчужено й холодно тупився в небо.
   Злість, образа, надія – все перемішалося всередині. Те, що Галина не зраджувала, трохи посунуло камінь із душі, але видіння, що мучили довгими ночами, кліщами вчепилися в пам’ять і не мали наміру відпускати. «А може, вдасться ще щось налагодити?» – надія, що глибоко жевріла в серці, змилостившись, проснулась і дала віру на краще життя.
   З ферми обоє пішли, коли почало смеркати. У центрі села старі друзі попрощалися й кожен повернув на свою вулицю. По дорозі додому Яша зупинився біля ставка, помилувався потемнілими водами, присмерками, які по греблі полізли темними тінями, послухав сонне кумкання жаб і помалу почвалав додому. До двору підійшов майже смерком. Поки мати заганяла дітей в хату, він стояв у тіні, а коли все затихло, пройшов до хліва й сів на лаву під стіною. Його загрібала журба. Діти повиростали, а він того і не бачив. «Скільки часу згаяно!» Перебираючи в пам’яті життя, навіть найщасливіші миті йому тепер здавалися фальшивими. Дівчата ж упадали за ним! Чого ж, окрім своєї Галочки, він ні на кого не звертав увагу? Після весілля не раз ловив на собі спокусливі погляди, до яких йому було байдуже. І невідомо скільки отак сидів би, доводячи себе до сказу, аби не мати.
   – Мамо, у скільки Галина приходить додому? – Оляна саме винесла з хати відро помиїв, пронесла їх повз сина і, на скільки вистачило сил, жбурнула якнайдалі на гній.
   – Біля одинадцятої явиться.
   – Пізно.
  – Не пізно. До дев’яти корів доїть, поки бетони помиє, молоко здасть, а час то швидко біжить, – навмисно говорила впевненіше, даючи зрозуміти, що не прийде пізніше, аніж треба. 
   Захищала свекруха невістку, бо ж винюхала горілчаний сморід, тож тепер не вгодить та, як би не намагалася. 
   – Я вечерю на столі поставила. Поїси чи Галю чекатимеш?
   – Хай там постоїть.
   Оляна несильно переймалася. «Навечерявся досі! Хай посидить та вихмелиться, а заодно жінку почекає, за столом посидять вдвох, то, може, вже поговорять». Забрала відро до хати, дітей повкладала спати, а сама, довго не зволікаючи, полізла на гору відпочивати.
   Спираючись руками на коліна, Яків звівся й витягнув шию у бік городу. Його слух впіймав до болю знайоме шамотіння дрібних кроків. Напруживши зір, він пильніше придивився і взрів зіщулену постать дружини, яка петляючи городами, чимчикувала стежкою, а висока трава голосно шаруділа під її ногами. Наче хижак, що полює на здобич, чоловік поглядом піймав жінку і довів її до садка. На короткий час та зникла з поля його зору, а через мить уже з’явилася перед ним на широкому подвір’ї.
   Протягом цілого дня всі Галині помисли були зайняті чоловіком. Йдучи додому, вона малювала їхню зустріч, ретельно підбирала слова, які б допомогли їй із ним зблизитися. Але вийшовши із-за рогу, задеревеніла, бо виявилося, що вона не готова зустрітися з ним саме зараз.
   – Чого ти тут сидиш? – скинувши заціпеніння, помалу підійшла до чоловіка. – Пішли до хати.
   Яша затягнувся, вогник від сигарети освітив знахабнілу посмішку й крижаний погляд голубих очей. Не знаючи, що їй далі робити, жінка повернулася й пішла додому. Дійшла до порогу будучи готовою в будь-яку мить зупинитися. «Не погукав». Зайшла в сіни й спиною припала до холодної стіни.
   – Ну, поговорили?
   Галя ледь не верескнула, їй вистачило місячного сяйва, аби в стелі роздивитися свекрушину голову, яка стирчала з прочиненої ляди.
   – Ні.
   – То чого ж ти тут стоїш? Погодуй його. Не знічуйся. Ти ж жінка! Знаєш, що робити.
   Обидві жінки кулями порозліталися: одна вскочила в хату, інша ж закрила ляду, і якраз вчасно, бо Яша саме з’явився на порозі.
   Галина підійшла до столу й почала знімати рушник із завбачливо приготовленої вечері. Сьогодні свекруха приготувала її багатшою, ніж зазвичай: молода картопля приправлена кропом, смажена на салі яєчня з цибулею, малосольні огірки, непорізаний хліб і півлітрова пляшка горілки. 
   – Яшо, поріж хліб, – і мислено Галина подякувала жінці на горищі, що та надала привід заговорити до чоловіка.
   Яша не збирався вечеряти, але ароматні пахощі їжі розбурхали апетит. Він сів до столу, притулив хлібину до грудей і покремсав її на грубі шматки. 
    – Випити хочеш? – підібгавши під себе ногу, Галина сіла напроти.
   – А ти, я бачу, напоїти мене зібралася? – рука в повітрі заклякла й вже зібралася потягтися назад, але чоловічий голос її спинив. – Собі теж налий.
   Оляна на стіл поставила одну чарку, тож прийшлося встати й від мисника принести другу. Жінка налила чоловіку горілки аж по самі вінця й собі не менше націдила. Хотіла сказати тост, але Яків не зачекав, схопив чарку й осушив її одним залпом. Трохи розчарувавшись, Галина підняла свою стопку й через тонко складені губи процідила горілку. Дух захопило після випитого, у грудях забракло повітря, а сльози від спиртного, чи може від внутрішньої напруги, застелили очі.
   – Ох, скаженої ж горілки Поля нагонила!!! – махаючи руками, вона вхопила огірок і жадібно запхала до рота.
   Молоденька картопелька, яєчня, підсмажені шматки сала швидко зникали з тарілки. Тепер вже Яша взяв пляшку в руки, налив дружині, а потім і собі.
   – Яшо, я більше не можу.
   – Пий! – пролунало грубо, ніби наказ. – За мій приїзд. Чи ти не рада?
   Уже, як кіт з мишею, почав гратися з дружиною.
   – Чого ж не рада? Рада. Я чекала тебе. 
   Він так голосно зареготав, що вона злякалася. «Розбудить дітей».
   – Бачив я, як ти мене чекала, – чоловік зашипів, ненависть нахилила його вперед і він всім тілом подався до неї.
   У відповідь жінка схопила чарку, перехилила її в себе, цокнула по столу пустим дном і, не закусуючи, вискочила із-за столу. Нестерпно боляче слухати злісні слова, адже вона щиро каялася у своїх гріхах, але хіба тепер це докажеш. Швидко роздяглася, лягла в ліжко, натягнувши одіяло до самого підборіддя. «Тепер усе ясно. Не вибачить він обману». Повернулась до стіни й затихла.
   – «Ач яка! Що надумала?» – це раніше кинувся б за нею, почав заспокоювати, але тепер жінчині вибрики на чоловіка не діють.
   Розвалившись, він сидів за столом, навіть не думаючи ворушитися. Смачна вечеря, безсонна ніч, хміль – усе це його розморило. Яків подивився на лежанку, глянув на тапчан, мутний погляд перевів на піч – скрізь спочивали діти. «Чи я не господар у власній хаті?!» Підвівся з твердим наміром гарно виспатися. Роздягнувся й хиткою ходою підійшов до ліжка. Він уже й забув, як добре положити кісточки на м’яку постелю! Зручніше вмощуючись, Яша ненавмисно стягнув простирадло із жінки. Намагаючись не дивитися на оголені плечі, чоловік задер голову й вперто тупився в стелю. Втома, що пудовою гирею придавила тіло, мала б схиляти його до сну, та натомість ледь уловимі запахи любистку, солодкуватий аромат жіночого тіла, проганяючи дрімоту, розбурхали душу.
   Подружня зрада викликала відразу до амурних пестощів, цілих два роки Яша боявся навіть подумати, що колись доведеться торкнутися до жінки. Спочатку він мав намір розлучитися з нею, та згодом передумав сиротити дітей. Сам ріс без батька, тож не бажав і їм сирітської долі. Розумний глузд нашіптував: рано чи пізно, а йому доведеться переломити себе й помиритися з дружиною, але як стерти з пам’яті переплетені тіла? Досі ж не вибачив їй тої місячної ночі й грудей, які безсоромно випали з пазухи.
   Дивлячись у стелю, Яша переставав розуміти себе; проти волі його тіло відмовлялося підпорядковуватися розуму. Аби переконатися, що він ще володіє собою, крадькома скосив погляд на оголені плечі. Алкоголь, звіряча хтивість, гнів – і Яків втратив людську подобу. «Це що ж, іншим дозволено, а мені ні!?» Звір забажав насолоди! Його зголодніле тіло звелося на лікоть, підібгало під себе жінку й накрило зверху. У відповідь Галина піддалася, потяглась руками, захотіла поцілувати, та чоловік відвернувся, мовчки задер сорочку і, як садист, грубо проткнув ніжну плоть. Різкий біль пройняв її наскрізь, і жінка до крові закусила губи.
   Без жодного натяку на ласку, задовольнивши хіть, Яків відсунувся якнайдалі. Галина ж розтоптана нерухомо лежала поряд. З нею повелися, як з твариною, яку використали і за непотрібністю виставили на базар, аби продати. Відчуття страшної зневаги жаром заперло в середині, їй ще не доводилося переживати наскільки сильного приниження. Сльози здушили горло, та вона не посміла заплакати. Діждавшись, коли по хаті понісся храп, жінка тихенько вибралася з-під ковдри, перелізла через чоловіка й вискочила в сіни. Розчіпчана, із голими ногами перейшла двір і впала на пеньок. Ось тут Галина вперше не стримувалася, охопила руками коліна й заридала. Зачаївшись на сіні, не спала й Оляна. Вона здогадалася, що саме сталося між подружжям, тож не злізла з гори втішити невістку, у якої й сльози уже не текли, а плечі однаково не переставали здригатися. «Хай поплаче. На все потрібен час. Налагодиться якось...»
   Та час минав, а в Яші з Галею нічого не ладилося. На роботу він вернувся у шляхову бригаду, добрі заробляв гроші, тож через два роки зміг втілити в реальність свою мету: серед широченного току поставити хату з прямовисними цегляними стінами, предметом гордощів якої був її дах. У селі ні в кого такого не було! Яків укрив будинок не гофрованим, як у сусідів, а плоским шифером. Потім через рік зніс хлів і на його місці побудував новий, а ще склався з сусідкою грошима й на обніжку, між двома хатами, викопав криницю. Тепер ні матері, ні тітці Санці вже не потрібно бігати до Михайла через дорогу і таскати важкі відра з водою, які з кожним роком для них ставали тільки важчими. Але ніякі любування новим обійстям не приносили радості в дім. Сидячи під хлівом на старій улюбленій лавочці, Яша особливо гостро відчував порожнечу довгими вечорами, коли після робочого дня не хотілося заходити до хати, адже там на нього чекала зовсім чужа для нього жінка. Тепло в їхніх стосунках так і не настало, вони рідко розмовляли, а якщо і говорили, то не могли стримати роздратованість та приховати неприязнь один до одного.
   Діти підростали й почали помічати сварки між батьками, які особливо боляче сприймав Петро. Матір він вважав святинею, тому з кожним роком син віддалявся від батька. Це ще більше дратувало Якова. Дружину він не бив, але якось, не втримавшись, у сварці пхнув її. Крок назад – і та спіткнулася, а упавши, переломила ключицю. Петро цілий місяць не говорив до батька і навіть намагався не дивитися в його бік. Лише дівчата завжди тягнулися до нього, дитячою любов’ю зігрівали вимучену душу. Он і зараз летять назустріч широко розмахуючи руками. «От бестії!!! Знову від Полі біжать!» Чоловік й не помітив, як хмурі думки розвіялися, і він відверто почав посміхатися.
   – Тату, дивися, як гарно тітка нас заплела! – наперебій викручувалися перед ним, демонструючи красу заплетених кіс.
   – Ай справді, гарно! – одну, а потім і другу погладив по акуратно заплетеній голові. – А чого ви ще й досі тут? До школи не запізнитесь?
   – Ні, не запізнимося! – обоє заперечливо замахали руками.
  – Ну, добре, біжіть за портфелями й до школи, а я схожу до тітки. Може, вона і мене заплете? – провів рукою по коротко стриженій голові, а дівчата зареготали і, мелькаючи голими п’ятами, навперейми побігли додому.
   Кожного ранку в них була одна й та ж процедура – перед школою обов’язково побігти до тітки, аби вона їх заплела, бо матері та бабі свої голови вони не доручали. Полі ж то було тільки в забаву, дівчат своїх не мала, тож упивалася задоволенням заплітати тоненькі косички. Яша теж щодня заходив до сестри, проходжувався по двору, виходив на город, іноді міг заглянути й до хліва і, якщо ніде не знаходив, шукав її в хаті. З Полею в нього була особлива незрима єдність, яку фізично він відчував на собі. Скільки себе пам’ятав, як магнітом його тягло до неї. Тільки сестра могла пожаліти так, що переставали боліти здерті коліна, лише вона захищала від старших хлопчаків, заспокоювала крутий норов, стишувала бурі, які інколи розривали душу. Поряд із сестрою Яша відчував, що його щиро люблять, навіть мати не давала йому почуття наскільки сильно родинного зв’язку.
   – Полю, ти де? – не помітивши її, хотів було вже і виходити.
   – Тут я, – з мискою насіяної муки, Поля саме виходила з комори.
   – Ти що, одна? – забрав важку ношу й зачекав, доки сестра зайде до хати. – А де це тітка?
   – Сьогодні ж середа. На базар пішла.
   Краще б не питав, бо від жалю у грудях защеміло. За останні роки тітка сильно здала, старість геть висушила їй тіло. «Бідолашна, і як вона дотягне той кошик?»
   – Ну, нічого. Коля скоро піде на роботу, тоді легше вам стане. Ти вже не пускай далеко її, – скоріш себе, ніж сестру, хотів заспокоїти.
   Важко зітхнувши, Поля поставила глечик молока на стіл, відрізала шматок хліба, з кошика, що стояв за підпіччям, дістала двоє яєць.
   – Сідай снідати, – вона внюхала горілчаний сморід, то ж знала, що брат вже збігав до Валер’яна, а, значить, за походеньками не встиг поснідати вдома.
   – Я не голодний.
   – Ну, як не голодний, то хоч закуси.
   Аби Поля не сердилася, Яша швидко сів до столу.
   – Шкода мені його, Яшо. Діти поїдуть на навчання, а моєму сину дорога туди закрита.
   – Не жалій. Та й не всі й поїдуть! Пригляну за ним. Все буде добре, не хвилюйся.
   І все це говорив «неголодний»! Від напханого хліба рот не закривався.
   – Мені час іти, – видув ще з пів глека молока, долонею витер вуса й направився з хати. – Вечором ще зайду.
   І в цілковитій тиші Поля лишилася одна, сиділа під вікном, зложивши на колінах руки. «Як у старої баби!» Вщипнула себе, відтягла шкіру, а вона так і залишилися стояти. «Суха».
   Якось у лікарні їй довелося стежити за сусідкою по лікарняній палаті. Стара жінка витягнула перед собою руку і, ніби затуляючись від яркого світла, крізь неї дивилася на електричну лампочку. Потім, задоволено посміхнувшись, опустила руку і положила її поверх ковдри.
   – Тітко, що це ви робите? – від цікавості Поля не стрималася, щоб не запитати.
   – Перевіряю, чи не скоро вмру.
   – Як це? – аж звелася на лікоть.
 – А ось, дивися. Витягни руку й склади пальці докупи… Склала? – Поля чітко виконувала всі рекомендації. – А тепер через них подивися на лампочку.
   – І що? Що я повинна побачити? – наче мала дитина, Поля гралася рукою.
   – Через шкіру між пальцями просочується світло. Якого воно кольору?
   – Рожевого. 
   – От і добре. Значить, ще поживеш. 
   – Як це? Хіба по-іншому буває? – продовжуючи милуватися, бавилася світлом. 
   – Буває!.. Якщо вже жовте, то людині недовго залишилося жити.
   Поля так різко осмикнула руку, ніби щойно доторкнулася до смерті.
   – Та ти, дитино, не лякайся. Молода ти ще, щоб про смерть думати.
   Та старенька сильно налякала її. Те, що вона молода, не заважало їй майже кожної ночі думати про смерть. Відтоді Поля затялася дивитися на свої руки, адже боялася, а раптом побачить не те, на що сподівалася? І, наче заворожена, жінка під вікном проти власної волі, потягнула руки до світла. Сердечко в грудях затріпотіло, а потім в очікуванні побаченого гупнуло й раптово стихло. Шкіра на руках майже чорна, зморшкувата, темні жили понадувалися, але світло між пальцями линуло рожеве. Аж засміялася в слух! З новим припливом сил Поля підвелася й підійшла до миски з мукою, закотила рукави, розвела дріжджі і, жаліючи матір, на сироватці розчинила рідке місиво. Опару поставила ближче до вікна. «Хай бродить до материного приходу.» Віднедавна тільки Миронія вимішувала тісто, пекла хліб й топила у печі, бо на такі хатні обов’язки Поля вже не мала сил. Прочовгавши до дверей, вона розпалила керогаз, що стояв на столі біля мисника, і поставила сніданок. Як добре, що віднедавна відпала необхідність кожного дня топити піч, возіння біля неї, гаряче її дихання і без того забирали останнє здоров’я.
   Тісто в мисці потроху підростало, у горщику закипав куліш, заполоняючи пахощами хату, тлів борщ на малому вогні. Отак, помалу човгаючи з кутка в куток, день збіг до після обіду. Поглядаючи на часи, Поля ще раз перемішала опару й сіла чекати матір.
   – «А ось і вона!» – у сінях голосно гупнули вхідні двері.
   – Здраствуй, Полю! – у хату влетіла Марія.
   – І тобі не хворать.
   – У-у-у!!! Як смачно пахне! – підійшла до миски з тістом. – Пиріжки будуть? 
   Облизала пересохлі губи і плюхнулась на лаву. 
   – Та кажи вже, ти ж не просто так прибігла? – Поля прискіпливо придивилася до подруги, та йорзала на лаві, наче на шпичку сіла. – У тебе що, уроків нема? 
   – Та є в мене уроки! – відмахнулась рукою, наче від нав’язливої мухи. – Слухай Полю, Гриша помер!
   – Який Гриша? – повторила механічно і в пам’яті почала перебирати усіх Гриш, яких тільки знала.
   – Та ж чоловік Юхимії!
   – Як помер? – підсунулася ближче до подруги. – Маріє, як це помер? 
   Сказане наче не доходило до її свідомості.
   – Не знаю. Марківна щойно зайшла до учительської й сказала, що нема в Юхимії чоловіка. І я відразу до тебе, адже родичка ж твоя.
   – Бідолашна… – Поля скрушно похитала головою. – Поховала дитину, а тепер ще й чоловіка… – І наче схаменулась: – Це ж у неї від Гриші й дочка є! Скільки їй років?
   Копирсаючись у пам’яті, Марія на мить замешкалася.
   – А ось тринадцять скоро буде.
   – Ой, набідується дитина!.. Мала ще, щоб без батька рости!
   – Без батька в будь-якому віці несолодко зростати. 
   Аж закричати захотілося, бо на власні очі кожного дня доводилося бачити, як воно несолодко! Колі дев’ятнадцятий рік іде – і то хлопцю батька треба! А ще образливіше, що той живий, у селі живе, а так, ніби вмер.
   – Маріє, ти ж мені розкажеш, чого він помер, – схопила подругу за руки, як тільки та почала вставати.
   – Туди міліція поїхала. Увечері прибіжу, то вже знатиму більше. 
   Марія у двері, а Поля, щиро співчуваючи Юхимії, думками полинула на протилежний бік села. «Не чужі ж люди з нею, невістками були в одній сім’ї… Що ж там все-таки сталося?»
   А Юхимія й сама поки не відала, яке горе спіткало її й чекало на неї вдома. Якомога раніше вона розбудила доньку, звеліла збиратися до школи, а сама вбралася й подалася до лікарні, аж у район. З Гришою не судилося побачитися: той проснувся раніше за всіх і пішов до Раїси, яка з чоловіком і трьома дітками недавно перебралися до них на куток і по сусідству поселилася в старенькій халупі. Юрко купив її заради обійстя, адже воно широке й знаходиться на краю села, недалеко від колгоспного пасовища. Ближче до шляху чоловік нагородив кошар і тепер без перешкод випасав овечки в полі, яких у нього розвелося понад два десятки, а ще він розпочав зведення нової хати. З Гриші не будь-який помічник, камінь навчився розуміти так, що при одному ударі молота той розлітався на дрібні камінці, тому, хоч і важка то робота – дробити камінь, не відмовляв у допомозі і, якщо кликали, завжди йшов на будівництво. А до Раїси і без запрошення пішов, все ж таки жінчина двоюрідна сестра. Бувало для нього й роботи уже не залишалося, а додому однаково не поспішав, викручувався біля чоловіків, хапався допомогти, або й просто вештався без діла, адже йому хотілося перебувати в гурті, це ж краще, аніж наодинці сидіти вдома. Гриша по-справжньому радів, що по сусідству будується хата, ще до світанку тікав з дому і пропадав на забудові до пізньої ночі. Юхимію не слухав, уже і порозходяться бувало всі, а він додому не спішив, сидів самотньо на обриві, любувався зведеними стінами й безбожно смалив цигарки. Лише одна Таня могла догукатися батька. Їй він підкорявся беззаперечно! Донька ще тільки від дому йде, а він підіймався, пхав милиці під руки й помалу ковиляв дитині назустріч.
   – Що, мати сердиться?
   – Не сердиться. Тільки казала, щоб ви вже додому йшли. 
   – Знаю я, як вона не сердиться! Зараз почне бурчати. 
   А Юхимія й справді бурчала. Цілий день чоловік стрибав на одній нозі, від милиць аж понатирає під руками, а потім вертиться цілу ніч та стогне уві сні. Тут вдень думки жити не дають, а вночі взагалі голову розносять, заснути б, щоб не думати, так Гриша не дає. 
   Таня жаліла матір, але й батька їй було шкода. Тож, аби мати не сердилася, прибігла зі школи й подалася до тітки. 
   – Тату, вставайте. 
   Знайшла його на подвір’ї під шовковицею. Той саме солодко спав на дошках, голова його сильно задерлася назад. Хропів так голосно, що кругом рота зібралась піна. 
   – Просинайтеся! – знову потрясла за плече. – Скоро мати приїде з лікарні, а Ви тут спите. 
   Трясла щосили, але Гриша навіть не перестав харчати. 
   – Таню, не буди його. Хай поспить. 
   Тітка Раїса тихенько підійшла ззаду, обняла за плечі й відвела в сторону. 
   – Він трохи зайвого випив, проспиться і сам проснеться. 
   Дитина послухала тітку й пішла з двору. Бігала з дівчатами по кутку, гралася в хованки, аж поки повз них не проїхала машина з написом «МІЛІЦІЯ». У селі рідко таке видовище можна побачити, тож дівчата кинули гулятися й помчали за нею. Таня теж побігла за подружками. 
   – Таню, зажди! 
   Однокласник Василь чекав її серед шляху. 
   – Чого тобі? 
   Вони не дуже приятелювали, тож не хотілося з ним і балакати. 
   – Додому біжиш?
   – А тобі яке діло?
   – Аж ніякого. Просто хочу сказати, що ти зараз прийдеш додому й почнеш плакати.
   Перевага, що йому відомо більше, ніж однокласниці, доставляла хлопцю справжнє задоволення. Він посміхнувся, запхав руки в кишені й знахабнілою ходою подався геть.
   – «Чого це я почну плакати?» – Таня дивилася вслід, наче на дурника. – «Може мати мене шукає?»
   Настрій у дівчини зіпсувався, і вона, побоючись материного норову, не стала наздоганяти дівчат.
  Біля двору тітки Раїси зібралося багато люду. Їй так кортіло піти туди й подивитися, чого приїхала міліція, але напроти Фросиного городу вона повернула й стежкою прийшла до хати. Вдома на неї ніхто не чекав: мати ще не приходила, а батько, мабуть, і досі спав під шовковицею. Скочивши на лаву, Таня з-під стріхи дістала ключ й відчинила вхідні двері. Сінешня прохолода приємно встріла її на порозі. Зайшовши до кімнати, дівча налило в чашку холодного киселю, що стояв на припічку, з миски дістало пиріжок, підібгало під себе ногу й сіло біля столу.
   У хаті чисто прибрано, затишно й тихо-тихо. Сонячний зайчик линув через шибки у вікно, відбиваючись на доріжках рівними квадратами. Дивлячись на них, Таня відкушувала великі шматки, спішно пережовувала, так, наче боялася, що в неї їх відберуть, й запивала вишневим киселем. Хатню тишу порушувало лише голосне сьорбання, від якого дівчина отримувала неабияку насолоду. Трохи втамувавши голод, вона простягнула ногу, погралася із сонцем і, зручніше вмостившись на стільці, положила голову на стіл, підігнувши під неї руку. Спокій, затишок, тиша довкола й дрімота заколисуюче схилила її до сну.
   Юхимія різко спинилася на порозі. Аби не наполохати сон, тихою ходою пройшла до лави й сіла напроти дитяти. Її Таня уже не маля – підліток, пташеня, яке навчається літати. Не марнувала дівчина часу, підросла, змінилася. Скоро віб’ється в пір’ячко й полетить з гнізда, покине матір, як і всі діти. Колись Юхимія мала повну хату дітей, але зараз Таня – єдина, хто ще залишався біля неї. Вітя оженився минулого року, і Гриша віддав молодятам Любину хату.
   – Їй вона вже не знадобиться – це був останній аргумент, з яким вітчим простягав пасинкові ключі від майбутнього помешкання.
   І Надя – гість у хаті. У село приїжджала не часто, ще й підкидала внучат глядіти, та, аби не донька, яку Бог подарував на схилі літ, хто знає, як би їй вдалося пережити смерть своєї дитини.
   – Таню! – з простягнутою рукою Юхимія подалася наперед. – Доню, просинайся.
   Ніжно гладила по сонній голові. Проганяючи сон, Таня протерла очі, випростала ноги, але не змогла встати. Учепившись руками за стілець, заклякла з отерплими пальцями на стопах.
    – Іди гукай батька, а то і до вечері недалеко, а ми ще й не обідали.
   Двері скрипнули – й обоє повернули голови. Юхимія очікувала побачити чоловіка, та натомість очі дивилися на Фросю, яка ніяк не наважувалася переступити поріг.
   – Чого там топчешся? 
   Її поведінка дивувала й насторожувала одночасно. Зазвичай та, не питаючи дозволу, влітала в хату. Заплакана, з почервонілими очима Фрося вийшла з тіні. 
   – Що сталося? Та кажи вже, не мовчи.
   – Гриша помер, – сказала тихо-тихо, і земля під ногами розверзнулася.
   Юхимія сполотніла, задрижала тілом, схопила дитину й, притиснувши її до грудей, свідомістю шугонула в непросвітну тьму. 
   Темно було і за вікном у Полі. Притулившись обличчям до шибки, вона побачила тінь, що швидко метнулась під стіною.
   – Насилу вирвалася! Думала що і не прийду сьогодні! 
   Марія уже від порогу йшла до лави. 
   – Але знала, що не заснеш, тож я на хвилинку. 
   – Який тут до біса сон! – Миронія підвелася, спустивши ноги з лежанки.
   – Та сідай. Розказуй, чого він помер? – Полю била нетерплячка. 
   З половини дня місця собі не знаходила, сусідів питала, так ніхто нічого не знав. 
   – Захлинувся.
   – Як захлинувся? Втопився, чи що? – Миронія не могла втямити, чого чоловік з одною ногою поліз у ставок.
   – Та не втопився. Захлинувся їжею! Це вже після розтину стало відомо, – і судячи з того, з яким подивом дивилися на неї жінки, Марія швидко взялася роз’яснювати: – Пообідав він смачненько, чимало випив і приліг у Раїси під шовковицею віддихнути.
   – А чого ж він у неї там спав? – Поля не могла перестати допитуватися.
   – Тож хату вона будує, а Гриша камінь на забудові бив. Пообідали, та й ліг чоловік «на свою голову» відпочити, а коли спав, то голова задерлася, потім уві сні відригнув, ото вміст шлунку й потрапив у легені. 
   – Яка глупа смерть! Важко усвідомити, що так випадково може згинути людина. 
  – А ще образливіше те, що Гришу можна було врятувати, аби Таня його добудилася. Приходила ж дитина, так Раїса не дозволила! Бачила вона, що той харчав і піна біля рота уже зібралася, так дурна ж пожаліла, хотіла, щоб поспав! 
   Поля, аж рот рукою прикрила.
   – Бідолашна! – усі її думки полинули до Юхимії. – На роду їй написано сиріт ростити, чи як?