Частина 17. Батько полковника.

   Сонце нестерпно сліпило очі. Юхимія прижмурилась, приблизно прикинула віддаль до краю, де закінчуються рядочки, потерла закляклу спину, перехопила держак і нахилилася з твердим наміром не розгинатися, аж поки не досапає до стежки. Умілими руками вона вправно орудувала сапою, заглядала під кожний кущ картоплі, висапувала бур’ян, а перевертаючи пухку землю, притрушувала нею босі ноги. Так хотілося розігнутися, та вона лише з-під лоба глянула на стежку, зібралася із силами й таки досапала до краю городу. 
   Втома зсудомила тіло. Повільно розігнувшись, жінка уперлась на сапу, аби відпочити. Її пекла спрага. Облизавши пересохлі губи, Юхимія приклала руку до голови й поглядом пошукала банку з водою, яку заховала в тіні крутого обриву. Несподіваний рух між вербами привернув увагу. Повітря від спеки тремтіло, очі почали сльозитися, а їй все ніяк не вдавалося роздивитися, хто ж то зупинився на місточку й махнув їй рукою. Серце в грудях раптом закалатало. Колись так само її вітав Платон. І цей чоловік у військовій формі, що постаттю схожий на нього, так само прихилив голову, зсутулив спину, і в два кроки перетнувши місток, зник під горою. 
   «Вітя! Сину мій!» Здогадка промайнула блискавкою – і Юхимія кинула сапу на ріллю й стежкою помчала донизу. Бігла настільки швидко, що спідниця підлітала, оголяючи коліна. Вітя теж підбігцем підіймався крутим схилом.
   – Мамо! – вигукнув, як тільки взрів її, із плечей скинув мішок, розставив руки й піймав в обійми.
   Розтріпана жінка всім тілом припала до солдата і наче вмерла. 
   – Здраствуйте, мамо! – положив руку на низько схилену голову.
   Юхимія дуже обережно відірвалась від грудей, підняла очі й крізь сльози подивилася на сина. Не дивно, що їй не відразу вдалося впізнала його. Три роки, за які вони не бачилися, не пройшли для нього дарма. Він помужнів, витягнувся, поширшав у плечах – армія змінила його, перетворивши на справжнього чоловіка. Продовжуючи любуватися, вона блукала по ньому поглядом, натикаючись на такі ж, як у Платона, благородні та правильні риси обличчя: довгий ніс, тонкі губи й сірі очі, які дивляться на неї з такою ж ніжністю та теплотою. Мороз пробіг тілом, коли пам’ять послужливо нагадала їй, що цієї зустрічі могло б і не статися, аби вона тоді злякалася і не відкинула гранату.
   Скільки часу пройшло! А й досі стріляють у голові короткі автоматні черги, які котилися околицями, наближаючись, оточували з усіх сторін зі швидкістю, що лякала до дурноти. Німці заходили в кожне подвір’я, учиняючи чистку, стріляли по вікнах, у погреби та криниці жбурляли гранати, несамовито реготали і йшли до наступного двору. І ніяка сила не могла їх тоді зупинити. 
   Юхимія не тямила, що саме треба робити їй, шукаючи благословенне спасіння, стояла серед хати, слухала постріли й оскаженілими очима метала закутками. Близьке тарахкотіння автомата, брязкіт розбитих шибок, що доносилися із сусідського подвір’я, не дали часу для роздумів. Глянувши на переляканих дітей, вона вихопила з колиски Любу і через дірку в стелі допомогла їм вилізти нагору, сама теж піднялася слідом, витягла за собою драбину й закрила ляду. Вітю з Надею посадила в дальній куток, майже засунула їх під стріху. 
   – Сидіть тут. Закрийте очі й не ворушіться, – гарячкувато гладила голови й наказувала мовчати. – Не бійтеся, нас не знайдуть, – нашіптувала, прислухаючись до того, що відбувається знадвору. 
   Надя потягнулася до брата – і той прижався до неї малим тремтячим тілом. Бачачи дитячий страх, Юхимія присіла біля них, огорнула рукою, іншою ж прижала до грудей Любу, будучи готовою в будь-яку мить затулити немовляті рота.
   Підлий страх підступив, як тільки в сінях почулися важкі кроки дорогих шкіряних чобіт. Він же спаралізував тіло, коли дуло автомата обережно почало піднімати в стелі ляду. Аби дітям не довелося побачили власну смерть, мати рукою прикрила їм очі, сама ж, не дихаючи, не зводила погляд зі щілини. Голосно гуркнувши, ляда раптово упала й зачинилася. Юхимія сіпнулася, полегшено зітхнула й трохи розслабила спину, яку зсудомило від напруги. Те, що сталося наступної миті, не дало їй можливості навіть злякатися: через просвіт, що утворився, коли ляда знову прочинилася, прилетіла граната й упала біля самісіньких її ніг. Мить вона п’ялилася неї, а потім схопила її й кинулася до солом’яної крівлі. Уже декілька років свекор не латав крівлю, сніпки, якими була укрита хата, місцями прогнили, тож просунувши між ними руку, Юхимія подалі жбурнула смертоносну ношу. Рвонуло так, що пів даху знесло, наче хто дмухнув, і жінка з дитиною на руках, перелетівши все горище, упала, сильно ударившись головою об злощасну ляду. Сміття, солома ліниво кружляли навколо неї. Чіпляючись за життя, вона щосили намагалася не закривати очі, вдивляючись у туман пилу, шукала й не могла знайти дітей. «Куди ділася Люба? Де мої діти?» Морок повільно закривав їй повіки, погрузивши в темноту свідомість, заволодів розумом, і голова безвольно упала на бік.
   Ще досить сильно гуло в голові, коли вона відкрила очі. У тому ж куточку, де і раніше, сиділа Надя й на витягнутих ногах колихала кричущий згорток. «Де ж Вітя?»
  – Мамо, мамо! – хтось легенько штурхав її у плече й тоненьким голосом пробивався через затуманену свідомість.
   Повернувши голову, Юхимія побачила гострі колінця, між якими світилися сірі перелякані очі.
   – Мамо! – стряхнувши оціпеніння й давні спогади, Вітя знову торкався материного плеча й дивився на неї тими ж сірими очима.
   – Пішли, дитино, додому, – змахнула сльози, відступила й повела сина до хати.
   Проходячи попід хатньою стіною, Вітя навіть не усвідомлював, наскільки сильно вже скучив за домом. Зупинившись перед порогом, він потягнув у себе ледь уловимий аромат цвілі з-під сирого моху, пригнув голову й зрештою зайшов у сіни.
   Гриша ще у вікно помітив, із ким саме іде Юхимія, тож зрадівши пасинку, схопив милиці й поспіхом пішов зустрічати.
   – Який дорогий гість! – на його обличчі сяяла щира посмішка.
   – Здраствуйте, «батьку»! – в очі кинулася худоба й мішки під очима. «Постарів вітчим!»
   – Мати, ти подивись, який орел! – міцно потиснувши руку, чоловік поковиляв до лави.
   Вітя скинув мішок і, не кваплячись, пройшовся хатиною. Як разюче змінилася хата з часів їхнього переїзду! Тут не змінилася хіба що тільки піч! І то тепер вона чисто вибілена й завішена фіранкою так, ніби уже й не топлять у ній зовсім. Навіть вікна й двері не чорні, а пофарбовані голубою фарбою. Від цього світло, що ллється в кімнату, відсвічує голубизною. На полу не натрушена солома, земля вистелена чорним толем, а поверх нього застелені ткані доріжки. Чомусь згадалося, як дитиною він спав підпіччям. Заглянувши туди, Вітя побачив лише материні клунки з шиттям. На лежанці замість рядна лежить стібане простирадло, на вікнах білі перкалеві занавіски, а в кутку, де мати роками стелила матрац на полу, стоїть ліжко з високими залізними бильцями. На ньому височіє збита перина й майже до стелі піднімаються складені вишиті подушки, які накриті відрізом кружевного тюлю. У хаті вже не висять ікони, по всіх стіна розвішені, засклені у широкі рами фотографії. Заложивши за спину руки, Вітя підходив до них і неквапливо роздивлявся.
   На найбільш видному місці висіла його фотографія, її він послав матері в першому ж листі, якого написав з армії, поряд весільний знімок Наді, а ось це… Хоч сестра і змінилася, та брови, які вигнуті прямою дугою і через багато років можна легко впізнати, а кіс товщиною, як у Люби, йому не доводилося зустрічати, бо вони, ніби змії, завжди спокійно лежали на грудях й оберігали спокій своєї господині. Вітя повів погляд далі й аж шию потягнув, адже в центрі фотографії сиділа учителька, по обидва боки від неї у два ряди вистроїлися діти. «І навіщо мати її повісила?» Повернувся, та й не встиг запитати, бо двері тихо прочинилися. У хату, тримаючи за руку малолітнє хлоп’я, зайшла дівчинка. Вона нерішуче топталася в порозі, сором’язливо зирила з-під білобрисих брів і, нервуючись, весь час торкалася тоненьких косичок. «А це ще хто?»
   Юхимія розтопила керогаз, поставила грітися обід і, витираючи рушником руки, підійшла до дверей.
   – Ну, Таню, чого стидаєшся? Не пізнаєш брата? 
   Кирпатий, трохи задертий ніс з рум’янцем на щоках втупився в землю.
   Вітю наче громом вдарило. Сестра! Їй виповнилося п’ять років, коли востаннє бачив, тож не дивно, що зараз не пізнав. 
   – І він її не узнав! – бачачи сум’яття Віті, Гриша відверто сміявся. – І на знімку не розпізнав.
   У ту ж мить Вітя глянув на фото й у правому верхньому кутку швидко віднайшов сестру.
   – Ось вона! – посміхаючись, постукав по склу пальцем. – Ну, а це що за козак? 
   Повернувся і підійшов до дітей.
   – Мишко, племінник твій.
   Люба повідомляла йому в листі, що в Наді народився син, та побачити його на власні очі – це геть по-іншому. Він дядько! І це так дивно! А Мишко наче почув, що про нього говорять, вирвався з Таніних рук і пішов солдату назустріч. Вітя підхопив племінника – і той відразу ж почав обмацувати блискучі значки, що приваблювали його ще з порога.
   – Скільки це йому? – погойдав на руці так, ніби зважував.
   – Два.
   У відповідь подивився на дитину, глянув на сестру, покосився на вітчима та матір і поглядом повів по хаті. Зрештою зрозумів, що уже довгий час його не було вдома. Поки син роздивлявся хату, Юхимія витягла скатертину, накрила стіл і поставила на нього все, що тільки могла знайти. За столом запанувала святкова атмосфера: сміялися, їли, пили, ділилися останніми новинами, перебивали одне одного. Проголодавшись із дороги, Вітя уплітав за обидві щоки і, не замовкаючи, із набитим ротом продовжував розпитувати. Таня тихенько сиділа на лежанці й потай стежила за ним. Вечорами мати по декілька разів перечитувала від нього листи. Незримо брат ніби жив з ними, та для неї однаково здавався чужим. Сестра майже не пам’ятала його, підростаючи, лише знала, що у неї десь є рідний брат.
   – А де Люба? 
   Сп’янівши від щастя, Юхимія не відразу розчула питання, підперши бороду, сиділа й солов’їними очима дивилася на сина.
   – Коли прийде додому?
   – Вона, сину, не живе з нами, тож рідко приходить.
   – Чого так? – Вітя аж перестав їсти.
   – Ти їж, а я за порядком розкажу.
   У листах мати писала сину, що сестра вийшла заміж, та ніколи в них не розповідала про поневіряння, які їй доводилося терпіти від нової рідні. 
   Люба швидко виросла, закінчила семирічку і в чотирнадцять років влаштувалася на роботу в дитячий садок. Саме завдяки тому, що вона завжди бавилася з Танею, у ній проснулося бажання стати нянею. За щоденними клопотами, підтиранням сопливих носів, непомітно й збігли чотири роки. Дівоча врода не дала можливості їй довго дівувати, її засватали. У вісімнадцять вона вийшла заміж і переїхала до свекрів. Ось там молода жінка швидко позбулася дитячої наївності.
   Серед Юхиміїних дітей Люба найбільш вирізнялася: владна, самостійна, незалежна й потаємна. Саме ця потаємність і турбувала Юхимію. Уся натура її дитини промовляла, що вона сильна духом, та тільки матері відомо, що під вдаваною могутністю крилася беззахисна, відкрита всім вітрам, вразлива душа дівчини, у якій заміжжя ще й знищило ніжність. Жодним слова донька не прохопилася матері, що свекруха з першого ж дня не злюбила її. Вирісши в сім’ї, де не кричать, не дорікають, їй довелося важко звикати до постійного свекрушиного прискіпування, щохвилинного контролю і до вимог цілковитої покірності. У цій хаті Любу не визнавали за родичку, вона жила там як безправна наймичка в чужих людей. Сили без нарікань терпіти дошкульні слова свекрухи давав їй Сашко. Він приходив додому, дивився на неї люблячими очима, і всі промови, що вона ледача та неохайна, пекли уже не так боляче, а темними ночами, коли з почуттям повної захищеності вона засинала в ніжних обіймах чоловіка і зовсім забувалися. Чим щасливішими ставали молодята, тим ненависнішою робилася свекруха: вона, ніби змія, у якої вирвали отруйне жало, кусала та несмертельно жалила. Смертоносний удар їй вдалось нанести тоді, коли Сашка забрали в армію. Відтоді повною мірою свекруха виміщала всю злість на ненависній невістці. І аби не Таня, Юхимії так би й не судилося дізнатися, у яких тортурах живе її донька.
   Підростаючи, Таня часто залишалася одна. Наді вже скоро народжувати, тож вона рідко приїжджала, а коли й приїздила, то не бавилася з нею, а хапалася за сапу і спішила на город, а от Люба завжди гралася, тому дитяче серденько й тягнулося до неї. Вкотре відпросившись у матері, сестра знову бігла до сестри. У той день ніщо не передвіщало біди. Відтоді як Тані вдалося принести додому воші, їй дуже суворо заборонялося в чужих людей сидіти на ліжках, торкатися головою подушок і, борони Боже, вилазити на піч. Добре пам’ятаючи біль, який пік голову, коли мати, аби витягти гниди, скубла коси, вона ніколи не забувала про сурову заборону, та навіть страх перед покаранням не став їй на заваді на шляху до благословенного спасіння. Як тільки хатній простір розірвав несподіваний репет, у ту ж мить вона кулею вилізла на піч і заховалася за купою чужих подушок. Відхекавшись, Таня висунула голову й потай стежила за тим, як баба, яку у селі називали Курочкою, зціпила зуби, дивилась на сестру уїдливими поросячими очима й махала кулаками перед її носом. Ґвалт, що почався раптово, так само різко й затих, однак дитяча голова не поспішала покидати надійну схованку, не ворухнувшись дивилася з печі, аж поки Люба вилізла до неї, підняла на руки й посадила на лежанку.
    – Злякалася, дурненька? – ніжно посміхалася, хоча видно, що плакала щойно.
   – А чого вона так кричить? – у відповідь Люба пригорнула дитячу голову, аби та не бачила нового потоку сліз.
   – Краще я тебе проведу додому, – поставила сестру на землю, осмикнула платтячко, узяла за руку й повела із хати.
   А вже увечері, обнявши коліна, і дивлячись на мерехтливий вогник гасниці, Таня наважилась спитати.
   – А коли я вийду заміж, то житиму у свекрухи? 
  – Аякже! Усі дочки виходять заміж і живуть зі свекрухою та свекром, – побачивши спантеличене личко, Юхимія не змогла не посміхнутися. – Тільки тобі ще рано таким перейматися! – додала, аби заспокоїти дитину.
   – Якщо брат жениться, ти кричатимеш на його жінку? – Таня продовжувала розпитувати.
   – Навіщо ж кричати? Хіба баба Тетяна кричить на мене?
   – Не кричить, бо ти не живеш з нею!
   – А хто живе? – відчувши дитяче хвилювання, Юхимія відложила шиття.
   – Люба! – і подивилась на матір так, ніби хотіла спитати: «Чи ви забули?»
   – А що, на Любу хтось кричить?
   – Да!!! Баба Курочка! – слова самі вилетіли у світ. – Вона сердилась на неї, кричала і робила ось так, – два дитячі кулачки зжалися  й почали стукати один об одний. 
   Юхимії вистачило почутого, аби на ранок прийти до свахи і в той же день забрати дитину додому.
   Вітя слухав матір не перебиваючи.
   – То чого ж тепер вона не з вами? – спитав, як тільки та затихла.
   Юхимія мовчала, а Гриша мовив далі.
   – Підслухав я розмову, як скаржилася матері, що мені не рідна, чужа у своїй хаті, та й взагалі тепер вона відрізана скиба. Потім спитав у неї згодом, чи хоче, аби ми купили їй хату? І вона згодилася. І добре, що згодилася, бо люди вже почали перешіптуватися: аби був рідний батько, то взяв би дитині хату.
    – І де ж вона тепер живе?
    – У центрі. Ониська хату продавала, так у неї і відкупили.
    – Це та баба, що біля церкви жила?
  – Ота. От тільки церкви уже не має. Знесли в минулому році, – Юхимія потішалася, уявивши переміни, які сталися в селі за три роки.
    – А я пройшов і не побачив.
   Вітя встав із-за столу, осмикнув гімнастерку, підійшов до вікна й заглянув через шибку у вікно. Перед його зором представ пейзаж рідного села, що буяв усіма відтінками зелених красок.
   – Мамо, я пройдуся по селу?
   – А чого ж ні?! Звичайно, сину, йди!
   Не затримуючись, він вийшов на подвір’я, а Юхимія, повна гордощів, переступила через поріг слідом й покосилася на Фросині двері. «Завжди так! Коли потрібна, то немає». Аж розсердилася від досади. А так хотілося похвастатися! Хай би подивилась, якого сина діждалася: високий, стрункий, на плечах сержантські погони, груди в значках, а на поясі пряжка блищить, наче сонце! Позаду заскрипіли двері, і мати з сином оглянулися. На порозі стояли Таня із Мишком, їх нетерпляче підганяв чоловік на милицях. 
   – Та проходьте. Чого поставали? – не зводячи з солдата очей, малеча викотилася з хати й Гриша пропхався повз них й сів на лаву, що завжди стояла біля стіни.
   Вітя підійшов до них, торкнувся голови племінника, ущипнув за ніс сестру, посміхнувся обом, і наче скинувши камінь, легкою ходою направився в садок. Юхимія пройшлася слідом, зупинилася в місці, де стежка круто спускалася вниз. Вдалечині узріла сина. Дійшовши до містка, той різко спинився, постояв мить, а потім повернув у берег й попід річкою попетляв між вербами. «До баби подався». Далі стояти вона не стала, а повернулася, підійшла до хати й сіла біля чоловіка.
   – Гришо, не пий більше багато, перед сином совісно, якщо ти знову не пустиш мене до хати.
  Гриша потупився й промовчав. Вихмелившись, він тепер шкодував, що так учинив, але вчора, коли вона з дочкою та онуком повернулася з весілля, йому не вдалося приборкати ревність. У п’ятдесят років його жінка не втратила вроду, серед сільських молодиць вирізнялася показовою жіночою красою і поряд із ним не виглядала старішою. Сидячи на пеньку під тином, чоловік милувався дружиною, а зелений змій підло нашіптував у вухо, що він каліка й не пара їй, а коли жінку ще й запросили до танцю, то і геть сказився, схопив милиці, устав й подався з двору, куди-небудь, аби тільки швидше і якомога далі звідси. Юхимія відразу помітила, що чоловік зник, тому забравши Мишка і Таню, швидко вернулась додому. До опівночі вона ходила кругом хати, тихо стукала у вікна і просила відчинити їй двері, та її наче ніхто й не чув.
   – Чого це ти бродиш серед ночі? – Хома зі скуйовдженим чубом, у сірих підштанках стрічав невістку на порозі.
   – Пустіть переночувати. Не спати ж дітям серед неба. 
   – Знову напився? – старий чоловік відступив у сіни, пропускаючи до хати нічних гостей.
   Поплакалась невістка тестю, поскаржилась та й до світанку, аби ніхто не побачив, що не ночувала вдома, городами повернулась додому.
   Покосившись на обрубану ногу, на змарніле обличчя чоловіка, злість у Юхимії пройшла, адже десять років шлюбу не минули для неї безслідно, тож жалість до нього взяла над жінкою верх.
   – Таню пожалій. Скільки ж мені її за собою тягати?! – піднявшись, вона зайшла до хати й тихенько заглянула через вікно.
   Потупивши голову, Гриша так і сидів. Жінку тепер він не виганятиме з дому. Не через те, що пасинка побоїться, а тому що її слова щойно ось уперше змусили подумати про дочку. Зганяючи на дружині злість, йому й на думку не спадало, що поряд із нею страждає і його дитина. А вона ж – це все, що в нього є! З перших днів народження проводив з нею більше часу, ніж рідна мати, заради неї, аби вона мала те, чого не мали Платонові діти, хапався за будь-яку роботу. І те, що він не міг стояти на ногах, ніколи не ставало на заваді заробити для сім’ї гроші.
   Йому добре впам’ятку те перше будівництво, з якого й почалися його поневіряння. Стоячи на одній нозі, каліка багато не намурує, та й ладнати крівлю, щоб не дай Бог, з неї звалився, теж ніхто не допустить. Тож цілими днями він без продиху та відпочинку, рачкуючи на колінах та здираючи шкіру до крові, підіймав важелезне каміння, махав молотом, розбиваючи його на більш дрібні камінці. І вже через місяць пекельних заробітків нагородив себе болячкою, яку й сам не бачив, і людям про неї не говорив. 
   Геморой періодично давав про себе знати, запалювався так, що не те що працювати, а сидіти не можна було. Траплялися такі дні, що чоловік ховався від жінки і прав за хлівом замурзані кров’ю штани. Все це гнітило наскільки сильно, що він дістав із-за комина пляшку, налив чарку горілки й з досади випив. Біль від випитого несподівано відступив і настало неочікуване полегшення. Відтоді в Гриші завжди знайдеться прихована півлітрова пляшка горілки. 
   З роками напади частішали, сильнішали. Щоб притупити біль, однієї чарки вже не вистачало, тож доза постійно збільшувалася. Усе зачіплювалось одне за одне, зав’язувалося в тугий вузол, накопичувалося, і як сніжна лавина обривалося й летіло донизу, руйнуючи життя. Навіть Юхимія, яка славилася спокійним характером, і та не витримувала. Гриша аж головою потряс, бо ніяк не міг забути її докірливих слів. Але хай вона каже, що заманеться, та він не п’яниця, і якщо захоче, то й зовсім перестане пити.
   Покосившись на прочинені двері, він прислухався, чи не має жінки в сінях, потім поліз у кишеню й на дні намацав зіжмаканий карбованець. Аби його зненацька не застукали, прутко заховав його, запхав під руки милиці й пошкандибав під хатою в садок. 
   Юхимія заглянула в інше вікно, і зігнувшись до половини, стежила, як погойдуючись на милицях, її чоловік спускався вниз. «До Одарки попхався. Проп’є останні гроші! А був же такий скупущий, усі заробітки тягнув додому й складав на купку, а тепер до старої відьми поніс останній рубль.» Перед очима жінки все поплило, сльози застелили очі, і вона відвернулась. Її син прийшов з армії, а його нічим пригостити, із старої одежі він вже виріс, а для купівлі нової не вистачало грошей. І не скажеш нічого, адже нерідний батько. Від безсилля та розпачу опустилася на лаву, обличчя заховалось у фартух, а очі заплакали. Вітя вже дійшов до баби, а Юхимія так само сиділа і в німому риданні ще довго здригала плечима.
   Петляючи між городами, Коля теж доходив стежкою до бабиного двору. Поля ніколи не провідувала колишню свекруху, але майже щотижня вручала сину глечик із молоком і спроваджувала його до баби Тетяни в гості, а ще посилала на свята. Коли дізнавалась, що приїхала Оксана, під будь-яким приводом випихала сина провідати рідню. Вона мислила на багато років наперед і всіляко намагалась, аби й вони не розривали з ним родинні стосунки. Наскільки прикро їй не жилося, але Степана Поля не згадувала жодним поганим словом. Думки про смерть навідували її все частіше, особливо ночами, коли задуха сідала на груди й душила, не даючи дихнути. Тому підштовхувала Колю до нього, йшла на всілякі хитрощі, лише б після її смерті син не лишався один. Та щоб не примудряла Поля, а не знадобилися ті походеньки, аби зустрітися батьку з сином.
  Пас Коля корову під лісосмугою чи на березі біля ставка, йому часто доводилося здаля, а іноді й поряд, бачити скрипучу підводу, що самотньо тягла в поле бочку з холодною водою. На ній завжди сидів дядько, неспішно поганяв кобилу, і проїжджаючи мимо, пронизливо вдивлявся в нього. Він теж ніби прив’язувався у відповідь і проводжав того довгим мовчазним поглядом. 
   – Ма, а чого той дядько на мене дивиться? – сидячи на почорнілих колодах, син мелькав босими п’ятами.
    – Який? – вона саме вийшла з двору, перейшла шлях і примостилась біля сина.
  – Отой, – і дитячий палець ткнув у поле. – Циган, що воду возить, – допоміг матері швидше розібратися про кого йде мова.
   Поля аж голову в плечі ввігнула, ніби злякалася, що візник оглянеться й помітить, як за ним підглядають. У грудях скажено забухкало, у вухах зашуміло, а вона розгублено мовчала й не знала, що відповісти сину. Коля знизу заглядав матері у вічі й вичікував, але чим більше вона мовчала, тим зацікавленішим ставав дитячий позирк.
   «Може воно і на краще, що запитав. Мабуть, більш слушної миті навряд чи й настане». Набралася сміливості й сказала:
   – То не дядько, сину, – і рукою провела по дитячій голові. – То батько твій. 
   Мовила тихо-тихо, а дитя в ту ж мить перестало дихати.
   – Батько, – тільки й чутно стало, як видихнув слова з грудей, потім повернув голову туди, де на обрії, перетворившись на чорну пляму, зникала підвода.
   Відтоді Коля уникав зустрічей з нею. Минуло десять років, а він жодного разу так і не заговорив з тим чоловіком, що їздив на ній. Образа, яку той наніс, не мала дна. Скількох чоловіків йому прийшлося приміряти на собі за батька, а той просто проїздив мимо й не зізнавався.
   – Колю, це ти? – широко посміхаючись, зі сторони шляху у хвіртку заходив солдат, який зупинився на мить, а потім бистрою ходою перетнув усе подвір’я.
   Коля аж стрепенувся, він якраз від городу зайшов у двір, і несподіваний оклик пришпилив хлопця на місці.
   – Я.
   Брат п’ялився на брата: один із заздрістю роздивлявся військову форму, другий же, переконуючись, чи не помилився, уважно придивлявся до підлітка.
   – Та ти добряче підріс! Скільки тобі років?
   – Чотирнадцять. 
    Коля зніяковів, він пізнав Вітю, але братерські почуття якось несильно проявилися, адже вони рідко бачилися, та й заважала різниця у вісім років. 
   Зі сторони батька він мав велику армію двоюрідних братів та сестер, але син Полі їх завжди сторонився. Хоч як би баба Тетяна намагалася не розрізняти онуків і щиро радіти його приходу, він однаково підсвідомо почував себе серед них чужаком, у гостях подовгу не засиджувався, віддавав молоко і якомога швидше тікав додому. Та сьогодні Коля вперше не поспішав, слухаючи братові розповіді про армію, про Чорне море та про місто, у якому служив, Вітя притримав його. Хлопець слухав, мріяв і не зогледів, як день до вечора дійшов. Лише тоді, коли косі тіні перетнули двір і гострими шпичаками уперлися в хату, він попрощався з бабою та з братом і  городом подався додому.
   Сонце уже сідало. Останні його спалахи освідчували небо м’яким червоним багрянцем, призахідні хмари розпливлися, заволікши обрій оранжевим димом. Спека, що стояла вдень, відступила. Вечірня свіжість, легка прохолода бадьорили, освіжали, і село потроху почало оживати: у садках, за парканом, голоснішали дитячі голоси; старики, що вдень ховалися по хатах, тепер повилазили з дворів, повмощувалися в холодок під густе гілля, і відпочиваючи, переводили дух від червневої ядухи.
   Вітя теж простився з бабою й пішов до хати, у якій живе тепер його Люба. То тут, то там серед стареньких хатинок йому зустрічалися нові вікнасті будинки, які тішили око сяючою білизною та акуратними високими стінами з червоної цегли. Укриті вони вже не соломою, а гофрованим шифером, черепицею, а деякі оцинкованою бляхою, від якої через зелені віти відсвічувалося червоне призахідне небо. Село розбудувалося! За спогляданням перемін, що відбулися в селі за три роки його відсутності, він не зоглядівся, як вийшов у центр села. Зустрівши на роздоріжжі отару колгоспних телят, які напасеними боками заполонили центральну площу, солдат вимушено стояв на обочині. А коли босоногий пастушок із сидіром на плечах пройшов мимо, то завернув на широку вулицю. Сьогодні він уже ходив нею, але тоді ще не знав, що десь на ній живе Люба, тепер же, намагаючись пригадати, де мешкала баба Ониська, не поспішаючи, заглядав у кожний двір. Його зору предстало дещо нове, з цікавості Вітя піднявся на пагорб і від несподіванки вкляк: тут і справді уже не стояла церква, гладко скошена трава застелила весь її колишній двір, а братська могила тепер не чорніла чорнотою, зараз вона акуратно огороджена дерев’яним штахетом і біля неї стоїть величний пам’ятник. Невідомий солдат, витесаний із сірого каменю, низько схилив голову й в одній руці тримав каску, а в іншій – вінок із лаврового листя. Рука Віті сама піднялася догори й стягла з голови пілотку. Віддавши шану мертвим, він ще раз помилувався срібною постаттю бійця, чорним постаментом, на якому той стояв і повернувся, щоб піти. Ось тут, саме з цієї висоти його очі взріли маленьку приземлисту хатину під почорнілою солом’яною крівлею. 
   Зайшовши у двір, він обдивився закутки й зупинився серед широкого току. По одну сторону від нього стояла оббита до половини чорним толем хата з низенькими вікнами, проти неї – хлів із саману. Його стіни підмили дощові води, тож тепер вони помітно просіли на причілку. Широке подвір’я закінчувалося густим споришем, і за ним відразу ж починалися рівні рядочки прополеної картоплі, які круто спускались вниз, аж до самого берега. Потоптавшись на місці, Вітя нікого не знайшов. Сінешні двері стояли прочинені, тому він, аби не вдарити голову, зігнув її й зайшов до хати. Господиню не погукав, але переступаючи поріг, тихо заглянув до кімнати. Сонце уже сіло, тому тут панував справжній напівморок. Аби краще роздивитися, прищурився й на ліжку побачив високу подушку, під вікном – скриню, серед хати – одинокого табурета, а найголовніше – на столі яєчню й варену картоплю в лушпайках, яка ще парувала. «Значить недалеко пішла». Не знаючи, що робити, Вітя вийшов надвір і безцільно топтався на одному місці. Споруда, яка швидше нагадувала курінь, раніше не привертала його увагу, та тепер, коли звідти доносилося неясне шарудіння, він не зводив з неї очей. Гнилі двері противно заскрипіли – і з погреба вилізла якась зігнута до половини жінка із квашеною капустою в ринці. Чорна спідниця, широка сорочка із закоченими рукавами вище ліктів і низько пов’язана хустка робили її абсолютно невпізнаною. «Мабуть, щось переплутав і не туди зайшов». Аби накинути клямку, молодиця підняла голову, і Вітя узрів вигнуті брови, які, мов чорні п’явки, приссалися до гладкого чола. «Люба!» Він стояв і не ворушився, чекав, поки його помітить. 
   А Люба не підняла голови, швиденько чимчикувала до хати й скоріш відчула, аніж побачила постать на своєму шляху. Вона підвела очі й відразу ж впізнала брата. Майже прибігла й обличчям ткнулась у його груди. Вітя не втримався, йому так захотілося побачити чорні коси, що неслухняна рука негайно стягла з голови білу хустку.
   – Щось ти забабнилася! – його зору представ туго скручений пучок.
  – То ж я замужня! Так треба, – сестра дивилася на брата мокрими очима. – Замужнім заборонено заплітати коси. 
   «Замужня!!! Так дивно!»
   – Чоловік-то хоч пише тобі? 
   – Пише, – Люба опустила голову, а потім кинула погляд догори. – Скажи, коли ти приїхав?
   – Ще до обіду.
   – Пішли до хати, – очі її тепер випромінювали тепло. – Там поговоримо.
   Вона поставила на стіл вже приправлену цибулею капусту й підставила табурет.
    – Сідай до столу. Я на гостей не чекала, то ж повечеряємо тим, чим є.
   – Та я не голодний.
   – Ти, давай, сідай.
   І вони сиділи, швидко поїли, але вставати із-за столу не поспішали. Вона милувалася своїм любим братом, а він, наслуханий про сестрині поневіряння, не відводив від неї очей. Отак і зирили один на одного.
   – Як добре, що ти приїхав! – Люба перша порушила мовчання.
   – А я ненадовго, – Вітя відвів погляд і нігтем почав довбати дошку на столі.
   – Як це ненадовго? – брови миттєво полетіли догори.
   – Відгуляю відпустку й повернуся в Севастополь. Я в армії остатися хочу.
   – А мати знає?
   – Ні, я їй ще не казав. Тобі першій кажу.
   – Вона хворіє часто.
   – А що з нею? – від несподіванки аж шию потягнув.
   – Скаржиться, що серце болить.
   Вона замовчала. Вітя і собі затих. Любі зрозумілі братові наміри, але так не хочеться з ним розставатися, та й матір жаль, знову ховатиметься й плакатиме по закутках. Краще б було, аби він лишався поряд.
   Вітя теж дивився на сестру й не пізнавав її. Вона якась інша: рідна й водночас чужа; поряд, але потупилась і дивиться так, ніби десь далеко; сміється, а в очах смуток і нема того блиску, який мала раніше.
   – Ти якась не така.
   – А яка? – Люба спочатку стрепенулася, а потім зраділа, що брат заговорив, відволікши її від чорних думок. – Ну, скажи мені, яка я?
   І кулаком підперла бороду, лукавлячи, підставила себе для огляду.
   – Ну, я не знаю… Інша. Ти наче зсередини змінилася.
   Він навіть не запідозрив наскільки влучно вдарив у ціль. Не помітив, що сестра зблідла, її губи пересохли, а вона вся відсахнулась він цього. І дійсно, звідки ж відомі молодому парубкові про жіночі переживання? Юна безтурботність вирішила, що в усіх перемінах винен Сашко, а точніше – його відсутність.
   – Він тобі пише?
   – Звичайно пише. Чого знову питаєш? – підвівшись, Люба почала прибирати зі столу кришки.
   Ганчірка, яка грізно йорзала по столу, впевнила Вітю, що він не помилився. Тож аби розвіяти її пекучий біль та тугу за чоловіком, навмисне звів розмову на жарт.
   – А що сьогодні в клубі? Танці чи кіно?
   – Кіно, а після й танці будуть. Що кортить пройтися? 
   – Та хочеться піти, розім’яти кісточки, – і все його тіло нетерпляче пойорзало на стільці.
  – Зачекай хвилинку, – посміхнувшись, Люба прогнала осілі думки, зайшла за ширму і вже скоро вийшла з братом на широкий шлях.
   А через декілька хвилин біля клубу Вітя вчинив справжній переполох. Їй навіть довелося відійти й зі сторони стежити, як навколо нього утворювався гудючий натовп хлопців. Вони віталися з ним, жартома штовхалися й жали один одному руки, а ще, роздивляючись форму, смикали його з усіх сторін. А от дівчата косилися на брата здаля, сміялися, тихо перешіптувалися, прикриваючи рота кінчиком хустини. Провівши оком по окрузі, Люба пошукала серед них Катю. Дівчина чекала брата з армії й цілих три роки писала листи, їй хотілося не пропустити цей момент і разом з ними пережити довгождану мить першої зустрічі. Любі кортіло дізнатися, як це зустріти люблячі очі, кинутися в ніжні обійми і, коли ніхто не бачитиме, розчинитися в гарячому поцілунку. Бажалося підглянути за чужим щастям, адже своє втратилося навік.
   Як же раділа молода жінка, коли вітчим купив їй хату! Ніколи не забути їй тієї радості, від якої серце заворушилося й забилося в грудях, ніби жива істота. І нічого, що хатинка старенька, що просіли сволоки та місцями потріскана стеля, важливим стало те, що відтепер це її власний дім. Стоячи серед кімнати, вона не змогла тоді справитися з почуттями, тож підняла плаття й закружляла в танці як мала дитина. Віднині їй не доведеться ні перед ким звітувати, нікому буде коритися, тепер вона вільна птаха – повноправна господиня власного життя.
   Мати допомогла їй потрусити сажу, вибілити стіни, вимити вікна та відшкребти старий стіл до живого дерева. Вона ж пошила і фіранки, сама завісила ними вікна та піч, а Люба почепила фотографії в рамах та прикрасила їх вишитими рушниками. Кращого дому у всьому селі не знайти! Навіть похвалилася ним чоловікові, і він, читаючи листа від дружини, радів разом із нею.
   Подружки теж допомагали прижитися на новому місці: йдучи на гуляння, заходили до неї на вечорниці, адже хата стояла на дорозі, якою вони ходили в клуб. Люба тепер ні перед ким не звітувала, тож іноді закривала хату і йшла з ними на танці чи в кіно. А ще вона обзнайомилася із сусідами, тож по-сусідськи вечорами заходила до них в гості, і вони зрідка навіщали її. Бував у неї й Павло. Він лише на два роки старший від неї, але уже встиг закінчити інститут і влаштувався працювати в школу вчителем математики. Молодість швидко знайшла спільну мову. Приходячи в гості, чоловік полюбляв розповідати молодій сусідці про студентські роки, про учнів, шкільне життя, а бачачи зацікавленість в очах дівчини, підштовхував і її до навчання. 
   – Чого ти працюєш у дитячому садочку?
   – А де ж мені ще працювати?
   – Йшла б навчатися. Я допоможу тобі з математикою, і ти добре складеш іспити. 
   Вони сиділи за столом і розмовляли, наче старі друзі.
   – Та ні. Мені подобається возитися з малечею.
   – От вивчишся й будеш їм не тільки носи витирати, а й навчати грамоти.
 Павло засівав нав’язливі мрії, які проростали в голові темними ночі. Засинаючи, Люба уявляла себе уже вихователькою дитячого садка. Тримаючи в руках червону папку, вона заходила у групу до дітей, а ті вставали вітаючись: 
   – «Добрий день, Любове Платонівно!» 
   – «Добрий день, діти! Сідайте і діставайте свої зошити й олівці».
    Так і провалювалася в сон із посмішкою щасливої вчительки.
   Коли настала та мить, що Павло перестав ходити до неї не як товариш, Люба вже не пам’ятала. Молодість, самотність, чаруючий потяг чоловічого тіла підступно пожартували з нею. Вона заплуталася. Незримо і швидко, наче тане сніг на провесні, захопилася юнаком. Та й він усіма думками тягнувся до неї. Сашко з армії писав листи, які випромінювали щиру любов, а  вона, не воліючи ображати чоловіка, зізнавалася йому в щирому коханні. Душею жадала жити поряд тільки з ним, але Павло був настільки близько, що здавалося, наче вона кохає тепер і його.
   Аби селом не поповзли пересуди, він почав приходити до неї потай глибокими ночами. Подовгу засиджувався, розмовляв і з кожним разом сідав все ближче й залишався як можна довше. Якщо в балачках між ними виникала якась суперечка, то переконуючи у своїй правоті, Павло брав Любу за руку й не зводив очей з її пересохлих губ, які вона несвідомо облизувала, залишаючи на них зваблюючу вологу. Чоловіче єство більше не могло стримуватися. Одної темної ночі він подався вперед і торкнувся вустами жіночих губ. Люба не відсторонилася, а зачаровано завмерла, і тільки жилка скажено пульсувала на витягнутій шиї. Осмілівши, чоловік обняв її, припав жадним поцілунком, і навіть тоді вона не відштовхнула його. Ніч-господарка відкинула будь-які сумніви, поглинула все навколо, лишивши наодинці лише спраглі до любові два молоді тіла. 
   Заволодівши жінкою, на світанку Павло пішов додому, а Люба ще довго лежала, і маючись докорами сумління, не могла встати. «Що накоїла? Як тепер жити?» З ліжка вона підвелася тільки тоді, коли прийняла рішення не повторювати нічних помилок. «Павло прийде і прожену його». Заспокоївши в такий спосіб совість, Люба з легкістю пережила день. А от дочекавшись вечора, рішучість вона втратила. Вечорами її з’їдала самотність. Землю накривали сутінки, і їй не хотілося залишатися одній. Пам’ять послужливо нагадувала, яку насолоду молоде тіло пізнало під схроном темної ночі. Так хотілося, аби ця солодка мука повторилася ще, хоча б один-єдиний раз. Коли вже прийшов Павло, і вона побачила в його очах той же вогонь, то ще на одну ніч відступила від власних намірів. Лише на одну – у цьому вона себе впевнила.
   Та ночі ті повторювалися із завидною постійністю. Ніби в казці, Люба жила у власному уявному світі, аж до дня, коли її перестріла Павлова мати. Паралізуючий шок – ось що довелося їй пережити. Адже на думку не спадало, що про її порочний зв’язок відомо стороннім. Свято вірилося, що свідками таємних зустрічей ставала тільки беззоряна ніч, тому беззахисна жінка розгубилася, і закрившись у хаті, довго плакала. «Розпусна шлюха!» Поки не заснула, лунали в голові образливі крики.
   Боячись осудливих поглядів і перешіптування поза спиною, Люба заховалася в хаті й ледь не вмерла від страху наступного ж дня, коли відчинилися хатні двері й на порозі з’явилася мати. Юхимія ходила до магазину, і вертаючись додому, зайшла провідати доньку. Вони довго говорили, але мати жодним словом не натякнула на неприємні плітки. Згодом зайшов і вітчим,  нарубав дров і теж промовчав. Від того, що обоє змовчали, Любі трохи полегшало, це означало, що по селу поки не пішов поголос, а інакше б вони не мовчали. 
   З Павлом зустрічі тепер порідшали, на людях обоє намагалися не говорити один до одного і, аби ніхто не помітив блиск в їх очах, навіть сторонилися зустрічатися поглядами. І все було б добре, от тільки ранками почала мучити Любу нудота, а страшне бажання поїсти чогось солоненького змусили її з особливою увагою прислухатися до свого організму. Груди в неї раптом збільшилися, навіть найменший дотик до них змушував переживати неприємний біль, а дратівливість, плаксивість, яку неможливо контролювати, нашіптували, що вона вагітна. Замість почуттів непередаваної радості нею заволоділи розпач, паніка та відчуття повної безвиході. Сором перед осудливими плітками паралізовував. У заміжньої жінки, чоловік якої понад рік служить в армії, ростиме живіт! Вагітність кардинально змінить подальше життя. Люба не насмілиться вийти на люди, адже на неї осудливо тикатимуть пальцями. І в Павла не попросить підтримки, він жодним словам не обмовився, що кохає її. Та й не ожениться на ній, бо його мати чітко дала зрозуміти, що повириває їй патли, але не дозволить дитині скалічити своє життя. Та Люба і без її попередження мовчала. «А якщо тітка Ганна права? Якщо дізнавшись по вагітність, Павло і справді кине?» Тоді вона лишиться зовсім одна. А зараз же так необхідна надійна опора, адже моторошно залишатися на самоті. Вже зовсім скоро від неї відвернуться всі, і Люба стане посміховиськом усього села. Потім її виженуть з роботи, відсторонять дітей від пропащої жінки.
   Голова йшла кругом від хмурих думок. І поділитися їй ні з ким. Нізащо у світі вона не наважиться зізнатися матері, та й сестра не зрозуміє, адже у великому місті Надя не осоромила себе, а достойно вийшла заміж. І Таня ще мала, їй взагалі якнайдалі потрібно триматися від такого бруду. Підсвідомо Люба чекала на брата, у його чоловічій силі прагнула знайти підтримки. Але коли він сказав, що вона змінилась, її пройняв тваринний страх: раптом зумів угледіти ту крихітну істоту, що живе в ній! Відвернеться від неї? Згидує посидіти за одним столом?
   Усе – це кінець. Прийшло усвідомлення, що і йому їй нізащо не відкритися. 
  Люба очима повела по окрузі, скрізь, куди не кине оком, її погляд натикався на безтурботні щасливі обличчя молоді. Усі вони сміялися, гиготали й не помічали душевної муки, яка зжирала її з середини. Усім до неї байдуже. Серед великого скопища люду вона почувала цілковиту самотність. Радощі почали дратували її, захотілося щезнути, закритися в хаті, нікого не бачити й не чути.
   Рішення прийшло само собою. Покосившись по сторонах, Люба відступила в тінь. Ніхто не помітив молодої жінки, що розчинилась в темряві. Ніхто не погукав її, не схопив за руку, щоб повернути в гурт. Низько вгинаючи голову, ховаючись серед густого гілля, вона швидко дійшла додому, не роздягаючись, упала на ліжко і вперше за нечисленну кількість безсонних ночей спокійно заснула.
   Ранок. Сонце достатньо піднялося для того, аби промінь зміг пробратися крізь кленове листя й розшукати на подушці жіночий лик. Полоскотавши його, він розбудив Любу. Не відкриваючи очей, вона привіталася з ним лагідною посмішкою. Думки про майбутнє більше не хвилювали молоду жінку, яка щасливо ніжилася на збитій перині, тому віднедавна юне обличчя випромінювало тільки безтурботний спокій. Відчуваючи насолоду в чіпких лапах дрімоти, вона потягнулася, потім скрутилася калачиком, запхнула руки під подушку і, насолоджуючись ранковою прохолодою, зручніше вмостилась ще трішки покуняти.
   Місяць збіг швидко, і братова відпустка непомітно добігала до кінця. Сьогодні він старшим боярином відгуляє весілля, а післязавтра подасться у свій далекий Севастополь. Люба не мала наміру псувати Віті відпустку, у неї лишалося ще трохи часу, тому вона покірно чекала. Але тепер, коли брат від’їжджав, настала пора для здійснення замисленого. Для всіх стане краще, якщо в назначений день він стоятиме поряд. Вона знайшла шлях для порятунку й тепер врятує себе від безчестя та не звалить ганьбу на голову своїм рідним. Особливо в неї не виникало бажання калічити майбутнє своїй молодшій сестрі. Який порядний парубок гляне в бік Тетяни, коли сестра її зганьблена? Навіть через багато років знайдуться доброзичливці, що не оминуть дорікнути цим.
   Відкинувшись на спину, Люба нарешті відкрила очі. Її рука потягнулася вниз і, намацавши ледве помітну випуклість, інстинктивно погладила низ живота. «Вона ще дитина, і не Таніна вина, що я не вберегла себе. За свої гріхи мені одній платити». Спустивши ноги донизу, вона сіла на постелі. Чорні коси відразу ж розсипалися по плечах, укутавши спину хвилястим водоспадом, а шлейка нічної сорочки сповзла й трохи оголила груди. Люба помахала ногами і, наче мала дитина, зіскочила з ліжка. Біля її ніг опинився пустий тазик. Як добре, що сьогодні він вже не знадобиться, тож підіпхнула його під ліжко, перетнула хату й зупинилася перед дзеркалом, дерев’яним гребінцем почала помалу розчісувати коси. Мов воронове крило, ті відсвічували чорнотою у променях ранкового сонця. Розділивши волосся рівним проділом, заплелася так, як запліталася ще до весілля. Дві тугі коси закинула за спину, нахилилася наперед і в дзеркальному відображенні узріла юну брюнетку, яка з-під розльотистих брів у відповідь дивилася карими очима. Невеликі повні губи червоніли на чистій, трохи блідій шкірі, а високе чоло і видовжений ніс із ледь помітною горбинкою, завершали дівочий лик. Вишуканій красі цього обличчя часто заздрили дівчата.
   Більше не виникало бажання дивитися на себе, тому Люба стала на коліна, відкрила скриню і, вирішуючи що одягти, почала перебирати вбрання. З дна дістала туфлі, із прискринка – носки, а зі стосу акуратно складеного одягу вибрала пошите матір’ю сіре в чорний горошок штапельне плаття. Розложивши його на ліжку, розправила кожну складочку. «Хай розрівнюється тепер». Пізніше, коли настане час іти до матері, одягне саме цю сукню, а поки через голову натягнула широку спідницю, поверх сорочки – ситцеву кофтину й вийшла на двір. Вдивляючись у синяву безхмарного неба, зупинилась на порозі. «Жодної хмаринки! Навіть повітря здається блакитним». Упустила в груди ще не прогрітого повітря й швидко попрямувала до курника.
   Під стріхою цвіркотіли горобці, стрибаючи з бантини на бантину, трусили гнилою соломою прямо їй на голову. «А щоб ви показилися!» Сердито глянула на них, випустила курей, на сідалі намацала два яйця, і обтріпавшись, вернулася до хати. На швидку руку приготувала яєчню, із городу принесла цілу пелену огірків і в повній самоті та цілковитій тиші сіла під вікном до столу. Клала їжу до рота, не відчуваючи смаку, жувала і ковтала сніданок, наче сиру глину. «Так дивно! Чому раніше не звертала уваги, як сильно покручений і покалічений стовбур грушки? Скільки раз бігала повз неї до погреба й не помічала!..Цікаво, чого ще не бачила?.. А скільки всього ще не доведеться пізнати, пережити!» Щоб розігнати думки, прийшлося тріпонути голову. «Про це краще не мислити». Майбутнє більше не приваблює її, тому Люба швидко прибрала зі столу, дістала з-під ліжка тазик, помила ноги й почала вдягатися.
   Сьогодні вона одягла найкраще своє плаття. Високий пояс вигідно підкреслив ще тонку талію, а широкий кльош спадав донизу, ховаючи випуклий живіт. З-під такого наряду навіть прискіпливий погляд тітки Ганни нічого не вихопить. Далі на ногах закрасувалися білі носки й чорні туфлі на тоненькому підборі. Туго заплетені коси жінка не розплела, а, навпаки, виложила на маківці високою короною, потім напнула голову шовковим шарфом і два його кінці переплела й закинула за спину. Пишний волан на рукаві рівномірно розправила, повісила на лікоть полотняну торбу, покрутилась перед дзеркалом і вийшла із хати.
   Досить тривалий час Люба ховалася від людей і без потреби не виходила з двору, але сьогодні вона вперше йшла селом не побоюючись, що хтось косо подивиться в її сторону. Більше їй не прийдеться смерком підбігати до клубу, здаля піддивлятися, як танцюють дівчата, більше не стане чекати брата, аби постояти з ним у тіні. Позбувшись страху, вона перетворилась на колишню впевнену в собі молоду жінку, у якої на душі стало тихо та спокійно. У її поведінці зникла запобігливість, боязнь, їй хотілося кидатися й обнімати всіх прохожих, але як образливо, що по дорозі їй ніхто не трапився і не побачив у ній воскреслої жаги до життя.
   Перед тим, як провідати матір, Люба зайшла в магазин, купила хліб і не берегом, ховаючись від людей між товстими вербами, а у всіх на виду, центральною вулицею пішла до неї на Шпиль. Не опускаючи голови, минула свою хату й пройшла повз двір тітки Ганни. Павлова мати саме сиділа на лаві під хлівом і проводжала її поглядом, повним ненависті. Темна незграбна постать на тлі білої стіни ледь помітно ворухнулась. Люба кивнула головою, й не зупиняючись, подалася далі. Йшла шляхом, радіючи кожному стрічному, ще здаля зачіпала, розпитувала їх про буденне життя й сама балакала без угаву так, наче довго мовчала, а тепер не могла наговоритися.
   Отак, не кваплячись, добралася вона й до краю села. Повела поглядом по всій окрузі й завернула в глибокий яр, пірнула в тінь природного тунелю. Дощові потоки роками розмивали тут ґрунт, і його прямовисні стіни з кожним роком ставали стрімкішими й стрімкішими, а стежка, якою прямувала Люба, крутіше й крутіше підіймалася вгору. Тут завжди стояла темрява й сирість, а переплетене густе гілля над головою надійно ховало від липневої спеки рідких перехожих. Саме тому вона, наче спіткнулась, різко спинилася і прикрила рукою очі, бо ярке сонце засліпило її, чорні кола поплили перед нею, тому не відразу збагнула, куди треба йти. Прижмурившись, серед зеленого буяння фарб Люба відшукала чорний дах материного дому. Не випускаючи хату з поля зору, підійшла до Фросиного городу й стежкою, що ховалася серед високого картоплиння, вийшла на широке, застелене густим споришем подвір’я. Навкруги тихо та безлюдно, лише якась жіночка далеко ходила з кошиком по городу та літній чоловік позаду шляхом спускався до яру з рибальською сіткою на плечах.
   Старий розлогий горіх як завжди стояв нерухомо. Він уже добряче постарів, час не пошкодував його, місцями вигриз йому серцевину, і тепер замість неї по всьому стовбурові чорніли дупла. Раптовий полуденний вітер налетів із поля й розгойдав розкидисте похиле гілля. Тримаючи шарфик на голові, Люба рушила до нього й ступила під широку крону. Суховій повіявся далі. Як тільки все затихло, горіх розпустив навколо неї звивисті гілки, укутавши її шатром, незахованими лишив тільки схрещені, потонулі у траві стрункі ноги. 
   Відколупуючи невеликі кусочки шершавої кори, Люба пригадала, що саме під цим деревом пройшли найщасливіші хвилини її життя. Вона скосила на землю очі й у пелені сліз побачила маленьку дівчинку з туго заплетеними косичками. У спориші дитя гуляло з лялькою, яку зі старих ниток та обрізків тканини змотав їй вітчим. Повіки блимнули – і образ малолітнього дівчиська змився потоком сліз. Як боляче усвідомлювати, що підростаючи, вона не помічала прекрасного в дитячому житії. Тоді їй бажалося швидше вирости й дати брату відсіч, аби той не змушував пасти корову, жадалося подорослішати, щоб закохатися й скоріше вийти заміж. Це зараз, коли повною мірою вона відчула на собі жорстоке ставлення до неї дорослої долі, прийшов жаль, що гідно не оцінила безтурботне життя дитинства, адже час не змилосердився над нею, бо вирісши, відпала потреба воювала з братом, жадане заміжжя не подарувало жіночого щастя, навіть мрії про власний дім, які збулися, не дали їй справжнього умиротворення.
   «Мати!» Люба сіпнулася, адже по-справжньому злякалася, що та помітить її й прочитає в очах думки, які потрібно ховати від неї. Але Юхимія не помітила доньки, якнайдалі жбурнула з відра помиї й швидко повернулася до хати. «Мама!» Це єдина людина, яку їй дійсно шкода і яку вона любить більше за власне життя. Саме ця любов і змусила її прийти сюди сьогодні й перед далекою дорогою набратися сил та востаннє побути біля матері маленькою дівчиною. «Хай вона вибачить мені, що в неї народилася непутяща дитина». Низько вклонившись, Люба вийшла із схованки й бистренько забігла до хати.
   Юхимія саме зачерпнула з дна гущі і в глибоку миску насипала майже самої квасолі. У ніс ударили до болю знайомі пахощі материного борщу, тільки вона уміла варити борщ з такими апетитними ароматами.
   – Ти якраз вчасно. Проходь, доню, і сідай до столу. 
   У миску додала ще й черпак рідкого й поставила борщ серед столу. 
   – Так смачно пахне, що в мене відразу ж забурчало в животі. 
   Мишко кружляв по хаті і, як тільки почув тітчин голос, широко розставив рученята й, перевалюючись зі сторони в сторону, причвалав до неї. Люба схопила племінника, розсміялася, міцно прижала до себе і, голосно цмокаючи, розцілувала в обидві щоки, які за два місяці перебування в баби на парному молоці роздулись, наче у малого хом’яка. Не випускаючи дитяти з рук, вона вмостилась біля столу. 
   – Давайте я погодую, – зручніше усадивши його на колінах, підсунула ближче миску, зачерпнула повну ложку борщу і піднесла до рота, аби постудити.
   – Прикрийся, а то плаття обляпаєш, – і Юхимія простягла полотняний рушник.
   Мати помітила святкове вбрання доньки, навіть звернула увагу на те, що сьогодні вона напнула шарфик. Надя віддала за нього пів своєї зарплатні, і коли вперше приїхала у ньому, то Люба не зводила з нього очей. Юхимії якось довелося підгледіти, як потай від сестри та благоговійно гладила його тонкий шовк. Мабуть, так само піддивилася й Надя, або ще не забула, як бідно й сама дівувала, бо не пошкодувала зняти з голови й подарувати сестрі свою першу омріяну покупку. Відтоді Люба одягала шарф лише в надзвичайно виняткові дні. 
    «І куди це вона так прибралася?» Спитати не наважилася, бо знаючи про її одинокість, вирішила, що у такий спосіб донька розвіює гнітюче відчуття самотності. Потім перевела погляд на Мишка. Той сидів у тітки на колінах і, як горобеня, слухняно відкривав рота. Їй ніколи не вдавалося нагодувати онука, щоб він не довів її до сказу, а от Люба тільки й встигала, що дмухати та ложку за ложкою начиняти його, ніби бездонну кишку. «До неї завжди тягнеться малеча. Підхід має до них, чи що? Та й управляється ж вона з цими бісовими янголятами!»
    – «От, щоб тобі такий хлопчик!» – аж рот відкрила, та вчасно схаменулась, злякалася так, що губи закусила. – «Навіщо ще й мені душу їй краяти? Була б у неї дитина, хіба б вона маялася!? Своїх дітей немає, тільки й утіхи, що няньчиться з чужими». 
   Ховаючи думки, Юхимія відвернулася. 
   – Мамо, а де Таня? 
   – До Наталки побігла.
   – Це ж до якої?
   – А до тої, що через дорогу живе. 
   Люба згадала коренасту кирпату дівчинку з ластовинням на переніссі. 
   – Зараз піду покличу, бо до вечора голодною пробігає.
  – Не йдіть. Я зараз догодую й сама погукаю її, – і скоріш відчула, аніж почула, що мати хоче заперечити, тому швидко додала: – Заодно і в гості схожу, давно я тут ні до кого не ходила.
   – Ну, добре. Роби, як знаєш, – і Юхимія знову сіла на стілець.
   Люба майже до дна дочерпала борщ з тарілки, коли Мишко, наївшись, помотав  головою. 
   – Ну, от і все! – положила руку йому на живіт й задоволено хмикнула. – Карапуз повний! 
   Встала із-за столу, дитя всунула матері. 
   – Ви кладіть його спати, а я піду погукаю Таню.
   Юхимія слухняно підійшла до ліжка, положила онука під стіну, а сама прилягла скраю. Вийшовши в сіни, Люба зупинилася. Прислухаючись, чи мати не іде слідом, притулилася до дверей, та коли почула, як під нею заскрипів матрац й полинув тихий голос, що наспівував колискову, вільно вийшла з хати. Про всяк випадок вона покосилася й на Фросині двері. «Зачинені». Тож не побоюючись, що її хтось помітить, сміливо пішла до курника. Їй відомо, де мати ховає мотузки, тому стала навшпиньки і почала їх перебирати. Потрібно знайти, щоб не довга була й не коротка. Як тільки вибрала, то добряче посмикала за обидва її кінці, переконуючись, що міцна. Скрутила ту, яка найбільше сподобалась. Поза хатою, аби не попасти матері на очі, спустилася в берег, а там, у густому картоплинні, недалеко від краю, приховала мотузок і швиденько вернулась додому. Наче камінь з душі упав, адже вдалося взяти те, за чим насправді приходила. Щоб заховати геть усі сліди злочину, вона витерла травою землю з підборів і тепер вже спокійно пішла до сусідки за Тетяною.
   Дівчата припізнялися. Юхимія сиділа під стіною і їй здавалося, що цілу вічність на них чекає. «Нарешті!» Спочатку побачила їхні голови, а потім вже і їх самих. Від шляху обидві звернули в город і тепер стежкою йдуть прямісінько на неї. Таня чимчикує попереду, завзято про щось розказує, махає руками і, оглядаючись, плутається в картоплинні, спотикається, ледь не падає, але не спиняє хід. Люба ж важно слідує ззаду й тільки поблажливо посміхається. Двоє її дівчат!!! А які різні! І не скажеш, що вони рідня! Одна, як вишневий кущ рози серед польових квітів: ярка, виразна, природною красою затьмарює навколо себе інших дівчат. Інша ж, навпаки, як білий пролісок на провесні: який ще не розпустив бутон, і не представив світу свою вишукану ніжність. 
   – Де це ви так довго ходили?
   – Та ми ніби й недовго. Поговорили і прийшли.
   – Ти чого стала? Іди їж, поки не захололо, – у відповідь Таня в’юном вертнулася й забігла до хати.
   – Мені вже час іти. 
   Наближаючись до матері, Люба намагалася навіки закарбувати в пам’яті світлий її образ. Тепер же, підійшовши, уникала дивитися на неї.
   – Посидь зі мною ще трішки. Поки Мишко спить, я біля тебе відпочину.
   – Важко вам з ним? – Люба сіла близенько, щоб торкатися материної ноги.
   – Не важко. От тільки до біса голосний!
   Позатихали обоє. Юхимія покосилась на дочку, синява шовку вигідно підкреслювала виразність її очей і чорноту правильно вигнутих брів. Навіть вона сама замилувалася неперевершеною красою.
   – Ти не шкодуй, доню, шарфик. Носи, поки молода.
   – Та що ви, мамо! Я його й зовсім не скидала би! Та куди мені в ньому ходити?
   Юхимія подалась наперед, заглядаючи дитині у вічі. Люба покосилася і поглядом наткнулася на жалість в її очах. «Може, сказати їй? Мати ж моя! Зрозуміє». Сумніви ось-ось мали рухнути.
   – Сашко листи пише? 
   – Пише. Через рік явиться додому, – Любині плечі впали, а погляд дівочий потух.
   – Ну, от. Сашко з армії вернеться і знайдеться, куди сходити.
   Кожне мамине слово гострим лезом жалило прямісінько в серце. Її слова зайвий раз нагадували, що нічого із цього в неї не настане. Сльози наверталися від безвиході. Якщо вона зараз розплачеться, то не зможе стриматися, і мати випитає все. А материнська любов робила її беззахисною, тож не зможе утаїти надумане. «Ні, треба тікати». Люба повернулася до вікна й легенько постукала в шибку. У ту ж мить появилося Таніне перекошене лице, із голоду вона позапихала їжу за щоки, й тепер у неї викривило рот.
   – Таню, винеси мені торбину, – дурнуватий вигляд сестри трохи насмішив її, і ком, що душив горло, посунувся. – Піду я, – уже досить спокійно вона змогла сказати. 
   Таня вискочила із сіней з простягнутою рукою.
   – На, візьми. Ти завтра прийдеш? – Люба мовчала, не хотілося брехати сестрі, замість неї збрехала мати.
   – Звичайно, прийде. І Надя завтра приїде. Хоча б на один день всі мої діти побудуть разом, – Юхимія подумала про сина і не стримала сліз. – І чого їхати в таку далечінь? – Подивилася на доньку так, ніби та знала відповідь. 
   – Не плачте. Може, він ще передумає і нікуди не поїде, – щоб трохи заспокоїти матір, положила руку їй на плече.
   У хаті заплакав Мишко. 
   – Чуєте? Гукає. Не проводжайте мене. Завтра побачимося.
   Люба повернулася і попід хатою пішла в садок, а звідти стежкою звично спустилася донизу. Аби переконатися, що мати не стоїть на горі, оглянулася й шмигнула до того місця, де заховала мотузок. Швидко віднайшла його, положила в торбину, і вже не кваплячись, вийшла на місток і повільно повернула голову: високо на горі, потонувши в зелені вишневого саду, виднівся дах маминої хати. Одинока постать постояла, попрощалася з нею і берегом, щоб нікого більше не бачити, надвечір прийшла додому.
   Хатня прохолода трохи схолодила розпашілі щоки. Торбину зі смертоносною ношею Люба кинула в порозі, сама ж, не роздягаючись, підійшла до ліжка й горілиць упала на спину. Лежала й пустими очима дивилася в стелю. «Що тепер робити?» До вечора лишилося трохи часу, вона не мала намірів іти з життям, коли за вікном ще світить сонце, та й висіти довго також не хотілося. До найменших дрібниць її мозок все розрахував: десь біля дванадцятої ночі брат приїде з весілля, не знайшовши сестри в клубі, він обов’язково захоче до неї навідатися, тож тепер залишилося тільки одне – дочекатися вечора.
   Безцільно блукаючи по сволоку, пустий погляд віднайшов скобу. Хто її туди забив і для яких цілей? Раніше вона над цим не замислювалася. «Може, попередні господарі вішали на ній колиску й колихали своє немовля?» Як би раніше там не склалося, але сьогодні на неї чекає інша доля – навіки приспати господиню непробудним сном. Люба дивувалася сама собі, чого, дивлячись зараз на кований метал, вона не відчуває страху? І всередині стало порожньо, їй ніби щойно випотрошили нутрощі. Прислухаючись, як по душі гуляє вітер, жінка, що лежала на ліжку з широко розкиданими руками, помалу прикрила повіки. Той протяг холодом пробіг по ній, затарахкотів пустотою, пробиваючись через затуманену свідомість, затято намагався вирватися на волю.
   Здавалося, що лежала хвилину, а коли відкрила очі, то навколо неї зяяла темнота. «Господи! Невже проспала?» Сидячи на ліжку, спросоння не могла второпати, що ж тарахкотить по всій хаті? Прислухавшись, збагнула, що вітер шумить і яблуневою гілочкою стукає по підвіконню. Аби глянути на часи, необхідно перетнути хату. Тож вона ліниво сповзла з ліжка й пішла умикати світло. «Половина одинадцятої». Тіло відразу ж зробилося м’яким. Ватні неслухняні ноги підвели її до скрині. Стягнувши через голову прим’яте плаття, із самісінького дна дістала давно припасену сорочку, скинула туфлі й одягла її на оголене тіло. Білим саваном укутала вона його аж до самих п’ят. Не зводячи з торбини очей, розплела коси, потім дуже обережно, ніби руками бере змію, дістала з неї мотузку. Стілець підставила якраз під скобою, що намертво засіла у сволоку, і прив’язала до неї один кінець. Аби перевірити, чи міцно закріпила, обома руками схопилася за інший край і добряче посмикала. «Господи, про одне прошу. Допоможи! Допоможи, щоб не боліло». Зв’язала петлю й швидко, ніби боялась, що та її ужалить, зіскочила зі стільця. Вийшовши в сіни, Люба прочинила вхідні двері, вернулася до хати й від несподіванки ледь не закричала. Те, на що дивилися її очі, шокувало жінку: погойдуючись, петля одиноко висіла під стелею. Представивши себе у ній, Люба опустилася на землю. Скрутившись калачиком, вона заплакала, закричала, потім завила, качаючись по землі, весь свій біль, розпач та розчарування виливала гіркими сльозами. 
   «Господи, як хочеться жити! Мамо, мамо! Чуєш, я не хочу умирати». Знизу дивилася на зашморг, пхала кулаки до рота й причитала. Та ніхто її не слухав. Вкрай спустошуючись сльозами, вона плакала, а вже коли обезсилила, то підвелася. Її гойднуло, тож, щоб не впасти, схопилася руками за одвірок, посунула їх донизу, вимикаючи попутно світло. Наче заморожена, Люба йшла до того місця, у якому на неї піджидала смерть. Вилізла на стілець, руки в темноті помахали й піймали мотузку. Уже без жодного життєвого опору вони накинули зашморг на шию. Один крок – і все скінчиться. Та як же важко зробити, саме цей останній крок! Жінка стояла й не ворушилася, аж поки не запекли в неї жижки. «Господи! Як же воно буде?» Схлипнула й заволала наскільки хватило сил.
   – Ма-мо-о-о!!! – зробила крок вперед, перекинувши стілець.
  По шиї різонуло ножем, запекло й забракло повітря, а смертельна хватка міцно вп’ялася в горло. «Болить. Я хочу жити!» Намагаючись послабити зашморг, жінка у білому савані хаотично махала руками. Чіпляючись за життя, вона смикнулася – і по хаті рознісся глухий хрускіт кісток. Тіло її відразу ж затихло, обм’якло і, витягнувшись, похитувалося, наче маятник. 
   Саме у цей час машина виїхала на перехрестя, освітила фарами клуб і зупинилася. Парубки та дівчата перелазили через борти й з усіх сторін зістрибували з кузова. Вітя останній зіскочив з машини і, підходячи до клубу, під деревами шукав одиноку постать сестри. Катя стояла під стіною і, чекаючи кавалера, нетерпляче смикала кінчики хустини.
   – Ти Любу не бачила? 
   – Ні, вона, мабуть, сьогодні не приходила.
   У надії, що помітить сестру, Вітя ще раз очима повів по окрузі. 
   – Що ж, пішли. Тільки давай зайдемо до неї. 
   Закохана пара взялася за руки й розчинилася в темноті. Дорогою до Люби їм зустрічалися такі ж закохані пари.
   – Щось у неї темно, – Вітя не зводив очей із чорних вікон.
   – Може, вона спить? – Катя легенько потягла його за рукав. – Завтра зайдеш. 
   – Ні, не спить. Вона знає, що я прийду, – він перехилився через хвіртку і зсередини відкинув засув. – Ти йдеш? 
   Їй нічого не лишалося, як покірно йти слідом. 
   – Бачиш? Відкрито, – біля одвірка його рука швидко намацала вимикач. – Любо, ти спиш? 
  Натиснув – і світло загорілося. Приголомшений жіночим вереском, Вітя стояв у порозі й не міг збагнути, на що ж він оце дивиться: серед хати з розтріпаним скуйовдженим волоссям висіла жінка. Перекошене лице й випуклі, залляті кров’ю очі робили її майже невпізнанною.
   – Лю-ба-а! – у два кроки перетнув хату, на льоту схопив ніж зі столу й одним помахом руки перерізав мотузку.
   Неочікувано важке тіло зверху повалилось на нього. Не втримавшись на ногах, Вітя упав на землю, тремтячими руками намацав зашморг і стягнув його з шиї.
   – Любо, нащо ти таке зробила?! – кричав, не припиняючи трясти холодіюче тіло.
   Катя стояла в порозі й пхала кулаки до рота.
   – Поклич тітку! – не попросив, а волав на неї.
   – Я боюся.
   – Поклич тітку! – рявкнув, наче ранений звір.
   Хитаючись, дівчина покірно вийшла з хати. Йдучи попід стіною, вона на ходу заглянула через шибку: дорослий парубок стояв на колінах, пальцями розчісував довге волосся і, не стидаючись сліз, плакав, як мала дитина.
   Вітер шумів у вухах. Високо вгорі тріщали верби й сипали дрібні гілочки на пригнуту голову. Пробираючись берегом, серед товстих стовбурів, Василь ніяк не міг позбутися розпачливого голосу Катерини. Дівка ледь не вибила шибки, загрюкала по рамах, а потім фурією увірвалася в хату, плакала й кричала незв’язно розказуючи, що їхня племінниця повісилася. Він дорослий чоловік, але і його труснуло так, що від страху позабивало памороки, тепер ходить ось цим клятим берегом й не може знайти стежку, яка веде до Юхимії. Та хоч і знайде! Як сказати матері, що у неї нема дитини? 
   Якнайнижче увігнувши голову, таки віднайшов протоптану стежину, яка наче навмисно ховалася у високому картоплинні. Здавалося, сама природа повстала проти нього: перегороджуючи шлях, густе бадилля гойдалося, вітер дув у груди, намагаючись не підпускати чоловіка до хати. Та Василь не збирався відступатися, розгортав руками перешкоду й вперто підіймався на гору. Щоправда, поки вийшов, геть вибився з сил. Аби перевести дух, сперся на вишеньку й відхекався. Потім, крадучись між низькорослих дерев, підійшов до вікна. Уявивши, який учиниться в хаті переполох, довго намірявся, а потім видихнув і легенько постукав у шибку.
   – Хто там? – за вікном з’явилася пляма білої сорочки.
   – Юхиміє, це я, Василь. Відкрий. 
   Недовго прийшлося чекати – за дверима швидко заклацав засув. Пізні гості не з добра серед ночі рвуться до хати, тому з’явившись на порозі, жінка тривожно насупила брови і з-під них поглядом буравила сестриного чоловіка. 
   – Чого мовчиш? Кажи, за чим прийшов? – cтояла, як укопана, так, ніби боялася упустити  до хати.
   Василь дивився на стривожений вигляд зовиці й не наважувався відкрити рота, але слова не слухалися, вилетіли у світ і без його згоди.
   – Там Люба твоя повісилася. 
   Тиша… Нічого не відбувалося. Василю навіть здалося, що все навколо нього завмерло, а він сам оглух. Але ж ні! Чує! Материн крик ніби ножем розрізав нічний морок, Юхимія затряслася вся, зігнулася й зникла в чорноті дверного отвору. Мить – і постаріла жінка вже вискочила з хати, шмигнула повз нього і, напинаючи на бігу чорну хустку, розчинилася в непросвітній тьмі. 
   Таня заклякла. Хоча вона й не здогадувалася, чого закричала мати, але її кістляве тіло паралізував страх. Підібгавши під себе ноги, вона, як зацьковане звіря, виглядала з печі й стежила за батьком, який спішно збирався, стрибаючи по хаті на одній нозі. 
   Двері самі відчинилися йому на зустріч.
   – Побудь із дітьми, – буркнув, і не зупиняючись, вийшов з хати.
   Фрося нерішуче переступила поріг і, витираючи сльози, примостилася на краю лави. За вікном проскрипіли милиці й вчулося глухе тупотіння чужих чобіт. Вкрай перелякана Тетяна забилася в куточок. Укрившись з головою, вона до самісінького ранку так і пролежала не зімкнувши очей. А вже наступного дня, як того і хотіла мати, всі її діти, обступивши чорну домовину, востаннє зібралися разом.
Серед наповненого людом току в труні лежала Люба. Молоде жіноче тіло до грудей накрито білим тюлем, а на голові красувався яскравий синій шарф. Шукаючи його, Юхимія перевернула усю хату. Вона навіть не побоялася людського осуду, зняла з голови хустку, якою баби нарядили небіжчицю, і напнула його, схрестивши шовкові кінці та заховавши від людського ока синю борозну на шиї. «Хай тепер носить не знімаючи його...»
   – Господи! Доню моя, чого ж ти мовчала? – здригаючись, мати тілом накрила доньку і картала себе, що лише після розтину дізналася про вагітність своєї дитини.
   Тремтячими руками вона постійно гладила земляне обличчя рідної кровинки, ридала, цілувала холодні руки, чіплялася за доньку, коли її намагалися віддерти від труни. Зі страху Таня жалася до сестри, зараз вона боялася навіть власну матір, дитячі очі виділи поряд жінку, яка почорніла і за один день постаріла до невпізнаваності. Бачачи зацькований погляд сестри, Надя обняла її і як тільки чоловіки підняли труну, відвела в сторону.
   – Посидь тут. 
   Ховаючись за кутком хати, Таня дивилася, як тримаючи попід руки, її матір вивели на шлях. Слідом за нею помалу почав спустошуватися й двір. 
   А вже наступного дня Вітя сидів у хліві й на колінах тримав дерев’яну дощечку. Низько зігнувшись, він старанно виводив літери.