Частина 16. Батько полковника.

   – Колю, просинайся! – Поля тихо потормосила сина за ноги.
   Той швидко проснувся, от тільки не поспішав злазити з лежанки, стягнув з себе простирадло й потирав кулаками сонні очі. Поля возилася в кутку біля мисника й потай стежила за ним. Плечі в нього ще по-дитячому гострі, але під шкірою на руках та грудях уже вигравали справжні мускули підлітка.
   – Не барися, запізнишся до школи, – підганяла, а сама накривала глечики з молоком клаптиками білої тканини.
   Хлопець, ніби тільки того й чекав, швидко зістрибнув з лежанки, підбіг до відра з водою, умився і, щоб остаточно проснутися, енергійно потер лице лляним рушником, потім натягнув штани, майку і з розчервонілими обличчям та вухами сів до столу. На сніданок на нього чекала молочна каша, кусок житнього хліба й ще гарячий узвар. Він знав, що мати не випустить його з хати, поки все не з’їсть, тож взявся за ложку й почав воювати з кашею. А от діло з узваром пішло набагато швидше: перевернув в себе чашку рідини й уже за мить, звівши очі до перенісся, дивився на пусте дно посудини. Отак розправившись зі сніданком, Коля зняв із бильця пошиту матір’ю сорочку, на шию пов’язав піонерський галстук і підійшов до дзеркала перевірити вузол. У дзеркальному відображенні побачив не тільки правильну подушечку на грудях, а й матір, що зігнулася й уже стояла в порозі. Щоб не змушувати її чекати, дістав з-під столу портфель, протер його рукавом і направився з хати.
   Хто мав батька, той ходив до школи гарно вдягненим, а Коля пішов у школу з полотняною торбою й книжки свої носив у ній аж до четвертого класу. Оляна звідкись привезла штани, а Поля, перешивши свою кофту, пошила сину сорочку. Отак спровадила в перший клас. Біднота! Кінці з кінцями неможливо звести. Складаючи кожну копійку докупи, тільки за чотири роки змогла накопити грошей, аби поїхати в район і купити для сина портфель. Благовійно взявши дарунок у руки, Коля урочисто, наче весільний коровай, положив його на стіл, кружляв навколо нього, нахиляючись, вдихав аромат нового, гладив з усіх боків та обережно застібав і розстібав застібки, а натішившись, переклав з торби книжки й вранці, повен гордощів, вирушив до школи.
   Уся біда полягала в тому, що додому вело дві дороги: одна – рівним шляхом, а от інша – звивистою стежкою через городи, потім із гори спускалася в яр, а внизу, перетнувши річку, знову підіймалась круто вгору, у вуличку, яка уже і виводила у центр села. Ось нею й полюбляв ходити Коля. Повертаючись додому, у променях призахідного сонця перед ним заблищав виковзаний ногами лід. Не замислюючись, він кинув портфель на землю і на ньому злетів з гори. У вухах аж свистіло від швидкості, на замерзлих грудках та кусках льоду підкидало настільки високо, що голова теліпалась на в’язах, а шапка, не втримуючись, постійно сповзала на очі. Секунда діла і хлопець уже спинився внизу біля самої річки, тепер не треба спускатися з гори, дріботіти ногами і, боячись упасти, хапатися за гілки.
   От щастя! Та тільки тривало воно недовго. Підсунувши шапку на лоб, Коля підвівся і завмер – портфель роздертий. За всі свої одинадцять років йому ще не доводилося так гірко плакати. Він не приховував власного горя, підіймаючись на гору, рукавами витирав нескінченний потік сліз, підтирав сопливого носа і ревів, наче бичок. І не портфеля хлопцю шкода – він жалів матір. При одній лише думці, що вона відчує, округою розносився терзаючий душу крик. Поля ще з хати його почула, вийшла на город і поспішила назустріч. Побачивши, яке горе спіткало сина, вона заспокоїлась і мовчки забрала в нього гірку ношу. Вдома дірку залатала товстими нитками, і ходить Коля з тою латкою дотепер, от тільки кожного ранку, забираючи торбу з молоком, ховав він її подалі від материних очей. 
   – Сьогодні занесеш Ніні Порфирівні й Марії Тодосівні, – і Поля простягла сину торбину, у яку поставила два глиняні глечики, завбачливо обмотаних рушником.
   Отак протягом чотирьох років перед школою він заходив до учителів, залишав у них молоко, а повертаючись з уроків додому, забирав пустий посуд і гроші. Після вечірньої доянки знову рушав у дорогу. До школи вже не поспішав, тож глечики ніс аж на інший край села до голови колгоспу, а іноді й до завферми Бориса Фроловича. Це стало його роботою й материним заробітком. Двадцять копійок за кожний літер молока та ще ті п’ять карбованців, що присудили Степану аліментів, стали суттєвою підтримкою по господарстві.
   Полі ж так і не судилося відвести сина в перший клас. Оляна завела онука до школи, посадила за парту й лишила одного. Коля ніколи не залишався далеко від дому, тож причаївся й диким вовченям дивився по сторонах. Так само дивилась і його мати. Сидячи на лаві під лікарнею, головою вертіла на всі боки, видивляючись, як першокласників ведуть батьки до школи. Від заздрісного споглядання тупий біль з’явився під лопаткою, а у грудях почало тиснути. Серце від образи та втрат часто давало про себе знати, а тепер, коли горб, що виріс на спині, деформував грудну клітку й здавив усі органи, воно взагалі змушувало про себе не забувати. Із кожним роком дихати ставало дедалі важче, біль за грудниною, постійна нестача повітря та важка робота в полі не додавали здоров’я. На додаток Аддісонова хвороба висушила тіло, забрала силу, витемнила шкіру, а судоми стали постійними нічними супутниками. Рятуючи життя свої дитини, Миронія завезла дочку до лікарні, цим самим лишивши можливості здійснитися завітній мрії – завести сина до школи.
   Відтоді Поля частий гість у лікарні. Єдине чим вона могла себе розважити, так це посидіти під її стінами. Завжди сиділа тихенько, ні з ким не вступала в розмову, та й прохожі, кожен занурений у власні думки, проходили повз неї так, ніби її тут і не було зовсім. Караван незнайомців пропливав мимо. Дивлячись йому вслід, Поля усвідомлювала, що за кожним потупленим поглядом, яскравою посмішкою, ховаються складні людські долі.
   Клава теж ішла тою стежкою. Ще здалеку її увагу привернула маленька жіночка, яка склала на колінах руки, і, мотаючи головою, як горобеня, дивилася по всіх сторонах. Розуміючи, що витріщатися на людину виглядає по-дурному, а з посадою помічника районного судді – це взагалі неприпустимо, вона однаково не могла відвести очей від потемнілої шкіри, яка на фоні білої хустини виглядала майже чорною. Підійшовши ближче, уже не криючись, поглядом почала блукати по постарілому обличчю. Морщинки, які глибоко порізали шкіру навколо очей, виступили свідками того, що на лавці сиділа добра та весела людина. А очі в цієї незнайомки якісь особливі: на маленькому обличчі виглядали дуже великими, виразними й широко відкритими. На мить промайнула думка й виникло передчуття, що вона її раніше вже бачила. Придивилася уважніше і…
   – Господи, Полю! Це ти? – ледь не підстрибнула від несподіванки.
   – Я, Клаво.
   Перед нею стояла краща ніж раніше, молода двадцятишестирічна однокласниця, яка анітрохи не змінилася з часів школи.
   – А що ти тут робиш? – і плюхнулась поряд на лаву. – Ти що, у лікарні?
     Та лише схвально похитала головою.
   Клаві стало якось ніяково перед Полею, навіть трохи пошкодувала, що заговорила з нею: вона пашіла здоров’ям і на відміну від однокласниці разюче відрізнялася. Захотілося щезнути, щоб людське око мимоволі не пристрітило її здоров’я, та за мить, відігнавши від себе бабські забобони, оговталася. Клавдія уже багато років не жила в селі й нечасто приїжджала провідати матір, та навіть тих рідких випадків, коли приїздила, їй вистачало, аби наслухатися про Степана. Село гуло від пліток, що той покинув жінку і злигався з Манею, потім на ній оженився, а та й собі не марнувала часу, народила йому уже чотирьох дівчат.
   – Як ти поживаєш? Степан допомагає сину? – спитала перше, що зацікавило.
   – Ти шо!!! – ледь помітна посмішка торкнулася об вуста. – Жодного разу не прийшов, та й не бачив він його. 
   – Ти з ним розлучена?
   – Розлучена.
   – А скільки він тобі виплачує аліментів?
   – Кого? – Поля навіть не змогла повторити таке чудернацьке слово. – Нічого він мені не платить.
  – Як так! – Клава підскочила. Її наче шпичка уколола в те місце, на якому зараз сидить. – Як не платить! Ти хоч знаєш, що по закону чоловік повинен виплачувати тобі гроші.
   – Він мені ніхто, і нічого від нього не треба!
   Полині почуття можна зрозуміти: образа, яку наніс Степан, дуже глибока, та й дивлячись не неї, стало ясно як в божий день, здоров’я не дозволить жінці боротися з ним.
   – Зачекай! Я знаю, що тобі нічого не треба, – і різко підняла руку, жестом змушуючи мовчати. – Він його батько, то хай платить гроші. А ти свою гордість заховай. Про сина думай. Якщо тобі не полегшає, то йому та копійка в нагоді стане.
  Клава не послухалася подругу й не відступилася від власних намірів, допомогла оформити документи й, поки Поля знаходилася в лікарні, відбувся суд. Степанові присудили щомісячно сплачувати аліменти до повноліття сина. Щоправда, судове рішення боляче ударило по самолюбству, адже він не очікував від колишньої дружини такої спритності. Стоячи в залі суду, чоловік ненависним поглядом пожирав горбату жінку й гарячково шукав вихід. Та вдіяти уже нічого не міг, тому, щоб не виплачувати, на його думку, великих грошей, почав менше заробляти: покинув доглядати бичків і влаштувався водовозом. Робота не важка, постійно на свіжому повітрі, та найголовніше, що мало платили. Але для матері й цих п’яти карбованців вистачало, аби заощаджувати й купувати сину все необхідне.
     Виглядаючи із-за рогу, Миронія поглядом простежила, куди це дивиться донька.
   – Я тебе гукаю, гукаю, а ти не чуєш, – підійшла до неї і легенько торкнула плеча.
   З переляку Поля смикнулася, вона наглядала за сином, той майже зник з поля її зору, тож не почула, що гукає мати.
   – Ти підготувала корзину?
   – Уже все зібрала. 
   Ще до того, як збудити Колю, вона встигла поставити в кошик два глечики зі сметаною, кругом них скласти замотані в марлю головки сиру, поверх них покласти поважене масло та позапихати всередину сироватку та дві пари пляшок молока, а ще все це накрити білим полотном.
   – Добре, тоді я вже піду, – Миронія зайшла в хату, перепнула хустину, надягла чистий фартух, підняла ношу й, важко перевалюючись, направилася з дому. 
      Вийшовши на шлях, жінка звично глянула в поле. Весна! Для неї так і залишилося загадкою, чого Сергій любив осінь: негода, сльота, багнюка на дорогах, село чорне і наче плаває в болоті. Їй вона нагадувала глибоку старість. А от весна – це молодість, яку приходилося переживати заново, коли навкруги все цвіте-буяє, коли тонкі пахощі конвалії та бузку п’янять, а коли посаджене на городах вилазить з-під землі рівними рядочками, радіє душа.
   Єдиним недоліком настання тепла ставало те, що сусідонькам не сиділося вдома. Вони, як ті змії, вилазили на шлях погрітися, та ж не тільки грілися, а заодно і язики ядовиті чесали. «Он, не пізній ранок, а уже стоять!» У кінці вулиці Миронія взріла дві чорні постаті сусідок, перехопила кошик і направилася в їхній бік, напевне знаючи, що поки дійде до них, то добіла вони перемиють геть усі кісточки.
   Кожної середи вона ходила до рідного села на базар торгувати молочними товарами. Аби не Ласунка, страшно представити, як би виживали без Сергія! У хаті не знайти зайвого шматка хліба, м’ясо їли один раз на рік, коли на Різдво рубали півня, і тільки завдяки годувальниці вони не голодували. На столі завжди стояло вдосталь молока, сиру та сметани – «кіт» уже підріс, тож не локав її безбожно. Миронія згадала хатню пригоду і, не втримавшись, засміялась. 
   Клопоти по господарству часто змушували її лазити на піч. Вибереться вона на неї, намацає найтепліше місце і ставить туди глечики з молоком. А щоб у них нічого не нападало, накривала їх клаптиками газети. І поки воно там кисло, ніхто до нього не лазив й не заглядав. Але, як вияснилося згодом, так водилося не завжди, бо одного дня Миронія познімала газети й від несподіванки оторопіла. 
   – Полю, ти знову кота в хату пустила? – сердито лаялася й зіставляла з печі глечики.
      Та, нічого не розуміючи, підійшла поближче.
   – І ти ж подивися, який розумний кіт!!! – і хоча стара жінка збагнула, чиїх рук це діло, виду не подала й продовжила сваритися. – Всі вершки позбирав і знову понакривав газетами! 
   Поля метнула на сина погляд і, побачивши перелякані очі, швидко відвернулася, щоб не засміятися.     Миронія ж, продовжуючи «бурчати», злазила з лежанки і ніяк не могла заспокоїтися. 
   – Який же грамотний кіт! Як акуратно понакривав глечики! 
   Підібгавши під себе ноги, Коля сидів біля столу й тихо радів, що ні баба, ні мати не здогадалися, хто ж насправді понадпивав ті вершки.
   Миронії ще досить часто доводилося лаяти того шкідливого «кота», але ні разу так і не вдалося піймати, адже незабаром той сам зник, бо зрештою він настільки припався до тої сметани, що одного дня об’ївся нею так само, як пізніше й маслом. 
   Літом на підлозі, а зимою на лежанці Миронія сиділа із затиснутою між ногами маслобійкою і довгою палицею з перехрестям на одному кінці починала збивати масло. Коли при збиванні повітряні бульбашки піднімалися з-під кришки, то разом з ними вилазили й перші шматочки масла. Коля періодично підбігав до баби, згрібав їх, а потім смачно облизував пальця.
   – Не їж багато, а то завадить!
   Та хіба він слухає! Нализався так, що вночі ніхто не спав: його нудило, бекав, і поки не вирвало, то не відпустило. Одна радість із цієї пригоди зосталася – відтоді в бік маслобійниці онук і не дивиться.
   – Здраствуйте, сусідоньки! За чиє здоров’я Богу молитеся? – Миронія підійшла до сусідок.
   – За твоє ж і молимося, – підібгавши губи, Настя понуро привіталася. 
   – Здраствуй, Мироніє. 
   – І тобі, Федоро, не хворать!
   – Щось ти аж перекосилася, – дивлячись на повну корзину, Настя ніяк не могла заспокоїтися. 
 – Нічого, ось спродаю геть усе і порівняюся, – жінку чекала неблизька дорога, тож вона не затримувалася біля них, а перехопила корзину й рушила далі.
  – От відьма! Бач, яку корзину потягла, аж перекосило всю, – від заздрощів рот у Насті скривило. – Все молоко в мене забрала. 
  – Як це? 
  – А хіба ти не знаєш? Вона ж, як пройде повз хату, у моєї корови молоко пропадає. Відьмить Миронія.
  – Шо ти таке кажеш! 
 Перед очима Федори сплила зігнута постать Полі, яка пізнього вечора, спустивши ноги з воза, поверталася додому. 
   – І Бога не боїшся? Ти б, Насте, так само відьмила б, як вона з Полею, – жінці, яка вже давно звикла до сусідчиного лихослів’я, захотілось захистити Миронію. – На полях поповзай із ранку до ночі всю весну та літо та насуши повну гору сіна, пристарайся буряків, нагреби полови та січки, то й ти відьмою станеш! 
   Адже для Федори не секрет, що Настіна корова, щоб не здохнути з голоду, ще до січня доїдала гнилі сніпки зі стріхи і на пашню виходила худюща, із впалими боками та з підтиканим вим’ям. Яке там молоко в ньому!!!
   – Я знаю, шо кажу! – і для більшої переконливості перехрестилася.
   – Та ну тебе! – Федора байдуже відмахнулася, підняла пусті відра і направилася до криниці.
   Миронія чула розмову позаду, їй не вперше приходилося терпіти Настині нападки, але хто мав розум, той не звертав увагу на заздрісні плітки. Та траплялися й такі, що вірили і навіть корови в поле гонили поза городами, аби не зустрічатися з відьмою. Не сильно вона переймалася, прожите життя навчило її пропускати мимо вух людські теревені, тож вийшовши за село, звично глянула в поле й поглядом пошукала трубу цукрового заводу. Дорога до неї лежала неблизька, а потрібно встигнути до пори, коли робочі із нічної зміни вертатимуться додому, тож знову перехопила корзину і прибавила ходу.
  На базарі люду не пропихнутися, суцільний потік та ґвалт ринув назустріч жінці. Міцніше схопивши корзину, Миронія високо підняла її над головою і, відштовхуючись ліктями, почала прокладати путь до молочних рядів. Недовго вона там простояла: сир із коричневими шматочками запеченої сметани продавався одним із найперших, сметана, у якій стояла ложка, теж довго не затримувалася, сироватку й молоко забрали постійні покупці, та й масло теж потроху продалося. Перерахувавши гроші, продавчиня купила в’язку бубликів, пів кіло м’ятного горошку й уже не дорогою, а навпростець через колгоспні поля, стежкою повернулася додому.
   У хаті задушливо тхнуло горілкою. Поля не сиділа без діла, помалу підкидала в плиту хмиз, у корито доливала холодну воду, а із труби тоненькою цівкою тік самогон, яким вона трохи підторговувала. Травневі свята не за горами, тож скоро відчиняться вхідні двері і в хату з трилітровим бутлем у глибокій торбі зайде Марія. Голова колгоспу теж міг когось прислати за горілкою, та й дядько Микола, розпочавши будівництво нової хати, попросив нагонити й для нього веселого зілля, а взамін за своєрідну допомогу привіз машину жому, у такий спосіб зробивши запас кормів на всю зиму. Одним словом: і для каліки роботи вистачало.
   – Коля прийшов зі школи? – Миронія поставила кошик на лаву, сіла біля нього поряд, розв’язала хустинку й почала нею обмахуватися та витирати піт, що стікав по шиї.
   – Ще не приходив.
   – Щось затримується сьогодні. 
   Довго сидіти не стала, кошик понесла в комору, пошурхотіла за стіною й повернулася. 
   – Даси йому горошок. 
   І положила на стіл три м’ятні горошини. 
   – А я пожену Ласуню в поле, а то мукає, аж хлів двигтить. 
   Підійшла до припіка й хлюпнула з глечика кисляку. 
   – А він, як з’явиться, то хай змінить мене. 
   Випила й помалу посунула з хати. Скоро попід стіною важко протупотіли коров’ячі копита. Поля підкинула пучок хмизу, присіла на стільчик і сперлася ліктями на коліна. У хаті стало тихо-тихо. У плиті легенько потріскував вогонь, теплий дух від неї поволі підіймався й окутував теплом кволе тіло. Дивлячись на тоненьку цівку самогону, повіки почали наливалися важкістю, спокій та душевне умиротворення повністю заволоділи душею. Сон схиляв голову нижче й нижче, і вже скоро, сидячи на стільчику, Поля сонно клювала носом.
   Двері в хату прочинилися – і у дверному просвіті з’явилася кудрява голова Петрика. Його небесно-сині очі, шукаючи брата, метали блискавки по всій хаті.
   – Тітко, а де Коля? – дитячий голос срібним дзвіночком покотився по закутках, продзеленчав у сонній голові, жорстоко вириваючи жінку з обіймів солодкої дрімоти. 
   «А щоб тобі!». Стрепенулась, лікті зісковзнули з колін, і вона ледь не звалилася на землю.
   – А я звідки знаю!? Не приходив ще! – у ту ж мить небіж голосно гуркнув дверима.
 «От бісова дитина!» Вітер від дверей здув дрімоту, а Поля, продовжуючи дивитися туди, звідки щойно зникла дитяча голова, думала про брата. «Очі! Такі ж сині, як у нього. Господи, як він там!?» Тільки чотири людини знало, що ж насправді сталося з Яшою тієї темної червневої ночі.
   Спека, задуха, від них не знайти спасу й не відшукати місця, де б можна заховатися. Уночі ці двоє шибеників багатьом не давали спати. Поля, заснувши під ранок, проснулася відразу, як тільки заспівав горлатий півень. Голова від втоми стала чавунна, у грудях тисло, а руки нестримно тремтіли. Щоб прогнати сон, вона встала, умилась і полізла до торбини з ліками. Двері в хату відчинилися – і на порозі з’явився Яша. Його лице осунулось, змарніло, а щоки потемніли від небритої щетини. У неї раптом промайнула думка, що брату теж не вдалося поспати.
   – Полю, – не зупиняючись, перетнув хату і всівся до столу, – налий мені своєї горілки.
   І опускаючи голову на груди, руку положив на стіл. Він мав наскільки пригнічений вигляд, що сестрі забракло сміливості відмовити брату. Вона піднялася, мовчки почвалала в комору, звідти принесла пляшку, із мисника прихопила чарку й поставила біля нього. Яків не зволікав, налив по самі вінця й залпом перехилив горілку в себе. Закректав, підкрутив вуса, знову наповнив чарку й випив її до дна. Навіть не скривився! Поля лише мовчала. Вперше в житті вона не лаяла його за любов до випивки. Десь глибоко в душі промелькнула здогадка, що сталося дещо страшне й непоправиме. Ніби прочитавши думки, брат раптом глянув сестрі у вічі. Їй довелося прикласти немалих зусиль, аби не відсахнутися й лишитися на місці. Потім Яків перевів погляд на пляшку – і ледь уловима посмішка підняла йому вуста. Наливши ще одну чарку, уже не кваплячись, підніс її до рота й висушив одним ковтком. Від напруження повітря в хаті наелектризувалося. Здавалося, що все навкруги розчинилося, зникло, залишивши серед хати лише брата та сестру. Поля терпляче чекала, а Яша не поспішав. Вона не воліла його підганяти, тож трохи посидівши, почала вставати.
   – Сядь, – схопив сестру за руку й потягнув донизу.
   Очі в нього посоловіли, якщо зараз не збереться та не розповість, що з ним трапилося, то хміль скоро вдарить у голову й однаково розв’яже язика. Тож Поля сіла й покосилася на двері, внутрішньо помолившись богу, аби мати не зайшла до хати.
   – Я скоро поїду, Полю, – і так жалібно підняв очі, що вона заплакала.
   – Куди? – розлука проявилася наскільки явною, що уже літала в повітрі.
   Ще одного розставання її серце не витримає. Брат! Він єдиний, поряд з ким виникало відчуття, що в неї є рідня. До нього можна побігти, як тільки забажає душа, зустріти в себе на порозі тоді, коли йому заманеться, а найціннішим ставало те, що і він йшов до неї, мов до рідного дому. Що ж могло статися за два дні, за які вони не бачилися? 
   Яша заговорив так тихо, ніби боявся наполохати думки. Ловлячи кожне сказане ним слово, Поля й собі пережила його нестерпний біль.
   Дві безмовні постаті їхали мовчки, втома забрала сили навіть на балачки. Назар на козлах як завжди правив не кваплячись кіньми. Тихенько поскрипуючи, підвода помалу заїхала в село і спинилася на роздоріжжі біля криниці. Яша зіскочив із воза, попрощався з бригадиром і, прислухаючись до віддаленого скрипу незмазаних коліс, закурив. Вогник від його сигарети зашкварчав, розрізав нічну темінь і вмить потух.
   Зірки на небі сяяли, тоненький місяцевий серпанок блищав над дорогою, вияснюючи срібним сяйвом путь. Тихою ходою Яків йшов вулицею, зачаровано слухаючи, як у садках за огорожею виспівують солов’ї. Ноги самі несли його додому. І вони не питали, чи хочеться туди повертатися? Адже там ніхто не кинеться на шию, не метнеться до печі діставати вечерю, не пригорнеться в ліжку й не покладе голову на волосаті груди. Він чужий для своєї Галочки. Жінка марила тільки фермою, жила лише її проблемами. Для неї найголовнішим стало те, скільки літрів молока дадуть корови. Вириваючись у передовики, до півночі вона затримувалась біля них, чистила, відгрібала, пестила, а додому приходила й дарувала Якову лише холод в очах, який із кожним роком, тільки посилювався. Чоловік тлів. Не знаючи, як повернути прихильність дружини, горе топив у горілці. Напиваючись до безтями, силою добивався від неї шлюбних обов’язків. У ті миті, коли, переплітаючись спітнілими тілами, подружжя мало б розчинятися один в одному, його Галочка, розтоптана приниженням, без жодної емоції лежала поряд, як холодний граніт. Після плотських утіх подовгу не спалося і Яші, туплячись в стелю, він намагався зрозуміти, коли ж зникла їхня любов. Може, Семен правий, і вона ніколи не кохала його, а заміж пішла, бо наполіг?.. Та ні!!! Вона кохала. Це ще він пам’ятав. У всьому повинна молодість і тюрма, якій під силу схолодити й віддалити будь-які стосунки. Навіть народження двох дівчат нічого між подружжям не змінило. 
   Отак за думами чоловік не зогледівся, як дійшов додому. Зайшов на подвір’я і посвітив на часи: дві стрілки сповіщали, що половина дванадцятого. «Досі вже прийшла». Побачивши в шибках темінь, прочинив двері і, щоб нікого не розбудити, тихо зайшов до хати. Шукаючи очима фігуру, ще у порозі почав роздягатися. Йому вистачило місячного сяйва, аби насторожитися та підійти до постелі. Він не повірив власним очам, через те й обмацав усе ліжко. «Холодне! Не приходила ще». У грудях сперло, а в кімнаті раптово забракло повітря. У нього зникло бажання лишатися в порожній хаті. На печі хропіла мати, калачиком на лежанці скрутився Петрик, на тапчані, який зробив власними руками, спала донька, а під сволоком у колисці сопіло найменше дитя – повна хата дітей, та без Галі вона стала пусткою, тож на підборах крутнувся й майже вибіг із кімнати.
   Нічна прохолода злегка схолодила груди, і Яків зміг впустити в них трохи нічного повітря. «Де вона ходить?». У повній безпорадності вийшов на шлях. Його вух не торкнувся жодний нічний шурхіт. Щоб не топтатися на одному місці, вернувся у двір, пройшов до хати, а від неї до хліва. Отак і ходив, наче дикий загнаний у клітку звір. Потім підійшов до городу й сів на товсту колоду, що лежала під стіною з високого та густого кукурудзиння, витягнув кисет, наслинив клаптик газети і, пропускаючи його між пальцями, склеїв цигарку. Вогник від сирника на коротку мить вихопив з темноти риси обличчя, які стали жорстокими.
   Дув легенький вітерець. Спершись на коліна, пустими очима Яків дивився в темноту, слухав, як шелестять листочки, і безкінечно курив. У нього в голові оскаженілим галопом скакали підозрілі думки. Намагаючись їх відігнати, він не відразу звернув увагу на те, що позад нього з кукурудзи доносяться дивні звуки. Прислухаючись до них гадав, чи не привиділося. Та тільки захтів забути про них, як почув ясний шурхіт і виразний шепіт тихих голосів. «Невже хтось краде кукурудзу?!» Відкинувши недопалок та нашорошивши вуха, закляк.  Ще одна мить – і чоловік впевнився, що це не хвороблива уява, а там дійсно хтось є. Наче звір, що відчув здобич, чорна постать у місячному сяйві вийшла на полювання. Намагаючись не шуміти, Яша розводив руками товсті стебла, прокладаючи шлях у глиб городу. Йому довелося докласти немалих зусиль, аби не ринутись вперед, адже здоровий глузд радив не поспішати, бо виявивши себе раніше наміченого часу, жертва, сполохавшись, утече. Тому, тамуючи азарт, він продовжував крастися, періодично прислухаючись, куди необхідно іти. Всі нутрощі відчували, що злодії майже поряд, та чим ближче наближався чоловік, тим більше розгублювався, адже попереду нікого не видно. Зробивши ще крок, Яків задерев'янів. Його очі, які вже добре звикли до темноти, взріли дві переплетені тіні, вони лежали на землі міцно обнявшись. Почуваючи себе лишнім, він намірився зробити крок назад, але саме в цю мить незнайомка відкинулась, й оголені груди виринули з розхристаної пазухи.
   Яша не впізнав власний рик, раненим звіром кинувся вперед, а Галина, уловивши збоку порух, вчасно відкотилася. На те місце, де щойно лежала, впав її чоловік й смертельною хваткою вчепився супернику в горло. Качаючись по землі, вони нещадно гамселили один одного. Гнаний безмежною люттю, Яків підвів незнайомця, поставив на ноги, згріб всю силу в кулак і замахнувся, щоб ударити. 
   – Торкнешся і я тебе засаджу, – у голосі пролунала відверта погроза.
  Цей голос виявився до болю знайомим. Поки Яша вагався, місяць вихопив з темноти чуже обличчя. «Зоотехнік!» 
   – Яшо, відпусти його! 
   Відповіддю на жінчині благання став кулак, що з усієї сили припечатав суперника до землі. Кістки затріщали – і той умився червоною юшкою, що хлинула зі зламаного носа. 
   – Прикрийся, – гнівно блиснув очима, осмикнув піджак і просто щезнув серед густої кукурудзи.
   Аби не розбудити свекруху, Галина крадькома пробралася в хату, роздивилася, що чоловіка ніде не видно, нишком розвернулася й вийшла у двір. Гукати не стала, а мовчки почала шукати по усіх закутках двору. Не знайшовши його слідів, з острахом повернулася, роздягнулася й лягла на ліжко. Пролежавши на ньому до самого світанку, ранком встала й з важкими передчуттями пішла на роботу. Яша ж цілу ніч просидів в полі, нещадно смалив, а коли заспівали у землянках півні, відразу прийшов до сестри.
   Михайло дотримався даного слова, у той же день написав заяву в міліцію і поскаржився на побиття. Там недовго розбиралися: приїхали, скрутили і запроторили до буцегарні. Яків лише встиг взяти із сестри слово, що вона мовчатиме й нікому не розповість, про що почула від нього. Щоб не обезчестити матір власних дітей, він теж мовчав. Суддя, аби хоч якось пом’якшити вирок, допитувалась про мотиви, які спонукали чоловіка на побиття шанованої людини, та підсудний на своє виправдання не вимовив жодного слова.
   Побоюючись Яшиних показань, Галина сиділа в залі суду й потай стежила за ним. За довгі роки розлуки вони дійсно віддалилися один від одного, та нинішнє його уперте мовчання стосовно нього сколихнуло у ній щось тепле. Він ладен сісти у тюрму, лише б не зганьбити її честь. Уперше жінка подивилася на чоловіка зовсім по-іншому: жалість та щире каяття заволоділи нею. Їй хотілося обняти його, приголубити, та образа, яку вона нанесла, і те, настільки затято той не бажає дивитися в її сторону, змушували жінку лишатися на місці. Яшу забрали, а вона ще довго сиділа і не могла справитися з передчуттями, що чоловіка втратила назавжди.
   Він уже рік сидить у тюрмі. Оляна в повному обсязі взяла на себе обов’язки щодо виховання онуків, а Галина, обтяжена думками, як одній прогодувати трьох дітей і свекруху, тепер вимушено затримувалася на фермі і з часом вибилася в омріяні передовики. 
   Двері в сінях знову гупнули й розсіяли непрохані думки. Дожидаючи сина, Поля глянула на годинник, що висів на стіні.
   – Маріє! – всупереч очікуванню, у хату заходила подруга. – Як добре, що ти зайшла! 
   Спираючись на гострі коліна, почала вставати. Від довгого сидіння тіло її заклякло, тож не з першого разу вдалося звестися на ноги.
   – О! То я саме вчасно! – побачивши самогонний апарат, гостя розпливлася в щирій посмішці й опустила погляд.
   Без здригання неможливо дивитися на Полині намагання підвестися. І допомогти їй, боже борони! Будь-яке нагадування, що вона каліка, образливе для неї. Саме через це Марія відвернулася, поставила торбину на лаву й почала шарити по ній руками, шукаючи трилітровий бутель настільки ретельно, буцімто він не більший за квасолину. Вони не один десяток літ товаришують, тож краще не звертати уваги й дати подрузі час та змогу справитися з труднощами без стороннього споглядання. 
   Поля сильно раділа Маріїному відвідуванню. Від гостей двері в хаті не закривалися, але загалом то приходили родичі, сусіди, материні подруги, а от до неї заходила тільки Марія. Із нею одною вдавалося попліткувати, по-дівочому посекретничати й безтурботно посміятися без поважних на те причин. Вона приносила останні сільські новини, ділилася їхніми пікантними подробицями, знаючи, що далі Поліних вух вони не підуть. Марія жила у вирі сільських подій, так чи інакше, а вони не минали школу, Поля ж, навпаки, рідко куди виходила. Щоб не відчувати себе відреченою від життя, саме через неї їй приходилося підтримувати зв’язок із зовнішнім світом.
   – Що ти там возишся? – не розгинаючись, Поля продріботіла до столу, рушником змахнула неіснуючі кришки, а горошок відклала подалі. – Та сідай вже!
   І наскільки це можливо швидко вийшла з хати.
   Марія не зупиняла товаришку, даремний труд, та й вона однаково не послухає. Поля жодного разу не випустила її з хати не пригостивши. У цій хаті діяв святий закон, якому дочку навчила мати. Вона сама багато років тому стала свідком цього навчання.
   – Мамо, заходила тітка Одарка.
   – Яка це Одарка?
   – А та, що в Калинівці живе, – Поля стояла перед матір’ю, накручуючи на палець кінчик довгої коси.
   – І давно вона приходила?
   – Та тільки ви пішли, вона ж і прийшла.
   – Ти її пригощала?
 – Ні, – Марія тоді бачила, як Поля винувато потупилася. – Вона лише спитала про вас і швидко вийшла з хати, – відчуваючи провину, продовжувала швидко оправдовуватися.
   – Доню, ти вже не маленька. Хто б у хату зайшов, ти повинна посадити людину за стіл і вгостити. Що є, тим і пригощай. Ти ж не знаєш, коли вона востаннє їла і скільки мине часу, поки знову сяде до столу. Дай їсти, а чи їстиме, то вже хай сама вирішує. Запам’ятай. Ніхто не повинен вийти голодним із хати. 
   Поля добре засвоїла материн урок і більше жодного разу його не порушувала, тим паче, що кожної суботи родичі, які приходили здалеку, знаючи, що їх погодують, спочатку заходили до Миронії. Молоко, сметана, сало чи просто шматок хліба – у цій хаті ставили до столу не жаліючи. Поївши, вони трохи сиділи і йшли далі провідувати рідню, яка жила у Глухівці, а повертаючись з гостей, знову заходили до Миронії й уплітали борщ, який вона варила на вечерю уже у великому баняку. І ночувати залишалися теж тільки в неї в хаті.
   – Не стій, сідай, – Поля повернулася, поклала на стіл шматок сала і поставила глечик зі сметаною.
   З підпіччя вона дістала цибулю, із печі витягла баняк, насипала борщу, урізала скибку хліба, а в кружку націдила теплої горілки. 
   – Треба ж пробу зняти, – посміхаючись, сіла до столу, налила повну чарку й простягла Марії. 
   Та любила біленьку, тож не відмовилася й випила, як святу воду, потім взяла ложку і з апетитом почала уплітати борщ. 
   – Ох і доброго ж ти борщу наварила! 
   – Голодна ходиш цілий день, от і добрий, – Поля ближче підсунула хліб, цибулю і підперши бороду, приготувалася чекати, поки подруга поїсть.
   – Що там мій шибеник? Двійок не нахапався? Бо що не спитаю, то все у нього добре.
   – Ох і насмішив же нас твій син! – Марія засміялася і ледь не поперхнулася борщем. – Переполоху в учительській наробив!!! 
   Голосно продовжуючи плямкати, почала розказувати. 
   – Він ледь на дошку пошани не потрапив.
   – І чому тобі смішно? – Полі невтямки, з чого тут сміятися?
   – А тому і смішно, що директор школи викладає у нього історію, завуч географію, а його дружина Ніна Порфирівна біологію. Окрім як п’ятірок, інших оцінок вони йому не ставили. Їхні предмети твій син знає на відмінно! На педраді склали список відмінників, і ні в кого навіть сумнів не виникло, чиї фотографії вішати на дошку пошани. І все було б добре, аби до учительської не зайшла Поліна Марківна. Тут-то вона очі нам всім і відкрила: «Куди це Ви цього Циганка вписали!? У нього ж по геометрії лише одні трійки, а алгебру взагалі не розуміє!!!» Сміх зчинився такий, що у директора та в завуча мову відібрало, сиділи й тільки очима лупали. Самі собі дивувалися, що у них думки не виникло перевірити журнал.
   Це ще Марія промовчала, бо не хотіла засмучувати матір, що в її сина повністю відсутній музикальний слух. Взагалі не вміє співати. Вона сама ставила йому три, аби на уроці той мовчав. А якщо співи останнім уроком у розкладі, то відпускала додому, лише б не заважав учням навчатися.
   Поля слухала, раділа й водночас засмучувалася. Воно не дивно, що Коля з’їхав з навчання. Коли йому над уроками сидіти! Уся робота по господарству покладена на його плечі. Зі школи прибіжить, води треба понаношувати, із погреба картоплі натягати й скласти її під лаву в ящики з-під снарядів, а ще бабу в полі змінити, бо ноги вже не носять ходити за коровою. І хлів роз’їхався, через щілину вовк зимою теля ледь не витяг, так син у свої одинадцять років новий хлів побудував. Дядько Микола один раз на тиждень приходив, показував, як стовпи гарувати, дранку плести й увечері йшов додому, а Коля до суботи після уроків сам ті стовпи гарував та дранку плів. Навіть в Оляни, коли вона кіньми місила холодну глину в замісі, щеміло серце від жалю, бо саме онук вальками закидав стіни й від втоми ногами насилу вплітав до хати, бувало і не мився, до подушки ще голову не доносив, а уже засинав. Яке там навчання! Аби мав батька, то не надривався б так.
    У хаті не теленькнуло, але Поля повернула голову – і двері у відповідь на її погляд відчинилися. 
   – Доброго вечора, Маріє Тодосівно, – побачивши вчительку, Коля на мить замешкався, переступив поріг, підійшов до печі і на припік поставив торбу з глечиком. 
   – Доброго вечора, – Марія посміхалася, її забавляло те, як кумедно збентежився учень.
   – Колю, де так довго ходив? Іди вечеряти.
   – Я їсти не хочу, – у животі аж судомило від голоду, та він намагався якомога найшвидше вибратися з хати, адже боявся, що мати побачить напівпорожню торбу й почне сваритися перед вчителькою. – До баби піду. Потім повечеряю.
   – Підійди сюди. Вона тобі гостинця оставила, – мати взяла зі столу три м’ятні горошини й простягла сину.
   Від солодощів хлопець не міг відмовитися, трохи боком, відвертаючи від матері голову, простяг руку, забрав цукерки і, зрадівши, що вона не помітила розбиту вилицю, вискочив у сіни й спиною підпер двері. «Куди ж вона його заховала?» Дивлячись на горошини в долонях, намагався збагнути, де шукати схованку. «У хаті її точно немає.» Повівши очима по стінах, Коля почав методично по квадратах обшукувати сіни, намагався не шуміти, аби мати не вийшла на шурхіт. Потім зайшов у комору: та стояла пуста, тож і шукати особливо ніде, але про всяк випадок понишпорив під засіком і окрім павутини, що склеїла пальці, нічого не знайшов. За дверима він підняв бутель, перевірив усі кишені в зимовій одежі, що висіла тут, чекаючи свого часу, і нічого не знайшов. Хотів вже виходити, так стукнувся головою об кирзові чоботи: вони висіли на жердці якраз напроти дверей. Голова ще не встигла подумати, а рука сама полізла в халяву й знайшла те, за ради чого влаштувався обшук. Тамуючи подих, хлопець вийняв кульок із ласощами й обережно, аби не пошкодити папір, розкрив його. Кожного разу баба давала йому саме по три горошини, тож і він, не вперше знайшовши схованку, відсипав собі рівно стільки ж.
   Онук завжди крав у Миронії солод. Завдяки Ласунці вони не голодували. Досита наївшись сметани, молока та сиру, хлопчина завжди хотів солоденького. І він знав, де його знайти! На всі свята дядько Микола, який працював на цукровому заводі, завше пригощав їх торбинкою з цукром. Вдома цукор ховали в найбільш підходящому сухому та теплому місці. Залишаючись наодинці, Коля прокрадався на піч, продирав у торбині маленьку дірку й пальцем шуляв у ній, насипаючи таким способом у долоню дрібку білого піску. Вміст торбини наскільки помалу зникав, що вона, опустівши, задубівала і не падала, а коли Миронія лізла до неї, то та дуже часто тільки пшикне й сплюснеться під її руками.
   Проганяючи з очей пусту торбу та бабине сум’яття, Коля ретельно закрив пакунок і положив його точнісінько на те місце, де знайшов, закинув до рота дві горошини, решту зжав у кулак й вийшов на двір. Обличчя від удару уже не так сильно боліло, тож пальцями він обмацав щоку, перевірив шишку на голові, намацав у чубі глибоку рану й витер об штани липкі пальці від крові, потім дістав з-під стріхи палицю й пішов на шлях.
   – Колю, зачекай!!! – кудрява голова Петрика щосили намагалася його догнати. – Ти куди? 
   – До баби. Піду зміню її. 
   – І я з тобою.
   – Пішли. 
   Петро ріс без батька, тому підсвідомо тягнувся до брата, який уже давно звик, що той, ніби хвостик, скрізь бігає за ним. Двоє довготелесих підлітків у коротких штанях подалися в поле. Спускаючись із гори донизу, вони помалу зникали з горизонту. Коля йшов стежкою, протоптаною коровами, а прихований у руці горошок докірливо обпікав долоню. Йому не хотілося ділитися, та проти власної волі він розкрив п’ятірню й простяг її братові.
   – На, бери, – і Петро, наче курка дзьобом, клюнув рукою й одна горошина зникла. – Візьми ще одну. 
   Той розплився в щасливій посмішці, взяв другу, і не змовляючись, хлопці одночасно закинули цукерки до рота.
   – Боляче? – Петро помітив підпухлу, почервонілу щоку старшого брата.
  – Нічого, він ще отримає своє! – будучи певним, що Котляренко рано чи пізно таки отримає відсіч, Коля міцніше стиснув кулаки. 
   З першого класу той не давав йому проходу. У перший же день перестрів по дорозі додому й почав штурхати, вирвав із рук торбу й порозкидав книжки. Коля кинувся захищатися, та Борис, старший за нього на два роки й вищий на цілу голову, швидко збив його з ніг. Тоді, лежачи на землі, вперше прийшло усвідомлення того, що він на світі один і ніхто не допоможе: батька в нього нема, а мати хвора. Борис же, відчувши смак перемоги та абсолютну безкарність, почав за ним полювати, і дорога додому на довгі роки перетворилася на суцільне випробовування. Іноді зав’язувалась бійка, а іноді, зачаївшись, Коля сидів у кущах, спостерігав за Борисом, ловив влучний момент і непоміченим прошмигував повз його хату. Сьогодні він так само чатував, а коли дременув зі схованки, то не розрахував відстань і з усієї сили налетів на яблуню. Вона безпощадно збила з ніг. Падаючи, хлопець боляче приземлився обличчям на камінь, що так підступно заховався у траві. Морда від удару запекла, а в голові безжалісно гудів брязкіт розбитого глечика. Ніколи він не скаржився на беззахисне дитяче життя, мовчки зносив образи старших хлопчаків, таїв у собі злобу. І ось сьогодні, прийшовши до тями, його терпінню прийшов край.
   – Колю, глянь сюди! – перескакуючи через рів, Петрик побачив снаряд, який одним кінцем стирчав з-під землі.
   Просто з цікавості хлопці відрили його і обтрусили. Рішення прийшло само собою. Коля ще не відав, як пояснити матері, що розбив глечик, та уже знав, як дати відсіч Борисові. Нещодавно йому до рук потрапила книжка про спорт і про силу щоденних тренувань. Віднині він не просто пастиме корову, а попаски ходитиме і нишпоритиме в траві, вишукуючи залізо.
   По крихтах не один місяць хлопцю довелося збирати залізяччя. Все, що знаходив, тягнув додому, ретельно сортував і складав на купки за хлівом. Із нашуканого металолому зробив штангу, із шрапнелі відлив гантелі, пошив мішок, накидав у нього болтів та гайок і змайстрував щось на кшталт гирі. А тренування свої починав вечорами після того, як переробить всю задану матір’ю роботу.
   Звук того залізного клацання різанув Миронії слух, вона зупинилась серед току і, прислухаючись, направилась за хлів.
   – Господи! – боязко виглянула із-за рогу й обімліла. – Шо ти робиш!? – сплеснула в долоні й прожогом кинулась до онука. – Зараз же кинь на землю.
   – Бабо, не мішайте. Я тренуюсь, – у відповідь Коля напнувся, на шиї повиступали жили, і він ривком підняв штангу над головою.
   – Бісова дитина! – Миронія вихопила лома й відшвирнула його до стіни. – Де ти таке важелезне знайшов?
   Внука схопила за вухо і потягла за собою.
   – Полю, ти подивися, шо надумав!? – сердито підштовхуючи в спину, пропхнула хлопця через поріг.
   Поля слухала материну плутану розповідь, дивилася на потуплений погляд сина й мовчала.
   – Кажи йому щось. Увірветься, ще калікою останеться!
   – Не остануся, – не піднімаючи голови, Коля огризнувся.
   Миронія покосилася на непокірного онука, приречено махнула рукою, й вийшла з хати, лишивши його наодинці з матір’ю. 
   – А якщо останешся? – Поля мовила тихо-тихо. – Сину, що мені тоді робити? – заглядаючи дитині у вічі, подалася уперед.
   – Я хочу займатися спортом.
   – Займайся. Бігай, підтягуйся, але щоб я не бачила, що ти таскаєш на собі залізо, – вона бачила бунт сина, та однаково продовжувала наполягати. – Звихнешся і будеш горбатий, наче я. Яка дівка гляне на тебе?
   Не сказавши жодного слова, Коля поліз на піч. Він сердився на матір, бо вона не розуміла його і сварив себе, що не міг зізнатися їй, навіщо йому саме таке заняття спортом. Образившись на весь світ, хлопець зарився в куток і з головою накрився старим кожухом.
   А Миронія, скрушно хитаючи головою, не могла заспокоїтися. «Це ж треба таке придумати!!!» Вона стягнула з яблуні мішок і подалася за хлів. Зібрала все, що тільки змогла знайти, і через город перетаскала до Саньки. Три рази їй прийшлося сходити. Пнулася, сама ледь не увірвала спину, але таки поскидала геть усе в стару криницю. Від досади Коля ледь не розплакався, коли наступного дня зайшов за хлів і не знайшов там жодної залізяки. Найбільш жалкував він за гантелями. Щоб зробити форму, розплавити шрапнель і вилити з неї гантелі, йому довелося потратити цілий тиждень. Та вдіяти тепер уже нічого не міг, тож постояв, погорював і ще з більшим завзяттям почав все спочатку. Як і раніше, де б не ходив, скрізь шукав залізо. Та тепер горе-спортсмен став навченим: знайшовши будь-який  шматок металу, ховав його в кишені, під сорочку, або просто кидав під тин, а коли смеркалося, то переносив у хлів і глибоко заривав у січку. І незабаром у нього знову зібрався весь спортивний арсенал. На горищі ще й повісив мішок із піском для боксу і, закриваючись подалі від материних та бабиних очей у хліві, старанно займався спортом.
   Наполегливе тренування уже через декілька років дало блискучі результати. Шляхом систематичного удосконалення відповідних вправ, які Коля самостійно розробив для себе, розвинулися його м’язи, а суглоби, дихання зміцніли. Постійне тренування тіла, пам’яті та волі не пройшли для нього безслідно: він налився силою, як молодий породистий бичок. У сьомому класі уже сам Котляренко побоювався Колю, він і надалі підстерігав його по дорозі додому, але тепер ніколи не перестрівав один. Періодично міряючись силами, хлопці повиростали, перетворившись на бійцівських півнів.
   Підсвідомо Борис відчував, що може уже й не подужати Циганка, тому, щоб вимістити злість за програний футбольний матч, вирішив діяти підступно: присів за дверима й терпеливо, наче павук, вижидав жертву. Щойно Коля, нічого не підозрюючи, вийшов на веранду школи, той напав ззаду й почав душити. Зав’язалася запекла сутичка. Соваючи один одним, вони клубком викотилися на широку алею, яка вела до школи й з обох боків була огороджена низеньким штахетом. Коля вивернувся, схопив Котляренка за виворіт, повалив на тин і почав перегинати так, наче хотів переломити спину. Злість налила йому очі, кров, насичена адреналіном, скажено пульсувала у скронях, і тому він не відразу збагнув, що чиїсь руки схопили його за плечі й намагалися відтягти. Тільки тоді, коли хватка посилилася, у голові промайнула здогадка, що то Антон виліз зі схованки і прийшов на допомогу товаришеві. Не роздивляючись, Коля розвернувся і з усієї сили зацідив «Антонові» в зуби. Лука Андріянович від удару відлетів аж до других штахет, перелетів через них й упав. Кров відхлинула від лиця, коли хлопець побачив високо задерті ноги вчителя фізкультури. Василь Пимонович наче з-під землі виріс, і вони вже удвох схопили учня Циганка попід руки, скрутили і, наче ганчіркову ляльку, потягли до учительської. А Коля й не смикався, не дістаючи до землі, він тільки інстинктивно перебирав у повітрі ногами.  
   – Бач, бач, по-бандитськи б’є! – Лука Андріянович ображено бігав учительською, потираючи забиту щелепу. 
   Ніхто довго не церемонився й не розбирався: за розбій та хуліганство директор школи швидко виключив Циганка зі школи.
   – Сину, просинайся, – наступного ранку мати будила сина, який переконливо робив вигляд, що міцно спить.
   Колишній учень нікому не розповів про вчорашню пригоду, він пізно зайшов до хати, заліз на піч і відразу ж заснув. 
   – Ти встаєш? Запізнишся до школи, – Поля розтопила в печі, взяла кочергу й поштурхала нею по голих п’ятах.
   – Я сьогодні у школу не піду, – і покосившись на коцюбу, про всяк випадок відсунувся подалі.
   – А це ще чого? – мати знизу дивилася на сина-підлітка, який високо ховався на печі.
   Зараз вона здавалася настільки маленькою, що йому стало шкода її. Збиваючись, плутаючись, син як-небудь промимрив матері власну історію. Поля не перебивала, послухала, а потім повернулася до печі, підкинула у вогонь сухих соняхів і, не сказавши жодного слова, вийшла з хати. Тільки тоді, коли за стіною перестало шарудіти, а сінешні двері стукнули, Коля зміг покинути надійний притулок. Припавши до вікна, він дивився, як мати, зігнувшись до половини, городами пішла на село залагоджувати діло. Їй пощастило, що Марія – дружина директора школи. Вона знайде підхід до чоловіка, аби впросити його повернути до школи сина. Повна пляшка горілки, пів буханки білого хліба і чималий шматок сала, що лежали у торбі, слугували запорукою успіху.
   Додому Поля повернулася вже по обіді, сіла на лаву, скинула хустину й витерла піт, що росою виступив на грудях. 
   – Злазь із тої печі. І завтра йди до школи.
   Отак завдяки материному старанню, швидко й закінчилися незаплановані канікули. Коля повернувся до школи, але відтоді ніхто не смів його зачіпати.