Частина 15. Батько полковника.

    Жваво вимахуючи руками, Юхимія підбігцем спішила додому. Вийшовши на центр села, вона почула віддалений крик пастуха, що свистів, ляскав батогом у повітрі, підганяючи ледачих корів. Колгоспна череда поверталася з поля. Ще трохи – і завидніються рогаті голови, стадо, вийшовши на перехрестя, перегородить їй путь. Щоб з ним не зустрічатися та не пережидати, поки воно пройде, жінка прибавила ходу, завернула на сусідню вулицю, яка скоро доведе її до хати.
   Сонце уже сіло – і густі сутінки заполонили околиці. Скорочуючи шлях, Юхимія повернула в людські городи. Брьохаючись через високе картоплиння, вона дісталася місточка, перейшла ним річку, берегом, а потім крутою стежкою піднялася на гору, опинившись уже на власному подвір’ї. Попід стіною пройшла до вікна й крадькома заглянула через шибку. Зігнувшись над швейною машинкою, її чоловік шив валянки й у мерехтливому сяйві каганця пильно придивлявся до прошитої строчки. Навіть звідси їй стало видно, що та нарешті вийшла рівною.
   Спершу для Гриші вечори здавалися нескінченно довгими, а особливо безкінечним став той перший, коли чоловік перебрався до Юхимії. Чужа хата, чужі діти, не знаєш, що робити, куди сісти, де стати, питати дозволу чи, як господар, лягти на ліжко. Кожен із хатніх мав власну справу: повечерявши, Вітя сидів за столом, гриз олівця й пустими очима тупився в зошит, дівчата на лежанці позгиналися й над чимось шепотілися, Юхимія запалила каганець, сіла до машинки, і тільки він від неробства не знав куди подітися. Хоч і прийняла його жінка за господаря, та життя цим щастя не подарувало, серед товаришів завжди веселий, жартівливий, тут він мовчав і бентежився. Почуваючись гостем у чужій хаті, Гриша присів на краю лави. Ніяковість, яка світилась в його очах, сковувала Юхимії рухи. Ховаючи непрохану збентеженість, вона першою порушила незручне мовчання.
   – Гришо, допоможи торочити пальто, – нахилилась і витягла з-під лави вузол.
   Відтоді майже щовечора він торочив поношені, поточені міллю старі пальта, які приносили селяни. А вона біля вікна, готуючи їх до зими, шила для них усілякий одяг. Йому любилося посидіти поряд неї. Насолоджуючись жінчиною присутністю, кожного разу, ніби ненавмисне, торкався її руки, цим самим змушуючи бліде лице шаріти ледь помітним рум’янцем. Забирав зшитого валянка, вивертав його навиворіт, бо мав для такого діла чоловічу силу, любувався готовим виробом і, зрештою, впросився, аби вона і його навчила шити. І Юхимія навчала: зігнувшись, стояла позаду; розповідаючи, як правильно кроїти, тихо шепотіла на вухо; накривала долонями чоловікові руки і допомагала сунути під голку товсте сукно. У такі вечори їхні тіла стикалися, допомагаючи швидше звикнути один до одного. Гриші подобалося жінчине навчання, щоправда, з усієї тієї науки для нього стало справжнім випробуванням прошивати рівні строчки, це забирало багато часу й майже всі нерви.
   Побачивши, що чоловік задоволений власною роботою, Юхимія тихо відійшла від вікна, перетнула подвір’я й направилася під горіх, де в підвішеній колисці спало двомісячне маля. За останні чотири роки шатро із горіхового листя розрослося, тож тепер воно надійно ховало її від задушливою спеки. Нахилившись до дитини, мати рукою помацала пелюшки. «Мокра!» Але перемотувати не стала, навпаки, відійшла і якомога тихіше зняла з тину дійницю, хлюпнула нагрітої сонцем води й пішла у хлів мити корову. Вим’я в тої уже обважніло й аж гарячим від молока стало. У неї груди теж болять, їй би самій скоріше дитя покормити, та облегшитися. Ніхто не міг передбачити, що Юхимія ще народить дитину! Сама про таке навіть думки не допускала! Спершу, як побралися з Гришою, то боялася вагітності. Та проживши у шлюбі два роки, заспокоїлася і перестала про неї й думати, стара вона уже для пологів.
   Повертаючись думками в минуле, жінка біля корови міцніше затиснула ногами дійницю, голову зіперла об мохнатий бік Берізки і вправно почала доїти.
   – Чого ти так печешся, аж змарніла вся? – наглядаючи за сусідкою, Фрося стояла у порозі. – Чи люди у місті не живуть!
   – Тривожно на душі, та й лячно відпускати її від себе.
   Збираючи дочку в дорогу, Юхимія ходила по хаті.
   – Так вона ж не сама туди їде. Оксана пригляне за нею.
   – Фросю, ну скажи, шо робити в тому місті? Чого їй вдома не сидиться?
   Опустилася на лаву й фартухом промокнула очі. 
   – Оксана приїхала, а моя дурепа побігла до неї, прийшла додому й ще з порогу заявила, що їде в Білу Церкву. 
   Тупилася на сусідку, нічого не розуміючими очима, важко збагнути їй, чого це раптом Надя надумала покинути дім, невтямки, що гонило дитину в дорогу. 
   А Надя, як тільки представився шанс, схопилася за можливість поїхати з дому й не збиралася поступатися. Вона не наважувалася зізнатися матері, наскільки важко їй жилося вдома, та й поділитися переживаннями, щоб виплеснути біль, теж не могла. Вітчим із першого дня не полюбив її, відверто не ображав, але й не жалував: не маючи власного сина, до Віті ставився, як до рідного, Любу любив, бо та точна копія матері, а от Надя для нього стала живим нагадування про Платона. Гриша усвідомлював, що дитина ні в чому не винна, та й безглуздо ревнувати до минуло, от тільки характер свій обгнуздати не міг. Дратувала його падчерка, прискіпувався до неї за найменших дрібниць. Сам не карав, бо Юхимії боявся, тож знайшов для себе вихід: Вітю підбурював на непослух і ради забави намовляв пасинка різкою шмагати сестру по литках. Надя здогадувалася, хто напоумлював брата, тому спуску йому не давала, але і не скаржилася нікому, а мовчки переносила на собі вітчимову нелюбов. Якби не тітка, невідомо скільки б ще прийшлося терпіти. Почувши, що Оксана приїхала провідати матір, взяла сестру й пішла до баби Тетяни в гості. Там вона вперше відкрилася родичці й відверто поділилась своєю бідою. Не перебиваючи, тітка вислухала племінницю, а коли та закінчила говорити, то обняла за плечі й тихо запропонувала.
   – Поїхали зі мною. Поживеш у мене. Я допоможу знайти роботу, і все в тебе налагодиться.
   Із безмежною вдячністю Надя підняла очі на Оксану. І відтоді її не впізнати. В очікуванні від’їзду повеселішала, у неї ніби виросли крила, які хотілося якнайшвидше розправити, змахнути й відлетіти подалі. Юхимія ніколи не бачила доньку такою розбурханою, ніякім умовлянням та страхам перед майбутнім тепер не зупинити її. Чужа вона стала в рідному домі. Виросла пташка. Прийшла пора з гнізда вилітати.
   – Мамо, не плачте. Я ж не на зовсім їду. Я щосуботи приїжджатиму. 
   Надя, стояла в порозі й рукою погладжувала одвірок. Мить – і дівчина мислено повернулася в минуле й знову ударилася головою об нього.
   Того дня вітчим вперше підняв на неї руку. Вона прийшла додому оббрьохана, із налиплим на ногах болотом. Щоб не занести багнюку до хати, із діжки, що стояла під стріхою, начерпала дощової води й ретельно вимила чоботи. Відчинила вхідні двері й ніс у ніс зустрілася з вітчимом.
   – Нащо ти намочила чоботи?
   – Так вони ж в болоті! – здивовано дивилася на нього сірими очима. 
   Гриша навіть згадати пізніше не зміг, як стиснув кулак і вдарив дівчину в груди. Від несподіванки та сили удару Надя не втрималась на ногах, поточилася назад і, падаючи, вдарилась головою об одвірок. Вона схопилася руками за найболючіше місце, і її пальці віжразу ж помокріли від липкої крові. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Наді.
   Як би сильно донька не жаліла матір, але від своїх намірів їй тепер не відмовитися. О третій годині по обіді вона домовилася зустрітися з Оксаною, аби попутнім транспортом дістатися до району, а звідти вже й на Білу Церкву. Швидше б збіг цей час, бо забракло сил дивитися, як мати витирає очі. Юхимія помітила, куди донька покосилася, тож підвелася, закрила валізу й почала накривати на стіл.
   – Їсти не буду.
   – Не відмовляй мені хоч в цьому. Щоб я ще й думала, що голодною відправила тебе в дорогу!
   Надя сіла за стіл, а Юхимія примостилась біля його краю, підперла кулаком бороду й не зводила з дитини очей. Від її чіпкого погляду не вислизнуло й те, що за вдаваними веселощами в очах ховається смуток. Докори гризли жінку й не давали спокою, що десь не догледіла, бо з добра не тікала б дитина з дому, але скритна вона у неї, не допитатися тепер.
   Дівчина за столом наполегливо сьорбала борщ і шкірою на собі відчувала прискіпливий погляд матері: краще б заплакала чи закричала, ніж отак мовчала, й у такий спосіб оголяла перед нею душу. Не хотілося і їй, аби та здогадалася, що почуває себе вдома лишньою. Із приходом вітчима стало набагато легше жити: стіл побагатшав, і пенсію він приносив. А відтоді, як навчився шити валянки, у матері звільнилися руки й менше стали боліти. Ніхто не виграє з того, якщо хтось дізнається, що вітчим, хоч і не показово, але ображав її.
   Відклавши ложку, Надя підвела очі: її мати сиділа напроти й тихо ковтала сльози. 
   – Мені вже пора йти. 
   Кінчик носа по-зрадницькому защипав, ком здушив горло, тож вона, ледь не поперхнулася словами. Юхимія повільно встала, підняла валізу і, оглядаючись, зупинилася в порозі. Неспішно накинувши на плечі пальто, Надя пов’язала хустинкою шию й на прощання заглянула в люстерко.
   Мати з дочкою вийшли з хати разом, не розмовляючи, попід причілковою стіною пройшли в садок й зупинилися на краю стежки.
   – Не проводжайте мене. Далі уже сама піду.
   – Хай тобі, дитино, Бог помагає, – поставила валізу на землю й огорнула дитя руками.
   Молода дівчина, окрилена думками про майбутнє, підняла скромну ношу і, швидко переступаючи ногами, стежкою збігла вниз, перебралась через місток та щезла з виду між товстими вербами. Вітер шмагав Юхимії в лице, люто тріпотів на ній спідницю, а вона, заломивши руки, стояла на горі, дивилася вслід і тихо бубоніла молитву. 
   Короткі тьмяні дні тягнулися тепер нескінченно довго. Посіріле лахмате небо уже не один тиждень надвисало над селом, а перші обложні дощі нещадно мочили розкислу землю. Вийшовши з хати, бліда жінка повільно сповзла на лаву, яка ховалася під стріхою від дрібної осінньої мжички, розхристала пазуху й глибоко потягла в себе вологе повітря. Сьогодні воно, хоч і тягло сирістю, та на диво трохи стало лагідніше, а мутне небо, вперше за багато днів, пропустило слабке сонячне світло.
   Через шибку у вікні Фрося взріла сусідку, кинула хатню роботу, вийшла і сіла поряд.
   – Щось ти, подруго, споганіла. Не захворіла часом?
  – А ти тільки того й ждеш. Відчепися від мене, – прийшлося відгризатися, бо у відповідь та не відводила очей. – Не дивися, просто біля печі млосно стало. 
  – Якби я тебе не знала, то могла б сказати, що ти вагітна, – і Фрося так противно захихикала, що Юхимія випрямилась, наче щойно проковтнула лом.
   – Ти геть здуріла? – кожне їдюче слово процідила крізь міцно стиснуті зуби.
  – Чого це відразу здуріла? – підморгнувши, жінка ліктем штовхнула подругу. – Ти ж з чоловіком живеш, не з колодою.
   – Старість у двері стукає. Баба я вже і стара для такого діла! – Юхимія й сама не відала, чого скипіла, вона ж давно уже звикла до Фросиних нападків, не зловредна в неї сусідка, от тільки язиком плеще, наче помелом мете. – А ти мені про вагітність кажеш!
   – Шо ти хочеш цим сказати? – Фросі щось аж занадто сподобалися міркування про старість. – Тобі, лише сорок два! 
   Підсумувавши, почала прискіпливіше придивлятися до подружки: лице позеленіло, щоки впали, а під очима залягли синці. 
   – І давно ти уже, як «баба»?
   – Два місяці. 
   – Юхиміє!!! – жінка на лаві аж підскочила. – Ти ж трьох дітей народила! Проснися вже!
   Від маківки до п’ят по тілу пробігли колючки від усвідомлення того, що Фрося скоріш за все права. Надин від’їзд розтривожив її, тож погане почуття та дратівливий настрій пов’язала з переїздом доньки, а на те, що жіночий організм дав збій, вона просто не звернула уваги, адже не молода, тож в житті всяке трапляється. Ноги потроху почали відмовляти, руки стали ватяні, а у скронях глухо застукотіло. Набравши повні легені сирого повітря, Юхимія різко подалася вперед і з силою штовнула його з грудей.
   – Боже!!! Фросю, що робити?
   – Народжувати.
   – Куди народжувати? У мене дочка на виданні, син школу закінчує, та і я не молода! Хто ту дитину на ноги ставитеме?
   Усе минулося. Страхи й сором лишилися далеко позаду. У намічений термін, у червні 1953 року Юхимія народила здорову дівчинку. І даремно побоювалася жінка осуду, ця дитина стала утіхою для усіх домашніх, а особливо для Гриші. Втративши ногу, той навіки розпрощався із життям повноцінного чоловіка, та й Валяжка не оминала можливості дорікнути й позловтішатися, що він ущербний. Життя теж, продовжуючи жартувати, подарувало кохання до жінки на взаємність якої він не очікував, а от те, що кохана народила дитя, перечеркнуло всі негаразди й стало істинним дивом та несподіваним подарунком долі.
   Юхимія після пологів посиділа вдома два тижні й вийшла на роботу. Удень прискочить на коротку мить, погодує дитину і знову тікає в колгосп, а от Гриша не відходив від колиски, робив по дому всю сидячу роботу: шив, стругав, а ще дістав камери, купив клею, авіаційного бензину й почав клеїти чуні. І скрізь, де б не ходив, тягав колиску за собою. Таня, причаджена запахами клеєної резини, не один раз, накричавшись, поряд і засинала з ним.