Частина 14. Батько полковника.

   На початку весни розгасло так, що ні йти, ні їхати не можна. Сніг розтанув, і дороги вкрилися багнюкою, не один тиждень тепер прийдеться чекати, поки просохне земля.
   – Та йдіть уже! Щоб ви подохли ще в тому курнику! – заточуючись, Яків місив багнюку і, плутаючись у мотузках, тягнув за собою двох телят.
   «Ото сходив до тещі в гості! Пожаліла вона куму! Краще за мене подумала!» Тепер він шкодував, що пожалів сусідку, у якої здохла корова.
   – Яшо, забери телят, – цілий ранок теща його вмовляла. – Може, сваха їх виглядить, бо тут зовсім нічим годувати. 
   Зжалився він над скотиною, того й забрав. От тільки тепер невідомо, чим тоді думав, коли залазив в обгаджений курник, аби залигати цих двох близнят!? Для більшої переконливості, що це не сон, Яша обернувся і в котрий раз жахнувся. «Ох і подаруночок!» При денному світлі ті виглядали ще страшніше як тоді, коли вперше їх побачив: худі, ребра світяться, кошлата шерсть місцями позбивалася і, що найгидкіше, чи то вони самі, чи може кури їх обгадили, але від смороду до них неможливо навернутися. Яків став злий, як чорт! До села іти ще не один кілометр, а в нього ноги вже гули, чоботи стягувало болото, а ще сильно хотілося курити, здавалося, і вуха пов’янули без сигаретного диму. Та хіба можна спинитися!? Ці двоє бісенят постійно норовили зійти з дороги й неспинно смикали ним, намагаючись збити з ніг. Поки дійшов додому, то прокляв і їх, і тещу, ще й сусідку в придачу. Сердито лаючись, чоловік з двома телятами вплентався в подвір’я, коли вже стемніло. Спочатку затягнув їх у хлів, а потім зайшов до хати й, широко розставивши ноги, плюхнувся на лаву. 
   – Яшо, чого так довго? – мати давно сина піджидала, тож почала тривожитися.
   – Там сваха вам дарунок передала, так я його в хліві залишив.
   – Який ще подарунок?!
   – А ви підіть і подивіться.
   Оляні стало цікаво, тому жінка відразу вийшла з хати, а Яша, представивши, як мати жахнеться того, що побачить, не міг стримати посмішку. До всього того ті двоє ще й оббрьохалися багнюкою і тепер виглядали ще потворніше, ніж раніше.
   – Господи! – сплеснувши в долоні, Оляна вклякла в порозі.
   Її очі тупилися на телят, а розум не міг усвідомити, що з ними робити. Вона постояла, повитріщалася, наче дурна, і щільно зачинила за собою двері.
   – Яшо, шо мені з ними робити? – кинулася до сина, як тільки зайшла до хати.
   – Одне віддайте тітці, а інше якось будемо глядіти.
   – Вони хоч не подохнуть до ранку? – те, що предстало перед нею у хліві, змушувало нервуватися.
   – Якщо до цієї пори не подохли, то вже не здохнуть! 
   Він більше нічого не хотів чути про телят. Вилізши на теплу лежанку, скрутився калачиком і скоро заснув, все-таки далася взнаки важка дорога. А от Оляні місця в хаті забракло. Навіщо їй двоє телят? Чим годувати? Вступила в калоші й поспішила до сестри. Побоювалась вона, що та без чоловіка не захоче держати скотину, але ж однаково пішла. «Косити сіно, сушити, корм на зиму запасати – то важка чоловіча робота. Хто цим займатиметься? Вона? Чи Поля слаба?» Навіяні думки навіть стишили хід. Даремно йде до них, та пройшовши половину дороги, вирішила дійти, дочку побачить, з онуком побавиться, а заодно й спитає про своє.
   Як тільки спитала, перед очима Миронії відразу ж сплив скорцюблений образ чоловіка, його гострі плечі, скляні очі і те, як принижуючись, із простягнутою рукою ходила попід хатами. Тоді їй здавалося, аби вдалося напоїти Сергія молоком, то він поздоровішав би і встав на ноги. Та ніхто не зжалився над її горем, не хлюпнув в чашку молока. Потім жінка покосилася на Колю, він теж росте, не знаючи того смаку, перевела погляд на Полю й згодилася. Хоча до того молока ще два роки чекати, але візьме теля, а там побачить, як діло складеться.
   – Добре. Хай Яша вранці приводить. 
   Оляна зраділа сестриній згоді. Довго сидіти уже не стала, попрощалася й пішла додому. А на ранок Яків і справді приволік одне із близнят. Прив’язав його біля старого жолоба й погукав тітку, аби та приймала господарство. Миронія зайшла у хлів і обімліла. Вона гадала, що племінник приведе теличку, а натомість у кутку стояла худюща, замизгана істота, яка тремтіла від холоду, а на спині ще й виднілися сліди, які залишили кури. 
   – Ну, як корова? – скалячи око, Яків відверто глузував. – Ви тут обзнайомлюйтеся, а я до Полі зайду. 
Поглибше затягнувся, тонким струменем випустив з рота дим і, посміхаючись, вийшов із хліва.
   Миронія дивилась на теля й не знала, із якої сторони до нього підступити. «Жаль». У кутку біля дверей лежала солома, тож підняла її й почала обтирати впалі боки. У відповідь на турботу так звана «корова» витягла язик і норовила вирвати з рук пучок прілої соломи. «Голодне!» Той віхоть Миронія кинула під ноги, а от у жолоб поклала оберемок запашної люцерни. Потім, щоб знадвору менш тягло, причинила за собою двері й поспішила до хати. Йшла, а з голови не могла викинути образ отого страхіття, що лишила в хліві. Навіщо воно їй здалося? 
   – Яшо, забери теля, – взмолилася, як тільки стрілася з ним на порозі. 
   Небіж не став сперечатися з тіткою, залигав скотину й потягнув додому.
  Не наважилась Миронія завести худобу. Злякалася жінка. Тут самій іноді не знаєш, із чого вечерю готувати, а тут ще й думати, чим скотину годувати. Зерна тепер вже ніхто не заробить, та й без зарплати зосталися, куди ще й теличку брати? Поля слаба, із неї ніякої допомоги, Коля малий, та й вона немолода. Минулося, пройшов той час, коли хотілося корови. Без Сергія втратився в жінки інтерес до життя, все навкруги рушилося, немиле стало, а руки самі собою опустилися. 
   Важко їй тепер жилося! Дух чоловіка довго не покидав її, та й Миронія не поспішала з ним прощатися. У хаті й досі іноді відчувалася його присутність. Здавалося, ось-ось двері відчиняться – і він зайде до хати. Нашорошуючи вуха, вона часто прислухалася, чи не кашляне хто за вікном, а довгими ночами не могла заснути, бо картала себе, що сварила і виганяла з хати, адже їй не подобався запах тютюну. Тепер же ладна багато чим пожертвувати, аби він сидів на лаві й курив. Хай би смерділо, лише б тільки жив! 
   – Полю, збери Колю. Сходжу з ним до Миколи. 
  Миронії не сиділося вже вдома, ще і Яків теличкою душу розтривожив, тож, аби відволіктися, вирішила сходити до братів.
   Убралися вони швидко, взялися за руки й вдвох пішли із двору. Хоча баба з онуком йшли не поспішаючи, якось скоро для себе обоє вийшли за село. Їхньому зору відразу ж відкрився краєвид безкрайої дороги, яка звивистою стежкою ховалася серед ораних полів та чорних смужок лісосмуг. Ховаючи очі рукою, на далекому горизонті Миронія видивилася трубу цукрового заводу, що гострим шпилем вткнулася у небо. Саме туди, до рідного села, минаючи ковбані та вишукуючи підсохлі місця на обочині, й вела їх сьогоднішня дорога. Вона рідко навідувала рідню, більше приходили до неї, та тепер, коли в хаті горе, а пусті стіни давлять самотністю, ноги самі несуть її подалі від рідного дому.
   За думками не помітили, що уже вийшли на нову, акуратно викладену камінцями ділянку дороги. Під ногами не чвакотіло, йти стало набагато легше й швидше. Ховаючись від прохолодного весняного вітру, Миронія кутала груди кінцями шерстяної хустки, а Коля, забавляючись цокотінням стоптаних підборів об камінці, стрибав поряд неї, як мале козеня. Вдалечині завиднілася бригада, яка клала дорогу. Там, серед невеликого гурту, Яша з Назаром рачкували на колінах, вправно орудуючи молотками. Поряд з ними мав стояти і Сергій, але зараз його немає. Біль від усвідомлення того, що вже ніколи й не буде, змусила жінку передумати й не погукати рідню. Аби й вони не помітили її, вона увігнула голову й тихенько пішла далі.
   – Бабо, що це? – Коля підбіг до великої купи червоного піску.
   – Пісок, – не оглядаючись, байдуже відповіла.
   Такого дива хлопцю ще не доводилося бачити! Глянувши на бабу, він потай засунув руки в пісок, поворушив пальцями, потім вийняв їх, зжав та розжав кулачки й знову занурив руки уже аж по самі лікті. Ці нові відчуття наскільки сподобалися, що від захоплення він почав набивати піском кармани.
   – Колю, доганяй!
   І вже ближче до обіду оці двоє мандрівники дійшли до Луки. Миколина хата стояла біля самого краю села, тож до нього першого й зайшли. Трохи відпочили з дороги, пообідали й рушили через усе селище до хати, у якій народилася Миронія, і у якій залишився жити її найменший брат. Погостювали ще й у Пилипа, а з половини дня почали збиралися додому. Варка насипала в торбину цукру, вулицею провела гостей до роздоріжжя, і маленька процесія, попрощавшись, рушила у зворотній путь.
   Миронія поспішала, адже дуже хотіла до смеркання дістатися додому. Всю дорогу назад баба благала онука подати їй руку. Вже і сварити його стала, а той, наче впертий бичок, рук із карманів не витяг і ходу не прибавляв. Сердилася вона на нього, оглядаючись, підганяла, а тому все байдуже, мовчки йшов і потай пересипав у карманах пісок.
   До хати обоє добралися, коли вже стемніло. У хвіртці Миронія спинилася, пропустила поперед себе плентаючого онука і з висоти власного зросту подивлялася на опущені плечі, понуру голову й на те, настільки важко дитя переступало ногами. Злість її відразу ж відпусила, і старій жінці не вдалося стримати поблажливої посмішки. «Стомився сердешний!» Ступила за ним на поріг і несподівано сіпнулася: проти власної волі очі вп’ялилися на хлів, і чіпкий погляд прикипів до прочинених дверей. Зібралася піти зачинити їх, та вчасно схаменулася, адже там пусто, а теля, якому мало б стати холодно, Яша забрав. «Ти ба! Швидко звикла! А всього ж тільки обтерла боки!» Дивуючись сама собі, Миронія томлено переступила поріг і зайшла до хати.
   Поля зустрічала мандрівників сидячи біля столу. Коля відразу ж кинувся до матері, діставав із карманів пісок і тоненькою цівкою почав сипати його у складені човником долоні.
   – Де ти його знайшов? – від здивування вона посміхалася.
   – Там, – і махнув кудись рукою.
   – Дочко, заховай торбину на піч, – поставивши цукор на лаву, Миронія полізла на лежанку.
   – А вечеряти?
   – Їсти не хочу. Колю погодуй, – вмощуючись відпочивати, жінка важко застогнала.
   Слухаючи, як ділиться враженнями онук, як стукають ложки об баняк і те, настільки тихо мати шепче біля сина, Миронія мирно заснула. По хаті скоро понеслося тихе дихання й преривчастий храп. А от спала жінка тривожно, бо крізь сон їй чулися далекі відголоски мекання, а голодні очі теляти розбурхали її перед самісіньким світанком. Вона сонно сиділа на лежанці, спустивши донизу ноги. Голова у неї, наче чугунна, проснулася томленою, ніби й не спала зовсім. У хаті вже посіріло, а господиня ніяк не могла прочунятися, тож для початку вирішила вмитися, а потім, щоб нікого не збудити, вбралася й тихенько вийшла надвір. Ноги самі пішли до хліва, руки відчинили двері, і тіло зацепеніло, адже всередині, наче на душі, тихо та пусто, тільки протяги гуляють, аж полова попід стіною віється. Миронія постояла, очима полупала й поспішила до Оляни. Мусила швидко шевелити ногами, бо воліла Яшу застати вдома. У двір зайшла саме вчасно, той уже стояв на порозі й крутив цигарку. Якась мить – і вони б розминулися, от тоді прийшлося б чекати вечора. 
   – Здорові були, тітко! – побачивши, що родичка заходить у двір, ще здалеку почав вітатися. – Чого не спите? Що вигнало вас із хати?
   – А ти вже на роботу ідеш? – зіщулившись, Миронія підійшла до племінника. 
  – Та кажіть, чого прийшли!? – Яків оком кинув на тітку й відразу ж збагнув, що тій чогось від нього треба.
   – Яшо, – знизу глянула догори, облизала пересохлі губи і тихо мовила: – Приведи теля.
   – Ох, тітко! – йому нічого не лишалося, як мовчки піти до хліва. 
   Дужий молодий чоловік дуже швидко тягнув теличку по шляху, а стара жінка, аби скоріше дійти, виломила дубця й підганяла теля ззаду.
   – Мотузку увечері заберу, – він сердито здвинув на люб козирку, закурив і пішов з двору.
   Цілий день Миронія не виходила з хліва, без угаву возилась біля теляти: годувала його, поїла, зігріла води й трохи обмила замурзані боки. А щоб вітер не свистів під сволоком, позабивала ганчір’ям дірки попід стелею і навколо одвірка. Поки ходила біля телички, наче й душа раділа, а коли здалеку проходила повз відкритий хлів, так не могла витримати. «Якби ж теличка, як теличка! Скільки клопоту, а не відомо, чи вийде з неї толк: тремтить, худа і хребет стирчить, ніби драбина! А не дай Бог, здохне!» Зранку до вечора жінка маялася, як неприкаяна, ходила по току і, піджидаючи Яшу, стояла у хвіртці уже з мотузкою в руках.
   – Сину, – дивилася на нього, як побита собака, – забери теля.
   Яків навіть до сестри не зайшов, залигав скотину й мовчки поволік додому.
  Миронія постовбичила на шляху, потім зайшла у двір й попід хатою пройшла до порога. Її очі мимоволі скосилися на порожній хлів. Той стояв із навстіж відкритими дверима, а дверний отвір манив чорнотою. У нерішучості вона топталася, понюхала руки й, ще не зайшовши до хати, вже напевне знала, що на ранок знову піде до сестри.
   – Яшо, приведи теля.
   У хату не заходила, небожа очікувала біля порога, тож поки дочекалася, то вже вся задубла.
   Гранітною скалою Яків височів над тіткою, а вона мала, висохла й прибита горем стояла перед ним, наче перед іконою. Жаль стало її, бачив, що мається, тому навіть не закурив, цигарку запхав за вухо і, роздуваючи ніздрі, у два кроки перетнув двір, зник у дверному отворі й уже через хвилину за мотузку волік теля шляхом.
   – Та йди, щоб ти здохло!!! – лаявся, бо, впираючись ногами, воно затягувало петлю на шиї. 
   Миронія цього разу не поспівала, дріботіла за Яшею, але однаково добре відстала. Він затяг теличку у хлів, прив’язав до жолоба, вийшов на двір і вже у хвіртці зіткнувся із тіткою.
   – Оце, тітко, знайте, ще раз заберу, більше ви його не побачите, – ткнув мотузку у старечі руки. – Увечері заберу. 
   Й пішов, не оглядаючись. А ввечері Миронія чекала племінника з абсолютною впевненістю, що не хоче худобину. Яка виросте з неї корова!? Ось Яша прийде й забере її, у цьому жінка вже впевнилася. Дожидаючи його до вечора, вона виходила на шлях, прислухалася до кроків, топталася у воротях, але той не прийшов. А на ранок, якби і зайшов, то не віддала б Миронія теля. За останні місяці їй вперше вдалося заснути не думаючи про Сергія, всі її думки зайняла теличка, яка стояла в холодному хліві. Спокійний сон заволодів нею, уві сні тривога відпустила, і стара жінка вперше за довгий період часу, проснувшись, мала бажання встати.
   Отак, завдяки тому, що Яша хильнув зайвого й не мав сили дійти до сестри, і лишилася теличка в обійсті Миронії. Із неї виросла неабияка корова! Більшу в селі годі й знайти: висока, пропорційно зложена, із добре розвиненою мускулатурою та сильним кістяком. Сименталка кольору стиглої пшениці не мала собі рівних! Від тої замизканої телички не лишилося жодного сліду.
   Поряд із нею підріс і Коля. Тепер, змагаючись на спір, чия корова сильніша, він влаштовував запеклі бої. Із сусіднього кутка для таких сутичок хлопчаки по черзі приганяли своїх корів. Ще здалеку, бачачи суперницю, Ласуня не могла встояти на одному місці. Впираючись у землю товстими ногами, її мускули, напружившись, загравали на сонці, роги, наче два великі серпи, настовбурчувалися, і вона, як оскаженіла, кидалася в бій. Дух захоплювало від неймовірного видовища, а курява навкруги високо піднімалася дибом. Аби копитами не повідтоптувало ноги, хлопці вішалися на тини й, високо вимахуючи шапками, несамовито свистіли, улюлюкали уболіваючи кожен за свою корову. І їх не цікавило, що дві скотини калічилися, товкли один одного рогами розпорюючи боки, для них головне – перемога, і ніщо не мало стати на заваді, навіть те, що за роздертий бік мати могла натовкти дурну голову.
   Ціле літо Коля пас із бабою свою переможницю. На пасовищах кругом села паслася колгоспна худоба, тому їм приходилося гонили її до лісосмуг та пасти на узбіччях полів і далеких доріг. А надвечір, виблискуючи золотавими, начищеними до мармурового блиску боками, не поспішаючи, поверталася вона додому. Коля плентався позаду, хоч і малий, але тяг на собі нарваний бур’ян у піджаку, який баба ще й на ніч положить їй у жолоб.
   Поля теж не сиділа вдома. Нагонивши горілки, вона заносила об’їждчику могорич і цілими днями стругала в лапатому кукурудзинні плоскуху. У жнива кукурудза стояла висока й міцна, як дубина, жодний листочок не ворушився на її бадиллі. Палюче сонце з неба смалило, що не продихнути в ній. Піт застилав очі, раз-у-раз доводилося протирати їх рукавом та віддирати прилиплу сорочку від мокрого тіла. На спині затертий клаптик полотна, що обтягував горб, уже аж блищав від поту та бруду. В’язка з бур’яном, приземляючись на спину, на додачу ще й била по ньому, натираючи шкіру до кров’яних синців. Жаліючи матір, що під непомірною вагою зігнулась в половину, Коля згріб усю плоскуху, наложив її на своє рядно й зв’язав кінці. Кректав, стогнав і не зміг завдати. 
   – Колю, доганяй! – почувши, що позаду не шелестить, Поля обернулася.
   Намагаючись закинути на спину тугий вузол, її син пнувся, кружляв навколо нього і не міг здвинути його з місця. Бачачи ці марні старання, мати повернула назад. 
   – Дай-но я тобі допоможу.
   Щоб синова ноша стала легшою, вона надібрала з неї трохи бур’яну, вузол завдала йому на спину, а плоскуху, аби та не загубилась серед довжелезних рядів кукурудзи, запхнула собі під мотузки. Свою в’язку підняла сама й аж застогнала. Під тяжким гітом зігнулась до землі й помалу направилися до краю поля, туди, де зносять те, що настругали за цілий день. Відчуваючи за собою провину, Коля йшов позаду, а туго набиті мотузки, дорікаючи йому за те, що він малий, постійно сповзали з горба материної спини.
    Виблискуючи на сонці, листочки навколо зашелестіли, вітерець легенько заборсався, війнув свіжою прохолодою – і вони, нарешті, вирвалися з лапатого поріділого кукурудзиння. В’язки з плечей попадали, обоє посідали на них і почали відхекуватися від серпневої задухи. Поля першою полізла до торби, у якій лежала пляшка з водою, спраглими губами припала до горловини й почала пити, втамовуючи спрагу та жар, від якого серце вистрибувало з грудей. 
   – Колю, хочеш пити? – вона віддала пляшку, як тільки той простягнув руку.
   Зложивши томлені руки на своїх колінах, Поля сиділа й без думок дивилася на захід. У сизій імлі, ледь торкаючись верхівок дерев, купався сонячний диск. Видимість навколо стояла неймовірно ясна, краєвид розширився й виднілося далеко на всі сторони. По обидва боки стелилися поля, жовтіли тисячі соняшників, що поспиналися й круглими головами помагали їй виглядати Семена. Все дужче й дужче багряніли хмари на горизонті, присмерки повиповзали із-за дерев, а його все не виднілося. Уже сутеніло, і Полю почала забирати журба. «Чи Яша забув, що нас треба забрати?» Щоб розрівняти спину, вона прилягла й почула, що вух торкнувся ледве уловимий скрип гарби. Прийшлося відразу ж і встати. Її погляд узрів Семена: той легенько цьвохкав на волів, а поряд з ним сидів і брат.
   – Яшо, чого так довго? – підійшла до нього, коли підвода зупинилася.
  – Семен раніше не зміг, звозив кукурудзиння до силосної ями. Ти не турбуйся, збирай торби, а ми швидко погрузимося й поїдемо додому.
   Так і сталося. Хлопці вмить все згребли і склали на підводу. Яша з товаришем сіли попереду, а мати із сином примостилися збоку. Семен цвьохнув волів, і вони помалу рушили з поля. Позаду повільно згасала зоря, а зі сходу уже набігала темна синь літньої ночі. Смеркало. Поля часто зустрічала сутінки серед безкраїх полів. Минуло понад два роки, коли брат привів теличку до її дому. Відтоді, шастаючи по полях, вона й любувалася рум’яним сходами та багряним заходами сонця. 
   Коля сидів поряд, вимахував ногами й ніяк не міг утихомиритися. Дивлячись на нього, прийшло усвідомлення, що час сплив швидко. Її син підріс. Йому лише сім років, рівно через два тижні вона візьме його за руку й поведе в перший клас. Серед нескінченних рядів кукурудзи, безмежних просторів соняхів та пшениці він перетворився на незамінного помічника. Принести води чи відчистити від корови, натягати з погреба картоплі чи розтрусити по двору траву, яку вони зараз привезуть, – то вже його робота, і йому не потрібно нагадувати або силувати. Син став її силою, без допомоги якого вона не змогла б вижити.
   Витягнувши шию та повівши очима по обрію, Поля взріла отару овець, що паслася на крутих пагорбах. Вдалині біля ставка її зір вихопив телят, що розбрелися. Їх пастух пригнав на водопій. Зовсім поряд у повітрі звучно свиснув батіг – і під гору, ховаючись у клубках сірого пилу, почало підійматися колгоспне стадо. Пропускаючи його уперед, Семен натягнув віжки. Корови проходили мимо й повноводною рікою заповняли вузьку вулицю. Слідом за ними в село в’їхала підвода. Не поспішаючи, Семен правив позаду, поганяв волів й у двір завернув тоді, коли сонце торкнулося землі, а навкруги посутеніло.