Частина 13. Батько полковника.

   Із самого рання Миронія заходилася топтатися біля печі. Неподалік від неї на лаві сидів чоловік і, обпершись руками об гострі коліна, мовчки заглядав у вікно. Потихеньку він почав здавав свої позиції: чи то чахотка, що підчепилася й розривала кашлем груди, чи може старість, що прийшла й тихенько шкребеться у двері, а постарів Сергій. Чуб його, хоч ще досить густий, вицвів до останньої волосини, плечі стирчать сторчаками й ніякою одежою не можна їх приховати, товсті пальці тепер витончилися й ще з більшою жовтизною жовтіють на полотняних штанях. Дивлячись на них, Миронія бідкалася, бо ж бачила вона, що здоров’я чоловіка з’їдає невідома болячка.
   – Мироніє, а шо там той порубок? – згадавши про небожа Полі, Сергій різко відвернувся від вікна.
   – А шо з ним? Росте помалу, – не піднімаючи голови, Миронія відповіла від печі.
   Від задоволення чоловік хмикнув, а лукава посмішка підняла вуста. От любив же він хлопців! Свої чи чужі – яка різниця?! Ця любов від того, що власних синів втратив, а ще, як будь-який чоловік, полюбляв своє чоловіче плем’я.
   – Треба до них сьогодні сходити, – для нього душевне піднесення викликали чутки про народження в селі хлопця й абсолютну байдужість до народження дівчат.
   – Сходи, давно ти в них не бував. Петро в’язи вже добре держить, сильний хлоп росте. 
   – Зайду, а то й Оляна дорогу до нас забула, – і глянув на двері, ніби очікував її там узріти. – То з хати не вигнати, а це не пам’ятаю, коли й на порозі бачив. 
  – А коли їй по гостях ходити? Галина зі світанку й до смерканку на фермі, а вона з онуком няньчиться.
   – А Яша коли з тюрми приходить? 
   – А коли ж?.. – вперше за розмову Миронія підняла голову й помислила мить. – Його ж у листопаді посадили?
   – О!!! – Сергій швидко підрахував. – То вже через місяць явиться додому. Заждались його там.
   – Його Поля більше чекає, – жінка біля печі не змогла стримати роздратування.
   – Чого це ти так? – здавалося, його здивуванню не побачити краю.
   Але Миронія мовчала, адже почула чутки, які повзли селом. Казали, що Олянина невістка з шофером загуляла, але ж навіщо чоловікові знати про жіночі балачки, може, то тільки плітки.
  – Коли їм його чекати, – вирішила звернути зі слизької теми. – У сестри дитина на руках і господарство, а Галина на фермі. Це Поля наша, без брата, як сирота. Добре, хоч Петрик народився! Тепер бігає до нього. 
   Десь, аж зсередини вирвався стогін. 
   – З одного боку душу собі картає, а з іншого, якщо біля немовляти посидиш, будь-яка рана загоїться.
  – Хай бігає, – у відповідь Сергій сумно похитав голово. – Тут добре, що у Колі брат народився. Рідного не має, то двоюрідний по життю хай підпіркою стане.
   – А хіба я шо кажу?! Важко одному на світі жити. Нам би, старий, хоча б трохи ще небо покоптити, та помогти їм, бо як вона сама на ноги сина ставитиме? 
   Від сумних балачок у Сергія затисло в грудях, перед очима постала горбата постать Полі й тонкі руки, у яких не вистачало сили навіть зав’язати на ряднині вузол. Аби розвіяти думки, він поліз у карман, вийняв кисет і папірці та почав мостити цигарку.
   – Як будуть родичатися, то підтримкою один одному стануть, – потім про щось подумав і запитав: – А як виростуть, гадаєш, непомітно різниці буде? 
   – Та яка це різниця в чотири роки! – Миронія аж тісто з рук випустила. – Це зараз її видно, коли той в сповитку лежить, а цей ганяє невідомо де. 
   І двері в цю ж мить відчинилися.
   – З’явився? Від кого тікав, що так захекався?
   – Бабо, дайте коржа, – Коля і справді дихав, наче захеканий кінь.
   – Ти ж їв недавно! 
   – Дай дитині коржа, чи тобі шкода? – це дід вирішив онуку допомогти.
   – Та не шкода! Хай їсть, але ж живіт болітиме. Я йому нещодавно дала шмат пирога, що з учора остався.
   Коля не звертав на бабине буркотіння жодної уваги, стовбичив у дверях і нетерпляче топтався на місці в очікуванні, коли ж вона дасть шматок коржа. 
   – На, їж. 
   Як тільки Миронія протягнула кусень, дитя схопило його й кулею вилетіло з хати.
   – Куди це він погнав?
   Але Сергій жінку не слухав, запхав до рота цигарку й закурив.
   – Оце-то поговорили про довше пожити! Ти б, Сергію, менше курив.
  – Ще чого! – через ніс і через рот він випустив густий клубок сивого диму. – Ще будеш мною командувати? Сам знаю, шо робити!
   – Та тьху на тебе!!! – Миронія схопила рушник і, розганяючи дим, почала ним махати. – Смали скільки хочеш, от тільки вийди на двір і там небо копти. 
   Чоловік не захотів суперечки з дружиною, помалу підвівся й побрів із хати. Вийшовши на шлях, став під горіх, аби Назара підождати. 
   – Ну що, малий, приніс?
   Сергій аж присів, щоб краще роздивитися: ховаючи за спиною коржа, його онук схвально помотав головою.
   – Тоді давай і залазь. 
   Біля сусідського двору стояла підвода, а на ній сиділи Михайлові сини.  Повиростали парубки, старші вже в колгосп на роботу пішли і оце зараз, перед осінньою оранкою, возять гній із ферми. Коля простягнув хлопцям корж і ті, піднявши його за руки, посадили поряд себе на підводу. Три пари рук відразу ж розломили хліб і жадібно запхали до рота. Поки хлопці їли, Коля від задоволеня світив ямочками на усі боки.
   – Но!!! – Євген стьобнув кобилу, смикнув за віжки, і та помалу рушила в поле.
   «Бідолашна Миронія! Про онука бідкається, що живіт від коржів заболить, а він, мабуть, і не коштував їх сьогодні!» 
   Підвода помалу проскрипіла поряд, а як тільки заїхала в поле, то одразу ж і зупинилася.
   – Ну все, малий, злазь, – хлопці зсадили дитя і двинули далі. – Бери в баби коржа й піджидай нас знову, назад їхати будемо, то прокатаємо. 
    «От шибеники!» – Сергій дивився вслід підводі, яка віддалялася. – «Це ж скільки разів вони його отак дурили?»
   Поки гадав, із протилежної сторони почувся інший скрип. Повернувши голову, чоловік помітив Назара. Виїхавши із-за повороту, той саме заїжджав у вулицю. Бригадир шляхової бригади кожного ранку заїздив за товаришем, їхня дружба тяглася ще з громадянської, вони не тільки воювали разом, а й після війни трималися поряд. 
   – Треба йти, – тяжко підвівшись, Сергій помалу побрів до хати. – Миросю, подай піджака, Назар уже їде. 
   – Сидів би ти вдома, старий. Куди тобі тим молотом махати та каменюки кляті бити? Ходиш он, від вітру гнешся. 
   – Доброго дня у хату, – поки подружжя сперечалося, Назар уже на порозі стояв.
   – І вам не хворать, – до свого чоловіка Миронія бурчала, а от чужого зустрічала з посмішкою. – Ти б, товаришу бригадире, не брав би мого діда на роботу. Старий він уже для неї.
   – Ми-ро-ніє-є!!! – статний чоловік із суворим виразом обличчя погрозив пальцем і ним же постукав себе по руці. – Хай іде. Посидить на возі, пообідає з нами, ще й трудодень заробить. А в кінці року пшеницю отримаєш, ще й дякуватимеш.
   – А я й так тобі дякую і за твоє здоров’я Богу молюся, – розуміла жінка, що Назар вірний товариш, бо жалів її чоловіка й на роботу брав, хоч з того уже й діла ніякого, але цим самим давав можливість заробити.
   Потоптавшись у порозі, чоловіки попрощались із господинею й пішли на шлях, а Миронія не вийшла їх проводжати, сьогодні вона залишилася вдома.
   – Ти кого виглядаєш? – Назар запитав товариша, бо, вийшовши з двору, той не поліз на віз, а на всі боки почав крутити головою. – Сідай уже та поїхали! 
   – Зажди, друже, зажди,– і заволав на всю округу: – Колю-ю-ю!!! 
   У ту ж мить дитя вивалилося з вишняку.
   – Що, діду?
   – А йди-но сюди.
   Як тільки той підійшов, Сергій підхопив його, посадив на віз і сам сів поряд.
   – Ну от тепер можна і їхати.
   Бідолашне сердечко тріпотіло в грудях дитини, наче в малого горобця. Не вірячи власному щастю, Коля зирив по сторонах, або дивився на діда, який, ховаючи у вусах посмішку, нишком любувався щасливою мордахою внука. А Назар правив не поспішаючи, дав можливість дитині насолодитися поїздкою. Отак тихою ходою підвода проїхала усю вулицю й спинилась на повороті.
   – А тепер, синку, біжи додому, бо мати, як кинеться, всипле нам обом.
   Коля біг прямою вулицею не відчуваючи землі під ногами, а дід ще довго не міг відірвати від онука очей. «Росте безбатченком, як бур’ян при дорозі».
   – А що Степан зовсім не приходить? – Назар і собі очима провів дитину. 
   – Наче вмер, – Сергій раптом запалився. – Краще б помер! Я б тоді привів би на могилу та й показав йому, де його батько похований. Він куток стороною обходить, щоб до дитини не зайди, – а через мить він безсило продовжив: – При живому батькові сиротою росте, а тому і байдуже!
   – У нього дочка народилася.
   – Чув я, – і Сергій замовк, бо не хотів говорити.
   Сто кольок у печінку такому батькові! «Байстрюк, байстрюк!» Ось, що чулося звідусіль, коли Коля виходив на вулицю. Дитяча жорстокість – то страшна сила. Вона через те й жорстока, що знала, від нею нікому захистити, вона насолоджувалася владою над беззахисністю, обзивала, штовхала, а від старших могла і запотиличник дати. А що тямила чотирирічна дитина? От Коля побільше й крутився біля діда, та ще Ліна, Саньчина донька, із ним водилась, адже теж сирота, тому й тягала скрізь за собою. 
   – Байстрюк, байстрюк! 
   Слухаючи дитяче волання, Сергій м’яв тютюн серед току. 
   – Колю! – погукав онука, бо через мить, сердито махаючи дубцем, той уже сидів під хлівом. – Подай мені он той пучок тютюну.  
   І рукою показав під грушу, бо сам біля яблуньки примостився. Коля нехотя встав і пішов до груші.
   – Діду, а що таке байстрюк?
   – А тобі нащо знати?
   – Зі мною грати не хочуть і м’яча не дають, бо кажуть, що я байстрюк.
   – Ти не байстрюк, у тебе батько є.
   – А де ж він, діду?
   Сергій глянув у бік дороги, звідти доносились дитячі крики, сміх і глухе гупання м’яча.
   – То кажеш, що м’яча не дають? Ну що ж… – спираючись на гострі коліна, він підвівся й обтріпав штани. – Буде у тебе свій м’яч.
   – Коли? – аж дух перехопило від таких новин, мабуть, уже й забув, про що питав діда.
   – А от завтра й буде, – більше нічого не сказавши, ще раз обтрусив штани й направився з дому.
   Мина!!! Ось хто міг допомогти. Він єдиний у селі, хто з автогуми та старих камер від автомобілів клеїв чуні на весь район. «Може, якщо його попросити, то склеїть для Колі м’яча?» Саме з таких міркувань Сергій і вийшов з двору. Прийшов тільки спитати, а той відразу ж і згодився, самому стало цікаво, що з цієї затії вийде.
   – То коли зайти?
   – Чого ж його ходити ? Ти сідай та підожди.
   І Сергій сидів. Поки чекав, не одну цигарку скурив, а Мина говорив і неспішно клеїв.
   – Ну, от, – простягнув те, що вдалося склеїти.
   Сивий чоловік випрямив кострубаті руки й забрав виріб. Те, що Мина зробив, мало нагадувало м’яча, воно скоріше схоже на роздуту калошу, але від ноги добре відскакувало, то ж, подякувавши, поспішив додому. А вдома від радості онук місця собі не знаходив! Тепер у нього власний м’яч! Стрибав із ним, обнімав і товк його об землю. Дитячий запал потроху передався дідові, і Сергій, як в старі добрі часи, дав онуку пас. Той хвацько відбив, та ще й так влучно, що м’яч каменюкою перелетів через усю хату і, попавши у вікно, висадив шибку. Де та Миронія взялася!? Цілий день вдома не було, а тут влетіла в хату, як ошпарена.
   – О-го-го!!! Мироніє, ти бачила, який скажений півень залетів у хату!? – Сергій уже сидів на стільці, а Коля, ховаючись між дідовими ногами, подалі ховав від баби своє жопеня.
   – Який ще в гаспида півень?! – Миронія до біса стала сердита. 
   – Та я ж і кажу, що скажений!!! – незважаючий на серйозний вираз обличчя, чоловік не зміг приховати веселих нот в голосі. – Ми хотіли його впіймати, а він у вікно й вистрибнув через шибку. 
   – Де тепер скло знайти, щоб вікно засклити? – баба глянула на онука, який злякано виглядав із-за сивої бороди, і швидко здалася. – Ось я йому зараз голову відрубаю! Знатиме гаспид, як крилами махати! 
   Розвернулась і пішла з хати. А Коля виліз дідові на коліна і, радіючи, що бабу обдурили, сильно обійняв його руками.
   – Щось ти, друже, зажурився, – оглядаючись, Назар поганяв кобилу.
   – А з чого ж мені радіти? – спомини викликали відчуття теплих дитячих рук на старечій шиї.
   – Ти носа не похнюплюй. Виросте парубок і без батька. Чи сиріт мало по селу росте!?
   – У тих сиріт війна батьків забрала, – потираючи потилицю, Сергій їхав позаду. – А тут живий, ще й дитину із-за нього байстрюком обзивають. 
   Чим тут можна зарадити, або що заперечити? Кожне сказане товаришем слово чистої води правда, і додати нічого. А зайві слова, що не скажи, стануть тільки зайвими. Дід за онука печеться й помогти йому нікому, тож Назар повернувся й поганяв кобилу далі. А Сергій, трохи заспокоївшись, подивлявся на зсутулену спину товариша і ніяк не міг наважитися почати важку для нього розмову. 
  – Назаре, – проїхавши трохи, насмілився запитати: – Скажи мені, чи правду люди кажуть, що Олянина невістка з шофером загуляла?
   – Та хіба ж я знаю! – Назар насупився, не очікував він такого повороту, хоча підсвідомо знав: рано чи пізно, а Сергій спитає, адже чутки по селу повзуть, наче собаки брешуть.
   – І без твоєї брехні спати не можу, ще й ти викручуєшся! – розсердився на товариша, бо надію мав у нього розпитати.
   – Я свічку не тримав, друже, тож і брехати не стану! 
   Назар і не збирався нічого таїти. Звідки ж йому про таке відомо? 
   – Та хто його розбере це суче плем’я! – аби розрядити ситуацію, вирішив розказати про те, що знає напевне. – Я знаю, що Грицько гуляє, та й сам він цього не приховує, по селу патякає, як Маруся ледь не впіймала його. 
   – Хіба і таке буває? 
   – Буває! Ледь викрутився «бідолашний». Возив він буряки із поля, а тут жінка його вирішила з ним під’їхати. Сіла в машину і, поки вмощувалась, обдивлялась по сторонах, не часто ж випадає нагода в полуторці прокататися. І треба ж такому статися, чорт смикнув її очі догори підняти. «Це ж яка сука так високо ноги задирала!?» Уявляєш! На даху кабіни вона помітила чіткі відбитки босих ніг.
   – Мабуть, уявила, як чоловік солодко вмостився між широко розставленими ногами. 
   Від уявленого навіть Сергій розвеселився.
   – «Дибела кобила, що аж у стелю впиралася!» – Назар продовжував розповідати. – Це не я кажу, це Маруся так кричала. Злість заволоділа нею настільки сильна, що бідолашна накинулася на благовірного й мотузила по чому бачила. Весь гнів до ненависної суперниці вкладала в маленькі кулаки й обрушувала на грішну голову свого чоловіка.
   – А Грицько шо? 
   – Кричав, як навіжений. «Ох, Марусечко, рідненька, не бий мене, то мої ноги!» Молився і ховався за ліктями від важких ударів. «Правду кажу». Уже кричав несамовитим голосом. І знаєш, що придумав? Казав, що то жінки буряки накидали й кабіну ними погнули, а він ногами впирався й рівняв її. Брехав на ходу, а потім картав себе, що за втіхами не помітив, коли ж ті ноги туди задерлися.
   Назар не раз слухав про цю пригоду й сам вдесяте переповідав, та однаково сміявся, наче вперше чув.
   – Бідолашний! Насилу відбрехався. Я аж пожалів його!
   А от Сергію вже не до сміху. Слухаючи Назара, думав про Яшу й про те, настільки важко тому стане, коли повернеться додому й почує про жінку плітки, а він обов’язково про них дізнається, адже знайдеться «добра душа», що внесе у вуха.
   «А як же Оляна? Невже не знає нічого?!» Звідки ж йому знати, що й Оляна чула плітки. От тільки руки у неї зв’язані, аби щось виправляти. Підозрювала вона, що невістка може покинути чоловіка, тому й мовчала, жодного слова поперек не сказала, лише б та не забрала дитину й не вернулася до матері. Та що там говорити! Якби свекруха застала невістку з коханцем, то переступила б через них, не обмовившись словом. Боялася мати повернення сина. Після одруження не пізнавала його, уяви не мала, що твориться в того в голові. Не заставши жінки вдома, він міг її звинуватити, що невістку зжила, ще й зозла дурниць знову накоїть, а з ним тепер не будуть церемонитися, за найменшу провинність запроторять до буцегарні. Тому Оляна якнайглибше запхала гострий язик, осліпла й оніміла й тільки займалася онуком. Їй добре з ним, і Галина задоволена, а Яша як прийде, то хай сам розбирається з жінкою. 
   – П-р-р-р!!! Приїхали, – Назар натягнув віжки й підвода зупинилася.
   Кожного дня отак помалу привозила вона Сергія на ділянку дороги, де працювала їхня шляхова бригада. Закутуючись в складки м’якої шерстяної хустки, він їхав на возі й слухав, як шурхотить під колесами опале листя, як відлітають в далекі краї журавлі, курличучи на прощання останню пісню. Погружався в атмосферу осені й дозволяв проникнути в себе просякнутій грибним духом приємній прохолоді. Ніжився в теплих променях сонця, які заполонили все навколо, і які відбивалися в калюжках й плуталися в рижих кронах дерев. Ховаючись під рептухом від косих струменів, він любувався й низьким небом, що іноді оплакувало літо сльозами холодних дощів. Кінець вересня й початок жовтня – це саме той час, коли ще можливо застати останні тихі сонячні дні.
   Природа в ці дні дарує таке різноманіття фарб, що в Сергія розбігалися очі, йому хотілося зістрибнути з воза і бродити, й бродити, не думаючи, що вже старий та недужий, що ноги не носять, а тіло дрябне так само, як і природа в’яне, готуючись до зимової сплячки. Усе це осінь, і вона прекрасна у всіх своїх проявах. Сергій любив її за досконалість, ніколи вона не залишала його байдужим, змушувала навіть в найщасливіші дні задуматися про скороминущість життя.
  Сидячи тихенько на возі, він сумував. Здоров’я його покидало, і відчуваючи тривогу перед майбутнім, дід думав про онука. Вечорами подовгу вдивлявся в нього, спостерігав, як той грається, як плутається в матері під ногами, хоч чимось намагаючись їй допомогти. У нього до всього є діло, волочачись за материною спідницею, скрізь пхав свого носа, не розуміючи, що цим тільки заважає їй. Щоб зайняти його та присадити на місці, Миронія давала хлопцю подержатись за лопату, а сама ж цим часом місила хліб, садила на неї вироблені паляниці і з його «допомогою» сунула в піч. Дивлячись на онука, Сергій відчував, як у глибині душі зароджувався жаль, виникало бажання схопити дитину, притиснути до себе й гладити долонею білобрису голову. «Що з ним буде, якщо мене не стане? Кому потрібне це дитя?» Ось що мучило, особливо в ті хвилини, коли, роздираючи груди, нещадно душив кашель. У нього вже не вистачає життєвих сил, щоб замість батька виростити дитину, захистити й допомогти по життю. Хто підійме його? Поля? Та їй самій потрібна допомога, хвороба її геть доконала. Чи Миронія? Так вона ж сама стара! Із кожним днем Сергію ставало важче, а гнітючі думки ще з більшою силою позбавляли його здоров’я. Іноді наставали такі дні, що чоловік взагалі не злазив із воза, так і просиджував на ньому до вечора, а в кінці дня Назар привозив його додому.
   Та іноді хвороба відступала, і в життя вривалися сонячні дні. Тоді Сергій молодшав на очах, по приїзду на роботу, як і раніше, міг з хлопцями нарівні класти камінці на дорозі, ще і Яшу умудрився заагітувати й попросити товариша взяти племінника саме у свою бригаду. Тепер вони вже втрьох їздять на роботу, любуючись уже зимовими пейзажами. Сльотяна осінь закінчилася, заметіль та морози ступили в законні права, і земля вкрилась товстим шаром снігу.
   – П-р-р-р!!! – Назар натягнув віжки, і сани зупинились. – Ну, хлопці, злазьте. До весни тепер можете відпочивати.
   Останні снігопади, що намели снігу вище колін, змусили припинити дорожні роботи.
  Сергій і Яша злізли із саней, попрощалися з бригадиром й порозходилися по хатах. Місяць у повні. Яків дивився вслід на освітлену голубим сяйвом згорблену постать дядька: з опущеною головою, і спираючись на ковіньку, той важко переступав ногами. «Здає старий». Слухаючи жалісне скрипіння снігу, він зайшов у двір, протоптаною стежкою підійшов до хати, взявся за клямку, але дверей не відчинив. Натомість вийняв кисет, клаптики газети й почав мостити цигарку. Чомусь не виникало бажання заходити в хату, не тягло його туди так, як раніше. Із дня вороття між молодим подружжям пролягла тріщина. Звичайно, жінка зраділа поверненню чоловіка, але не кинулась на шию, не обняла, а просто байдуже стояла й чекала, поки він скине дорожній мішок і підійде до неї. Від її привітання віяло сухістю, зустріла, наче чужа, і донині такою ж лишалася. У такій відчуженості Яків звинувачував лише себе. Його Галочка відвикла від нього та, мабуть, і стомилася постійно чекати чоловіка з тюрми. Намагаючись стати гідним супутником для своєї дружини, він пішов на роботу туди, де найбільше платили. Віддавав жінці всю зарплатню, лише б вона лишалася задоволеною. Тягнувся за нею, бо поки сидів у місцях позбавлення волі, Галина вибилася в передовики. Але, щоб не робив, всі намагання його ставали марними. Не поспішала жінка додому, кожного дня затримувалася допізна на фермі, свекруха замість неї виконувала всю домашню роботу, тож приходила і якнайшвидше лягала спати.
   Присвітивши цигаркою, Яків глянув на годинник. Стрілки саме зійшлися на одинадцять. «Досі прийшла». Йому не хотілося заходити всередину, коли жінки там немає, і водночас поряд з нею почував себе некомфортно. Відчуття, що дружина тримається осторонь, гнітили його чоловічу гідність. Затягнувшись востаннє, він взявся за клямку, і в цю ж мить почув відлуння дрібних кроків, що швидко наближалися зі сторони шляху.
   – Яшо, чого ти тут стоїш? – ховаючи носа від морозу кінцем шерстяної хустки, його Галочка спішила додому. 
   – А я тільки прийшов, ось покурю й буду заходити.
   – Ну, а в мене нема бажання стояти з тобою. Я замерзла, – і шмигнула повз нього в сіни.
   Яків викинув недопалок і зайшов слідом. У хаті в обличчя дмухнуло теплом та сімейним затишком: у колисці мирно спав Петрик, а Оляна, підігріваючи вечерю, підгортала жар кругом баняка. Побачивши дітей на порозі, вона подала на стіл і мовчки полізла на піч, завісивши за собою фіранку.
   Чоловік із жінкою їли в цілковитій тиші. Цілий день вони не бачили одне одного, а увечері їм однаково не знаходилося, про що говорити. Яша жував хліб, і від тиші, яка панувала навколо, той здавався глевким. Галина, потупивши очі, швиденько поїла, встала й підійшла до колиски. Тільки тут, дивлячись на свого первістка, вона ставала колишньою, і він бачив перед собою ту Галочку, яку покохав і яка колись кохала його. Лице її враз розгладилось, риси обличчя пом’якшали, очі потеплішали, а вуста розтягнулися в ледь помітній посмішці. Підібгавши одіяльце під немовля, жінка наблизилась до ліжка. Через ноги стягла спідницю, скинула кофту і, лишившись в одній сорочці, підійшла до дзеркальця, яке висіло на стіні біля вікна. Як заворожений Яків стежив за кожним порухом дружини. Піднявши руки, та вийняла гребінець, пучок розпався – і коси розсипались покатими плечима. Після народження сина Галина погладшала, стегна поширшали, і тепер їх обтягувала сорочка, а груди налилися ще більшою жіночністю, і їм уже стало тісно під тонким полотном. Любуючись власним віддзеркаленням у маленькому люстерці, молода жінка розчісувала волосся, а у чоловіка, що сидів за столом, від споглядання сперло у грудях і збилося дихання. Розчесавшись, Галя погасила каганець і, перебігши хату босими ногами, швидко пірнула на ліжко.
   Безсоромно заглядаючи в шибку, місяць освітлював її сорочку яркою плямою. Ще трохи посидівши, Яша й собі почав роздягатися. Не зводячи очей з білої плями, він ліг поряд під простирадло. Солодкий аромат шкіри заполонив його, тепло жіночого тіла укутало, м’язи розслабились, втома відступила, і на її місце прийшло збудження. Сп’янівши від ніжних почуттів, чоловік обережно відкинув довге волосся, оголив жінці шию, груди, потім повільно провів по них рукою, потягнувся аби поцілувати. Галина настільки різко відсторонилась, що він відсахнувся. Не відкриваючи очей, вона не проронила жодного слова, лише натягнула якнайвище простирадло і відвернулася до стіни, залишаючись неприступною скалою. «Наче водою обілляла.» Усередині аж пекло від образи. Місяць уже заховався за хату, а Яків неспинно тупився в стелю, каменем пролежав до світанку, так і не змігши заснути. А на ранок він уже спішив до Полі. Після «пристрасних та жарких» ночей брат завжди приходив до неї, ночей тих зустрічалось немало, то ж і він частим гостем являвся в сестри. Зі свого боку Поля підозрювала, що між подружжям не все гладко, але їй ніхто не скаржився, то ж і вона мовчала.
   – Яшо, заходь швиденько. Що ти там возишся? Хату тільки вихолоджуєш.
   – Не бурчи! – стріпуючи холод, чоловік у кожусі з великим коміром завзято стукав себе по стегнах. Ух, і мороз! Лютий, аж у носі злипається. 
   Роздягнувшись, Яків скинув кожух, кинув  його на жердку і підійшов до лежанки. 
   – Здраствуйте, дядьку.
 – Здоров, синку, – Сергій висунув з-під простирадла худу, наче куряча лапа, руку і простяг її племінникові.
   – Як ви сьогодні?
   – Та як? Сам бачиш. Ще дихаю.
   – Ну, ви не розкисайте. Бадьоро виглядаєте, то ж ще повоюєте. 
   – Дай Бог, буду воювати, – Сергій закашлявся так, що у грудях забулькало, тому ліг, накриваючи себе з головою.
   – Спочивайте, – похлопав дядька по плечу і підійшов до сестри. – Чого така хмурна? 
   Не церемонячись, сів біля неї за столом. По тому, як сестра повела очима в сторону батька, стало ясно, що джерелом її поганого настрою є саме він.
   – Ти вже снідав?
   – Я не голодний.
   Поля глянула на брата, відклала в бік шиття й підійшла до печі. Відкинувши заслінку, рогачем дістала баняк, і хату відразу ж заполонив апетитний аромат борщу з коричневою шкіркою запеченого жиру, тому що сьогодні той зажарений дрібними шматочками сала. Від приємних пахощів Яків відразу ж проковтнув повний рот слини. 
   Подавши сніданок на стіл, Поля сіла напроти, підперла кулаками бороду й в упор подивилась на брата. Той саме відламав великий шмат хліба, запихав його до рота, туди ж добавив ще й борщу, і отак нежоване усе проковтнув. «Оце-то не голодний! Їсть, наче тиждень не годували».
   – А тато вже два дні нічого не їв, – випалила перше, що прийшло в голову.
   Яша так і захолов із набитим ротом. Страхи Полі видавалися не безпідставними. Він бачив, що дядько геть поганий і, у підтвердження продуманого, перед очима сплила худа рука, у якій відсутня сила і яку страшно потиснути.
   – А де це тітка? – він поковеляв ротом і пропхнув їжу ледь не подавившись. – Чого її немає? 
   Це все, що міг сказати брат, аби розрадити сестру.
   – Вийшла кудись. 
   Вони навіть не підозрювали, що Миронія саме зараз ходить по кутку. Вона потай у сінях взяла чашку й через шлях подалася до Опанаса просити молока. Хоч у того своїх ротів вистачає, але ж діти у нього ходять ситі та неголодні, тож не пожаліє він його для хворого сусіда. 
   – Тобі, Мироніє, якого? – Опанас зустрічав гостю серед хати в білій полотняній сорочці з широко розставленими ногами. – Парного чи кислого?
   – Та мені любого, лише б діда свого напоїти. Не їсть же нічого! – і для більшої переконливості простягла поперед себе чашку.
   – Ну, якщо парного, то пар по кутку, а якщо кислого, то сідай та й кисни! – дивлячись на спантеличений вираз сусідки, чоловік відверто глузував з чужого горя.
   Від сорому Миронія не знала куди очі діти, аж недобре стало. Понижче увігнувши голову, вона вийшла з хати, а розкотистий гучний сміх доганяв її й ще довго бив по голові. «Куди тепер іти?» Жінка стояла серед шляху, дивилась на хати, що стояли по обидва боки від неї, а потім помалу побрела до них. Обійшла весь куток, а молока так ніхто і не налив. Ховаючи чашку під фартух, вона повернулася додому. А вдома, смачно поснідавши, Яша крутив вуса догори й неспинно корчив перед сестрою пику. Поля сиділа з незворушним видом, даючи зрозуміти, що не помічає його знаків, хоча добре відала, чого хоче від неї брат.
   – Полю!!! – гримнув і ніби образився.
   – Чого тобі?
   – Проведи мене, – підморгнув, і вона змушено встала й накинула на плечі кожух.
   – Сестро, налий мені свого вишнячку, – наскочив на неї, як тільки та вийшла в сіни.
   – Ти знову за старе?
   – Та хіба ж я п’ю! Я трішки, – і пальцями показав скільки налити. – Може, мені тільки твій вишняк душу й гріє.
   Жаліла вона свого брата й дуже любила, саме це і заважало їй проявляти стійкість, аби відмовити йому. 
   – Мати буде лаяти, та й Галина, як унюхає, то не поздоровиться тобі.
   І хоча Поля бурчала, все ж таки полізла в комору, де в засіці одиноко стояв п’ятилітровий бутель із вишняком. Примостилася за дверима, хлюпнула в кружку й подала брату. Той випив все одним залпом. Тепер, коли живіт ситий, а душа задоволена, Яків не став довго затримуватися, у маківку чмокнув сестру й швидко вийшов із хати. 
   А невдовзі сніг укутав двір, хлів і все навкруги товстою ковдрою. З-під неї де-не-де стирчали чорні димарі, із яких сунув густий сивий дим. Село, наче вимерло, бо не знайти ніде й нікого! Зима позаганяла всіх у хати, навіть собаки не брехали на кутку. Вже третю ніч поспіль гуляла метелиця, не одним переметом перепнувши вулицю. Сергій теж три ночі не спав, лежачи на лежанці, вдивлявся в ніч, прислухався до того, як вітер, мов дикий звір, виє за вікном, змітає кучугури снігу, підіймає його догори, до важких хмар, що низько повисли над селом, а потім, опускаючи на землю, розтрушує його скрізь і навколо. Надвір тепер носа не поткнути. Знову прийдеться Миронії накидати повні сіни снігу, щоб вибратися з хати, та й сонце досі вже зійшло, але в хаті не посіріло, адже вікна повністю заліпило снігом. 
   У темноті раптом зашурхотіло, потім застогнало і затихло – це Миронія, важко спускаючись, злізла із печі. Обережно переступаючи через чоловіка, вона спустилась на землю, нахилилась низесенько, намагаючись почути його мирне дихання.
   – Сергію, ти не спиш? – прошепотіла в темноту.
   – Не сплю. Миросю, ти відшкреби вікна, а то аж у грудях душить, наче у домовину положили живцем.
   – Зараз відшкребу. 
   Вона вступила у валянки, намацала на столі гасницю, запалила її і, підійшовши до відра з водою, зачерпнула води, аби умитися. Вода у відрі пришерхла, тож тепер весело шелестить у залізній кружці. Миронія хлюпнула нею в долоню і промила очі, потім гребінцем розчесала волосся, закрутила його в тугий пучок, запнулась і підійшла розтопити піч. І тільки тоді, коли черінь засвітився, а на ньому жарко затріщало, вона одягла фуфайку й вийшла надвір. Довго возилася в сінях, клацала замерзлою клямкою і зрештою дрібно затупотіла попід хатою. А невдовзі через відшкрябані вікна в хату линув морозний світ. Сергій відразу ж потягнув його у себе, так добре йому зараз дихалось. Не відриваючи очей від замерзлих жінчиних пальців, які шкрябали і шкрябали шибки, він продовжував дивитися у вікно. Миронія скоро відступила, й старечі очі взріли гілочку. Яблунька! Яка ж вона рідна! Коливаючись на вітрі, та віталася до нього, привітно постукуючи по шибці. У відповідь на вітання Сергій посміхнувся їй. 
   Шурхіт, що доносився знадвору, розбудив Полю. Відкривши очі, вона відразу ж кинула погляд туди, де спав її тато. Побачивши його усміхнене лице, від серця у неї відлягло. Останнім часом їй боязно прокидатися, а раптом проснеться і застане тата мертвим. Що тоді? Боже! Як добре, що сьогодні їм не прийдеться журитися, здається, тато добре себе почувають і навіть он посміхаються. Всівшись на постелі, Поля й собі глянула на вікно. «На що він дивиться? Що його розвеселило?» Так і не зрозумівши татового настрою, вона злізла з ліжка, швидко засунула ноги у валянки, підійшла до печі, і ловлячи руками тепло, потягла їх до неї.
   – Тату, що ви сьогодні їстимете?
   – Нічого. 
   Хорошого настрою, як і не було.
   – Може, щось хочете, то я приготую.
   – Води… Подай, дочко, мені води.
   Поля взяла найменший банячок, налила в нього води й посунула в піч, щоб зігріти. 
   – Здається, втихомирилося, – Миронія заходила в хату, стріпуючи зі спідниці сніг.
   Прислухаючись до вікна, Поля подала батькові води. «А й справді за вікном не виє. Може, дасть бог, стишиться негода.» Заглянувши у вікно, вона побачила, що світає. А коли почало займатися на день, обидві жінки почали возитися біля печі: на обід начистили картоплі, накришили цибулі, буряків і склали все це в баняки. Потім Поля насіяла муки й замісила тісто, а щоб швидше воно підійшло, поставила його на стіл. Миронія теж не сиділа без діла, крутила крученики соломи, підкидала їх у піч і в ринці над вогнем готувала яєчню зі шкварками на сніданок. Аромати жареного сала та свіжого печеного хліба заполонили хату. Спокусливі пахощі розвіяли сон – і Колько проснувся. Сонно потираючи очі, він сидів на ліжку, а Сергій, скорцюбившись, лежав на лежанці не в змозі відвести від онука очей. Аби краще його роздивитися, старий чоловік натужився, підіймаючи голову, йому хотілося навіки закарбувати найдорожче, що мав у житті. Цей скуйовджений білобрисий чуб, ямочки на щічках, кирпатий ніс та пухкі рученята були настільки рідними, що від почуттів нахлинули зрадницькі сльози. Шкода. Ой як шкода, що не доведеться йому побачити, як він виросте, як піде до школи, потім до вінця, не дізнається, який із нього виросте чоловік і батько…
   Тихенько вдихнувши, Сергій випустив із себе дух, і сльоза, що зібралася в оці, тихенько викотилася. Одиноко вона перекотилась через гострий ніс, на мить завмерла на його кінчику й упала на подушку. Коля не міг відвести погляду від мокрої плями та від дідового погляду, який дивився уже крізь нього. 
   Слух Миронії різанув той тихий видих. Прислухаючись, вона дивилася на розгублене обличчя Колі, а коли не почула вдих, то все усвідомила. Її чоловік покинув їх, пішов тихо, навіть не попрощавшись. Не бачачи нічого за рясними сльозами, жінка підійшла до лежанки, руками накрила скляні очі й затряслася в німому риданні. Побачивши матір на батькових грудях, все кругом попливло. Аби не впасти, Поля опустилася на стільчик. Щоб заглушити крик, що розривав груди і рвався назовні, вона запхала кулаки до рота. Як так? У неї щойно був тато, он навіть баняк стоїть на столі з якого подавала воду, а тепер його не має. НЕМАЄ!!! І вже ніколи не буде.
   Сергія ховали сонячного лютневого ранку 1952 року. На похорон зійшлися тільки сусіди, найближчі родичі та, провалюючись по пояс у сніг, прибрьохав Назар. Домовину винесли з хати, поставили на сани, і похоронна церемонія через город помалу рушила на цвинтар. Усюди тихо, біло та морозно. Виблискуючи на сонці, сніг сліпив очі. Дивлячись, як сани увозять діда, Коля стояв на лаві і мружився, заглядаючи в шибку. Йому лише п’ятий рік, а він уже усвідомив, що у нього не стало захисту, а він сам лишився єдиним чоловіком у своїй сім’ї.