Частина 12. Батько полковника.

   Те літо п’ятдесятого року стало щасливе. Яша повернувся з тюрми й не міг налюбитися своєю Галочкою. Всі його надії, нічні марення нарешті здійснилися. Повною мірою його молодий організм зміг насититися жінчиними принадами, які не давали спокою вночі. Споглядаючи на щасливі обличчя сина та невістки, й Оляна ожила, а також ожив і її язичок, від якого тепер потерпали сільські жіночки. Та й Поля часто прибігала до брата, біля нього вона відтанула, від пережитого рани її ще досить сильно боліли, але поряд із ним вже не кровоточили. Життя продовжувалося, адже в неї підростав син, заради якого варто кріпитися. Вона, ніби тоненька гілочка в непросвітному лісі, пробиваючись крізь густу крону, зі всіх сил пнулася до сонця, аби вижити. 
   Саме так, потихеньку, у вихорі повсякденних клопотів, ніхто з них не помічав, як швидко збігло літо. Не зогледілися вони, як відшуміли осінні дощі та відтанули сковані скрипучими морозами городи. Рік промайнув, ніби одна мить. Не змінюючи природного циклу, у Глухівку знову завітало літо. Поля, як і раніше, майже кожного дня протоптувала дорогу до Оляни, а поперед неї завжди поряд коником стрибав її син.
   – Сину, зажди. Я за тобою не поспіваю. 
   Колю, ніби пришпилило, закляк на місці й смиренно зачекав матір.
  Воно й не диво, що сьогодні його не втримати, адже біжить він до дядини, аби познайомитися з новонародженим братиком. Відколи баба Миронія сповістила про народження брата, того била нетерплячка. Підганяв матір, помагав їй зібратися, тільки б та швидше вибралася з хати, бо сильно ж кортіло подивитися, що ж то за диво таке – брат. Але Поля не поспішала, більше всього вона не любила ходити до Оляни, коли не бачилася там зі своїм братом. Яшин нестримний характер та безмежна любов до жінки в черговий раз перевернули життя, поставивши його з ніг на голову. 
   Завдяки героїчним зусиллям селян вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. За шість післявоєнних років комуна потроху почала ставати на ноги. Вісімдесят корів, якими було багате село, дерев’яний корівник тепер не вміщав, а ще ж були овечки, коні, свині, які теж потребували нових хлівів, тому за селом розгорнулося грандіозне будівництво. Робочих рук скрізь не вистачало, тому Яша влаштувався в будівельну бригаду. Нову конюшню, комору почали будувати з каменю, а корівник і свинарник – із цегли. Серед поля, поближче до пасовища, виріс овечник із саману, а на березі біля ставка розмістили літній табір для новонароджених телят. До пізньої ночі Яша затримувався на будівництві, але, незважаючи на важкий труд і втому, він завжди знаходив час, аби посидіти з сестрою під хлівом на своєму подвір’ї. Оляні часто доводилося стежити за власними дітьми, потай спостерігати, як ті шепочуться й тихенько над чимось сміються. А коли вона бачила, із якими жалісливими очима брат торкається голови сестри, у неї бракло сміливості погукати їх та порозганяти по хатах. Проти Полі Яша пашів здоров’ям. Поряд із ним вона виглядала кострубатою ключкою, бо горб на спині зігнув тіло дугою й забрав ріст майже на цілу голову. Вони, ніби день і ніч, різні і водночас наче єдине ціле. Дивлячись на них Оляна дякувала Богу, що життя, хоч і роз’єднало їх, але не розірвало між ними родинних стосунків.
   Мати раділа за дітей, а от доля не дрімала, знову пожартувала над ними й розлучила сестру із братом. Романович навіть не підозрював, які серйозні наслідки викличе його безневинний візит до Галини. Скрізь, куди не кинь оком, не вистачало робочих рук, от він і шукав їх у кожній хаті. А оскільки проїздив повз хату Оляни, вирішив зайти до неї та попросити, аби невістка її подоїла корів на фермі. 
   Після їхньої розмови Яша застав дружину біля вікна. Підібгавши під себе ноги, вона сиділа на лаві, а побачивши чоловіка, кинулась на зустріч і розревілася. Від її сліз аж дух забило, а серце колотилось, ніби воно не в грудях, а глибоко застрягло в горлі.
   – Ти чого плачеш, що сталося? – огортав її руками і, заспокоюючи, притискав до себе.
   – Голова приходив і сказав, щоб завтра же виходила на ферму, – шукаючи захисту, ніжно заглянула чоловіку в очі. – А я боюся тих корів. Я їх і вдома не доїла.
   – Та хто він такий, щоб моєю жінкою командувати! – Яшиному обуренню не було меж.
  – Ще грозився, якщо не вийду, то до сільради викличе, – Галина говорила і не підозрювала, що чоловік вже запалився, їй лише хотілося, аби він її пожалів.
   – Він що, погрожував? Ну, я йому зараз... – і, випустивши жінку з рук, гайнув із хати. 
   Голова гаряча, через те й дурна. Яша городами потаскався на село. Поки біг, не охолонув, ще й жінчині сльози «дров у вогонь підкинули». Широко крокуючи, він влетів у контору і, не вітаючись, пхнув рукою двері й зайшов у кабінет голови колгоспу. Лаявся чоловік, не підбираючи слова, махав руками під чужим носом, а голова, як сидів за столом незворушно, так і продовжував сидіти. 
   – Яшо, заспокойся, – агроном вирішив втрутитися, тож заспокійливо похлопав по плечу.
   А Яша ніби саме цього й чекав, із розвороту відпихнув агронома, схопив табурет, змахнув ним угору й опустив його на голову голови колгоспу. Усе навколо завмерло, і Романович, наче вмер, сидів й не ворушився. Той стілець, окрім приниження, шкоди ніякої не наробив, як шапка, надівся на голову й ніжками застряг на широких плечах. Після суду, на якому Якова засудили до одного року виправних робіт на хімічному виробництві, Микола Романович приїздив до Оляни. Він не давав би ділу хід, аби вони були на одинці, а оскільки свідками його приниження стало все колгоспне правління, тож з Яшею не церемонилися. Аби іншим за науку стало, влаштували над ним показовий суд. А Галина, залишившись без чоловічої підтримки, пішла на ферму, взяла лаву корів і доїла їх до учорашнього вечора. А сьогодні вранці вона погукала свекруху, яка й собі покликала сестру Миронію, щоб та прийняла в її невістки сина. От тепер Поля іде до неї, аби Коля подивився на новонародженого брата.
   Зайшовши до хати, хлопець відразу ж відпустив материну руку й помалу підійшов до колиски. Піднявшись навшпиньки, він заглянув через її край, і дитяча пам’ять вмить змалювала іншу колиску, у якій колись спав його рідний братик. Дитя повернулося до матері і, продемонструвавши їй дві ямочки на пухлих щоках, тихо прошепотіло.
   – Мамо, дивись, це Петрик!
   Поля не змогла стримати сліз, підійшла до сина й на його голову положила руку, а в колиску засунула карбованець.
   – Хай здоровий росте та щасливий буде.
   Отак зовсім випадково ім’я і прив’язалось до дитини. Поля із сином незабаром повернулися додому, а в колисці залишився Петрик, адже ні Галина, ні Оляна більше не могли думати про цього «парубка», як про малого Петра.