Частина 11. Батько полковника.

   Прикриваючи очі від яркого сонця, Юхимія зупинилася в порозі й подивилася на сусіда, який важко перевалюючись на милицях, стежкою пробирався через город. Жінка неспішно замкнула хату, клямку заховала під стріхою й, обпершись об одвірок, стала чекати чоловіка, аби уже разом із ним іти до церкви. Сусіди часто ходили оцією стежкою, бо вела вона їх від шляху через Фросин город повз хату в садок, а звідти спускалася з гори донизу, аж у берег, набагато скорочуючи кучанам дорогу на село. Із ранньої весни й до пізньої осені, поки не розкисне земля у городі, тупотіли сусіди під вікнами Юхимії.
   – Зі святом тебе, Гришо! 
   – І тебе вітаю!
   – У Валяжки був?
   – Та був… – чоловік закусив губи й спинився перепочити.
   «І навіщо спитала? Чи мені діло є куди він ходить?» – аж засоромилася власних думок.
   – Ти до батька йдеш, чи на село?
   – Та ж на село… – буркнув так, що ледь почула.
   – Пішли тоді разом, удвох і дорога веселішою стане.
   Гриша підвів очі, посміхнувся й сильніше вхопився за милиці. Переставляючи тіло, він помалу прошкандибав попід стіною. Юхимія могла б швидко дістатися на село та, відчуваючи провину за нетактовність, не захотіла покидати сусіда, пропустила його уперед і пішла слідом, пожаліла й водночас вирішила, що сьогодні не варто ходити одному. Пуста калоша, яка теліпалась і волочилась по траві, від роси вже намокла й ніби прив’язала до себе очі. Гриша – інвалід війни; трохи нижче коліна війна відібрала у нього ногу, тож ходить тепер чоловік на милицях; ніколи не спішить, не біжить, а перевалюючись, тихенько поскрипує ними.
   – Постій, Гришо, – Юхимія присіла й акуратно підкотила штанину. – Так краще.
    Встала і мовчки направилися далі.
  Чоловік попереду, а вона назирці йшла слідом і скоса подивлялася: він високий, саме їй під стать, сіроокий, має русий чуб, який хвилями зачесаний на бік, тонкі губи, довгий ніс, підборіддя грубувате, наче з каменю витесане, і глибока ямочка на ньому. Гарний молодий чоловік! Чого не вистачає його жінці? Чого коверзує, біситься та постійно вигонить із дому? От, щоб Платон її повернувся з війни! Без ніг, чи без рук, їй було б байдуже. Вона на покуті його посадила б і не випускала би з хати. І хоча інвалід, каліка, все одно їй чоловік, а дітям батько. Та й не посмів би тоді сторож за жменю колосків, що син украв у полі, на коні ганятися за ним, копитами збивати з ніг і батогом шмагати по голих колінах. І перед мисленим зором матері постала перепоясана басаманами спина Віті. Юхимія зітхнула. Зітхав і Гриша, слухаючи в голові писклявий голос своєї Валяжки.
   – Не приходь більше до мене. Не хочу я тебе.
   – Та чого ж не приходь? Що я тобі зробив?
   – Гришо, не муч мене і сам не страждай. Не вийде в нас нічого.
  – Одною залишишся, як дочку підніматимеш?
   – То вже не твій клопіт. 
   – Як не мій? Моя ж дитина!
  – Одне й те саме! – Валяжка вже перейшла на крик. – Гришо!!! Скільки можна сюди ходити? Іди додому! І без тебе клопоту вистачає. 
   І прогнала, доброго слова в спину не мовила. Від тяжких споминів пудова туга повисла на шиї. Тіло від думок стало важчим, милиці якось голосніше заскрипіли, а від пильного ока Юхимії не вислизнуло й те, як трудно дається чоловіку дорога: сопе, закусує губи, сердито переставляючи єдину ногу.
   – Ти не поспішай, устигнемо ще.
  – А я і не поспішаю, – він і забув, що вона йде поряд. – Ти б, Юхиміє, сама пішла, бо зі мною поки дійдеш, то й запізнишся. Не солодко Вам тут під німцями жилося, то ж поспіши на свято.
  – Не солодко, це правда. Але День Перемоги – це більш твоє свято. Ти воював, ногу он на війні втратив, а ми що?.. Вдома сиділи, горбатились на тих гадів та чоловіків додому чекали, – потім подумала про його жінку і додала: – От тільки не всім випала нагода їх дочекатися.
І не покинула його, Гриша перевалювався попереду, а вона потихеньку йшла слідом. Стежка швидко вивела їх на дорогу, а там вже недалеко осталося.
   Трохи осторонь від шляху стояла на галявині дерев’яна церква з почорнілих дощок. Підходячи до неї, Юхимія ще здалеку помітила односельчан, які попереду церкви та біля могили позбивалися в невеличкі зграйки. Надгробок той виріс не так давно. Познаходили  Глуховчани за селом хлопців, що загинули в полях, позбирали їхні понівечені тіла і всіх поховали біля церкви в одній могилі. Відтоді приходять до неї вдови, згадуючи своїх чоловіків, ллють сльози за ними, оплакують невинні душі й оцих загиблих. Підійшовши ближче, Юхимія очима пошукала Фросю і, попрощавшись з Гришею, направилася до неї. Він теж примкнув до чоловіків і, повиснувши на милицях, закрутив цигарку.
   – Де ти його зустріла? – Фрося прихилила голову й шепотіла у вухо.
   – Біля хати.
   – Знову ходив миритися!
   – А чого вона його проганяє?
   – Бо дурна, то й виганяє. Живе не своїм розумом.
   Юхимія допитливо глянула на сусідку.
   – Ти ж не знаєш, мало з нами живеш. А я то з дитинства з ними! Текля воду мутить.
   – Як це?
  – А отак. Хата маленька, жити звикли вони втрьох. Із сестер заміж вийшла тільки Валяжка. От їм, старим дівам, і мішає чоловік. Текля гризе його з усіх боків, Марфа дров у вогонь підкидає, а та дурепа їх обох слухає.
   Юхимію і справді здивувала сусідчина дурість. Вигнати чоловіка, бо сестрам заважає!?
   – Ой, дурна!!! Пів села вдів, які тільки і мріють про чоловіка! Якщо не схаменеться, я не здивуюсь, що він пристане до якоїсь спритної молодиці. 
   Жіночки, що стояли навколо, раптом заворушилися, посхиляли голови і, подивляючись на шлях, зашепотіли, мов ядовиті змії. Юхимія з цікавості й собі глянула на дорогу. На зборище прийшли Степан із Манею. Кивнувши головами, вони привіталися й зупинились. Марія усвідомлювала, що саме вона зараз на вустах жінок селища, тож руки склала під грудьми, підперши ними бороду, задерла ніс, підійшла впритул до Степана й зверхньо подивилася на сільських кумушок. Не совісно їй! Хай і не надіються! Щастя вона своє відвоювала і незворушним видом усім показала, що на людські балачки їй абсолютно байдуже. 
   Юхимія очима повела по гурту і швидко знайшла те, що шукала. Тітка Миронія стояла поруч і, відвернувшись від прийдешньої пари, про щось гомоніла й сердито кивала в їх сторону. Трохи збоку стояли й дядько Сергій із племінником, хлоп’я  крутилося біля дідових ніг і поки що не помітило свого татка. Степан же навіть не глянув на дитину. І їй стало цікаво, чи признає він сина, коли той, побачивши його, підбіжить до нього. Сергія теж це турбувало. А ще він відчув і людську зацікавленість, бо немало перехопив спостережливих поглядів, які блукали від онука до Степана, тому, лишаючи людей можливості позловтішатися, сильніше стиснув руку Колі й заступив його від колишнього зятя. 
   От життя!!! У цієї дитини є батько, тільки батькові він не треба, у Гриші є донька, яка потрібна йому, та до неї його не підпускають, а в її дітей немає нікого й нікому вони не потрібні. І так стало їй важко, що вона увігнула голову й пішла додому.
   – Ти куди?
   У відповідь махнула Фросі, і щоб ніхто не помітив сирих очей, поспішила покинути двір сільської церкви. 
   Травень, що розбурхав Юхимії душу, збіг швидко. Відгули хрущі у листі, зацвіла в городах картопля, а на грядках, гнучи голови від задушливої спеки, зачервоніли маки. Широко розкидавши босі ноги й обмахуючи себе хусткою, Юхимія відпочивала під стіною.
   – Ох і пекло! Сонце вже на заході, а смалить так, наче воно в зеніті, – Фрося вийшла зі своєї хати, вмостилась поряд і помахала пеленою, провітрюючи собі ноги. 
   Пощастило Юхимії з сусідкою: добра, несварлива, от тільки сильно балакуча. Не дасть тепер спокійно посидіти та згребти думки до купи. І де ті балачки в неї беруться! За рік проживання з Фросею вона вже трохи звикла, що та постійно поряд. Живуть вони порізно, а таке враження, що не існує тої стіни, яка розділяє між ними їхній хатній простір. Якби пізно вона не приходила з роботи, якою б заклопотаною не була, Фросі до всього байдуже, кидає все й суне до неї в хату. Стукне баняк біля печі, чи лясне рогач об заслінку, вдосвіта, чи після смерку зацокотить швейна машинка, а уже риплять сінешні двері й сусідка пхає в них свою голову.
   – Ти вже встала! Ти ще не спиш?
   Спочатку все це дратувало дуже сильно, не звикла Юхимія до такого тісного сусідства, та живучи у власній хаті, від безвиході, чи може просто звикла, а змирилася з постійною Фросиною присутністю і не сердилася більше на неї. 
   Так само довелося змирилась і з тупотінням за вікнами. Страшно згадати, як сильно воно її лякало раніше! Подовгу не могла заснути ночами, допізна лежала й прислухалася, як бродять сусіди за вікном, здригалася від їхніх глухих кроків і, розтривожившись, до ранку лупала очима, так і не змігши заснути. А потім непомітно для себе звикла й перестала звертати на них увагу. Згодом навчилася розпізнавати кроки, за ними й орієнтувалася, хто і коли йде на роботу, із легкістю впізнавала, яка дівка крадеться, повертаючись із пізніх гульок, чи парубок, ввігнувши голову, тупотить під хатою, пробираючись після побачення, яке затягнулося аж до світанку. 
   Саме отакі звуки, що лопотіли літом, восени чвакотіли, а зимою поскрипували, і допомогли Юхимії прижитися на новому місці. Без них хата здавалася б пусткою, вони ніби живий хатній дух, який проганяв самотність, розвіював думки невеселі, та порушував тишу, що діяла гнітюче, особливо тоді, коли не було в хаті дітей. 
   Минали дні. Із завидною завзятістю вони повторювали один одного. Нічого навколо не змінюючи, життя йшло протоптаною стежкою, то чого ж Юхимія разюче змінилася! Кроки, на які жінка давно перестала звертати увагу, тепер повністю заволоділи її розумом. Шиє вона одяг, чи глибоко лізе в піч за баняками, очі самі собою знають, коли їм піднятися та подивитися у вікно, аби провести в ньому кульгаючу постать одноногого. Найменший шурхіт за вікном, швидкоплинне мерехтіння тіні на підлозі та далеке поскрипування дерев’яних милиць підказували їй, що він поряд і йде до своєї Валяжки. Йому ж невтямки, що його щоденні походеньки випустили на волю її самотність, яка гостро відчувалася темними ночами, і розбурхали заздрість, що не давала спокою і зле нашіптувала у вуха: чого такій дурепі, як Валяжка, бог зберіг життя її чоловіка? Чого Платон, осиротивши дітей, гниє в сирі землі, а Гришина дочка лишилась без живого батька? Чому вона, овдовівши, страждає не маючи чоловічої підтримки, а сусідка, за непотрібністю, відмовляється від неї?
   Кожного разу, коли Гриша проходив повз хату, вона шукала відповіді на власні питання, та на жодне так і не відповівши, проводжала його жалісливим поглядом заздрячи зловісно Валяжці. 
   – Он, іде вже. По ньому можна часи звіряти. 
   – Хто йде? – ще до того, як Фрося побачила Гришу, вона уже почула знайоме поскрипування.
   – Та хто ж?! Гриша!
   Юхимія відкрила очі й витягла шию в його сторону. Чоловік, який обережно перебирався через місток, був настільки далеко, що якби не милиці й відсутність однієї ноги, у ньому важко розгледіти Гришу. Він вже перейшов берег і, підіймаючись крутою стежкою вгору, зник на деякий час із виду, навіть скрипіння щезло. Відвернувшись, Юхимія знову обперлась на стіну. Мисленим зором вона побачила постать, яка важко вижимає себе руками, і помалу переставляючи милиці, піднімається вгору.
   – І скільки він ходитиме сюди? – Фрося не обурювалася, імовірніше її голос випромінював зацікавленість. 
      – А тобі що? Хай ходить людина.
     – Та мені якраз і байдуже. Хай ходить, може, новини які принесе. Тільки здається, що не до Валяжки він йде.
    – А до кого? – Юхимія здивовано глянула на Фросю.
  – До тебе! – і так щиро засміялася, що повністю оголила піднебіння, адже помітила, як подруга, розізлившись, закусила губи.
     – Ти що, геть здуріла? – це запитання процідила крізь зуби.
   – А що? Може, неправда? – жінка не переставала веселитися. – Чого він кожного разу подовгу сидить біля нас? Не видно, щоб поспішав до Валяжки. 
   – Так то він до тебе і приходить.
   – Ні, не до мене. Зі мною він сидіти не хоче. Коли тебе нема, закурить, затягнеться та й далі іде. А я не раз бачила, як Гриша повертався так і не дійшовши до неї. Тому ходить він до тебе. 
   – Ти дурна? Він же дитина! 
   – Тю! Яка ще дитина!? Йому вже тридцять років.
   – Саме так. Тридцять!!! А мені сорок!
   – Ну і шо?! – усе ще не хотілось здаватися. – Хіба вночі видно різницю?!
   – Послухай, Фросю! – Юхимія звелася на ноги. – Прикуси язика. Не дай Бог плітки селом поповзуть. Не патякай! 
   Кинула хустку на плече й сердито зайшла у хату. Сінешня прохолода засвідчила їй, наскільки сильно запашіли щоки. Фрося глузує з неї і не здогадується, що такі дурні жарти боляче ранили душу. Вона й без її жартів багато ночей не спала із-за цього парубка. Лежачи в постелі і слухаючи його кроки, проти волі усвідомила, що до неї отак ніхто не прийде, не пошкребе тихенько в шибку, не пригорне, не зігріє зимними ночами. Її жіноче щастя згинуло разом із Платоном і ніколи більше не пізнати його. Вдовиний вік їй відомий – самотньо коротатиме дні до глибокої старості. А з Фросею треба поговорити. Хай язиком не плеще. І так село гуде від постійних пліток про вдовині походеньки, не вистачало ще і їй на язики попастися. 
   Наблизившись до вікна, вона здалеку заглянула у шибку. «Он, як щебече! І що можна питати у нього, що аж до рота заглянула?» Відчуття, яке щойно проснулося, змусило відсахнутися. Невже ревнує? До сьогоднішньої розмови жінка була певна, що про Гришу думає лише тому, що заздрить Валяжці, чоловік у неї живий, а її Платон згинув, навіть невідомо, де й похований. 
   – Ну, а я тобі, шо казала! – Фрося вже стояла на порозі. – Кажу ж тобі, що не до жінки приходив. Бач? Додому пішов.
   – То, може, її вдома немає. 
  – Ага! Він мені теж таке сказав. Тільки звідки знає? – останнє додала швидко, аби Юхимія нічого не встигла вставити. 
  – Хай він, Фросю, ходить, куди хоче, – плечі знесилено впали, а руки повисли, наче мотузки. – Не суши собі голову. До мене не прийде, а якщо прийде, то вижену, – глибоко зітхнула і продовжила: – Дурниць більше не мели, бо буду сердитися. На цьому і порішимо. Чула?.. Я ось опару поставила, то прийдеш пізніше на пиріжки. 
   – Ой дурна! – жінка в порозі аж руки до неба задерла. – Хтось проворніший за тебе його забере.
   – Хай забирає, а я з дитиною не зв’яжуся.
   – Ти б, Юхиміє, хоча б про дітей подумала. 
  – А я саме про них і думаю, – засунувши руку в діжу, Юхимія замісила тісто. – Ти з чим пиріжки любиш?
   – Із маком, – трохи подумавши, запитала. – А мука яка?
   – Житня.
   – А пекла б із пшеничної, – і Фрося навела незаперечний аргумент. – Він же інвалід. І пенсію немалу має, і пайки добрі дають. Не голодували б ви тоді. 
   –  А ми й так не голодуємо, – прийшлося вже огризнутися.
   – Ага! Аби ти не крала на коморі пшеницю, то знаю я, якби ви не голодували!!!
   «Звідки вона знає! Може, і ще хто бачив?»
   Важка то робота для жінки на колгоспній коморі зерно сушити, та Юхимія не цуралася неї, навпаки, комірникові могорич заносила, щоб саме її до сушарки ставив. А там вона знала свою справу: закатувала повище рукава, тугіше затягувала пояс на спідниці і давай цілий день лопатою «молотити». Махала нею, а сама по сторонах зирила і, крадучись, щоб ніхто не помітив, у пазуху пшеницю ховала. Додому коли йшла, то руки широко розставляла, щоб усі бачили, що нічого не вкрала. А в сінях, навіть від власних дітей ховаючись, розстеляла на землі ряднину, ставала посеред неї й витрушувала з-під сорочки крадені зернини. За тиждень натягає їх, що до неділі на млинці вистачало.
   – Звідки знаєш?
   – Та не бійся, а то аж сполотніла вся. Бачила, як ти зерно витрушувала. Двері були прочинені, от я на тебе подивилася й собі красти почала.
   Засміялися обоє: Юхимія з полегшення, а Фрося з того, що подругу налякала. Реготіли  весело, нестримно та з легким серцем, бо усвідомлювали, що віднині можуть покластися одна на одну. А про Гришу більше не згадували. Та й переставши ходити на Шпиль, він дав можливість Фросі заспокоїтися, а Юхимії спати ночами, не до нього тепер, адже зараз середина літа! Після червневих дощів трави піднялися, соковиті стоять, буяють зеленню і, як шовк, шелестять на вітрі. Перший укіс дощі згноїли, тож біля другого треба покрутитися, бо якщо ще й цей пропаде, то не знайдеться чим Берізку годувати. Намахавшись косою вдома, а лопатою у коморі, Юхимії вже не до Гриші, їй би самій руки до ліжка донести та витягти вздовж тіла. Хоч Віті й виповнилося одинадцять років і косить хлопець на переміну з нею, та однаково для матері він ще малий, тож вона побільш сама орудовала косою.
   Повиростали діти Юхимії! І коли тільки встигли!?! Обернувшись, жінка глянула на дитину. Люба ще до школи не ходить, а вже, як доросла, позаду покоси перекидає. Смішна така! Платтячко в неї широке, віючись на вітрі, оголяє подерті коліна та товстенькі литки, а неслухняні косички постійно падають і їх приходиться раз-по-раз закидати за спину.
   – Любо!
   – Що, мамо? – підняла руку, затуляючись від яркого сонця.
   – Принеси, доню, води. Посидимо трохи та перепочинемо. 
   І та зірвалася з місця (тільки п’яти замелькали) й побігла до верби, де в прохолоді її тіні стояла банка з водою. 
   – Втомилася? – мати забрала в дитини воду і спрагло припала пити.
   – Ні, вдушилася.
   – Пити хочеш?
   Дитя помахало головою й простягло руки.
   – На, пий. Тільки не поспішай, адже сильно холодна.
   Напившись, Люба поставила банку біля обриву, і Юхимія схопила дочку, посадила на коліна і, ніжно огорнувши руками, притиснула до себе.
   – Ох, ти моя помічниця! Щоб я без тебе робила?! Сама я і до вечора не справилася.
   Люба, задоволена маминою похвалою, зручніше вмостилася в ніжних обіймах. І отак віддихаючи, дві чорноокі копії погойдувались на обриві, пеклися на безпощадному сонці, і навіть вітер не рятував їх від задушливої спеки. 
   – Мамо, он Надя іде!
   – Де ти її бачиш?
   – Он біля річки, між вербами. 
   Юхимія придивилася і справді дочку взріла. Залюбувалася мати дитиною! Ситцеве плаття вигідно підкреслило її високий стан і тонку талію, широкий поділ, нижче колін, хвилями прикрив стрункі ноги, волан на рукавах прикрасив витончені руки, а юні груди уже досить помітно підняли квітки на тканині. Її Надія вже не дівчинка! П’ятнадцятий рік пішов! Як не боляче визнавати, а через якихось три-п’ять років зайде зять у хату й забере в неї помічницю. Саме помочі діждала, так не втримаєш, вилетить пташка із гнізда! 
   – Мамо, чого печетеся тут на сонці? Вставайте. Пішли до хати. 
   Юхимія знизу дивилася у сірі «Платонові» очі. 
   – Ти сестру забирай, а я ще два покоси переверну й дожену вас.
   – Увечері перевернете, або давайте я допоможу, і тоді разом підемо.
 – Ні-ні! Ви собі ідіть. Обід подавай, бо тобі знову на поранку в колгосп, а я увечері знову перевертатиму. Сіно ж майже готове! Дасть Бог, дощу не буде, то й заховаємо завтра.
   Дівчата стежкою пішли до хати, а Юхимія схопила вила й поспішила перевернути останні покоси. Майже закінчила, коли крізь шелест сухої трави почула знайоме скрипіння дерев’яних милиць. Повернулася – і справді Гришу узріла, той саме переходив через місток. Швиденько перекинувши сіно, вона застромила в землю вила і стала чекати його, щоб вже вдвох піти з городу. «Місяць не приходив! До Валяжки йде чи за дитиною скучив?»
   – Здраствуй, Юхиміє! – зрадів, що з нею побачився, та що угору не прийдеться лізти.
   – Здраствуй! Давно ти в наші краї не заходив. Не хворів часом?
   – Ні, все добре.
   – От і слава Богу! Пішли, доведу тебе до хати, – і Юхимія повернула, щоб піти.
  – Постій, – Гриша ледь не впав, так хотів її зупинити. – Я до тебе прийшов. Підійматися не будемо, тут постоїмо.
  – До мене? А яке ж у тебе діло до мене? – щиро дивуючись, жінка зробила крок назустріч.
  – Ти тільки послухай, не відмовляй відразу, – у горлі в чоловіка все пересохло, тож він закурив і тільки тоді зміг заговорити. – Виходь за мене заміж, Юхиміє… Я добрим господарем у домі стану. Не ображу, ні тебе, ні дітей твоїх... – знову затягнувся й випустив з рота сиву хмару. – Чого мовчиш? Скажи що-небудь.
   А Юхимія і справді мовчала. Оглухла сердешна! Аби хто по голові кувалдою вдарив, і то краще б почула. Спантеличили її Гришині слова, зненацька застали, от вона і мовчала, ніби обухом прибита.
   – Гришо… – почала мимрити, не знаючи, як відмовити.
   – Зачекай, – перебив її й аж руку простяг. – Не кажи нічого. Увечері прийду. Як смеркне, жди мене.
   – Не приходь, не ждатиму! – крикнула в спину, та він її вже не слухав, помалу пошкандибав додому. 
  Не стримуючи посмішки, Юхимія поверталася з городу. «Це ж треба таке! Заміж! Хто б міг подумати!» Веселилася і ніяк не могла докупи стулити рота, та чим ближче вона підходила до хати, тим швидше зникала посмішка, адже на причілку на неї чекала Василина. «Що їй треба? Чого в таку даль прийшла?»
   – Доброго дня, Василино! «Ох і пузо! Не сьогодні-завтра народить»
   – Та що в ньому доброго! – жінка налетіла з ходу. – Я з тобою лаятися прийшла.
   – Чого? Що я зробила? 
   – Ти нічого, а от твій син! 
   – А він що накоїв? – і Юхимія, наче здулася, і ростом поменше стала.
  – Груші обірвав! Хай би і їв, щоб його розперло, так вони ж ще зелені! Та й не в грушах діло, Бог з ними! – розказувала, а на очах уже і сльози забриніли. – Він же, паразит такий, мене вдарив.
   – Як ударив? – серце в матері ніби підскочило.
  – Зістрибнув із груші й впав на землю. Я його за піджак схопила, а син твій мене ногами вдарив прямо в живіт. Я Юхиміє, аж ноги задерла, – і бідолашна жінка почала плакати. – Думала, що й народжу під деревом.
   Юхимія слухала й не тямила, як реагувати. Що цій жіночці сказати? Чим зарадити?
   – Не плач, – підійшла, взяла під руку й повела в хату.
   – Я заходити не буду, а ти поговори з ним.
   – Поговорю, поговорю. Не турбуйся. 
   Василина з двору пішла, а Юхимія в порозі застрягла. «Вчора Чабаниха приходила, скаржилася, що грушу в неї обдер. Сьогодні Василина прийшла. Хто завтра прийде?» І закусивши губи, жінка зайшла до хати. 
   – Надю, де Вітя? – шукаючи сина, як божевільна, очима метала по закутках.  
   – На печі ховається.
   – Ану злазь! – і миттю кинулася до лежанки.
   – Не злізу.
   – Не змушуй мене вилазити до тебе. Гірше буде!
   – А що він накоїв? – дівчата подавали до столу і зловтішалися, їм частенько  діставалось від брата, то ж тепер нехай отримує по заслузі.
   – А він зараз злізе й всім нам розповість.
   Вітя приттю злетів із печі й гунув до дверей. Юхимія від несподіванки трохи замешкалася, та вчасно схаменувшись, піймала сина за вухо.
   – Ти куди? Ану стій! Скільки тобі казати? Не лазь по чужих городах! Коли ти вже наїсися? – одною рукою крутила вухо, а іншою тяглася до качалки. 
   Хлопець простежив за напрямком материної руки і двинув із хати, ледь вухо їй не лишив.
   – Куди це він так попер? – Фрося стояла вже на порозі. – Добре, шо відійшла, а то збив би з ніг!
   Юхимія у відповідь лише відмахнулася.
   – А ти знаєш, який зі мною казус стався?
   Навіщо питати? Їй тепер і рота не заткнеш, для того ж і прийшла, щоб розповісти. 
   – Я, Юхиміє, що в глечик молока націджу, то воно все зникає. Я уже й на кота грішила і в коморі запирати його стала, а молока не стає і не стає. Все не могла втямити, куди воно пропадає!? Ти не знаєш?
   Юхимія дивилась на сусідку, як на божевільну. До чого тут молоко? Свого клопоту вистачає, щоб ще й про це слухати. Та вибору в жінки не лишалося, із хати ж людину не вигониш, тому смиренно продовжила слухати.
  – А сьогодні приходжу з роботи, відкриваю хату, а там Вітя твій, – Юхимія аж шию витягнула, настільки ретельно почала дослухатися. – Смиренний такий, як ангел! Сидить під вікном і мене виглядає. Я у хату, а він в’юном під ногами вислизнув і здрейма. То я оце думаю, чи не його рук діло!? Як ти гадає, Юхиміє?
   А Віті справді свого молока було шкода. Пив чуже, бо воно ж смачніше! От він і занадився до сусідки через горище лазити. Вилізе на хату, через ляду в стелі спуститься у сіни, молока надіп’є і вже через двері спокійно виходить у двір, хату на засов закриє, ключ під стріху заховає і йде собі з богом. А сьогодні тітка, як на гріх, не на засув заперла двері, а клямку знадвору накинула, от він і попав у пастку, із якої не зміг вибратися.
   «Ну от!!! Не довго  і чекала. Ще й Фрося прийшла». 
   – От паразит!!!! Ну, шо ти скажеш!? – Юхимія, як маятником, скрушно хитала головою.
  Провівши сусідку й трохи схолонувши, вона важко сіла до столу, а дівчата, дістаючи з баняка картоплю, прихали й веселилися. Дивлячись на них, Юхимія  не втримала сміху.
   Пересміявшись, вони пообідали, перемили ложки, й Надя почала збиратися на ферму. Весною вона закінчила школу й на другий же день влаштувалася на роботу, тепер із ранку і до ночі пропадає на свинофермі. Вдень прибіжить на обід, матері прихапцями допоможе і знов тікає до малих поросят. Добра пара рук щезла з Юхиміїного дому, по господарству роботи вдвічі прибавилося, а вона й сама не вдома, прилетить з комори і, як в’юн на сковорідці, на всі боки викручується, тільки і встигає, що метатися від печі та до машинки, ще й корова в хліві мукає і бур’ян на городі не спить, до нього руки теж треба прикласти, бо той свої «голови» поверх картоплі вже показує. Від роботи вгору ніколи глянути! За домашніми клопотами не помічаєш, як і дні збігають. І коли тільки встигають!? От і сьогоднішній день до заходу дійшов, прийшла пора вечерю ставити. Юхимія взяла в руки рогач, посунула його в піч та так і заклякла зігнута. «Що це?» На дворі настільки голосно ляснуло, що вона шию в плечі сховала. «Грім? Де він взявся? О Боже!!! Сіно! Воно ж майже готове!»
   – Любо, як Вітя з’явиться, хай прийде та допоможе мені сіно складати. 
   Падаючи з рук, рогач голосно стукнувся об землю, але Юхимія не озиралася на нього, схопила хустку й вискочила з хати. 
   Дитина змовчала й не призналася матері, що брат на печі ховається. Ще вдень помогла йому туди прокрастися, сама ж і ковдрою накрила, та й знаючи, що той голодний, вкрала для нього шматок пирога. Вітя ж, остерігаючись материного норову, висунув голову, у вікні провів її поспішаючу постать й посунувся назад, не пішов за нею, а поглибше зарився в подушки.
   Юхимія бігла городом і, шукаючи з якої сторони гроза надвигається, на всі боки вертіла головою. Спускаючись донизу, молилася богу, аби лише встигнути, хоча б не все, хоча б половину сховати. Вітер рвав на ній спідницю, зривав з голови хустку, та вона не звертала на нього уваги, схопила вила, побільше набирала на них сіна і, картаючи себе, складала його в копицю. Сонце недаремно смалило, спека обов’язково накличе грозу, як про таке можна забути? Вітрюган здував її з ніг, із ґабель виривав пучки соломи, стерня до крові поздирала ноги, та вона, вправно орудуючи вилами, все не спинялася. Грім гуркотів розкотисто, протяжно, земля під ногами двигтіла, блискавиці роздирали почорніле небо, і як тільки Юхимія викинула останній навильник сухої трави, завершивши в такий спосіб копицю, на землю спустився рясний дощ.
   Встигла!!! Швиденько насмикавши оберемок сіна, вона кинула його під копицю й щасливою всілася на нього. Вода тепер ніяк не нашкодить сіну. Дощ безпощадно мочив босі ноги, а жінка біля стогу, ховаючись від його косих струменів, щільненько жалася і потроху заривалася в сіно. Пориви вітру, шелест сухої трави над головою позбавили її можливості що-небудь чути. Сидячи в крихітній схованці, їй лишилося одне – тихенько любуватися грозою.
   Яскрава блискавка освітила небо, і Юхимія, здригнувшись, ледь не закричала вголос. «Боже!!! Звідки він узявся!» Перед нею в блискавичному світлі появився Гриша, він висів на милицях, поли його піджака, оголяючи мокрі груди, люто тріпотіли на вітрі.
   – А я ще здалеку тебе помітив. Спішив. Хотів допомогти.
   Зробив крок – і милиці впали. Сповзаючи по намоклому сіні, чоловік сів поряд. Оговтавшись від переляку, Юхимія очима пробігла по милицях, а потім і по пустій калоші. 
   – І яка ж мені поміч від тебе? – сказала і схаменулась, адже ні за що образила людину.
   – Я іноді забуваю, що безногий, то я скоріш тягар, ніж помічник.
   – Гришо, ти не ображайся.
   – Та я й не образився. Звик. Жінка часто очі виїдала, що в домі я не чоловік.
   – Я тобі не жінка, щоб дорікати.
   – То стань нею. Юхиміє, я хоч і без ноги, та все вмію робити.
   – Не приходь. Ще вдень тобі сказала. Та ти ж не слухав.
   – Та чув я, – сказав і голову на груди повісив.
   – То чого ж прийшов?
   «Бо надію мав. Та хіба їй скажеш! Невже жінка розуміє чоловіка!? Як пояснити їй, що самоту жити тоскно, хоч і каліка, та все ж чоловік. Хіба їй втямки, як важко приходити додому й лягати в холодну постель. Вона, мабуть, не повірить, що я уже забув якою солодкою може бути жінка! Вдови проходу не дають, тільки мені не швидкоплинних побачень треба, душа сім’ї жадає. А вона саме така, для сім’ї, я відчув це відразу. Забрала мій спокій, манить до себе, заволоділа душею вдень, а вночі тілом. Якби не вона, та хіба я ходив би до Валяжки!? Я ж і ходив, щоб її бачити! От тільки таким не поділишся! На сміх підніме, ще й прогонить. Он говорити не хоче, відвернулась й очі прикрила. Огидний я їй».
   Гриша навіть не підозрював, що Юхимія сховала очі, аби він не помітив сліз, що накотили від образи, яку той, прийшовши сюди, ненавмисно наніс. Цей молодий чоловік давно розбурхав жіночу душу. Думки про нього й про насолоду, що можуть дарувати дужі руки, не давали ночами спати. Вона ж не стара, але вже забула про плотські втіхи, пам’ять про Платона заважала їй, та вона й сама гонила від себе будь-які думки про іншого чоловіка. Не вірилося їй, що хтось зазіхне на неї. Кому потрібна жінка з трьома дітьми? Ось і Гриша прийшов поглузувати. Повтішається, насититься й піде додому. Слави наробить на все село! Образа очі слізьми застеляла. Молодий він ще, аби зрозуміти вдовину душу. Йому ж не втямки, як воно лягти в постель, коли в ній не чекає ніхто, та й самій нікого дожидати.
    Дощ розходжувався сильніший. Не сидіти ж тут до ночі! Юхимія відкрила очі, щоб попрощатися та піти, але буря, що розверзлася навколо, грім, блискавиці, проливний дощ з поривами вітру – ніщо не стало на заваді двом постатям із витягнутими ногами мокнути під дощем і, не відриваючи погляди, як мотузкою, прив’язувати себе один до одного. 
   Довге пасмо волосся вибилося з-під хустки і, ніби чорна п’явка, прилипло до мокрої скроні Юхимії. Гриша подався вперед і, заложивши його за вухо, прибрав пасмо з обличчя. Жест був наскільки обеззброюючий та природній, що насторога, яка виникла до чоловіка, раптово зникла. Зачаровано дивлячись у вічі, жінка слухала, як рука, сховавши неслухняне волосся, повільно торкнулася шиї, а потім спустилася й на груди. Від ніжного дотику озноб пройняв тіло, давно вже ніхто не торкався її. Мимовіль розслабившись, Юхимія обм’якла, мокра сорочка обліпила повні груди, і вони предстали світу у своїй пишній красі. Не в силах відвести від них погляду, Гриша накрив їх руками.
   – Юхиміє, виходь за мене заміж.
   Жінка схопила чоловіка за руку, захотіла її відкинути та, зробивши помилку, заглянула тому у вічі. Його очі, як у побитої собаки, дивилися на неї з ніжною та безмежною відданістю, у них не помітно нічого глузливого, ані крихти нахабства.
   «А чого «ні»? Чи я не жінка? І чим я гірша? Фрося правду сказала: «Думай про дітей». Вона, може, і досі пручалася б долі, та жіноча сутність почала в ній прокидатися: у вухах зашуміло, груди під чоловічими руками налилися і від приливу крові поважчали, серце вистрибувало і глухими ударами відбивалося в скронях. Щось важке та тепле перекотилося в низ живота, а через мить розлилося жаром. Ноги, руки від такого тепла стали ватяні, спина обм’якла, а розум затуманився. Прикриваючи повіки, Юхимія сильніше стиснула Гришину руку і, опускаючись на підстелену солому, повільно потягла його на себе.
   Вітер заглушив томні стогони, а грім із блискавкою, любуючись схрещеними тіла, стали єдиними свідками шлюбного союзу.
   Вітя спав чутко. Проснувшись вдосвіта, він боявся, що мати вилізе на піч й відхрестить за непослух, тому обережно висунув голову й пошукав її очима. Вона саме розтоплювала піч, а за столом чомусь сидів дядько Гриша. 
   – Проснувся? Злазь уже, – аж від серця відлялго, коли почув по голосу, що мати не сердита. – Нашим молоком снідатимеш, чи до сусідки полізеш? 
   Не розуміючи, чого дядько сидить у хаті, трохи сторонячись його, хлопець сів до столу. Юхимія поставила перед ним стакан молока й окрайок хліба.
   – Снідай та гони Берізку в поле. І Фросину корову жени! Паси тепер двох, якщо з обох молоко любиш! – і ніжно погладила сина по голові.
   Поснідавши, Вітя на пашню погнав корів, а Гриша зостався і господарювати почав з того, що уже до вечора перегородив горище.