Частина 10. Батько полковника.

   Весна завітала й у Глухівку. Легенький подих вітру наповнив двір пахощами весняного цвітіння. У густому яблуневому та грушевому цвіті потонула хата, а подвір’я вкрилося молодим споришем. Біло-біло закипів у вишневих садах куток. 
   Сьогодні особливий день – дев’яте травня тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року – п’ята річниця перемоги над фашизмом. У селі не знайти хати, де б не погосподарювала війна та не відібрала господаря, сина чи дочку. Тому жіночки поспішали сьогодні, намагалися якомога раніше впоратися по господарству, одягти найкращий одяг та й, гукнувши найближчих сусідок, піти до церкви, щоб там, не поспішаючи на обідню поранку, відстояти службу, провідати братську могилу, вшанувати пам’ять загиблих, згадати своїх чоловіків, синів і дочок, які не повернулися додому.
   Святково вбравшись, серед току стояли й Сергій з Миросею. Вони чекали на свого внука, який, колупаючись у носі, появився на порозі в коротеньких штанцях, у новій полотняній сорочці, міцно тримаючи матір за спідницю. Підійшовши до нього близенько, Миронія взяла його за руку й поспіхом потягла з двору. Утрьох пішли вони шляхом. 
   Проводжаючи їх, Поля стояла й дивилася на малолітнього сина. Він з усіх сил намагався вирвати в баби свою руку. Миронії, щоб заспокоїти внука, навіть прийшлося сіпнути його, та той, наче на шило сів, ще з більшим старанням смикався і не ущух, аж поки не вирвався з її міцної хватки. Звільнившись, він підбіг до діда, своє рученя вложив йому в мозолясту долоню і вже, як покірне теля, поглядаючи на бабу з-під лоба, смиренно йшов поруч із дідом. Миронії нічого не лишалося, як невдоволено закусити губу, роздратовано хмикнути й поспішити вперед. А Сергій, не ховаючи бісики, насмішкувато крекнув і задоволений, що з онуком за руку йде, гордовито чимчикував слідом. Скрушно хитаючи головою, Поля повернулася у двір.
   Провівши батьків на свято, вона взяла татів стільчик і помалу пішла шукати місце під стіною. Сіла біля хати там, де крізь густе гілля пробивалися промені сонця і виднілися клаптики чистого неба. Шерстяною хустиною вона накрила коліна, сперлася на прогріту стіну, руки зложила в пелену і, відкинувши голову, полегшено зітхнула. У стрісі її погляд примітив ластівку. Та вила гніздо й невтомно, раз-по-раз приносила в дзьобі грудочку вологого ґрунту, аби спорядити затишне житло. Також слухала, як співають пташки в гіллі, як гудуть бджоли, перелітаючи з квіточки на квіточку. Заплющивши очі, насолоджувалася яблуневими пахощами, які з усіх боків хвилями лилися на неї. Тихо сиділа і, пригрівшись на сонечку, задрімала.
    – Полю, чого ж ти тут сидиш? – Санька вскочила в подвір’я і, побачивши її під стіною, від обурення аж хлопнула себе руками по колінах.
   – Ох, тітко! Ви таки хочете моєї смерті, – стрепенулась, ледь не впавши зі стільця, мружилась, відганяючи чорні кола перед очима. – А ви чого тут ходите? Чого ще й досі не біля церкви? 
Дивно було зараз бачити її тут, бо, залишившись вдовою з трьома дітками на руках, Санька поважала свято Перемоги. Тихенько, щоб ніхто не бачив та не глузував, що вона богомільна, носила панахиду батюшці, молилася за упокій душі покійного, навідувала братську могилу і, вдосталь наплакавшись над її надгробком, вкрай виснаженою пізнього вечора поверталася додому.
   – А я якраз зібралася. Вийшла на шлях… І вгадай, кого встріла?
   Трохи оговтавшись від переляку, Поля мовчала. Кожного разу, дивлячись на беззубий рот сусідки, слухаючи її забавне плямкання і те, як кумедно вона шепелявить, не могла довго на неї ображатися, тому, хоч і перестала сердитися, однаково не відповідала. Санька ж, незважаючи на Полине невдоволення, витримала паузу й урочисто сповістила:
   – Яша з тюрми прийшов!
   Чи то зойк, чи то схлип вирвався з грудей Полі. Боже! Як же довго вона його чекала! Із повними очима надії піднялася, хапаючи хустку, що сповзала з ніг. 
   – Тітко, ви не глузуєте з мене?
   – Та ти шо! Чого б це я жартувала? Кажу ж тобі, шо вийшла на шлях і побачила, як у хвіртку до Оляни заходить Яша. Худючий, як тичка, але ж я його впізнала!
Поля далі не слухала, кинула хустку й подріботіла з двору. Санька дивилась їй услід, сумно хитаючи  головою: «Як сильно вона змінилася!»
   Хто давно не бачив Полю, стрівши її, не впізнавав би. Санька й сама іноді не признавала в ній ту молоду жінку, що колись пашіла здоров’ям. На цілу голову стала нижча; хвороба зігнула її навпіл; худнула, танула на очах, як воскова свічка. Риси її обличчя загострилися, шкіра змарніла, набула бронзового кольору, а очі… Ні, очі – це єдине, що залишилося від колишньої Полі. Вони, як і раніше, були живі, широко відкриті, і незважаючи на пережите горе, не згасли, а сяяли на її худому обличчі, як і колись. 
   Залишившись наодинці, Санька трохи потопталась на одному місці, приложила руку до лоба, ховаючи очі від яскравого сонця, повернулась до городу й думала, що ж їй робити. Рілля після дощу підсохла, стежки протоптані, тому, щоб скоротити шлях та надолужити згаяний час, через городи, навпрошки, пішла в село.  
   А Поля, не відчуваючи ніг, задихаючись, бігла шляхом, адже спішила побачити рідного брата. Нарешті вона його дочекалася! Його приїзд для неї – ковток свіжого повітря, промінчик радості й надії. Йому єдиному вона пожаліється на гірку долю. Від нього єдиного отримає підтримку. Не спиняючись, вона прибігла до материного двору, а побачивши брата, зупинилась і завмерла у хвіртці. Серед подвір’я Яша міцно обіймав свою Галочку. Як високий соняшник, склонився над її головою і ніжно огортав руками, а вона, схрестивши руки на його спині, щільно жалася до нього молодим зголоднілим тілом. Трохи осторонь стояла й Оляна. Мати раділа приходу довгожданого гостя й кінчиком хустини витирала непрохані сльози.    
   – Брате!!!
   До болю знайомий, рідний сестрин голос вивів Яшу з оціпеніння. Повернувшись йому назустріч, він побачив, як, широко розкинувши руки, до нього біжить якась незнайома жінка. Одна мить – і вона впала в його обійми.
   – Брате, мій! Ти приїхав, – припавши всім тілом, Поля обняла його.
   – Поля? – впізнати вдалося тільки її голос.
   Яша захотів обняти сестру, заніс руку та й зупинився – в його око впав горб, який сильно випирав з-під сорочки. Ошелешений, він згидував торкнутися спини.
   – Сестро, що з тобою сталося? – та й на схилену голову опустив руку.
   І блискавкою пролетіло перед її очима все те, що відбулося з нею.
   Вона народила сина. Степан, спокутуючи провину, не пішов тоді додому. Він не відходив від неї ні на крок. Навіть Сергій відтанув, коли, зайшовши в хату, побачив, що зять, погойдуючи колиску, сидів біля ліжка й тримав на колінах ще й старшого сина.
   – Здоров, Степане, давно ти не заходив до нас. Дорогу забув чи як? 
   Сказав і вкляк, між ребрами сильно заболіло, то Миронія заходила позаду. Тож, щоб змусити чоловіка проковтнути язик, не пожаліла сили – добряче штовхнула в спину. Подумав в ту мить: «Ти ба, яка, а жаліється, що слаба!» Сергій помітив, що зять підіймається, аби привітатися з ним. «До біса?! Як же не хочеться тиснути йому руку».
   – Сиди, сиди, не вставай, – і поблажливо, пропонуючи сісти, помахав рукою. 
   Степан опустився на місце, а Миронія нерозбірливо бурчала і, непомітно штовхаючи в спину, пхала чоловіка до столу. Притих він уже, а ще, жаліючи дочку, не чіпав більше Степана. Поснідали, а потім і пообідали в цілковитій тиші. Сильна тестева неприязнь не завадила Степанові ще й до вечірнього столу присісти і, що викликало в усіх немалий подив – він і на ніч нікуди не пішов. Лише на ранок сходив за речами і ще до обіду повернувся додому. Отак Степан знову перебрався до Полі. 
   Вона тішилася своїм жіночим щастям, щоб не зурочити, навіть матері боялася в ньому признатися. Їй невтямки, що тій непотрібні зізнання, бо сама жінка й не забула, як колись так само і в неї очі горіли. Миронія, звичайно, раділа за свою дитину, але її турбувало геть інше питання. Придивляючись до доньки, хоч та всіляко і намагалася приховати, мати бачила, що Поля ніяк не може відійти від пологів. Найлегша домашня робота швидко викликала в неї втому, руки ослабли, і з них завжди щось випадало. Звернула увагу й на те, що останнім часом вона уникає зі всіма сідати до столу. Прослідкувавши за нею, Миронія збагнула, що та втратила апетит і потроху перестає їсти. Майже кожного дня доходило до сварки і, лише сильно розсердивши матір, Поля уступала їй і через силу запихала їжу собі до рота. Вона боялася зізнатися, що вже самі запахи викликали в неї нудоту, а іноді й неконтрольовані напади блювоти. Єдине, що йшло Полі в душу, так це ті квашені огірочки, що приносила Оляна, коли приходила навідати внуків. 
   Миронія бідкалась, а Поля на всі її нарікання не звертала уваги. Життя в неї налагодилося, тому й не журилася. Зранку Степан ішов на ферму, а ввечері, після вечірньої поранки, ніде не затримуючись, спішив додому. Вона раділа його приходу, і незважаючи на постійний сильний біль у спині, насолоджувалася спокійним сімейним життям. 
   Час ішов. Тримати спину прямо ставало дедалі важче. Полегшено здихнути або що-небудь зробити по господарству Полі вдавалося лише тоді, коли вона згиналася в спині. Те, що приходилося сутулитися, їй і самій не подобалося, та, приховуючи недугу, і тут знайшла вихід: перед чоловіком Поля випрямлялась, вдавала із себе струнку і здорову жінку, не горбилась, не стогнала і не скаржилась ні на що. А як тільки лишалась наодинці, могла дати собі слабину.
   Сергій цілими днями пропадав на роботі. Степанові, хоч і жив він тут, було до всього байдуже. Тому вони не помічали того, що кожний день виїдає Миронії очі: з наближенням зими Поля ставала слабша; частішали ті дні, коли вона взагалі не піднімалась із постелі.               
   Слухаючи нічні звуки, Поля вкотре тупилася в стелю. Її спину підпирала висока подушка, руки безвольно лежали поверх одіяла, а по скронях, звільняючи біль та образу, що випікали душу, повільно стікали сльози. Життя… Яке ж воно несправедливе! Вона ж у нього багато не просила. Лише хотіла бути здоровою. За свою хворобу перед чоловіком відчувала провину і тому, щоб не терпіти зараз на собі його байдужість і не зустріти холодний, як зимова ніч, погляд, не ворухнувшись лежала в ліжку. Боячись його розбудити, терпіла біль у всьому тілі. Степан же спокійно спав поруч, ткнувшись носом у подушку, сопів і не чув, як у лихоманці тремтить її гаряче тіло. Воно давно втратило для нього всяку привабливість. Він не приховував цього, а Поля, дивлячись на себе в дзеркало, не звинувачувала його. Щоки в неї впали, ніс загострився, шкіра стала суха й потемніла, а на спині помалу ріс горб. Сама себе не впізнавала. Терпіла чоловікову байдужість і була щиро вдячна, що він поряд, не пішов до Маньки та не покинув двох дітей.  
   Сніг ліпив у вікно. Мороз помережив холодні шибки. Від самої землі аж до хмар надворі бушувала хурделиця. Дивлячись у стелю та прислухаючись до її голосіння за вікном, Поля, виснажена гнітючими думками, заснути змогла лише на ранок, але холод, що торкнувся лоба, невдовзі розбудив її. Розплющені очі побачили перед собою стривожене материне лице.
   – Доню, шо з тобою? Ти гориш уся. 
   Поля байдуже прикрила повіки. Їй навіть важко стало говорити. 
   – Шо в тебе болить?
   – Усе! – Поля підняла руку і на кисті відтягла шкіру. – Навіть шкіра болить. 
   Так і не розплющивши очей, руки кинула на одіяло. Миронія тихо вийшла з хати й погукала чоловіка. Після нічного снігопаду той не розчищав подвір’я, а рив траншеї у снігу.
   – Сергію, її до лікарні треба. 
   – Та як же її туди завезти?!  
   – Боюся я Сергію, шо...
  – Миросю, дороги ж замело! – перебив жінку, не давши їй договорити. – Ти подивись, шо робиться кругом!
   – А ти не про заметені дороги думай, а про те, шо станеться, коли до ранку вона не доживе. Іди на колгосп та проси, щоб сани запрягали. 
   Розгнівавшись, вона повернула в хату, а Сергій на порозі остався. Із місця зрушити не міг. Обухом вдарили по голові жінчині слова: «Як до ранку не доживе? Шо вона таке каже?!» Потоптався на місці, покрутився і на шлях пішов. Із двору вийти так і не зміг, адже цілу ніч хурделила метелиця, вітер скаженів, кружляв сніжними вихорами, тож снігу намів вище пояса. Через це неподобство шляху тепер не видно. Глянув Сергій на Опанасову хату, потім перевів погляд на Михайлову – вони ніби хустиною напнуті, повністю заметені снігом, бо від поля його вище стріхи намело. Як на ферму добратися? Потоптався біля хвіртки й повернув у двір. Городами вирішив пробиратися. Таки тут ті нічні бешкетники меншу силу мали: не розганялися, не наносили снігу до пояса. Нижче натягнувши шапку, із відчаєм в очах Сергій пірнув у сніг. Ішов провалюючись аж по коліна, грібся руками, спішив так, що швидко й змокрів, але ходу не збавляв – жінчині слова підганяли. Гнаний її страхами, до вечора таки завіз дочку до лікарні.
   Понад місяць вона вже там. Степан, на великий подив Сергія, не перебрався додому. Хоч і жив, як чужий, та з ними остався. Мовчки йшов, мовчки приходив, вечеряв, не подякувавши, міг і з-за столу встати, бавив трохи дітей і, слова не сказавши, лягав спати. Для Сергія важке таке хатнє мовчання. Для нього вечірня пора – найсвятіша. Найдорожчі ті миті, коли після робочого дня є вдосталь вільного часу, щоб з родиною посидіти за столом, не поспішаючи, обговорити плани на майбутнє, послухати жінку, яка, смакуючи кожне слово, щедро переповідає останні сільські плітки. А з того дня, коли в їхньому домі появилася ще й маленька Поля, Сергій любив посидіти ще й на лежанці. Кожного вечора сідав він біля неї близенько, звішував ноги, і вони разом, наглядаючи за господинею, чекали, коли їх покличуть до столу. 
    – Ну, Полю, розкажи мені. Як у тебе день пройшов?
  Зайвого слова з неї не витягти. Мовчить. Про що можна поговорити з дитиною, щоб вона переляканим вовченям перестала дивитись на нього з-під лоба? Не знав, сердешний, із якої сторони підступити. Що спитати в неї?
   – Ти до Яші бігала сьогодні? 
   Ось де очі загорялися! Оживала дитина! І ямочки на щічках починали бігати. Схопився Сергій за цю ниточку, потягнув і розплутав клубок дитячих страхів, образи до матері й недовіри до нього з Миросею. Відтоді в них усіх життя змінилося. Розказуючи про братика, Поля ділилася і своїм життям. Сергій уважно слухав дитяче щебетання й тішився тим, що, підростаючи, із кожним роком доньчині страхи, які тяготили її, розвіювалися, а на їхнє місце приходили надії на здійснення завітних мрій. Сам не зогледівся, як вечірні посиденьки стали невід’ємним атрибутом у їхньому житті. Тому зараз Сергія дратувало безглузде Степанове мовчання, хоча для нього воно було зрозуміле. Незрозумілим залишалося одне: чого він досі живе з ними? Степан жодного разу не те, що не провідав Полю, навіть словом не обмовився про неї.
   Зима цього року, як ніколи, прийшла сніжна з рясними снігопадами, лютими вітрами та скрипучими морозами. За село боязно носа показати, бо, замешкавшись допізна в дорозі, можна заблукати, а до ранку замете так, що і сліду ніхто не знайде. Глухівка примостилася далеко на відшибі. Рідко якийсь гість забреде сюди в негоду, та голові колгоспу до району в будь-яку пору необхідно добиратися. 
   Проїжджаючи повз Калинівську лікарню, любуючись її побіленими цегляними стінами, високими новими вікнами, Микола Романович згадав про Полю. Натягнув віжки, зупинив сани й вирішив провідати односельчанку, щоб потім заїхати до її пристарілих батьків та передати від неї звістку. То були добрі новини. Вона піддужала, повеселішала і, щиро зрадівши приходу неочікуваного гостя, передала через нього додому найтепліші вітання. Про одне Романович мовчав: за місяць перебування в лікарні Поля і справді поздоровішала, ліки та добрий догляд покращили її стан, та все ж вигляд вона мала гнітючий. Аби не знайомий голос, який гукнув його, та великі, лупаті очі, він не впізнав би в тій горбатій жіночці, яка наздоганяла його довгим коридором, їхньої Полі. 
   Степана не дуже обрадували такі новини. Йому було байдуже. Приречено вислухавши розповідь голови, він попросив тещу зібрати дітей.
   – Сьогодні неділя. Піду провідаю матір. 
   – Ти б, може, сам сходив. Мороз надворі лютий. Дітей ще поморозиш.
   – Ви потепліше їх укутайте. Нічого з ними не станеться.
   Що могла вдіяти чи сказати Миронія? Він батько дітей. У найтеплішу ковдру щільно закутала Петрика, одягла Колю, понижче натягла йому шапку, підперезала шерстяною хусткою і провела всіх трьох із хати. Довго стояла на порозі, погойдуючи головою, дивилася їм услід. Степан, провалюючись по коліна у сніг, із сином на руках пробирався через городи, а Коля, високо піднімаючи ноженята, брьохався слідом і раз-по-раз піднімав шапку, що постійно сповзала на лоб. Його ще б самого на руках нести, малий він ще, щоб отак у два роки дертися одному. «Хоч би руку йому подав! Нащо він їх сьогодні туди потягнув?» – серце Миронії стискалося з жалю. Вона постояла, побідкалась та, згадавши про хороші новини від дочки, посміхнулася і повернулася до хати. 
   Степан теж думав про жінку. Не готовий він був почути, що вона піддужала. Хоч і гріх це великий, але весь час тішився надією, що вона помре. Зрадів би він тоді! Щасливішої людини годі і знайти! Погорював би для людського ока, забрав би синів та й оженився б на Мані, а вона йому ще й дочок народила б. Ото зажили б! Вона хороша й не образить його дітей. Кохають вони один одного, тож вона їм за добру матір стане. А так… Не вистачить йому наснаги покинути хвору жінку – перед людьми совісно. Та й зживуть вони його зі світу своїми балачками.
   Думаючи про гірку долю, про життєву несправедливість, незчувся, як і до хати добрів. Вийшов на подвір’я, обстукав чоботи, повернувся в бік городу і почекав сина. Той вивалився з обіймів снігового покрову і, відхекуючись, упав біля його ніг із широко відкритим ротом, яким хапав морозне повітря.
   – Ну, віддихнув? Вставай. Пішли до хати.
   Тетяна зраділа приходу дорогих гостей. Сплеснула в долоні, вихопила з рук немовля, положила на лежанку, розкутала і, присівши біля Колі, почала і його розсотувати. 
   – Мокрий увесь! – рукою провела по спітнілому лобі. – Степане, ти шо, не міг йому допомогти? Дитя все змокріло. Ще заслабне.
   Степан не в гуморі. Сьогодні йому несила слухати материне буркотіння, тому, широко роздуваючи ніздрі, крутнувся на порозі і вийшов із хати.
   – Куди це ти? 
   Не відповів. Сінешні двері голосно стукнули, і через шибку у вікні Тетяна побачила широку спину, що швидко віддалялася. На лежанці заплакав Петрик, і їй прийшлося відвернутися. Добре, що Юхимія вчора приходила, принесла молока, тож тепер є чим дітей частувати. Провозилася з ними до пізнього вечора, тішилася і раділа, тому не зогледілась, як і день пройшов. Заколисуючи Петрика, Тетяна походжала з ним по хаті, мугикала під ніс пісеньку і тільки тоді, коли відчула, що між ногами прошмигнув холодний протяг, побачила в порозі сина. 
   – Де це ти ходив так довго? Сідай до столу. Голодним бродиш цілий день. 
   –  Я не голодний. 
   – Як не голодній? – Тетяна здивувалась. – Де ж ти був?
   – Ви краще скажіть, чого він плаче? 
   – З обіду морочить. Живіт, мабуть, болить.
   – Пізно. Додому треба збиратися. 
   –Ну, як вечеряти не хочеш, то підожди мене. Я побіжу курей прикрию, бо померзнуть, і проведу тебе. 
   Степан не встиг їй заперечити. Тетяна віддала внука і швидко вискочила з хати. Не хотілось йому, щоб мати одна поверталася додому, та сперечатися з нею не став – даремний труд, однаково зробить по-своєму. Положивши сповиток на лежанку, він повернув голову до сина. Коля поряд примостився у куточку і гриз печену картоплю. Від споглядання настільки відвертої беззахисності захотілося рукою провести по білобрисій голові. Приголубивши старшого сина, він сперся на лежанку так, що дитя у сповитку опинилося між його руками. «Може, перемотати треба?» Розмотав. Відчувши свободу, сердешне дитя підняло повище ніжки, напружилося і ще з більшою силою заплакало. «Господи! Чого ж він так верещить?» – надвис над ним, втупився невидющим зором і думками полинув до Мані, яка також плакала сьогодні, проводжаючи його з дому.
   Не втримався він, віддав матері дітей і побіг до неї. Пристрасть, як захотілося  побачити її! Відтоді, як повернувся до Полі, майже пів року пройшло. Степан мав щирі наміри налагодити життя з жінкою, тому жодного разу не дозволяв собі подивитись у її бік. Та не сталося, як гадалося – Поля змінилася. Відтоді, як захворіла, він терпеливо ждав, коли ж вона помре, тихенько тішився надією, що скоро овдовіє. Та надії ті сьогодні зруйнував сільський голова. Від його вістей стало дурно, а злість тяжким каменем стиснула груди. Десь глибоко в душі йому навіть трохи стало жаль жінку. Вона невинна, що захворіла, але ж і він невинен, що більше не кохає її. Хай сама несе свій хрест, а в нього немає бажання поруч із нею занапастити ще й своє життя. Йому хочеться жити, а вона вік дівочий віджила. Молодість, її краса швидко відцвіли яблуневим цвітом й опали. Єдине, що пов’язало їх навіки, так це діти. Від усвідомлення цього у вухах зашуміло, у скронях ехом відлунювали глухі удари серця, щелепи зціпилися так, що жовна ходуном заходили, у хаті різко поменшало повітря, а перед очима, як марево, сплила горбата постать Полі. «Ти мені крила дітьми не зв’яжеш!» Того, що сталося наступної миті, ні зараз він не міг збагнути, ні пізніше згадати: Степан заніс руку і блискавичним рухом скалічив дитя. Воно на мить завмерло, потім затряслося все і, розчепіривши пальчики, змахнуло рученятами й закричало так, що аж зайшлося. Язичок у розкритому роті затрусився, біля носа посиніло, борода затремтіла, а по тілу пробігла судома. Навіть Коля притих від такого плачу. Злякався Степан скоєного, закутав немовля, згріб в оберемок і почав трусити ним, лише б воно швидше затихло.
   – Господи, Степане, чого він так кричить? – Тетяна швидко вскочила в хату.
   – А я звідки знаю! Збираємося. Може, теща знає, як його втихомирити.
   Вбралися швидко. Степан, як кінь буланий, гнаний переляком і каяттям, не відчуваючи під ногами сніжної перепони, пірнув у сніг і, широко ступаючи, ногами розкидав його на всі боки. Тетяна теж, посадивши внука собі на спину, пурхнула за ним. Полегшуючи ходу, жінка йшла слідом, відставала, але не гукала, не зупиняла, щоб її підождав, мовчки брьохалась, спішила і бідкалась про дитину:
   – Сину, прикрий його. Нахапається холодного повітря – захворіє ще.
   Миронія зустрічала їх на порозі. Ще в хаті почула дитячий крик і вже стояла, широко відчинивши сінешні двері. 
   – Кричить, аж заходиться. Зробіть йому щось, – і Степан віддав тещі сина. 
   Вона прийняла внука і, не зачиняючи дверей, зайшла в хату. 
   – Доброго вечора, свахо, – через поріг переступила й Тетяна з Колею на спині.
   – Та ж доброго. 
   – З обіду сердешний морочить, а оце взагалі заходиться, що і в мене вже душа болить. 
   Миронія мовчки слухала, розмотувала дитину і думала: «Чи хіба діти не кричать, коли ростуть? Мокрий досі! За цілий день, мабуть, і не заглянув ніхто». Не сильно вона і хвилювалася. Ось зараз перемотає, і він заспокоїться, а якщо живіт болить, то нагріє пелюшку на лежанці, приложить до животика, тепло стишить і прогонить кишкові кольки. Отак думала Миронія, коли розмотувала онука, та, розкутавши його, побачила, що сповиток сухий. Помацала живіт – м’який, захотіла погодувати, та дитина не їла. Що б не робила Миронія, Петрик плакав. До опівночі вже й охрип, а кричати не переставав. Обезсилений, він завмирав на коротку мить, здригався і знову починав плакати. А коли плач почав забирати останні сили, тоді прийшло справжнє хвилювання. Уважно придивившись до внука, душу Миронії окутав льодяний страх. Вона розуміла, що з дитиною щось коїться, але поки не могла збагнути що. Раптово прийшло усвідомлення неминучості чогось страшного. У пошуках підтримки вона очима повела по хаті. Її погляд узрів сваху, яка, згорбившись, сиділа в куточку, на лаві, нутрощі відчули чоловіка, що стояв на причілку й одну за одною курив цигарки, а здогад нашіптував, що і зять ховається в сінях, похнюпивши голову, досі стоїть під стіною, і зрозуміла, що допомоги їй, немає звідки чекати. Рятуючись від безвиході, знову розпеленала дитину, з ніг до голови обдивлялася, видивляючись на тілі синячки. Упевнившись, що дитя не падало, не ударялося, Миронія почала шукати переломи. Обмацала ручки й ніжки, та, не знайшовши їх, навхрест звела колінця до ліктів, таким чином перевіряючи, чи не звихнулася дитина. Нічого підозрілого їй не вдалося знайти. Аби переконатися, що сповиток сухий, ще раз розмотала, потім закутала й більше не випускала з рук дитя. 
   За вікном голодною вовчицею вила заметіль, а Миронія, погойдуючись, ходила по хаті й неспинно колисала немовля. Тільки тоді, коли на сході посіріло ранкове небо й землю, вкриту сніжною ковдрою, навідали перші промені зимового сонця, Петрик нарешті затих. Тетяна, Степан і навіть Сергій, знадвору прислухаючись до раптової тиші, із полегшенням повитягували шиї.
   Миронія вклякло стояла серед хати. Її онук, міцно заколисаний обіймами, здригнувся, тіло його зсудомило, він тихенько схлипнув і заснув. Щоб не розбудити маля, вона дуже обережно поклала його туди, де часто Петрик спав зі своєю мамою. Стара жінка відірвала від нього закляклі руки, опустилася на коліна й моторошно завила. Її несамовитий плач страшним виттям прокотився по хаті. 
   Тетяна здригнулась і кинулась до ліжка. Дві жінки, пхаючи кулаки до рота, гірко голосили над нерухомим тілом. Коля, злякавшись, голосно заплакав на печі. Степан, не піднімаючи голови, зайшов у хату і нерішуче топтався в порозі, а Сергій, схопившись за груди, у німому риданні здригався усім тілом. Він, сивий старий чоловік, став свідком народження і смерті свого внука. Підняв голову і в пелені сліз побачив укутане кожухом, бліде лице і ледь помітну посмішку своєї Полі. А у вухах тихим шелестом прошепотів слабкий її голос: «Тату, поки мене не буде, то ви з мамою за дітками моїми придивіться».  
   Відганяючи ману, Сергій помахав перед собою руками.
   – Господи!!! Що ж я їй тепер скажу?!
  У землянці прокукурікав горлатий півень, який і допоміг прогнати видіння. Скинувши з себе заціпеніння, потерплими ногами Сергій помалу пішов до хліва. Під стіною впав на коліна і, розгрібаючи солому, шукав притрушені старі дошки. Гірко зітхаючи, складав їх на купу і великою шершавою долонею кожну гладив з обох боків. Сирі… Важка вийде домовина… Не знаючи, із якої сторони підступити до роботи, вийняв кисет, папірці і почав мостити цигарку. У грудях аж пекло від їдучого диму, цілу ніч коптив свої легені, та однаково наслинив клаптик газети і, пропустивши її між тремтячими пальцями, скрутив самокрутку. Закурив, затягнувся якнайглибше, міцним тютюном затуманюючи собі розум та притуплюючи гострий біль утрати. Курив довго, не поспішаючи, якомога надовше відкладаючи ту мить, коли прийде час, аби взяти рубанок у руки і з місцями гнилих дощок склепати внуку сиру домовину. 
   А ближче до обіду він тримав її у руках і топтався в порозі, не наважуючись натиснути на клямку хатніх дверей. Знав, що в хаті лежить покійник, і не був готовий бачити його. Не міг уявити, як своїми дідівськими очима зустріне бездиханне тіло внука. Ще вчора його живі оченята стежили за ним, а впізнаючи, посміхалися. А сьогодні вже не подивляться, не проведуть по хаті. Як? Як зайти в хату і подивитися на дитину, яка не ворушиться?
   Тихенько відчинивши двері, Сергій побачив згорблену постать своєї жінки. Запухша від сліз, вона сиділа над уже нарядженим тілом. Прощаючись перед останньою дорогою, поглядом блукала по ньому. Із виду спокійна, всередині ж тремтіла всім тілом. «Не хворів. Чого помер? Плакав. Шо боліло?» – не зупиняючись, стукотіло в її скронях. «Я ж його з рук не спускала, пелюшок не міняла...» І ось тут Миронія вклякла. За цілий вечір і аж до ранку жодного разу їй не прийшлося перемотати  дитини. Як так? Здогадка осяяла її, і вона миттю перевела погляд на Степана.
   «Чого це вона так дивиться на мене?» – сидячи біля печі, той не зводив з неї очей.
   «Дитину забрав, і ніщо не віщувало біди. Шо сталося там із Петриком? Про що він мовчить?» 
   Два погляди зустрілися.
   «Ні, їй нізащо не здогадатися, що це я убив сина».
   Усі повернули голови до дверей. Сергій заходив у хату і голосно стукнув домовиною об одвірок. Пройшовшись до лави, він поставив її біля вікна. У хаті все завмерло. Миронія більше ні про що не могла думати, бо всі думки її та очі припали до струганих дощок. Дивлячись на них, вона забула про все і навіть про те, що тільки що гнітило їй душу. Тетяна перша прийшла до тями. Встала, поклала у труну подушку, набиту соломою, на дно постелила полотно, взяла дитину і положила в «колиску» – вічну колиску, яка навіки заколише будь-кого, хто в неї ляже.
   Заплакана Санька, а слідом й Оляна з’явилися на порозі. Жінки стовпилися біля лави, плакали, витирали сльози і тихенько перешіптувалися.
   – Сестро, як же таке сталося?! – дивлячись на дитину, Оляна могла вже тільки схлипувати.
   Степан же сидів біля печі й нудився. Трохи посидівши, він встав і підступив  ближче.
   – Пора збиратися, – і руки свої потяг до домовини.
  Миронію наче хто в спину штовхнув, вона тілом відіпхнула Степана, стала поперед нього і, схилившись, руками, мов крилами, накрила дитину.
   – Сергію, ти бери. 
   Вона не була певна, але мала здогадку, що до смерті Петрика зять має якесь відношення. Тож захищала внука, бо не хотіла, щоб його вбивця його ж і виносив з хати. 
   Зібравшись на подвір’ї біля дерев’яних санок, невеличка церемонія потихеньку рушила через городи в дорогу. Степан же не тронувся з місця, стояв серед току і потай дивився на руки. Саме ними він і покалічив свого сина. Той помер у страшних муках, так і не змігши помочитися. Піднявши очі, чоловік з-під лоба потупився на сани. Під тяжкою ношею ті провалювалися у глибокий сніг, повільно віддаляючи від нього маленький гробик. «Я забуду все, що накоїв, і до Полі не повернуся. А син?.. Та що мені син! Сини в мене ще будуть!» Махнув рукою, і від того, що прийняв рішення, відразу ж і полегшало. Дивлячись тепер на гроб, що віддалявся, у нього більше не лишилося сумнівів: каяття та докори сумління зникнуть згодом, так само безслідно, як сніг весною, і життя почнеться спочатку. 
   Він і справді зажив по-новому. Після поховання сина не повернувся додому, не боячись людських пересудів, відкрито почав навіщати Маню. У Полі теж нове життя. От тільки вона поки що нічого про нього не відає.  
   Санька здалеку її помітила і вперше в житті не зачепила, а заховалася за рогом своєї хати, звідти і спостерігала, як похудла маленька жіночка з вузликом у руках, не піднімаючи голови, спішила додому. Сьогодні не хотілося з нею стрічатися, боялася глянути їй у вічі, та й не мала бажання стати першою людиною, яка розповість цій нещасній про смерть її малолітнього сина.
  Сніг місцями ще лежав на околицях. Минаючи його та шукаючи проталини, протоптані стежки Поля нарешті благополучно добралася додому. Перед довгожданою зустріччю з синами серце аж підскакувало в грудях. Не гаючи дорогоцінного часу, зайшла на подвір’я, швидко перебігла його, відчинила двері і, посміхаючись, щасливою ластівкою влетіла до хати. 
   Сергій стрів її, сидячи на холодній лежанці. Звісивши босі ноги, він обіперся на неї руками і, не вірячи очам, дивився на свою Полю. Зрадів, аж руки затрусилися, захотів злізти, щоб обійняти, та горе, яке він зараз обрушить на голову своєї дитини, пришпилило його на місці. 
   – От я і вдома!
   Поля очима метнула по хаті, вузлик поклала на лаву й поближче підійшла до свого тата.
   – Здраствуйте, тату. А де ж мама й діти?
   Сергія гойднуло. Пильніше подивившись у вічі, які тепер ясніше горять на потемнілому обличчі, до згорбленої статури, до худих пальців, що не могли розв’язати хустку, опустив голову, так і не змігши заговорити. Його мовчання насторожило її.
   – Тату! Чого ви мовчите? Де діти?
   Вона ще раз повела очима по хаті і вже помітила, що піч нетоплена, долівка неметена, а немиті баняки купою складені на припічку. «Що відбувається? Де мати?» І тривога прокралась у душу. У хаті було щось не так, а от що – поки що Поля не могла збагнути… А потім, як блискавка, мелькнула здогадка: «Де Петрик? Чого на сволоку не висить колиска?»
   – Тату, не мовчіть. Де діти? – заглядаючи батькові у вічі, прихилила голову.
   А в Сергія очі, як чаші, до краю повні і бринять сльозами. Кліпнув – і вони горохом покотилися по зморшкуватих щоках.
   – Не вберегли ми Петрика, дочко. 
   У вухах заклало. Поля більше нічого не воліла слухати, та батьків глухий голос пробивався через затуманену свідомість і, важким каменем падаючи на її убиту душу, продовжував руйнувати її життя.
   – Немає, дочко, більше в нас Петрика, – Сергій зліз із лежанки, бо Полею гойдало так, що він злякався, що не встоїть і впаде.
   Темрява. Це все, що зараз могла бачити Поля. Повернувши голову до вікна, вона побачила чорну яму. «Я що, осліпла?..»
   – А Коля де? – слова злетіли з уст проти її волі.
   – У лікарні.
   Від почутого в хаті трохи розвиднилось. «Живий!»
   – Не мовчіть. Кажіть, що з ним? 
   – Через тиждень після похорону він покрився якимись червоними плямами, горів цілу ніч. Миронія визвала фельдшерку, і вони завезли його аж до району…
   – І давно вони там?
   – Та вже скоро місяць…
   Поля довго мовчала.
   – А я й не знала… Тату, в мене померла дитина, син у лікарні, а я нічого не знала, – сказала таким замогильним голосом, що в Сергія мороз пробіг по спині.  
   Помалу, наче поламаними ногами, жінка підійшла до ліжка. Ткнувшись лицем у подушку, впала на нього і дала волю своєму горю. Плакала. Голосила. Сергій не міг дивитися на доньчині страждання, не міг утішити її. Нічим було й розрадити – сина він їй не поверне, тож, щоб не травити собі душу й не заважати дочці виплакатися, тихенько вийшов з хати. 
   Поля плакала голосно й гірко. Увесь свій біль утрати виливала слізьми на подушку. Бідкалась і питала в Бога, чим же вона перед ним завинила, що він так розгнівався на неї? Питала, за що забрав сина, за який гріх лишив здоров’я, молодості та краси? За що покарав дитиною, коли лишив її без матері, і за що карає зараз, відбираючи в неї тих, кого вона більше усього любить?  
   Голова розпухла від образ та питань. До вечора, так і не знайшовши відповіді ні на одне запитання, вона, знесилившись, притихла на ліжку. Пустими очима дивилася у стелю і не відразу відчула, що в хаті вона вже не одна. Степан стояв у порозі й дивився на неї. Зараз його жінка виглядала настільки нещасною, немічною й розбитою горем, що в будь-кого, тільки не в нього, вона викликала б жаль. У своїх очах він бачив лише потвору, тому без тіні жалю промовив:
   – Одного сина немає, другого скоро не стане, а ти мені така не потрібна, – сказав, як прирік, і вийшов з хати.
   Йому навіть і невтямки, що своїми жорстокими словами він щойно убив у ній жінку. Поля лежала, і жодна сльозина більше не скотилася на її мокру подушку. Душа згоріла до тла, лишивши всередині суцільне згарище. 
   Багато місяців вона вже не плакала, але зараз заплакала на грудях у брата. Яшине щире співчуття викликало в неї жалість до себе. І цей жаль, розриваючи пута, вирвався на волю і зі слізьми полився Яші прямо на сорочку. Образа, яка багато місяців сковувала душу, рухнула сьогодні.
   – Тихше, Полю. Не плач. Потім мені розкажеш.
   Брат обняв сестру, взяв жінку попід руку і направився з ними до хати. Оляна слідом теж пішла, переступила поріг саме в той час, коли на протилежному боці села, святково вбравшись, Юхимія виходила з хати.