Частина 9. Батько полковника.

   Тупий, ниючий біль легенько пронизав низ живота – і Поля вивільнилась з обіймів солодкого сну. Не розплющуючи очей, лежала і спросоння не могла збагнути, що її розбудило. Щільніше кутаючись у шерстяну ковдру, вона зручніше вмостилася і, як тільки почала провалюватися в сон, біль знову пронизав живіт. Надворі шумів рясний дощ, пориви вітру безжалісно гойдали дерева. Глянувши у вікно, Поля побачила, як по ньому криво стікають краплі дощу, тоненькі гілочки шкрябаються, залишаючи на склі прилиплі листочки. Вони, мов живі істоти, заглядають у шибки і ніби просяться у теплу хату. У таку негоду не хочеться вставати з ліжка. Тож жінка задерла ноги й знову залізла в постіль. Як тільки вона зручніше вмостилася, живіт занив, і прийшлося встати. Природний поклик посилився, і стало ясно, що тепер уже не заснути. Стягнувши з жердини материну хустину, вона накинула її на плечі, у сінях вступила в чуні і вийшла надвір. У порозі холодний вітер гострими шпичками наскрізь пронизав тіло, струсив із стріхи жменю дощу і жбурнув їй в обличчя. Аж зморозило всю! Щільніше кутаючись, Поля перебігла до хліва і сховалася під стріхою. Щоб не намокнути під дощем, пішла під стіною за хлів, бо саме там стояла дерев’яна споруда, збита із трухлявих чорних дощок. Та, не дійшовши до неї, прийшлося спинитися. Усе скінчилося раптово, як і почалося. «Що відбувається?» Прислуховуючись до себе, постать із великим животом постояла мить, а потім повернула назад. Зайшовши в хату, швиденько лягла в ще тепле ліжко і з блаженною посмішкою на вустах заплющила очі. Не встигла вона полегшено здихнути, як нова хвиля болю скрутила живіт. Природний поклик природи змусив її ще швидше піднятися з ліжка. На ходу схопивши хустку, Поля швидко вискочила в сіни, та не встигла відсунути засув, як все знову затихло. Почалося! Повернувшись у хату, вона сіла на ліжко і вже не лягала, а сиділа й чекала. Недовго й сиділа. Біль потроху зароджувався у крижах, наростав і потужною хвилею перекочувався в живіт, там скручувався у вузол і, віддаючи в ноги, із силою бив у низ.
   Жаліючи батьків, будити нікого не стала. Болі періодично то посилювалися, то відступали, а коли незмога було терпіти, приходилося виходити в сіни й там тихенько стогнати. Для породіллі час ішов непомітно, незчулася, як настав ранок, і в прочинені  двері її мати просунула сонну голову.
   – Полю, ти чого не спиш?
   – Уже не спиться мені.
   – Почалося? 
   Відповіддю стала нова хвиля, яка зігнула жінку навпіл.
   – То чого ж ти тут стоїш! Заходь у хату, я зараз піч розтоплю та води зігрію.
   – Робіть, що хочете, а я тут стоятиму. У хаті задуха.
   – Ой, лишенько! – та й вернулася назад.
   Миронія розтопила в печі, у баняках поставила воду грітися й постійно бігала в сіни, стукаючи дверима так, що й Сергій проснувся.
   – Чого це ви шумите так рано? – добродушно бурчав, злазячи задки з печі.
   – Ой старий, не до тебе зараз! Іди собі та не плутайся під ногами. 
  – А чого? – добре виспався, тож сердитий норов жінки не псував чоловіку настрій. – Чого це ти розбігалась зранку? То стогнеш, як дерево старе, а сьогодні он, як молода дівка, і не крекчеш навіть.
   Звісив худі ноги з лежанки і з доброю посмішкою на вустах стежив за своєю дружиною.
   – Кабанчик у хліві верещить, ти б пішов би та запорав його.
   – Та встигну, спить він ще, – хоч і сонний сидів, а відразу помітив, що доньки в хаті немає. – А де це Поля?
   Миронія мовчала. Думки її були зайняті майбутніми пологами. Не одному десяткові немовлят допомогла вона прийти в цей світ, добре знала своє діло, та однаково кожного разу, як уперше. Пологів однакових не існує, тому нервувалася зараз, молилася Богові, щоб допоміг, щоб усе пройшло без ускладнень. Коли народжує власна дитина, то це зовсім інші почуття: страх затуманює розум і чистоту мислення. Не забула Миронія того страху, якого натерпілася, приймаючи Колю. Ніколи вона ще так не переживала, як під час народження власного внука, тому зараз, відгородившись від навколишніх подій, повністю сконцентрувалася на приготуваннях. Рухи її були чіткими, виваженими. На чоловікове патякання не звертала жодної уваги – не до нього зараз. Він же здивовано сидів на лежанці і не розумів, чого це зранку в хаті такий переполох.
   Його увагу привернув шум за дверима. Помалу злізши, Сергій згорбився й посунув у сіни. Як тільки побачив перекошене обличчя Полі, повернувся в хату, тихенько зачиняючи за собою двері. Усе стало ясно: він тут лишній. Щоб не плутатись під ногами, не заважати та не попасти під гарячу руку Миросі, чоловік почав мовчки вибиратися з хати, та й не втримаєш його вже тут, якби хто й захотів. У хату він тепер зайде лише тоді, коли дочка народить. 
   Крадучись, прошмигнув через сіни, вискочив надвір і тільки тут із полегшенням зміг здихнути. «Це ж треба таке!» – задоволено крекнув, провів долонею по вусах, пішов до хліва і всівся на порозі дверного отвору. Колись за цим порогом стояла Ласунка, а тепер тут господарюють миші та хіба що вітер заскочить, погуляє попід стелею, просвистить і вилетить через щілини. Сергій подивився на отаке неподобство, вийняв кисет, папірці і почав мостити цигарку.
   Дощ і вітер стишилися. Звідусіль стікали останні краплі дощу. У повітрі звучала осіння капель. Вересень. От тільки він зовсім не такий, як той, що два роки тому стрічав Полиного сина. Тоді природа благословляла народження її первістка, зустрічала обіймами ніжного осіннього тепла. Чим же провинився цей малюк, що вона, як сувора мачуха, стрічає його сирістю та зимовою прохолодою? Постали перед Сергієм і теплий ранок, і радісні Степанові очі, які заблищали на сонці, коли той дізнався, що жінка народила йому дитину. А тепер, за довгі місяці, жодного разу він не навідав його, не бачив, як син підріс і, як заглядаючи матері у вічі, питав у неї, де його тато. Злоба й образа заворушилися, стиснули впалі груди, від чого стало важко дихати. За що таке «щастя»?
   Сергій закурив цигарку, затягнувся якнайглибше й випустив клуби сивого диму. У ньому, як у густому тумані, старий чоловік побачив обличчя своїх синів. Як кораблі, ті пропливали мимо, поставши перед ним у дерев’яних домовинах. «За що мені таке горе?» Аби відігнати страшне видіння, тріпнув головою й подивився на зачинені хатні двері, уявив, як за ними в родових муках корчиться його дитина, згадав її спітнілі скроні й тихий стогін. Батько проникся жалем до неї, до себе, а ще більше до того ще не народженого маляти, яке ось зараз силиться, тужиться, щоб з’явитися на світ уже напівсиротою. «Чим я прогнівив Бога? За що він так суворо покарав мене? Навіщо забрав у мене дітей, але дав Степану, якому вони не потрібні?» 
   Погасив цигарку, недопалок обережно положив у кишеню й помалу підвівся. У горлі перемкнуло, а в грудях душило, що не міг і курити. Аж сплюнути захотілося. «Чого це я раптом? Радіти треба. Поля народжує!» І справді зрадів, бо почув, як за стіною проснувся кабанчик, тож знайдеться розрада, яка допоможе відволіктися та віджене чорні думки. 
   Запоравши порося, Сергій без діла ходив по двору й думав, чим би себе зайняти. Щоб час збігав непомітно та скоріше настала та мить, коли Миронія відчинить двері й покличе його, вирішив вийти на шлях. Пройшовся трохи, потоптався на одному місці, витягнув недопалок і закурив. Випускав із рота дим і головою крутив в обидва боки вулиці. Так нікого й не побачивши, він помалу посунув до Михайла. У його хаті ціла юрба малолітніх діток, семеро погодок, саранчею скрізь повзають, метушаться, говорять, як гуси ґелґотять, й один одного не слухають. Від безперервного гамору хата гуде, наче бджолиний вулик, – це саме те, чого завжди не вистачало в житті Сергія. Любив він зануритися в атмосферу дитячого галасу, тому часто й навідував сусіда. 
   – Здоров, Михайло!
   – Здоров, – Михайло сидів на стільчику, між його ногами на землі стояв баняк, і він складав у нього помиту картоплю. 
   – А де це твої? Щось тихо сьогодні в тебе.
   – Порозбігалися. Сашко он тільки на печі сидить. Ти не переживай, вода в баняку не встигне закипіти, а вже позбігаються, сядуть за стіл і їстимуть мене голодними очима.
   Невесело посміхнувшись, Сергій примостився на краю лави. Обпершись руками на гострі коліна, очима повів по всій хаті. Злидні. Піч настільки закопчена, що з першого погляду видно, що багато років вона не бачила щітки, вмоченої у білу глину. Стіни від копотю посіріли, і їх не прикрашають рушники. Долівка не метена, на вікнах не висять фіранки, а на дерев’яному ліжку стоптана солома, накрита шматком грубого полотна. Дуже впадало в око, що хаті не вистачає господині, яка жіночою рукою навела б лад у цій убогій хижі. 
   Місячної зимової ночі сорок третього року Одарка, господиня саме цієї оселі, проснулася від розлюченого собачого гавкоту. Щоб не потривожити чоловіка, вона тихенько встала й у довгій білій сорочці підійшла до вікна. Як тільки заглянула в шибку, у цю ж мить нічну тишу розрізали звуки короткої автоматної черги. Жінка навіть не встигла зойкнути, лише схопилася за край підвіконня й повільно опустилася на землю. 
   Михайло зіскочив із ліжка, але спросоння не відразу збагнув, що відбувається навколо. Він стояв серед хати, а в голові ехом відлунювали віддалені звуки пострілів та брязкіт битого скла. Трохи оговтавшись, його очі звикли до темноти й у срібному сяйві побачили на землі білу пляму. Доладно придивившись, перед затуманеним зором проявилися обриси розпростертого жіночого тіла з незграбно розкиданими руками та підібганими під себе ногами. Одарка дивилася в стелю скляними очима, а на її грудях багряними маками зацвіли кров’яні плями. Михайло підійшов ближче і «зачаровано» дивився, як просякає кров’ю біла сорочка, а з-під гострих плечей розливається червона пляма, яка в місячному сяйві сяяла чорнотою, наче сама смерть. Одна мить – й автоматна черга, ніби гостре лезо, перерізала тоненьку ниточку людського життя. 
   Онімілими ногами чоловік присів біля дружини, став навколішки й ніжно, як у шлюбну ніч, обняв її наскрізь просяклу ще теплою кров’ю. Від запаху свіжої крові занудило, у голові зашуміло, а Михайло стояв на колінах, міцно стискаючи в обіймах мертве тіло. Чоловік плакав і кричав на всю хату, лякаючи переляканих на смерть дітей, які у відповідь голосили й собі.
   Михайло погано пам’ятав той день, у який хоронив жінку, та й після похорону мало що міг згадати. Опустився, прибитий горем, зачинився в собі й не помічав, що творилося навколо. Може, й далі так жив би, та нова смерть постукала в його двері, розбудила і вирвала з обіймів небуття. Діти, залишені самі на себе, стрибали з печі на лежанку і не бачили, що в куточку лежало сповите немовля. Вони гралися й не помітили, що хтось із них стрибнув і розчавив маля. Тільки пізно ввечері Михайло знайшов на лежанці роздавлене дитячими пустощами своє дитя. 
   Він похоронив сина і відтоді вже шість років незграбними чоловічими руками господарює у своєму домі. Замінює дітям і батька, і матір. Чоловікові несила, як жінці, до ладу справлятися з хатніми справами, тож і видно, куди не кинь оком, що хата просить умілої жіночої руки. Та Михайлові відоме майбутнє вдівця: жодна жінка не згодиться прийти до сімох дітей, тому він не чекає нікого, а, закотивши рукави, варить дітям пусту юшку та варену картоплю в лушпайках, а про кусок сала, кружку молока чи хоч би якихось млинців у цій хаті годі й мріяти. 
   До верху наповнивши баняк картоплею, господар посунув його в піч, закрив її заслінкою і собі примостився біля Сергія.
   – Закуримо, Михайле?
   – А чого ж! Можна і посмакувати.
   Михайло ковтнув слину – так сильно захотілося курити. Сергій дістав із кишені тютюн, газету, і чоловіки закурили. Смачно смалили, аж приплямкували, смоктали цигарки й випускали з рота та через ніс клубки густого їдучого диму. Незабаром у хаті стало сіро. У печі закипіла картопля. Почулося, як, збігаючи по баняку, шкварчить вода, а два чоловіки в сірій пелені туману, все так само курили та тихо вели неспішну розмову. А коли прийшла пора прощатися, Сергій дістав щіпку тютюну, вгостив ним сусіда і направився з хати. Вийшов у сіни й за спиною почув, як Михайло гукав сина, аби той злазив із печі та біг кликати братів із сестрами, а ще через мить по всій околиці понеслося голосне зазивання. У коротких штанях, босоногий Сашко стояв посеред шляху й волав на всю округу:
   – Ніня, Зєня, Яся, Сяся, Кока, Юка і Тако, ідіть їсти!!! 
   Якщо перевести це на людську мову, то розум повинен збагнути, що найменший Михайлів син гукав Ніну, Женю, Яшу, сестру Сашу, Колю, Юхима і Сашка, тобто себе, їсти! Сергій не втримався і хмикнув. У нього викликало щиру посмішку те, що завжди голодне дитя не забувало й себе покликати до обіднього столу.
   Під мелодійні звуки Сашкового волання Сергій зайшов у двір і відразу ж помітив, що Миронія виглядає з-за рогу й шукає його очима. 
   – Сергію, іди сюди, – і зазивно махнула рукою. – Біжи на колгосп та візьми підводу. 
   Вона хекала так, ніби бігла. 
   – Заїдь по фельдшерку й вези її сюди. Чуєш? Не барися. Полю в лікарню треба відвезти.
   – А що сталося?
   – Не знаю. Не подобається мені.
   Сергій більше не розпитував та й не було кого, бо Миронія кинула його, зачинивши за собою щільно двері. Не витрачаючи марно часу, він вийшов на шлях і швиденько, наскільки дозволяли хворі коліна, поспішив на ферму, залишаючи позаду хату, у якій на ліжку лежала Поля.
   Обличчя її вкрилося великими краплями поту, коси сплутались і прилипли до мокрих скронь. Кусаючи губи, вона тихенько стогнала, бо боялася голосно зойкнути, щоб не налякати сина, який причаївся на лежанці і з-під лоба стежив за нею. Сорочка розхристалася і через її проріз стало видно, що шкіра на грудях вкрилася червоними плямами. Великі судини на руках повип’ячувалися. На шиї нерівномірно швидко пульсували набухлі вени, а великий випуклий живіт ворушився від прискореної артеріальної пульсації. 
   На своєму віку Миронія бачила багато складних пологів, і ніщо її не лякало, а тут вона злякалася, адже народжувала її дитина. Первістка Поля народила легко і швидко, а сьогодні вона вже пів дня корчиться в передродових муках і ніяк не може народити. Мабуть, і не паралізував би Миронію страх, аби вона не бачила, як швидко Поля втрачає свої родові сили.
   Згорбившись, Сергій сидів на козлах й уміло правив парою гнідих коней, а на возі, ззаду, звісивши худі ноги, сиділа молода фельдшерка Ніна. Руда веснянкувата дівчина із пухлими губами й кирпатим носом безтурботно махала ногами й із захопленням та цікавістю в сірих очах роздивлялася навколишні околиці. 
   Незважаючи на свою молодість, вона вже багато встигла надивитися на своєму віку. Як тільки їй виповнилося шістнадцять років, відразу втекла з дому, пройшла прискорені сестринські курси й відправилася на фронт. Одягла через плече санітарну сумку й ринулась розшукувати на полях бою поранених бійців та на своїх тендітних плечах витаскувати їхні огрядні тіла. Доглядала за ними, як за малими дітьми, поїла з ложечки, перемотувала гангренозні рани, прала закривавлені бинти й писала листівки додому пораненим, упалим духом бійцям. Після закінчення війни вона не покинула улюблену справу, а влаштувалася працювати фельдшеркою тільки не в рідному селі, а у Глухівці. Незважаючи на віддаленість, кожного ранку дівчина пішки добиралася на роботу, щоб допомагати селянам усім, чим тільки зможе. От і Полі знадобилася допомога. Везе Ніну Сергій додому в надії, що не прийдеться трясти дочку по вибоїнах розкислої дороги аж за шість кілометрів, у село фельдшерки, де нещодавно відкрилася нова лікарня.
   – Пр-р! Приїхали. 
   Не встиг він натягнути віжки, як Ніна зіскочила з воза й легкою ходою пірнула у двір. Зупинивши коней, Сергій припнув їх, обмотав віжками стовп і підв’язав до оглоблі набитого січкою рептуха. Хотів уже зайти у двір, але тут йому назустріч вийшла Миронія із двома товстими ряднами в руках.
   – Знеси з гори побільше соломи й накрий її ось цим рядном.
   І протягла одне із двох ряден. 
   – А ось цим укриємо Полю.
   Простягла друге, сама ж вернулась у хату. Сергій зробив усе, як веліла жінка, і в очікуванні доньки нетерпляче топтався на місці. 
   Тримаючись за руки матері і фельдшерки, вона вийшла з хати. Бліда, чорні кола під очима, періодично призупинялася та, перевівши подих, продовжувала помалу йти. Дійшовши до воза, Поля схопилася за нього, підтягла себе руками і вмостилася зручніше. Ніна під голову положила їй вузлик, а Миронія, поки чоловік прибирав рептух, побігла в хату і, повернувшись із кожухом, накрила ним дочку. Сергій сів на воза, смикнув за віжки, і всі мовчки рушили з місця. Перехрестивши від’їжджаючих, Миронія прошепотіла молитву, поглядом провела підводу і згорблену спину чоловіка, аж поки той не щез із її виду.
   Поля лежала на возі і з-під батькового кожуха дивилася на верхівки дерев, які повільно пропливали перед її зором. Від тряски тіло боліло сильніше, і вона вже не стримувала себе, а болісно стогнала. Сергій чув, як мучиться його дитина, тож поганяв коней швидше, не здогадуючись, що цим ще більше змушує її страждати. Малу-помалу підвода виїхала за село і почала спускатися по прямій вибоїстій дорозі, яка між ставками та через греблю далеко вела вниз. Із кожним колиханням воза болі посилювалися, черевні м’язи скорочувалися, виштовхуючи плід, родові потуги розривали тіло, а коли відпускали, то Поля відновлювала дихання, віддихала й думками поверталася в хату до свого сина. Він плакав, тягнув до неї свої рученята, а вона вперше в житті не змогла його втішити, пригорнути до себе, щоб заспокоїти. Думки її, як неспокійні птахи, метушилися, билися крилами поміж минулим і теперішнім. Чомусь саме зараз, коли вона обезсилена і їй неймовірно тяжко й боляче, захотілося бачити поряд Степана. Їй прийшлося закусити губи, аби в родовій гарячці не погукнути його. Душею Поля линула до нього й серцем відчувала, що поруч із ним тривожні думки про смерть, про майбутнє сина не навідали б її. Украй знесилена, зморена пологами, вона то провалювалася в небуття, то поверталась у дійсність. Перед її мисленим зором почали спливати образи темних ночей, у які Степан жався до неї, зігрівав теплом оголеного тіла, а ще привиділась його рука на грудях і погляд чорних циганських очей, що заглядали у вічі і в яких читалася любов. 
   Поля відплющила очі й відсахнулась, адже в неї на грудях і справді лежала рука, от тільки не Степанова, а молоденької фельдшерки.
   – Полю, з тобою все добре? – її веснянкувате лице нависало зверху.
   – Ні, не добре. Я народжую.
   – Ти певна, що до лікарні ми не доїдемо? Он уже й хати видніються.
   – Скажи, хай тато зупиниться.
   Поля різко піднялась на лікоть, скручена силою потуги, відкинулась на спину, обіпершись на борт воза. Ніна сполотніла. Вона вже й сама бачила, що до лікарні вони не доїдуть. Попри весь фронтовий досвід дівчина ще ніколи не була присутня при народженні дитини. Її не навчали цьому, адже солдати не народжують. 
   – Дядьку, зупиніться.
   Сергій натягнув віжки, і підвода зупинилася якраз посеред греблі, біля безкрайого ставка. Над ним нависло призахідне сонце, яке цілилося сховатися за обрій у його темних каламутних водах. Ніна скочила з воза, витягнула голову й подивилася в даль, туди, де біліють перші хати Калинівки, а за ними, майже поряд, стояла й лікарня. Важко зітхнувши з жалем в очах, молода дівчина відвернулася від рідного села. Вона обійшла підводу, дістала вузлик і почала розв’язувати його. Зі свого боку Сергій зайшов за греблю. Ковзаючи по розкислій землі, він по схилу спустився вниз, присів на траву, і жалкуючи, що не взяв рептуха, скрутив цигарку й закурив. 
  А Ніна саме в цей час дістала шматок полотна, набрала повні легені прохолодного повітря і примусила себе заспокоїтися. Вона задерла Полі спідницю й положила тканину їй на груди. Що саме потрібно робити, бідолашна дівчина не відала, але, призвавши на допомогу первинний жіночий інстинкт, невпевнено взялася за роботу. І вже зовсім скоро їй прийшлося тримати на руках маля, яке котячим писком сповістило про свій прихід у цей суворий світ. Фельдшерка поклала його на груди матері, взяла ніж, який Миронія завбачливо поклала у вузлик, і перерізала пуповину. Кутаючи сина, Поля дивилася на крихітний клубочок із власної полоті та крові й не стидалася плакати. На якусь коротку мить погляд матері зустрівся з коротким позирком сина – і весь біль у ту ж мить відступив. Ніна теж не встигала просушувати очі, її напруження щезло, як тільки вона взяла на руки дитину. За греблею плакав і Сергій. Причаївшись, він прислухався до того, що відбувалося біля воза, а коли почувся плач немовляти, борода його затрусилася – і добре, що ніхто не бачив, адже по щоках потекли рясні сльози. 
   Ніна метушилася біля воза. Замотавши у вузлик дитяче місце, заховала його в солому, подалі від дядькових очей – потім уже, коли приїдуть додому, тітка прибере. Далі, гнана необізнаністю та жіночими балачками про післяродову кровотечу, стягнула рядно й спустилася до води. Кинула тканину у ставок і почала мочити. Від холоду пальці миттю скоцюрбилися, а руки викрутило аж до ліктів. Тож, як-небудь віджавши воду, потаскала ряднину назад до воза. Поля аж схлипнула, коли її тіло накрили чимось мокрим, із якого ще стікала льодяна вода. 
   Із сутінків минулого дівоча пам’ять вихопила мінімальні знання про внутрішню кровотечу і про те, що потрібно прикласти холод, тому Ніна старалася з усіх сил. Наче немовля, закутала породіллю від п’ят аж до грудей. Потім положила біля матері сповите дитя і, ховаючи обох від хльостких поривів вітру, накрила кожухом. Задоволена собою і проробленою роботою, молода фельдшерка пішла за греблю гукати дядька, бо той не спішив підійматися. Він не хотів бентежити дівчат, а тихенько сидів і чекав, коли його покличуть.
   – Ви, дядьку, їдьте додому, а я вже піду до хати. 
   – Спасибі тобі, дочко.
   Посміхаючись, Сергій сів на козли, потягнув за віжки і, розвернувши коней, направився додому. Ніна постояла хвильку, провела підводу і з піднесеним настроєм пішла до своєї хати, їй до неї рукою подати: он уже біліє вона, третя з лівого краю.
   Підвода їхала неспішно. Щоб не розстрясти маля, Сергій помалу правив кіньми. Поля лежала під кожухом, і пригорнувши до себе дитя, тикалася в нього носом і вдихала аромат свого сина. І все було б добре, аби не безпощадні пориви вітру, які наскрізь прошивали її через мокре рядно, та не холод, який поступово сковував усе тіло, обкладав льодом з усіх сторін, що аж нило глибоко в животі та боліло в спині так, ніби вона знову почне народжувати. Поля лежала, тремтіла всім тілом і дихала на сина, боячись, що захолодить і його своїм омертвілим тілом.
   У село в’їхали, коли землю почали накривати перші сутінки, а біля двору спинилися, коли геть потемніло. Миронія чатувала на приїзд чоловіка, тож, як тільки почула віддалене іржання коней, відразу ж вийшла з хати. Те, що лежало на возі, повністю заволоділо її увагою: «Що це? Він привіз її назад?» Кинулася наперед, підняла полу кожуха і те, що відкрилося зору, змусило відчути змішані почуття та бурю емоцій. Її очі дивилися на немовля – і серце тріпонулося у грудях. Те ж саме серце стиснулося з жалю, коли погляд перевела на майже безкровне обличчя своєї дитини. Поля не ворушилася, вона не відчувала ніг. Власне тіло здавалося їй чужим й онімілим. Лапнувши її, Миронія відсахнулася: «Вона змерзла!» Розуміючи, яка сталася страшна помилка, миттю забрала дитину й побігла в хату, а через долю секунди вернулася назад.
   –  Сергію, кидай усе. Допоможи її завести в хату. Вона задубіла вся.
   Удвох стягли доньку з воза, відволокли до хати й положили на ліжко. Не гаючи дорогоцінного часу, Миронія зняла мокрий одяг, переодягла породіллю і накрила всім, що тільки змогла знайти. Зігріваючись, Поля лежала під купою ковдр, одежі і тремтіла всім тілом, фізично відчуваючи, як з нього виходить холод. У сон вона провалилася далеко за північ. Не відходячи від неї ні на крок, поруч сиділа Миронія. Щоб перевірити, чи не піднімається жар, вона без угаву мацала лоб. Та, слава Богу, всупереч її страхам, ніч пройшла більш-менш спокійно.
  Стрічаючи світанок, який на сході виступив м’якою смужкою, у землянці Сергієвого обійстя прокукурікав півень, а вслід за ним проснулися й інші сільські півні – і покотилися по селу, то тут, то там, їхні приглушені голоси. Чим частіше вони лунали, тим ставало сіріше в хаті й видніше Миронію. Склавши руки в пелені, жінка сиділа на стільчику, біля ліжка, й сонно клювала носом. Ранок показав і ноги господаря, як зазвичай, ті стирчали з печі, а також скрученого у клубочок Колю, який тихенько сопів на лежанці, а ще колиску, підвішену до сволока, і саму Полю. У ранішньому сяйві її лице зараз світилося білою плямою. Яскравий промінь пробрався через шибку і сонячним зайчиком почав гратися на блідому обличчі, пригріваючи впалі щоки. 
   Вона вже проснулася, але не ворушилася. Насолоджуючись теплом, слухала хатні звуки: навколо неї веселим потріскуванням горів у печі вогонь, сопів Коля та тихо кректав молодший син. Усі ці звуки дарували їй відчуття повної безпеки, тому вона відпочивала і не поспішала вставати. Блаженна посмішка навідала вуста: поряд зі своїми дітьми мати буде щаслива, а їх самих захистить і зігріє своєю безмежною любов’ю. Розплющивши очі, захотілося встати, та все, що змогла зробити жінка, – це безсило відкинутися назад. Тіло її не слухалося. Воно стало якесь чуже, дерев’яне, а у спині сильно боліло.
   – Зачекай, я допоможу тобі.
   Миронія підвелася, протерла рушником сонне обличчя й підійшла до Полі. Та обняла матір, і вона посадила її, підібгавши під спину ще одну подушку.
   – Зручно так? 
  Від болю Поля закусила губу, ствердно погойдала головою і підтягалася вище, аби зручніше умоститися.
   – Посидь трохи, потім я подам тобі дитину.
   Темні кола в очах потроху зникали. У хаті від цього світлішало. І мати затихла в очікуванні першої зустрічі з сином. Її неслухняні руки взяли його та пригорнули до себе. Ось нарешті вона зможе його роздивитися. Ніби крилами метелика, Поля ніжно провела рукою по червоному личку, торкнулася трохи розплесканого носика й не могла відвернути очей від рожевих губ, які кривилися, почувши запах материного молока. Щасливо посміхаючись, вона піднесла сина до носа, вдихнула його аромат і, поцілувавши, приклала до грудей. Той нетерпляче кректав, плямкав, хапав ротом повітря й сердився, бо не з першого разу виходило приссатися.
   Сонце піднялося вище. Його прямі промені заглядали у вікно й освітлювали Полю. Погойдуючись, вона тримала на руках сина. Обласканий маминим і сонячним теплом, той мирно спав в обіймах. Маленьке червоне личко нагадало їй про весняного петрика, який виліз погрітися у перших променях сонця.
   – Ох, ти ж мій сонячний Петрику! – і, щоб не потривожити солодкий сон, піднесла до рота й ніжно поцілувала, ледь торкаючись губами.
   Ніхто не помітив, що двері в хату прочинилися, і через щілину з темних сіней чорна тінь крадькома стежить за матір’ю з дитиною на руках. 
   Нічого не підозрюючи, Поля сиділа на ліжку. Її нічна сорочка розхристалась, оголивши пишні груди, скуйовджене волосся трохи висмикнулося із заплетеної коси, тож тепер обрамляло обличчя, надаючи йому юної спокусливості. 
   Степан тримався за клямку вхідних дверей і, як п’ять місяців потому, не наважувався їх відчинити. Наче злодій, стояв у сінях і продовжував спостерігати за дружиною. Заздрість долала його, що не він, а вона тримає на руках сина. Збігли весна та літо, а в нього так само не вистачало сміливості натиснути на скрипучу клямку й на себе потягнути двері. Донині невідома йому та птаха, яка голосно закричала в небі і змусила його привернути до себе увагу. Задерши голову, Степан бачив тоді лише широко розкинуті крила, які вільно парили у високих хмарах. Позаздрив він їхній волі і тому, рятуючи себе від важкої неволі, поставив відро з водою і втік не озираючись. 
   До вчорашнього дня чоловік навіть не намагався порушити обіцянку й не переступати поріг Сергієвого дому, та дізнавшись, що Поля народила сина, всю ніч маявся. Докори сумління не давали заснути вночі, із боку на бік ним ворочали і поки всі спали, тихо випхали з хати, змусили його схилити голову та прийти до Полі. 
   Отак і стояв би Степан, та раптом побачив, із якою ніжністю жінка цілує його сина. Тож, переборовши страх, змусив себе відчинити двері. Тінь ще стояла в порозі, а Поля вже знала, хто саме зайшов до хати. Нутрощами вона відчула чоловікову присутність.
   – Можна зайти? 
   Відповіддю слугувала цілковита тиша. Із кочергою в руках Миронія войовниче зустрічала зятя. Той зніяковіло переминався з ноги на ногу, топтався в порозі й нервово м’яв козирок у руках. Перевівши погляд на дочку, вона помітила, як та знітилися і, ховаючи груди, поспіхом натягла сорочку. Чоловік і жінка не зводили очей один з одного – у німій боротьбі два світи зіштовхнулися. Неспокій Полі видавала лише набухла, скажено пульсуюча жилка на шиї. 
   Усвідомлюючи, що зайві очі тут непотрібні, Миронія поставила кочергу в куток і тихенько вийшла. У сінях вона зіштовхнулася з Сергієм. Не проронивши жодного слова, швидко випхала його з хати. 
   – Ти що, жінко, геть здуріла? Чого це ти штовхаєшся? – від несподіванки заговорити зміг лише за порогом. 
   – Тихіше. Степан прийшов. Хай поговорять.
   – Чого він припхався? – ненависно глянув на хату так, нібито через стіни хотів його знищити.
   – Цить ти. 
   – Хто його звав?
   – Сергію… – і Миронія погрозила пальцем. – Як Поля рішить, так воно й буде.
   – Та хай він сказиться! Як сльота пристав, – сердито плюнув у спориш та й геть пішов із подвір’я.
   Обмощена подушками, із дитиною на руках Поля дивилася на сутулі плечі Степана. Його руки постійно то м’яли козирку, то шарпали поли піджака, а згаслий погляд проти волі змушував її пройнятися до нього жалем. До глибини душі ображена подружньою зрадою, вона сиділа на ліжку і тихцем раділа: «Він поруч і не покине тепер».
   – Полю, – ховаючи очі, Степан зрушив із місця й підійшов ближче. – Дозволь мені потримати сина.
   Його зморшки розгладилися, лице пом’якшало так само, як тоді, коли вперше тримав на руках старшого сина.
   – Як же ти його назвала?
   – Петрик.
   – Гарне ім’я.
   Присів на постіль і підняв очі. Їхні погляди схрестилися. Він дивився на неї, як колись, а вона, пробачивши, дивилась на нього.
   Повноправною господинею за вікном господарювала осінь, а в дім Полі ось зараз завітала весна.