Частина 8. Батько полковника.

   Серед широкого, застеленого густим споришем двору, трохи осторонь, під розлогим горіхом, стояла жінка. Густа крона з молодого листя, наче шатром, повністю накрила її, заховала від стороннього погляду, залишивши відкритими лише схрещені босі ноги, які до кісточок потонули в зеленій траві. У вечірній тиші з гаю вітер доносив щебіт солов’я. Його чаруючий спів навіював сумні спогади. 
  Вісім років пройшло відтоді, як вона так само стояла тут, під гіллястим горіхом. Різниця полягала лише в тому, що тоді Юхимія пісню солов’їну слухала не одна. 
   То був червневий вечір тисяча дев’ятсот сорок першого року – день, коли її чоловік пішов на війну. Обіпершись на стовбур дерева, Платон пригорнув до себе свою жінку, обійняв її та ніжно окутав руками ззаду. Юхимія обм’якла в його руках. Відхилившись назад, вона відкинула голову на плече та насолоджувалася духом теплого чоловічого тіла. Притихли обоє… Боячись поворухнутися, чоловік і жінка слухали сповільнене дихання один одного. Сьогодні вони прощаються.
   Тримаючи в обіймах свою дружину, Платон повільно й обережно опустив руку, ковзнув по стрункому тілу і трепетно накрив шорсткою долонею її живіт, який помітно округлився і зручно вмістився у його огрубілих долонях. Погладжуючи його, він уявляв, що гладить своє ще ненароджене дитя. Мабуть, таки розумів, що дитина ця народиться без нього і не скоро прийде той час, коли вдасться бавитися з нею. Болісна думка настільки глибоко вразила розум, що він, не усвідомлюючи, що робить, руками сильніше притиснув до себе випуклий живіт. Юхимія аж застогнала від болю. Аби заспокоїти чоловіка, вона накрила його мозолисті долоні своїми теплими руками й повернулася до нього з очима, повними сліз. Їхні погляди зустрілися. 
  Мовчали обоє. Вдивляючись, вони очима водили один по одному, закарбовуючи до найменших дрібничок у пам’яті особливості рис лиця. У кожного з них читався свій страх. Юхимія боялась, що ніколи більше не загляне в сірі очі, не відчує ніжно-чуттєвого поцілунку тонких губ, не потрапить в обійми сильних огрядних рук, які – про це знала тільки вона – можуть бути дуже ніжними. Гонила від себе думку, що взагалі може не побачити, не торкнутися і не відчути тепла чоловічого тіла. А Платон боявся залишити дружину одну, бо як вона сама з усім справлятиметься та ще й вагітна і з двома дітками на руках?!
  Дві пари очей – смолянисто-чорні та сірі, оголяючи душі, поглядами переплелися, без слів заспокоюючи один одного. Їхні тіла, аби не розстатися, жадібно жалися докупи, перетворюючись в одне ціле. Одинока сльоза скотилася по щоці Юхимії. 
    – Не плач. Я повернуся.
   У свої руки Платон вложив її лице. 
   – Чуєш? – шепотів, висушуючи губами солоні сльози, які потекли неспинною рікою. – Не плач. 
   Жадним поцілунком припав до жінчиних губ у мить, коли на шляху хтось голосно закричав. Повернувши голови, вони обоє втупилися на своїх дітей: шестирічна донька заходила у двір і тягла за собою дворічного братика, який щосили пручався і верещав, як мале порося. Побачивши батьків, дітвора тут же направилась до них під горіх, а Платон у відповідь, випустивши з обіймів жінку, пішов до них назустріч.
   – Ну, козаче! – підхопив на руки сина й високо підкинув вгору. – Чого плачеш? 
   Піймавши його, міцно пригорнув до себе.
   – Упав і коліно збив, – знизу такими ж сірими, як і в її тата, очима на нього дивилась Надійка.
   Не зводячи з доньки очей, Платон присів, згріб малечу в обійми і підвівся, тримаючи на руках двох своїх дітей. А Юхимія, тихенько витираючи сльози, вийшла з тіні, підійшла до них, і всі вони помалу пішли до хати. Адже там на них уже чекала вся Данилова родина.
   За вечірнім столом, на чільному місці, сидів господар. По праву руку від нього – його дружина Тетяна, по ліву – Платон, найстарший син роду. Ще четверо Данилових синів розсілися по колу. Юхимія ж присіла біля чоловіка. А от Оксана, єдина донька, тихенько примостилася поруч із невісткою. На столі сьогодні стояла справжнісінька святкова вечеря. Господиня постаралася на славу. Хату заполонив аромат печених буряків. Із конопляного насіння Тетяна ще й напекла душеників, наварила величезний баняк картоплі, і, найголовніше, з підпіччя дістала трилітровий бутель сивого самогону. Побачивши його, чоловіки відразу оживилися, закректали та вдоволено зашморгали носами. 
   Після випитих нелічених чарок горілки їхні розмови не стихали. Говорили, бо хтілося наговоритися, згадували, бо приємно згадувати, а пам’ятаючи, з якої причини зібралися, сміялися якнайголосніше – лише б тільки не заплакати. Перед далекою дорогою батько надавав останні настанови сину. Мати крізь пелену сліз не зводила очей зі своєї дитини. А Юхимія, не відриваючи руки від чоловіка, жалася до нього щільніше. Сиділи до пізньої ночі. Навіть Платонові діти позасинали, і ніхто їх не положив на ліжко. Вони так і спали в батька на колінах. 
   А на другий день, із самісінького ранку, біля Данилової хати зібралися сусіди. Усі хотіли провести в дальню дорогу першого шофера й дорогий всім автомобіль «Полуторку». Найбільш засмученими стояли саме сільські діти, адже вони прийшли попрощатися з автомобілем. Жалкували, що не прийдеться більше підстерігати дядька Платона, коли той приїде на обід, щоб самим, поки той їсть, обмацати машину й позаглядати їй під кузов. Бідкалися, що в селі вже не знайдеться такого дядька, який часто піддавався на їхні просьби, садив у кузов і катав потихеньку в межах кутка. 
   Вийшовши на шлях у супроводі своєї родини, Платон закинув у кабіну дорожній мішок й поглядом обвів односельчан, які притихли й не зводили з нього очей. Чоловіки мовчки курили самокрутки. Жінки беззвучно плакали, витираючи кінчиком хустини рясні сльози. А діточки здичілою зграйкою зібралася біля машини. Від тиші ніби повітря загустіло, і ним важко стало дихати. Подивившись на все це невеселе зборище, чоловік голосно подав команду: 
   – Ану, малеча, залазь у кузов! На прощання ще раз вас прокатаю.
   І радісний дитячий галас наче розрядив повітря. Поки діти штурмували кузов автомобіля, Платон міцно потиснув мозолисту долоню батька, востаннє нахилився до матері, яка за слізьми й не бачила сина, і підійшов до жінки, не відриваючи від її губ своїх палаючих очей. Попрощавшись із нею довгим поцілунком, він, щоб ніхто не помітив скупих сліз, відчинив кабіну, швидко посадив туди своїх малолітніх дітей та й, не піднімаючи голови, скочив за кермо, завів машину й поїхав вулицею, високо підіймаючи за собою густі клуби дорожнього пилу. А на прощання, аби селяни не забули про нього, голосно потрубив і налякав корів, що чередою йшли в поле. Перелякані тварини, позадиравши хвости, повтікали, ламаючи перед собою дерев’яні паркани й трухляві огорожі. 
   Поїхав… Положивши руку на живіт, Юхимія ще довго стояла на шляху, відчуваючи в собі часточку Платонової душі, яка росла в ній, під серцем, і яку народила пізнього жовтневого вечора сорок першого року. Як тільки вона почула перший крик своєї дитини, відчула її запах, то з полегшення зітхнула, зрозумівши, що любов, яку лишив по собі Платон, нарешті проросла, і на світ з’явилася його дитина. Любов – так вона її назвала.
   Минали дні, потім роки, а Юхимія так і не дочекалася від чоловіка жодного листа, жодної вісточки. Єдина звістка, що сповістила їй про нього в сорок третьому, – це повідомлення «безвісти зниклий». Стоїть ось вона тепер під горіхом і до цього часу картає себе. А довготелесий семирічний підліток, який бігає по подвір’ю й не помічає матір, яка теж через крону горіхового листя стежить за ним, нагадує їй, що до останніх своїх днів Платон так і не дізнався про народження їхньої дитини.
   – Любо, де мати? – у двір, заганяючи корову, із сидором на плечах зайшов Вітя.
   – Я її не бачила.
   – Прив’яжи корову.
   – Сам прив’язуй. Я її боюся, – і, щоб брат не набив, прудко втекла в сіни, бо той уже замахнувся, щоб ударити.
   «Ну що за характер? Тільки що не по його – відразу битися». Осудливо погойдуючи головою, Юхимія поглядом проводжала сина. Себе не видала. Так і лишилася стояти в схованці й потай стежити за ним. Який він уже дорослий! А скільки клопоту їй приносить! Від задоволення посміхнулася, а сльози накотилися на очі. Кожного разу, як тільки вона дивиться на нього, то бачить перед собою юну копію чоловіка, і  схожість ця з роками тільки зростає. 
   Троє Юхиминих дітей були зовсім різними. Водночас у кожного з них знаходилися спільні риси, завдяки яким їх можна пов’язати в родинний зв’язок. Двоє старших діток дуже схожі на свого батька: темноволосі, із сірими очима та тонкими губами. А от Наді довгий ніс не дістався у спадок. Володарями орлиного батькового носа стали лише Вітя з Любою. Люба більше схожа на матір і на фоні сірооких брата і сестри сильно вирізнялася. На її рівному високому чолі красувалися чорні, вигнуті дугою брови. Кожного разу, як тільки в агатових очах загорялися промінці підліткової цікавості, вони високо злітали вгору. Розчісуючи смолянисті коси, Люба змушувала сестру заздрити густині свого довгого волосся.
   Усю батьківську турботу про Платонових дітей Юхимія звалила на свої тендітні плечі. У воєнні й післявоєнні роки несолодко жилося їм без батька. Усіма материнськими силами вона намагалася забезпечити нащадкам неголодне існування, але поки що нічого в неї не виходило. Тепер часто в її пам’яті спливають образи голодних дітей, які, мов ті жуки, навкарачки повзали в густому спориші і збирали зелені його плоди. Вітя з Надею хоч уміли обривати ті споришеві барабульки, а от Люба… Вона просто рвала рученятами траву й отак із землею пхала собі до рота. Та що там казати! Юхимія і сама годувала їх листям, аби чим-небудь набити животи та не класти малечу голодною спати. А щоб більше не бачити зголоднілих очей, окрім роботи в колгоспі, обшивала односельчан. Із товстого сукна навчилася шити валянки, пальта. До пізньої ночі її швейна машинка строчила під вікном, але навіть цього додаткового заробітку їм не вистачало.
   Думки про наїдок нагадали, що прийшла пора ставити вечерю. Діти вже посходилися додому і скоро почнуть її шукати. Тоді їй вже не сховатися від їхніх допитливих очей. Ось і Надя пройшла повз горіх і, не побачивши матір, зайшла в хлів – і скоро стало чути, як із відчинених дверей доносяться звуки перших цівок молока, які голосно вдаряли по дну ще пустої дійниці. Віддихнувши, Юхимія ще раз глянула на нове обійстя й тихенько вибралася зі своєї схованки. 
   Полуденна спека трохи вже спала. На деревах вже не ворушиться жодний листочок. Сонце зависло над обрієм. Голосніше стало чути спів солов’я. Тиша! Вона ніяк не могла звикнути до неї. Усе-таки довгі роки, прожиті в гурті, давалися взнаки. Їй хотілося постояти ще трохи, та велика хата, що стояла посеред двору, гостинно запрошувала до себе відчиненими дверима, солодко манила простором і вечірньою прохолодою. Їй ще незвично усвідомлювати, що тепер у неї є власний дім і вона в ньому повноправна господиня. Шкода. Ой, як шкода, що Платону не довелося дожити до цих світлих днів, аби разом з нею порадіти і, взявшись попід руки, зайти вдвох до нової оселі!
   Тиждень уже вона господарює у своїй хатині. Покинула свекрів і разом з дітьми перебралася сюди. Платонові батьки ніколи не ображали її. Жила в них, наче рідна, і була певна, що до кінця своїх днів проживе в їхньому домі, бо обіцяла Платону, що в глибокій старості догляне за ними. Але там їй стало вже тісно. 
   Діти росли. Давно вже виросли й Данилові нащадки. Не поміщалися усі тепер, як раніше, у свекровій хатині. Кожного вечора господарі лізли на піч і тулилися там тісненько. Своїх доньок, Надю та Любу, Юхимія клала спати на лежанці. Віті стелила в підпіччі. Сама ж лягала на тапчані. Володя на ніч із комори приносив солом’яний матрац, кидав його на лаву під вікном і там спочивав до самісінького ранку. А на єдиному ліжку, що стояло в хаті, спало юне створіння – Оксана. А відтоді, коли ще й Степан повернувся додому, Юхимія приносила оберемок соломи, мостила її на підлозі, біля лежанки, зверху кидала ряднину й отак умощувалася спати. Щоб не класти господарського сина на землю, поступилася йому своїм місцем на тапчані. 
   «А якщо Володя надумає женитися? Куди жінку приведе?» Отак, лежачи ночами на своєму лежбищі, Юхимія вирішила, що їй пора виїжджати. Ні, вона не відчуває себе тут зайвою. Просто настав час змінити своє життя. І не тільки тому, що спати приходилося на землі. Душі тут зробилося тісно, а особливо після того, як повернувся Степан. 
   Дивлячись на Платонового брата, вона не могла втямити, що вони рідні. Якби не війна, нізащо у світі її чоловік не лишив би своїх дітей. Як же Степан зміг у такі важкі часи покинути жінку з сином на руках? На власній шкірі Юхимії прийшлося відчути всю тяжкість і відповідальність матері-одиначки. Саме через це, щиро співчуваючи Полі, вона не могла спокійно дивитися на Степана. Його повернення в батьківську хату душило її. 
   І хто його знає, може, вона так і не наважилася б на якісь рішучі дії, аби в селі не продавалася хата. Та ще й недорого, за підходящу ціну. От тільки їй самій не осилити таку оплату. «Треба з батьком поговорити. Може, він чимось допоможе». Ранком, підстерігши, що він наодинці, наважилася з ним поговорити:
   – Тату, я надумала переїхати. 
   – Що значить переїхати? 
   Данило копирсався в одежі, бо ніяк не міг розібрати, яким боком надіти штани. 
   – Тобі що, спалось погано, чи сон дурний наснився? Чого це ти зранку таку бридоту несеш? – притих і погляд скосив на невістку. 
   «Куди це вона зібралася виїжджати? І хто її відпустить?! Стільки років жили разом, ніколи не сварилися, а тут, на тобі, з самісінького ранку такі розмови».
   – Тату, послухайте…
   Юхимія не збиралася відступати. Не за одну ніч їй прийшлося прийняти своє рішення. Розуміла, що старим нелегко її відпустити. Та й сама вона вже глибоко пустила тут коріння. Важко стане всім. 
   – Фроська Козакова пів хати продає. От я і надумала її в неї купити. Тільки сама оплату не осилю. Вас прошу допомогти.
   – Ти шо, жінко?! Геть здуріла? Чого це раптом? 
   – Вона за пів хати хоче мішок ячменю, – Юхимія не відступала. – У мене є пів мішка, а чи не могли б ви мені дати ще і свого пів мішка?
   – Я ж тебе питаю: геть очманіла? – Данило подивився на жінку, як на божевільну. – Чим дітей годувати будеш? Ти про це подумала? Та й немає в мене того зерна! Віддати цілий статок за якусь халупу! Навіщо? Тобі шо, тут місця мало? Стільки років жили разом, а тут виїжджати надумала! 
Уже потроху перейшов на крик:
   – Нікуди ти не поїдеш! І щоб більше таких розмов у цій хаті я не чув!
   Запхавши губу до рота, господар сердито вийшов з хати.
   – Бач, шо надумала! – це вже фиркнув знадвору.
   Обезсилено опустившись на лаву, Юхимія заплакала. Розмова з батьком не заладилася, і підтримки від нього не вдалося отримати. 
   Вона згідна з тим, що в гурті набагато легше прогодуватися, але ж так хочеться мати власне житло! Що тепер робити? 
   Вона не витримала б усіх своїх страждань і випробовувань долі, якби не була вперта. Та й думки про власну хату глибоко засіли в голові. Щось аж занадто сильно їй сподобалося мріяти, що вона господиня у власному домі. Тож, трохи оговтавшись, прийняла рішення: піти до Фроськи та поговорити. «Може, уступить у ціні, а може, згодиться почекати… У будь-якому випадку нічого не втрачу». Бистренько зібравшись, Юхимія вирушила в дорогу. 
  Хата, на яку йшла дивитися, стояла на краю села, на його протилежному боці, у глухому кутку, на високій горі й над самісіньким яром. Ні віддаленість, ні місце знаходження не лякали жінку. Її цікавило одне: як тільки Фрося згодиться почекати з оплатою, вона відразу ж і переїде.
   Вийшовши на центр села, вона повернула на широку і пряму дорогу, що вела далеко вниз, аж за село, до широкого ставу. Біля останньої хати прийшлося звернути. Вузенька вуличка круто підіймалася вгору. По ній прийшлося вибратися на високий пагорб. Ця вулиця утворилася внаслідок вимивання ґрунту. Прокладаючи шлях донизу, кожної весни талі води потихеньку просочували землю, а вслід рясні дощі бурхливою каламутною рікою, стікаючи з гори, вимивали й собі дорогу. За довгі роки корозії утворилася глибока ущелина, на дні якої стежкою тепер іде Юхимія. По обидва боки від неї височіють стрімкі глиняні стіни, що високо з’єднані між собою переплетеним гіллям височезних старих дерев. Завдяки цьому в найспекотніші дні тут завжди сиро та прохолодно. 
  Вибравшись із своєрідного природного тунелю, Юхимія прижмурилась, бо яскраве сонце різко засліпило очі. Трохи звикнувши до денного світла, вона змогла побачити те, за чим прийшла. 
   Довга, на два окремих ходи хата потонула серед білого шумовиння вишневого саду. Її солом’яна стріха позеленіла від моху, а сама вона стояла серед городу, вдалині від шляху, й підставляла літньому сонцю свої білі боки для обігріву. В одній половині дому живе Фрося із малолітнім сином, а от у другій планує поселитися Юхимія. Не зводячи зацікавленого погляду з хати, заплутуючись ногами в молодому картоплинні, вузькою стежиною жінка йшла через чужий город. Вибравшись на широке, застелене густим споришем подвір’я, вона обійшла хату з усіх сторін. Видовище, що відкрилося позад хати, змусило зупинитися. 
   Перед її взором відкрився краєвид потонулого в зелені рідного села. Як на долоні, виднілися усі його вулиці й провулочки, яри та пагорби, сади та засіяні буйною пшеницею колгоспні поля. У центрі села виднілася школа, а за селом, удалині, біліла ще й ферма. Юхимія опустила погляд. Біля її ніг починалася довга смужка не садженого городу. Він круто спускався вниз. Поряд із ним, через вишневий сад та сусідські городи, звивалася витка стежка, яка ховалася далеко внизу, в зеленій гущавині берегової трави.
   – А я-то думаю: хто це тут ходить під вікном?
   – Здраствуй, Фросю! Краса яка тут у тебе! От я стою й любуюся.
   – Так, і справді гарно. 
   Обидві замовкли, милуючись селом. 
    – А ти по ділу прийшла чи так?
    – По ділу.
    – То пішли до хати.
   – Та нехай! Я спитати прийшла. Може, відмовиш, то й заходити не потрібно.
    – Ну, питай, коли в таку даль зайшла.
   Юхимія замешкалась, усе ніяк не знала, з чого почати розмову.
    – Фросю, я чула, що ти хату продаєш.
    – Продаю.
  – То я оце хотіла б у тебе її купити. Тільки оплату я тобі за один раз не можу віддати. Віддам половину, а решту – восени, коли хліб на трудодні даватимуть, – і затихла.
   Від переживання й забула, що дихати треба. Втягнула в себе повітря лише тоді, коли в грудях заболіло.
   Фрося мовчала, обмірковуючи почуте. Раділа, що саме Юхимія прийшла, бо добре знала цю тридцятичотирирічну вдову. Вона й сама солдатська вдова, щоправда, молодша за неї на п’ять років, але це невелика різниця, тож не завадить стати подругами. Тепер їй знайдеться з ким розділити важку вдовину долю. Та й для сина компанія з’явиться. Оживе подвір’я від дитячих криків. Тож, якби й цієї половини оплати не запропонували, Фрося однаково згодилася б. Дуже страшно й нудно одній жити на краю села – саме з цієї причини жінка і продала половину власної хати.
   – Добре, я згодна, – Фрося прийняла блискавичне рішення. – Розрахуєшся, коли представиться змога.
   – То коли можна переїжджати? – у Юхимії від радощів ноги підкосилися, ледь встояла.
   – Та хоч завтра і заїжджай.
   Мить подумала і запитати вирішила:
   – Може, в хату хочеш зайти?
   – Хочу.
   Фрося повернулась, аби за ключами піти, а Юхимія за руку її схопила і промовила:
   – Зачекай. Дякую тобі! 
   Обнялися, й сльози обом очі заполонили.
   Юхимія розуміла, що ось зараз вона вперше заходить уже у свою оселю. Її привітно зустріли просторі сіни й велика комора. Заглядаючи туди, жінка журилася, що в ній немає що зберігати. Потім відчинила двері в кімнату – і від задоволення аж дух забило. У такій просторій світлиці їй ще не доводилося бувати. Піч і лежанка примостилися навпроти дверей. Посередині стояв великий дерев’яний стіл. А навкруги ще досить вільного місця, аби поставити не одне ліжко. І нічого, що в неї поки жодного немає. Настане час – і вона спатиме у власній постелі. Але то станеться колись. Зараз же вона, як зачарована, направилася до вікна. Вікна найбільше її вразили. Їх було аж троє. Двоє виходили на перед хати, і через них виднілося все подвір’я, а одне – навпроти, до нього і підійшла. Заглянула в шибку й побачила вже знайомий пейзаж рідного села.
    – Ну, що? Подобається?
    – Дуже!!!
    – Це добре. А от хлів у нас один. Прийдеться потіснитися.
  – Не прийдеться. Батьки проти, щоб я виїжджала. Думаю, не віддадуть мені корову, – на долю секунди в очах промайнув сум, а потім засвітилася радість. – Фросю, я завтра ж і переїду.
– Ну, що ж. Тоді завтра і зустрінемося.
   І попрощалися вже, наче рідні.
   Назад Юхимія пішла стежкою, щоб розвідати дорогу та подивитися, куди та виведе. І не помилилася, бо скоротила багато шляху і швидко добралася додому. Заходячи у двір, усвідомлювала, що не минути їй тяжких розмов із батьком і материних умовлянь зостатися. Що їм сказати?! Привикли вони до неї. Дванадцять років разом живуть. Та і Юхимія з дітьми – це все, що залишилося в них від сина. Хоч і жаль їй батьків, але вона не відступиться. Дороги назад вже немає. Завтра Юхимія проснеться раненько, піде в контору до Голови, хай виділить підводу, а потім вона збере свої пожитки, посадить дітей на гарбу й поїде. Нехай батьки зрозуміють її й не ображаються.
   Так воно й вийшло. Як тільки Юхимія переповіла про домовленість із Фросею, у хаті піднявся галас. Мати голосила, як на похоронах, хапала за руки і молила не полишати, голубила дітей так, нібито востаннє їх бачить. Оксана плакала тихенько в кутку. Навіть Степан із Володею просили остатися. І тільки батько сидів мовчки, не проронив жодного слова, із-під лоба дивився на невістку, а по його зморшкуватій щоці одиноко котилась сльоза, яку він уже не зміг стримати. Що з ним сталося? Данило не плакав навіть тоді, коли проводжав синів на війну. Просто всьому, що відбувалося в хаті, є логічне осмислення. Настав той час, якого батько так сильно боявся: невістці і справді пора виїжджати.
   Уранці проснувшись, Юхимія швиденько затопила піч. Щоб нагодувати дітей, поставила на стіл сніданок і почала збиратися до контори. Хлопці вже пішли з дому. Мати корову у хліві доїла. Оксану ще здалеку бачила, що вона по воду пішла. От тільки батька ніде не могла знайти. Пам’ятаючи його сумні очі й нещасний вигляд, перед тим, як піти з хати, їй захотілося ще раз із ним поговорити. «Куди він так рано подався?»
   – Мамо, ви тата не бачили? – стояла на порозі, затуливши собою все ранішнє світло, яке падало в хлів через дверний отвір.
   – На колгосп пішов. За підводою.
   – За якою ще підводою?
   – А за такою, щоб тебе перевезти, – і жінка під коровою тихо заплакала.
   Юхимія стояла й не вірила вухам, але їй довелося повірити очам, бо, сидячи на гарбі, батько кіньми саме заїжджав у двір. Як це? Допомоги від свекра вона не чекала, тому розгубилась і заклякло стояла. Дивилася, як той близенько під’їжджає, аж до самих хатніх дверей.
   – Що ж, дочко, може, і справді там тобі стане краще.
   – Тату, – розчулена його участю, кинулась обняти. – Дякую вам за розуміння.
   – Може, стрінеш собі чоловіка, бо, з нами живучи, заміж ти не вийдеш, – сумно продовжував Данило своє.
  – Що ви таке кажете! – Юхимія збентежилась, від сорому не знала, куди очі ховати. – Тату, скажіть мені, кому потрібні мої діти? 
   Увігнувши голову, повернулась і пішла до хати ставити й хатнім сніданок. 
   Снідали в цілковитій тиші. Невістчин переїзд гнітюче впливав на настрій за столом. Ніхто не говорив. Тільки діти в очікуванні новосілля нетерпляче йорзали на стільцях. Їм кортіло якнайшвидше зібратися і проїхатися по селу на гарбі до нового місця проживання. Дітям що? Для них усе забава. Щасливі вони у своїй дитячій необізнаності. А от старші… Данило з Тетяною сиділи мовчазні, не підносячи очей, пили тепле молоко з чорним хлібом. Осиротіють вони тут без внучат. Без їхнього галасу і криків хата стане великою пусткою. І в Юхимії поменшало запалу. На зміну душевному піднесенню прийшла тривога перед самостійним життям. Закінчивши снідати, далі всі сиділи похнюплено та мовчки.
   – Що ж, сиди не сиди, а збиратися треба, – хлопнувши себе руками по колінах, Данило почав вставати.
   Поки підіймався, дітей як вітром здуло. Із радісними криками «ура!» кулею повилітали з-за столу. Юхимія й собі помалу почала збиратися. На рядно зі скрині вийняла і склала все своє багатство: тонке й товсте полотно, відріз синього сукна для Вітиного пальта, скатертину, дві спідні сорочки, спідницю та весь дитячий одяг. Зав’язала у вузол, винесла з хати й поклала на гарбу. Туди ж із батьком погрузили й скриню. Із жердини зняла кожуха, кептаря, велику шерстяну хустину, валянки та пару кирзових чобіт. Із комори винесла пів мішка ячменю, вузлик із мукою, олію, вінок цибулі та мішок картоплі, який ще загодя набрала в ямі. Побігла в землянку й зібрала яйця. Оце все, що вона могла взяти з собою. Решта – то було батьків. Вона усвідомлювала, що в неї навіть немає баняка, аби вранці наварити картоплі, і мисок із ложками, щоб годувати дітей, але попросити у свекрухи кухонного начиння в неї забракло сміливості. 
   – Я вже зібралася, тепер можна їхати.
  Вона вийшла з хати, тримаючи на руках дві товсті ряднини. Тетяна, підперши долонею бороду, стояла на подвір’ї й скорботно дивилася, як невістка вибирається. Не заходила в хату, бо не хотіла бентежити й заважати їй збиратися. Хай бере все, що вважає за потрібне. Підійшла до воза і, побачивши її скудні пожитки, тяжко хитаючи головою, пішла до хати, а за нею поплівся й Данило. У хаті стара жінка поділила баняки, із мисника зняла глиняні миски, ложки, кружки, біля печі забрала рогача, лопату, із комори принесла макітру з макогоном, два глечики для молока – згребла все це в ряднину і винесла з хати. 
   – Ти, дочко, як дітей годуватимеш, що оце оставила?
   Данило виніс на плечах пів мішка свого ячменю й примостив його на гарбу. Юхимія стояла не в силах віддячити їм. Клубок душив горло й заважав їй говорити. Не очікувала вона від батьків допомоги, була глибоко вражена їхньою участю, а коли мати ще й Берізку виволокла з хліва і прив’язала її до воза, Юхимія й зовсім розплакалась.
   – А як же ви?
   – Це твоя корова. Та й дітям вона більше потрібна, – не забула Тетяна, що це дарунок свахи дочці на весілля.
  – А от тепер можна і їхати, – Данило положив на віз останній мішок, який ворушився і з якого доносилися приглушені звуки кудкудакання курей та сердите цокотіння півня.
   Ходить он він тепер біля городу між трьома своїми курочками, гордо задерши голову, виблискує на сонці червоним гребенем, вихваляється перед ними пишним хвостом і гребеться, високо задираючи шпори на сильних ногах. 
   – А щоб тобі! Ану, киш! – широко махаючи руками, Юхимія побігла до нього, щоб відігнати. – Ще картоплю відгребе.
   Зарила вона її тут на другий же день, як тільки сюди переїхала. Вітя, досліджуючи нове місце проживання, облазив усі навколишні околиці і знайшов у старого Боски, на городі, закопану ще у війну картоплю. Пролежала вона там понад п’ять років, може, й далі лежала б, аби не переїзд Юхимії, у якої мався допитливий і до всього цікавий син. Він до нестями був задоволений, коли в сорочці приніс ту картоплю додому й урочисто положив матері на стіл. Ще й з гордістю в очах розповів, у якому саме місці її відкопав. Юхимія мовчки послухала сина, а потім за його хазяйновитість щедро віддячила: відходила качалкою по худій та довгій спині. Залякала оболтуса, аби мовчав і не патякав, бо до сільради викличуть, а там і до в’язниці недалеко. Сама ж серед ночі, щоб ніхто інший не знайшов цей скарб, пробралася тихенько на чужий город, вирила всю картоплю і переховала вже в себе, на городі, якраз у тому місці, де зараз гребеться цей клятий півень. Юхимія знала, що то за картопелька була!!! На другий день, ховаючись від власних дітей, вона дістала її, витрусила з неї чистий білий крохмаль, який утворився за довгі роки зберігання у землі, додала трохи муки, води й напекла дітям млинців. Вони їли і не знали, кому завдячувати, що на столі такі ласощі, а щоб докори сумління не загризли матір, вона сину в тарілку на один млинець більше положила.
   І сьогодні вирішилася проблема про наїдок: якщо півень привів її сюди, отже, на вечерю знову будуть млинці. Юхимія присіла і відрила десяток картоплин, кинула їх у фартух і, поки її ніхто не помітив, швидко пішла до хати. Перед тим, як зайти в сіни, на порозі обернулася і скоса глянула на обрій. Сонце опустилося, зробивши повне коло по небу, покинуло землю і лягло спочивати. Закінчився ще один день її самостійного господарювання – це був червневий день сорок дев’ятого року.
   Що ж, і їй треба поспішати, бо нескоро прийде та пора, коли й вона ляже відпочити.