Частина 7. Батько полковника.

   Насилу дочекавшись вечора, після виснажливої полуденної спеки Поля помалу почала збиратися до Оляни. 
   Теплий липневий вечір. Сонце вже схилилося до обрію, пом’якшило своє яскраве світло, подовжило тіні. Опускаючись усе нижче й нижче, воно стало помаранчевим, а небо на заході набуло ніжно-рожевого відтінку. Верхівки дерев, хати під соломою, шибки у вікнах покрилися блискучою позолотою призахідного сонця. Легенький вітерець шелестів у листі груші. У її кроні ворушилися горобці, без угаву перегукуючись та перестрибуючи з гілки на гілку. Вечоріє... Голосніше стає чути далекі голоси, яскравіше відчувається запах матіол, що цвітуть двома рядочками навколо хати. Чим ближче сонце до своєї колиски, тим прохолоднішим стає повітря й тихішає навколо.
   Відчувши дихання вечірньої прохолоди, Полі стало набагато легше. Зібравшись, вона погукала свого сина. Він саме запріг соняшника між ноги й поскакав на ньому до городу, завзято вимахуючи уявною шаблею. Почекала його і вже з ним помалу вийшла на шлях. Повільно ступаючи та перевалюючи з ноги на ногу, вона прямувала вулицею. Давно їй не доводилося відчувати такого глибокого умиротворення. Рукави її білої сорочки з вишитим бережком закочені по лікті, чорна широка спідниця високо підлізла під груди; з-під неї виступав великий живіт, оголивши, більше ніж зазвичай босі ноги, що майже до кісточок тонули в пухкій, наче борошно, пилюці.
   В одній руці Поля тримала сина, другою легенько погладжувала живіт, заспокоюючи в такий спосіб малюка, який не на жарт розбушувався і штовхав свою матусю. Обласкана останніми променями сонця, любуючись вечірньою загравою, Поля йшла до «матері», щедро насолоджуючись природним видовищем. У чистому небі не виднілось жодної хмаринки. Густі високі мальви повністю ховали Михайлову хату від стороннього погляду. Десь там, серед них, заспокійливо тріщали коники, а від квітки до квітки пурхали метелики та гули джмелі.
   – Полю, а куди це ти ведеш свого парубка?
  «А, щоб тобі! Ну, що це за тітка?! І де вона сидить?» – з переляку серце тьохнуло в грудях, а в голові зашуміло й заклало у вухах. Відірвавши погляд від квітів, Поля подивилась у той бік, звідкіля пролунав голос. Мотала головою, обшукуючи очима все обійстя.
   На місці глибокої прірви вже давно виросла нова хата під солом’яною стріхою з великими вікнами та розмальованими віконницями. Біля неї, на причілку, одиноко примостилася молода вишенька. Санька поставила біля неї стільчик і часто любила посидіти там, під стіною, та погрітися в променях вечірнього сонечка. Стільчик той тепер стоїть самотньо, а от тітки ніде не видно. Шукаючи її, Поля очима повела далі. 
   Серед току, біля погреба, росла розлога яблуня. Своїм розкішним гіллям із налитими яблуками вона застелила землю навколо себе. Прищуривши очі, Поля пильніше придивилася, чи не між гіллям сусідка ховається, та нічого не побачивши, перевела погляд у дальній куток подвір’я, туди, де в тіні батькового вишняку одиноко стояв хлів. Біля нього, на купі сміття, спокійно кублилися кури, навколо них поважно ходив півень – видно, що їх там ніхто не тривожив. 
   Поля подивилась навіть у рів, який відгороджував подвір’я від шляху. І тільки, коли оком повела по високих головатих соняхах, що широкою смужкою від городу відмежовували двір, ненароком наткнулася на дивного соняха: він посміхався їй беззубим ротом. Тітка Санька стояла серед лапатого листя, задоволена тим, що так вдало вийшло сховатися і цим самим завдати Полі клопоту довго шукати її.
    – Ох, тітко! І любите ж ви мене лякати!
  – А ти про що задумалася, що так стрепенулась? – вибравшись із соняхів, направилась сусідці назустріч.
  Щоб не стояти серед шляху, Поля зайшла у двір і прямісінько попрямувала до яблуньки, аби сховатися в її тіні від вечірнього, але ще досить пекучого, сонця.
   – Куди це ви зібралися?
   – Та йдемо дізнатися, чи немає від Яші новин.
   – Та, мабуть, що немає, бо бачила Оляну вранці біля криниці, то вона нічого не сказала. Та й Галина чорною хмарою ходить.
   Від таких слів у Полі плечі поникли, а голова опустилася ниць. Вона і сама знала, що немає, але все-таки мала надію, яку тітка щойно відібрала в неї.
   – Ну, ми все одно підемо, заодно провідаємо й бабу. 
   І до сина вже:
   – Ну, що, Колю, підемо? – та й повернула, щоб піти.
   – А тобі ще довго ходити? – Санька спитала, співчутливо глянувши на набряклі ноги молодої жінки.
   – Ще довго, до кінця вересня.
   – Це ж і Колько в тебе вересневий?
  – Так, вересневий, – мати подивилась на сина, і лице її осяяла тепла посмішка. – Він у мене вже зовсім дорослий. Два роки скоро виповниться, – і рукою провела по білобрисій голові.
   – А Степан? – Санька на мить зам’ялась. – Так і не приходив до тебе?
   Неприємно відповідати на такі запитання. Поля завжди уникала будь-яких розпитувань про особисте життя, але знала, що сусідка не заради втіхи питає, а щиро співчуває їй.
   – Ні, не приходив, – підняла сина на руки. – Він уже й не прийде, тітко, – пригорнула до себе дитя, повернулася і пішла геть.
  Хитаючи головою, Санька сумно дивилася, як, важко ступаючи пухлими ногами, молода жінка з великим животом і малолітнім сином на руках, не ховаючи сліз, одиноко направилася з двору.
   Скільки разів отак безшумно, щоб не чули батьки, котилися ті неспинні сльози! Лежачи самотньо в ліжку, Поля не відала: як їй жити далі? Як виростити двох діток, які при живому батькові можуть лишитися сиротами?! Тільки одна ніч знала, наскільки гірко було тоді Полі.
   «Не жди мене, Полю», – і вийшов, ляснувши дверима. Як «не жди»? Вискочила за ним з хати, навіть забувши, що боса, по мокрому снігу вибігла на шлях і аж там зупинилася. Пішов, навіть не оглянувся… Стояла й слухала, як швидко віддаляються Степанові кроки. До віку не зрушила б з місця, та мати прийшла слідом, накинула на плечі платок і поспіхом завела її до хати. 
   Сергій мовчки стрічав їх на порозі. Із дрижачими губами й зацькованим поглядом скоса подивлявся на дочку й нічого не міг сказати. Такий скорботний вигляд він мав лише в ті дні, коли ховав синів. А тепер у нього склалося таке враження, ніби власними руками похоронив і Полине життя. У неї серце навпіл розірвалося від цього. Їй хотілося побігти й повернути Степана. Водночас, побачивши, наскільки сильно постарів батько за останні хвилини, у ній проснулося бажання захистити від самобичування цього літнього чоловіка. Адже саме він приніс на вівтар своє життя і віддав їй, маленькій дівчинці, яка двадцять років тому ввійшла в його дім.
   – Тату, що ви! Та не переймайтеся так! Усе буде добре. Краще сідайте до столу.
  Не захотів їсти Сергій, мовчки поліз на піч і, уткнувшись носом у подушку, ліг і не ворушився. Ніхто його не чіпав. Миронія трохи посиділа та й сама примостилась на лежанці. А Поля, прибравши зі столу вечерю, почала стелити й собі. «Сьогодні Степан переночує у своїх батьків, – вгамовувала себе. – А завтра прийде, і я його заспокою. Попрошу, щоб не ображався на мого тата».
   Час ішов, а вона чекала. Кожного вечора лежала в ліжку, подовгу дивилася на стелю, прислухаючись до найменшого шурхоту за вікном. Із кожним днем відчай охоплював її душу сильніше й сильніше. Не розуміла вона, чому не приходив Степан, і поняття не мала, чому так довго той мовчав. Майбутнє страшило її. Поля боялася уявити, що він узагалі може не прийти. Проживши місяць без чоловіка, вона спіймала себе на думці, що ладна не тільки з хати піти – на край світу готова за ним побігти, лише б погукав.
  Не діждавшись від Степана жодної звістки, сама вирішила його знайти. Упоравшись із хатніми справами, взяла хлібину і в неділю раненько направилась до свекрів у надії застати там коханого. Їй конче необхідно з ним поговорити, спитати, скільки часу ображатиметься на неї, чого не приходить до сина. І врешті-решт попросить, аби він повернувся додому.
    Вийшовши на вулицю, одинока жіноча постать зустрілася з крижаним вітром. Він нагадав їй, що зима ослабла, але не здалася. І хоча березень вступив у законні права, вона ще не один раз згадає про себе нічними заморозками та рясними снігопадами. Снігу ще лежало багато на холодній землі. Поля йшла протоптаною стежкою, насолоджуючись першими теплими променями. Вони поступово вже почнуть зігрівати зледенілу за зиму землю, сніг потроху почне танути, по дорозі весело потечуть весняні струмки, повернуться перелітні птахи, потім з`являться перші квіточки, листочки розпустяться на деревах. Весна! Душа вимагатиме веселощів та свята. Від цього частіше захочеться бувати на вулиці, а не сиднем сидіти в хаті. Думки про весну навіяли спокій. Попри весь сум та тягар самотності, Поля усміхалася.
   – Що тебе так розвеселило, що ти усміхаєшся?
   – А, Маріє! Як давно ми з тобою не бачилися! – зустрівши вірну подругу, Поля  зовсім розцвіла.
   Непомітно для себе вона вийшла в центр села. Усі вулиці в селі вели сюди, бо сходилися вони тут і розходилися, утворюючи велику площу. По краю цього роздоріжжя розташувалися школа, клуб, продуктова лавка, контора й маленький будиночок сільської  ради. 
  – Куди це ти поспішаєш? – вийшовши зі школи, вчителька Марія Тодосівна ще здалеку помітила подружку й чекала її, тримаючи під рукою зошити.
   – Ти ж, мабуть, уже знаєш, – Полину усмішку як вітром здуло. – Ми зі Степаном посварилися. Іду поговорити з ним. Хай повертається вже додому.
    – Та знаю.
   Вона і справді знала. І набагато більше, ніж її товаришка. 
   – А ти що, із ним так ні разу й не говорила? 
   – Ні, не прийшлося. Не приходив він. Сама ось іду до нього. 
   – І ти проситимеш його повернутися? – Марія неспроста розпитувала, вона жадала випитати наміри.
  – Наша сварка зятягнулася. Хочу сказати йому, якщо він хоче жити у своїх батьків, то я ладна переїхати.
   – А знаєш що? – вирішила поки не відпускати Полю. – Давай зайдемо до мене.
   – Ні, Маріє, не можу. Ти ж розумієш усе, мені спішити треба.
   – Та розумію, тому й прошу зайти. Ти бліда, знервована. Ми так давно не бачилися. Пішли. Посидиш у мене трішки, відпочинеш, – взяла за руку товаришку й потягла через футбольне поле у свій будиночок, що стояв за школою, захований у вишневому садку. – Ніде не дінеться твій Степан.
  Не сильно Поля і пручалася. Їй самій потрібен був перепочинок, аби перевести дух та лишній раз зібратися з думками.
   – А ти що робила в школі? Сьогодні ж неділя!
   – Сідай уже, – посадивши Полю на лаву, Марія вмостилася напроти. – Не встигаю. 
   Посміхнулася і поглядом показала на полицю, де лежали акуратні стопки учнівських зошитів. Ну, а далі обидві мовчали, сиділи і, ніяковіючи, дивилися одна на одну. Мовчання те затягувалося, і від цього ставало трохи незручно і якось незатишно на душі. 
   – Щось не так? – Поля перша порушила тишу.
   – Полю, – так, нібито чекала саме такого запитання, Марія встала й пройшлася по хаті. – Я маю тобі дещо сказати.
    Знову сіла на своє місце, зложивши на колінах руки. 
   – Я не наважувалася раніше, але ми з тобою наче навмисно сьогодні зустрілися. Перед тим, як ти підеш і почнеш говорити зі Степаном, хочу, аби ти про дещо знала.
   Якось само собою в Полі випрямилися плечі, а спина натягнулася, ніби струна.
  – До мене дійшли плітки, які Степан розпускає по селу, – тяжко зітхнувши, Марія продовжила: – Каже, що в Сергієвій хаті його голодом морять, не дають їсти, попрікають куском заробленого хліба. 
  Неприємно чути такі слова від подруги, а ще неприємніше усвідомлювати, що Степан оббріхує її тата й оскверняє їхній дім. Вона була глибоко вражена дурною поведінкою свого чоловіка і взагалі не могла збагнути, як він міг це з кимось обговорювати.
  – Добре, що ти мені розказала, – їй захотілося якнайшвидше піти. – Я поговорю з ним. Це неправда, Маріє.
   – Я дуже добре знаю твою родину і зрозуміла, що то брехня.
   – То я вже піду? – Поля помалу почала вставати.
   – Ні, зачекай, – у відповідь Марія схопила її за руки й потягла їх донизу.
   – Щось іще? 
  Полі стало неприємно тут знаходитися, але вона розуміла, що не все ще сказано. Тож не залишалося нічого, крім як підкоритися. Тим більше, що подруга не відпускала рук, а сильніше й сильніше притискала їх до себе.
   – Я б тобі не говорила, якби не була певна в цьому, – збираючись із силами, Марія затихла лише на мить. – Степан ночує в Марічки Орлівської.
   – Нащо ти таке кажеш?! – так, наче її обпекло жаром, Поля вирвала свої руки з чужих рук. – Цього не може бути! 
   І відсунулась від подруги подалі.
   – Він навіть не ховається! Він живе в неї! – Марія не відступалася. – Вони давно вже зустрічаються. 
   – Як давно? – Полі стало моторошно від почутого. – Не кажи такого! 
   На вустах появилася безглузда посмішка, а всередині ніби щось зломилося, захотілося плакати, але в грудях запекло, випалило душу так, що сльози не покотилися. 
   – Як давно?
   Марія промовчала, не наважилася сказати більшого. Подумала: «Досить уже з неї».
   – Дай мені води, – пролепетала Поля пересохлими губами.
   – Вибач мені, подруго… – віддавши кухоль із водою, знову потягла її руки донизу. – Куди ти встаєш?Посидь. На тобі ж лиця немає! Позеленіла вся.
  – Ні, тепер мені вже час іти, – Поля взяла полотняну торбу і направилась з хати. – Добре, що ти розповіла.
   На порозі вона зупинилась.
   – Вберегла мене від людської ганьби й чергової помилки, – повернулась і пішла гойдаючись.
   Вийшовши в центр села, Поля повернула на вулицю, що вела додому. Її охопило настільки сильне заціпеніння, що в голові гуділо від пустоти, але хоч і пусто там стало, одна думка все-таки буравила свідомість. Нарешті стали зрозумілішими ті відчуття, які давно нашіптували, що життя навколо змінювалося, а вона того не помічала. Та ось побачила вже! 
   Тепер, як мертва, Поля переступала ногами, не бачачи дороги перед собою. «Чому? Чому він так вчинив? І за що? Як тепер жити? А діти?» Аж спіткнулася, руки накрили живіт, бо згадалося, що вона так і не встигла сказати Степану про їхнє ще ненароджене дитя. «Як могла так довго не помічати?» Від усвідомлення того, що люди давно вже пліткують у неї за спиною, шкіра запекла вогнем. Аби заховатися від співчутливих поглядів, Поля прискорила крок, маючи на меті якнайшвидше добігти додому. 
   – Мамо! – у воротях зустрілася з матір’ю. – Ви знали? 
   І судячи з того, що мати промовчала, донька збагнула, що, найімовірніше, та знала. А ще стало ясно, звідки й у тата взялася настільки сильна неприязнь до її Степана. Увігнувши голову, Поля вскочила в хату, тим самим обірвавши всі зв’язки з навколишнім світом. Тижнями вона не виходила надвір. Бачити нікого не могла. Говорити ні з ким не хотіла.
   Час ішов. Згодом прийшла справжня весна. Під вікном зацвіла яблунька. У вишняку заспівали пташки. Сонячний зайчик заграв у вікні. І з пробудженням весни Поля помалу почала відроджувати свої життєві сили, адже під серцем росла, ворушилася її дитина. Якась солодка, радісна надія оживала в ній! Хоча й не зовсім вона повеселішала, та все-таки стала потроху виходити на вулицю, зустрічала й проводжала дні, відновлюючись разом із природою.
   Кожний день був схожий на попередній, як дві краплини дощової води. Сонце знову то сходило, то опускалося за обрій, і землю вкотре вкривав звичайний, нічим не примітний, квітневий вечір. Ніхто не міг передбачити, що серед безкінечної черги одноманітних днів встрінеться один особливий. 
   Того дня, зранку й до пізнього вечора, Поля разом із матір’ю копали город, підготовляючи землю до посадки картоплі. Від такої нелегкої роботи руки попухли в обох, а поперек ломило від цілоденного перекидання сирої землі. 
   Миронія першою покинула лопату, не дійшовши до хати, впала на стільчик під хлівом і, зложивши на колінах руки, втомлено дивилась на широку смужку скопаної ріллі. Вона сиділа й не могла підвестися. Не знаходилося сил, аби запорати голодне порося, що позаду неї голосно рохкало в кошарі. 
   Поля не стала чекати її. Важкими ногами убрьохалася в хату, вмилася і, жаліючи матір, полізла в піч. Рогач наче здурів, постійно вислизав із неслухняних рук, а онімілим пальцям ніяк не вдавалося зачепити баняк, який ще до вчора не був таким важелезним, як оце сьогодні. На додачу, ще й  Коля заважав їй, плутався під ногами, не даючи пройти, смикав за спідницю й постійно хникав із нестерпного голоду. Мати не звертала на сина уваги, накривала на стіл, бо спішила встигнути до батькового приходу. Адже недавно в колгоспі створили першу шляхову бригаду, так тепер той цілими днями тягав там важкі камінці. 
   Повністю поглинувшись у хатню роботу, Поля не почула, як тихенько відчинилися вхідні двері, та не помітила Степана, який спинився на порозі й не зводив з неї очей. Він незрушно стовбичив там, бо збагнув, що вже встиг забути, як проворно вміє його жінка орудувати вмілими руками.
   – Тату-у! – Коля заволав і, широко розставивши пухлі рученята, побіг до свого татка.
   Степан не зволікав, кинувся наперед, схопив на руки сина й обійняв його, щільніше притискаючи до себе. На дитячий окрик першим відреагував рогач: він вислизнув із неслухняних рук і, падаючи, стукнувся об залізну заслінку. Від пронизуючого дзенькоту в голові голосно загуділо. Злякавшись, Поля розгублено глянула на чоловіка, не розуміючи, чому той прийшов. Немало часу встигло збігти, аби зрозуміти, що між ними вже все давно скінчено. Прийшлося звикнути до думки, що самотність вірна її супутниця, що, крім як на себе, їй немає на кого надіятися. «Що йому тепер треба?» Набагато було легше, коли він був далеко. Відсутність чоловічої підтримки давала сили боротися, а зараз чоловік поряд і своєю присутністю руйнує світ, який вона ледь-ледь відродила. Аби приховати повні очі сліз, Поля відвернулась. Раптова втома скувала їй тіло. Крадькома витерши сльози, вона підняла рогач, поставила його в куток і ватними ногами підійшла до лави. 
  Степан поглядом прослідив за дружиною. Стрімкий позирк миттю вихопив випуклий живіт, який неможливо вже приховати. Оксана правду йому сказала: Поля і справді вагітна.
   Оксана – єдина душа серед усієї Степанової рідні, яка приходила провідати своячку. Із першого ж дня їхнього знайомства вони знайшли спільну мову, линули один до одного, наче рідні сестри. І хоча Степан посварився з Полею, Оксана не полишала родичку, навідувала її щонеділі. Та, найголовніше, за будь-якої можливості через городи бігла до Сергієвої хати, аби вдосталь натішитися рідним племінником. Не церемонилася там. Із порогу влітала в хату, хапала на руки дитя, цілувала його, обнімала, від чого Коля завжди заходився безтямним реготом.
   – Куди ти його вхопила? – всіх, окрім Миронії, веселив дитячий сміх. 
   За таку нестримну любов до племінника Оксані частенько перепадало від братової тещі. Та сильно злилась на свого нетямущого зятя, тому все своє невдоволення повною мірою зганяла на його сестрі. 
   – Ти хоча б руки вимила.
   – Так вони ж в мене чисті, тітко! 
 Оксана трохи побоювалась Полиної матері. Тож їй нічого не лишалося, як смиренно піти й під жорстким контролем ретельно вимити руки. Бідолашна дівчина ледь не до дір їх мила. Постійно поглядала на свого суворого наглядача й ніяк не могла діждатися схвального погляду. 
 Полю забавляла ця ситуація. Вона трохи тішилася, а потім, зглянувшись над зовицею, завжди поспішала прийти їй на допомогу.
   – Досить їх терти. Ще шкіру здереш, – посміхаючись, простягала рушник.
   Тим часом Миронія, підібгавши губи, невдоволено виходила з хати. 
   – Ох, і сердита ж у тебе мати! – тихенько шепотіла Оксана, з острахом оглядаючись на двері.
   – Що ти! – веселим дзвіночком попід стелею линув Полин сміх. – Добрішої людини у світі не знайти!
Ніжно обнімала за плечі й садила Оксану за стіл. 
   – Давай краще пообідаємо.
   Так відбувалося майже завжди, окрім єдиного дня. Зручніше вмостившись біля столу, Степанова сестра підперла кулаком бороду, а його дружина звично взяла рогач і вправно полізла у глибоку піч. Принюхуючись, гостя повернула носа туди, звідки доносився апетитний запах їжі. На припічку вже появився баняк із картоплею, а поряд нього сковорідка, що виділяла аромат смаженої цибулі. Від таких спокусливих пахощів Оксана ледь не поперхнулась власною слиною. Ковтнувши її, вона терпеливо чекала і при цьому не зводила з Полі очей. 
   Заворожувало й те, як жінка біля печі постійно відкидувала назад неслухняну косу, що товстелезною змією до пояса звивалася по спині. На відміну від неї, Оксана мала тоненькі, як мишачі хвостики, дві русі косички. Тож, дивлячись на таку красу, її завжди долала нещадна заздрість. Продовжуючи любуватися свояченицею, дівчина поглядом обняла її стан і несподівано для себе насторожилась. Розум не відразу збагнув, на що дивляться очі. Чорна спідниця якось незграбно підтикалася вгору. Пильніше придивившись, очі Оксани натрапили на те, що заважало полотну опуститися: з-під грубих складок тканини випирав круглий живіт.
   – Полю! – якось миттєво похололо всередині, а в горлі геть пересохло. – Ти вагітна?
  Затамувавши подих, Оксана не могла відвести очей. Два великих рум’янці і втуплений у землю погляд, а ще те, як раптово рука накрила живіт, не дали їй приводу засумніватися: їхня невістка вагітна.
    – А Степан знає?
    – Ні, не знає, – Поля кинулася до зовиці і взяла її за руки. – Я тебе прошу, не кажи йому.
   – Як «не кажи»?! – та аж вискочила з-за столу. – Ти що, сама роститимеш дітей? Обов’язково сьогодні ж і розкажу!
   Перед Полею стояла невисокого росту кругловида дівчина з волошковими очима, яка морщила трохи кирпатий носик. «Яка вона ще юна! І так не схожа на брата... Не випущу її, поки не пообіцяє мовчати», – так вирішила для себе Поля.
   – І не проси мене!
  – Оксано, я благаю тебе, – і ніжно пригорнула її до себе. – Як тільки настане слушна мить, я сама скажу йому, – шепотіла їй у самісіньке вухо.
   – Гаразд, – схлипнувши, не піднімаючи голови, так само тихо шепотіла й Оксана. – Я обіцяю, що не розкажу. 
   Глибоко в душі вона знала, що краще їй мовчати.
   – От і добре, – із полегшенням Поля притиснула дівчину до себе й легенько чмокнула в тім’ячко. – А тепер сідаймо вже та пообідаємо.
   Їли вони в цілковитій тиші. Незвично неговіркою Оксана сиділа за столом. Навіть скажений апетит у неї пропав. Нехотя жувала картоплю і тільки так, щоб не бачила Поля, постійно подивлялася на круглий живіт.
   – Ну, мені вже час іти, – якомога швидше їй хотілося вибратися з цієї хати. – Пізно вже. Та й мати твоя скоро зайде. 
    На прощання Оксана щедро розцілувала племінника й поспішила додому.
   – Оксано, – прочинивши двері, Поля ще раз її попросила: – Пам’ятай, ти мені обіцяла. 
   У відповідь та тільки повернулася, не підіймаючи голови, помахала рукою й побігла на город, бо й справді вже вечоріло. 
   Дивлячись їй услід, Поля ще довго стояла на порозі, проводжаючи поглядом молоде дівча. По тому, як Оксана метушилася, як ховала очі, стало зрозуміло, що не витерпить сердешна й розповість все.
  «Що ж, тут уже нічого не вдіяти», – сумно посміхнувшись, жінка з кругленьким животом повернулася до хати. 
   А Оксана бігла через город, спотикалася, падала, але ходу не збавляла. Добігла додому, влетіла в сіни і вже з порога накинулась на брата. Лаяла його й соромила, що в нього вистачило нахабства залишити вагітну жінку з дитиною на руках.
   – Не може цього бути! – Степан і собі кричав на сестру: – Не вірю! 
   Хоча в самого вуха похололи зі страху. Зблід, бо не підозрював, що в Полі буде дитина. 
  – Якщо не віриш, то, може, сходиш і подивишся? – Оксана зовсім не шкодувала брата, злість та образа за родичку роздирали її.
   Хатніх ошелешила така новина. Трохи згодом, заспокоївшись, усі мовчки тупилися один на одного і ні про що не могли говорити. Данило сидів напроти сина й буравив того сердитим зором. Які б стосунки не склалися в нього з Сергієм, кидати напризволяще жінку з двома дітьми недостойно для його синів. У хаті он уже росте троє безбатченків, і йому видно, як тяжко живеться Платоновим дітям. Але ж у них війна батька забрала, а тут якесь дурне непорозуміння. 
   Рішення прийняли миттєво. Сварка між тестем і зятем не є причиною сиротити дітей.
  – От що, Степане, ступай та поговори з жінкою. Хай вона сюди переходить, – Данило обвів хату очима й почав спиратися на хворі коліна. – Помістимось. 
    Встав та й помалу почвалав із хати.
   Степана здолав відчай. Полина вагітність ніяк не входила в його плани на майбутнє. Усім своїм хатнім він розповів про знущання тестя над ним, тому Тетяна, як жаліслива мати, впросила Данила, щоб син трохи пожив у них вдома. Ніхто не сумнівався, що згодом Степан приведе й невістку додому. Не знали вони тоді, що, як тільки їхній син переступив поріг рідного дому, то для себе вирішив не повертатися до Полі. І не тесть у тому винен. 
   Марічка його манила, ніби приворожила до себе. Ходив одурманений її любов’ю і нікого, крім неї, не хотів бачити. Один лише син його зупиняв і заважав прийняти остаточне рішення. 
   Колю він любив і не хотів втрачати. Йому було ясно, як божий день, що як тільки Поля дізнається про подружню зраду, то заборонить зустрічатися з сином. Єдиний вихід, який бачив для себе Степан, – це трохи пізніше поговорити з дружиною і відкупитися від неї аліментами. 
    Із Полею він тепер не зможе жити. Вона непогана жінка, але для нього вже давно стала, як чужа. А от син!.. На відстані той став ще ріднішим, бо давно вже заскучав за сірими очима, за ямочками на щоках, за беззубим ротом і пухлими рученятами, які кожного вечора обіймали татка, зустрічаючи його. Тепер у нього знову буде дитина! Глибше вдихнувши та важко зітхнувши, майбутній батько двох дітей руками охопив голову і смиренно змирився з долею – визнав перед нею свою повну поразку. Якщо за одним сином він ще міг здалеку наглядати, то двох діток покинути йому вже несила. 
  Тепер ось Степан стояв на порозі, ніжно тримав на руках сина і дивився на свою дружину, яка, не піднімаючи очей, примостилася на краю лави. Від споглядання настільки відвертої беззахисності кадик заходив ходуном, і щось тепле сколихнулося всередині. Не знаючи звідки, але несподівано, прийшло відчуття, що він нарешті добрався додому. У хаті чисто, прибрано, затишно й тихо. Його жінка накриває на стіл, а назустріч біжить син, гукаючи свого тата. Тільки тепер усвідомив Степан, що міг втратити. Боячись порушити крихку ідилію, не випускаючи з рук дитину, він і сам примостився на краю лави. 
   На її протилежних кінцях сиділи двоє. Обом було що сказати, й обоє не відали, з чого почати важку розмову. Донедавна вони вважалися рідними, любили одне одного й зустрілися для того, аби рука в руку пройти до кінця життя. А тепер між ними величезна прірва. Здавалося, що, крім цієї лави, на якій вони сидять, ніщо їх не поєднує.
  Зібравшись із силами, Поля першою відважилась підняти очі й подивитись на того, хто зломив її життя. Він був такий рідний і водночас настільки ж і далекий. У ній ожили пригнічені почуття до цього чоловіка, заворушилася й образа, яку той наніс і яка випекла їй душу, залишивши по собі величезне згарище. Вона дивилася і на сина. Той положив голову на груди свого тата, прижався до нього, обійняв руками так, наче боявся, що той зникне і вони ще довго не побачаться знову. Ось усе це й змусило Полю прийняти рішення.
   – Я поговорю з татом. Він перепише на тебе обійстя. Тепер ти станеш повноправним господарем. Тільки ти, Степане, вже сам вирішуй, як нам далі жити, – встала і підійшла до печі ставити вечерю на стіл.
  Камінь із душі впав. Здавалося, Поля і справді не ображалася, а це означало, що сьогодні обійдеться без докорів і взаємних звинувачень. Трохи освоївшись, Степан почав роздивлятися хату, яка вже скоро стане його, бавив Колю на колінах і раптово відчув себе, наче у клітці. Що відбувається?
   Подивився на жінку та сина й не міг зрозуміти своїх почуттів. У нього щойно виникло таке відчуття, що він вдома, то чому ж тепер почуває себе, як у в’язниці? Хвилювання розбушувалося, і він не знав, як його втихомирити. Мотав головою, ошалілими очима шукав шпаринку, через яку можна було б втекти або хоча би вискочити на свіже повітря. Бився думками недовго, бо біля вхідних дверей очі наткнулися на самотній стільчик і пусте відро. Не зводячи з нього очей, він звівся, поставив на ноги сина й мовчки вийшов з хати. 
   «Господи! Куди пішов?» – злякалася Поля. Вона навіть не висунула рогача з печі. Так і кинула його й вибігла в сіни.
   Прислухалася… Не почувши знадвору ніякого шурхоту, прочинила двері. Нікого.  Вийшла за поріг і, крадучись попід стіною, виглянула за ріг. Широко ступаючи, Степан перебігав через шлях до Михайлової криниці. «Значить, по воду пішов!» Полегшено зітхнула й раптово обм’якла: «Він залишається». Відірвавшись від стіни, із піднесеним настроєм Поля повернулася в хату, підняла над головою сина, закружляла з ним і, смачно поцілувавши, посадила на лежанку, щоб не плутався під ногами. Потім підійшла до мисника, дістала ще одну ложку й урочисто положила її на стіл, адже сьогодні їстимуть п’ятеро – вся її родина. Їй прийшлося запхати якнайглибше гірку образу й ще ретельніше почати готуватися до вечері.
   – Що це ти, дитино, відро на порозі поставила? 
   Поля дзигою крутнулась на своєму місті, втупилась на відро, так і не змігши відповісти. Вона мовчки дивилась, як мати важко піднімає те кляте відро й старанно мостить його на стільці, аби не розплескати жодної краплинки. 
    – Нащо ж ти його таке повне набрала?
  – Я вийду на шлях, – все попливло перед очима, сльози затулили світ, у грудях здушило і щось заважало дихати. – Подивлюся, чи не йде тато. 
   По дорозі з хати, потай від матері, Поля прибрала ложку зі столу, а коли вискочила надвір, як риба, почала хапати ротом повітря і руками душити горло, щоб утримати в собі крик.
  Оці спомини, навіяні тітчиними словами, раптово викликали в Полі новий напад задухи. Дитя в її утробі сильніше забилося. Тож, вийшовши з Саньчиного двору, вона поставила сина на землю й поспішила йти. «Скоріше б дійти». Прискорила ходу, бо темні кола, що попливли перед очима, налякали її.
   Як тільки вона зайшла до Оляни у двір, Коля покинув свою матір, упав на спориші та почав качатися, перевертаючись із живота на спину, а Поля направилася під хлів сховатися від вечірнього сонця і сісти на стільчик, який завжди там стояв. 
  Вона не любила приходити на «материне» обійстя. Воно навіювало на неї глибоку тугу. Кожного разу, як тільки заходила у двір, перед її очима спливали сумні картини з далекого дитинства. Скрізь, куди не глянь, вона бачила маленьку, нікому не потрібну дівчинку, яка, підлабузнюючись, плуталась у матері під ногами. Понад двадцять років пройшло відтоді, а той образ не відпускав, терзав її вимучену душу. 
   Лише Яша – що тоді, що тепер – манив її сюди. Він умів розвіяти нав’язливі спогади. Поряд із ним вона позбувалася дитячих комплексів непотрібності. Тепер же, коли його тут немає, їй узагалі несила сюди ходити, але вдіяти нічого вже не можна. Відколи брат оженився, Оляна майже не навідувала доньки, не прибігала до неї по три рази на день, тому, аби дізнатися про Яшине життя, самій приходилося тепер до неї ходити. 
   Трохи схолонувши, Поля знову очима обвела обійстя й збагнула, що з часу її дитинства тут майже нічого не змінилося. Хіба що хата не здавалася такою великою. І вікна не настільки просторі. Та й тополя, виявляється, не така вже й висока, як двадцять років тому назад. Єдина відмінність, що сильно різала очі, – це те, що Яша тут зараз не живе.
   Засватавшись на Водохресний святвечір, у кінці березня він відгуляв власне весілля й привіз додому жінку, а разом із нею – і повну гарбу приданого. Заїжджаючи у ворота, молода господиня павою сиділа на великих вузлах, своїм пиндючливим, гордовитим поглядом навіть ні з ким не привіталася. 
   Поля не гуляла на братовому весіллі. Ні вдовою, ні розвідною жінкою їй не хотілося на нього йти. Із Галею їй довелося познайомитися на другий день, коли вона прийшла привітатися й побачитися з нею. 
  У порозі її зустріла огрядна, крижаста, повногруда дівка, яка, ледь глянувши в її сторону, сухо привіталася і, відійшовши вглиб хати, сіла біля столу. Добре, хоч Яша радо кинувся до неї, бо після такого «гостинного» прийому Поля знову відчула себе зайвою у цьому домі. Брат метушився, бігав навколо та радів, що сестра найперша прийшла їх привітати. Із радощів не знав, у який куток посадити свою малу Полю.
    – Яшо, я ненадовго. Прийшла тільки поздоровити вас, – і простягнула хлібину, загорнуту у вишитий рушник з найтоншого полотна.
   – Дякую, сестро! – взяв дарунок із рук, із висоти свого росту чмокнув сестру в тім’ячко й повернувся до жінки. – Це тобі. 
    Положив хліб на стіл перед нею.
   – А тепер мені пора йти.
   – Ні, я тебе не відпущу. Ти ж щойно прийшла! Он навіть у хату ще не ходила.
   – Тихіше, Яшо, – долонями накрила братові руки. – Твоїй дружині потрібен час відпочити. 
   І потай глянула на господиню, яка й надалі продовжувала ігнорувати їхню розмову.
   – Увечері я ще зайду. І Колю приведу з собою, – попрощалася з невісткою, крутнулася на порозі і в полоні перших вражень, якнайшвидше вискочила з хати.
   Не сподобалася Полі братова жінка. Щось занадто гордовита, та й різниця в чотири роки сильно впадає в око. Проти неї худощавий брат мав вигляд малолітнього підлітка. «Ой не пара вона Яші! Не таку жінку мріяла бачити поряд із ним». Та, навчена гірким досвідом, трохи заспокоїлася. Із недавнього часу вона перестала довіряти першим враженням. Оглядаючись на власний шлях, бачила, що не вміє розбиратися в людях. «Дай Боже, я помиляюся!» – подумала так і зраділа, адже, всупереч усьому, братові очі світяться.
    Не поспіли молодята натішитися подружнім життям, не встигли й налюбитися одне одним, як у хату біда. Погані новини ніхто не запрошує – вони самі приходять у дім. І саме тоді, коли на них найменше чекаєш. Оляну завжди бентежила схожість Яші зі своїм батьком. Вона внутрішньо готувалася, що завдяки Івановій гармошці той повторить усі його помилки, але геть не сподівалася, що доля забере в неї і сина так само, як колись забрала чоловіка, бо через багато років і Яша, от тільки вже проти власної волі, пішов за батьком на Донбас.
  Через три місяці після весілля в порядку призову всіх без винятку сільських юнаків, яким виповнилося вісімнадцять років, направляли в школи фабрично-заводського навчання. І Яшу включили до цього списку. Школи діяли на базі промислових підприємств і будівництв. У них готували робітників масових професій для будівництва вугільної, гірської, металургійної галузі. Велика біда полягала в тому, що такі школи знаходилися у великих промислових містах, а це дуже далеко від дому. Для Яші цей призов став як грім серед ясного неба і страшне покарання. Навчання протягом двох років лякало його. Він не бажав навіть на мить розставатися зі своєю молодою дружиною, не міг покинути так надовго свою милу Галочку. 
    Проводжаючи Яшу надовго в далеку дорогу, ніхто й подумати не міг, що розлука ця виявиться аж настільки короткою. 
   Після приїзду в Донецьк його поселили в студентський гуртожиток, забезпечили учнівськими книжками й зошитами, харчуванням, одягом та взуттям і навіть видали нову білизну, у такий спосіб створивши всі умови для навчання. От тільки наука та не лізла хлопцю в голову.
    Серед ночі він просинався і думками линув на Київщину, до рідного села, у темну хату, де самотньо на ліжку, розпустивши коси, лежала його жінка. У місячному сяйві перед його мисленим зором спливало її заплакане лице, відкрита шия, оголені пишні груди, які випадали з тісної сорочки і від яких линуло духмяне тепло молодого тіла. Не витерпівши тортур розставання, недовго думаючи, Яків зібрав свої пожитки й уже через тиждень гайнув додому. Йому було абсолютно байдуже, що за порушення дисципліни, за самовільний вихід з училища передбачалося покарання у вигляді ув’язнення в трудові колонії терміном до одного року. От йому і вліпили на повну котушку.
    Тепер він відбуває своє покарання в трудовій колонії Вінницької області. Його люба Галочка так само ночами одиноко лежить у ліжку, а мати, пригнічена горем, потихеньку тліє. Оляну підкосив синів вирок. Вона якось швидко постаріла, знітилася вся, плакала тихенько по закутках і майже тиждень після суду не виходила з дому. А ще Поля перестала взнавати її. Владна жінка, якій звертали з дороги, тепер зникла, лишивши по собі тільки слабу тінь. Щоб прогодуватися і заробити копійчину, до пізньої ночі приходилося працювати їй в колгоспі, прихапцями господарювати на городі, але в Галини допомоги Оляна не просила.
    А та рада старатися, павою походжала по подвір’ю й не бралася й за холодну воду. Свекруха прогиналася перед невісткою, стелилася перед нею, бо боялася, що та не дочекається сина, адже він судимий, тому й потакала їй у всьому. Ось так тепер жили. А Поля, щоб дізнатися новини про брата, змушена тепер провідувати «матір» і в неї дізнаватися крихти відомостей, які та взнавала в невістки. 
   Трохи схолонувши у затінку причілкової стіни, Поля зібралася встати, якщо не з Оляною, то з Галиною їй точно треба поговорити і спитати, чи немає від Яші листів. Поки збиралася, двері в сінях відчинилися, і братова сама вийшла з хати. Побачивши під хлівом рідню, вона через двір прямісінько направилася до неї. 
    Галина наближалася, а Поля не зводила з жінки очей. Спочатку вона сторонилася її, а згодом трохи звикла до гордовитої постави, до зневажливого погляду й навіть змогла подружитися з нею. Просто знадобився час, щоб усвідомити й прийняти її такою, якою вона є.
    – Полю, чого сидиш? – підійшла і сама плюхнулася поруч. – Чого в хату не заходиш?
    – Я тільки прийшла.
    – Щось бліда ти сьогодні, – Галина покосилася на зовицю.
  – А від Яші немає листа? – вирішивши не затягувати розмову, Поля спитала про те, для чого насправді прийшла.
    – Ні, – у відповідь та підібгала губи так, що вони майже зникли.
    Дивлячись зараз на цю молоду жінку, Полі стало її жаль. Їй би з чоловіком ночами любитися, а вона мається на самоті. Що тут скажеш? Чим зарадити можна? Та й сидіти далі стало незручно, не знаходилася тема, на яку жадалося поговорити, а розійтися швидко теж не могли, адже обидві не хотіли проявити нетактовність одна до одної.
    «Тато!» Від шляху донісся задушливий кашель Сергія. Цей кашель Поля будь-де впізнає. 
    – Колю, – вхопилася за можливість чемно піти. – Ходімо, он дід вже йде.
   Повернулася до Галини, аби сказати, що все буде добре, та вчасно схаменулась. А що буде добре?  Яша сидітиме в тюрмі цілий рік і раніше наміченого терміну не вернеться, а їй, бідолашній, нічого не залишиться, як чекати чоловіка вдома та на самоті марнувати красу і скороминучу молодість. Хотілося пожаліти цю молоду жінку, обійняти за плечі та пригорнути до себе, але образа на долю, що так несправедливо спіткала її, не давала линути до неї. Своїм холодним поглядом Галина зупиняла всі Полині благі наміри.
    – Ми вже підемо, Галю, – це все, що вона змогла сказати.
    Прогнувшись у спині і взявши сина за руку, Поля потягла його з двору, щоб на шляху зустріти батька й разом піти додому.