Частина 6. Батько полковника.

   Заложивши руки за голову, Степан лежав у ліжку і через маленькі шибки у вікні дивився в ніч, слухаючи її. У хаті тихо-тихо, а от знадвору доносився поодинокий собачий гавкіт та скрип замерзлих на морозі дерев. І все це чути так, ніби ці звуки знаходилися зовсім поряд. Усе навкруги завмерло. Один за одним погасли каганці по хатах, і лише одиноко горів ліхтар на спорожнілій вулиці, освітлюючи невеликий клаптик її нічного простору.
   Ніч потроху вступала в законні права. Це найчарівніша пора для роздумів, відпочинку та любові. Степана вона заворожувала, надихала. Він не втомлювався милуватися її таємничою красою. Скільки ж таємних зустрічей з Манею, шепітних розмов та обіцянок було прикрито під схроном місячної ночі! Спогади про недавнє неждане побачення з Марійкою змусили найтонші струни його душі заграти тихим сумом та безмежною надією на швидку зустріч з нею. 
    Він давно вже втомився боротися зі своїми гріховними почуттями, тому і здався на милість дівчини відразу, як тільки та, дочекавшись ночі, прийшла до нього на ферму. Вона спинилася серед хліва, між двома рядами здоровенних породистих бичків, і без страху, з гордо піднятою головою та викликом в очах дивилась на нього. Степан усміхнувся, бо в нічному просторі постав перед ним образ не тої тендітної, невпевненої у собі молодої дівчини, яка колись приходила відвідати Буланого, а розквітлої, молодої жінки, яка вже знала собі ціну, вірила у власні сили й бажала отримати те, без чого не хотіла жити. 
   Другий рік поспіль вони ходять різними стежками, і тільки здаля на якусь коротку мить їхні погляди переплітаються. А довгими темними ночами, коли все засинало, у селі завжди знаходилося дві пари очей, що до світанку дивилися в стелю й думками линули один до одного. 
   Після розставання з Марійкою життя Степана втратило сенс, фарби потускніли. Він відчув себе старим та змореним, радості не відчував. Мимо нього проходило його життя. Є хата, жінка й маленький син – радіти б цьому. Натомість він почував себе запряженим у ярмо волом, якого поганяють, ще й шпортають за вудила, показуючи, куди йти. Волю давала йому Марійка. Із нею відчував молодість, легкість у тілі. Увесь час хотілося кудись бігти, сміятися, кричати та летіти. 
   Степан усіма силами намагався забути все і знову полюбити свою Полю. Він знав, що колишнім ніколи вже не стане й обіцянку, дану перед Богом та людьми, не порушить. Не залишить він своєї жінки. Йому б ще трішки часу, щоб розібратися в собі, у своїх почуттях. Може, тоді його відпустять кліщі любові і знайдуться сили покинути Маню. От тільки, якби не лізли до нього, не заважали. Знову Степан відчував, як свердлить спину осудливий, сердитий погляд Сергія. А від брудних натяків Оляни взагалі приходилося тікати з хати. Під її розпеченим взором відчував себе, як вуж на сковорідці. 
   «Чого це вони так? Невже про щось дізналися? Ні, не можуть», – у душу чоловіка закрадався страх. 
    Йому ніяк не вдавалося заснути. Дивився у вікно і розумів, що скоро наблизиться північ. Адже над горизонтом нічне небо посірішало, бліде зарево поступово розгорялося в очікуванні повного місяця. Зі сходом місяця в хаті посвітліло. Тепер стало легше розрізнити силует колиски, сволока, до якого вона прибита, і навіть Полю, яка спала поруч, скрутившись у маленький клубочок. Отак Степан і лежав би до самого ранку, боячись розбудити дружину, не опускав би донизу руки, та розбурхав дружину тихий плач. Поля, як і не спала, у ту ж мить підняла голову, злізла з постелі і босими ногами по холодній долівці підійшла до колиски.
    – Ш-ш!!!
    Щільніше підібгала одіяльце під сина, легенько гойднула і вернулася назад.
    –  Стьопо, ти чого не спиш?
    – Полю, давай підемо жити до моїх батьків, – сам собі здивувався, він же ніколи цього не бажав. 
    «Чого це раптом ляпнув таке серед ночі?» – подумав собі.
    – Як це? 
   Підвівшись на лікоть, у місячному сяйві жінка шукала очі чоловіка, хотілося заглянути в них і переконатися, чи не глузують вони з неї. Та ні – серйозно кажуть.
    – Ну, пожили ми трохи у твоїх батьків, тепер поживемо в моїх. Адже син невістку додому приводить, а не сам іде в прийми.
    – Ти що, Стьопо! – Поля не повірила власним вухам. – Де там жити у твоїх батьків?! Там же старша невістка з трьома дітками! І Володя скоро жениться, також жінку приведе. Та й Оксана ж незаміжня. Де там жити ще й нам утрьох?
    – Юхимії треба хату купити. Вона хоч і вдова найстаршого брата, а з нами довго не проживе. 
    – Ти що, її проганяєш?
  – Та ні. Сама вона дітей не прогодує. Рано чи пізно, а заміж вийде. І Оксана довго в дівках не засидиться. Знайдеться місце, де жити.
   – Ти так кажеш, ніби заміж вийти – це те саме, що сходити до магазину. Де той заміж взяти? Ти подивися, скільки вдів по селу! – важко зітхнувши, Поля положила голову на чоловічі груди. – Скількох чоловіків у селі повбивало!
   Степан затих, нічого більше не говорив. Мабуть, згадав своїх загиблих братів. Притихла й Поля, лежала, уткнувшись носом у волохаті груди, і думки свої зганяла докупи, бо ті ошаленілим табуном, одна поперед одною, галопом скакали в сонній голові. Як пояснити йому, що з цієї хати вона не піде нікуди? Тут її дім, якого ніколи не мала.
   Із дитинства її переслідував образ маленької темної хатини з дуже низькими вікнами, яку вона не любила й пам’ятала лише тому, що мама завжди в ній плакала. А потім у її житті з’явилася уже зовсім інша хатина – простора й світла, де мама вже не плакала, а ось вона, маленька дівчинка, загубилася в тому просторі. Із перших днів відчувала глибоку самотність, незахищеність і непотрібність. Малолітнім дівчатком шукала відповідей на свої питання. І ніхто тоді не спромігся їй пояснити, чому тітка забрала її з того дому, принесла у свою хату і, посадивши на лежанку, сказала:
    – Отепер, Полю, це твій дім. І ти будеш тут жити.
   «Як тут? А де ж моя мама, братик? Чого я тут?» – всепоглинаюча розгубленість накрила дитячу душу й не відпускала довгими роками.
   Довгий час вона бунтувала, тікала додому, досиджувалась там до пізньої ночі, путалася в мами під ногами в надії, що та приголубить, поцілує і, як раніше, роздягне й положить у ліжечко спати. А натомість приходила тітка, брала її на руки й несла до своєї хати.
   Поля зростала, і в ній росла ненависть до всього, що її оточувало. Окутана батьківським теплом, змогла відтаяти тільки тоді, коли по-справжньому полюбила тітку з дядьком. І саме з того моменту в неї з’явився власний дім. Як пояснити Степанові, що інші з народження мають те, що дали їй тільки в цій хаті?
    Сергій лежав на печі й слухав цю тиху нічну розмову. У ньому закипали біль, злість і глибока образа на непутящого зятя. Про Степанові походеньки в селі не говорив хіба що ледачий! От тільки Сергій певен, що все це лише жіночі плітки. У їхньому домі тихо та мирно. Полю Степан не ображав. Бідою лишалося те, що він пізно приходив додому. Тож Сергій і не вірив у такі балачки аж доти, поки до хати не зайшов Назар. Той довго говорив про ніщо, переминався з ноги на ногу, а потім, щоб не образити товариша неповагою до його горя, ретельно підбираючи кожне слово, розказав про Степанову зраду. Із Назаром він усю громадянську війну пройшов, під однією шинеллю не одну ніч зігрівали один одного, тож у нього не виникло причин не довіряти йому. У той день геть усе перевернулося у свідомості Сергія. Зрозумів, яке приховане горе живе в їхньому домі. Поки ці слухи ще не докотилися до доньчиних вух, він міг ще якось терпіти й миритися з неповагою до Полі. А от те, що Степан надумав забрати її, Сергій вже аж ніяк не міг допустити і сповнився рішучості завадити цьому за будь-яку ціну.
    У нього немає сім’ї! Для кого йому жити, якщо зять забере Полю? Та й не зможе батько ще раз фізично перенести втрату своєї дитини. Він же чіпляється за життя, аби подовше пожити та побільше помогти доньці. Без неї немає сенсу в житті. Кому потрібна ця оселя? Для кого придбав багатство, якщо поряд не буде внука й дочки? 
    Коля!.. При одній лише думці про нього душа пташиними крилами тріпотить у грудях, хапає за горло, душить, від чого Сергій завжди задихався. Ось і зараз, аби вдихнути, розкритою п’ятірнею він вдарив себе в груди, згріб у жменю сорочку і тільки тоді зміг впустити в себе ковток повітря. Без цього хатнього янгола вони з Миросею осиротіють. Ніхто не замінить їм тих хвилин щастя, коли вони граються з онуком на лежанці, обнімаються, цілуються, обмазуючись його слиною. 
    Після почутого Сергій цілу ніч на печі крутився. Зморений думками, зміг заснути лише на ранок, а проснувшись, постав перед жінкою у всій свої «красі»: згорблений, блідий, із синіми колами під очима. Ще й після нападу задухи кашель усе не відпускав. 
    – Господи! Шо з тобою? Ти не захворів часом? 
  – А де це всі подівалися? Де це Степан? Рано виходить, пізно приходить. Не перетрудиться бідолашний? 
    Сергій злазив із печі з твердим наміром, що до обіду вижене зятя, тож на жінчину турботу не звертав жодної уваги.
    – А тобі шо до того?
   – А ти ніби не знаєш? Він у душу паскудить, а ти йому в зуби заглядаєш – і тобі хоч би шо! На зігнутих колінах біля нього бігаєш! – першу злість зігнав на жінці.
    – Ти шо? Геть здурів? Чого це ти з самого ранку завівся?
  – Та ти, я бачу, Миросю, на старості літ геть отупіла, – і чоловік помахав у себе перед носом розкритою п’ятірнею. – Далі свого носа нічого не бачиш! Ми ж змію у хаті пригріли! Вижену гада з хати. 
    – Ти кого це тут із самого ранку надумав виганяти? – Миронія на очах виросла аж на цілу голову. – Га? Я тебе питаю?
    – Не побоюсь нікого й сьогодні ж виставлю його чемоданчик за поріг! – Сергій репетував, наче на трибуні. – Ось тобі Бог, а ось поріг! І ти мені тут іскри з очей не сип. Хай іде к бісовій матері!
    – Ти його не чіпай, – змією прошипіла. – Кому ти краще зробиш, якщо дочку без чоловіка залишиш? 
    Миронія дивувала Сергія сьогодні. Він завжди поважав і прислухався до її жіночої інтуїції. «Шо з нею сталося? Невже нічого не бачить, шо творить зять у неї за спиною?»
   – Ти, Сергію, очі до мене не вилуплюй, – голос вона свій трохи стишила, адже бачила, що з недолугим говорить. – Степана не чіпай. Погуляє трохи, переказиться й заспокоїться. Полю не зобижає – і то слава Богу. Вона поки шо нічого не знає. І ти мовчи.
   А в Сергія і справді очі ледь не повилазили: «Вона що, про все знає і вдає, що нічого не відбувається?» Від обурення набрав повні легені повітря і вже хотів розійтися розкотистим громом, так Миронія його випередила. Підійшла ближче, поклала свої маленькі руки йому на груди, знизу заглянула у вічі й тихо-тихо, наче боялась, що їх хтось підслухає, сказала те, що не відразу дійшло до свідомості чоловіка:
   – У дочки дитинка друга буде. Чого ти добиваєшся? Хочеш, щоб вона з двома дітками одна зосталася?
    Добре хоч лава стояла на своєму місці, бо Сергій не бачив, куди сідав. У нього підкосилися ноги, і він просто опускався туди, де стояв. Згорблений, глибоко нещасний, з низько опущеною головою він сидів на лаві й перебирав товсті пальці, намагаючись справитися з безвихіддю, що так несподівано звалила його з ніг. Миронія не втручалася, скоса подивлялася на нього, адже і в неї серце стиснулося з жалю. Вона більше не стала чіпати чоловіка, відійшла в куток і помалу почала топити в печі. Не один десяток літ потрібно прожити разом, аби навчитися відчувати один одного. Тому жінка й залишила чоловіка в спокої й дала можливість переварити в собі почуте. 
    Туга, як пудова гиря, повисла в Сергія на шиї, гнула його голову додолу нижче й нижче. Де дівся той запал? Обскакав його Степан. Зрубав під самий корінь! Від сорому, що не може відстояти честь своєї дитини, захотілося провалитися крізь землю. Ні чути, ні бачити нікого не міг. А тут ще, як на зло, навстіж відчинилися вхідні двері, і в хату малолітнім дівчам убігла його Поля. Розрум’янена, усміхнена, по хаті від неї так і повіяло холодом. Куди вона ходила, що така щаслива?! Ох, як боляче стало дивитися Сергію на доньчину веселість, на щастя в її очах. Воно ж було несправжнє й тимчасове. У будь-яку мить міг зруйнуватися її кришталевий світ. Прийшло усвідомлення, що тільки у своєму невіданні Поля щаслива. Від досади аж запекло в грудях. 
   – Тату, що з вами? – підійшла до нього і, положивши руку на плече, пригнулася, щоб краще роздивитися.
    Миронія бачила, як саме Сергій дивився на свою Полю, коли та зайшла в хату. Розуміла, чого зараз він опустив голову. Знала й те, що клубок душить йому горло, тож не зможе їй відповісти.
    – Застудився, – Миронія прийшла чоловікові на допомогу. – Усе тіло ломить. Он тепер сидить, ні встати, ні говорити не може.
    Більше всього на світі Поля любила свого сина, а потім уже батька. Мати сильніша за нього, тому могла за себе постояти. А от тато через свою доброту завжди здавався беззахисним, ще й від матері інколи перепадало йому. Тому Полі завжди було його жалкіше.
   – Зараз я вам, тату, чаю з малинових гілочок зварю, враз відпустить, – холодною рукою провела по густому чубові, скинула з себе кожух і полізла за комин.
   Діставши мішок із всяким трав’яним начинням, почала збирати набір для цілющого чаю. Від такого жалісливого жесту та щирої турботи Сергій зовсім онімів. Спромігся тільки крякнути, махнути головою та сумно слідкувати за тим, як донька чаклує над чаєм: із різних мішечків ще й трави якісь дістала, додала їх до гілочок малини, залила все кріпким окропом – і по хаті понісся уже ледь уловимий аромат м’яти, меліси та стійкий запах смородини.
    «Миронія правильно каже. Кому я зроблю краще, коли вона дізнається про зраду Степана? – трохи заспокоївшись, несподівано для себе чоловік прийняв непросте рішення: – Хай іде все своєю чергою. Життя само знайде вихід. Може, й правда, переказиться зять?»
   Дні йшли. От тільки Степан нічого не вирішував і навіть ні над чим не замислювався. Запхнувши руки в кишені фуфайки, він помалу брів додому. Очі заліплював мокрий сніг, тож він заховав голову в плечі, а на лоба насунув шапку. Сьогодні йшов раніше, ніж зазвичай, тому радів, що не прийдеться викручуватися і брехати, із якої причини вкотре затримався на фермі.
   Сам собі дивувався, що колись навіть боявся мріяти, що саме так може влаштуватися його життя. Сумніви та докори сумління відступили на задній план. Тепер Степан без перешкод зустрічався з Манею і при цьому мав дім, у якому з розпростертими обіймами чекала на нього жінка, яка нічого не підозрювала. Страх, що його кохання стане на заваді до мети стати господарем тестевого обійстя, потроху зникнув. Для нього склалося все якнайкраще, і змінитися, на його думку, нічого вже не могло. Ніхто не міг його запідозрити в гріху. Усі свято вірили в брехню. Тож не мав перешкод і далі так жити. Хто чинитиме опір? Поля? Він її не ображає, тож і скаржитися немає на що. Просто ідилія! Степан нікому не робив шкоди.
   Йому, недолугому, і невтямки, що ж насправді коїлося в домі, коли його там не було. Не відав, як боляче ранять дружину його пізні походеньки. Не помічав, із яким нетерпінням і відчаєм в очах вона чекала на нього. У хаті не сідали вечеряти без Степана, і лише тоді, коли в Сергія з голоду вривався терпець, Поля починала накривати на стіл. Сама ніколи не їла без чоловіка. Батьки сварилися на неї, бо бачили, що та, так і не дочекавшись його, іноді голодною лягала спати. 
    Поля підозрювала, що щось неладне коїться навколо неї. Нічого не розуміла, але відчувала, що без її участі невловимо й безповоротно мінялося її життя. Бачив батько, як сильно мається його дитина, як інколи охоплює її страшний відчай. Тож, щоб хоч чимось допомогти, починав захищати Степана. Не чекаючи від себе такого сприту, виправдовував його відсутність, а потім, лежачи на печі, дивувався сам собі, плювався, витирав язика і кляв свого родича всіма відомими йому прокльонами.
   Ніщо не передвіщало біди. Щасливий Степан спішив додому. Він не бачив, що йому назустріч у цілковитій темряві насувається розгнівана Оляна. Як ошпарена, широко роздуваючи ніздрі, вона вискочила з подвір’я і зі всієї злості клацнула хвірткою. У відповідь та відскочила й боляче заскрипіла.
«За кого вони себе мають? І слова не дали сказати. Оце-то сходила до сестри в гості!»
    Оляна завжди одна з найперших дізнавалася останні сільські новини. Слава про її вміння ворожити розійшлася далеко за межі не тільки села, а й району. Тож люди рікою стікалися до її дому, а за балачками про своє насущне розповідали їй про найсвіжіші події. А от про Марічку та Степана не кожен наважувався розказати. Сільські жіночки побоювалися Оляни, бо знали, що в тої завжди приготовлене кріпке слівце для кожної з них, тому й не спішили потрапити під її сердитий норов. 
    Але води в ситі не втримати, позаяк не втаїти потаємне, яке рано чи пізно, а таки стане явним. Отак потроху й Оляна про все дізналася. Миронія з острахом чекала цього часу. Вона добре знала свою сестру й була певна, що, як тільки вона про все дізнається, тоді ж примчиться до них, учинить скандал в їхньому домі – і ніщо її не зупинить, навіть не пожаліє доньку й розкаже їй про Степана. Так і сталося. Як тільки Оляна ступила на поріг хати сестри, Миронія відразу втямила: сьогодні настав той день.
   Захекана (мабуть, спішила), розчервоніла, навіть не привітавшись, вона ввалилась у хату. Ще з порога почала розсотувати хустку, на жердину недбало кинула кептаря, всілась господинею на лаву і, положивши на коліна руки, почала роздивлятися оселю. Очима водила по всіх закутках так, наче видивлялась павутиння. Давно вже всі звикли, що Оляна приходила сюди, як до себе до хати, тож нічому не дивувалися, а мовчки дожидали, що скаже далі.
    – Полю, а де це Степан? – спитала, не глянувши в її сторону. – Ще не прийшов? 
    Продовжувала розглядати хату так, наче хотіла знайти його в кутку.
    – Не прийшов. Задержався на роботі.
    – І часто він отак затримується?
    – А нащо це вам? – насупивши брови, Поля допитливо глянула на свою «матір».
    – Сестро, ти вже вечеряла? Чи, може, з нами поїси? – Миронія через усю хату поспішила до Оляни і стала так, щоб загородити від неї свою дитину: – Цить, – притулила палець до губ. – Цить, Оляно.
   Та дурними очима глянула на сестру і, щоб краще побачити Полю, пересунулась по лаві в бік і продовжила своє:
    – Він ще хоч ночує вдома? – їй прийшлось ще й перехилитись, бо й Миронія відступила в той же бік і знову затулила доньку.
    – Сестро, сідай з нами, повечеряй. Степан скоро прийде. Якщо він тобі треба, з ним і поговориш, – не відставала від сестри.
    – Та шо це з тобою? – Оляна розлютилася. – Чого пристала? Я не вечеряти прийшла сюди. 
    І підвелась, щоб підійти до Полі. 
    – Дай з дитиною поговорити.
    – Цить, Оляно, – майже беззвучно, одними лише губами промовила Миронія. 
   – Оляно, а тобі часом не пора збиратися додому? Ти сьогодні щось довго засиділась, – це Сергій втрутився в розмову.
  – Ні, не пора, – не вловила жінка тонкий натяк заткнутися. – Я ж щойно прийшла і нікуди не поспішаю. 
  Сергій пильно подивився на родичку. «Ні, вона таки не заткнеться і розпатякає все». Важко зітхнувши, він повільно почав сповзати з теплої лежанки.
    – А я думаю, шо пора, – стягнув із жердини її кептаря, сунув його їй прямо в руки, розвернув за плечі й направив до дверей. 
    Оляна від розгубленості й несподіванки рота не встигла відкрити, нестямилась, як опинилася в сінях. Відчинивши вхідні двері, Сергій протягнув вперед руку, ввічливо пропонуючи пройти, а другою підштовхував легенько в спину.
    – Ти, Оляно, вже йди. Бач, який сніг сипле. Ще замете. 
   І їй нічого не лишилося, як мовчки переступити поріг. До неї дійшло, що її щойно нахабно виставили з хати.
   Вона йшла вулицею й ніяк не могла заспокоїтися: «Спішила до них, а вони мене вигнали». Злість долала жінку. Вона виявилася настільки сильною, що в грудях пекло. По тому, як її прийняли, стало зрозуміло, що сестра й Сергій знають про Степанову зраду. «От тільки, чому вони мовчать? Чому нічого не розповіли Полі? Невже їм невтямки, що їхнє мовчання дає повне право тому гуляти?» – рій гудів у голові від таких запитань. «Полі треба розповісти і хай присікає свого чоловіка, а як не поможе, то хай вижене його до бісової матері». 
  Якось непрохано й дуже несподівано перед Оляною сплив насторожений образ Полі. Нехотя згадалося, як тривожно, насупивши брови, вона глянула в її бік, а в очах затаївся страх, бо нерозуміння сказаного налякало її. «Якась вона в мене несмілива, наївна й довірлива, неспроможна постояти за себе. У кого така вдалась?» 
    Уже й в Оляни появилися сумніви щодо того, чи варто знати Полі про Марічку. «Та й любить вона того Степана… Як їй про таке розказати?» Тепер і їй стало зрозуміле мовчання сестри. Ніхто з них не наважувався зруйнувати доньчине щастя. Трохи схолодивши голову свіжим повітрям, поменшало і в Оляни сміливості. Як би там не склалося в неї життя, Поля – її дитина, і любить вона її, незважаючи на всі обставини.
    Жаль і досада пронизали матір за те, що ще й таке випробовування випало на доньчину долю. Ух! Їй би самій перестріти того Степана, та десь наодинці, у темному куточку. Коршаком налетіла б на нього й випотрошила б усю його гнилу душу! Уява малювала солодку картину помсти, мимоволі руки зжалися в кулаки, готуючись учепитися й видерти зятю безсоромні очі.
   Ішла й насолоджувалася приємними видіннями, тому і незчулася, як із темноти та густого лапатого снігу їй назустріч промальовувалась чорна постать. Добре придивившись, Оляна впізнала в ній Степана. Аж оглянулася навколо. Рука сіпнулася перехреститися: чи не сам чорт прочитав її думки та вирішив над нею пожартувати?
    – Степане, голубе мій сизокрилий, а чи не зарані ти йдеш сьогодні додому? – не говорила, а медом мазала.
    – Господи! – бідолашного аж пересмикнуло, від переляку шапка ледь не впала з голови. – Чого ви тут ходите, як примара? Людей тільки лякаєте. 
    А собі тимчасом думав: «Ото влип. Ця швидко не відстане. Зараз почне. Ну чого в мене не так, як у людей?! У всіх одна теща, а мені випало зразу дві. Спасу від них немає. По вулиці неможливо пройти, щоб на тещу не наткнутися».
    – А де тут люди? – демонстративно Оляна почала оглядатися по сторонах.
    – А-а! Ну, ясно. Ви ж мене за людину не мали й не поважали ніколи. Що я вам зробив?
   – А за шо тебе поважати? Ти й справді нічого не зробив, щоб я тебе хоч на оцей ніготь поважала, – і тикнула йому в обличчя свого брудного нігтя.
    – Так. Мені додому треба. Ми що? Будемо стояти тут і стосунки з’ясовувати?
   – Степане, а ти гадаєш, шо тебе чекають сьогодні там? – хижо блиснувши очима, Оляна засяяла в злорадній посмішці.
    «Що вона хоче цим сказати?» – холодок, який пробіг по спині, не сподобався йому.
    – Поля мене жде. 
    Пильно глянувши в чорні очі, жінка зробила крок і заговорила так, що на собі Степан відчував її тепле дихання:
    – А чого ж ти не думав, шо вона жде тебе, коли гуляв з іншою?
    – Що ви таке кажете? – аж відсахнувся. – Я? З ким гуляв?
    – Мені шо, ту курву Орлівську за патли приволокти та показати, з ким? Голубе, гадаєш, що тобі з рук зійде? Думав, я не дізнаюся? Прокляну, якщо дочку ще хоч раз образиш, – буря бушувала в жіночих очах, а ненависть випалювала душу. – Відійди!
    Приготувавшись змести зятя зі свого шляху, зробила ще крок уперед. Даючи тещі змогу пройти, Степан відступив. Не битися ж йому тут з нею! Оляна порівнялася з ним, набрала повний рот слини й щедро плюнула зятю в ноги, а потім задерла голову і, широко ступаючи, попрямувала додому.
    Степан і справді стояв, як обпльований. Адже не очікував і точно не був готовий почути сьогодні, що тайна його розкрита. Глянувши у бік, куди зникла Оляна, він перевів погляд на дім, до якого лишилося рукою подати, і геть розгубився. Не знав бідолашний, що йому тепер робити. Від невизначеності долоні покрилися липким потом. Аби якось заспокоїтися й упорядкувати думки, витягнув цигарку і закурив. Він не мав наміру змінювати своє життя, принаймні в найближчому майбутньому, а тепер лишилося зробити кілька кроків – і його буття стане іншим.
    Уява вже змалювала, скільки сліз зараз проливається в хаті, скільки докорів та криків обрушиться йому на голову, а потім несподівано для самого себе промайнула зовсім інша думка: «А, може, це й на краще?» Затягнувшись востаннє, Степан пальцем вистрелив цигарку й помалу почвалав додому.
    У сінях йому довелося зупинитися й прислухатися до хатніх голосів. За дверима напрочуд було тихо. Із твердою упевненістю, що на нього зараз звалиться шквал сліз й обвинувачень, повністю готовий захищати себе, він відчинив двері і, переступивши поріг, опинився в хаті. Поля щиро здивувалася його ранньому приходу.
    – Ти щось сьогодні зарані, – привітно усміхнувшись, взяла рогача та й полізла доставати баняки із печі.
     – А тобі, я бачу, ніяк не вгодиш: то для тебе рано, то пізно. 
    – Коли це я нарікала, що ти пізно приходиш? – голос її пролунав, наче з глибокої ями, бо майже до половини вона залізла в піч.
     – І справді, що ніколи. Мабуть, тобі байдуже, де я і з ким?
    – Ні, мені не байдуже, де ти ходиш. І як це: з ким? – на припічку Поля примостила важкий баняк із кулішем, кинула рогача в куток і, взявшись в боки, втупилась очима на чоловіка. 
    «Сердиться? Оляна сердита прийшла. Тепер – Степан. Що це з ними?»
   – А ти ніби не знаєш? – чоловік грався з жінкою і чекав, коли ж у тої увірветься терпець гратися з ним.
   Дивлячись на неї, він вражався її витримці: з виду врівноважена, посміхається, рухи виважено плавні, спокійно порається біля вечері. Тесть із тещею підозріло притихли, сиділи на лежанці і гралися з Колею. Що вони надумали? Що його чекає? Зненацька хочуть застати? Суперечливі відчуття обсідали голову з усіх сторін. Страх по-справжньому сковував душу. Усе ж таки в цю мить, а також від того, що саме скаже Поля, залежало його майбутнє. Одночасно цей страх підбурював його, як загнаного звіра, приречено кинутися назустріч небезпеці, зробити виклик і, дивлячись усім у вічі, сповістити, що його тут уже нічого не тримає.
    – Ні, Стьопо, не знаю, – Поля розмотала хліб, який ще вранці закутала в рушник, і урочисто, наче весільний коровай, положила на стіл. – Може, розкажеш?
   Аж зашуміло у вухах. Як одурманений, Степан нічого не бачив навколо себе, окрім цієї пишної паляниці, що зараз лежала на столі й нагадувала йому про всі нездійснені мрії. У нього була хата, про яку завжди мріяв, сім’я, якою мав би пишатися, а натомість він сам впустив у свій дім хтивість і цим самим втратив усе. Якось неочікувано прийшло усвідомлення, що ніколи вже не стати йому господарем цієї оселі. Якщо Поля і змогла б вибачити, то тесть не пробачить зради. Не зводячи божевільного погляду з хлібини, не роздягаючись, із немитими руками він сів до столу. Відломив окраєць хліба, жадібно запхав до рота і почав жувати. Здавалося, повітря в хаті наелектризувалося, а всі і все завмерло навколо. 
    – Степане, вийди з-за столу, – чистий метал пролунав у голосі господаря.
    Відтоді, коли в їхньому домі появилася маленька Поля, Сергій часто дивився, як вона грається, потроху зростає і мріяв, що колись настане час і в їхній дім прийде інший чоловік. Він як батько уступить своє місце молодому господареві, а сам доживатиме віку в оточенні юрби внучат, насолоджуватиметься тихим старечим життям. Сам не відав чому, але з першого погляду не сподобався йому Степан. Не побачив у ньому надійності, не відчув упевненості, що цьому чоловікові беззастережно можна довірити долю й майбутнє своєї дитини, тому й вирішив почекати та придивитися до свого новоспеченого зятя. Ото й дочекався.
    Поки Степан паскудив у своїй сім’ї, Сергій ще міг якось закривати на це очі, а от те, що він посягнув на святе, на чоловіче – а витівку відломати хліб немитими руками взагалі вважав за особисту образу – цього стерпіти вже ніяк не зміг. Сам незчувся, як високою скалою стояв уже над зятем, згріб його, схопив за комір і виволік із-за столу. Жінки не встигли й зойкнути, як Степан стояв уже біля порога. 
   – Та що це таке? – розчервонілий від люті, він смикався, щоб видертися з тестевих рук, які вчепилися, наче клешні, і не відпускали його. – У цій хаті й поїсти не дають! 
     – Тату, відпустіть, – Поля кинулася до батька. – Стьопо, схаменися. Що з тобою?
     – Нічого, – поправивши фуфайку, Степан зім’яв у руках шапку. – Не жди мене, Полю.
  Вийшов із хати, зі всієї сили клацнувши дверима. Стіни задрижали, мисник затрусився, щось клацнуло, цокнуло, тарілка відхилилася і з найвищої полиці полетіла додолу. Вона розбилася з таким дзвоном, що в Полі ще довго гуділо в голові. То був найкращий домашній посуд – весільний подарунок батьків.