Частина 5. Батько полковника.

    – Доброго дня у хату! Є хто живий? – у прочинених дверях стирчала лише Саньчина голова.
    Занурившись у власні думки, Поля саме розтоплювала в печі. Тож від несподіванки стрепенулася, бо ніяк не очікувала побачити на порозі аж настільки ранніх гостей.
    – І де це ви, тітко, навчилися так тихенько підкрадатися? – повернувшись до сусідки, зустріла її привітною усмішкою.
    Іноді не можна надивуватися, як може змінити людину кохання! А особливо важливу роль відіграє любов чоловіка до своєї дружини! Ось через що Поля змінилася до невпізнанності! За коротке життя вона не могла згадати щасливіших днів та ночей за ті, що присутні тепер у її житті. Видно, що жінка впивається новим станом. Ходить, як зачарована, трохи розсіяна, а спогади іноді змушують щоки палахкотіти багряним рум’янцем. 
    – Та заходьте бистренько, – дивилася на сусідку тихими очима, у яких світилися спокій та щастя. – Не вихолоджуйте хату. Мороз сьогодні такий, що клямка в сінях покрилась інеєм, а ви возитесь там.
    У відповідь сусідка ще ширше відчинила двері, пропхнула поперед себе дочку, а разом із нею впустила в хату ще й сивий клубок морозної хмари. Поля відразу ж відчула, як свіже зимне повітря окутало її босі ноги.
    – О! То ви сьогодні не одні!
    І справді, Санька прийшла зі своєю донькою. Худа, довготелеса дівчинка боялась зайти до хати. Переминаючись із ноги на ногу, стояла в порозі і ніяк не наважувалася підняти голови. Із першого погляду видно, що на свої роки вона трохи вища за своїх однолітків. Сьогодні на ній одіте стареньке сіре пальто, із-під якого виглядало не за розміром пошите, довге полотняне плаття. На ногах – материні панчохи, які вже сповзли з тоненьких ніжок, та на три розміри більші братові черевики. А велика шерстяна хустка, кінці якої схрещені на грудях і зав’язані на спині, повністю ховала її обличчя. 
Побачивши Ліну, Поля швиденько витерла руки об фартух і поспішила до сусідчиної дочки. Узяла її за рукав і потягнула вглиб хати, поближче до лежанки та печі, де набагато тепліше. Присіла біля неї й почала розв’язувати туго затягнуті кінці.
    – Ти до Колі прийшла? 
    Дитя тільки мовчки похитало головою. 
    – От і добре. Вилазь до нього на лежанку, зігрієшся та й погуляєте разом. 
    Роздягнула її, роззула й посадила біля сина. А маленький Коля, погойдуючись, босими ноженятами стояв у кутку лежанки й завзято гриз крило дерев’яного літачка, якого на днях подарував йому дід Сергій. Недавно він навчився ходити, тож тепер не міг усидіти на місці. Скрізь йому хотілося заглянути, до всього діло малося, залазив у кожну шпаринку, аби задовольнити свою допитливість. І тільки тоді, коли його ставили на лежанку, він міг там трохи посидіти та дати матері спокій і змогу щось у хаті зробити без його нав’язливої «допомоги». Сміливо можна тепер сказати, що відтоді, як Коля почав ходити, лежанка стала постійним місцем його ув’язнення.
    – І ви, тітко, проходьте, – Поля повернулася й знову підійшла до печі.
    – А де ж це мати? – сусідка примостилась біля вікна, на лаві, і собі почала розсотуватися.
    – А ви хіба її не зустріли? Пішла по воду. 
    Єдина криниця на кутку, яка вціліла після війни, стояла в Михайла. Він жив через дорогу, якраз навпроти Саньки.
    – Ні, не бачила, – дмухала на замерзлі руки, розтираючи їх по черзі.
    – Дивно, що ви не зустрілися.
    Поля продовжувала поратись: підкинула крученик соломи в піч, а в діжу, у якій замісить тісто на коржі, почала сіяти муку.
    – Ох, і скажений сьогодні мороз! Аж у носі злипається! Який же дурень ходить у таку пору свататись? Чи дівки ближче не було? Га, Полю? Що скажеш? – Санька прицільно глянула на молоду сусідку.
    – Це ви, тітко, про кого? Хто сватається?
    Насіявши вдосталь борошна, Поля взяла коцюбу та й полізла в піч згортати весь жар на центр черіню, щоб саме він встиг добряче нагрітися, а пізніше на місце, де зараз найбільше вуглинок, і посадить хліб. Поки вона борсалася в печі, маленькі поодинокі язички полум’я ніжно осяювали її зігнутий стан, який уже остаточно налився жіночною красою. Вони гралися на її чистому обличчі, обігрівали теплом так, що на лобі виступив піт і щоки покрились рум’янцем. Сьогодні Поля по-особливому гарна: молода, здорова, вродлива й неймовірно щаслива. До тітчиної ж репліки вона не виявила жодного інтересу, спитала лише для того, аби хоч якось підтримати розмову. 
    – Як хто? – Саньчині брови полізли вгору. 
    «Щоб брат надумав женитися, а сестра не знала? Бути такого не може».
    – Яша! Чи ти не знала? – і, прищуривши очі, ще пильніше придивилася до Полі.
    – Ні, не знала.
    Воно й не дивно, адже сьогодні зранку ще ніхто не знав. Посеред ночі, вернувшись з гульок, сплячій матері Яша сповістив, що на Йордан посилатиме сватів. Сказав та й спати заліг. Як тільки головою торкнувся подушки, кріпко заснув. А от Оляна до ранку очей не могла зімкнути, півночі дивилася в стелю, а вранці пішла по воду і біля криниці з Санькою зустрілася. Із нею ж і поділилася тим, що мучило вночі. Ні сестрі, ні доньці Оляна не встигла сказати, а таку новину не втримаєш у чужих вустах. Тепер вона спішить, біжить попереду, шириться від хати до хати, аж гуде. На те воно й село, щоб знати про всіх!
    Про те, що в брата є дівчина, Поля відала, а от, що він женитися надумав, того Яша не говорив. «Значить, тітка Санька для нього рідніша! Він що, їй першій розповів? Зі мною не поділився? Ну що ж, брате… Прийдеш ти до мене… Отримаєш по заслузі… Влаштую я тобі похмілля!» І вся аж засяяла в передчутті помсти, бо напевне знала, що припхається той уже сьогодні. Після недільних гулянок брат завжди приходив до неї остудити хмільну голову – от увечері вона й схолодить її.
    Із задумливості та солодкого плану помсти Полю вивів скрип дверей і брязкіт відер, що доносився з сіней. Кинувши в куток коцюбу, вона поспішила з хати й забрала у матері воду, примостила відра біля лави на стільці і знову повернулася в куточок до своєї роботи. Вірних подружок лишила одних – хай тепер обговорюють останні сільські новини. Про що вони там шепотілися, Поля вже не слухала. Вона звернула увагу на них лише тоді, коли тітка голосно зайшлася веселим сміхом. Сусідка задерла голову і широко розкрила беззубого рота. Продовжуючи сміятися, жінка видихала й видихала з себе, ніяк не наважуючись втягнути назад новий ковток повітря. Ось-ось! Ще трішки – і подавиться власним сміхом. Поля уважніше придивилася до її зморшкуватого обличчя, до оголеного піднебіння і вся аж зіщулилася від жалю до бідолашної жінки. Колись на власні очі тій довелося побачити, як у хату впав снаряд та й зніс її з лиця землі. 
    У той день Санька не звертала уваги, що навколо неї рвуться бомби. Летіла до хати, аби врятувати свою дитину, яку залишила спати в дерев’яній колисці. Урятувати або загинути разом з нею – ось, що вона хотіла. Але не добігла тоді… Вибуховою хвилею її збило з ніг, прикидало землею, ледь не задушило. Прийшовши до тями, контужена жінка не відразу роздивилася, що хати вже немає, а на її місці зяє велика яма. У вухах стояв неймовірно голосний дзвін, у повітрі літало пір’я, а Санька, як у тумані, широко розставивши руки, погойдуючись, ішла до тієї прірви. Нікому не відомо, що вона хотіла там знайти. Ноги самі її туди привели. Тільки підійшовши ближче, вона збагнула, що від хати залишився лише один куток і саме той, у якому стояла люлька. Прибита, не розуміючи, що робить, Санька кинулась у розвалини й голими руками почала їх розгрібати. І таки знайшла те, що шукала: у пилюці, під трісками, кусками глини та дощок, побачила свою дитину. Схопила її на руки й прислухалася. Тихо… Не кричить… Крізь сльози не відразу роздивилася, що донька зайшлася криком і від задухи вже посиніла. Жива! Трясла її і трясла… А як почула крик, то безсило сповзла на землю, скрутилася калачиком, плакала й кричала, міцно обійнявши свою Ліну. А за місяць після цієї події в жінки просто випали зуби. Усі до єдиного! Їй на той час виповнилося лише тридцять п’ять років. 
    Не знаючи, із чого можна так сміятися, Поля легенько усміхнулась і собі. Ще раз обвела поглядом дві згорблені статури, які тряслися від нестримного сміху, опустила голову, вперлася рукою об край діжі й почала місити тісто, поринувши думками в минуле, до давньої розмови з братом.
    Насамперед згадала, як побачила його через шибку в низенькому вікні. Він сидів під грушею, широко розставивши ноги. У густому спориші ще й знайшов падалишню грушку, витер її об штани і майже цілою закинув до рота. Ні в суботу, ні в неділю зазвичай брата в гості не дочекатися. Ходив у мандрах по окружних селах зі своєю гармонню, грав на весіллях. А тут он сидить, і навіть не видно, аби кудись збирався сьогодні. 
    – Ти ще довго дерево підпиратимеш? Не впаде.
    Вийшла з хати і побачила, як з набитим ротом той підпирав спиною товстелезний стовбур, голосно чмакав і від задоволення голову задер догори. Мабуть, солодка була та грушка. 
    – Ти в хату зайдеш чи так і сидітимеш?
    Яша мовчав, навіть не зворушився у відповідь, наче не до нього й сказано.  
    – Ну, й сиди, як тобі там добре, – Поля крутнулась на порозі й вернулась в хату. 
    От тільки тепер їй вже не сиділося. Походжала по хаті, колихала на руках сина й ніяк не могла відірвати очей від шибки. Виходити надвір уже не хотілося, адже розгнівалася, що брат мовчав, і не розуміла, чого там розсівся зараз. Але душа не камінь. Урешті-решт не витримала вона, вийшла з хати, бо щось невловимо змінилося в його манері. Несхоже на нього, щоб прийшов до неї й отак сидів. Та й до племінника не зайшов, хоча цілий тиждень його не бачив. А йому ж учора виповнилось дві неділі!
    Поля постояла на порозі, потім помалу підійшла до брата і, не наважуючись заговорити, мовчки стала. Із висоти свого росту дивилася, як він сидить і навіть голови не піднімає, не дивиться в її сторону. У такій поведінці промайнуло щось жалісливе і до болю знайоме. Десь аж із самого дитинства прийшло. Ще змалечку, коли його гризла образа й він не міг в цьому зізнатися, Яша завжди приходив до неї. Так само дивився осторонь, тримався поряд і, зігрівшись теплом, набирався сил і йшов. Не завжди й розказував, що терзало душу.
    – Ну, що з тобою? – присіла біля нього, положивши руки йому на коліна.
   І тільки зараз Яків подивився на сестру. Поля ледь утрималась, аби не обняти його: настільки великий біль і печаль без слів змогла побачити. 
    – Кажи вже, – зручніше почала моститись, бо знала, що не бистрою стане розмова. 
    У відповідь два погляди зустрілися. Яша задумався: «Усе як і колись! Роки біжать, а в житті нічого не міняється. Знову прибіг до неї. Знову шукаю підтримку. От тільки зараз я вже змужнілий чоловік. Соромно… Що мені робити? У мене ж нікого немає! Кому розповісти?» Поля все почула, ніби щойно той говорив уголос. Положивши голову братові на плече, вона приготувалася слухати. Душею відчувала, що сьогодні він не піде, а збереться з думками і все їй повідає, як колись у далекому дитинстві. Чекати довелося недовго.
    – Полю, я закохався. 
    – Це ж добре, Яшо!
    – Нічого в цьому доброго немає.
    – Чого?
    – Вона мене не любить.
    Мало-помалу Поля випитала в нього про все. 
    Стояв по-справжньому теплий літній день. Сонце в серпні вже не обпікає, а світить рівно та спокійно. Із неба ллються гарячі промені, одаровують плодовиту землю щедрим теплом. Яша з Семеном неспішно йдуть вузькою ґрунтовою дорогою. Польова смужка зачаровує їх і манить, веде в самісіньке небо. Дійти б їм до того кінця і далі можна не йти, а розкинути руки якнайширше та летіти разом із хмарами у високому бездонно-голубому небі. Хмари в серпні так низько пливуть над золотими полями, що хочеться розбігтися і стрибнути на них. Серпнева природа – це, перш за все, безмежні ділянки дозрілої пшениці, які, куди не кинь оком, ідуть у далечінь. Якщо на початку липня поля і луги пахнуть солодко, то тепер запах природи гіркий і терпкий. Пшеничне поле прекрасне само собою, а зараз його ще й прикрашають ромашки і де-не-де синіють волошки. Коли дме вітер, поле шелестить. Спіле колосся треться одне об одного, і цей шелест зачаровує. 
    Яша йшов по краю дороги, рукою гладив колосся, насолоджуючись природними запахами й любуючись великими пухкими хмарами. Усе це на нього справило настільки велике враження, що в грудях раптом стало тісно. 
    – Семене, давай ось тут звернемо й підемо навпростець, прямо через оце поле.
    – Чого? 
    – Не хочу я сьогодні йти в Кислівку. Давай сходимо кудись в інше місце.
    – Та куди йти? 
    Семен роззирнувся. Усе, що він бачив, – це безкраї поля пшениці, а вони з Яшею самі стоять серед шляху, кінці якого в обидва боки впираються в небо. 
    – Ще заблукаємо. Та й чого брести туди?
    – Сьомко, повертай, – Яків починав злитися, він і сам не розумів, що тягне його в поле. – Не загубимося. Он бачиш: на горизонті видніються вершки тополь. Там має бути якесь село, – і, не чекаючи товариша, пірнув у високу пшеницю, побрів у напрямку тих дерев. 
    Він і сам не міг собі пояснити: чому це раптом йому закортіло звернути з дороги? Манило його туди, чи що? Щоб хоч якось облегшити свою путь, Яша, не озираючись, руками розгортав високе колосся, вперто крокував і крізь шелест слухав позаду сердите дихання Семена. Поки вони йшли дорогою, то ще встигали насолоджуватися приємним теплом і легкими поривами вітру. А тут, як у пічці, жодного подиху свіжого повітря. Уже й сорочки прилипли до спин, у горлах пересохло, язики аж розпухли. Здавалося, із їхніх організмів випарувалася вся волога. Аби не збитися зі свого шляху, обоє не зводили очей з наміченого орієнтира. Дійшовши до кінця пшениці, у буквальному сенсі слова, хлопці вивалилися з неї на край села й попадали під берези. Два тіла, широко розкинувши руки, розляглися в затінку, їм ніяк не вдавалося відхекатися. 
    – І чого ми сюди припхалися? – Семен підвівся на лікоть і на всі боки повернув головою, шукаючи очима криницю.
    – Не знаю. Дочекаємося вечора, а там побачимо, – Яків незворушно лежав, у нього не вистачало сил звестися.
    Судячи з того, що по землі поповзли довгі тіні, чекати вечора залишилося недовго. Отож, ще трохи посидівши, двоє друзів направилися в село. Ішли вони пустими вуличками, заглядали у двори й нікого, на великий подив, не зустріли. А от собаки «оббріхували» їх майже біля кожного дому. 
    – Тут що, люди не живуть? – Семен здивувався. – Ти скажи, якого дідька ми сюди прийшли?
    – Та не бурчи. Пішли он туди. Бачиш? Там ніби клуб.
    І справді, хлопці вийшли на невелику площу, утворену перехрестям двох доріг, а трішки осторонь від неї стояла старенька хатина, на якій великими буквами написано «КЛУБ».
    – Ви кого хлопці шукаєте?
    Від несподіванки обоє аж підстрибнули на місці. Молоді очі враз вихватили з-під куща жасмину згорблену постать старого. Надворі літо, спека, а на колоді сидить старезний дідуган у битих валянках. На його плечах накинутий піджак із товстого сукна, а в руках – ковінька, яка підпирала скуйовджену, давно не чесану бороду.
    – Ох, діду! Здорові були! Ну, й налякали ж ви нас. Ви що, тут одні живете?
  – Чого це один? – сподобалося старому, як хлопці застрибали, і собі розвеселився та показав парубкам свого єдиного зуба.
    – А де ж люди?
    – Ить, який! А їм що, всім коло мене сидіти? – дід  явно веселився.
    – А ви чого тут сидите? 
    – А ви чого тут ходите?
    Ох, і старий! Непростий. Ну, що йому сказати? Яша й сам не знав, чому це раптом його понесло через оте поле.
    – А ти ото на плечах так собі носиш чи, може, й грати вмієш? – і ковінькою постукав по гармошці, яку Яша скинув із плечей та й поставив біля дідових ніг.
    – Та трохи умію. 
    – То, може, заграєш?
    – А що, є кому слухати?
    Дід прищурив одне око й хитро глянув на парубків.
   – Я бачу, шо здалеку прийшли. Пішли до мене. Води поп’єте, а ввечері зіграєш, якщо вмієш… – старий подивився кудись вдаль, поцмокав беззубим ротом та й повів хлопців до своєї хати. 
    «Давненько вже в селі музики не чули», – думав собі дід.
   А ввечері, сівши на дідову колоду, Яша розтягнув свою гармонь. Довгими витонченими пальцями пробігся по клавішах – й у вечірній тиші залунала музика. Такої віртуозної гри за все своє довге життя дідові ще не доводилося слухати. Вона, мов жива істота, полинула по селу, заглядала в кожний куточок, згукувала, манила до танцю.
    Селяни виходили на вулицю й повільною рікою стікалися на чаруючий поклик. Дівчата кидалися до скринь, надівали свій найкращий одяг і зліталися до клубу, як ті метелики на яскраве світло. 
    Такого фурору, як у цьому віддаленому, загубленому серед полів, маленькому селищі Яшина гра не призводила в жодному селі. Дівчата обступили молодого гармоніста, наперебій щебетали біля нього, сміялися, кружляли в танці і знову поверталися. Навіть хлопці, які зазвичай не допускали чужаків у своє село, сьогодні поставилися поблажливо до цього захожого парубка. Жіночки позбивалися в невеличкі стайки, щось пошепки обговорювали, слухали музику й навіть могли проронити одиноку сльозу, яку Яша уміло вмів виманити в жінок своєю музикою. Чоловіки, навпаки, не говорили. Зібравшись на протилежному боці, вони щедро ділилися один з одним махоркою і курили так, що навколо них стояв сивий туман.
    – Сьомко, біжи, дізнайся, хто та дівчина і як її звати.
    – Яка? – Семен не відразу зрозумів, про кого йдеться.
    – Он та, – Яша поглядом показав у потрібному напрямку. – Бачиш, стоїть під березою.
    Усе навкруги Яші вертілося, гуло, як у вулику. Жінки сміялися, дівчата пищали, кружляли в танці. І тільки одна серед них стояла, навіть ногою не тупнула, лускала насіння і з презирством подивлялася в його сторону. Голубі очі відразу її примітили. Як тільки та появилася на площі, більше від неї вони не відверталися. Дівчина одна прийшла. Зупинившись біля тоненької берізки, обперлась на неї, ні з ким не розмовляла, так і стояла мовчки. Вона сильно виділялась серед інших дівчат: висока, пишногруда, широка в плечах та стегнах; і дивилася на всіх, а особливо на нахабного гармоніста, гордовитим поглядом. Яша не міг відвести від неї очей. Незнайомка манила його до себе саме цією зверхністю. Він не розумів, чим викликав у дівчини таку відразу, адже за весь вечір вони змогли лише раз зустрітися поглядом. Найбільше йому хотілося зараз зупинитися й підійти до неї, але не судилося сьогодні. Адже дівчата ні на мить не відпускали його від себе. Залишилося тільки дивитися їй услід, коли вона пішла так само тихо, як і появилася. Тепер Яша знав одне напевно, що наступної неділі він обов’язково появиться в цьому селі.
    Повертаючись додому, він все не міг викинути з голови нав’язливий образ тієї незнайомки. Переслідувала вона його в думках. Не вдавалося позбутися відчуття, що й досі в неї презирливо кривляться губи, коли стежить такими ж, як і в нього, голубими очима. 
    – Семене, ти дізнався, як звати її? 
    – Та узнав.
    – Ну?.. Чого замовк?
    – А навіщо тобі?
    Яша зупинився і так різко розвернувся, що Семен неочікувано для себе з розгону носом уперся в груди свого товариша.
    – Галина, – і на два кроки про всяк випадок відступив, бо той грізно дивився на нього зверху й буравив сердитим поглядом.
    Яків пішов далі наче й не сталося нічого, а Семен трохи осмілів і вигукнув зопалу:
    – Та навіщо вона тобі? Вона старша за тебе.
    – Ну, і шо?
    – Та, як шо? – догнав і за рукав смикнув товариша. – Аж на чотири роки!
    – Ну, і шо?
   – Та чому ти шокаєш? Там що, дівчат других не було? – відповіддю Семену слугувала лише Яшина спина, яка байдуже знизала плечима. – Вона ж стара! 
    Поля не ворушилася, слухала брата, адже боялась його перебити.
    – Ти сказав, що вона тебе не любить? – заговорити змогла тільки тоді, коли він замовчав. – Бо ти молодший за неї?
     – Ні… Бо я музикант.
     – Не розумію. А до чого тут це? – відірвавши голову від плеча, заглянула братові у вічі.
   – Що тут не ясно? Вона сказала мені, що не любить музикантів, не довіряє їм, і вони для неї всі ненадійні. Я ж не такий, Полю! Ти ж знаєш! – і всім тілом повернувся до сестри.
     – Знаю, Яшо.
    – А вона не вірить, – і знову його спина безсило сперлася на стовбур. – Каже, що не хоче сидіти вдома і чекати чоловіка, коли той гулятиме з жінками на весіллях, тож ніколи не пов’яже долю свою з музикантом.
    «Що можна порадити брату? Як втішити його?» – сестра тоді не відала.
    – Полю, Полю! 
    А Поля мовчала. Усе ніяк не могла виплутатися з павутиння спогадів. Не міг дійти до її свідомості й сердитий окрик матері:
    – Полю!
    – Що, мамо? – щоб скинути заціпеніння, аж головою потрясла.
    – Про шо ти думаєш? – Миронія не відривала від дитини очей. – Чуєш, горілим запахло?
   І справді, по хаті потроху почав розноситися запах підгорілого тіста. Поля в ту ж мить метнулася до печі, схопила лопату й дістала хліб. Якраз вчасно! Він лише трохи підсмажився. Швидкими рухами вона обтерла його від попелу, поламала на шматки і поклала на рушник холонути. Пізніше, коли вистигне, пригостить ним сусідку та її доньку.
    Спогади про ту давню розмову розтопили лід на серці Полі. Перед її мисленим взором ніяк не міг щезнути образ маленького ображеного братика. Тож вона більше не могла сердитися на Яшу. «Скоріше б він уже прийшов…» Тепер захотілося розпитати в нього: що ж між ними сталося, що діло до весілля дійшло? А ще їй необхідно з ним поділитися. І чого до вечора ще так довго? У цю мить почулося, як клацнула клямка надворі, вхідні двері відчинилися, і хтось зайшов у сіни. Потім, обстукуючи сніг, почав там завзято тупотіти ногами. Яша! Поля не могла відірвати очей, гадала про себе, хто ж все-таки зайде в хату. Двері відчинилися – і в хату ввалилася Оляна. Від такого розчарування навіть не вдалося стримати стогін. Не її зараз хотілося бачити, тож, повернувшись до печі, Поля дістала з неї останнього коржа.
    – Здоровенькі були! 
    Оляна повноправною господинею пройшла в хату і почала розсотувати високо пов’язану на голові хустину. 
    – О! – носом потягла в себе тепле повітря. – То вчасно прийшла! Гарно пахне, хоч і підгоріло трохи.
    А потім подивилась на Полю і запитала:
    – Дочко, а ти знаєш, що твій брат надумав?
    – Та знаю.
    Від подиву в жінки брови полізли догори.
    – Тітка сказала.
   – От сорока! Уже встигла принести на хвості! – і до Саньки сердито: – От швидка ж ти, голубонько, на язик. 
    А Саньці що? Сидить собі мовчки та тільки щасливо посміхається. Їй геть немає діла до Оляниної роздратованості.
    – А Яша де? – це Поля у «матері» спитала.
    – Та де ж йому бути? Дома. Шпичку йому під боки. Півночі через нього не спала.
    – А він збирається до мене?
    – Звідки ж я знаю? – Оляна байдуже знизала плечима. – Увечері, мабуть, зайде.
    Потім подумала і додала:
    – Якщо не повіється кудись знову, – та й сіла на лаву, біля сестри з сусідкою.
    А якщо не зайде? Ні, Поля так не може ризикувати. Не чекається їй сьогодні. Два дні вона вже не знаходить собі місця, тому дзиґою крутнулася по хаті, одягла батьків кожух і біля дверей всунулася у материні валянки. 
    – Мамо, подивіться за Колею.
    – А ти куди? – Миронія від несподіванки ледь з лави не впала.
    – Зараз прийду, – на ходу стягнула з жердини шерстяний платок і швидко вибралася з хати.
    Вона вибігла на шлях і звично глянула на поле. Дув по-справжньому холодний північний вітер. На самому краю вулиці, майже в полі, примостилося дві хатини: Сергієва та Опанасова. Стояли вони одна проти одної по обидва боки шляху, і між ними завжди гуляв вітер. У полі вдосталь простору для розгону, тож він влітав у вулицю й обдував з усіх сторін, ніде від нього не можна сховатися. А сьогодні той ще й піднімав із землі легкі сніжинки, кружляв ними й гострими шпичками жбурляв Полі в обличчя. Вона зіщулилась, щільніше закуталася в хустку, пригнула голову й поспішила до брата. Їй було конче необхідно з ним поговорити. 
    Знову в неї на серці поселився давній страх, і позбутися його вже несила. Не могла жінка забути Степанову байдужість в ті дні, коли була при надії, в очікуванні свого первістка. Яша завжди вмів її розрадити, заспокоїти, то, може, й сьогодні щось порадить їй. У неї знову народиться дитина, а от сказати про це Степанові не наважувалася. Боялася порушити ту крихку ідилію, що тепер живе в їхньому домі. Швидко перебираючи ногами, Поля бігла до рідного брата, і їй, бідолашній, невтямки, що допомогти сестрі він не зможе, адже у всіх її бідах не вагітність винна. У тої біди є своє ім’я. І Полі воно поки невідоме.