Частина 4. Батько полковника.

    Ніхто й подумати не міг, що так скоро почнуться осінні дощі, тижнями не просихатиме земля, а в повітрі висітиме густа мряка, яка позаганяє людей у хати й змусить їх сидіти там цілісінькими днями. 
Поля сиділа на краю лави й скоса дивилася у вікно. У ньому вона бачила тільки мерехтливий вогник від каганця і краплі дощу, що повільно стікали по чорному склу. Не сиділося їй сьогодні. Якась незрозуміла мука глибоко засіла в ній, почала катувати, нещадно терзаючи душу. 
    Аби трохи розвіятися, вона встала й поглядом обвела хату. Звісивши ноги, її батько сидів на лежанці, стругав ножиком дерев’яний брусок і тихенько буркотів, що «барометр» у його тілі поламався, тому вчасно не відчув наближення негоди, не встиг обкласти хату картоплинням та й коноплі не завіз до ставу. Ото тепер і має клопіт. Мати ж, навпаки, мовчала, сиділа на стільчику біля лежанки й по одному кидала в неї поламані соняшники. Із відчинених дверцят у хату линув теплий дух, а вогняні язики малювали химерні тіні на притрушеній соломою долівці. Коля сидів у баби на колінах, булькотів і через це з розкритого рота витекла слина й каплею звисала з бороди. У маленьких рученятах він тримав сухі-пресухі маківки, щосили махав ними, а вони дзвеніли, бо всередині, як у коробочці, шелестіло насіння. Ідилія! 
    Але без Степана вона неповноцінна. Ось через що на серці Полі стало тоскно! Їй більше не хотілося тут знаходитися. Незважаючи, що за вікном дощ, а в хаті затишок, вона стягнула із жердки шерстяну хустку, накинула її на плечі й тихо вийшла.
    Притулившись спиною до причілкової стіни, Поля щільніше закуталася, обійнявши себе руками. Вона стояла під стріхою й мовчки слухала, як звідусіль капає. Туман і дощ – то для неї найбільш улюблені стани природи. У дощ її душа отримувала довгожданий спокій та умиротворення. Туман же просочував повітря романтикою й почуттями. У такі дні приємно прогулятися і неспішно пройтися вулицею. Цінним ставало ще й те, що навколо нічого не видно, а тільки чулися якісь віддалені звуки. Саме ці звуки й вивели її із забуття, адже в них вона впізнала знайоме шльопання чобіт по розкислій дорозі.
    – Боже! Полю, що ти тут робиш? – через мить Степан появився на порозі. – Ти ж заслабнеш! Ходімо до хати.
    Поля і справді звернула увагу на те, що її ноги сильно замерзли, але з місця вона не зійшла, навіть не здвинулася, а лише обережно повернула до чоловіка голову.
    – Я просто вийшла подихати свіжим повітрям, – посоромилася зізнатися, що клубок душить їй груди, коли його допізна немає вдома.
    – У таку негоду? – чоловік відчинив вхідні двері й зупинився на порозі, чекаючи, поки жінка зайде в сіни.
    На його плечі зі стріхи падав дощ. Степан настільки вже змок, що не міг дочекатися миті, коли зможе зайти до хати і здерти з себе мокрий одяг. Поля зжалилася над ним, відірвалася від стіни й повільно попленталася в хату, а в сінях, охоплена відчаєм, впритул підступила до нього.
    – Я сьогодні постелила нам на горі, – випалила, лякаючись власної сміливості.
    – Ну, чого товчетеся? – це Сергій відчинив хатні двері. – Їсти хочеться, а ви тут стоїте! 
    Не потрібно багато світла, вистачило й того, що падав від каганця, аби побачити, як хтиво блиснули Степанові очі.
    – Зараз усе приготую, – ховаючи погляд, Поля крутнулася й повз батька шмигнула в хату.
   Зволікати довго не стала, зразу кинулася до печі й почала діставати баняки з вечерею. Потім поставила на стіл квашену капусту, уже притрушену цибулею. Із комори принесла кусочки сала й біля хлібини положила ніж – як уже сядуть до столу, тоді батько перехрестить її й уріже кожному по шматку. 
Кожного разу в Степана серце кров’ю обливалося, коли він бачив, як за обідом чи вечерею тесть урочисто підіймається з-за столу, бере в руки буханку і, перехрестивши ножем нижню скоринку хліба, починає різати його на шматки. Заздрість долала чоловіка. Ще малим хлопцем він дивився на свого батька і мріяв про те, що коли виросте, то приведе жінку у свою оселю, візьме в руки паляницю, як символ влади, і повноправним господарем вріже першу скибку й віддасть їй. До сьогоднішнього дня все це й надалі залишалося тільки в мріях. 
    Тесть не відступився. Із першого ж дня вказав Степанові на його місце. Після весілля, коли сіли обідати, Сергій не дозволив торкнутися до хліба. Сам демонстративно порізав буханку на шматки, даючи цим зрозуміти, що він і надалі залишається єдиним повноправним господарем цієї оселі. Ніхто тоді не помітив, як хижо-ненависно блиснули чорні очі Степана.
    – Дочко, молоко з сіней принеси, – це вже сказала мати й заплакала, нахиливши голову.
    Два дні в хаті наче похорон. У сінях стояв останній глечик молока, якого надоїла Миронія від своєї Ласунки. Немає більше тої! Стара вже стала та й закривіла сердешна. Від цього перестала ходити на пашу, а в жолоб що не поклади їсти – не хоче. Адже випали в неї зуби. Через це схудла так, що лишилися тільки кістки та шкура. Щоб не здохла, прийшлося Сергієві взяти скотину за налигач та й за безцінок здати в державу. Добре, що Мирося здогадалася утекти з дому, бо не витерпів би він її докорів та галасу. Вона й так тепер сидить і ні з ким не говорить. А щоб не зустріти сердитий погляд чоловіка, ще й голову не піднімає. І йому, бідолашному, не до снаги. У самого серце кров’ю обливається, а тут ще й вона, як собака побита, сидить і сльози тихцем витирає. Шкода йому жінки. В обід біля столу тільки посиділа, а зараз і зовсім вечеряти відмовляється. «Та хай… Не лається – і то добре», – втішав себе.
    Поки Поля метушилась біля печі, чоловіки вже посідали до столу. Миронія ж мовчки гріла біля вогню хворі коліна. Біля її ніг стояв Коля, держався за бабину спідницю і тримав у руці шкоринку хліба, мозолив її, розмочуючи слиною, яка безперервною рікою текла з беззубого рота. За столом сидів Сергій і також розмочував уже свій кусень хліба, от тільки вмокав його в молоко. Поля не заважала чоловікам, відійшла до мисника й почала складати туди помитий, просушений посуд. 
    Вона не дивилася в бік Степана. І без цього відчувала на собі його пильний погляд. Знала й те, що він зараз оглядає кожний вигин її фігури, адже рідко вона наважувалася показувати йому свої почуття, а ще рідше проявляла відверту сміливість. Закінчивши з посудом, Поля підійшла до скрині й почала ховати в неї шиття, хапалася за будь-яку роботу, аби тільки б приховати недоречну цнотливість.
Спершись ліктями на стіл, Степан сидів із набитим ротом і жував хліб. Він дивився на дружину й не міг втямити, що відбувається. Перед ним стояла розкішна молода жінка, яка любила його, чекала від нього ласки, а він нічого з цього не міг їй дати. Де ділися ті почуття, що допомогли йому здолати перешкоди й поєднати їх навік? Чому зараз, сидячи в теплій хаті, поряд із нею, його більше приваблювала можливість у холод і дощ вийти з дому, щоб чимшвидше потрапити в обійми Марії? 
Понад рік пройшов із моменту їхньої останньої зустрічі, а він досі не може викинути її з голови. Думає про неї ночами. До найменших дрібниць згадує всі миті таємних побачень. Аби постійно не натикатися на її докірливі погляди, навіть зміг розпрощатися з Буланим – заплатив високу ціну за гріховний потяг, промінявши його на бичків. 
    Хлів із кошарами, де доглядав Степан колгоспних запліднювачів, стояв осторонь від ферми. Тому й не перетиналися їхні шляхи аж до вчорашнього дня. А вчора, вперше за рік, їхні погляди зустрілися. Вона йшла городами після денної дойки, про щось гомоніла з дівчатами й рукою показала в його бік. Рука в неї спочатку заклякла, а потім наче впала, бо прослідкувавши за її напрямком, взріла Степана. Відразу впізнала його, хоч той і стояв далеко. Демонструючи свою байдужість, Марія відвернулася й пішла геть, високо задерши підборіддя.
    А вона змінилася! Набрала трохи в тілі, не так уже виступає на обличчі її орлиний ніс. І тоді, і зараз Степан посміхнувся, бо згадав, скільки нарікань та висловила з приводу свого носа. Її батьки були володарями таких же носів. Саме завдяки цій характерній рисі в селі за всім їхнім родом уславилася кличка Орли. Марічка Орлівська змінилася! Від тієї тендітної дівочої фігури, яка приходила до нього ночами, майже нічого не лишилося. Гидке каченя перетворилось на прекрасну лебідку, яка знову увірвалася в його життя і розбурхала душевний спокій. 
    Намагаючись відігнати видіння, Степан аж потряс головою. Забути її. Не згадувати. Сьогодні десь у безкраїй глибині свідомості він знайде сили й зі дна підніме забуті почуття до своєї Полі, укриє її зголодніле тіло і зігріє вимучену душу. На доказ власних намірів він встав, вийшов із-за столу й підняв на руки сина.
    – Як замурзався! – тильною стороною долоні витер синові кришки й кругом рота слину. – Ну, пішли до матері. 
    Підійшов до Полі майже впритул. 
    – Я чекатиму тебе. – сказав настільки тихо, аби почула тільки вона, потім простягнув дитину й тихо вийшов з хати.