Частина 3. Батько полковника.

    – Полю! – Яша, наче вітер, влетів у двір і вже від воріт почав гукати свою «малу» сестру: – Полю! 
    Давно вже вона для нього стала «малою», і те, що Поля старша за нього на п’ять років, аж ніяк не завадило йому почуватися старшим братом. Бог наділив Яшу немалим зростом, він вигнався і став вищим за неї на цілу голову. І це, на його думку, давало повне право так її називати. Зі свого боку Поля злилась на таку несправедливість. Те, що в неї нижчий ріст, не означало, що її можна дразнити. Він що, не пам’ятає, як малим тягала його за собою, підтирала соплі, витирала сльози і дмухала на здерлі коліна, коли падав? Забув, як захищала від старших хлопчаків, бо ті, знаючи, що в нього немає батька, зачіпали його? Оберігала і любила всім серцем, а він, замість вдячності, витягся, як дилда, і став обзивати її «малою». Отож, хоч і обожнювала Поля рідного брата, часто за таку невдячність перепадало йому від неї, нерідко рушник в її руках відвідував довготелесу спину. У слушний час сестра не жаліла сили на «святе діло» і власноруч щедро хрестила оболтуса. Яші, щоб зайти в хату, ледь не в половину необхідно зігнутися. Як молодий бичок, налився чоловічою силою, у бійках навчився давати відсіч. Мало хто тепер наважиться підняти на нього руку, але тільки перед Полею він смиренно капітулював.
    – Ти що, мала, геть здуріла? – заходився нестримним реготом, вивертався з-під її важкої артилерії й кубарем вимітався з хати.
    А тут знову новина: він щойно прийшов додому, і мати заявила, що сестра народила. Вона ще щось говорила навздогін, та того вже він не слухав, вулицею летів до тітки, аби чимшвидше обняти Полю й подивитись на ту дитину, яку вона народила. 
    «А кого хоч народила?» – подумав і згадав, що матір недослухав. 
    – Полю, чорт тебе забери! Де ти є? 
    На швидкості його занесло на спориші, а коли повертав за вугол, ще й зашпортався в ньому. Добре, що вчасно схопився за клямку вхідних дверей і тільки через це не розстелився біля порога.
   А Поля і справді не чула. Вона саме стояла на колінах біля скрині, перебирала шматки тонкого полотна й ніяк не могла вибрати, які можна порвати на пелюшки, а з яких пізніше пошиє сину сорочку. Шум у сінях змусив її відволіктися, а знайомий голос звелів підвестися і швидко вийти з хати. Вона через стіни вже уявляла, як біжить до неї брат, тож поспішила зустріти його, аби він не встиг перевернути тут все догори дном. Уявне видовище змусило її посміхнутися й поквапитися назустріч. Вийшовши в сіни й почувши лайку, її рука потягнулася, аби відчинити двері, але вони самі відчинилися, і Яків налетів на неї, ледь не збивши з ніг.
    – Так ось, де ти ховаєшся! – згріб сестру в обійми й закружляв навколо себе.
    – Постав мене, дурню! – заливаючись сміхом, Поля стукала по його плечах.
    І він поставив її. Бережно опустив на ноги, але руки не розжав і з обіймів не випустив. Згори дивився донизу очима, у яких світилася дбайлива турбота про сестру. Від такого погляду в Полі защипав кінчик носа, а образ брата помалу розплився. На неї дивилася одна єдина душа, яку вона любить і яка обожнює її. Батьки! Хай вони вже не ображаються, але ж Яша – це її рідна кровинка! Тільки поряд з ним не відчувалася самотність. Зараз Поля дивилася перед собою і не могла повірити, як так швидко збігли роки. Тепер перед нею стоїть змужнілий чоловік, а не той маленький братик, якого мати колись зняла з печі і положила в колиску, промовивши:
    – Дивись, Полю, це твій брат.
    І вона дивилась на нього, хоча не могла збагнути, звідки той взявся й чого такий поганий, червоний, кривиться та й дивиться кудись мутними очима. То було колись! 
    Тепер же він красень. Через нього розпалася не одна дівоча дружба в гонитві за його увагу. Хоч як би Яша не ображався на свого батька, але ставав схожий на нього більше, ніж йому того хотілося. Він не говорив про нього, не згадував і не любив дивитися на себе в дзеркало, адже бачив там відображення точної копії свого тата: темний хвилястий чуб, густі прямі брови, смоляні вуса, закручені догори, прямий ніс, тонкі губи й очі, ніби голубе небо в сонячну погоду. І це ще не все, що залишилося від батька в спадок. Окрім того, що вони схожі, мов дві краплі води, Яші передався ще й відмінний слух і любов до музики. 
    Покидаючи дім, Іван залишив синові стару гармонь. Змалечку Яша не розлучався з нею, сидів на лежанці і весь час пілікав. Зі сторони подивитися, то можна сказати, що він завжди вмів на ній грати. У його вмілих руках вона говорила. Слухаючи її розповіді про вічну любов, дівчата плакали, а також вони не могли встояти, коли та запрошувала їхні ноги до танцю. Яшу майже кожної неділі стали запрошувати на весілля. І так само, як багато років тому його батько приходив додому напідпитку, тепер і він ішов його стопами.
    – Ну що, мала? Покажеш мені, кого ти народила? 
    – Ох, Яшо! – Поля високо підняла руку й пальцями розчесала сплутані вітром кучері.
    Вона ні на грам не розгнівалася, адже напевне знала, що він не випадково її отак назвав. Мабуть, помітив підозрілий блиск в очах, тож подразнив, аби збити плаксивий настрій.
   – Пішли. Зараз сам усе побачиш.
    Вони повернулися й направилися в хату. Не приймаючи руки з плеча, Яша довів її до дверей кімнати й тільки тоді вже відпустив. Підійшовши до колиски, Поля відступила, даючи змогу братові пройти вперед.
    – Це хто? – Яків дивився на немовля і якась азартна посмішка гралася на його вустах.
    – Син!
    – Добрий козак буде! А як же назвали?
    – Коля.
    – Що ж! Гарне ім’я Степан дав своєму синові.
    Вони говорили, не відриваючи очей від колиски.
    – Його не Степан назвав. 
    – А хто?
    Від подиву брови полізли догори. Яша не міг повірити, щоб Степан втратив право назвати свого первістка. Ось він точно нікому не подарує таку можливість. 
    У відповідь Поля мовчала. 
    – Мати? – стукнув сестру ліктем, аби та «проснулась». – Чого мовчиш? 
    Дивлячись на мовчазну постать, стало ясно, що він, найімовірніше, правий. «Ох, і мати! Ну, скрізь свого носа впихне!»
    – І що Степан? 
    Яша і так стояв, нахиливши голову, а тут прийшлося ще й зігнутися, бо помітив, як блиснуло щось і впало сестрі на сорочку, залишивши на ній мокрий слід. «Вона що, плаче?»
    – Полю, що з тобою? Ану, давай розказуй, що у вас тут сьогодні сталося, – і, піднявши пальцем підборіддя, змусив її дивитися собі у вічі.
    – Яшо, я так злякалась, – і Поля затихла, подавившись сльозами.
    – Ану, пішли. Хай Колько спить, а ти мені, голубонько, все розповіси.
    «Що могло статися? Дитина ж уже народилася!» – думки не давали Яші спокою. 
    Вийшовши з хати, обоє покрутили головами, шукаючи місце, де можна посидіти, аби їм ніхто не заважав. Під яблунею стояв ослінчик і смиренно чекав на свого господаря. Сісти на нього вони не наважилися, адже чули, що його володар, воюючи з кабаном, у кошарі дає тому їсти, а це означає, що він скоро вийде і тоді не відчепиться від них, замучить старечими балачками. Глянули на город. Там Миронія ламала качани кукурудзи і, хоча вона розмовляла з Санькою, вирішили на очі їм не попадатися. 
    – Куди підемо? 
    Поля вагалася, а Яша завернув за хлів. Там, у вишняку, що росте над самісінькою дорогою, можна надійно заховатися.
    – Ти що, зі Степаном посварилася? – запитав у сестри, як тільки та перебралася через хащі.
    – Ні. 
    – Розкажеш? – вийняв цигарку і закурив. – Чи мені кліщами по слову з тебе витягувати?
    Поля вже трохи пошкодувала, що проговорилася. Йому не варто про таке знати, але судячи з того, як брат на неї дивиться, усвідомила: не вийти їй із цих кущів, аж поки не розкаже, що її тривожить. І вона поділилася з ним жіночими страхами. Розповіла, що останнім часом Степан змінився. Ніхто того не помічав, але ж вона душею відчуває: чоловік зараз геть інший – чужий став. У його очах немає блиску, який був раніше. Не обійме її, не приголубить. Увесь час якийсь замислений, а якщо спитати в нього, про що думає, так роздратовано махне рукою, зірветься з місця і намагається якомога швидше вийти з хати. Тривожило її й те, що він пізно приходив додому. 
    – А оце взагалі вибрався з хати і вже чотири місяці ночує на горищі, – випалила останнє, червоніючи від сорому.
    – Ну, Полю! Подивись, яка ти була! Ти ж, як гарба, здорова! Де там йому коло тебе спати?
    Поля підняла голову й пильно подивилась братові у вічі. Вона правду хотіла там знайти, бо й справді сподівалася, що сьогодні Степан дивився на неї, як тоді. Може, це лише її страхи?
    – Степан тебе любить, – Яша продовжував гнути своє. – Я це знаю. І ти це знаєш. От тільки ви трохи віддалилися один від одного. Скоро все стане на свої місця. От побачиш.
    Брат дивився на сестру й нахабно брехав. Він нічого не міг вдіяти, адже бачив, як сильно потрібна їй підтримка, нутрощами відчував, що в неї уже немає сил змагатися ще й з такими підступними демонами. Де б не спав Степан і якими темними ночами не пробирався до своєї коханки, йому ж то відомо про ті нічні походеньки!
    Ох, і веселе ж то видалося весілля! Яша зі своїм найкращим товаришем добряче напідпитку майже на ранок втрапили додому. І досі пече голова при одному лише спомині, як мати мало не повиривала весь чуб із «радощів», що діждалася додому блудного сина. А от Семенові пощастило менше. Дожидав його батько на порозі з дрюком у руках. Тож, щоб зберегти собі цілу спину, гайнув Семен у картоплю та й заліг там, у високих бур’янах. Лежав і боявся поворухнутись, а коли почув, що хтось крадеться, ледь не вмер зі страху, думав, що то батько його шукає. Аби роздивитися, у який бік тікати, висунув голову й оторопів. Низько зігнувшись, хтось обережно крався через город, а коли той проходив зовсім поряд, Семен і впізнав Степана. Хміль із дурної голови вивіявся ще в ту мить, як батька побачив. Тож тепер замість сну захотілося йому подивитися, куди це ходить Степан. І прослідкував за ним. От лише не зміг впізнати, хто ж так жарко вкутав його обіймами, як тільки той підійшов до верби. 
Два дні Семен ходив наче у воду опущений, а на третій не витерпів і зізнався. Щоправда, не міг згадати: всім розповів чи лише товаришеві. Бо ширяться тепер чутки, повзуть по селу, як чума, і їх не можна спинити.
    «Хай краще не зараз узнає вона. Потім. Може, минеться і схаменеться Степан?» – не посмів Яша зізнатися сестрі. Впало в очі ще й те, що його брехня скинула важкий камінь з її душі. І не така вона сутула стала.
    – Полю!
    – Гм… – перебуваючи в тумані сумнівів, молода жінка ніяк не могла з них вибратися.
    – А може, наллєш мені свого вишнячку?
    – Ти що, Яшо! – в очах загорівся вогник, мабуть, і забула, про що говорили щойно. – Мати, як узнає… Ох, і попаде тобі!
   – Ну, чуть-чуть ! – і пальцями показав, скільки налити в чарку.
   Поля стукнула брата по плечу й швидко вибралася з густої хащі. Сонце осяяло її з ніг до голови, обійняло, приласкало й укутало теплом. На душі в неї зараз так само світло й затишно. Тепер вона вірить, що все наладиться, адже й досі відчуває на собі ніжний поцілунок Степана. Брат розрадив її, зміг зняти тягар із душі. І тут вона почула, як позаду неї той чортихається, вибираючись із кущів.
    – Навіть не проси, – засміялася і, не озираючись, направилася до хати.
    А Яша підняв із землі козирку й поспішив слідом. Він сьогодні не піде додому, поки сестра не дістане пляшку з вишнями та не наллє йому вишняку.