Частина 2. Батько полковника.

      За вікном почулося знайоме буботіння. Спочатку говорили тихо, мабуть, віталися, а потім голосніше й голосніше. Вчувалася радісна та весела розмова. То означало, що  батько вже сповістив про свіжу новину. А з ким розмовляють тато, того вже Поля й промовити не могла, бо то прийшла Оляна – рідна сестра матері Миронії. Не тіткою вона приходилася Полі, а справжньою рідною матір’ю, але мамою називати її не могла. Не сердилась Поля на Оляну, поважала, як людину, розуміла і, може, навіть трохи дякувала, що так, а не інакше, склалася її доля. Та все ж таки десь глибоко в душі засіла в ній сильна образа, що та колись віддала її на виховання тітці, тому Поля ніколи не називала свою рідну матір мамою. Взагалі ніяк не могла її називати. Для неї тітка з дядьком стали справжніми батьками. Хоч і була їхньою племінницею, та полюбила їх і прикипіла до них усією душею.
      Оляна ж не заради втіхи позбулася малолітньої дитини. У дев’ятнадцять років вона вийшла заміж, а в двадцять два вже овдовіла, лишившись одна з малою дочкою на руках. Вдові не солодко жилося. Вона не мала з ким поділитись горем. Ні від кого допомоги чекати, підтримки не діждатися. А ще важче ставало, коли всі сторонилися її, особливо жіночки, із якими нібито і дружила, а тепер вони бояться, щоб не відбила в кого часом чоловіка.
      Бувало, на свята сиділа вона біля вікна і дивилася, як жінки зі своїми чоловіками, взявшись попід руки, йшли до батьків чи до когось у гості, а до неї ніхто в хату не заходив! Та й не запрошували її, бо вона бідна вдова. Воно й не дивно! Іноді самому не знайти що поїсти, не те щоб ще й гостей приймати. От її хату й обминали. Як овдовіла, то не злюбила Оляна свята. У такі дні якось по-особливому гостро відчувалася самотність. Аби врятуватися від неї, при першій же нагоді брала доньку на руки та й гайда через поле до сестри, у сусіднє село. Тільки тут їй ставало затишно та комфортно, бо відчувала, що люблять господарі, коли вона приходила до них в гості. Та й Сергій з Миросею, вже не маючи власних дітей, ніяк не могли натішитися маленькою племінницею. Отак і бігала Оляна між селами, аж поки дорогою не встріла Івана.
      Здибались вони за селом. Він з весілля повертався, бо гармоністом славився на весь район, майже жодна гулянка без нього не обходилась, а вона до сестри йшла. Погойдуючись, Іван плентався позаду, його козирка збилася набік, і з-під неї виглянули кучері. На одному плечі висіла гармонь, а от на іншому – піджак.
     – Може, допомогти? 
     Наздогнав жінку й захотів забрати в неї дитину.
     – Та ні, сама справлюся.
     Оляна не пришвидшила крок, а зупинилась.
     – І далеко ви?
     – У Глухівку.
     – Ото й добре! 
     Придивившись до жінки, із ніг до голови зміряв її хмільним поглядом, рукою повів по вусах, наче сметану витер, і не питаючи, забрав у матері дівчинку. 
     – Значить, нам по дорозі. 
     Далі вони йшли мовчки, адже не знали, про що можна говорити. Оляна побоювалась цього незнайомця, не подобалося їй його хмільне дихання. Та й невідомо, із яких причин той ішов і тільки покректував, наче в горлі щось застрягло і він ніяк не міг його прочистити.
     – Вам куди?
      Заговорили один до одного лише тоді, коли зайшли в село. 
     – На яку вулицю звернете? – Іван першим забалакав.
     – Та ось біля криниці й поверну, – Оляна застидалася, наче дівка.
     – От і добре! І мені туди ж.
    Біля криниці, що стояла на роздоріжжі, обоє повернули ліворуч. Далі знову йшли мовчки і не балакали. Іноді скоса вони подивлялись один на одного, а як поглядами стрічалися, то їхні очі опускалися. У селі Оляна вже не так сильно боялася, тож їй захотілось роздивитися парубка, а Іван у відповідь теж підглядав та ховав усмішку за пишними вусами. Йому й самому стало цікаво: що за жінка йде поруч? Біля якого двору зупиниться? Де доньку забере? 
   Вулиця перед ними пролягла пряма та довга, і вже виднілась його хата, а вони йшли й не зупинялися. «До кого ж вона ходить?» – ніяк не вдавалося Іванові вгадати.
      – Ось уже й моя хата, – мимоволі чоловік стишив хід. – А Вам ще далеко?
      – Та ні. І я вже прийшла.
       І Оляна рукою показала на хату, що стояла з того ж боку вулиці. Тільки між їхніми двома господами примостилась ще й хатина Саньки.
       – Тоді я вже доведу.
       – Та я сама.
       Дочку з рук не забрала, бо Іван пішов, не хотілося йому віддавати дитину. 
      – Як же тебе звати? 
      Біля воріт зупинився. 
      – Хоч скажеш на прощання?
      – Оляна. 
      Взявши доньку на руки, пригорнула її до себе і, не попрощавшись, зайшла у двір.
      Ця зустріч обом не давала спокою, особливо вночі. Не вдавалося Івану про неї забути. А він же міг вибрати собі будь-яку дівчину, адже завжди знаходився в центрі жіночої уваги, купався в дівочих лестощах. Вони самі кидалися в обійми і щедро дарували свою любов. То чого ж тепер не можна забути ту, за яку й очам немає за що зачепитися? Чому не вдається викинути з голови тих великих очей, які крадькома дивились на нього, і те, як вона пішла, пригорнувши до себе дитину? 
     Обоє втратили спокій. 
    Оляна усвідомлювала, що більше не бачити їй жіночого щастя з маленькою дочкою на руках, тож і гнала від себе образ голубих очей, які нахабно дивились на неї. Від того погляду шалено колотилося в грудях. Не дозволяла мріяти собі про щось більше, ніж про ще одну випадкову зустріч.
      У долі на кожного свої плани. Ще не один раз вони так випадково стрічались, а потім Іван уже й сам виходив за село, аби почекати Оляну. Знав же, що кожної неділі та й на свята вона приходить до сестри в гості. Отак і ходили б вони, та він насмілився привести її додому й залишити в хаті своєю господинею. І все було б добре, та заважала йому чужа дитина. Хоча й бачив, що не дівку привів, але нічого не міг із собою вдіяти. Оляна теж щось неладне відчула, бо слідкувала за кожним порухом свого чоловіка, за кожним його словом, аби, не дай Бог, не посмів образити її донечку. 
     Деякий час Іван терпів, а от коли народилася у нього власна дитина, стерпіти вже не зміг. Став роздратованим і з найменшого приводу кричав на жінку. Поля від тих криків часто тікала до тітки і днями там пропадала. У тітчиній хаті вона забувала про все, наляканим вовченям дивилася на вітчима лише тоді, коли приходила додому. Той уже, бувало, і сам жалкував через свою нестриманість. Не дурний же, знав, що дитя ні в чому не винне! Йому хотілося вже щось і добре сказати, так падчерка заб’ється в куток, сидить і очима з-під лоба лупає. Після такої «екзикуції» Іван боявся поворухнутись, а це ще більше його виводило з себе.
      – Ну чого вона там сидить? Кусок в горло не лізе! 
      Він і справді щось довго пережовував: чи хліб черствий, чи й справді не міг проковтнути.
      – А ти б ще голосніше кричав, може, й поліз би, – не побоялася огризнутися Оляна.
    – Ти от що, жінко… – глянув на неї сердито. – Притримай язика. Я у своїй хаті спокою хочу! І так лишній рот повісив собі на шию. Скажи їй, – і погляд свій повів на Полю, – хай поїсть та лізе на піч, а не сидить там, як сирота.
      Іван звівся і миттю вискочив з хати.
      «А хто ж вона?!» – хотілося крикнути Оляні, та не вистачило волі. 
     Тільки догодувавши сина, вона змогла підійти до Полі. Дитя, як зазвичай, тихенько сиділо у своєму куточку й знизу дивилося на маму. Її платтячко сповзло з ніг, оголивши гострі коліна, а пара очей, яка горіла двома вуглинками, дивилися в упор, шукаючи в мами притулку. 
      «Яка беззахисність!» – піднявши дитину на руки, Оляна тихо заплакала. 
    Від безвиході й жалю материнське серце розривалося. Притулившись до Полі сильніше, мати гладила тугі косички доньки, а та, ніби все зрозуміла, бо обняла її та крихітними пальчиками витерла мамині сльози, які ще з більшою силою покотились по впалих щоках. Оляна не очікувала побачити жалість у доньчиних очах, не готова зізнатися, що не клеїлося у неї з Іваном. Покинути його вона вже не могла: двох дітей самій не прогодувати. Та й сина без батька не залишить, щоб на світі бігала ще одна сирота. Отак обоє і сиділи, обнявшись, гойдалися на стільці, аж поки в хату не зайшла Миронія.
      – Оляно, шо з тобою? – аж присіла біля них.
     – Нічого, – кінцем хустки витерла сльози, встала й посадила дочку за стіл. – Повечеряєш з нами? Бо ми ще не поїли. 
      – Ви їжте, я не вечеряти прийшла.
      – Якщо їсти не хочеш, то посидь біля нас.
      І Миронія сіла. Вона вже й забула, чого зайшла, настільки сильно вразив її образ згорбленої постаті з дитиною на руках. 
      – То, може, скажеш, що в тебе сталося? 
      Вона мовчки стежила, як для Полі сестра дістала картоплю з баняка, поклала її в миску і полила жареною цибулею. На таке просте запитання в Оляни якось враз опустились плечі. Сівши до столу, її погляд скосився в сторону, і Миронія побачила, що по щоці покотилася сльоза. Вона не підганяла її, а тихо чекала, поки сестра збереться з силами й розповість про свою біду.
      – Сама нічого не розумію, – голос пролунав зовсім відчужено. – Він же бачив, що в мене є дочка. Не в мішку ж я її сюди принесла, не ховала. То чого ж він такий? Знаєш, Миросю, – Оляна заглянула сестрі прямісінько у вічі, – як тільки я переступила поріг цієї хати, моя дочка йому як кістка поперед горла стала. Він з усіх сил намагається приховати це, але ж я бачу! Спочатку я думала, що, може, просто не любить дітей, але ж сина то він любить. І Поля змінилась. Тиха стала. Я вже й забула, як вона сміється. Боїться вона його. Він – у хату, а вона – у свій куток. І тільки очима водить, не спускає з нього погляду. 
     Клубок здавив горло. Жіночий голос затих. У хаті стало тихо-тихо.Тільки Поля ложкою стукала, ніяк не могла вловити кусок картоплини, що тікав від неї по всій мисці.
     – Оляно, а знаєш шо? 
     У відповідь та тільки голову повернула. 
     – А хай Поля поживе трохи в мене.
     – Та ти шо! 
     Оляна аж на ноги встала.
     – Зачекай. Послухай, шо скажу. Я ж у тебе її не на зовсім забираю. Хай поживе в мене кілька тижнів. Погостює. Та й куди ж я її заберу?! Через хату житиме. І ти хоч десять разів на день приходь. Так і я ж її не прив’яжу – прибігатиме до тебе. От тільки на ніч хай залишається в мене. Може, Іван трохи заспокоїться. А може, і не в Полі причина. То ми все й узнаємо.
      Оляна мовчала. У пустих очах не вдавалося прочитати, що зараз коїться в неї в голові. А в голові у жінки гудів рій думок: «Сестра правильно каже, але як віддати дитину? Із дня її народження ми не розлучались. А тут не ночуватиме! Ні, не можна так. Але ж Полі там краще стане! Спокійніше. Вона просто погостить. Не образять вони її».
      – Та скажи вже щось, – Миронія за руки взяла сестру. – Не мовчи.
      – Добре, – Оляна здалася. – Тільки треба спитати в неї. 
      Обоє повернулися до дитини. А Полі що? Їй добре в тітки. Вона і згодилась. 
      Нашвидкуруч мати зібрала все, що може знадобитися вночі, а решту вирішила донести вже зранку. От як проснеться, погодує Яшу й побіжить, аби подивитись, чи не плакала донька вночі. А може, гукала її?
      Збиралися швидко. Хотіли вже з хати виходити, та майже на порозі Поля вирвалася із тітчиних рук і побігла до колиски, у якій мирно сопів її братик. Щоб краще роздивитися, вона піднялась навшпиньки й так жалісно подивилась на нього, що в Оляни і в Миронії від споглядання того, що відбувається, виступили сльози. Як тільки брат з’явився в її житті, дівчинка ніби прив’язалася до нього: не відходила від колиски, могла півдня просидіти біля неї і просто дивитися, як він спить. Аби попрощатися, Поля торкнулась до братика, погладила його, потім гойднула колиску і, отак розставшись, помалу підійшла до тітки. Миронія поспіхом підняла племінницю на руки й вийшла з нею з хати. Щось підказувало їй, що треба поспішати, бо не подобалося їй те, як Поля дивилася на Яшу, так, наче відчувала, що сюди вона вже більше ніколи не повернеться. 
      Воно так і сталося. Пройшло вже багато років. Оляна майже щодня навідувалася до своєї доньки. Та й Поля часто ходила провідати матір, але більше за все їй хотілося бачитися не з нею, а зі своїм братом. Із кожним роком їхня дружба тільки зростала. У Яші, крім Полі, теж нікого не було. Тож за першої-ліпшої нагоди він теж поспішав до неї. Іноді його там і ніч заставала, адже любили вони посидіти на колодах і порозказувати один одному свої дитячі байки. Кожного дня їм важко розставатися, тож і затримувалися допізна, аж поки їх не погукають додому. І хай наскільки добре жилося Полі в дядька й тітки, її ніхто ніколи не гукав додому. Вони для неї стали ніби рідні батьки, та їй однаково хотілося переночувати вдома. Стосовно себе вона відчувала якусь зраду і тому більше ніколи не могла називати свою матір мамою.
      А в Оляни з Іваном нічого так і не вийшло. І винна в тому не Поля, а горілка, яку наливали на весіллях, щоб веселіше грала його гармонь. Прожили вони в лайках більше десяти років. Тоді одного ранку Іван зібрався та й подався на шахти, хотів заробити для сім’ї великі гроші. Грошей тих так ніхто й не побачив. Пропав на тому Донбасі. Досі ніхто не знає: чи живий, чи помер давно.
Полі прийшлося перервати гіркі спогади. До того як Оляна зайшла в хату, аби подивитися на внука, вона вже встигла одягнутися й вінком вложити на голові дві довгі коси.
    – Ану, де там мій онучок? Покажіть його! – пройшовши прямісінько до колиски, Оляна відразу ж взяла немовля на руки. – Добрий парубок! І як же назвали? 
      Колихаючи дитя на руках, жінка ніжно усміхалась.
      – Та ми ще над цим не встигли подумати, – це вже Степан подав голос. 
      Щоб не товктися всім на купі, він відійшов до печі. 
      – Воно й не дивно! Коли ж його думати, як дома не ночувати?!
      – А вам що з того? 
      Одвічна «любов» між зятем і тещею вилазила назовні.
      – А мені і справді ні до чого! Тож я і кажу: коли в тебе немає на те часу, то назвемо його Миколкою. Микола Степанович! Як гарно звучить! Ти ж не проти? – і жінка з дитям на руках покосилася на доньку.
Від такої несподіванки Поля стрепенулась. Вона і справді ніколи не замислювалась, як назве сина чи дочку. Для неї важливо, аби дитина здоровою народилася, тож не дивно, що зараз жінка трохи розгубилася. Особливо їй сподобалося те, як Оляна промовила: «Микола Степанович!».
      – Ні, я не проти, – сказала занадто тихо й покосилася на чоловіка. 
   – Ото й добре! – Оляна поспішила підсумувати і, щоб Степан нічого не встиг додати, почала пророчити: – Хай здоровий та щасливий росте батькам на радість, нам, старим, на втіху! 
      Положила дитя в колиску, із кишені дістала червонець і запхала його під пелюшку. Спиною відчула на собі сердитий зятів погляд. Була певна, що той зараз буравить її очима, сопе носом, а сказати вже нічого не може, бо втратив Степан шанс і не встиг назвати дитину. Від задоволення бісики заграли в Оляниних очах. Тішиться тепер тим, що хай так, але віддячила родичу за те, що не знати, де бродив ночами й не сидів удома. Степан тим часом, зціпивши зуби, думав: «І принесли ж її чорти! Як дурня, обкрутила. От стара причепа. Ну чого припхалася?» Зняв із вішалки козирку та з порога глянув на дружину. 
      – Полю, я на роботу. 
     Круто повернувся і прожогом чмихнув із хати. Схолонув він тільки тоді, коли в обличчя дмухнуло свіже повітря. Їсти хотілося, аж у животі загарчало. Не давало спокою ще й те, що ніс уловив в хаті запах смаженого, а ще очі побачили яєчню на припічку. Захотілося повернутися, та передумав. Не поверне назад, поки там стара відьма.
     Сонце вже високо висіло на небі, але воно ще не встигло виглянути з-за груші, яка стояла серед двору та своєю куполоподібною кроною покривала все подвір’я і хату. Неможливо сказати, що біля хати росте груша. Навпаки, швидше під грушею стояла хатина. Добрих двоє чоловіків треба знайти, аби вони змогли обійняти її стовбур. Не знав Сергій, де вона взялася: сама засіялась чи хтось посадив. Та й важко вже підрахувати, скільки їй років тепер. Ще малим хлопчиком він розпитував сусіда, який колись жив напроти, про цю грушу. Так той розповідав, що коли він ще сам був малим, то вона вже тоді була така, як оце зараз. Тож якщо підрахувати, до таких розмірів сто років треба рости. Сусід прожив вісімдесят, Сергієві вже п’ятдесят шість, як не крути, а груші більше двохсот років набереться. Біля неї ще і яблунька низька росте, примостилася біля самісінької хатньої стіни. Мабуть, теж її ровесниця, бо вся в дуплах і на три боки розчепірена. Полюбляв Сергій під нею сидіти. От і зараз сидить, ножем яблуко ріже та маленькі кусочки до рота кладе.
      – Чого це ти вискочив з хати? – знизу подивився на Степана, ховаючи посмішку за прищуреним оком. 
       Добре, що яблуко їв, тож можна подумати, що від кислого кривиться, а не над зятем насміхається. Адже, напевне, знав, що Оляна не промине і вжалить Степана. Недаремно ж губу закопилила, коли взнала, що той не ночував удома. 
      – Та ні! Це я на ферму спішу, – потоптався біля порога й нерішуче підійшов до тестя. – У вас є що закурити?
     – А чого ж немає? Звісно, що є, – не кваплячись, поліз до кишені. – Так ти кажеш, спішиш? Ти ж тільки додому прийшов! Чи, може, що на колгоспі сталося?
     – Нічого не сталося. Із чого взяли? – відірвавши клаптик газети, Степан насипав на неї махорки, швидко скрутив цигарку і закурив. – Роботи багато, – затягнувся і випустив з рота клубок сивої хмари. –      Ох, і кріпкий же у вас цей табак! 
       У відповідь Сергій сидів і мовчки споглядав. 
      – Що ви у нього намішали? 
      Відкозиряв і пішов через городи на колгосп. 
   – А куди-то він подався? – це вже Миронія виглянула із сіней. – Гукни його. Не їв же нічого. Поснідаємо, а тоді піде.
     – Спішить чоловік. Шо, не бач? Роботи багато!
     – Та як же це так?
     – Не бідкайся ти! – звівся, аж коліна затріщали. – У колгоспі пообідає. Краще накривай на стіл, бо і справді їсти хочеться. Та й Оляна хай сідає з нами. Онук же народився! – у його очах мелькнула лукава блискавка. – То, може, відмітити треба? Га, Миросю? Наллєш нам своєї наливочки?
      – Та ну тебе! – жінка сердито махнула рушником і зникла, наче й не стояла на порозі.
   «Шо ж там такого вчворила Оляна, шо Степан, як ошпарений, вилетів? Із голоду бурчало в животі, а снідати не став. Скільки проговорили, а в очі ні разу так і не подивився. Спішив… Куди спішив? Ой, щось мутить він!» – Сергій глянув услід зятю та й поплентав помалу до хати.  
    А Степан і справді поспішав, бо вже давно прийшла пора коровам їсти розвозити. Доярки лаятимуть, якщо молока від них не надоять. А з чого воно в них візьметься, коли ті стоятимуть голодні?! Жадібно затягнувшись, знову випустив із рота клубок сірого диму та й прискорив крок. Дорога до колгоспу пролягала через яр, внизу якого, між вербами, протікала вузенька річка. Завширшки вона – переступити один крок доброму чоловікові, а от весною та восени, коли спускали ставки, то не обійти її. Розливалася сердешна й затоплювала всі береги, через які текла. Вода в ній чиста-пречиста! Тече собі, дзюркоче! У Степана від споглядання води аж у горлі пересохло. З учорашнього ж вечора і макової роси в роті не тримав. Тож нагнувся і зачерпнув її долонею. Один раз сьорбнув, потім ще і ще. Ох, і смачна! Умився. Прислухався… Таки свистить.
      – От не дарма ж тебе, голубко, так називають! 
     Козиркою витер піт і пішов стежкою, що попід річкою вела до дерев’яного мостика. Вода в річці й справді текла так, що коли нахилишся до неї, то чути тонкий свист.
     Отож і назвали її селяни «Свись». Переходячи мостик між двома вербами, Степана наче хто в спину вдарив. Згадав він уже другу вербу, під якою сьогодні ночував. Та не сам там спав, а з Марійкою. 
     Як же він міг так заплутатись? І мимоволі згадав про Полю, яку сьогодні застав ще в ліжку. Яка ж вона стала принадна! Такою він її ще ніколи не бачив. А її груди! Не міг відвести від них очей. Як же хотілося торкатися до них, цілувати їх, заритися між ними лицем і вдихати аромат ніжної шкіри! Від таких спогадів щось знову пересохло в горлі. 
    «Що ж я наробив? А якщо люди взнають? Треба завершувати з нічними походеньками, адже в мене син! Негоже до дівчат бігати», – картав себе, бо знав, що не обратися біди.
     Ішов собі, а ноги не так уже швидко й переступали. Совість боялася зустрітися з Марійкою. Як тільки прийде на ферму, так та перша його зустріне, бо дояркою вона там працює, а він корм коровам підвозить. І як подивитися їй у вічі? Як сказати дівчині, що більше не прийде до неї після того, що сталося вчора, та після слів, які сказав вночі? 
       – Агов, Степане! Чого йдеш і голову похнюпив? Радіти треба. Син у тебе! 
     Степан аж стрепенувся. За своїми думками не зоглядівся, як на центр села вийшов. «Чого це Опанас тут так рано?» 
        То сусід, який живе напроти, йде й до нього на ходу руку простягає. 
       – Спасибі! І як це всі так швидко дізнаються?
       – А хіба я – це всі? Я ще вчора чув. А ти, бачу, не радий?
    – Та що ви, дядьку! Радий, – і справді посміхнувся, прийшов до тями від несподіваного окрику сусіда. 
     – Ну, як радий, то хай син твій здоровий росте та не останній родиться, – посміхнувся чоловік, похлопав Степана по плечу та й поспішив до машини, бо та трубить, до району спішить.
   Подивившись йому вслід, Степан і собі заметушився. Ох і дядько! І як ото за всім встигає? Дванадцять дітей у хаті! Дванадцять ротів нагодувати чимось треба. І що їм їсти давати? Ні, Степан стільки не хоче. Хай це буде не останній син, але й не дванадцятий. Як тільки про сина згадав, на душі веселіше стало. Від тих думок хода сама собою прискорилася і впевненість появилася. Що то значить – син! Такий ще малий, а в ньому батько вже підтримку відчуває. А з Марією він обов’язково поговорить. Сьогодні ж і поговорить. Он уже ферма біліє, тож недовго й чекати зосталося.
Стежка на конюшню пролягала через самісіньку браму корівника, у якому доїла корови Марія. Тож, щоб не напоротись на неї та не наговорити лишнього, не доходячи до ферми, звернув Степан у поле та й зник у соняшниках. Вирішив увечері з нею поговорити. Може, до того часу зберуться думки його докупи. 
      Соняхи стояли високі, листя в них лапате. Аби пройти, треба руками дорогу собі пробирати. Сонце високо вже висіло та добре припікало. З-під козирки піт почав стікати, а про свіжий подих вітру в таких хащах годі і мріяти. «До чого дожився? Від дівки у соняшниках ховаюсь!» Добре, що хоч конюшня стояла біля самого поля, тож не марними стануть муки. Прошмигне в стайню – ніхто й не замітить. 
І таки прошмигнув. І якраз вчасно. Усі хлопці займалися упряжжю, тому й не помітили, що він припізнився.
      – Ну, що, мої красені! Зачекались на мене? 
      Господар двох коней став між ними, холку обом погладив. Аби розтерти ноги їм, до кожного присів. 
      – Застоялись! Ну, нічого! Зараз розімнете собі кісточки. 
      Повернувся до Буланого, взяв за вудила й потягнув на себе, аби сильніше обійняти. 
      – Ох, ти, морда! Це все через тебе.
     Кінь у відповідь високо задер голову й заржав на всю конюшню, оголивши при цьому білі зуби. 
     – Смієшся? Ну-ну! Смійся, смійся… 
     Погладив морду і почав запрягати. 
   За Степаном закріпили пару колгоспних коней. Першого коня, який з’явився в селі після війни, відразу ж доручили йому, адже знали про його одвічну любов до цих божих створінь. Як тільки він його побачив, серце зжалося від жалю. Від того коня одна назва тільки й осталася. То був уже не кінь, а найсправжнісінька шкапа. Зморений, слабкий, ледь на ногах стояв. А худий – аж ребра світилися! Уся шерсть на ньому в клоччі. Грива закудлана. Та ще й хвіст обрізаний. Хто того хвоста обрізав, він не знав, але якби знайшов, то руки вже повикручував би за таке блюзнірство. 
   Мало-помалу щоденним доглядом та любов’ю виходив Степан коня – і постав Гнідий перед односельцями у всій своїй красі та неймовірній величі. Багато довелося їм пострічати завидних поглядів сільських чоловіків. Навіть найскептичніші, ті, які не вірили, що жеребець виживе, змушені були визнати повну поразку. 
    А от із Буланим – то вже зовсім інша історія. Привіз його Микола Романович аж із-під Києва. Сам їздив, нікому не доручив цього завдання. Правдами й не правдами, а таки випросив у директора радгоспу, свого фронтового товариша, племінного жеребця. Як привезли його, то подивитися на цього неймовірного красеня прибігло чи не пів села. А як коня в стайню заводили, то він немало чоловікам повиганяв поту та повикручував рук. Ледь у стійло поставили. І став тоді голова думати, кому це чудо довірити можна, щоб умів добре та ретельно за ним доглядати. І, крім Степана, ніхто на думку не приходив. Тож тільки йому й довірив, бо мав на цього жеребця грандіозні плани. 
   Своїми гарними формами, гордою та величавою поставою вразив Буланий Степана в самісіньке серце. Очі тонули у двоколірній масті темних і світлих тонів. Кінь був гордим володарем темної гриви, майже чорного хвоста, світло-жовтої голови та крупа, на якому ніби перебував розсипаний вугільний пил. 
     Отож, якби не ця любов до коней, а особливо до Буланого, то не лишався б Степан на ніч ночувати в стайні, коли той ногу потягнув. У ті дні не мав він спокою. Не міг збагнути: як не догледів і чого не передбачив наперед? Місця собі не знаходив, бо бачив, як бідолаха страждає. Аби змінити пов’язку, кожної години приходив до нього, а в переривах виходив на вулицю, сідав під конюшнею і з відчаю тільки курив. У такі хвилини сидів біля стіни і в темноту пустими очима дивився. Не видів перед собою ні весняної краси, ні хрущів, які гуділи над самісінькою головою, ні дівочих очей, що не зводили з нього погляду.
     Марія ще вдень почула про те, як під час грози Буланий грому злякався і пошкодив собі ногу. Ох, і ляскотіло ж! Вона й сама в корівнику голову в плечі вгинала. Не дивно, що кінь рвонув із місця й послизнувся на розкислій дорозі. До коня їй байдуже, а от Степана шкода. Ще й від Романовича йому перепало. Як же їй хотілось його втішити. Тільки як? Він же на неї навіть не дивиться! Корм розвозить, між коровами і не замітить її, аж поки сама на очі не потрапить. А якщо й заговорить до неї, то лише для того, аби подразнити. У його очах вона все ще лишалася малим дівчиськом. Не видно йому, що вже підросла і, як те стигле яблуко, давно налилась дівочою красою. Із самого малечку Марійка в нього закохана, а він того й не помічав. Спершу то була дитяча захопленість, а потім її почуття переросли у справжню любов. Як же вона тішилася своїм коханням! Раділа! Окрім свого Степана, нікого не бачила і ні на кого не могла дивитися. Увесь час чекала, коли ж і він гляне на неї так, як дивиться на інших дівчат. Не дочекалася. Оженився він. Той день став найчорнішим в її житті. Ніхто не відав про дівочу біду. І ніхто ніколи не взнає про неї. Отак вона й жила з любов’ю до жонатого чоловіка, яка випікала серце всередині і яку приходилося ховати від людських очей. 
     – Марійко, ти часом не захворіла? – впершись руками в боки, Ліза дивилася на неї, ніби вперше побачила.
      – Не захворіла.
     Марійка здригнулась, адже в думках кружляла довкола Степана і з усіх сил намагалася змикитити, як до нього підступитися. 
     – То чого стоїш як вкопана? У тебе ще половина корів не доєна. 
     – Я встигну. Йди собі.
      Вона вже все придумала, тож злякалася, що Ліза може завадити їй.
   – Та де там встигнеш! Поспіши, бо приїдуть молоко забирати, а ти не готова, – тоді глянула на подругу з підозрою і додала: – Щось ти неповоротка сьогодні! Ворушися, бо не хочеться затримуватися тут через тебе. 
     – Кажу, що встигну, – промовила, сіла під корову, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
    Таки і справді варто поквапитися. Спочатку вона думала останньою закінчити доїти корів, а зараз бачить, що не лишать її дівчата в спокої. А їй якраз такого не треба. Хай краще вони всі додому йдуть, а вона тут зостанеться. Степан сьогодні додому не піде. Випадково почула, як сусіда просив передати домашнім, щоб не чекали його на ніч. Тож саме через це вирішила від подружок у телятнику між клітками заховатися.
     У травні довгі дні, а ще довші вечори. Марійці немало часу довелося витратити на посиденьки в телятнику. Ноги потерпли, поки діждалася, коли на землю опустяться сутінки. Добре, хоч вітер ще не встиг розігнати хмари і місяць не вийшов. Можна буде непомітно підкрастися до конюшні й постежити за Степаном. Вибравшись із засідки, вона крадькома підійшла до старого горіха. Той у зручному місці стояв, тож, обнявши товстий стовбур, пильно почала вдивлятися туди, де біліє стайня. Темно, а навкруги настільки тихо, що у вухах глухим відлунням відчувалися удари власного серця. «То де ж він є? Навіть у конюшні не світиться. Невже додому пішов?» І в дівочу душу закрався страх. Вона ж так добре все спланувала, могла б удосталь налюбуватися своїм Степаном, їй сьогодні ніщо не мало завадити, а його немає!..
     І ось! Аж стрепенулася. У цілковитій темряві з’явився крихітний вогник від його сигарети. Із радощів серце, як пташка, затріпотіло, руки самі собою склалися на грудях, а ще дівчині прийшлося втягнути в себе повні легені нічного повітря.
     – Хто тут?
    Хоча Степан і занурився у власні думки, та виразно почув зі сторони корівника якісь незрозумілі звуки й чітко усвідомив, що тут він уже не один. 
     Давно перевалило за північ. На фермі, крім старого сторожа, нікого не могло бути, а той лишній раз не вилазив зі своєї барлоги. А отже, це точно не дід Андрон. «Тоді хто? І чого ховається?» Степан ще раз уважніше придивився в бік, звідки почувся шурхіт, і зрозумів, що хтось ховається за горіхом. Хоч і старе дерево, і стовбур весь у дуплах, а гілля має ще досить густе й розлоге, місцями воно навіть торкається землі.
      – Хто тут? – доволі владно повторив своє запитання. 
      Від однієї лише думки, що за ним стежать, закипала кров. 
     – Самі вийдете, чи мені помогти? – у голосі вже прослуховувалися перші нотки металу.
     Не знала перелякана дівчина, що насправді її видало і чого доля до неї така не справедлива. Навіщо вона так безжалісно зруйнувала ретельно складений план?
     – Я.
     Їй нічого не лишалося, окрім смиренно вийти і підійти. 
   І чого тільки не збрело Степанові в голову за ці кілька хвилин! Як тільки тінь ворухнулася і, відірвавшись від дерева, почала наближатись, він підвівся і приготувався захищатися, от тільки не знав, від кого. Йому здалося, що в темряві на нього чатує небезпека, адже сьогодні щось аж занадто темно, тож невідомість і навіяла страх. Але те, що постало перед ним, повергло чоловіка у глибокий шок. До такого він точно не виявився готовий. Із пітьми потроху почала проявлятися і наближатися біла пляма. Степан вдивлявся в неї і не міг повірити власним очам: під прицільним поглядом повільно почали проявлятися перші обриси дівочої фігури. Від такої несподіванки цигарка мало не випала з розкритого рота, а коли він остаточно переконався, що перед ним дівчина, то його здивуванню не було меж. Від такої непередбачуваної розв’язки дорослий чоловік не знав, що робити. Хотілося кричати і сміятися одночасно. «Це дівчина! Але ж хто? Не вдається впізнати». Поки гадав, постать наближалася, і здогадка вразила, наче блискавка: «О, Боже! Це ж Марічка!»
      – Дівко, ти здуріла? Що робиш тут і чого не пішла додому? – він ще й досі не міг прийти до тями. – Ну, чого мовчиш?
      Голос уже випромінював полегшення.
      Обоє стояли й мовчки дивилися один на одного. Марія від страху й сорому не могла рота відкрити, не знала, чим виправдати свій пізній візит. А Степан стовбичив і ніяковів, бо йому стало соромно перед собою за недоречний страх, а ще він не знав, як себе повести з дівчиною. Вона ж стояла перед ним і нервово смикала кінчик білої хустинки. У темноті це миле створіння здавалося зовсім юним і дуже тендітним. Від нього аж віяло беззахисністю. Степанові перед тим, щоб щось сказати, спочатку прийшлося добряче прочистити горло.
    – Маню, ну, і що сталося? Чого ти тут ходиш уночі? Ти що не знаєш, що буває з такими симпатичними дівчатками, коли вони ходять пізніми ночами?
     Марійка стрепенулась: «Маня! Він ще так ні разу не називав. І сказав «симпатична»! Справді так думає? Чи, може, знову втішається?»
     – Ну, куди ти йшла? – чоловічий голос продовжував говорити так, наче перед ним стояла нетямуща дитина. – Чого брови насупила? 
   Степан зробив крок, і дівчині прийшлося задерти голову, аби в його очах знайти відповідь на запитання: сміється над нею чи ні?
     – Я до тебе прийшла.
    Відсутність усмішки на його вустах додала сміливості заговорити. 
     – До мене? 
     Тут Степан уже геть розгубився: «Що їй треба? І чого в такий час?»
     – Я прийшла спитати: що з Буланим? Я переживала…
    – А-а! То ти прийшла до Буланого! А тобі не здається, що зараз аж занадто пізно для відвідування хворих? Ти що вдень не могла прийти?
    – Я хотіла і тебе побачити. Заспокоїти.
    Степан так голосно зареготав, що Марічка здригнулася. Не очікувала вона такої бурної реакції. Не могла збагнути: що сказала не так?
    – Так ти до Буланого прийшла чи до мене? Заспокоїти? Серед ночі? І як же, дозволь дізнатися, ти мене заспокоїш?
    Усе не так і не те, на що вона сподівалася й що хотіла почути. Прикро стало слухати його образливий сміх. Сльози застелили очі, каплями потекли по обличчю і по черзі покапали на маленькі груди.
    Степан сам не відав, що саме викликало в ньому таку бурю емоцій. Можливо, те, що замість невідомої небезпеки, появилося це дівча і вся напруга раптом зникла? Чи те, що ця нічна пригода змусила його відволіктися від похмурих думок? Як би там не склалося, та він ураз перестав сміятися, коли побачив сльози на щоках бідолашної дівчини.
    – Ти от що… Іди додому, а завтра прийдеш, і я сам тебе проведу до Буланого. Провідаєш його, подивишся, що з ним усе гаразд, – склонив голову, заглядаючи дівчині у вічі. – Добре? А зараз давай ступай, Маню, не стій. 
      Накрив здоровенними руками гострі плечі, розвернув і наче відіпхнув від себе. 
     – Чуєш? Не плач. Іди.
    Повільно переставляючи ноги, ввігнувши голову в плечі, і, згорбившись так, наче їй положили на спину центнеровий мішок картоплі, Марійка пішла, витираючи сльози. «Прогнав! Навіть не дав нічого сказати! Чого він так? Невже не бачить?»
      А Степанові аж від душі відлягло. Зрадів, що дівчина пішла до хати. Краще б йому змовчати, так ні, захотілося розрядити обстановку. Тож закричав: 
    – Марічко, більше так пізно не ходи, – вирішив із неї покепкувати. – Знаєш, що можуть зробити чоловіки з дівчатами, коли ті так пізно гулятимуть та приходитимуть до них у гості?
     І засміявся ще голосніше, бо, напевне, знав, що Марічка зараз залилася червоною краскою. Знав, що горять у неї щоки від дівочого сорому. Очікував, що вона, як дика лань, зірветься з місця й побіжить, гнана стидом брудних натяків. Та Марійка, почувши останні слова й образливий сміх, зупинилась, наче вкопана. Від почутого висохли сльози, а злість змусила її розвернутися й піти назад. Очі аж горіли в темноті, щоки і справді палали, от тільки не від сорому, а від жорстокої люті.
     – Що? – підійшла впритул і глянула прямісінько в вічі. – Що можуть зробити мені такі чоловіки, як ти?
     Степан аж відсахнувся від такої заяви. Він усе правильно почув? Чи, може, ніч та хвороблива уява зіграли з ним злий жарт? Може, щось не те почулося?
     – Ну, чого мовчиш? Що? Що ти мені можеш зробити?! – її голос уже зривався на крик.
    «Таки ні, здається, добре почув. Вона що прийшла посміятися? Чи подразнитися? Не розуміє, з ким має діло? Що за дур у голові?» – Степанові дух забило від такого нахабства. 
     – Ти що, дівко, геть здуріла? – рявкнув на неї. – Чи думаєш, що прийшла сюди, хвостом помела та й пішла безкарно? Зараз я тобі покажу, що можуть зробити такі чоловіки, як я!
      І коршаком рвонув уперед, згріб дівчину в обійми і жадним поцілунком припав до губ. Ні, цілувати її він не хотів, прагнув покарати за гострий язичок, щоб на майбутнє знала, як небезпечно дразнити зрілих чоловіків. Таке безкарно ніхто не залишить! Бажаючи заподіяти ще й фізичний біль, кусав її губи і чекав, що вона почне вириватися, шкрябатися. Саме тому не відразу почув, що його жертва всім тонким станом подалася вперед, схопилася за поли піджака і щільніше прижалася до нього. «Що це таке? У неї що, ноги підгинаються?» – тепер уже Степанові стало страшно, дивився на неї й нічого не міг збагнути. Добре, що вчасно відчув, тож міцніше схопив і сильніше притиснув до себе. 
    Плоский живіт і невеликі випуклості відразу ж легенько вперлися йому в груди. Від дотику двох тіл у вухах непрохано зашуміло. Степан дивився на дівчину і ніяк не міг повірити, що перед ним стоїть та сама Марійка, яку він бачив кожного дня і в якій нічого не помічав, окрім малолітнього підлітка.
      – Я нікуди не піду, Стьопо, – вона вже не просто у вічі заглядала чоловікові, а шукала дорогу в самісіньку душу. 
     Для більшої переконливості рука дівчини стомлено стягла з голови хустку, і довге каштанове волосся розсипалося по тендітних плечах. Степан тепер дивився не на мале дівчисько, а на принадну молоду жінку, яка невміло його спокушала.
      – Не гони мене. Скільки себе пам’ятаю, я люблю тебе. Невже ти нічого не бачиш? Стьопо, я сама прийшла.
     Тонкими руками Марійка обвила чоловічу шию й подалась уперед, пропонуючи себе тому єдиному, про якого мріяла довгими темними ночами. Чи то травнева ніч, чи ця відверта спокуса зіграли зі Степаном злий жарт, але він, наче в густому тумані, нічого не чуючи й не розуміючи, підняв Марію на руки і, не зводячи з неї очей, поніс у конюшню, туди, де в кутку лежало сіно з запашної люцерни.
      Усе скінчилося так само швидко, як і почалось. Навкруги тихо-тихо, тільки іноді зі стайні доносилися поодинокі звуки кінського іржання, та де-не-де подзвякувала упряж. Єдиним свідком возз’єднання двох тіл став Буланий. Він стояв неподалік і байдуже хрумкав, пережовуючи сіно. Не стидаючись наготи, Марійка лежала на Степанових грудях, і грайлива усмішка блукала по її щасливому обличчі. Вона з насолодою втягувала в себе запах спітнілого чоловічого тіла і слухала важке переривчасте дихання. Звідки ж узявся в неї той жіночий інстинкт? Мабуть, ще з материнським молоком він передавався від матері до дитини, бо інакше ж вона не знала, як змогла втримати біля себе свого Степана. Не відала, як змусила його забути про Полю. Не розуміла, як подарувала йому задоволення і не меншу ж насолоду отримала й сама. Жінка тихенько насолоджувалася особистим щастям, і її не мучили докори сумління, що щастя те крадене. 
       – Маню, що ми з тобою накоїли? – заложивши руки за голову, Степан дивився у темноту. 
      Аж тільки тепер до нього дійшов сенс усього того, що сталося. Із голови не виходив образ Полі, а совість почала гризти, що дівчину він обезчестив. 
      – Скільки ж тобі років?
      – Сімнадцять. А що? 
     При цих словах Степан шумно потягнув у себе прохолодне повітря, задумавшись: «Десять років! Десять років різниці, а не зміг розгледіти, що переді мною цнота?!»
     – Стьопо, що сталось? – Марія підняла голову й подивилася на його обличчя.
     – Маню, ти хоч розумієш, що ми з тобою зробили велику помилку? Я жонатий чоловік! Такого більше не повинно повторитися, – він не бачив, швидше всього відчув: – Чого ти посміхаєшся?
      А вона і справді усміхнулась. Усе це для неї не мало жодного значення! Що станеться потім – їй не хотілося над цим замислюватися. То все буде колись! А зараз, найголовніше, насолодитися оцією хвилиною. І ніщо їй не завадить, навіть Степанові докори, адже вона отримала те, про що давно мріяла. Глибоко зітхнувши, дівчина подарувала коханому посмішку і, припавши до нього оголеним тілом, ніжно обняла. Зараз вона щаслива! Їй байдуже до всього. Більше її ніщо не цікавить.
      Чотири місяці вони вже тайком зустрічаються. Кожного разу, коли пробирається Степан полями чи крадеться городами вночі до тієї розлогої верби, яка ховає його від допитливих очей, він божиться, що сьогодні отак пробирається востаннє. Шкода йому своєї Полі, адже бачив, як важко тій дається очікування дитини. Її жалів, а з собою нічого не міг вдіяти. Як тільки згадає про насолоду й ласки, які дарує Марійка, серед ночі схоплюється, злазить із горища і, крадучись, тікає з хати. Додому вже повертається, коли всі сплять, тож ніхто ще не дізнався про його нічні походеньки. 
     Один тільки тесть про щось здогадувався. Прищуривши одне око, подовгу придивлявся до зятя, заглядаючи в темну душу. Чорні циганські очі глибоко ховали її, тож поки й Сергієві нічого не вдалося запідозрити. Великий захист Поля мала в особі свого батька. Знав Степан: щоб захистити свою дитину, Сергія не зупинить ніяка сила, він нікому не дозволить образити дочку. Тому й остерігався тестя, боявся, що виставить його з хати й ніколи не стати йому господарем їхньої оселі. 
     Думки в голові не завадили Степанові запрягти коней. Узявши за вуздечку, він помалу вивів їх із конюшні. Глянув на корівник, у якому вижидає Марічка, і сів на гарбу. «Що ж… Ховайся чи не ховайся, а від важкої розмови не втекти», – стьобнув Гнідого та й поїхав до ями загружати силос. 
    Ще якихось пів години – і рухне його ідилія. Як тільки два погляди пересічуться, прийде кінець мирному життю. Прийшло усвідомлення, що не оминути плачу, гірких сліз та докорів за поламану дівочу долю, але знав Степан і те, що він вже не ходитиме ночами, не залишить Полю одну й не покине свого сина.