Частина 1. Батько полковника.

    Поля проснулась… Вона лежала в ліжку й до кінця не могла збагнути, що її розбудило і чому саме сьогодні їй так легко вдалося звільнитися з обіймів солодкого сну. Розплющивши очі, молода жінка почала прислухатися і придивлятися до темноти. Тихо. На стелі не видно жодної тіні, а маленьке, низеньке віконечко вдалося розгледіти лише тому, що зі сходу почали пробиватися перші промені сонця, і край небосхилу посірів. Було ще дуже рано. Мабуть, не кукурікали й треті півні, а спати їй вже не хотілося. Донині невідома сила змусила жінку звестися і відчути, що сьогодні вона якась особлива. Щось невловимо змінювалося в її житті, і через це більше не прийдеться відчувати того звичного й важкого почуття самотності. Віднині вона не одна, і скільки б не даровано їй життя, одинокою вона вже не буде. 
    Дуже обережно, бо ще трохи паморочилося в голові й відчувалася сильна втома, Поля сповзла з ліжка. Чорні кола пропливли перед її очима, і від цього в хаті стало ще темніше. Щоб не впасти та не налякати хатніх, їй потрібно було трохи постояти. От вона і стояла, а легенька усмішка торкалася об її пересохлі вуста. Мимоволі згадалося, як учора ввечері батько мостив біля постелі люльку, а мати, закутавши в найтонше полотно немовля, бережно поклала в неї її сина. Пізнього вересневого вечора        Поля народила здорового, кріпкого малюка, який зараз мирно спить у своїй колисці.
   Колиску цю колись давно сплів із верболозу її тато. До вчорашнього дня вона мирно пилилась на горищі, мабуть, вже й не надіялась, що її колись знімуть, почистять від павутиння та пилу, причепурять, і вона знову, засяявши чищеним деревом, буде гойдатися і колисати дитинча. То вже не перше немовля, яке прийшлося виняньчити цій старенькій помічниці. Вона вигойдала двох татових синочків, а тепер прийшла черга і до її сина. 
    «Який же він ще маленький і зовсім беззахисний!» – Поля в думках ще раз пережила ті незабутні перші хвилини, коли дивилася, як після народження синюшний колір шкіри сина порожевів відразу ж, як тільки той почав дихати. Із яким же нетерпінням вона очікувала найпершого крику своєї дитини! Цей звук означав завершення пологів і те, що її малюк нарешті з нею.
    Від цих спогадів щось тепле і зворушливе полилося по грудях. Поля відчула таку неосяжну ніжність, що не впоралася з почуттями, і по щоках мимоволі покотилися сльози. Як же їй захотілося підійти до колиски і взяти на руки свого первістка, притиснути його до грудей і вловити його молочний запах. А ще хотілося почути тихе дихання, роздивитися ручки, ніжки, притулитися до червоного личка, тицьнутися лобом об маленький носик, схожий на дзьобик маленького курчатка. Та не було в неї ще тієї сили ні в руках, ні в ногах. Ще потрібно зміцніти, аби сміливо бавити сина, не боячись, що він вислизне з неслухняних рук. Вона знала, що для цього не знадобиться багато часу, просто треба ще трішки поспати. І Поля заснула. 
    Її сон був спокійним і тихим. Уперше за багато місяців тривожні думки, які навідують жінок в очікуванні пологів, покинули її. Страх перед невідомим відступив і дав їй можливість провалитися в ту безодню глибокого сну, з обіймів якого тепер буде важко вибратися. Відпустить він її тільки тоді, коли породілля відпочине й повністю набереться сил. 
    Поки молода мама відпочивала, через шибку у вікні пробився перший промінчик сонця й зайчиком почав гратися на її блідому юному обличчі. Сьогодні воно в неї як ніколи рівне та гладеньке, без єдиної зморшки. Навіть між вигнутими дугою чорними бровами не знайти тієї тоненької павутинки, яка з’являлася у хвилини печалі. Її смолянисте довге волосся заплетене у дві товсті коси. Мов змії, вони лежали на подушці, оберігаючи спокійний сон молодої жінки.
   Через невеликий проріз нічної сорочки виднілися жіночі груди, які повільно підіймалися та опускалися від рівномірного дихання. У них поки що немає материнського молока, але вже скоро вони покруглішають, попишнішають і нададуть своїй господині ще більшої жіночності. Поля й без цього славилася дівочою красою, та кохання до молодого циганського парубка і щасливе заміжжя посилили її красу. Материнство заокруглює, згладжує гострі кути дівочої фігури, і від цього молода жінка стає ще привабливішою й спокусливішою.
    Уже не один, а сотні сонячних променів пробиваються в цю затишну оселю, заглядають у кожний куточок, опромінюючи ранковим сяйвом. Уже видно піч, яка стоїть навпроти дверей і на якій відпочиває господар, тепер вже дід Сергій, адже в колисці спить його внук. Господиня цієї хати з особливою шаною ставиться до своєї печі, бо для неї вона є святинею, яка обігріває та годує всіх. Миронія вклала всю душу в тих двох голубків, якими її розмалювала. Припічок та сволоки вона розписала листочками барвінку, а стелю та стіни побілила, і тепер у ранковому світлі вони сяють чистою білизною. Долівку, що збита з червоної глини, кожної суботи і перед святами господиня змащує рудою глиною, і коли та висихає, застеляє її пахучим різнотрав’ям, чебрецем, татарзіллям. Від цього в хаті завжди чути приємний запах трав! 
    Найкращими вишитими рушниками прикрашені ікони. Вони стоять на покуті – у найсвятішому місці, де садять почесних гостей. Коли Поля виходила заміж, це було і її місце – місце молодят під час весілля. Під цими іконами зараз стоїть стіл, який розрахований на велику родину. 
От тільки не мали господарі такої сім’ї. Обидва їхні синочки померли ще малими дітками. Старший син умер від кору в п’ять років, а через два літечка і молодшенький покинув цей світ. Страшні й дуже важкі ті часи, коли родині приходилося хоронити своїх дітей. Тепер же за стіл сідали, тільки якщо вирішувалися якісь важливі питання, планувалося майбутнє або просто вечеряли. І збиралися тут лише Сергій, Миронія, їхня прийомна дочка Поля, а відколи вона вийшла заміж, то і її чоловік Степан. 
Зараз на столі лежала тільки паляниця, прикрита вишитим рушником. Такі ж рушники висіли над вікнами й над дверима. Ними прикрашені й настінні малюнки, які оберігали від нещасть та нечистої сили. Біля стола, попід стіною, стояла довга дерев’яна лава, а з іншого  боку – велика, дубова, окута залізом скриня. Тут Поля та її мати зберігали весь свій домашній скарб: вінок, святкове вбрання, рушники та прикраси. А в прискринку вони ховали всілякі дрібнички та різноманітне зілля. Біля дверей висів мисник, на якому лежало домашнє начиння та стояв для краси найкращий розмальований посуд. Затишно, чисто та прибрано в цій оселі. Ото вже ніхто не міг сказати про Миронію, що вона погана господиня.
    Ось тут, заглядаючи в кожний куточок, між піччю та причілковою стіною, на дерев’яному настилі, таки знайшов хазяйку той перший промінь, який і розбудив її. Миронія проснулася і тихенько встала. Кожного ранку, примостившись на коліна край столу, вона читала «Отче наш», а потім, три рази перехрестившись, ішла вмиватися до дверей, біля яких у кутку, на стільці, стояло відро з водою. Цупким рушником обтирала лице й помалу починала розчісувати довге сиве волосся, яке, намотавши на руку, скручувала в пучок і заколювала гребінцем. Ніколи вона не підходила до печі, не запнувши хустки. От і зараз пов’язала на голові білу ситцеву хустину і почала розтоплювати в печі. Намагаючись не шуміти, робила все тихо, лише б не розбудити дочку. «Нехай трохи поспить, поки є можливість». 
    Миронія брала пучки соломи, які ще звечора Сергій наносив у хату, скручувала їх та засовувала в піч. Любила жінка возитися біля неї, одержувала немале задоволення, коли та починала дихати жаром та обдавати теплом, від чого завжди пашіло лице. Непросте це діло, але в умілих руках господині справа сама собою ладналася. Отак потихеньку, думаючи про своє, один за одним Миронія всовувала пучки соломи і складала їх по обидва боки черіню. Пізніше, коли ті перегорять і тлітимуть, обігріваючи піч, хазяйка почне заповнювати баняки. В одному приготує борщ, в іншому варитиме куліш, а в найбільшому – узвар. Але все це зробить пізніше. 
    Зараз же, поки солома горить яскравим полум’ям, Миронія нашвидкуруч готує сніданок. Спочатку відрізаний шматок сала топить у ринці доти, аж доки по хаті понесеться ароматний запах смаженого. Потім, витягнувши шкварки, у натоплений жир кидає четверо яєць, знову тримає ринку над найбільшим вогнем і витягує її вже з готовою яєчнею. Після цих ранкових приготувань черінь достатньо вже розігріється. Тоді господиня вправно посуне рогачем горшки в піч, закриє її заслінкою, і млітимуть вони там до самого обіду. А коли прийде пора обідати, хазяйці залишиться тільки одне – вийняти баняки та подати до столу готові страви.
    Упоравшись зі всіма хатніми справами, Миронія посіпала чоловіка за голі п’яти, що стирчали з печі, і тихенько вийшла в сіни. Намагаючись не шуміти, взяла наготовлене ще від учора відро, зняла цідилку з жердки та й вийшла з хати. 
   Свіже, прохолодне повітря приємно дмухнуло їй в обличчя. З-під лоба подивившись на високе безхмарне небо, низенька жіночка більше не зволікала, а швиденько подріботіла до хліва. Збиваючи босими ногами росу, Миронія спершу направилася до кошари.
    – Спиш?
    На високій купі гною лежав центнеровий кабан.
    – Ну ще поваляйся, а мені ніколи.
    Задовольнившись, що з ним усе в порядку, вона поспішила до середніх дверей хліва, за якими її піджидала Ласунка. Сердешна корова давно вже мукала, оглядалася і ніяк не могла дочекатися своєї господині. Вим’я досі повне, болить від молока. Тож стоїть бідолашна і з ноги на ногу переминається.
    – Зараз, зараз, моя хороша! – забалакала до неї, наче до малої дитини. – Потерпи трішечки.
    На гвіздок повісила відро, під ноги підстелила солому і, помивши дійки, усілася доїти корову. Перші цівки голосно вдарили по дну порожнього відра. Цей звук, знайомий Сірковим вухам, розбудив його. Знаючи, що скоро йому попаде ранішня пайка теплого молока, пес радісно заскавчав. І поки він, підлещуючись, махав хвостом, відро поступово наповнювалося. У ньому вже не дзвеніло пустотою, біла шапка молочної піни потроху підіймалася, а по хліву розносився запах свіжого молока. Сергій теж вже вийшов із хати. Став на порозі й потягнувся так, що затріщали кістки. От не старий же він чоловік – п’ятдесят шостий рік весною зустрів – а вигляд мав сімдесятилітнього діда. Не дивно, що всі навколо, не тільки діти та дівчата, а навіть молодиці, не набагато молодші за нього, гукали його не інакше, як дід Сергій. П’ять років, що провів він в окопах у Першу світову, не пройшли для нього даром. 
   У тринадцятому році Сергій побрався з Миросею. Не встигли вони провести свій медовий місяць, як його призвали в армію. От всю війну і провів чоловік у тих сирих окопах.
    У той час він був дуже грамотною людиною, адже закінчив два класи в рідному селі, а потім ще два класи середньої школи в сусідньому. Добре вчився, бо мати й тітка хотіли, аби він пішов учитися далі і зміг стати попом. Але священником йому так і не довелося стати – війна завадила. А от те, що вмів добре читати та писати, стало в добрій нагоді в ті важкі воєнні роки.
    Солдати, хто як міг, один поперед одного намагалися догодити Сергію: то йому рушницю почистять, то чоботи. А він їм за те листа додому напише. Це полегшувало його тодішнє існування, але не пройшло воно для нього зовсім безслідно. Має він тепер сиве волосся і білу, як молоко, бороду, а ще – зморшкувате сухе обличчя та худу високу статуру. Скільки б його жінка не намагалася відгодувати, нічого в неї не виходило. Навіть щоки позападали ще глибше, бо позбувся Сергій усіх своїх зубів. Багато років відтоді пройшло, але й дотепер лає його Мирося, що їсть він за чотирьох, а худющий такий, що ребра світяться і гострі плечі стирчать з-під сорочки. 
    Та ні жінчині буркотіння, ні суворі випробування, які випали на долю чоловікові, не змінили його норов. Сергій мав добру вдачу: врівноважений, спокійний. Ніхто ніколи не чув, аби він кричав або сердився на когось. Не було в селі в нього ворогів, бо зла людям не робив, тож і селяни відповідали йому лише добром.
    Трохи постоявши біля одвірка, Сергій почухав об нього спину, присів на причілку хати й витягнув касет, який багато років тому, у ту ніч, коли йшов на війну, подарувала йому Мирося. Ще й букви свої вишила!
    – Щоб не забув мене, – ледь чутно, заглядаючи у вічі, проговорила тоді тремтячим голосом.
    Згадавши те минуле, він обережно дістав із кишені акуратно складену газету. Газета – то великий дефіцит: поки на кутку всі не перечитають, не обговорять останні новини, не можна її використовувати на свої самокрутки. Відірвавши від неї маленький квадратний шматок, Сергій насипав на нього дрібку тютюну. А от тютюн чоловік курив тільки власного виробництва. Його виготовлення – це ціла процедура! 
    Сушив Сергій його, тонко розстеливши по горі. Коли зілля добре висихало, то обережно, щоб не втратити жодної бадилинки, він в’язав його в пучки і підвішував до лат по всьому горищу. Приблизно один раз на тиждень чоловік зносив із хати пучок тютюну, сідав серед току й потихеньку починав робити дорогоцінні запаси. Спочатку обережно відривав листочки від стебел і сортував їх на окремі купки. Потім руками розминав листя. Біля стебел йому доводилося трохи потрудитися, бо вони цупкі. Спершу їх необхідно постругати на маленькі шматки, а вже далі розім’яти в гільзі з-під снаряду, що залишився після Другої світової війни. Усе отримане Сергій ретельно перемішував. Через це в нього й виходив найкрепший тютюн у селі. Усі хотіли покуштувати дідового табачку, а оскільки той був не скупий, то радо пригощав односельців. 
    Аби закурити, Сергій щедро наслинив клаптик газети і склеїв його, пропускаючи кінці між товстими, із жовтими нігтями пальцями. Грубі руки вправно скрутили цигарку. Видно, що це щоденна звичка для них, бо не перший рік вони їх отак крутять. А ще чоловік переломив цигарку на тому кінці, що до рота мав покласти, і запалив.
    Вересень. Незважаючи на те, що в небі пахло осінню, а в шпориші де-не-де вже лежало перше опале листя, Сергій знав: сьогодні буде по-справжньому теплий «літній» день. Його «барометр» мовчав. Адже не болів у його тілі жодний суглоб, жодна кісточка, а на душі стало тихо та спокійно. 
    Біля корови, у хліві, чулося, як Миронія доїть Ласунку і по-доброму до неї примовляє. Та не слухав він її, не до цього чоловікові. Сива голова думала про своє. Подивившись на відчинені сіни, він подумки повернувся в хату, згадав про колиску, у якій спав онук, та й закашлявся від щастя, що накотило на груди й перемкнуло в горлі. Усі його надії давно зникли. Не думалося йому, що доживе до миті, коли зможе назвати себе справжнім дідом. 
    От він уже дід, а зять батьком й досі не став. Адже не знав той, що поки його не було вдома, жінка народила сина. 
    – От бісова дитина! І де ото можна лазити цілу ніч?! – сидячи навшпиньки, тесть неспинно лаяв зятя.
   – Жнива вже закінчились, аби ночами на полі пропадати. Солому звезли. Та й скирти, як гриби, повиростали за селом. Немає для коней роботи. То де ж він дівся? Чого не прийшов? А може, що сталося на колгоспі? Чи, не дай Бог, кінь знову захворів? От люблять же ці цигани коней! У крові в них ця любов, чи що? Минулого разу, коли Буланий ногу підвернув, троє суток додому не приходив. Днював і ночував на конюшні. Якісь примочки робив, ногу зіллям обкладав і по-циганському шепотів коню на вухо.
    Сергій потроху запалювався, адже злився, що Степан не ночував вдома. Та потім згадав, що коня той вилікував, і заспокоївся трохи.
    Перед його очима раптом сплив ще й вісімнадцятий рік. На другий ранок, після повернення додому з війни, він побачив, як мимо їхнього села їдуть цигани. Майже кожного дня проїжджали їхні кибитки. Гонив їх хтось, чи самі шукали кращої долі – того вже ніхто не знав.
    Гнітюче те видовище. Біднота! Діти худі та голодні сиділи в тих кибитках і тільки ніжками тонкими махали. Поряд ішли їхні матері і все кидалися до наших жіночок, хапали їх за руки, щоб поворожити, і за те просили що-небудь поїсти чи якусь одежину. Хтось і справді ворожив, бо хотів узнати свою долю, а хтось і так, просто з жалю, давав пару яєць та кусочок черствого хліба. Спочатку, як цигани їхали, то диво було, а потім уже й звиклося. Деякі просто проїжджали, не зупиняючись, а дехто і зупинявся, відпочивав кілька днів, крав курей у селі та мандрував далі.
    А одного дня біля сусіднього села став табір. Казали, що більший за цей їхніми дорогами ще не їздив. У доброму місці зупинився: між двома селами та біля ставка. Отож-бо й затримався у цих краях довше, ніж на місяць. А коли він знявся з насидженого місця, то загубив тут половину своїх циганських парубків та карооких дівчат. Перемішалися вони з місцевими – і почали бігати по окружних селах козацькі циганчата. І плодяться ж вони! Не сплять ночами. Он у Данила Циганка виросло вже п’ятеро хлопців, один кращий за другого: смуглі, високі. Нічого не взяли від голубоокої Тетяни. А чуби які! Чорні та кучеряві. І так дівкам від них спокою немає, так вони ще й зачісуються набік, щоб чуб вороновим крилом на сонці блищав.
    І треба ж такому статися, що Степан, один із Данилових синів, одного вечора, проїжджаючи мимо Сергієвого двору, замітив молоду, струнку, із дуже виразними очима дівчину. Закохався він у неї з першого погляду. Знають ці парубки, як закрутити дівці голову! Вона в них і так не на своєму місці, а тут ще й такий красень! 
    Скільки Сергій не віднаджував його від свого дому, скільки не гнав, та нічого не помагало. Полі теж як хтось очі замазав. Не хотіла вона нічого ні бачити, ні чути. Не осліпли й батьки, бачили, що вона закохалася. Степан же на Багатий вечір волам хвости не крутив, а прислав сватів. І весною, коли відмічали першу річницю перемоги над фашизмом, відсвяткували їхнє весілля. 
    Це стало першим післявоєнним весіллям, тому на ньому співано-переспівано незліченну кількість пісень: і циганських, і українських. Радів тоді Сергій і водночас сумував. Йому не було кому віддавати свою нерозтрачену любов – от він і віддав її без остатку своїй Полі. Ось чому йому не хотілося, аби дочка покидала рідний дім. Але даремно бідкався. Порадували молодята стариків і не пішли до Степанових батьків, а лишилися жити тут. Поля стала щасливою поряд зі Степаном, розцвіла, наче квітка. Та й він не ображав її. Видко, що теж любив дружину. 
    Поки Сергій курив та думку гадав, Степан тут як тут намалювався. Живе він у них майже два роки, а Сергій однаково не може звикнути до чорних очей, у яких неможливо нічого прочитати і через які невідомо, що ж насправді коїться на душі цього чоловіка. Та й образу затаїв тесть на зятя, бо не встиг той ще й порогу переступити до хати, а захотів, щоб усе обійстя Сергій переписав на нього. Бачте, заманулося йому стати повноправним господарем! Та не сталося так, як гадалося! Обіцяв йому тесть, що тільки після його смерті він буде тут хазяйнувати, а до того часу хай живе, як заманеться, робить, що прийдеться. Ніхто його не гонить і нічого не боронить. Навпаки, годили, бо не хотіли, аби забрав дочку з хати та й подалися світ за очі. Відтоді ніби якась кішка пробігла між ними. Жили мирно, але не довіряв більше Сергій Степанові. 
    – Де ходив цілу ніч? – знизу зиркнув на свого зятя.
  – Чого це ви з самого ранку? Не з тої ноги встали? – Степан не побоявся сердитого позирку і покепкував з батька.
    Не хотів Сергій псувати собі настрій та й не мав бажання затьмарювати особливий день.      Подумавши про дочку, про онука, яких залишив у хаті сплячих, він посміхнувся і просто сказав:
    – Син у тебе є. 
    І злість з очей Сергія зникла.
   – Який син? – здивуванню Степана не побачити меж.
    – А такий, якого вчора народила твоя жінка, – сказав, наче отрутою плюнув.
    Хотів ще щось додати, та не було вже кому. Степан, ніби й не стояв на тому місці, ніби вітром його здуло. Кулею влетів до хати, а на порозі спинився і завмер.
    Посеред кімнати, легенько погойдуючись, звисала прибита до сволока дерев’яна люлька. Нічого в ній не видно, але він точно пам’ятав, що вчора вона тут ще не висіла. Так чого їй тут висіти, якщо в ній нікого немає? Від усвідомлення того, що там лежить його син, у Степана раптово потерпли коліна. Стояв бідолашний і боявся перевести подих, не міг зрушити з місця, бо не вірив власним очам. Постояв би й ще, та клубок підступив до горла, а в очах защипали сльози. Ледь перебираючи ногами, крок за кроком, Степан помалу підійшов до колиски і вперше подивився на своє дитя.
   Стало видно, як від задоволення поступово осувається, розгладжується його суворе обличчя, зникають зморшки на лобі та між бровами, а на вустах з’являється ледь помітна усмішка. Він стояв і ніяк не міг відвести погляду від своєї дитини. Тепло, що полилось по грудях, розбудило в ньому батька.
    Поля не спала. Вона тихенько лежала на ліжку й потай стежила за першою зустріччю батька й сина. Степан не зразу відчув, що за ним підглядають. Лише згодом повернувся – і тільки тоді їхні погляди зустрілися. Велику любов та ніжність жінка взріла в його очах. І справді, її чоловік дивився на неї геть по-іншому. Він не міг відвести очей від її грудей, що виднілися з-під тонкого полотна, не міг спокійно дихнути, адже вони його безсоромно манили. 
    Тепер, бачачи її красу і те, як вона сяє від гордощів, що догодила, подарувавши сина, Степанові стало видно набагато більше, ніж він бачив до вчорашнього дня. Опустившись на край постелі й пильно глянувши на дружину, яка у відповідь дивилася на нього широко розплющеними очима, він поцілував її. У свій поцілунок вклав усю любов, що спалахнула в ньому з новою силою. Цілував жарко, вимогливо і водночас дуже ніжно. Потім відірвався від губ і взяв у долоні її лице. Від поцілунку Полині губи трохи розпухли, і вона стала ще красивішою. Її ніжність спокушала. 
    Не вірилось йому тепер: ось його щастя, і він тримає його в руках. Як же він міг так віддалитися від неї, забути про її красу? Як міг залишити в такий важкий і важливий для них обох час? Докоряв собі, що цілу ніч під розлогою вербою цілував та обіймав іншу, а його жінка в цей час народжувала йому сина. Як?! Відчуття глибокої провини та гіркота зради захлеснули його. Степан злякався і поспішив заховати безсоромні очі в обіймах безвинної дружини.