[Запис 10 29.05.1665] Населення комплексу охопив хаос.

Піддослідні об'єкти — ті самі знівечені «діти-мутанти» — якимось чином вирвалися з камер на мінус шостому поверсі й ринули в коридори. Нам негайно видали автомати АК та цинки з патронами. Інструктаж був коротким: істоти надзвичайно небезпечні, ліквідовувати на місці без попередження.

Зачищаючи мінус четвертий поверх, я натрапив на один із об'єктів. Це була дитина — через потворно деформоване тіло й набряки я навіть не зміг визначити її стать. Вона просто сиділа на підлозі й гірко плакала, кличучи батьків. Жодної ознаки агресії. Жодної загрози.

Але з глибини коридору вже лунали важкі кроки зачищальної групи КДБ. Охоплений тваринним страхом за власну шкуру, я підняв автомат і випустив у плачучу дитину всю обойму.

[Запис 11 30.05.1665] Тварюк шукали по всіх щілинах. Загалом за зміну було ліквідовано понад 46 об'єктів.

Скориставшись цією плутаниною й шумом, хтось вивів і сховав усіх дітей із нижнього сектора «Е». Почерк дуже схожий на Громова. Але постає головне питання: хто насправді розблокував камери на мінус шостому й випустив піддослідних? Громов не міг цього зробити самотужки — він інженер-механік ЕОМ, а не біолог із доступами до медичних блоків. У нього явно був спільник серед вищого наукового складу.

За «рішучі дії під час надзвичайної ситуації» мене миттєво підвищили одразу на два звання. Система щедро винагороджує за готовність стріляти без роздумів. Проте пізніше, переглядаючи списки особового складу після зачистки, я виявив дещо дивне: вісім агентів КДБ з нашої групи охорони зникли безвісти. І щось підказує мені, що їх вбили зовсім не плачучі діти...

[Запис 12 03.06.1665] Після інциденту відбулася швидка зачистка наукового складу.

Кільлькох вчених звинуватили в зраді Батьківщини й розстріляли без суду. Нічого дивного: їхні відбитки знайшли на панелях блокування дверей, до того ж вони давно фігурували в аналітичках як «політично ненадійні».

Отримавши звання генерал-майора, я здобув доступ до масиву закритих даних. Експертиза підтвердила: Громов дійсно причетний до виведення дітей із сектора «Е». Шкода, що його не вдалося взяти живим чи допитати як слід — я б змусив його викласти все: від мотивів до імен усіх його спільників.

Роботи стало вдвічі більше. Тепер на мої плечі лягла перевірка рапортів усього оперативного складу КДБ на об'єкті. Головне завдання — з'ясувати, куди під час штурму безвісти зникли наші вісім агентів.

[Запис 13 15.06.1665] Домігся особистої зустрічі з професором Чайкою. Я відразу поставив питання руба: які ще експерименти в НДІ-89 становлять потенційну загрозу безпеці об'єкта?

Чайка лише холодно посміхнувся й запевнив, що безпека на найвищому рівні — якщо, звісно, серед персоналу не з'являться нові носії «надмірної людяності».

Після розмови я пішов приймати підкріплення. У моє розпорядження прибуло 12 нових оперативників середньої ланки. Під час інструктажу про «небажаний інцидент» на мінус шостому я промовчав, обмежившись стандартною формулюванням, що все йде за затвердженим планом. Нарізав кожному завдання.

Але вже за годину стався збій: один із новобранців, уперше побачивши хід хірургічного експерименту над дитиною, розгубився, вихопив пістолет і ледь не застрелив провідного науковця. Мене це не здивувало — колись і я відчув цей шок. Але я призвичаївся. Щоб зробити Союз сильним, ми мусимо робити те, на що інші не здатні. Наказав обеззброїти агента й відвести до ізолятора.

[Запис 14 25.06.1665] Перебираючи оперативні зведення, я натрапив на доповідну від полковника КДБ Івана Карпова.

Це був не просто рапорт, а вирок. Карпов склав повний список науковців НДІ-89 і рекомендував негайно їх ліквідувати. У тексті він прямо звинувачував керівництво комплексу в антирадянській діяльності та звірячому знущанні з радянських дітей. Звіт виявився вибухонебезпечним. Я ризикнув і заховав його у свій сейф. Шкода Карпова: він щиро не розуміє, куди потрапив, і геть забув, що дозвіл на цей проект підписав особисто Генеральний секретар.

Наприкінці дня я знову спробував витребувати матеріали з папкою «Чорний гриф», скориставшись новими генеральськими повноваженнями. Але старший лікар лише мовчки вислухав мене, розвернувся й пішов геть, заявивши, що навіть мій рівень допуску тут нічого не вирішує.