Арка 2. Розділ 13. Шлях Роберта

??? років після падіння Людської Імперії.
Корабель "Роберт"

Роберт стояв над капсулою, у якій лежала непритомна дівчина. Він натрапив на неї зовсім випадково — у ті дні, коли його памʼять стерли. І зробив це не тому, що турбувався, а радше — через інстинкт. Його корабель нісся з шаленою швидкістю, а сам андроїд щойно отямився й майже нічого не розумів. І тоді раптовий внутрішній голос гучно крикнув: "НЕВІДОМИЙ ОБʼЄКТ. Є ПРИЗНАКИ ЖИТТЯ."

Його тіло відреагувало автоматично, ще до того, як він усвідомив, що відбувається. Корабель швидко згасив двигуни, а за мить розвернувся на сто вісімдесят градусів і повільно підлетів до капсули.

З того часу вона лежала в медвідсіку, а сам андроїд майже не звертав на неї уваги.

Усі ці роки він намагався відновити памʼять, але більшість тих, із ким він намагався зв’язатися, одразу обривали зв’язок, щойно бачили сигнатуру судна. Андроїд швидко зрозумів, що у космосі триває війна, і, схоже, у минулому він зробив щось, через що сама його поява могла примусити цілий сектор завмерти.

У журналах корабля не було жодної згадки про минулі позиції, стиковки чи бодай якийсь натяк на його минуле. Єдиний, хто не боявся з ним говорити — особа, яка представилась Містером. Той уникав відповідей на будь-які питання, але час від часу допомагав Роберту подорожувати.

Коли війна закінчилась поразкою Людської Імперії — він уперше відчув щось, що нагадувало біль. Ніби всередині кипіла порожнеча, яка розросталась із кожним циклом. Роберт припустив, що, можливо, колись воював на боці людей.

Він бачив на власні очі, як Скради збирали загони людей — десятки тисяч — і вантажили їх, як худобу, на свої кораблі. Після цього ті зникали десь у Центральних Секторах. Коли він намагався стрибнути туди, корабель відмовлявся це робити. Щоразу, коли він намагався прорватись крізь координати, його тіло пронизувала іскра болю, наче його роздирає зсередини, і він опинявся зовсім в іншому місці.

Його спроби переписати ядро судна закінчувались однаково: щоразу, коли він був за крок до розгадки — приходив до тями вже на станції зарядки, а десятки циклів випадали з памʼяті.

І лише тиша, що панувала навколо, нагадувала йому, що все це — не збій, а чиясь воля.

У медвідсіку, де лежала дівчина, панував м’який холод. Ритмічне миготіння сенсорів кидало на її обличчя короткі відблиски, схожі на спалахи далеких зірок. Роберт спостерігав за цим, не розуміючи, навіщо.

Він не знав, що саме відчуває — цікавість, тривогу чи жаль. Можливо, це був просто збій у температурному контролі, що імітував тепло в грудях.

Зрештою він зрозумів: те, що з ним відбулось, — було навмисно. Хтось втрутився в його структуру, змінивши щось глибоко всередині. І цей хтось діяв як професіонал. Невідомий не залишив жодного натяку на причини втручання, але діяв із холодною, математичною точністю. Єдиним слідом, який залишився після цієї роботи, було відчуття — що Роберт нікому не потрібний, просто пережиток минулого, якого жахаються всі.

Минуло десятиліття пошуків. І за ці десять років він не знайшов нічого, що могло б дати бодай ниточку істини. Кожна зачіпка, що здавалася дорогою до розгадки, оберталась новими питаннями. Кожна станція, кожна зустріч, кожен фрагмент памʼяті — лише поглиблювали його сумніви. Він збирав уламки, але замість картини отримував лише уламки іншого пазлу, що не пасував до його власного.

І тоді, під час чергової подорожі безлюдними планетами, у пошуках хоч якоїсь згадки про хакера, Роберт натрапив на щось, чого зовсім не очікував — гриби.

Він не міг пояснити, чому це привернуло його увагу. Спершу це було просто біологічне спостереження: хімічний склад, реакція на світло, структура спор. Але згодом він почав проводити над ними експерименти — вивчати, клонувати, створювати для них мініатюрні екосистеми. І поступово помітив, що в моменти цих спостережень відчуває щось, схоже на спокій.

Гриби не ставили питань. Не тікали від його сигнатури. Не боялись. Вони просто існували — ростучи, змінюючись, повторюючи нескінченний цикл життя.

Роберт не розумів, чому це давало йому відчуття внутрішнього задоволення. Але, можливо, саме в цьому і був сенс. У спостереженні за життям, яке не потребує пояснень, не має минулого і не питає, ким ти був.

Він навчився вирощувати їх у спеціальних контейнерах, під різними спектрами світла. Іноді сидів поруч годинами, слухаючи тихий тріск сенсорів, що фіксували їхній ріст.

«Вони... живі. І цього досить» — подумав він одного разу, спостерігаючи, як тонка біолюмінісцентна нитка повільно проростає крізь пісок, тягнучись до світла, якого ніколи не було.

Містер, на диво, ніби був радий цьому. Вони час від часу проводили годинні дзвінки, під час яких андроїд розповідав про черговий гриб, нову спорову систему, яку він знайшов, а той покірно слухав і навіть спонукав Роберта до подальших пошуків.

Роберт покинув спроби знайти відповіді й просто стрибав від планети до планети, збираючи черговий міцелій. З часом він зібрав собі кілька десятків роботів, яких прозвав «Руками», адже все, що ті робили, — збирали для нього гриби. Сам він майже не покидав корабель, бо з кожним наступним виходом це ставало дедалі важче.

Вперше це сталося на великій планеті, повністю вкритій міцелієм.

Тоді він залишив корабель набагато довше, ніж зазвичай, забувши про власну підзарядку. Та, на свій подив, вона йому, здається, і не була потрібна. Роберт намагався згадати, чи колись дійсно відчував потребу в енергії, але однозначної відповіді не знайшов. Можливо, це було лише бажання перевірити власні ліміти. А можливо — несвідоме бажання померти.

Він провів майже сотню циклів, не повертаючись на корабель, і з кожним циклом усе більше віддалявся — від судна, від себе, від пам’яті.

Та з часом його власні рефлекси почали підводити, а памʼять — стрибати. Іноді він навіть не міг згадати, як минув останній цикл, а іншого разу — знаходив себе серед десятків тіл істот, кожне з яких ніби випалили зсередини.