Розділ 12. Чай та відповіді

Сет стояв, спершись на столешню на кухні, поки Пікал шукав один із планшетів Брока. Спершу він хотів скористатись своїм, але несподівано для себе дізнався, що карти вони не синхронізували вже кілька десятків циклів, і Еворан зазвичай сам ходив по запаси всього необхідного.

— Знайшов, — гукнув Пікал, підстрибуючи в бік кухні. По дорозі він зазирнув у власну спальню, де Дора сиділа на краю ліжка, вдивляючись у непритомне обличчя хлопця. — Ходімо, не варто його турбувати.

Дівчина зиркнула на нього так, ніби хотіла щось сказати, але в останній момент передумала й мовчки підвелась.

Кріі підморгнув Сету й поклав планшет на стіл, розгортаючи карту місцевості, де були позначені кілька печер.

— Зеленим — відносно безпечні зони, — почав він, водячи пальцями по сенсору. — Проблема в тому, що якість тих кристалів значно гірша. Бо ми ж їх там і копали.

— Тобто вони нам не підходять, так? — видихнув Сет.

— У певній мірі, — не відриваючи погляду від карти відповів Пікал. — Нам підійдуть ті, що я позначив жовтим або синім.

Сет уважно слідкував за кожним рухом Кріі, спостерігаючи, як той віддаляє карту на десятки кілометрів.

— Вони… далеко. Добрих тридцять кілометрів в один бік, — зітхнув скаут. — З викидами ми не встигнемо.

— Так, — тихо погодився Пікал і підняв погляд. — Але сильних найближчим часом не планується. Такі можна пережити й на поверхні.

Він показав на ділянку, позначену фіолетовим.

— Аерофори. Вони витримують викиди до третього рівня. Там можна й запаси кисню поповнити.

Сет вигнув праву брову в таку дугу, що здавалося — ще трохи, і вона відскочить й утече кудись геть. Дора тихенько хіхікнула. І хоча скаут намагався зберігати серйозність, цей жест давно її руйнував.

— Що за Аерофори? — перепитав він, переводячи погляд на дівчину, а потім повільно повертаючись до Кріі.

— Рослини. Ви мали бачити їх по дорозі сюди, — Пікал перемкнув зображення.

На екрані зʼявилися куполоподібні структури з напівпрозорими оболонками, крізь які пробивалося м’яке блакитне світіння. Стебла ніби проростали просто з розпеченого ґрунту. Всередині щось повільно ворушилось — ритмічно, в унісон з пульсом зорі.

— Коли починається викид — вони розкриваються, — пояснив Кріі, шукаючи відповідне відео, але не знайшов. — Суть у тому, що вони роздуваються, випускаючи кисень і створюючи собі такий собі "щит". Ми зазвичай і беремо запас звідти.

Дора нахилилась до екрану й кивнула.

— О, точно! Ми бачили їх. Десь за пагорбом.

— Так. І ними можна скористатися, — продовжив Пікал. — Місцева фауна так і робить. Я й сам не раз ховався під ними, якщо не встигав до укриття.

Він розкинув руки:

— І, як бачите, живий.

Сет замовк, обдумуючи все почуте.

— Але Люмікор я копати не вмію. Принцип знаю, але ні бура, ні досвіду — нуль, — нарешті сказав він.

— Я… я теж, — невпевнено всміхнулась Дора.

Пікал потер підборіддя й кивнув.

— Зазвичай цим займався Брок.

У кімнаті настала пауза. Невисловлене питання зависло в повітрі.

"Нам потрібен Лео".

І Сет перший його озвучив. Він чудово розумів, що іншого варіанту немає, але хвилювався за стан шахтаря.

— У нас є один бур. Особлива збірка Брока, — заговорив Пікал. — Він зібраний так, щоб прорізати що завгодно. А за потреби — може стати зброєю.

— Бур? — перепитав Сет.

— Угу.

— Гаразд, інструмент — це чудово, але… — втрутилась Дора. — Переносити як? Не в руках же.

Кріі всміхнувся.

— Звісно, ні. У нас є герметичні кейси. Я понесу. Але щодо Лео… — він на мить ковзнув поглядом по своїй лівій руці, і Сет уловив у тому короткому русі щось особисте. — Не хотів би, щоб інструмент тримав хтось, хто не знає, як це робити.

Він зітхнув:

— Запасів на кілька циклів вистачить. Можемо почекати, поки він сам прокинеться. А якщо ні… тоді будемо думати.

Сет кивнув.

— Так. Якщо до завтра йому не стане краще… — він на мить запнувся. — Я думаю, нам потрібен звʼязок. І допомога Віктора не завадила б.

— Я цілком можу впоратися зі станом Лео, — різкіше, ніж хотів, сказав Пікал, і в голосі почувся тонкий відтінок невдоволення.

Сет зиркнув на нього з недовірою, але промовчав. Перевів погляд на Дору.

— Гаразд. Я можу піднятись на поверхню? — запитав він після короткої паузи.

— Навіщо? — прищурився Кріі.

— Оглянути місцевість. Оцінити ландшафт, відстань, час руху. — Сет говорив спокійно, дивлячись прямо йому в очі.

Кріі ще мить обмірковував, а потім кивнув.

— Звісно. Ви — наші гості. Можете ходити де завгодно. Головне — поверніться до викиду.

Сет не відповів. Просто вийшов з кухні, на мить зупинившись біля Дори й, здавалось, жестом очей дав знак:

"Йдемо зі мною".

***

За якихось десять хвилин Дора та Сет вже стояли посеред залишків саду. Дівчина вдивлялась у небо, після чого перевела погляд на таймер.

«Дві години і десять хвилин» — напис зʼявлявся лише тоді, коли вона дивилась під правильним кутом у лівий верхній край візора.

— Ходімо на пагорб, — Сет жестом показав на той, що був найближче до кладовища кораблів. — За картою Пікала нам рухатись туди.

Дора мовчки рушила за ним, збираючись з думками. Питання крутилося давно, але вимовила вона його лише тоді, коли вони виходили за межі купола:

— Ти йому не довіряєш? — її голос був настільки тихим, що здавався шепотом у шепоті. Наче вона боялась, що навіть скафандри можуть підслухати.

— Я поки не вирішив, — важко видихнув Сет. — Він… мутний. Але він нам потрібен.

— Мені здається, він… ніби справді хоче допомогти, — обережно припустила дівчина.

— Так. Поки це йому вигідно. Не думаю, що він хоче допомогти нам. Радше — боїться Роберта.

— Якщо чесно… він і мене лякає, — знову ледь чутно сказала вона.