Розділ 11. Айві та Таємна Кімната

Айві пробиралась вузькою технічною шахтою. На словах Роберта все здавалося дуже просто, але місцями — це було ще те випробування. Через ширину проходів — уже на другому повороті — вона була змушена запитати в андроїда іншу дорогу, адже ця повністю не підходила. Інженерка хоч і була худою, але все ж людиною, і її плечі просто не пролізли.

"Цікаво, для кого взагалі цей прохід?" — роздумувала Айві, поки намагалась втиснутись у чергове вузьке горло. — "Можливо, у Роберта є роботи, схожі на павучків, і вони тут мають лазити?"

Від цієї думки в неї одразу покращився настрій. Вона почала уявляти, як такі роботи виглядають, з чого вони зроблені; навіть загальна схема — і та вже була в її голові.

"І головне — кінець лапки має закінчуватись розгалуженням на три пальці, щоб тримати щось можна було!"

Нарешті дівчина дійшла до тієї самої кімнати два на два. З кожного боку — ще по два проходи.

"Рівно під тим, з якого я вийшла... АЛЕ Я ВИЙШЛА З ІНШОГО!" — гаркнула сама до себе Айві.

— Роберте, ти мене чуєш? — обережно запитала вона в комунікатор.

Цього разу у відповідь пролунали короткі шиплячі сигнали, ніби хтось або щось пережовував сигнал і випльовував лише те, що не зміг проковтнути.

Дівчина важко зітхнула й почала оглядати кожен із тунелів, сподіваючись, що мітки не будуть сховані аж надто далеко.

"Це була б тупа система. Навіщо ховати маркування у вузлі, де з’єднуються десяток проходів?" — кивнула вона подумки.

І справді, на стінці кожного було гравіювання, але ні на одному не було зеленої стрілки. Дівчина навіть нижні перевірила — хоча в цьому не було жодного сенсу. Вона на мить засумнівалась, чи це взагалі правильна кімната, і прикинула її розмір, використовуючи розмах власної руки як орієнтир.

"Чітке два на два..." — вона перевела погляд угору й кивнула. — "На два."

"Думай логічно, Айві. Ти звернула і обійшла по правій стороні, після чого вийшла... де?" — видихнула вона.

Зрештою, дівчина вирішила довіритись своїй інтуїції й, промовивши коротку лічилку, все ж попрямувала в прохід, протилежний від того, з якого вона вийшла. На стіні було маркування у вигляді якогось куба, всередині якого була зелена стрілка.

"Що ж, сподіваюсь, куб означає 'Блок, на який потрібно направити луч, але не відчиняти сам блок'", — пародіюючи голос Роберта, подумки промовила вона.

***

Брок влетів до медвідсіку, розмахуючи шматком якоїсь алюмінієвої труби. Та виглядала так, ніби ще хвилину тому мовчки виконувала свою роботу, а зараз — просто шмат металобрухту.

— Гей, медику, ти мені потрібен!

Після чого його погляд ковзнув на хлопця, що сидів у пузирі.

— О, здоров. Ти напевне Пол? — посміхнувся на всі зуби Брок. — Я вкраду в тебе твого лікаря, поки цей корабель не наповнило парами гідразину!

Очі медика миттєво розширились, а тілом пробіг легкий імпульс.

— Що сталось цього разу? — холодно запитав він, намагаючись стримати наростаючу паніку.

"В таких умовах він почне осідати... Це буде проблемою..." — промовив подумки Віктор.

— Та нічо такого. Ми вимкнули двигун, а потім я згадав, що контур так-то також треба перекрити! — почав пояснювати Брок, легко стрибаючи з ноги на ногу. — Але, як виявилось, зовсім незалежно від мене — коли я торкнувся одну з труб, вона просто відпала!

Віктор важко видихнув у скафандрі, підіймаючись з койки.

— Що плануємо робити? — коротко запитав він, підходячи до Брока.

— Ну, я бачив у Роберта кріопушки. Заморозити весь сектор... і потім зібрати все, що осяде? — невпевнено відповів Еворан.

Віктор коротко кивнув і обернувся до Пола:  
— Ну... не сумуй, — невпевнено пожартував він, зникаючи за дверима разом із Броком.

Спершу Еворан повів медика до містка, де він упевнено тицьнув на якусь кнопку, в результаті чого прямо з підлоги вилізли секції з різною зброєю та іншими — не менш дивними — інструментами. Віктор хотів був щось запитати, але Брок блискавично пробіг повз нього, уже натягнувши на себе балон, а в руках тримав приблуду, що радше нагадувала пушку для ловлі привидів.

Після чого вони зайшли до вантажного відсіку, звідки Брок впевнено дістав щось схоже на промисловий пилосос.  
— Після заморожування — збирати ним, — пояснив коротко.

Він уже збирався покинути приміщення, але краєчком ока помітив коробку з серветками, на яких лежали інші коробки. Віктор навіть не зрозумів, як ця особа взагалі могла помітити щось боковим зором і ще й опрацювати це.

— А ними — протирай поверхні, особливо на стиках. А то ця хрінь ще осісти може. Потім, через тиждень-другий, вибухне вам у ніс — і буде ще той сюрприз.

Вони швидко крокували кораблем, занурюючись у технічний коридор, про існування якого Віктор навіть не підозрював. Повітря тут було густіше, пахло металом, старим мастилом і чимось ще — солодкуватим, тривожним. Світло від ліхтарів відбивалось у металевих стінках, часом мерехтіло в кутках, де крізь тонкі щілини пробивався блідий блиск охолодження.

Еворан завів його у вузький тунель, через який проходили кілька важких труб. На одному з поворотів вони звернули праворуч і вперлися в зачинені двері, що більше нагадували герметичний горизонтальний люк із подвійною прокладкою.

— За ними — резервуар. І далі — знову коридор, уже до двигуна назовні, — почав пояснювати Брок. — Поламка прямо тут, але в коридорі далі є ще один люк, тому площа не надто велика.

Він набрав код на панелі, і люк розчинився з тихим шипінням. Усередині було темно, лише слабке блакитне світло пробивалось від технічних ламп. Віктор зробив крок уперед — і завмер.

Всю кімнату покрив тонкий шар осаду. Біло-сіруватий пил ліг на підлогу, труби, панелі, навіть на старий комп’ютер, що стояв біля стіни. На ньому миготіли кілька тьмяних індикаторів, мов очі, що борються зі сном. З центру приміщення здіймався масивний резервуар — овальний, майже двометровий у діаметрі, — від якого в усі боки тягнулися труби різного розміру. Деякі були гладкі й рівні, інші — вкриті шрамами, потемнілі на стиках.