Розділ 10. Потреба в Люмікорі

Дора повільно розкрила очі. Її голова була наповнена думками, які важко давили на скроні.
Поруч дрімав Сет, але навіть в такому стані на його обличчі виднілася серйозність. Під повіками погляд швидко ковзав, а дихання було уривчастим та хаотичним. Біля носа та під очима виднілися червонуваті плями — ніби якась маска, що натерла його обличчя.

Дівчина припіднялась, намагаючись згадати що відбувалось, але останнє, що вона памʼятала — як почався викид і адреналін затуманив її погляд та розум.

Вона повільно сіла на край ліжка, намагаючись не будити скаута. Прислухавшись до навколишнього світу — нічого, окрім тихого гудіння генератора десь за сусідньою стіною вона не чула, а решітки вентиляції на стіні над ліжком були опущені й спрямовані до них.

Стримуючи позіх дівчина скочила з ліжка, і одразу відчула легке поколювання в стопах, що повільно розповзалось тілом. Вона підійшла до дверей, намагаючись не видавати жодного звуку і приклала вухо до металу. 

З іншої сторони доносився тихий свист, ніби плач вентилятора, який потрібно було змазати вже дуже давно. Дівчина спробувала відчинити двері — і ті піддались їй без вагань. Переступивши через поріг вона одразу зачинила їх і півголосом окликнула Пікала.

Зачекавши кілька десятків секунд — вона рушила коридором, що вів до теплиці, в надії, що Кріі буде на звичному місці. База здавалась їй моторошно тихою, ніби сталось щось жахливе. Кров повільно підступала до потилиці, залишаючи кінцівки в холоді.

Здавалось, ніби час довкола почав рухатись повільніше, в очікуванні що-ж знайде дівчина.
І ось вона відчинила чергові двері — цього разу ті прошипіли на неї. За ними вона побачила Пікала, який щось наспівуючи, оглядав рослини й робив короткі записи у планшет.

— Пікале? — обережно промовила дівчина, боючись налякати Кріі.

— О, ви прокинулись? — опускаючи планшет за спину відповів той. — Як ваше самопочуття?

— Я... дивно. Ніби я... не знаю, — ніяковіло промовила Дора. — Що... що сталось?

— Викид. Ви допомогли мені з Сетом та Лео, а тоді звалились без тями, вдарившись головою, — з доброзичливою усмішкою переказав Кріі.

Дівчина знову спробувала звернутись до своєї пам'яті, але та видала ту саму сцену, що і раніше. 

— А що з хлопцями? — зрештою запитала дівчина. — Сет спить у ліжку поруч, а Лео?

— У моїй кімнаті, — легко кивнув кудись вліво він. — Втрьох вам було б тісно, а на дивані — не надто зручно.

— З ним все гаразд?

— Так, запевняю вас. Здається — викид вплинув на нього сильніше, але все буде добре. — Пікал протягнув руку до буро-жовтої квітки, що росла у всі боки хаотичним букетом. — Можливо хочете чаю?

Дора перевела погляд на цю рослину, а тоді знову на Кріі. Десь в районі живота виникало тривожне відчуття — як поколювання, які розповсюджуються тілом, але дівчина не могла зрозуміти чому.

— Так, дякую... Розмова за чашкою — завжди краще.

Пікал у відповідь легко кивнув, проводячи рукою в бік кухні:
— Прошу, йдемо зі мною. Гадаю, що ви не влаштуєте такий-же безлад як і Брок, тому можете посидіти там.

Вони зайшли в невелику кімнату, де місця ледь-ледь вистачало, щоб розійтись трьом особам. Біля дальної стінки — невеличкий столик, на якому стояла ваза з чистого скла, з букетом усередині. Поруч був лише один стілець, і Дора задумалась, що, напевне, Кріі не потрібно сидіти. Це виглядало б справді безглуздо — вона спробувала уявити цю сцену, але як би не старалась — нічого окрім картинок з комічних буклетів не виходило.

Кріі підійшов до невеличкої стійки, на якій знаходився дивної структури чайник — поділений на три чіткі секції, у верхніх двох з яких були висушені трави, через які повільним потоком проходила вода.

— Сьогодні буде дещо, що допоможе вашому тілу відпочити, а мозку — насолодитися, — загадково промовив Пікал.

Дівчина лише кивнула і просковзнула повз нього, сідаючи на стілець.

— А цей викид... купол...

— Тимчасово не функціонує. Потрібно відновити живлення, але я в цьому не надто сильно тямлю, — з ноткою туги відповів Кріі. — Боюсь, що мої рослини повністю вимруть.

— Ой... Я можу спробувати... подивитись, що з ним? — зойкнула дівчина, наче нагадуючи сама собі — вона також інженер. Можливо її уявлення про техніку могли дещо застаріти, але явно не настільки, щоб не змогти поремонтувати якийсь простий вузол.

Пікал посміхнувся, обертаючись до неї.

— Для цього потрібно піднятись нагору і перевірити контури системи. Боюсь Сет буде незадоволений, якщо...

— То просто надягну скафандр, — перебила його дівчина, не бажаючи продовження цього діалогу про скаута.

Кріі спершу застиг, але за мить шанобливо схилив голову до дівчини.

— Буду дуже вдячним. Ті рослини... багато значать для мене.

Раптово світло у приміщенні повністю зникло, зануривши їх у темряву, яку перебивало лише мерехтіння чайника, і, за хвилину знову з'явилось.

— Що це було? — захвилювалась дівчина.

— Система намагається перебалансуватися. — видихаючи відповів Пікал. — Схоже, що основний генератор пошкодився.

В його погляді дівчина прочитала тривогу, яку той намагався приховати.

— Показуй, — встаючи промовила дівчина, але Кріі жестом зупинив її, промовляючи:
— Спершу — чай. Повірте, після нього працювати буде значно легше.

Дівчина здивовано зиркнула на Пікала, але сперечатись не стала. Надто спокусливим був аромат, який вже глибоко засів в її носі.

***

Лео продовжував спати на ліжку, але мозок його кипів від роботи. Йому здавалося, що він сидить у кріслі перед великим екраном, на якому крутять мультфільм про його власне минуле.

Просто зараз — епізод із раннього дитинства, коли мати гралася з ним у конструктор. Він навіть не пам’ятав цього дня раніше, але тепер емоції нахлинули так сильно, що зображення здавалося надто чітким — аж моторошно.