Розділ 9. Ремонт йде за планом

Айві тримала металевий трос, інший кінець якого обвивався навколо двигуна. Роберт, що спершу допомагав їй із цим, раптово кудись подівся, сказавши, що зараз є важливіша задача, і просто кинув дівчину — від чого та ледь не впала.

Але реактивний ранець, який Еворан причепив до її скафандра за декілька хвилин до цього, встиг компенсувати різку зміну руху.

Брок же, у свою чергу, постійно кричав у комунікатор, тож дівчина зменшила гучність у надії побути в тиші. Вона вже домовилася з ним, що в разі критичної необхідності — той просто вистрілить з пістолета, як він це вже робив хвилинами раніше, коли Айві не відповідала йому секунд тридцять.

Дівчина мимоволі підняла голову, намагаючись підібрати кут, щоб улаком скелі над макітрою не заважав дивитися в небо.

Зараз, схоже, йшов час заходу — небо вкривалося червоними плямами, а атмосфера планети — ледь помітним димцем, що нізвідки не брався.

Це була ще одна тема, яку вона хотіла б обговорити з кимось. Роберт запевняв, що до наступного викиду є ще дві години, і цього мало б цілком вистачити, щоб відʼєднати двигун, перезапустити щити, перевірити реактор і, бажано, не померти.

Останнє особливо сильно хвилювало дівчину. Їй уперше за дуже довгий час стало по-справжньому цікаво прокидатися щоранку. Так, на базі були свої переваги, але дівчина завжди мріяла про щось більше. А там — кожна така думка миттєво обрубувалась чимось на кшталт "Це не є нашим пріоритетом", що неймовірно дратувало її.

— НАТЯГНИ, БЛЯХА, АЙВІ, НАТЯГНИ! — почувся ледь вловимий крик Брока.

Дівчина зреагувала не одразу, думаючи, що це чергова історія про те, як він у всьому розбирається, але коли слова прокрутились у голові ще раз, інженерка зойкнула.

Айві вперлася ногами у виступ, на якому стояла, і щосили смикнула трос. Той спершу відмовлявся навіть зрушити, але ранець дівчини був вагомим аргументом, і він, позбавлений вибору, повільно піднявся разом із дівчиною.

Двигун повільно відійшов від корабля — і нічого не вибухнуло.

За хвилину підлетів Брок, щоб перевірити, як Айві справляється. Після її короткого кивка він знову опустився вниз, і вони разом пересунули двигун убік. Після цього Айві повернула гучність комунікатора до нормального значення.

— Ну от, все пройшло як треба! — розсміявся Брок. — Залишилось лише розібратися з усіма іншими проблемами!

— Зовсім трішечки, так? — посміхнулася Айві.

— А то! Закінчимо все — і ще буде півтори години! — закивав Еворан.

Вони повільно опустилися до воріт вантажного відсіку, де досі панував безлад. Дівчина тривожилася, що запчастини могли пошкодитися, але Брок заперечив це. За його словами — вони витримають пряме попадання ракети, тож якийсь маленький викид їм ні до чого.

"Напевне, він правий... Це ж далеко не перший викид — а вони стояли просто неба без якогось захисту", — подумала дівчина, проходячи повз щось, що нагадувало редуктор.

— Короче, я йду до реактора, почну з ним бавитися! — викрикнув Брок. — А ти знайди Роберта.

Еворан уже збирався бігти, як зупинився на півкроці, задумавшись.

— І я теж візьму вашого медика. Мені потрібні будуть додаткові руки, — додав він.

***

Інженерка швидко крокувала до містка, відчутно роздратована відсутністю Роберта. У шоломі лунав лише власний подих — ритмічний, трохи прискорений. Звуки зовнішнього світу глушились броньованим склом, і тиша всередині костюма ставала майже фізичною, липкою.

Завернувши за черговий кут — останній перед дверима до центральної кімнати — Айві помітила дивні коливання світла. Воно миготіло нерівно, створюючи на стінах тремтливі, спотворені тіні, схожі на людські силуети, що рухались самі по собі.

— Роберте? — озвалася вона у комунікатор, але відповіддю залишилось лише коротке потріскування ефіру.

Дівчина зупинилась. Серце вдарилось об груди, а дихання почастішало. Вона ковтнула повітря — сухе, з присмаком металу — і рушила вперед. Крок за кроком. Повільно, намагаючись не думати, чому освітлення блимає, і чому в повітрі здається надто тихо, навіть для покинутого корабля.

Обережно визирнувши з-за дверного каркасу, Айві побачила Роберта. Андроїд стояв нерухомо, спиною до неї, схилившись над відкритою кріокапсулою. Зсередини сочилося синє світло — надто яскраве для аварійного, надто чисте для будь-якої системи живлення.

Дівчина застигла. Повітря ніби стало густішим, важчим.  
Її тіло скувало відчуття — щось тут не так. Ніби вона бачить те, чого не повинна бачити.

Секунди тягнулись, мов хвилини. І коли Айві вже подумала, що Роберт її не помітив, його голос раптово пролунав у навушниках — тихий, спокійний, але від того ще більш моторошний:

— Ви можете заходити. Двері ж відчинені.

Серце Айві різко впало кудись униз. Пульс ударив у вуха, а в голові коротко замкнуло — наче сам голос зʼявився не ззовні, а просто всередині її шолома.

— Е... Я просто шукала тебе, ми закінчили з двигунами, — видихнула вона, намагаючись тримати голос рівним, але він усе одно тремтів.

— Так, я знаю, — відповів Роберт. — Я перевірив капсулу. Отримав... тривожний сигнал.  
Останні слова він вимовив із помітним наголосом, дивно холодним, ніби сам перевіряв, як вони звучать.

— З нею... все гаразд? — запитала Айві.

— Так. Усе йде, як і має бути, — загадково мовив андроїд, натискаючи кнопку блокування.

Скло капсули повільно опускалося. Синє світло тануло, ніби хтось стирав його з повітря. Коли останній промінь згас — кімнату поглинула абсолютна темрява.

Айві швидко натиснула перемикач на зап’ясті, і вузький промінь ліхтарика прорізав морок.  
Вона ледь не скрикнула — Роберт стояв просто перед нею. В метрі. Мовби щойно виріс із тіні.

— Ходімо, — спокійно промовив він. — Потрібно переконатись, що з щитами все гаразд.

"Що... як, коли?!" — не встигла навіть осмислити Айві. Її серце билося в шоломі, як барабан. Але андроїд уже рушив уперед тим самим ритмічним кроком — холодним, відміреним, рівним.  
І дівчині не залишалось нічого іншого, як піти за ним тим самим коридором, яким вона йшла хвилинами раніше.