Розділ 8. Довіра

Дора стояла над Лео, що лежав без свідомості. Її коліна тремтіли, а руки, липкі від крові, не слухались. Диван і підлога довкола були всіяні бризками — червоні плями змішувались із чорними, густими, мов нафта, розводами. Сет сидів на сходах, нерухомий, наче з воску, у тій самій позі, в якій Пікал поклав його хвилинами раніше.

Сам Кріі кудись пішов, лишивши короткий наказ — стежити за ними. За ними? Вона навіть не знала, як. Її знання обмежувались базовими перев’язками й спогадами про аптечки, але те, що відбувалося з Лео, виходило за будь-які рамки.

— Лео, будь ласка… — голос зірвався. — Прийди в себе.

Дівчина торкнулась його плеча, потім сильніше штовхнула. Ніякої реакції.  
Вона побачила, як на його вухах застигли темні краплі — кров, перемішана з чорним слизом. Той самий, що вони бачили на кораблі. Серце Дори стислося. 

"Тільки не це знову"…

Конвульсії закінчились хвилину тому, але тиша, що настала після, була ще гіршою. Її власне дихання чулося гучніше за все. Вона торкнулась його шиї — пульс ледь відчувався.

— Пікале! — закричала вона, різко. — Йому стає гірше!

Відлуння вдарило по стінах. Тиша відповіла холодом.  
Сльози блиснули в очах, стікаючи по щоці, але вона навіть не відчувала цього. Обернувшись на Сета, Дора зустріла його порожній, безсвітлий погляд. Напівроззявлений рот, закам’янілий вираз — у ньому не залишилось нічого людського. Її охопив страх, первісний і безпорадний.

Двері скрипнули — і з’явився Кріі. Він ішов швидко, в руках — пестик і миска, з якої підіймався запах свіжих рослин і металу. На поясі в нього висіла сумка, повна кристалів Люмікору, що м’яко світились крізь тканину.

— О, ви прокинулись, — сказав він, і усмішка в його голосі звучала так недоречно, що Дора аж здригнулась.

Він кинув один із кристалів у миску, ударив ступкою — і світло вибухнуло. Сліпучий спалах змусив Дору відсахнутись, у голові задзвеніло. Вона закричала від несподіванки, стискаючи руками скроні. Коли зір поступово повернувся — Кріі вже стояв над Сетом, розтираючи його тіло дивним блискучим розчином.

— Що ти робиш?! — вигукнула вона, але він навіть не озирнувся.

Закінчивши, він різко розвернувся, підскочив до Лео й дістав ампулу з чорною, майже живою рідиною. Його руки тремтіли, проте рухи залишались точними. Рідина густо переливалась під світлом Люмікору, як ніч, у якій хтось запалив вогонь.

— Тримай його! — крикнув він. — Якнайміцніше!

— Що це таке?!

— Немає часу пояснювати! — рикнув Кріі, і цей крик був не злістю, а розпачем.

Дора кинулась до Лео, впала на нього, стискаючи плечі. Тіло під нею було гарячим і важким. Пікал прицілився, і коли голка увійшла у вену — світ навколо завмер. Потім — вибух болю. Тіло Лео вигнулось дугою, він майже підкинув її вгору.

Кілька хвилин вони обидва боролись — вона, щоб утримати його, він — із чимось невидимим, що рвало його зсередини. Крики, гупання, глухий звук ударів по підлозі. Нарешті все стихло.

Дора відпустила, ледве дихаючи. В кімнаті стояла тиша, з якої повільно вивітрювалась паніка. Сет лежав, зсунувшись на сходах, непритомний. Лео — без руху. Тільки лампа над головою миготіла, кидаючи короткі спалахи світла на чорну пляму під диваном.

— Що з ними?! — вигукнула вона, відчуваючи, як голос зривається. — Що ти зробив?!

— Викид, — сказав Пікал тихо, вдивляючись у неї. — Ти… нічого не відчуваєш?

Його голос був дивно м’яким, але погляд темнів. Він зробив крок ближче, простягаючи руку.

— Що? Ні? Так? Я не знаю!

— Те, що ти при свідомості, — добре, — він коротко видихнув. — Але, будь ласка, сядь.

— Чорт забирай, Пікале, ти мене лякаєш! — але все ж сіла.

Напруга трохи спала. В плечах Кріі з’явилась слабкість, а очі втратили ту жорстку концентрацію. Тепер він здавався виснаженим, навіть винним.

— З кульками… це був тест, — почав він, і в голосі з’явилась тінь сорому.

— Тест?!

— Так. Я хотів побачити, як ваша енергія реагує. І… — він ковтнув. — Те, що відбувається з ним… Мені шкода. Я не певен, що той, кого ти знала, залишиться тим самим.

Дора відчула, як холод пробігає по хребту.  
— Що?!

— І знову ми стоїмо, — зітхнув він, опустивши погляд. — Ти знаєш, хто такі симбіоти?

— Сим… кого? — її голос зірвався на шепіт.

— Симбіоти. Це важко пояснити.

— А ти спробуй! — крикнула вона, підходячи майже впритул.

— Коли я вперше вас побачив, — почав він повільно, — я відчув дивну ауру. Для мого народу це… інше бачення. І я зрозумів, що він заражений.

— І що це означає?!

— Не кричи, — попросив він тихо. — Це не допоможе.

Дора стояла, тремтячи, стискаючи кулаки. Повітря здавалось густим, важким. Вона вдихнула, спробувала заспокоїтись, але руки все одно дрижали.

— Я не розумію…

— Якщо я правий, — промовив він повільно, — вам, можливо, доведеться попрощатись із Лео.

Ці слова розітнулись у повітрі, як удар. Вона похитнулась і впала на підлогу, не зводячи з нього очей. Її губи ворухнулись, але звуків не було.

— Вибач, — сказав він майже пошепки.

Вона відчула короткий укол у шию, холод, що миттєво розлився тілом. Погляд розфокусувався. Обличчя Кріі розпливлось у світлі.

— Це для твоєї ж безпеки, — долинув його голос, далекий, мов через воду.

Світ повільно розтанув у темряві. Останнє, що вона відчула — як голова торкнулась дивану, і все зникло.

***

Лео прийшов до тями, але світ довкола нагадував чорне ніщо. Він протер очі, та це не дало жодного ефекту.

— Сете?! Доро! — гукнув він, але замість голосів друзів почув холодний, відсторонений голос Ксантракса.

— Привіт, Лео.

Перед ним з’явилась пара величезних очей, що дивились прямо на нього.

— Е… Я сплю? Це… дуже дивний сон… — пробурмотів він собі під ніс.

— Ні. Не зовсім, — відповів голос. — Але ти ледь не помер. Довелось втрутитись.