Розділ 7. Наслідки на кораблі

Айві побачила, як люк над її головою повільно відчинився. Спершу зʼявилася голова Брока, а за нею — Роберт.

— Що… сталось? — прошепотіла дівчина, відчуваючи, як у вухах ще дзвенить від удару.

— Викид… Знаєш, коли я казав, що тут зазвичай тільки першого і другого рівня — я зовсім трішки збрехав, — винувато промовив Брок. — Точніше як… не зовсім так. Ми очікували, що цей буде сильним. Але не настільки.

У голові Айві гуділо, кожне слово розчинялося в шумі. Вона моргнула кілька разів і лише через хвилину змогла відповісти:

— Е… що?

— Під час викиду були пошкоджені деякі елементи, — пояснив Роберт. — Ми були змушені піднятись у повітря. Місцева фауна вирішила, що мій корабель — чудовий захист.

— Ага! І почали жерти його! — з ентузіазмом додав Брок.

— Але корабель був пошкоджений раніше, — продовжив андроїд, ігноруючи вставку Еворана. — Тому керування було… не надто вдалим.

— І я сказав, що краще активувати щити, замість двигунів, — втрутився Еворан.

— З чим я частково згоден, — доповнив Роберт.

— Стоп… що? Ми летіли? — розгублено промовила дівчина.

— Так. І впали в каньйон, — холодно констатував андроїд.

— Впали? Та ми пробили, бляха, землю і провалились! — вигукнув Еворан.

— Сильно… пошкодились? — обережно запитала Айві.

— Так, — без жодної емоції відповів Роберт. — Зараз, окрім систем життєзабезпечення і частково щитів, не працює нічого.

Дівчина розгублено глянула на них обох. Серце билося все швидше, дихання ставало уривчастим, паніка повзла вгору, як холодна хвиля. Короткий писк індикатора на склі шолома змусив її здригнутись. Айві поспіхом скинула його, вдихаючи пилюку й вологе повітря.

— Все буде добре, мала, — посміхнувся Еворан, коли зістрибнув униз. — Полагодимо це все, поставимо Роберту нові стрибкові, і будете потім згадувати, як веселу пригоду.

Вона витріщилась на нього — між бажанням вилаятись і розсміятись. _"Що з ним не так?"_ — майнула думка. Вона вже відкрила рот, щоб щось сказати, але не встигла.

У відсік влетів Віктор — захеканий, з розширеними очима. Він різко зупинився, побачивши андроїда, й сперся об стіну, переводячи подих.

— Що… сталося? — видихнув він.

— Викид, — коротко повторив Роберт.

— Сильний викид, — доповнила Айві. — Як Пол?

— Коли почало трясти — я активував фіксатори на ліжку, — Віктор кивнув до Роберта. — Гарна система. Треба буде собі зробити таку.

— То з ним усе гаразд? — полегшено запитала дівчина.

— А? Так… — Віктор провів рукою по волоссю, залишаючи на пальцях слід крові. — Ну, він непритомний, я не встиг дати адреналіну.

Айві побачила, як червона цівка повільно сповзає йому на скроню, і зойкнула:

— В тебе кров!

Медик машинально доторкнувся до лоба, подивився на свої пальці, а тоді посміхнувся:

— Так… є таке. Видно, вдарився сильніше, ніж думав. Але струсу немає.

— Це ти так вирішив, бо ти лікар? — буркнула Айві, але посмішка все ж ковзнула по її обличчю.

Роберт і Еворан допомогли їй вибратись із відсіку. Брок потім просто відштовхнувся й стрибнув угору — метрів на п’ять — і приземлився поруч, легко, мов кіт. Інші лише витріщились.

— А шо? — розсміявся він. — Стрибки — то не важко. Просто береш і робиш!

Віктор зробив крок до дівчини, уважно роздивляючись її стан. Його пальці обережно торкнулись її руки, перевіряючи пульс під шкірою. Потім він повільно потягнувся до її обличчя, щоб оглянути очі, але Айві відступила на півкроку, м’яко ухилившись.

— Я в нормі, — пробурмотіла вона, намагаючись посміхнутись, хоч щоки ще тремтіли.

Медик кивнув, проте його погляд залишався настороженим. Він уже бачив, як шок змушує людей говорити “все гаразд”, коли вони стоять на межі паніки. Але сперечатися зараз не став — просто відійшов, даючи їй простір.

Айві ж кинула погляд на ховеркрафт — або, точніше, на те, що від нього лишилось. Корпус був перекошений, обшивка — подряпана, а деталі валялися всюди. Один із двигунів, схоже, відірвало: він лежав окремо, з-під корпусу ще тягнулись обірвані кабелі, з яких виривались іскри.

— Ой… — вирвалось у неї. — А що тепер…

— Та фіг з ним, з цим драндулетом, — розсміявся Брок, витираючи сажу з обличчя. — Хай Роберт шукає щось нове, нарешті нормальне!

Його сміх луною розлетівся по відсіку, але в ньому чулася легка нервовість. Айві кинула погляд на андроїда. Той стояв осторонь, здавалося — незворушний, але коли вона придивилась уважніше, помітила короткий рух брови, мікросекундну зміну у виразі обличчя. Сум. Ледь вловимий, але справжній.

Така ж реакція колись була в її батька — коли вона, ще малою, випадково розбила дорогий інструмент у його майстерні. Тоді він теж не сердився, не кричав, просто мовчки збирав уламки, і в очах блищала та сама мить приглушеного жалю.

Айві ковтнула клубок у горлі. Роберт тим часом різко обернувся.

— Потрібно провести повну діагностику всіх систем, — коротко кинув він до Еворана й дівчини.

Його голос був беземоційним, але кроки — швидкі, майже поспішні.

Айві та Брок миттєво рушили за ним, а Віктор кинув у слід:

— А інші як?

Ці слова вдарили, мов електричний розряд. Айві миттєво спинилась, серце стислося. "Як я могла про них забути?" — думка прорізала свідомість різко, як ніж. Перед очима мигцем пронеслись обличчя Сета, Лео, Дори — і разом із тим холодний страх.

— Та з ними все нормік, — відмахнувся Брок, намагаючись зберегти легкість у голосі. — Підземна частина витримає викид на раз-два.

— А наземна? — уточнив Віктор, стишуючи голос.

Еворан затнувся. Його посмішка ледь померкла.

— Ну… а наземна... не настільки функціонально-необхідна, — пробурмотів він, глянувши вбік.

Дівчина знову кинула погляд на ховеркрафт, а тоді на Брока.

— А ми летіли...

— Ні. Нажаль, ні. У Роберта не було часу гратись із поворотами та іншим, тому ми просто піднялись у повітря.