Розділ 5. Ритуал Пікала

Інженерка разом із Броком завантажувала величезні деталі. Дівчина з легким острахом спостерігала, як Еворан час від часу вибухав — то деталь була надто важка, то місця не вистачало, то Роберт втручався. Спершу вона намагалася його заспокоїти, але швидко зрозуміла, що повторити спокій Пікала їй не судилося.

— Та щоб його, в одну ходку не вліземо! — чортихався Брок.

"Мені здається, що навіть і у три це все не перенести", — подумала дівчина, дивлячись на купу металу розміром як два ховеркрафти.

— Ти що, не міг якийсь нормальний транспорт узяти, Роберте? — гарчав Еворан, тикаючи в андроїда.

— Ні. Це останній, що в мене залишився.

— Ну, то зберемо тобі потім якусь тачку, щоб ревіла! А то водиш це барахло! — зірвавшись на сміх, кинув Брок.

— Мені не потрібен наземний транспорт, — без жодних емоцій відповів Роберт.

— Скажи йому, Айві! Такому, як він, потрібна СПРАВЖНЯ МАХІНА! — обернувся до дівчини Брок. — Така, щоб двигун робив "РААААААР", і ще купа труб, з яких валить дим!

— І щоб залазити тільки через драбину, — сміючись, додала дівчина.

— НУ ОТ! НАВІТЬ ЦЯ МАЛА ШАРИТЬ! — підняв лапу Брок, очікуючи, що Айві дасть "п’ять".

Роберт просто продовжив завантажувати ховеркрафт, ігноруючи Еворана.

"Шкода, що батько цього не бачить... Йому б сподобався цей… дивак", — подумала дівчина.

— Гаразд, ліміт ваги, — зрештою сказав Роберт.

— Та який ліміт, тут ще це влізе! — заперечив Брок.

Але андроїд, не зважаючи на Еворана, просто сів у транспорт, кивнувши до Айві. Дівчина скинула плечима до Брока та зайняла місце водія.

— Та ну вас, — махнув рукою Брок і застрибнув на багаж. — Я тут поїду, не хочу сидіти з занудами в одній кабіні!

Айві з обережністю глянула на Роберта, але той нічого не сказав, тому дівчина приготувалася запускати транспорт.

Та раптом вибіг Віктор і крикнув у комунікатор:

— Зачекайте мене, я з вами!

— Ти не залишишся тут? — запитала дівчина.

— Ні, що мені тут робити? А вам ще Пола везти сюди, — він подивився на Брока, — я перевірю, щоб ви нічого не… — зробив паузу, — не нашкодили пацієнту.

Медик сів на заднє сидіння, і вони повільно рушили. Айві відчула, як керування злегка змінилося — ховеркрафт став помітно повільнішим.

— А скільки… до викиду? — з ноткою занепокоєння запитала дівчина.

— Три з половиною години, — спокійно констатував Роберт. — Цього часу має вистачити на дорогу.

Айві видихнула, і вони переїхали через купол, прямуючи до корабля.

***

Тим часом Лео продовжував лежати на дивані, поки Сет та Дора про щось розмовляли. Пікал кудись відлучився.

— Можливо, нам варто було поїхати з ними, — видихнув скаут.

— Думаєш, вони не впораються? — запитала Дора, відпиваючи чай.

— Я... впораються, — погодився Сет. — Але більше рук — краще?

— Не в цьому випадку, Сете. Можливо, я б могла бути корисною, але... — дівчина замовкла на мить. — Я не мала на увазі...

Скаут посміхнувся до неї.  
— Все гаразд. Я нічого не тямлю в таких технологіях — це факт.

Дора відвела погляд, ніби картала себе за ці слова.

— Тоді треба знайти, чим тут розважитись, — втрутився шахтар. — Лежати весь день — це, звісно, добре, але я так із нудьги помру.

— У твоєму стані лежати — найкраще, що ти можеш робити, — глянув на нього скаут.

— Та ну! Я себе добре почуваю, майже нічого не болить.

— Ключове слово — «майже», — важко видихнув Сет.

Шахтар лише махнув рукою й скочив із дивана, взявши напій. Від синьої рідини піднімалася напівпрозора пара, а запах нагадував щось дуже трав’яне. Він зробив м’який ковток, і на його обличчі миттєво з’явилася посмішка.

— Смачно, бляха!

— Це Смарагдова лупка, — обережно промовила Дора.

— Га? — подивився на неї шахтар.

— Трава, з якої цей чай. Вона злегка збуджує нервову систему. Працює не гірше за каву, — посміхнулась дівчина. — Мама кожного ранку пила це. Батько спеціально їздив за нею, бо на моїй планеті вона не росла.

Сет помітив, як у її погляді з’явилося щось тепле й людяне.  
— А твій батько...

— Помер. У битві за Орек-Ракі, — сумно відповіла дівчина.

Скаут нічого не сказав, лише мовчки опустив голову. У повітрі зависла тиха пауза, навіть Лео, який досить гучно сьорбав чай, тепер пив його мовчки. Дора хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі, мов важкий тягар.

Їм здавалося, що вони просидять так ще довго, але з-за дверей з’явився Пікал, закинувши собі за спину кошики. Він окинув групу поглядом і, здавалось, одразу зрозумів, що під час його відсутності щось сталося, але на обличчі миттєво з’явилася лагідна усмішка.

— Поки чекаємо — пропоную зайнятися чимось.

Він знову уважно оглянув усіх і вказав на сходи.

— На моїй рідній планеті є одна... традиція, яку я не повторював уже дуже давно.

— Традиція? — перепитав Лео.

— Так. Невеличка посвята. Зазвичай проходить на тринадцятий... — він на мить задумався, ніби намагаючись підібрати слово. — Турн. Тринадцятий Турн з моменту народження.

Пікал вказав на кошики на своїй спині, а потім із невеликого наплічника дістав маленькі зелені кульки.

— Тут, звісно, немає всіх необхідних рослин, — сумно продовжив він. — Але я завжди вмів мислити нестандартно.

Він дав кожному по кульці. Вона була легка, але металева. Холодна, злегка шорстка на дотик.

— Вони зроблені з особливого металу. Він реагує на вашу... душу.

Лео хмикнув, але грізний погляд Кріі миттєво осадив його. Шахтар відчув, ніби той може вбити його просто поглядом.

— Тож завдання наступне. Наверху — великий вибір квітів. Ваша задача — збирати ті, кольору яких буде ваш шар. А потім я кожному розповім, що обрані квіти означають.

Дора кивнула, а Лео з нерозумінням втупився в метал. І той просто на його очах змінив колір — став глибоко чорним.