Розділ 3. Терорист і садівник

Купол виявився далі, ніж виглядало спершу. Таймер невпинно йшов до нуля, змушуючи Айві нервувати. Дівчина спершу постійно відволікалась на цифри, через що ледь не вилетіла у провалля, яке різко зʼявилось посеред цієї пустки.

Після цього, чортихаючись, вона вимкнула всі індикатори скафандра, коли на таймері залишалось 1:52:17.

— Я не хочу нагнітати, але купола щось не видно вже, а ми майже годину зʼїжджаємо з цього пагорба... — озвався Лео.

— Я не можу швидше! — крикнула Айві.

— Залишилось близько двадцяти хвилин, — холодно прокоментував Роберт.

— Мені здається, ти це вже казав… хвилин тридцять тому! — не зупинявся шахтар.

Андроїд нічого не відповів.

Пейзажі стали одноманітними, лише величезні гори помалу наближались, створюючи дивну ілюзію.

Лео продовжував бурмотіти, що можна було сісти і поближче до купола, а Роберт лише холодно відповів: "Ми сіли на оптимальній відстані".

Врешті-решт вони знову побачили купол, піднявшись на чергову висоту. Він був уже зовсім близько, і Айві, полегшено видихнувши, послабила темп руху.

Коли купол виринув зовсім близько, стало видно, що його поверхня не була гладкою. Енергетичне поле тремтіло й пульсувало, немов жива оболонка, а по ньому безперервно бігли тонкі світлові хвилі. Вони розходилися колами, то зникаючи, то знову спалахуючи, ніби вода після кинутого в неї камінця.

За прозорим шаром відразу впадало в око інше: зелень. Справжня, соковита, не схожа на штучні оазиси станцій. Кущі, в’юнкі пагони й темні плями дерев пробивалися до світла. Порівняно з потрісканим камінням під двигунами ховеркрафта це виглядало майже неправдоподібно — як клаптик чужого світу, відірваний від планети й законсервований усередині.

— Серйозно? Тут ще щось росте? — Лео примружився, ніби боявся, що це лише марево від спеки.

Айві, навпаки, підвелася трохи зі свого місця, уткнувшись обличчям у шолом. В її голосі прорізалось щире захоплення:  
— Це… справжні рослини. Живі.

Дора лише мовчки дивилася вперед, не відриваючи погляду. В її очах майнула тінь, наче спогад давнього минулого.

Раптово, посеред цього оазису, вистрибнула невисока істота. На її голові було щось схоже на шолом, а в руках — велика ракетниця, непропорційна цьому тілу. З-за спини виднілись додаткові маніпулятори, які тримали ще пару пістолетів, а навколо пояса — десяток гранат.

— А НУ СТОЯТИ! — донісся різкий, злегка роботизований голос, ніби крізь динаміки. — НАБЛИЗИТЕСЬ ЩЕ ХОЧА-Б НА МЕТР — НІЧОГО ЖИВОГО ВІД ВАС НЕ ЗАЛИШУ!

Айві різко вдарила по гальмам, і ховеркрафт буквально звалився на землю, підкинувши всіх, хто сидів в кабіні.

За мить поруч із цим психом зʼявилась інша істота — висока і струнка. Схожа на коня, але з тулубом, що піднімався вище. Її шкіра мала світло-сірий, майже перламутровий відтінок, у глибині якого тремтіло легке сяйво, наче вона вбирала кожен промінь червоного сонця. Великі чорні очі дивилися спокійно й холодно, ніби крізь простір. Рухи — плавні й економні. Навіть плащ на її плечах здався частиною ритму купола, а не звичайним одягом.

— Брок, досить, — пролунав спокійний голос. — Як ти хочеш завести друзів, якщо будеш стріляти в кожного, хто наближається?

— ЯКІ ТУТ МОЖУТЬ БУТИ ДРУЗІ, — не вгамовувалась низька істота, голос якої дрижів на межі гніву й азарту. — ВОНИ ЖЕ МОЖУТЬ БУТИ ШПИГУНАМИ, АБО ПРОСТО ПРИЇХАЛИ ПО НАШІ ГОЛОВИ!

Висока істота лише злегка нахилила голову, погляд її не змінювався. Рука, що торкнулася плеча божевільного, була тепліша, ніж можна було очікувати від її зовнішності; дотик — короткий, владний, достатній, щоб зупинити.

— Якби вони хотіли нас вбити — явно не виконували б твої накази, — тихо промовив здоровань.

Поки двоє сперечалися, решта команди застигла. Лео зтиснув рукоятку сидіння, очі розширились, і в них пробіг суміш цікавості й побоювання. Айві ще тримала долонею шолом, і в її погляді грало захоплення — дивакуваті технології, саморобна зброя. Прямо як в її лабораторії!

Потім з кузова ховеркрафта підвівся Роберт. Він рівно випростався, і його силует здавався суворішим на фоні соковитої зелені. Прямо і без зайвих рухів він глянув у ті великі чорні очі.

— Привіт, Броке, — озвався він.

— ОГО! ТИ ЩЕ БЛЯХА ЖИВИЙ! — викрикнув той. — А чого не кажеш, що це ти?

— Мені було цікаво, — з натяком на емоції відповів Роберт. — Ми можемо пройти?

— А, так! — посміхаючись відповіла істота. Вона різко сіпнулась, скидаючи маніпулятори, та відкинула зброю кудись вбік.

— Ну і друзі в тебе, Роберте... — видихнув Лео.

— Айві, проходь через купол на мінімальній швидкості, — ігноруючи шахтаря, відповів Роберт.

Дівчина зависла на мить, все ще думаючи про зброю цього Брока, але за декілька секунд обережно підняла ховеркрафт в повітря та перетнула енергетичне поле. Коли транспорт вперше торкнувся його — інженерка відчула, як той ніби вперся об щось, і їй довелось піднажати, щоб той продовжив рух.

"Ось чому повільно. Напевне, якби ми їхали швидше — просто розбились би", — проскочило в її голові.

Енергетичний щит окутує весь ховеркрафт, ніби мильна бульбашка. З кабіни цього не було видно, а от Сет побачив, як поле за секунду розтягнулось по корпусу. Роберт на мить смикнувся, ніби від удару електричним струмом.

— Все гаразд? — перепитав скаут.

Андроїд повільно розплющив очі. Їхній відтінок знову змінився — тепер у глибині миготіли тонкі іскри, схожі на відблиски того ж самого поля.

— Так. Налаштувався на хвилі поля, — відповів Роберт.

Проїхавши кілька метрів углиб, Айві зупинила транспорт. Не виглядало, що тут є особливе місце для парковки, головне, про що думала дівчина, — не пошкодити рослини.

Брок різко вскочив на кузов і буквально застрибнув на Роберта.

— Давно не бачились! — радісно викрикнув він. — Я думав, ти вже того...

— Броке, — розсміялась інша істота. — Не варто чіплятись до нього.