Розділ 2. Хадесія

— От-от буде викид, — промовив Роберт. — Система гравітаційної стабілізації може вимкнутись на короткий період часу.

Команда втиснулась в крісла, а андроїд увімкнув зображення зовнішнього космосу. 

На екранах було видно, як карлик уже «набирав подих». Уздовж видимого краю зорі пробігли тьмяні зморшки — ніби хтось зсередини натис на тонку плівку. На короні спершу з’явилися крихітні завихрення, ледь помітні світлові вали, що бігли дугою. За кілька секунд вони зросли, зчепилися одне з одним і перетворилися на буревії плазми: спіральні язики, що скручувалися й розкручувалися, як пружини.

Частини диска не було видно — корабель уже «пірнув» у тінь планети, але ореол палав, наче коло вогню. Лімб світився неприродно рівним кільцем, і навіть темний силует Хадесії не гасив того сяйва: корона переливалась, ніби глибинна тріщина у самому світлі.

— Фіксую передспалах, — холодно озвався Роберт. — П’ять… чотири…

На містку коротко мигнули індикатори. Підлога легенько «попливла» — стабілізація ковзнула на долю секунди. Дихання в кожного неначе вирівнялось з ритмом зорі.

— Три… два… один.

Спершу — тиша. 

А потім сам космос, здавалося, хруснув. Край ореолу спалахнув, і з корони вирвалося сліпуче біло-червоне лезо. Гігантська дуга плазми піднялася над диском, розтягуючись на тисячі кілометрів. Її було видно неозброєним оком: чиста геометрія сили, що вивертає простір. За мить ударна хвиля ковзнула по краю планети — тонкий серпанок атмосфери спалахнув примарним сяйвом, наче холодна полярна завіса.

Корабель здригнувся, корпус тихо загудів, мовби хтось провів долонею по струнах. На панелях побіг «сніг» перешкод, звук із динаміків перейшов у сухе потріскування.

— Електромагнітний фронт, — відзначив Роберт. — Стабілізація в нормі.

За планетарним лімбом дуга ще мить висіла в порожнечі, тоді, наче втомившись, обвалилася назад на зорю, розсипавши навсібіч каскад іскор — дрібних протуберанців. Ореол повільно потьмянів, але в глибині було видно, як поверхня карлика продовжує «дихати», збираючи наступний удар.

— Вікно відкрите, — констатував Роберт. — Готуємось до входу в атмосферу після стабілізації плазмового фону.

— Не так і страшно, — усміхнувся Лео.

— По моїм даним — це був викид Другого Рівня, — холодно відрізав Роберт.

— Це було... гарно, — озвалась Айві.

***

Корабель знову ожив, індикатори засвітилися рівним світлом, і корпус, злегка здригнувшись, почав змінювати курс. На екранах з’явився силует планети, що невблаганно наближався. Пустельна куля із потрісканою поверхнею оберталася повільно, але з кожною хвилиною займала все більше простору перед очима.

— Одягніть скафандри, — сухо промовив Роберт.

Його слова не потребували пояснень. Атмосфери майже не було, а те, що лишалося, не підходило для дихання. Команда мовчки виконувала наказ, і лише скрегіт застібок та клацання герметичних замків порушували тишу.

Корабель труснуло ще раз, уже від тертя об залишки атмосфери. Це було майже непомітно — невелике тремтіння, ледь чутний гул, але всі відчули його. Екрани передавали, як уламки скель і темні кратери на поверхні ставали дедалі чіткішими. Декілька хвилин — і пейзаж уже заповнив увесь огляд.

Посадка виявилась напрочуд гладкою. Ні ударів, ні різких маневрів — лише м’який поштовх, коли опори торкнулися ґрунту. Роберт не зводив погляду з панелей, його пальці рухалися точними ривками, завершуючи посадкову процедуру.

Корпус ще кілька секунд тихо постогнував, ніби відпускав напругу. У вікнах танцювали дрібні піщинки, повільно осідаючи на скло. В підлогу глухо перекочувалась вібрація, схожа на далекі удари барабана, а в повітрі відчувався різкий запах нагрітого металу.

— Чотири години сімнадцять хвилин до наступного викиду, — прокоментував він. У кожному скафандрі на внутрішніх дисплеях з’явився таймер, відлічуючи секунди.

Він зробив крок убік і встав на станцію зарядки. Ледь чутний розряд пройшов корпусом андроїда, і на мить корабель потонув у пітьмі. Лампи згасли, екрани втратили сигнал, навіть вентиляція завмерла.

— Що за… — вирвалось у Лео.

Та за кілька секунд усе повернулося: світло спалахнуло, системи ожили. Роберт розплющив очі — але вони вже світилися іншим відтінком, блакитно-зеленим, холоднішим і водночас глибшим. Його рухи стали плавнішими, позбавленими колишньої механічної різкості.

Він на мить затримався, переводячи погляд із одного на іншого. Здавалося, що він не просто дивиться, а налаштовує зір, звіряючи отримані параметри з живими обличчями. Потім підняв руки, стиснув і розтиснув пальці, пробуючи моторику.

Айві мимоволі затримала подих. У її голові майнула думка: "ніби він… оживає?" Машина, що завжди була для неї холодною, зараз виглядала інакше — більш схожою на людину. І від того було водночас лячно й захопливо.

— Гаразд. Тепер на ховеркрафт, — промовив Роберт, покидаючи місток.

— А корабель? — перепитав Сет.

— І що з Полом? — уточнила Айві.

— Залишаємо судно тут, — відповів Роберт, навіть не повернувшись. — Спершу потрібно зустрітися з Броком.

— А не можна одразу до нього кораблем? — тривожно запитав Лео. — Якось ця планета не викликає… довіри.

— Ні, — холодно відрізав андроїд і зник за дверима.

— Чудово... — пробурмотів Лео і побрів за ним, шаркаючи ногами так, ніби йшов на страту.

Сет на мить затримав погляд на капсулі Бродеріка. Потім важко видихнув і пішов услід.

Віктор у цей час допомагав Дорі натягнути скафандр. Він ще раз нахилився до неї, знизивши голос:  
— Ти впевнена, що не краще залишитися тут?

— Ті ін’єкції… Мені майже не болить. — Дівчина твердо похитала головою.  

Медик стиснув щелепи, але не здавався:  
— Хтось має лишитися з Полом.

— От ти і залишайся, — різко відказала Дора. Її пальці ковзнули по застібці, і вона глухо фиркнула: — Який сенс від мене тут, якщо я навіть не можу нічого для нього зробити?