Розділ 1. Уламки та тіні

На містку стояла важка тиша. Кожен боявся її порушити.

Металеві стіни здавалися ще холоднішими, ніж зазвичай. Лампи над головою ледь гуділи, відкидаючи жорстке світло на бліді обличчя. У повітрі відчувалася напруга, наче статична електрика перед грозою.

Сет, спершись на кріокамеру Бродеріка, вдивлявся в екрани. У голові крутилися спогади з бази, думки про людей там. Обличчя спалахували уривками пам’яті — короткі розмови, сміх у коридорах, тіні вогню під час атаки. І тепер… лише уламки планети.

— На кораблі були люди, — раптово озвався Роберт, який досі стояв нерухомо.

Його голос прозвучав так глухо й відсторонено, що наче не він, а сам корабель промовив ці слова.

Усі погляди команди звернулися до нього в очікуванні продовження. Та він мовчав, витримуючи паузу.

— Що ти маєш на увазі?! — не витримала Айві, вигукнувши майже криком.

Вона сиділа на холодному металі, а її руки нервово крутили якусь деталь, з якою вона досі бавилася. Сльози блищали в її очах у світлі моніторів, і кожне клацання дрібної запчастини в руках здавалося надто гучним у цій тиші.

— Я провів сканування перед їхнім стрибком, — нарешті продовжив андроїд. — Дані не надто точні, але я зафіксував близько тридцяти тисяч осіб.

— ТОДІ СТРИБАЄМО ЗА НИМИ! НАМ… — голос Айві зривався на крик і сльози.

— Ми не можемо.

— ЯК ЦЕ — НЕ МОЖЕМО?! ЦЕ Ж ТВІЙ КОРАБЕЛЬ!

— Він має лише варп-двигуни, — холодно перебив Роберт. — Навіть якби у мене були стрибкові — я не встиг проаналізувати, куди вони направились. Лише приблизний напрямок.

— І що тепер? — озвався Сет.

Роберт повільно обернувся до нього й довго вдивлявся, ніби оцінював. В його темних зіницях відбивалося світло панелей, і в цю мить він виглядав не як союзник, а як суддя.

— Що тепер, Роберте? — повторив скаут, стискаючи кулаки.

Андроїд різко рвонувся вперед, наблизившись майже впритул. Здавалося, ще мить — і він штовхне Сета, та замість цього його долоня лягла на кріокамеру. Команда завмерла, чекаючи відповіді.

— Гаразд. Потрібно модифікувати корабель, — нарешті сказав Роберт. — А вже потім шукати те судно.

— Модифікувати? — Айві схлипнула, але в її голосі вже прозвучала цікавість.

— Так.

— Тут? — уточнив Сет.

Роберт проігнорував запитання й рушив до виходу.

— Куди ти?! — гаркнув скаут.

— Перевірю двигуни. Треба бути впевненим, що вас не випалить під час наступного стрибка, — кинув андроїд, навіть не обернувшись.

Він йшов швидко — і за мить зник у коридорі, залишивши команду в гнітючій тиші.

Ще кілька хвилин ніхто не проронив ні слова. Нарешті Сет тяжко видихнув:

— З ними все гаразд, — його голос звучав менш упевнено, ніж зазвичай. — Повинно бути.

— Але що це за корабель? — зірвалась Айві.

Віктор стояв мовчки, притримуючи Дору. Він прибіг сюди майже одразу після крику, та дівчина зупинила його вигуком і попросила донести її. Медик здивувався, як у неї знайшлися сили на той різкий голос, але нічого не сказав. Просто підхопив на руки й приніс на місток. 

— Можливо, їх хтось забрав? — з надією промовив Лео.

— Хто? — не переставала сипати запитаннями Айві.

— Поняття не маю. Добрі самаряни… чи як там.

— Хто-хто? — перепитала інженерка.

— Та не знаю. Колись чув такий вираз, — зніяковіло скинувши плечима відповів шахтар.

Айві покосилась на нього, але нічого не додала.

— Що взагалі могло статись з планетою? — неочікувано озвалась Дора. — Це схоже...

Та вона урвала себе на півслові. Її пальці стиснули край крісла так сильно, що побіліли кісточки. Вона дивилась кудись повз екрани, наче бачила не їх, а щось давно поховане у пам’яті.

— На що? — запитав Сет.

— Зброю Скрадів, — ковтаючи тихо промовила Дора.

Напруга згусла, мов холодне повітря перед бурею. На очах Айві знову виступили сльози, скаут важко ковтнув, наче повітря раптом стало густим, а Віктор просто стояв мовчки, втупившись в екран. 

Тиша давила сильніше за будь-який крик: чути було лише легке потріскування старих панелей і далекі звуки систем життєзабезпечення.

— Ви ж не думаєте... — слова Айві зависли, наче вона не змогла вимовити решту.

— Ні. Роберт сказав, що на судні люди... — перебив Сет. — Можливо... це наші.

Він намагався звучати впевнено, але кожен відчував — це були радше слова віри, ніж факт.

— І ми далі просто сліпо віримо Роберту? — озвався Віктор. Його голос був сухим, без жодної емоції. — Він явно знає більше, ніж говорить.

— Не схоже, що у нас є вибір, — видихнув Сет, стискаючи кулаки. — Він єдиний, хто може хоч якось допомогти.

— Або він і став причиною цього, — знизав плечима медик.

— Що… що ти маєш на увазі? — Айві підвелась, її руки мимоволі стиснули деталь, яку вона досі крутила.

— Варп стрибок. Хто зна як він працює.

— Тоді чому корабель полетів тільки зараз? — різко втрутився Сет.

— Перевіряв, що сталось, — так само спокійно знизав плечима медик.

— Ти завжди мусиш бути таким песимістом?! — вигукнула Айві, і її голос зірвався на надрив.

Віктор стиснув щелепу. Було видно, що він ось-ось щось скаже, але врешті лише важко ковтнув і замовк.

— Досить, — гаркнув Сет дивлячись на медика. — Чекаємо Роберта.

Айві аж сіпнулась від тону скаута, а Віктор лише невдоволено промичав щось. 

— Я у медвідсік, — кинув медик. — Перевірю як Пол. 

Він розвернувся різко, його кроки гучно відлунювали по містку, наче нагадування, що кожен у цій команді тримає в собі більше, ніж готовий показати.

— Та ну, може то якийсь круїзний лайнер забрав? З баром, басейном і програмою «виживи після апокаліпсису», — спробував пожартувати Лео.

Айві пирхнула крізь сльози, Сет тільки зітхнув, і навіть Дора ледь помітно усміхнулась. Напруга на мить відступила, залишивши в повітрі крихітний шматок тепла.