Розділ 50. Фінал

Вже за кілька годин Роза стояла посеред кухні, спираючись на стіл. Поруч кілька андроїдів переносили величезні контейнери під пильним наглядом Роберта.

Дівчина мовчки розглядала команду. Погляд затримався на Лео, після чого ковзнув до Айві. Та раз по раз поглядала на андроїдів і Роберта, ніби намагаючись підслухати, що вони кажуть, або зрозуміти, як вони працюють. 

Віктора тут не було. Медик не горів бажанням розмовляти з Розою і буркнув, що має пацієнтів.

Сет не зводив очей із дівчини, вивчаючи кожен її жест. Вона трималась спокійно: стояла, злегка опираючись на стільницю, з рівним обличчям і ввічливою, майже теплою посмішкою. Здавалося, вона повністю володіє собою. Та Сет бачив більше.

Її пальці мимоволі стискались у невидимому ритмі. Ледь помітно напружувалась щелепа, коли згадувалося слово “корабель”. Погляд тьмянів щоразу, коли хтось говорив про поранених. І ще - занадто швидке моргання. Майже як рефлекс. Наче вона намагалася стерти з пам’яті щось зайве - або сховати.

Зрештою Роза повільно видихнула і заговорила тихо:

— Мені шкода, що вас так потріпало.

Відштовхнувшись від стільниці, вона підійшла до Лео, що сидів за столом.

— Я не знала, що на тому кораблі є щось, що може становити таку небезпеку, — продовжила вона. — Але я рада, що з вами все гаразд.

— Гаразд? — прогарчав Сет. — Пол без свідомості, у Дори переламані ребра, Лео ледве ходить.

— Та нормально я ходжу, — пробурчав шахтар.

Сет зиркнув на нього сердито, але повернувся до Рози:

— Ми хотіли б почути, що це взагалі було.

— Ем... — зніяковіло промугикала вона. — То не зовсім моя справа, чесно. Все, що знаю - Фаари щось там досліджували.

Сет і Лео майже одночасно скептично зітхнули, втупившись у неї.

— Та правда, — нервово усміхнулась Роза. — Я, в цілому, не дуже люблю цих довгоголових. Вибачте.

Скаут вдивлявся у дівчину ще декілька секунд.

— Гаразд. Не знаєш - то не знаєш, — нарешті буркнув Сет.

Роза коротко посміхнулась і підійшла до одного з ящиків, який щойно приніс андроїд. Швидким рухом відкрила його й витягла кілька скляних пляшок.

— Давайте краще про щось приємне? — вигукнула вона з майже щирою усмішкою. — У мене є дещо справді особливе.

— Ти справді думаєш, що алкоголь покращить нам настрій? — буркнув Сет.

— А я, взагалі-то, не проти, — втрутився Лео. — Що цього разу?

— S-42.

— І його зробили гіперрозумні миші, так? — усміхнувся Лео, ковтаючи сміх.

— Ага, допоки чекали відповідь від тої залізяки, — сміялась дівчина. — А якщо серйозно - поняття не маю. Але це особливо добре заходить ось з цим.

Роза дістала невеликий металевий контейнер, схожий на міні-холодильник, і неквапом підійшла до столу. Відкривши його, вона витягла кілька маленьких зелених дисків і простягла один Лео.

— Під язик і швидко запий, — коротко сказала вона.

Лео навіть не задумався. Узяв капсулу і точно виконав інструкції.

Декілька секунд він не відчував нічого. Лише холодний присмак м’яко розтанув у роті. Але вже за мить усе змінилося.

Вдарило різко. Немов хтось стукнув зсередини по черепу. Хвиля тепла пульсувала в мозку, а потім з шаленою швидкістю кинулась донизу, прокочуючись хребтом. Лео зойкнув, але не від болю, а радше від здивування. Його тіло ніби охопило м’яке електричне поле: кожен нерв прокинувся, завібрував, напружився в очікуванні.

Збудження пройшло всім тілом - від потилиці до плечей, від грудей до стегон - і дійшло до кінчиків пальців на ногах. У ту ж мить усе раптом розслабилось. М’язи втратили тонус, думки - вагу. Світ сповільнився, став м’яким, затишним. Його тіло осіло у стільці, наче потонуло в теплій воді. Очі самі собою злегка примружились.

Він посміхнувся.  
Без жодної причини. Просто... було добре.

Ефект тривав усього кілька хвилин, але відчуття - наче пережив щось більше, ніж просто ковток.

— ЦЕ БУЛО НЕЙМОВІРНО, — гучно додав він.

Роза щиро розсміялась і кинула погляд на Сета.

— А ти, дідугане, хочеш?

Той лише похитав головою і буркнув щось на кшталт : "Ага, ще цього нам не вистачало тут".

— Зануда, — кинула дівчина й, посміхаючись, витягла наступний диск.

***

Айві тихо сиділа поруч і майже не звертала уваги на людей довкола. Вона сподівалася, що Роберт ось-ось підійде до неї та попросить про допомогу, але, схоже, це були лише мрії.

Інженерка лише злегка сіпнулась після викрику Лео, але швидко знову поринула у свої думки.

"Можливо, мені вдасться прослідкувати за його роботою?" — думала вона. — "Ага, звісно. Він же точно не захищає свою секретну технологію. Дуже розумно, Айві."

Вона кинула погляд на іншу частину групи й, ледь чутно зітхнувши, повільно рушила в коридор. Серце билося частіше, кожен удар відлунював у голові, змішуючись із рівномірним гулом вентиляції. У момент, коли вона вже майже зникла за кутом, відчула на собі погляд Сета. Посміхнулась йому - і одразу зникла з поля зору.

Айві обережно рушила до медвідсіку.

Віктор сидів усередині й про щось розмовляв з Дорою. Інженерка прослизнула повз, намагаючись рухатись якомога тихіше.

Пройшовши ще кілька метрів, дівчина майже дійшла до дверей, у які роботи заносили ящики. Роберт стояв прямісінько перед ними. Нерухомо, немов статуя. Але щойно інженерка зробила ще крок - той різко обернувся до неї:

— Чимось можу допомогти?

— Е... ні, — зашарілась дівчина. — Просто проходила повз.

Роберт уважно глянув у її очі й коротко посміхнувся.

— Ваша допомога тут не потрібна. Попрошу вас покинути цей коридор.

Він промовив це холодно, з тим самим скляним поглядом. Айві відчула, як тонка хвиля холоду пробігла вздовж хребта, змусивши плечі мимоволі напружитися. Наче повітря в коридорі стало густішим і холоднішим. Вона ковтнула слину, уникаючи його погляду, й кивнула. Кроки раптом здалися надто гучними, а кожен рух - занадто помітним, ніби він бачив її навіть тоді, коли вона відвернулась.