Розділ 49. Останній ривок

Сет сидів у кріслі пілота, втупившись у монітори, очікуючи сигналу від Роберта. Його думки кружляли, мов рій ос, не даючи ані хвилини спокою.

"Чи варто розповідати Роберту про те, що було на кораблі? Чи знав Містер? А Роза? Що це взагалі було?.. Чи варто цим забивати голову? Як Бродерік? Як решта на базі?.."

Цей вихор не вщухав уже кілька годин. Погляд Сета ковзав від корабля Роберта, що мовчазно завис у повітрі, до Віктора, який періодично заходив у відсік, щось бурмотів собі під ніс і знову йшов до інших.

Час розтягнувся. Кожна хвилина здавалася годиною. Але нарешті - короткий писк комунікатора пронизав тишу. Це був, мабуть, найсолодший звук, який чув скаут за останню добу.

— Вітаю. Системи корабля в нормі. Рівень радіації знизився до прийнятних показників, — пролунав знайомий холодний голос Роберта. — Чекаю вас на борту, якщо бажаєте.

— Прийнятних - це безпечних, так? — уточнив Сет, злегка насупившись.

— Так. Додатково - я приготував для вас чудову грибну юшку, — додав андроїд.

Сет полегшено видихнув. Він не довіряв Роберту. Але навіть із врахуванням цього — на його кораблі було значно безпечніше. І шанси Пола вижити там теж були значно вищими.

Скаут вийшов у загальний відсік. Разом із Віктором вони обережно розбудили команду.

— Враховуючи тунель між шлюзами я не став би мучити Дору з скафандром, — буркнув медик. — Рухаємось одразу до медвідсіку. Підлатаємо кожного, по черзі.

Лео, зморений, з поглядом повним болю й розчарування, спробував допомогти Дорі піднятись, але ледь не впав сам - біль у нозі дав про себе знати ще сильніше.

— Дідько, — зціпив він зуби.

Дора винувато подивилась на хлопця, і тихо промовила :

— Вибач.

Айві без слів підійшла й підтримала шахтаря. Вона була значно нижчою, але тримала Лео з усіх сил, напружуючи кожен м’яз. Хлопець лише подивився на неї, слабко посміхнувся, але нічого не сказав.

Сет, разом із Віктором, накинув Пола собі на спину, після чого медик підхопив Дору, і команда рушила через вузький, але чистий тунель, що проклав Роберт.

Андроїд уже чекав біля шлюзу. Його погляд ковзнув по кожному з них - з точністю медичного сканера. Але найбільше вразило Айві й Віктора інше: він виглядав абсолютно так само, як під час першої зустрічі. Жодної подряпини, жодного натяку на обгорілу шкіру чи пошкодження. Ніби нічого не сталося. Ідеальний. Непорушний. Холодний.

— Ваш фізичний стан далекий від оптимального, — промовив він нарешті.

— Цк, — цокнув Віктор. — То краще допоможи.

Айві не могла відвести від нього очей.

"Він… відновився? Регенерував? Що він таке?.." — питала вона себе, але промовчала.

Роберт злегка нахилив голову набік. Його обличчя на мить змінилося - з’явилось щось схоже на посмішку. Потім він простягнув руки вперед, долонями догори, ніби чекав, що йому щось передадуть.

Команда пройшла повз нього мовчки. Навіть не глянувши. Роберт ще кілька секунд стояв, немов завмерши, а потім розвернувся і рушив за ними.

Шлюз корабля був абсолютно чистим. Жодної тріщини, сліду вибуху, навіть подряпини. Ніби нічого не було.

"Як він взагалі міг відновити корабель?", — продовжувала дивуватись Айві.

До медвідсіку вони йшли мовчки. У групи не було жодних сил на розмови, а Роберт, можливо, зрозумів що тут не час щось коментувати. Або просто думав про щось своє.

Поклавши Пола та Дору на медичні койки, Сет першим ділом розвернувся до Роберта і запитав :

— Де Бродерік?

— У кріокамері, як я і повідомляв, — без емоцій відповів той.

— Я хочу його бачити, — зробив крок уперед Сет.

Погляд Роберта став ще холоднішим. Але через секунду він знизав плечима:

— Ходімо. Він на мостику. Там не було перебоїв з живленням.

Він різко розвернувся й попрямував уперед. Сет кинув через плече:

— Вікторе, пере...

— Я знаю, — перебив той. — Займусь пораненими. Тут більше можливостей.

Сет вдячно кивнув і жестом покликав Айві. Дівчина хутко наздогнала його. Йдучи слідом за Робертом, вона на мить глянула на кімнату, де ще кілька годин тому екстрено ремонтувала корабель.

— Він був у значно гіршому стані... — прошепотіла вона.

— Що? — перепитав Сет.

— Роберт… поремонтував його. Або… корабель сам… — голос Айві звучав приглушено й невпевнено. У ньому змішалося все: подив, тривога, невловима підозра — і глибока зацікавленість.

Сет кинув на неї короткий погляд, але промовчав.

"В мене немає ані бажання, ані сил зараз це досліджувати", — подумки відмахнувся він.

Мостик виявився ще в кращому стані, ніж очікувала Айві. Здавалося, що він виглядав навіть репрезентативніше, ніж під час першої зустрічі. Уздовж правої стіни стояла кріокамера - схожа на ту, в якій лежала Дора, але більша й обладнана кількома екранами, підключеними до неї.

Сет одразу пришвидшив ходу й підійшов ближче, намагаючись через скло роздивитися фігуру всередині. Обличчя було не видно, лише розмитий силует, що віддалено нагадував молодого скаута. Роберт повільно наблизився й торкнувся одного з найближчих екранів.

Той спалахнув світлом, і вже за мить на ньому з’явилися десятки показників і статусів.

— Він у безпеці. Камера не змогла повністю нейтралізувати радіацію, тому йому потрібен час на відновлення, — промовив Роберт. — Але я вас запевняю: з ним усе буде гаразд.

Сет переводив погляд із цифри на цифру. Більшість з них нічого йому не говорили.

"Схоже, він живий", — мимохідь подумав він.

— Коли його можна буде розбудити? — запитав Сет.

— Я б не радив робити це раніше, ніж через десяток циклів, — відповів Роберт, як завжди, холодно.

Сет тяжко зітхнув і прискіпливо поглянув на андроїда. Щось у ньому насторожувало. Інтуїція наполегливо шепотіла про небезпеку, але розум волів її ігнорувати.

— Ти впевнений, що з ним усе буде добре? — уточнив він.