Розділ 48. Цикл, що змінив усе

— То... ми будемо розповідати про Роберта? — озвалась Айві, коли вони вже майже дістались до штурмовика. Її голос звучав тихо, ніби вона боялась порушити крихку рівновагу тиші після всього пережитого.

— Ти про що? — здивовано запитав Віктор, поглянувши на неї з-під шолома.

— Ну... про його "регенерацію", — невпевнено кинула дівчина, злегка знизуючи плечима. — Це ж... не зовсім нормально, еге ж?

— А що тут розповідати?

— Це було дивно. Я такого ще ніколи не бачила... навіть у його документації, — в її голосі відчувалось збентеження, змішане з цікавістю та тривогою.

— А ти багато чого бачила з його технологій? — спокійно відрізав медик.

— Ну... ні, — зніяковіло відповіла вона, потупивши погляд. — Але це все ще якось...

— І що ми скажемо? — перебив її Віктор. — "Він регенерує"? Ну і що з того? Хіба після всього, що ми вже бачили — це дійсно шокує?

— Можливо, ти й правий... — пробурмотіла вона.

— Хочеш — розповідай, — втомлено зітхнув Віктор. — Але, як на мене, це нічого не змінить. Людям байдуже, поки це не стосується їх безпосередньо.

Зайшовши до штурмовика, вони швидко зняли скафандри і влаштувались на тісному мостику, щоб не турбувати Пола та Дору.

— Нам би влаштувати якесь місце для зборів, чи що, — пожартував Лео. — Точно! Треба кухню.

— Кухню? — перепитав Віктор.

— Ага! Уяви: і плани можна будувати, і пожерти щось. Зручно ж! — засміявся шахтар.

— Що там у Роберта? — ігноруючи жарт, запитав Сет.

— Ми запустили процес... Але кораблю сильно дісталось, — почав медик. — Він каже, що за кілька годин усе буде готово...

— Але? — уточнив Сет.

— Я не впевнений. Перед тим як переходити на його корабель — я б спершу оглянув його.

— Гарна думка, — схвально кивнув скаут. — Скільки потрібно часу на цю "очистку"?

— Кілька годин. Точніше не скажу — він не надто полюбляє вдаватись у деталі, — знизав плечима Віктор.

— То в нас знову вільний час? — потягуючись, озвався Лео. — То я можу ще поспати?

Сет кинув на нього втомлений погляд і, важко зітхнувши, коротко кивнув.

— А що? — з невинною усмішкою кинув шахтар. — Роберт уже тут. Мені здається, ніяка зовнішня загроза нам більше не світить.

— Окрім самого Роберта, — скептично додав медик.

У повітрі зависла секундна тиша.

Слова Віктора, хоч і кинуті з буденною холодністю, прозвучали, як постріл. У цій простій фразі вчувалась загроза - глуха, невимовна, але відчутна на рівні інстинктів. Здавалося, кожен у приміщенні на мить замислився.

Тишу порушив голос Айві:

— Якщо вже все - я теж піду посплю... — мовила вона, ліниво потягуючись і ховаючи знервованість за вдаваною байдужістю.

Не чекаючи відповіді, інженерка розвернулась і неквапливо рушила до свого ліжка, залишивши Сета й Віктора сам на сам.

Скаут мовчки провів її поглядом, а потім перевів очі на медика. Той сидів, злегка зсутулившись, поклавши руки на коліна, і дивився кудись у підлогу.

***

Лео одразу занурився в сон, щойно його голова торкнулась краєчка подушки.

Саймон і Натаніель вже почали спуск. Артемідас стояв трохи осторонь, ближче до вузького проходу. Артур, як завжди, з байдужею цікавістю розглядав простір довкола.

Мел та Лео тримались трохи збоку. Хлопець обережно зірвав один з грибів і крутив його в руках, спостерігаючи, як той дивно переливається синюватим світлом.

— Як думаєш, він смачний? — озвався він з напівусмішкою.

— А ти думаєш, що нам ніколи їх не давали? — розсміялась Мел, злегка штовхнувши його ліктем.

— Ну... Я особисто не бачив, щоб з таких щось готували, — кинув хлопець, підносячи гриб до носа. — Пахне прикольно. Щось дуже солодке.

Дівчина нахилилась ближче до його руки, ніби хотіла теж понюхати… але замість цього раптово облизала гриб. Потім демонстративно скривилась і почала плюватись.

— Фу, гидота! — відкашляючись, промовила вона, сміючись.

Лео втупився в неї з подивом, мовби вона щойно зробила щось абсолютно божевільне. Але за мить, трохи вагавшись, обережно лизнув і сам. Текстура була слизька, мов застигле желе, а за кілька секунд язик почало поколювати, і гіркий присмак різко вдарив у рецептори.

— Кхе, бргх, — сіпнувся хлопець, спльовуючи. — Нащо я взагалі повторив за тобою?!

Мел озирнулась на хлопців, які вже майже спустилися, і з грайливою іскрою в очах прошепотіла:

— Дамо їм?

— Що? Навіщо?

— Та смішно буде! Скажемо, що це дуже смачно, а потім подивимось, як вони кривляться, — з лукавою усмішкою відповіла дівчина. В її погляді було щось невинно-змовницьке : блиск витівки, що народжується на ходу.

Хлопець спочатку кинув на неї погляд, потім - на своїх товаришів, і знову повернувся до неї. Її обличчя світились ентузіазмом, а очі ніби промовляли: "Ну ж бо, давай!"

Він злегка посміхнувся, навіть трохи зніяковіло - і схвально кивнув.
Вони зірвали ще декілька грибів і підбігли до хлопців, переконувати їх, що це найкраще чого торкався їх язик. А за мить - гучно реготали з них, спостерігаючи за їх скривленими лицями.

— Казала ж, буде смішно, — вигукнула Мел крізь сміх, мало не падаючи на коліна.

— Угу, і справді, — посміхнувся Лео.

— Ха-ха, дуже смішно, — пробурмотів Саймон, ковтаючи залишки смаку, але на його обличчі вже з’явилась щира посмішка.

— Взагалі, справді весело, — кивнув Натаніель, облизуючи губи й теж усміхаючись. Його очі трохи сльозились, але в голосі була чиста радість моменту.

Коли всі заспокоїлися, Саймон знову став серйозним. Діставши невеличкий пристрій - радіомаячок, - він закріпив його на стіні. Потім обернувся до вузького проходу й промовив: