Розділ 47. Секрет Роберта

Скаут і медик стояли залиті чистим білим світлом. Здавалося, ніби хтось раптово ввімкнув надпотужну лампу.

Та вже за мить усе повернулося до звичної напівтемряви - з єдиною відмінністю: просто перед ними височів великий корабель Роберта.

З глибини кімнати долинув голос Айві - прокинувшись, вона попрямувала на місток:

— Що це за гудіння?.. — пробурмотіла сонно. — А, ОЙ!

Її погляд спершу ковзнув по кораблю, а тоді - на Сета й Віктора.

— Це ж Роберт! — вигукнула вона із захватом.

— Угу, — буркнув медик.

Айві підійшла до комунікатора саме в ту мить, коли той задзвенів. Вона прийняла виклик, швидко оцінивши ідентифікатор корабля. З динаміків пролунав знайомий, водночас далекий голос.

— Стрибок пройшов краще, ніж я очікував, — промовив Роберт, голос його був приглушений, ніби крізь біль. — Але маємо певні проблеми. У вас є скафандри або щось для захисту від радіації?

— Радіації? — здивовано перепитав Сет.

— Так, — холодно відрізав Роберт. — Зараз у відсіках приблизно чотири тисячі мілізівертів на годину.

"Гострий променевий синдром. Блювота, судоми, внутрішні кровотечі. Смерть - за пів години, максимум годину," — автоматично пронеслось у Віктора в голові.

— А Бродерік?! — стурбовано вигукнув медик.

— У кріокамері. Це був єдиний варіант зберегти йому життя, — відповів Роберт.

— У нас немає скафандрів для всіх, — втрутився Сет. — І серед нас є поранені.

— У мене є система іонізації. Обшивка корабля не накопичує радіацію, тож за кілька годин на борту буде безпечно, якщо активувати її. Але мені потрібна ваша допомога.

— Допомога? — захоплено перепитала Айві.

— Так. Ви - трохи знаєте за будову корабля. Я зараз не зовсім у працездатному стані, тому мені потрібні ви.

Айві вже хотіла кинутись до скафандру, але Сет її легко перехопив, після чого промовив до Роберта :

— Що саме потрібно?

— Перенаправити головну силову лінію з центрального контролера на лівий, — почав Роберт. — Потім активувати очищення. І ще - перевіріти, що з силовим ядром. Рівень живлення падає.

Айві захоплено зойкнула і кинула погляд на Сета.

— Ви не зможете це зробити, — її голос звучав упевнено, без тіні тривоги.

— Звучить небезпечно, — відповів скаут.

— Це не суперечить тому, що ви - не зможете це зробити.

— Роберте, хто саме тобі потрібен? — перепитав Сет, ігноруючи дівчину.

— Айві.

Скаут важко видихнув, обернувся до дівчини, потім глянув на медика.

— Скафандр витримає? — обережно запитав він.

— Повинен?.. — невпевнено кинув Віктор. — Наші на базі тримали до двох, максимум двох з половиною тисяч.

— Звучить не надто... обнадійливо, — буркнув Сет.

— Роберте, а який стандарт витримують скафандри зараз? — вигукнула Айві.

— Залежить від моделі, — відповів той. — Стандартні - до трьох з половиною. Кращі - до трьох і восьми. Найкращі - ближче до п’яти.

Сет глянув на медика в очікуванні пояснень. Той важко видихнув і почав:

— Якщо найгірший - у неї не більше тридцяти хвилин. Якщо трохи кращий - година, максимум півтори.

— Цього часу достатньо, — втрутився Роберт. — Айві справиться за тридцять хвилин.

— А ти не зможеш мені пояснити? — важко видихаючи, перепитав Сет.

— Це нераціональне використання часу. І я не впевнений, що рівень вашої компетентності достатній.

Ці слова холодно врізались у свідомість скаута, але він пропустив їх повз вуха.

— Ми з тобою зв’яжемось, — відрізав він і вимкнув зв’язок.

Сет подивився на інженерку поглядом офіцера, що відправляє когось на небезпечне завдання.

— Тридцять хвилин. Не більше ні на секунду, — промовив він. — Постійно тримай зв’язок із нами.

— Можливо, мені варто піти з нею? — запропонував Віктор.

— Так. Я саме це й хотів сказати. Будеш стежити, щоб її не занесло, — відповів Сет.

— Занесло? — обурено вигукнула дівчина, але, трохи помовчавши, додала тихіше: — Хоча… це цілком справедливо.

Айві перевела погляд на Віктора й обережно запитала:

— А що буде… якщо затриматись довше?

Віктор відповів не одразу. Подивився на дівчину уважніше, ніби зважуючи, скільки правди вона готова почути.

— Залежить, наскільки довше, — нарешті відповів. — Після години - нудота, слабкість, можливо блювота. Після двох - кров з носа, лейкоцити на нулі, головний біль, як після бункера без вентиляції. А ще через годину - можна буде дістати тебе вже не з відсіку, а з контейнера для біологічних решток.

Він сказав це спокійно, без тіні емоції, як діагноз.

— Тому краще - не затримуватись.

Дівчина ствердно кивнула, і направилась одягати скафандр. Скаут тим часом повідомив Роберту, що Айві та Віктор займуться цим.

***

За двадцять хвилин обидва вже стояли біля шлюзу штурмовика. Айві востаннє перевірила канал зв’язку, тоді як Віктор перевіряв герметичність стиків. Усе працювало.

Вони вийшли з штурмовика й рушили по шлюзній трубі - довгому гнучкому коридору зі світловими маяками, який Роберт уже встиг протягнути до свого корабля. Поверхня під ногами була слизька, ніби її щойно продезінфікували.

На підході до стикувального кільця голос Роберта знову пролунав у комунікаторах - тихий та беземоційний :

— Після входу я увімкну для вас таймер. Силовий модуль - на мостику, — коротко почав він. — Але перед цим маю одне прохання.

— Прохання? — з цікавістю перепитала Айві, трохи піднімаючи брову.

— Так. Не розповідати нікому про те, що ви тут побачите. І не торкатись мене, — у голосі Роберта з’явилась ледь вловима загроза. — Якщо згодні - відкриваю шлюз.

— Якось надто загадково, Роберте, — буркнув Віктор, примружуючи очі.

— Це не загадка. Це конфіденційна інформація. Якщо ви ступите на борт - отримаєте доступ до неї.