Розділ 46. Що сниться шахтарям?

Вже на другу годину чергування Айві настільки знудилась, що не витримала - знову полізла у нутрощі корабля, шукаючи бодай щось цікаве. Тиша всередині штурмовика видавалась нестерпною, навіть електроніка поводилася тихо, ніби зумисне не хотіла її розважати. Друга спроба дістатись до вузла живлення, що проходив під кріслом пілота, також завершилась невдачею. Зітхнувши, Айві залишила інструменти та попрямувала до заднього відсіку.

Там її чекала стара знайома - силова установка. Вона вже встигла роздивитись її раніше, але цього разу вирішила піти далі - перевірити конфігурацію сопел, диверторів і способи охолодження. Ще на базі вона вивчала подібні моделі, але навіть на цьому “кориті”, як казала Роза, технологія була на кілька поколінь попереду людських аналогів. Система стабілізації, тип каналізації плазми, розведення потужності на лівий і правий контури - усе здавалося водночас знайомим і геть чужим. Без повного розбору вона могла лише здогадуватись, як саме усе працює.

"Я й не думала, що чергування буде таким нудним. І як на зло - все працює ідеально. Хоч би одна тріщина, хоч би якась помилка в логах," — зітхнула вона подумки, оглядаючи акуратні з'єднання та блискучі кабелі.

Зрештою, вона повернулась до кабіни пілота й сіла за штурвал. Обережно провела пальцями по консолі - поверхня була прохолодною, трохи шорсткою від подряпин.
Айві уявляла, що вона зараз не просто летить, а маневрує між астероїдами.

На мить на її обличчі зʼявилась посмішка, а в голові почали виринати спогади з дитинства. Вона знову була маленькою дівчинкою, що захоплено спостерігала за симуляціями. Потім - вже підлітком, коли самотужки створювала свої перші тренажери з перероблених голограм. Один спогад вирізнявся особливо - день, коли вона разом із батьком випадково спалили частину апаратури. Це мало б бути катастрофою, але з тих уламків вийшов один із найкращих їхніх симуляторів.

Повернувшись у теперішнє, вона ще кілька хвилин крутила штурвал туди-сюди, поки нарешті не зітхнула й підвелась. Вийшовши з рубки, дівчина взяла сканер. Увімкнувши систему, вона швидко перевірила дані команди, не обмежуючись лише Дорою та Полом.

Вона на мить затрималась, вивчаючи дані Лео. Його мозкова активність була вища, ніж у інших.

"Можливо, йому щось сниться?" — подумала дівчина, нахилившись ближче до зображення. Сканер показував яскраву зону в тім’яній частині - типовий знак глибокої РЕМ-фази. — "Цікаво, що саме…"

***

Лео все ще спав. Його дихання було глибоким, але нерівномірним, ніби тіло намагалося впоратися з чимось невидимим. Обличчя скорчилося в ледь помітній гримасі. Пальці трохи сіпались, нігті мимоволі впиралися в ковдру. Він бачив той самий сон - один і той самий, що з’являвся щоразу, коли в ньому наростала тривога. Сон, який не відпускав, навмисне повертаючись у найвразливіші миті, щойно мозок втрачав пильність.

День екзамена. Лео майже не спав. Не тому, що переживав, а через обговорення, які тривали до самого ранкового сигналу. Мел і Саймон пішли додому незадовго до нього, а решта затрималися ще на годину.

Натаніель звідкись дістав оновлену карту печер, тож на ранок вони вже мали чітко продуманий план - усі шляхи до Люмікору й, головне, маршрут швидкого повернення.

Наступний туманний спогад переносить його на кілька годин уперед, коли вся група вже стояла на рівні M-7.

Сорок вісім молодих хлопців і дівчат, які от-от мали вирушити на фінальний екзамен. Робота шахтарем, можливо, звучала не надто престижно, але саме від них залежало виживання всієї бази.

— Вітаємо всіх! — гучно вигукнув бритоголовий чоловік. — Сьогодні важливий день для кожного з вас.

Лео не надто вслухався в ці урочисті промови. На початку кожного попереднього екзамену було щось подібне. Його дратували ці показові слова - ніби вони й без того не розуміли, що на кону стоїть їхнє майбутнє.

Він окинув поглядом натовп у пошуках своїх. Цього разу їх розставили згідно з початковою розстановкою, тому його друзі стояли подалі. Здається, Мел була в третьому ряду, а Саймон десь зовсім ліворуч, але розгледіти обличчя було складно. Усюди - плечі, руки, напружені спини.

— Дехто з вас, можливо, вже чув, — озвалася жінка, що стояла праворуч від ректора. — Цього року ми трохи змінюємо правила.

По натовпу прокотилося легке гудіння - схвильоване, але приглушене, як стишений гуркіт хвилі. Хтось нервово перешіптувався, дехто переминався з ноги на ногу, кілька голосів вирвалися гучніше, перш ніж лисий чоловік жестом змусив усіх втихомиритися.

— Замість старої системи ми впроваджуємо новий підхід, — продовжила вона. — Відтепер ви отримуватимете бали не лише за сам успішності виконання завдання, а й за спосіб, у який ви його виконаєте. Ми оцінюватимемо все : прийняття рішень, командну роботу, адаптацію. Тож вам дозволено самостійно обирати зону. Ми хочемо протестувати не лише вашу силу чи спритність, а й вміння оцінювати ризики.

По спині Лео пробігли легкі мурашки, а серце раптом пришвидшило хід. Це був шанс. Шанс отримати саме те, чого він прагнув. Деталі його не надто цікавили - Мел ще напередодні переказала все, що знала, і її слова цілком збігались із тим, що зараз казала жінка. Драксі. Так її, здається, звали.

Лео кинув на неї погляд. Він бачив її нечасто, але запам’ятав одну річ - її праве око було абсолютно білим, ніби вицвіла стара фотографія.

— Тож протягом години очікуємо бюлетені з командами та вашу зону, — підсумував чоловік. — Нагадаю: кожна команда має налічувати шістьох осіб.

Після цих слів студенти почали метушитися, кожен у пошуках своїх. Лео повільно підійшов до Саймона, біля якого вже стояли Натаніель та Артур. За кілька хвилин до них доєдналися й інші члени групи: Мел і Артемідас.