Розділ 45. Звʼязок

Штурмовик продовжував повільно віддалятися від Ностромо, мовчазний і самотній серед холодної порожнечі. Його корпус вібрував, передаючи глухі поштовхи в металеву підлогу, немов серце корабля билося, аби нагадати: "ви ще живі". Айві, присівши біля консолі, на мить завмерла, стежачи за показниками. Щойно Лео повернувся до команди вона увімкнула автопілот і лише тоді дозволила собі полегшено видихнути.

Пройшовши повз ремені безпеки, що теліпались біля входу, вона нахилилась і нарешті закріпила панель, яка досі лежала на підлозі. Метал клацнув - і тиша запанувала знову. Погляд ковзнув до Віктора - той сидів, зігнувшись, на своєму ліжку, планшет та сканер у руках, лице серйозне, майже незворушне, хоча навколо нього, здавалося, вібрувало нетерпіння.

Айві підійшла ближче. Її пальці швидко зашаруділи по екрані.

— Взагалі, схоже, що це не просто частина сканера, — сказала вона, зосереджено вдивляючись у голографічний інтерфейс. — А скоріше - загальний медичний планшет. Або щось подібне. База даних тут значно ширша.

— Угу. Це я вже зрозумів, — буркнув Віктор. — Забагато всього, як для простої ОС сканера. Але мене цікавить оце... "Людина Плюс". Що, до біса, воно означає? Підписів адекватних — нуль.

Айві провела пальцем по символах, що плавно перетікали один в одного. Її брови зсунулись у глибоку складку.

— Ну... Все, що я зрозуміла, — потрібен інжектор. І якийсь матеріал для нього. Без цього сканування буде неповним. Тут, наче, якийсь модуль аналізу ін'єкцій.

— Напевно, це для модифікованих. Може, тих, над ким проводили експерименти? — припустила вона, знизуючи плечима.

— Чому тоді серед інших рас немає такого маркування? — озвався Сет.

Айві вже хотіла щось відповісти, але в ту ж мить тиша порушилась іншим звуком - різким вдихом, ніби після падіння у воду.

Дора.

Вона прокинулась із судомним видихом, очі широко розплющені, зіниці розширені, піт блищав на чолі. Погляд метлявся по кімнаті, немов шукав щось, чого не існувало. Її груди важко здіймалися під ременями, що фіксували тіло до медичної койки.

Віктор одразу кинувся до неї, поки дівчина намагалася підвестися, але не змогла через ремені.

— Не рухайся! — крикнув медик. — У тебе зламані ребра.

Дора здригнулася. Вона повернула голову в бік голосу й втупилася в медика, наче вперше бачила його. Очі її були розфокусовані, наче розум ще не встиг наздогнати тіло.

— Все гаразд? — запитала Айві, переводячи погляд то на дівчину, то на медика.

— Т... так, — відповіла Дора тихим, злегка хрипким голосом. — Поганий сон, напевно.

Вона припинила намагатися підвестися, лише повільно водила головою, ніби шукала точку опори - когось або щось, за що її свідомість могла б зачепитися. Очі ковзали по стелі, по стінах, по обличчях.

— Довго не могла прокинутись, — додала вона. — Це... як відчуття, коли ти прокидаєшся, але не насправді. І все... повторюється.

Віктор уже провів сканування - на екрані не з’явилося нічого нового. Ті самі пошкодження.

— Головне - не роби різких рухів. Зламані ребра - це не жарти. Тобі взагалі не варто зараз рухатися.

Дора заплющила очі на мить, потім розплющила знову. Її голос здригнувся:

— Я ж прокинулася? Я вже вчетверте переживаю цю саму подію, але кожна з них закінчується якимось жахіттям.

— Так, — впевнено сказав Сет.

— Де... де ми зараз? — запитала вона, відчуваючи легку вібрацію двигунів.

— Відлітаємо від Ностромо, — відповів медик.

— У нас не так багато варіантів, поки чекаємо можливості зв’язатися з Розою, — додала Айві.

— А ти... ти знаєш загальнокосмічну? — раптом запитав Лео з ліжка, голос його був притишений, але з ноткою цікавості.

Дора здивовано зиркнула на нього, але схвально промугикала:

— Так... Це була обов’язкова програма. Без неї неможливо було отримати сертифікат.

Вона повільно обернула голову до Пола. Той досі лежав нерухомо. Навіть обличчя не рухалося уві сні - немов маска.

— А як... він? — тихо запитала вона.

— Гірше, ніж ти, — відповів Віктор. Його голос знову став жорсткішим. Втома повільно витікала крізь кожне слово. — Ти знаєш, що таке "Людина Плюс"?

— "Людина Плюс"? — перепитала Дора. — Вперше чую. А що?

Медик розгорнув планшет і повернув його екраном до неї. Інтерфейс показував вибір суб’єкта сканування з різними позначеннями.

— Хм... Ні, поняття не маю, — недовірливо сказала вона, звужуючи очі. — Хоча... здається, мені снились ці самі питання?

Її голос був приглушеним, ніби вона ще не повністю відійшла від сну. В погляді - сумнів, у тоні - тінь страху. Свідомість, здавалося, лише частково повернулася в реальність, яка сама по собі викликала підозру.

Дора повільно підняла праву руку, розігнула пальці, трохи поворушила ними - ніби перевіряючи, чи вона сама справжня. Потім несподівано різко вдарила себе по щоці. Пролунав чіткий, дзвінкий ляп.

Айві здивовано зойкнула, а Віктор лише втупився в неї, не знаходячи слів.

— Е... все гаразд? — обережно перепитав він.

— Угу. Принаймні біль - реальна, — відповіла Дора з ледь помітною усмішкою. — В мене в дитинстві часто траплялись фантомні прокидання. Хтось колись казав, що уві сні не можна відчувати біль.

Вона протерла очі тією ж рукою, ще трохи розгублено.

— Але я не думаю, що це так. Інколи здається, що той біль був цілком справжнім. І страх - теж.

— Ну, взагалі-то біль у сні цілком може бути справжнім, — озвався Віктор. — Точніше, реальним для мозку. Це не від нервової системи, а скорше як симуляція. Якщо тіло реально щось відчуває - мозок може вплести це у сон. А іноді просто придумати біль... і ти повіриш.

— Угу... Скільки нам летіти? — вже більш сфокусовано промовила вона.

— Не те щоб у нас була кінцева ціль. Ми заручники цього корабля, поки Роза не зможе нас підібрати, — озвався Сет. — Ми тут провели годин сім. А стрибок триває десь три цикли.