Частина 4. Розділ 44. Наслідки

Інженерка підбігла до крісла пілота, перестрибуючи через панель, що досі лежала на підлозі. Вона швидко запустила двигуни та приготувалась вимикати магнітні закріпи.

— Приготуйтесь, відстиковуюсь, — крикнула вона й, не чекаючи відповіді, натиснула на кнопку.

Штурмовик злегка трусонуло в момент, коли двигуни почали працювати, але Айві легко підхопила контроль. Віктор та Лео мовчки знімали скафандри.

— Що в контейнері, ліки? — запитав Сет, розглядаючи невеличку коробку в руках.

— Не зовсім. Але дещо, що нам може допомогти, — буркнув Віктор. — Поки постав на моє ліжко, зараз потрібно розібратись зі сканером.

Скаут кинув незадоволений погляд на медика, але вирішив нічого не говорити. Лео поглянув на Дору, що тихо спала на ліжку, та мимоволі усміхнувся.

— Може, тойво, не будемо надто гучно говорити? Нехай вона поспить, — напівпошепки промовив він.

— Судячи з усього, в неї дуже міцний сон, раз навіть цей шум її не розбудив, — відповів Віктор, закінчивши зі скафандром.

Медик підійшов до дівчини й приклав руку до лоба.

"Злегка підвищена температура. Дихання уривчасте", — коментував він подумки.

— Лео, подай сканер, — скомандував медик, направляючись до Пола.

Той лежав нерухомо, у тій самій позі, в якій його поклали. Лише легке тремтіння повік видавало, що свідомість працює - ніби, він щось бачив уві сні.

Шахтар підніс пристрій медику, після чого направився до Айві, на мить затримавши погляд на Полі.

— В нас тут планується якийсь апгрейд? — запитав він, дивлячись на інструменти, розкидані на підлозі.

— Ой, ні. Я просто дещо перевіряла, — з усмішкою відповіла Айві.

— Потрібна якась допомога?

— Ну… напевно, ні. Принаймні поки, — промовила дівчина, кинувши легку усмішку шахтареві.

Той просто сів на підлогу поруч і втупився у панорамне скло, за яким панувала темрява космосу.

Віктор увімкнув планшет і взяв ручку сканера. Вона здавалася легкою, хоча була розміром із три його кулаки. На екрані спершу з’явився логотип - хрест у білому колі з невеликими трикутними вирізами. А вже за мить завантажилася операційна система. І медик, на подив, розумів, що там написано.

— Ого, це… як там її, загальна космічна? — з подивом кинув він.

Сет, що сидів неподалік, підійшов до медика і кинув погляд на планшет.

— Хм. Щось знайоме, — його голос звучав менш упевнено.

— Угу. На старших курсах це був додатковий факультатив. Я тоді ходив туди тільки заради… — його голос на мить стих. — Аманди. Вона казала, що коли ми повернемось у космос - нам необхідно знати мови.

Він злегка труснув головою, ніби намагаючись відкинути якийсь спогад, що вперто ліз у пам’ять.

— Гаразд. Я не надто добре її памʼятаю, але це вже виглядає простіше, — врешті промовив Віктор. — Цікаво, чому тут ця мова, а на іншій частині корабля - інша...

Сет знизав плечима. У нього не залишалось сил для подібного роду роздумів. Скаут просто сів поруч, чекаючи на команду Віктора, якщо тому знадобиться допомога.

Медик із невеликими зусиллями активував сканер, і інтерфейс планшета миттєво змінився. Перше, що він помітив, - це вибір істоти, яку планується сканувати. Понад тридцять рас, деякі з них мали по кілька підвидів.

"Ого. Нам і про половину не розповідали... Цікаво, скільки ще в нас таких упущень...", — пронеслося в його голові.

Коли він долистав до людей, там було два підвиди.

"Людина Плюс та Людина без Плюса... Що це, в біса, означає?" — подумав він.

Віктор ще раз переглянув список - і ні в кого більше не було подібного маркування.

"Ну, просто спробую обидва?" — продовжував роздумувати він, натискаючи на ту, що з "Плюсом". Але планшет відреагував попередженням: необхідно під’єднати інжектор. Після цього зʼявилося ще кілька речень, зміст яких він не до кінця зрозумів.

— Гей, Сете, ти вчив загальну? — запитав він, обертаючи планшет до скаута.

— Ну, щось трохи вчив, але давно, — відповів Сет, злегка нахилившись до екрана. — Хм... Ну, щось про інжектор і те, що аналізи без нього... небезпечні? Невалідні? Я не розумію останнє речення.

— Як і я, — буркнув медик.

— Гей, Лео, — крикнув він. — Підійди сюди.

Шахтар різко підбіг до медика й втупився в екран, який той обернув до нього.

— Е... І що? — запитав він.

— Ти розумієш, що тут написано? — в унісон запитали медик та скаут.

— Е... Ні? — злегка зніяковіло буркнув шахтар. — А мав би?

— Це загальнокосмічна, — роздратовано кинув медик. — Тут що, взагалі ніхто її не вчив?

Шахтар знизав плечима і показав на Дору:

— Ну, я думаю, вона має знати.

Віктор обернув голову на сплячу дівчину.

— Дійсно... Але я не хочу її зараз будити. Нехай відпочиває, — промовив медик. — Гаразд, спробую тоді звичайну людину.

Натиснувши на відповідну іконку, він активував нову секцію сканування. Інтерфейс планшета одразу змінився: в центрі з’явилась напівпрозора голографічна проєкція людського тіла - в повний зріст, з м’яким блакитним підсвічуванням. По обидва боки від неї розташовувались вертикальні шкали та повзунки різної довжини.

Деякі з них мали підписи - "Загальний стан", "Активність мозку", "Температурна карта", - інші залишались безіменними, лише з абстрактними піктограмами або кольоровими маркерами, що постійно пульсували.

Віктор стиснув ручку сканера і спершу навів її на себе.

Показники на екрані миттєво ожили - графіки стрімко миготіли, шкали стрибали, а голографічна проєкція тіла забарвилась у строкаті відтінки: зелені, жовті, червоні зони пульсували в різних частинах силуету.

"Хм, ну хоч працює схоже на наш. Ось тут показники крові, міцність кісток, стан органів...". — роздумував медик, вдивляючись в інтерфейс. — "На проєкції мають бути запалення... напевно, ці червоні ділянки якраз і є вони."